Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки

Одним із найпоширеніших та ідеологічно найважливіших обрамлень є те, яке медії переважно застосовують у текстах про владу і яке, попри позірну тавтологічність, доцільно назвати рамкою (дискурсом) належної діяльності влади. Важливою рисою цієї рамки є відсутність будь-яких елементів проблематизації представлюваних дій чи тверджень, чому сприяє переважне покладання на владні структури як головне або навіть єдине джерело інформації про їхню власну діяльність та пов'язані з ними вчинки інших осіб і груп. Попри поширеність такого способу представлення, досить часто медійники застосовують і рамку конфлікту, принаймні коли для цього є технологічні можливості (неважко зібрати матеріал про позиції обох чи всіх сторін) та немає політичних обмежень (бажання впливових осіб уникнути розголошування певних аспектів). Хоча як конфлікт часто зображають і стосунки між владцями та громадянами, в багатьох випадках явно асиметричний характер узаємодії надає представлюваній ситуації радше характеру зловживання владою. Зокрема, дії правоохоронних органів може бути подано і як зловживання, і як конфлікт, і як належну діяльність: на вибір рамки впливає не лише характер події, а й походження первісної інформації про неї. Дві інші часто застосовувані в новинах рамки - подія з життя знаменитостей та цікавинка про пересічних людей або природні явища.

Переходячи від дискурсивних характеристик до ідеологічних впливів, дисертант спершу аналізує медійні засоби підтримання статус-кво та творення суспільної нормальності. На рівні новинних текстів головним чинником підтримання усталеного порядку речей і водночас утвердження пріоритету нормального над належним є непроблематичність представлення більшості подій і процесів. Цю непроблематичність дискурсивно реалізують переважне покладання на владні й елітні джерела (в різних медіях від третини аж до трьох чвертей новинних текстів використовують інформацію лише з одного, усталеного для відповідної ділянки джерела), подання в багатьох текстах лише одного погляду на представлювану подію, рідкісність експертних коментарів, відсутність або обмеженість контекстуальної інформації (бекґраунду) та інші засоби. Українські медії здебільшого або не проблематизують представлюваних подій узагалі, або проблематизують лише тоді й остільки, коли й оскільки на якісь проблематичні аспекти вказують діячі, за твердженнями яких журналісти про ці події розповідають. На рівні структури новинного дискурсу важливу роль відіграють велика увага медій до діяльності органів влади, активне використання непроблематизаційних жанрів на кшталт студійних текстів на телебаченні чи коротких повідомлень у газетах та одноразовість представлення більшості подій, на зміну яким негайно приходять інші. В неновинних жанрах головними засобами підтримання чинного ладу є перевага розважальних продуктів над соціальними й тематичний пріоритет приватного життя над публічним.

На завершення розділу дисертант аналізує роль українського медійного дискурсу в творенні національної й альтернативних до неї ідентичностей, структуруючи аналіз за географічним та історичним вимірами ідентичності. З географічного погляду можна помітити суперечність між, з одного боку, чільним місцем українських подій у новинах і дейктичними засобами творення ідентифікації аудиторії саме з українськими контекстами та, з другого боку, переважним покладанням на російські джерела навіть у ситуаціях явної відмінності російського погляду від українського (яскравим прикладом є тексти про російсько-грузинську війну 2008 року) та постійною увагою українських газет і каналів до російської культури, яку, до того ж, часто представляють як не менш свою, ніж українська. Щодо історичного змісту ідентичності головним об'єктом аналізу є протистояння між радянським та антирадянським (націоналістичним) наративами української історії, втілюваними не лише в різних виданнях і каналах, а й у різних текстах тих самих медій. Перевагу радянської версії історії зумовлює її втілення в позірно нейтральних практиках на тлі явно ідеологічних дискусій про нерадянські події. Зокрема, якщо святкові дні з радянського календаря газети й телеканали відзначають інтерв'ю та фільмами, то нерадянські дати - новинними сюжетами й часом дискусіями в ток-шоу.

У п'ятому розділі «Творення ідентичностей, означування події: вибори» йдеться про дискурс щодо парламентських виборів 2002 року в двох загальноукраїнських газетах із різними ідеологічними орієнтаціями - «Факты и комментарии» (ФК) та «Україна молода» (УМ). Головним предметом аналізу є творення ідентичностей учасників виборчої кампанії, читачів, української держави та її зовнішньополітичних партнерів, а також означування самої події виборів. Утілюючи ідеологію так званого центризму, що подавав себе як вияв спільного для більшості українців здорового глузду, а своїх опонентів - як небезпечних марґіналів, «ФК» наголошувала вартість суспільної стабільності, підтримувала пропрезидентський блок «За єдину Україну!» як її ґаранта й подавала опозиційну «Нашу Україну» як підтримувану з Заходу загрозу. Саму подію виборів центристський дискурс зображував як справу радше політиків, ніж пересічних громадян, яким не варто нею особливо перейматися. Натомість націонал-демократичний дискурс «УМ» дбав насамперед про національну незалежність, демократію та соціальну справедливість, уважаючи режим Кучми та провладний блок загрозою для цих вартостей, а неліву опозицію - надією на їх порятунок. Відповідно, вибори як шанс змінити владу набували в цьому дискурсі виняткової важливості. Ці стратегії творення ідентичностей здійснювано за допомогою різних дискурсивних засобів: вибору поміж представлянням та іґноруванням певної події, наголошуванням тих чи тих аспектів, вибіркового коментування наведених у тексті слів представлюваних діячів, уживання щодо них та їхніх дій тих чи тих слів тощо.

