Політизація етнічності як інституційний фактор процесу формування сучасної канадської політичної нації

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

ПОЛІТИЗАЦІЯ ЕТНІЧНОСТІ ЯК ІНСТИТУЦІЙНИЙ ФАКТОР ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОЇ КАНАДСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ

23.00.02 - політичні інститути та процеси

ЛУПУЛ Тарас Ярославович

Чернівці - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор,

Марусик Тамара Володимирівна,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,

проректор з науково-педагогічної роботи з питань навчально-виховного процесу

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

Євтух Володимир Борисович,

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова,

директор Інституту соціології, психології та управління

доктор політичних наук, професор

Картунов Олексій Васильович,

Університет економіки та права „Крок”, завідувач кафедри міжнародної інформації

доктор політичних наук, доцент

Ротар Наталія Юріївна,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,

професор кафедри політології та державного управління

Захист відбудеться “28” cерпня 2010 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д76.051.03 Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, Чернівці, вул. Кафедральна 2, корп. 14, ауд. 18

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (м.Чернівці, вул. Лесі Українки, 23)

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

імміграція канадський етнодемографічний український

Актуальність теми зумовлена загостренням питання міжрасових стосунків у внутрішньополітичному житті Канади, що впливає на визначення основних парадигм етнічного розвитку держави, їх зміст, причини змін, а також розкриває перспективи розвитку сучасної канадської нації. Це пов'язано із зростаючою етнічною і расовою різноманітністю, спричиненою сьогоднішньою імміграцією до Канадської федерації.

Для України досвід політичної науки у сфері аналізу етнонаціональних відносин є унікальним і важливим з огляду на те, що в сучасній Україні нав'язуються моделі двомовності та поліетнічності, що мають стати основою для творення сучасної української нації. З цією метою пропагуються навіть своєрідні етнополітичні концепції розуміння етнонаціональної ситуації в нинішній Україні. Враховуючи вищезазначене, необхідно протиставляти одна одній такі типи політичної нації, як „нація-держава” та „держава-нація”. У даному випадку, можна говорити про першу модель, яка зводиться до „агресивного” проведення політики „нації-держави” за наявності більше, ніж однієї „мобілізованої національної групи”, що є „небезпечним” для соціальної стабільності та перспектив демократичного розвитку. Друга модель вважається як більш „привілейована”, оскільки найбільш ефективні інструменти демократичного націєтворення визнаються за такими країнами, як Бельгія, Іспанія і, безумовно, Канада. Логіка „привілейованої ефективності” „держави-нації” перед „нацією-державою” полягає у тому, що основна мета політики „нації-держави” ? утвердження єдиної, потужної, гомогенної ідентичності, що зумовлює проведення державою асиміляційної політики у галузі освіти, культури та мови. У сфері електоральної політики автономістські партії не розглядаються як партнери по коаліції, а сепаратистські партії або оголошуються поза законом, або маргіналізуються. Класичні приклади такої моделі - Португалія, Франція, Швеція, Японія. Окреслена політика є ефективною тільки тоді, коли у державі з однорідною культурною спільнотою в політичне представництво мобілізована лише одна етнічна група, яка усвідомлює себе єдиною нацією у державі. За наявності двох або більше таких мобілізованих груп, як це було, наприклад, у Канаді на момент створення федерації 1867 року, політичні лідери мають вибирати між виключенням націоналістичних структур з політичного поля та їх імплементацією у державні інституції. Відповідно до такого тлумачення Канада визнала більш ніж одну „культурну ідентичність” і, надавши їй інституційної підтримки, почала формувати чисельні взаємодоповнюючі субідентичності. Тут на зміну боротьбі за право націй на самовизначення і, пізніше, за права етноменшин на економічну, політичну і культурну автономію прийшла боротьба за право індивіда на культурну самобутність. Поняття „культура меншин” поступилося місцем поняттю „культурна ідентичність”. За допомогою цих понять політичним стратегам вдалось розірвати зв'язок між претензіями на територію і культурними вимогами певних етнічних груп. З цією метою створювалися моделі асиметричних федерацій, впроваджувалася практика консоціативної демократії, допускалась наявність більше, ніж однієї державної мови. Автономістським партіям було дозволено створювати уряди у деяких регіонах, а часом, і входити до коаліцій, які формували центральний уряд. Основне завдання такої моделі - створення з різних „етносів” держави, лояльність щодо неї на інституційній, політичній основі. Зазначене мало підкреслити, що „політія” не співпадає із „однорідними культурними демосами”, котрі немовби суттєво різняться. Розглянута модель „держави-нації” щодо України передбачає, зокрема, надання російській мові статусу другої державної, адже і Канада послуговується кількома офіційними мовами. Отже, не можна допустити, щоб в Україні „політія” та „однорідний культурний демос” ототожнювалися. В даному випадку політична еліта буде консолідуватися, міжнародна ситуація не буде ворожою до здійснення такої стратегії. Україна спроможна обрати наполегливу та енергійну, але „мирну” та „демократичну” стратегію побудови „держави-нації”. Показовим у цьому псевдонауковому процесі наступу на українську етнічність є його галасливість, неукраїнськість та невігластво, що покликано поставити під сумнів національну самоідентифікацію етнічних українців.