Оскільки явно передвиборні тексти розглядуваних газет взаємодіяли в читацькій свідомості з потужнішим потоком інших матеріалів, що виборів начебто не стосувалися, на завершення розділу проаналізовано це «невиборче тло», яке впливало на формування ідеологічних настанов читачів і, отже, на їхнє сприйняття передвиборних матеріалів. Аналіз зосереджується на темах, у представленні яких найяскравіше виявлялися відмінності між ідеологічними орієнтаціями центристів та націонал-демократів: зовнішній політиці, історії та культурі. «ФК» приділяла більшу увагу стосункам України з Росією, подаючи їх особливу близькість як безальтернативну, тоді як «УМ» ставила цю близькість під сумнів з огляду на пріоритет збереження незалежності. Відповідно, перша газета втілювала радянський наратив історії України, а друга - націоналістичний, що відбилося в способі представляння таких історичних явищ і дат, як боротьба УПА, Переяславська рада, пролошення Карпатської України, день народження Шевченка тощо. Нарешті, в матеріалах на теми культури «ФК» представляла російських діячів частіше й не менш прихильно за українських, натомість «УМ» зосереджувалася головно на українській, ба більше, україномовній культурі. Втім, прихильне представлення в «УМ» деяких російськомовних виконавців та відзначення радянських свят як спільних для всіх українців засвідчили певний вплив панівної нормальності на опозиційний дискурс.

В шостому розділі «Влада/знання/мова: перепис населення» досліджено дискурс щодо всеукраїнського перепису населення 2001 року та його результатів. Концептуальною основою аналізу є уявлення про перепис як один з інструментів інвентаризаційної влади держави та його роль у творенні суспільної реальності, яку він буцімто з'ясовує. Ця роль особливо яскраво відбивається в поділі населення на певні класифікаційні категорії, застосування яких у переписах та заснованій на їхніх результатах статистиці натуралізує уявлення про об'єктивне існування відповідним цим категоріям груп. Медійний дискурс відіграє важливу роль у представленні громадянам суті перепису та його результатів, а отже, в утвердженні влади держави з'ясовувати стан суспільства та в есенціалістичному сприйнятті одержаного знання про нього. Таким чином, цей дискурс робить сприяє підтриманню чинного в суспільстві комплексу влада/знання, на існування якого вперше вказав Фуко.

Представляючи плани проведення, а потім сам перебіг перепису, українські медії не ставили під сумнів ні потребу цього заходу, ні здатність уповноваженої установи - Держкомстату - провести його на належному рівні, ні використовуваного в переписних анкетах переліку питань та можливих відповідей. Головними дійовими особами газетних повідомлень і телевізійних сюжетів були працівники Держкомстату, тверджень яких журналісти не супроводжували ні твердженнями опонентів, ні власними чи експертними коментарями, ні граматичними засобами ствердження некатегоричного статусу повідомлюваного знання на кшталт вставних слів зі значенням припущення. Єдиними опонентами статистиків і перешкодою для проведення перепису поставали члени деяких партій та організацій, що звинувачували уряд у намаганні спотворити результати на шкоду групі, яку ці сили захищали: росіянам, кримським татарам чи закарпатським русинам. Проте ці особи й організації поставали в медійних текстах опонентами не конкретного владного органу та його способу проведення перепису, а самого з'ясування істинного стану суспільства. Інакше кажучи, медійний дискурс леґітимізував перепис і делеґітимізував його критиків.

У текстах про оприлюднені результати перепису медії підтримали владу уповноважених державою статистиків продукувати об'єктивне й тому незаперечне знання. Реалізації стратегії безстороннього інформування, яка відбивала непроблематизоване прийняття, сприяла та обставина, що йшлося не про подію, в якій мусили бути учасники з власними інтересами, а про знання, джерело та спосіб одержання якого легко було вилучити з розгляду. Саме гадана незаперечність робила результати перепису нецікавими, не вартими тривалої уваги журналістів і читачів: це був просто факт, що його належало взяти до уваги. Тому більшість газет і каналів обмежилися короткими одноразовими повідомленнями, в якому назвали більшу чи меншу кількість показників, нерідко взагалі не згадуючи джерела цієї інформації. Медії не проблематизували вірогідності результатів і, відповідно, не бачили потреби в якихось коментарях. Найяскравішим прикладом такого непроблематичного представлення була побіжна згадка про радикальне зменшення чисельності громадян, які назвали себе росіянами, що мало здаватися особливо кричущим з огляду на есенціалістичне сприйняття етнічних категорій як об'єктивних сутностей. Цю істотну зміну етнічної структури населення України журналісти коментували менше, ніж курйозну появу в переписних анкетах екзотичних «національностей» на кшталт малайців чи скіфів. На зменшення числа росіян звернули пильну увагу лише видання з виразно проросійською позицією.

Крім великого масиву інформаційних повідомлень про результати перепису, дисертант аналізує також опубліковані в деяких газетах коментарі, зосереджуючись на вживаних у них метафорах та покладених у їх основу припущенях про суспільну нормальність. Цей аналіз демонструє не лише есенціалістичне сприйняття етнокультурних категорій, а й етнонаціоналістичне тлумачення нації як живого організму, ксенофобне іншування міґрантів - а в деяких текстах навіть етнічних меншин - як загрози для цього організму та расистське пов'язування цієї загрозливості з незмінною біологічною суттю вихідців із Африки й Азії.

Сьомий розділ «Нормалізація амбівалентності, іґнорування різноманітності: мова та мововжиток» присвячено медійному дискурсові з мовних питань, що його розглянуто на різноманітному матеріалі 2000-х років. Окрім представлення в медійних текстах мовлення різних суспільних акторів, дисертант аналізує втілення уявлень медійників у практиках мововжитку самих видань і каналів. Головну увагу зосереджено на виборі поміж українською та російською мовами чи певному їх поєднанні. Концептуальною основою аналізу є поняття мовних ідеологій, тобто чинних у суспільстві уявлень про суть, характеристики та вживання мов, яке набуло в останні два десятиріччя популярності в західних дослідженнях мовних проблем. Зосереджуючись на уявленнях про вживання мов, дисертант класифікує їх відповідно до наголошуваної функції мови й виділяє ідеології ідентифікації, розуміння та чистоти. Оскільки розглядувані уявлення стосуються чинників вибору між різними виборами, а не забезпечення відповідності вживаних мов певним стандартам правильності, аналіз обмежується ідеологіями ідентифікації та розуміння, що в сучасному українському суспільстві зумовлюють радикально відмінні мовні стратегії, хоча в багатьох конкретних мовленнєвих ситуаціях поєднуються.

Дисертант спочатку розглядає ідеології, що мають найбільший вплив у дискурсах інтелектуалів, політиків та урядовців, чиї ідеї та твердження медії головно транслюють. Дві з цих ідеологій дисертант класифікує відповідно до мовно-етнічної групи, що є в них об'єктом ідентифікації та захисту, називаючи їх українофонною та русофонною. Українофони вважають становище української мови загрозливим не лише через її марґіналізацію в певних реґіонах та суспільних ділянках, а й через власну орієнтацію на норму панування титульної мови, характерну для національних держав, відмінність України від яких вони пояснюють імперською політикою русифікації та закликають якнайшвидше долати. Натомість русофони наголошують забезпечення прав носіїв російської вживати рідну мову в усіх суспільних практиках, прагнучи зберегти успадковане від імперських часів привілейоване становище цієї групи. Русофони орієнтуються на норму не національних держав, а багатомовних. На відміну від цих двох ідеологій, так званий центризм поєднує їхні настанови, підтримуючи водночас і підтримку української мови як державної, і збереження необмеженої можливості вживати російську. Таким чином, центристська ідеологія намагається нормалізувати поєднання взаємосуперечливих настанов, тобто нормалізувати амбівалентність.

Аналіз медійного втілення мовних ідеологій починається з розгляду представлення в цьому дискурсі практик мововжитку різних суспільних акторів. У цьому представленні добре виявляється центристська амбівалентність настанов щодо мовного питання. З одного боку, в багатьох текстах, зокрема новинних, газети й телеканали неявно втілюють уявлення про українську як єдину мову не лише держави, а й країни: непроблематизовано повідомляючи про події, пов'язані з функціонуванням саме цієї мови, а не будь-якої іншої, або привертаючи увагу до пов'язаних із її функціонуванням негараздів. З другого боку, хоч про російську мову так не повідомляють, її вживання в багатьох суспільних практиках медійники здебільшого теж представляють непроблематизовано, таким чином нормалізуючи її роль як однієї з двох головних мов українського суспільства. Представляючи ці дві різні нормальності, медії зазвичай не обговорюють їх сумісності одна з одною, що сприяє підтриманню амбівалентних уявлень аудиторії.