Сьогодні спостерігається своєрідний світоглядний опір процесові творення української нації на основі „етнічного осердя”. Отже, чітке дотримання термінології, наукове обгрунтування фактологічного матеріалу у дослідженні природного бажання домінантної етногрупи зберігати власну культурну гегемонію, визначати основні принципи співіснування та запити етнічних груп, дасть змогу враховувати їх при прийнятті стратегічних державних рішень щодо побудови адекватної моделі сучасного українського націєтворення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до розробки комплексної наукової теми „Проблеми історії, політології та міжнародних відносин у сучасному світі”, яка здійснюється кафедрою міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (номер державної реєстрації 0107U0012353), за сприяння Центру канадських студій імені Рамона Гнатишина при Чернівецькому національному університеті.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є аналіз політизації етнічності як інституційного фактору формування сучасної канадської політичної нації.

Поставлена мета зумовила виконання таких дослідницьких завдань:

? визначити теоретико-концептуальну базу дослідження для тлумачення понять „етнічність”, „політизація етнічності”, „нація”, „політична нація”, „національність”, „націоналізм” та чітко сформулювати необхідний методологічний та категоріальний апарат;

- з'ясувати основні ідейні (у т.ч. партійно-ідеологічні) складові суспільно-політичного вибору, що лежать в основі процесу сучасного Канадського націєтворення;

- дати характеристику сучасному етнодемографічному складу Канадської федерації;

? встановити роль статистичних категорій як політичного інструменту етнонаціонального самовизначення сучасних канадців;

- простежити особливості реалізації новітніх націєтворчих ідей („англоканадська етнічність”, „багатокультурність як канадська ідентичність”) як механізмів національної інтеграції сучасної канадської нації;

- розкрити та класифікувати кількісні та якісні параметри сучасної імміграції в контексті їх впливу на трансформації етнодемографічного складу сучасного населення Канадської федерації;

? дати оцінку ролі та значенню „Четвертої хвилі” української імміграції в житті сучасної української етнокультурної групи Канади;

? визначити реальне місце та стан розвитку української етнічної групи Канади в процесі формування сучасної канадської політичної нації;

? охарактеризувати логіку суспільно-політичної самоорганізації сучасної канадської спільноти, її детермінанти і рушійні сили, а також механізми творення нової якості суспільних зв'язків у процесі формування політичної нації сучасної Канадської федерації;

? довести, що фактор „політизації етнічності” є адекватним науковим поясненням сучасного процесу формування канадської політичної нації.

Об'єктом дослідження є процес формування сучасної канадської політичної нації.

Предмет дослідження ? політизація етнічності як інституційний фактор процесу формування сучасної канадської політичної нації.

Територіальні межі дослідження охоплюють провінції та території сучасної Канадської федерації, кордони якої визначені та затверджені Конституційним актом Канади 1982 року.

Хронологічні рамки дослідження визначені 1991 ? 2006 роками. Нижня межа зумовлена початком визнання канадцями згідно з федеральним переписом населення самобутнього „канадського етнічного походження”. З 2006 року верхня межа дослідження категорія етноідентифікації „канадське етнічне походження” становить уже третину населення країни. Цей факт засвідчив стійку тенденцію отожнювати феномен „етнічності” з приналежністю до сучасної канадської політичної нації.

Методи дослідження. У дисертаційній роботі виділено ряд методів теоретичного наукового дослідження, а саме, формалізація та аксіоматичний метод. Метод формалізації, тобто відображення змістовного знання у знаковій формі, був використаний для чіткого визначення понять „етнічність”, „політизація етнічності”, „нація”, „політична нація”, „національність”, „націоналізм” з метою виключення можливості їх неоднозначного коннотаційного тлумачення. Аксіоматичний метод, який вимагає ставити в основу дисертаційного дослідження певні вихідні положення, твердження, аксіоми, постулати, допоміг довести гіпотезу, що поняття „політична нація” не можливо об'єктивно дослідити, якщо зігнорувати чи відмовитись від концепту „етнічності” як його прикметної характеристики на емпіричному матеріалі політичної історії сучасної Канадської федерації. Безумовно, що доведення гіпотези вимагає застосування наукових методів емпіричного дослідження, серед яких було використано спостереження, тобто цілеспрямоване сприйняття суспільно-політичних явищ (пов'язане з їх описом та класифікаційними вимірами) у розвитку сучасної Канади, що дало змогу об'єктивно оцінити соціальні реалії, політичні фактори та контекст сучасного канадського націєтворення. Інший емпіричний метод ? порівняння ? застосовувася для того, щоб дослідити окремі факти активного втручання певних державних інституцій, зокрема статистичних служб Канади у процес конструювання нації.