Власний мововжиток українських медій, особливо електронних, теж демонструє амбівалентне поєднання орієнтацій на підтримку української мови та на дальше вживання російської, але в цьому випадку друга орієнтація значно переважає. В газетах і журналах частка російської мови не лише не знизилася порівняно з часами радянської русифікації, а навіть підвищилася завдяки більшій готовності україномовних читачів споживати продукцію добре знаною та звичною російською мовою, ніж російськомовних - чужою для багатьох із них українською. Більшість популярних видань у столиці й реґіонах, за винятком західних, виходять російською, натомість україномовні видання по суті стали читвом для особливої групи, яка з ідеологічних міркувань відмовляється від різноманітнішого й дешевшого продукту. На радіо й телебаченні дві мови поєднуються не лише в ефірі кожної станції та каналу, а й у багатьох програмах, різні учасники яких говорять різними мовами, утверджуючи цим їхню суспільну леґітимність. Нормалізація вживання російської як мови частини громадян України відкрила шлях для використання російськомовних серіалів та шоу, вироблених у Росії та позначених імперськими мовно-культурними й політичними уявленнями, великою мірою несумісними з тими, що їх ті самі канали втілюють у власних продуктах, насамперед інформаційно-політичних. Нормалізації поширення російської мови в ефірі українських телеканалів сприяли замовчування мотивів їхнього мовного вибору в їхньому власному дискурсі та відсутність проблематизації цього вибору в дискурсі інших медій, зокрема друкованих газет, які про телебачення писали переважно з рекламною та розважальною метою.

Хоча така амбівалентність утілюваних мовних ідеологій була притаманна насамперед медіям, що за часів Кучми орієнтувалися на пропрезидентські центристські політичні сили, їхні уявлення впливали й на дискурс видань і каналів, що більш чи менш виразно декларували опозиційність до режиму загалом чи до його політики в мовному питанні зокрема. Наприкінці розділу дисертант розглядає представлення практик мововжитку в низці націонал-демократичних і проросійських газет та в ефірі підконтрольного опозиції П'ятого телеканалу, показуючи, як їхні українофонні та русофонні ідеології модифікувалися під впливом центризму. Цей вплив зберігся й після Помаранчевої революції, хоча зміна мовних орієнтацій і медійної політики влади з одного боку та суспільних очікувань і спертих на них ринкових розрахунків медійників з іншого зумовили більшу присутність української мови, насамперед на телебаченні та радіо, а також дещо більшу проблематизацію представлюваних у медійному дискурсі немедійних практик мововжитку.

У восьмому розділі «Творення ненормальності: планована реформа правопису» дисертації об'єктом аналізу є медійний дискурс щодо планованої десять років тому реформи українського правопису, сконцептуалізований як творення ненормальності й протиставлений розглянутій вище нормалізації. Це творення дисертант концептуально пов'язав із моральними паніками та дискурсивними кризами, що їх від 1970-х років вивчали західні дослідники. Спираючись на інтерактивний підхід до девіантності як наслідку, а не причини мобілізації суспільства на протидію гаданій загрозі, Стенлі Коен і Джок Янґ та, пізніше, група авторів на чолі зі Стюартом Голом показали механізми виникнення моральних панік та роль мас-медій у творенні образу девіантів і спонукуванні «нормальної» більшості до протидії. Пізніше Колін Гей проаналізував британську «зиму незгоди» 1978-1979 років як дискурсивне творення кризи, наслідком якої мало стати рішуче втручання держави. До такого втручання закликали медії й у багатьох інших ситуаціях гаданої загрози, про які писали дослідники. Хоча паніки та кризи не були тільки результатом медійно-політичної маніпуляції, а спиралися на вже наявні суспільні тривоги, нерідко вони висловлювали ці тривоги в закодованих термінах, тому стосувалися питань, далеких від звичних об'єктів суспільних тривог. Як показала Дебора Кемерон, одним із приводів для паніки може бути й мова, бо питання мови часом є кодом для питань раси, культури та порядку в суспільстві. Саме як таку закодовану паніку в дисертації розглянуто реакцію більшості українських медій на оголошений наприкінці 2000 року намір уряду зреформувати правопис української мови.

Виробляння, впроваджування та змінювання правопису мови є важливим складником мовної політики й ідеології у відповідній спільноті. Виробляють і модифікують мовний стандарт мовознавці, затверджують політики й урядовці, а використовують також пересічні громадяни. Ідеології цих трьох груп часто не збігаються, зокрема тому, що планувальники надають мові більшого значення, ніж користувачі. У виборі на користь певного варіанта правопису чи іншого елемента корпусу мови відбивається співвідношення в свідомості відповідних еліт означених у попередньому розділі ідеологій ідентифікації, розуміння та чистоти. Зокрема, вибір поміж збереженням чинного правопису та його зміною відповідно до уявлень про автентичну мову спільноти є вибором поміж пріоритетами сприяння національній ідентифікації та забезпечення ефективності використання мови. Маси зазвичай надають перевагу комунікаційному прагматизмові, а для еліт ідентифікація нерідко є не менш важливою не лише за міжнародну співпрацю, а й за комунікацію всередині країни. Водночас творці правопису мають робити вибір не тільки між комунікацією та ідентифікацією, а й між різними можливими ідентифікаціями: на традицію та сучасність, на класичну культуру чи мовлення простолюду тощо. Всі ці аспекти вибору можна побачити в історії українського правопису, важливим аспектом якої був поділ українських земель між кількома державами, що призвів до появи кількох різних правописних норм і потреби узгоджувати їх задля творення єдиного правопису, покликаного символізувати єдність нації. Компромісний спосіб цього узгодження на правописній конференції 1927 року продемонстрував вибір на користь національної єдності й орієнтації на Європу, а дискусії щодо потреби й напрямку змін у правописі після проголошення незалежності зосереджувалися на виборі між нерадянською ідентифікацією та комунікаційною тяглістю. Після тривалого періоду невизначеності влада за прем'єрства Віктора Ющенка нарешті зважилася вибрати ідентифікацію, що несподівано викликало різко критичну реакцію в більшості медій.

Цю реакцію дисертант аналізує на тлі представлення двох інших, за певними ознаками подібних типів подій, яке розглянуто в попередніх розділах. Якщо потребу проведення та чинність результатів перепису населення журналісти взагалі не ставили під сумнів, то доцільність реформи правопису вони рішуче заперечили й закликали виступити проти неї своїх читачів та глядачів. З другого боку, більшість ініціатив урядовців у мовній політиці медії представляли нейтрально-позитивно, суто інформативно й одноразово, натомість у представленні правописної ініціативи вони відмовилися від усіх цих складників нормалізації. Ба більше, сам факт уміщення матеріалів на тему правопису різко контрастував із майже цілковитою відсутністю текстів на цю тему протягом попередніх років, коли про дискусії щодо правопису згадували, крім фахових видань, тільки газети для інтеліґенції, насамперед «День».

Натомість на оголошення віце-прем'єра Миколи Жулинського про заплановані зміни в правописі відгукнулися десятки видань і телеканалів. До того ж у багатьох із них уже перше повідомлення не лише подавало цю подію як незвичайну, а й ставило під сумнів потребу та характер змін і професійність та відповідальність причетних до їх запровадження осіб. Дискурс інформування про владу поєднувався в масиві тих повідомлень із дискурсами обговорення важливої проблеми, представлення конфлікту та відповідальності вповноважених осіб. Найцікавішою особливістю цих текстів був дискурс висміювання ненормального, в якому оцінювання прийнятності мовних норм із погляду звичності, котра визначала сприйняття правильності, поширено на ставлення до пропонованих змін самого стандарту правильності, що позбавляло потреби розглядати суть і мотивацію змін. Крім того, в поясненні суті реформи журналісти російськомовних медій дискредитували пропоновані зміни в українській мові з огляду на їх гадану абсурдність у російській, утілюючи таким чином припущення про спорідненість двох мов і неприйнятність її порушення.

Продовження розмови на заявлену актуальну тему характеризувалося не лише інтенсифікацією медійної уваги до цієї теми, а й використанням у її представленні низки жанрів, зазвичай до таких тем не застосовуваних. Окрім новинних повідомлень, газети друкували проблемні статті, інтерв'ю, читацькі листи й думки спеціально опитаних громадян, а телеканали доповнювали сюжети у випусках новин студійними розмовами з запрошеними фахівцями та ток-шоу, в обох випадках надаючи глядачам змогу дзвонити до студії чи посилати свої повідомлення пейджером або електронною поштою. Доконаний факт обговорення доцільності й можливого характеру правописної реформи за участю широких мас великою мірою позбавив актуальності порушене в окремих виданнях питання про те, чи мають право вирішувати долю правопису люди, позбавлені фахових знань або навіть компетентності носіїв мови. Наслідком леґітимації дилетантського обговорення проблеми, що традиційно вважалася прероґативою фахівців, стала делеґітимація усталеного статусу носіїв знання про мову, а отже - попри орієнтацію супротивників реформи на непорушність чинних норм - підважування самої інституції офіційного правопису, за підтримання якого ті носії мали відповідати.

На завершення розділу дисертант аналізує головні арґументи критиків реформи та втілені в них загальніші припущення й підставові вартості. Головний арґумент про зумовленість реформаторської ініціативи лише особистими амбіціями ініціаторів та їхнім намаганням догодити діаспорі свідчив про відкидання вартостей етнонаціонального відродження з його постулатами подолання наслідків радянської русифікації й утвердження єдності українців усього світу. Таким чином, відкидання реформи означало вибір не лише на користь ефективної комунікації, якій зміни могли б завадити, а й на користь радянської ідентичності, яку реформа неявно відкидала. Водночас підтримці реформи серед прибічників нерадянської ідентичності зашкодило усвідомлення того, що зміни в правописі не підуть на користь поширенню самої мови, тож вони вибирали комунікаційну ефективність як передумову утвердження української ідентифікації. Зумовлена критичною кампанією відмова влади від проведення реформи привела до швидкого припинення дискусій у популярних газетах і телеканалах, повернувши обговорення проблем правопису у вузьке коло фахівців. Водночас медійна критика здискредитувала в суспільстві саму ідею правописних змін, тому до її реалізації не вдалася навіть «помаранчева» влада, досить прихильна до української мови та нерадянської ідентичності. В цьому сенсі медійне творення ненормальності досягло своєї мети.

ВИСНОВКИ

Зроблені в дисертації висновки стосуються й загального стану та еволюції українського медійного дискурсу останнього десятиліття, й конкретних тематичних практик, яким присвячено окремі розділи.

Із застосовуваних у західній науці теоретичних і методологічних підходів до аналізу дискурсу загалом і медійного дискурсу зокрема найпродуктивнішим для дослідження дискурсу українських медій є поєднання кількісних методів аналізу творення «порядку денного» та якісних методів аналізу стратегій «обрамлювання». Кількісні методи більше надаються для аналізу сукупного впливу дискурсивних практик, а якісні - для аналізу специфічних засобів, уживаних в окремих текстах. Для вивчення специфіки медійного дискурсу в пострадянській Україні особливе значення має концепція дискурсивного творення нормальності, яку в дисертації вперше зопераціоналізовано й застосовано до систематичного аналізу медійних практик. Крім того, вивчення специфічних аспектів медійного дискурсу потребує певної модифікації усталених підходів. Зокрема, в аналізі дискурсивного творення ідентичностей дисертант брав до уваги й географічний, і історичний виміри ідентичності, а в аналізі медійного втілення мовних ідеологій - не лише представлення мововжитку немедійних акторів, а й мововжиток самих медій.

Стан медійного дискурсу великою мірою зумовлений станом медій як суспільної інституції, зокрема їхньою взаємодією з політикою та економікою. Двома головними змінами, яких українські медії зазнали після розпаду СРСР, були звільнення від тотального контролю з боку владних стурктур та перехід на ринкові засади господарювання. Хоча довгий час головним мотивом власників була гадана можливість упливати на електорат і мати добрі стосунки з владою, поліпшення економічної ситуації в Україні на початку 2000-х років зробило медійний бізнес можливим і вигідним, якщо він зосереджувався на неполітичних жанрах, а отже, не наражався на владні санкції. Після падіння режиму Кучми політичне втручання в медійний бізнес суттєво зменшилося, проте бізнесмени й самі журналісти не виявили виразної зацікавленості в розвитку суспільно значущого продукту, та й влада не цілком позбулася страху перед незалежними та критичними медіями.

Наслідком змін у політичних та економічних умовах діяльності медій стала радикальна трансформація їхнього дискурсу. Порівняно з радянськими часами, преса, телебачення й радіо стали в Україні набагато різноманітнішими за стилями, жанрами та географією продуктів - і водночас більш зорієнтованими на розважання аудиторії, а не переконування, освічування чи навіть інформування. З одного боку, в медійному просторі значно побільшало ідеологічного плюралізму; з другого - ті практики, в яких він насамперед реалізується, посідають дуже обмежене місце. Серед газет безперечно переважають (напів)таблоїди й майже немає впливових «якісних» видань, а всі популярні телеканали працюють у форматі «родинного» телебачення, монополію якого посилює відсутність громадського мовлення. На рівні жанрів ця орієнтація втілюється в переважанні «повідомлень» та «історій» у першому випадку й серіалів, фільмів та шоу в другому. Після Помаранчевої революції, яка продемонструвала інтерес громадян до політики й усунула перешкоди для його медійного задоволення, на телебаченні значно побільшало дискусійних ток-шоу та документальних фільмів - але перші великою мірою стали «політичним цирком», а другі мають на меті не так обговорення суспільної проблеми, як творення чергової сенсації.

Водночас обмеженість явного ідеологічного плюралізму не означає відсутності в медійному дискурсі жодних ідеологій: навпаки, чільне місце певних уявлень і переважна неявність їх утілення збільшують їхні шанси вплинути на аудиторію. Це виразно демонструє дискурс новин, на якому зосереджувався проведений у дисертації аналіз медійних практик та їхніх потенційних ефектів. Розважальна тематика й/або стилістика великої частини текстів пропонує не ставитися до представлюваних подій надто серйозно, а непроблематичність більшості нібито поважних матеріалів заохочує сприймати як належне практично все, що відбувається. Надаючи великої уваги діяльності влади й політикуму, медійники здебільшого зберігають означення подій, пропоновані у самопредставленнях владних структур та інших елітних організацій. Посилює цей нормалізаційний ефект переважна одноразовість уваги до кожної події. Поєднуючи розважальність, непроблематичність та одноразовість, медії роблять важливий внесок у підтримання суспільного статус-кво.

Важливим ідеологічним ефектом медійного дискурсу є його роль у творенні національної ідентичності читачів і глядачів. Специфіку виконання цієї ролі в Україні зумовлюють не тільки недавність її незалежності та радикальна відмінність поглядів різних груп, а й залежність українського медійного ринку від російського, ідеологічні пріоритети якого українські мовники, отже, великою мірою наслідують. Хоча низка газетних і телевізійних практик, зокрема новинних, утверджує чільне місце національної ідентичності, спрямованої саме на Україну як країну та спільноту, в багатьох інших ця країна/спільнота постає нерозривно пов'язаною з Росією або навіть належною до неї, тож українська ідентичність ніби розчиняється в російській чи пострадянській. Суперечливим є також історичний зміст національної ідентичності, тобто ієрархізація подій минулого відповідно до їхньої гаданої важливості для нинішньої нації. Медійний дискурс є тереном змагання між радянським і націоналістичним наративами української історії. В обох аспектах творення ідентичності важливу роль відіграють імпортовані з Росії чи розраховані на російський ринок продукти, що явно або неявно стверджують минулу й сучасну належність України до спільного з Росією культурного та політичного простору, підважуючи творене в інших медійних практиках та інших суспільних інституціях уявлення про відмінність чи навіть протиборство двох країн. Пануванню таких продуктів і, отже, активному втіленню проросійських уявлень та ідентичностей не стала на заваді й Помаранчева революція, що привела до нової ситуації в країні й інакшої політики влади щодо Росії з одного боку та щодо медій з другого.

Аналіз дискурсу щодо парламентських виборів 2002 року продемонстрував важливу роль мас-медій у творенні ідентичностей не лише учасників виборчого змагання, а й громадян, які за них мають голосувати, країни, в якій вибори відбуваються, та її закордонних партнерів. У виборчих матеріалах медії задають не лише знаки сприйняття кандидатів і партій, а й характеристики, за якими їх належить оцінювати, утверджуючи ті характеристики як вартісні для українського суспільства. Відповідно до творених ідентичностей політиків і громадян, різного значення можуть набувати й самі вибори. Невиборчі дискурси двох газет доповнюють упливи виборчих дискурсів, нормалізуючи ті чи ті стани й орієнтації, що зумовлюють певні критерії сприйняття учасників виборів.

Медійний дискурс про перепис населення робить суттєвий внесок у підтримання інвентаризаційної влади держави та чинного в суспільстві комплексу влади/знання. Буцімто безстороннє інформування в українських медіях про саму подію перепису та її оприлюднені результати відбивало беззастережне прийняття серед журналістів і редакторів влади держави інвентаризувати громадян та уявлень, що лежать в основі вживаних категорій і способів представлення результатів. У текстах про проведення перепису медії найбільше сприяли підтриманню чинного комплкексу влади/знання тим, що визнавали безперечну важливість заходу, здатність держави й статистиків забезпечити його належне проведення, апріорі сприймали його результати як об'єктивне знання й погоджувалися з пропонованими формами цього знання. А результати перепису журналісти представили як просто факт, не проблематизуючи ні правдивості результатів, ні способу їх подання в статистичних звітах, ні їх прийнятності для всіх членів суспільства. Як наслідок, медійний дискурс підтримав і зміцнив панівні уявлення про суть перепису та його категорій і про відбиту в його результатах суспільну реальність, яку цей дискурс, погоджуючися з державою, пропонував уважати нормальною.

У дискурсі про мововжиток медії явно та неявно втілюють певні мовні ідеології, зокрема уявлення про нормальні для даного суспільства засоби комунікації в тих чи тих ситуаціях. В українському медійному дискурсі 2000-х років поєднання нормалізації двох найуживаніших мов було почасти амбівалентним, бо водночас із нормальністю по суті нереґламентованого вживання будь-якої з двох мов цей дискурс утверджував нормальність передусім української. Другий аспект нормалізації здійснювано передусім у представленні немедійного мововжитку, тоді як у власних практиках мововжитку медії переважно припускали й утверджували нормальність уживання будь-якої з двох мов. До того ж нормалізація вживання російської мови як однієї з мов громадян України відкрила шлях до використання в українських медіях вироблених у Росії продуктів та функціонування російських видань і каналів, а отже, до безперешкодного транслювання ідеологій російських еліт, що досить різко суперечили тим, що їх намагалися вживити в свідомість аудиторії еліти українські.

Медійна кампанія з приводу планованої реформи правопису, ставши чи не найяскравішим у незалежній Україні випадком дискурсивного творення ненормальності, зробила суттєвий внесок у нормалізацію успадкованої від УРСР версії української мови та апологетичної щодо радянського минулого версії національної ідентичності. Хоча головна причина несхвального ставлення до реформи правопису полягала в припущенні про потребу сталості мовних норм, для багатьох критиків відкидання чужого правопису було відкиданням чужої мови й ідентичності. Арґументи й припущення опонентів реформи свідчать про їхню орієнтацію радше на збереження успадкованої від УРСР версії українськості, ніж на її трансформацію відповідно до засад націонал-демократичного руху та практики усталених національних держав.

Хоча Помаранчева революція досить істотно змінила політичний та економічний контекст, у якому функціонують українські мас-медії, свобода від безпосереднього контролю й тиску з боку влади не усунула загальної орієнтації їхнього дискурсу на підтримування статус-кво загалом і діяльності владних структур зокрема. Медійний дискурс залишився переважно непроблематичним і не меншою мірою, ніж за президентства Кучми, розважальним. Українські медії стали подібнішими до західних, діяльність яких на підтримання чинного ладу зумовлюють передусім журналістська прихильність до багатьох уявлень, на яких цей лад ґрунтується, та зацікавленість менеджерів і ключових працівників в економічному успіхові своїх видань і каналів. Проте, порівняно з західними колеґами, українські медійники виявляють менше суспільної відповідальності, моральної чутливості й професійної сумлінності. За нинішніх умов ці риси не можна виправдати тиском влади, але можна почасти пояснити потуранням із боку суспільства, яке все ще дозволяє неморальність та непрофесійність і політикам, і журналістам.

дискурс медійний ідеологічний етнополітичний

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія

1. Кулик В. Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки / Кулик В. Київ: Критика, 2010. - 655 с.

Брошура

1. Кулик В. Український націоналізм у незалежній Україні / Кулик В. - Київ, Центр досліджень національної безпеки при Національному університеті «Києво-Могилянська академія», 1999. - 64 с.

Статті та розділи у фахових виданнях

1. Кулик В. Правописне божевілля / Кулик В. // Критика. - 2001. - Ч. 5. - С. 6-13.

2. Kulyk V. Politics of Ethnicity in Post-Soviet Ukraine: Beyond Brubaker / Kulyk V. // Journal of Ukrainian Studies. - 2001. - Vol. 27. - No. 1-2. - P. 197-221.

3. Кулик В. Україна, яку нам обирають / Кулик В. // Критика. - 2002. - Ч. 5. - С. 4-11.

4. Кулик В. «Творення здорового глузду» в сучасному українському дискурсі з мовно-етнічних проблем / Кулик В. // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 2003. - Вип. 24. - С. 218-241.

5. Кулик В. Мова про мову: нормалізація амбівалентности. 1. Крайні та «центр» / Кулик В. // Критика. - 2004. - Ч. 5. - С. 19-24.

6. Кулик В. Мова про мову: нормалізація амбівалентности. 2. Нормальні новини / Кулик В. // Критика. - 2004. - Ч. 6. - С. 4-11.

7. Кулик В. Роль мас-медій у підтриманні комплексу влади/знання: дискурс щодо Всеукраїнського перепису населення 2001 року та його результатів / Кулик В. // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 2005. - Вип. 27. - С. 139-171.

8. Kulyk V. Constructing common sense: language and ethnicity in Ukrainian public discourse / Kulyk V. // Ethnic and Racial Studies. - 2006. - Vol. 29. - No. 2. - Р. 281-314.

9. Kulyk V. Normalisation of ambiguity: Policies and discourses on language issues in post-Soviet Ukraine/ Kulyk V. // History, Language and Society in the Borderlands of Europe. Ukraine and Belarus in Focus / Ed. by Barbara Tцrnquist-Plewa. - Malmц, 2006. - P. 117-140.

10. Кулик В. Мовні ідеології в українському медійному дискурсі / Кулик В. // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України. - 2007. - Вип. 33. - С. 321-338.

11. Кулык В. Языкове идеологии в украинском политическом и интеллектуальном дискурсах / Кулык В. // Отечественные записки. - 2007. - № 1. - С. 296-316.

12. Кулик В. Внесок медійного дискурсу в підтримування status quo / Кулик В. // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України. - 2008. - Вип. 40. - С. 143-153.

13. Кулик В. Творення суспільної нормальності в медійному дискурсі: концептуалізація та українська специфіка / Кулик В. // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2009. - Ч. 2. - С. 185-201.

14. Кулик В. Роль українського медійного дискурсу у творенні національної ідентичности / Кулик В. // Україна модерна. - 2009. - Ч. 4. - С. 155-174.

15. Кулик В. «Порядок денний» новинного дискурсу українських медій / Кулик В. // Гілея. - 2009. - Вип. 26. - С. 369-378.

16. Кулик В. Вплив мас-медій на авдиторію: еволюція наукових уявлень / Кулик В. // Політичний менеджмент. - 2009. - Ч. 5. - С. 120-130.

17. Кулик В. Мас-медії та аудиторія: з історії взаємопристосування / Кулик В. // Віче. - 2009. - Ч. 23. - С. 13-14.

18. Кулик В. Методи аналізу медійного дискурсу / Кулик В. // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - 2009. - Вип. 18. - С. 104-119.

19. Кулик В. Тематична та жанрова структура українського газетного дискурсу / Кулик В. // Політичний менеджмент. - 2009. - Ч. 6. - С. 94-106.

20. Кулик В. Жанрово-тематична структура українського телевізійного дискурсу / Кулик В. // Політичний менеджмент. - 2010. - Ч. 1. - С.105-114.

21. Kulyk V. Ideologies of language use in post-Soviet Ukrainian media / Kulyk V. // International Journal of the Sociology of Language. - 2010. - Vol. 201. - P. 79-104.

Размещено на Allbest.ru