У дисертації використано і ряд загальнологічних методів та прийомів. Аналіз та синтез виокремлення відмінних типів „етнічності” та класифікації їх як єдиного есенціального цілого. Абстрагування як спосіб відмежування від низки характеристик досліджуваних феноменів „етнічності”, „політизації етнічності” та „нації”, „політичної нації” у суто канадському контексті. Це допомогло виявити сучасні тенденції у розвитку розвинених суспільств як „метаперсонального владарювання”, „автономістського відчуження”, „персональної ідентифікації з державою”, так і підкреслити властивості „етнічності” та „нації” як способи уникнення чи подолання такої „апорії індивідуалізму”. Метод ідеалізації допоміг чітко визначити, що ментальна процедура, котра пов'язана із використанням абстрактних ідеалізовнаих об'єктів „етнічність”, „політизація етнічності”, „нація”, „інклюзивна національність”, „багатокультурність”, „імміграція”, „культурний плюралізм” та ін. є не тільки теоретичними конструктами, а досить складними, іноді й опосередкованими виразами реальних соціальних процесів канадської спільноти. Отже, вищезазначені та ряд інших ідеалізованих об'єктів є граничними випадками, котрі слугують побудові теоретичних уявлень про реалії сучасного канадського націєтворення.

Ще одним загальнологічним методом є аналогія, за допомогою якої встановлено подібність у суттєвих властивостях між нетотожними, на перший погляд, об'єктами ? „політичною нацією” та „етнонацією”. На базі виявленої подібності (аналогії) було зроблено відповідний висновок ? умовивід за аналогією політична нація має всі ознаки (окрім однієї) етнонації.

Методологія дисертаційного дослідження визначена насамперед таким підходом як символічний реляціонізм. Зазначений метолодогічний принцип пояснює, що такі феномени як „етнос” та „нація” є реальними завдяки інституціалізації уявлень про них. У цьому плані „політична нація” та „політизація етнічності” існують у двох аспектах одночасно: як теоретичний конструкт і як частина суспільної практики.

Феноменологічний методологічний підхід обрано для того, щоб проаналізувати проблему „політизації етнічності” як проблему значення ідентичності для індивідів. З цієї точки зору етнічні категорії у різних соціально-культурних системах мають різні кількісні характеристики і відмінні змістовні коннотації. При такому методологічному принципі „етнічність” виступає як момент культурної самоорганізації індивідів, а „нація” є продуктом соціальної реальності у ході діяльності індивідів та їх взаємодії. У цьому ракурсі „політична нація” та „ політизація етнічності” виключно соціальні конструкти.

Структурно-функціональний підхід застосовано з метою аналізу специфіки „політизації української етнічності” в Канаді як проблеми функції етнічної групи в організації канадської соціально-політичної реальності. У такому тлумаченні етнічні характеристики індивідів залежать не від тих значень, які приписують вони самі чи приписуються їм як учасникам соціальної взаємодії, а від того місця, яке вони займають у політичній структурі та соціальній стратифікації (насамперед у розподілі праці) суспільства.

Методологічний принцип етносимволізму в інтерпретації категорій „націєтворення” та „політизація етнічності” використаний для того, щоб стверджувати, що такі ознаки поняття „нація” як чітко окреслена ментально і картографічно визначена географічна територія („батьківщина”), спільна культура, базована на літературній писемній мові, економічна єдність та суверенна влада відрізняють „націю” від поняття „етнічність/етнічна група” тільки одним ? інстанцією суверенітету. Інші ж критерії не розділяють, а швидше об'єднують поняття „нація” і „етнічність”/„етнічна група”, яким притаманні спільні риси самоназви, уявлення про історичні джерела походження, колективна пам'ять про героїчне минуле та проекції майбутнього, ритуали вшанування предків і полеглих героїв. Тільки легітимація суверенітету влади „домінантною етногрупою” дає підстави стверджувати, що „нації” переважають „етнічні спільноти”, оскільки можуть включати декілька етнокультурних спільнот.

За допомогою методологічного підходу етносимволізму проаналізовано те, як сучасні форми політичних ідеологій в Канадській федерації відкривають, тлумачать, використовують, фабрикують символи, міфи, спомини, цінності та традиції етноісторії різних етнічних груп у період, коли канадська мультикультурна спільнота стикається з новітніми викликами. Така роль міфів, символів, цінностей та колективної пам'яті у творенні етнічної і національної прихильності та виковуванні культурних соціальних сіток утверджує методологічне визнання того, що „політична нація” формується довкола „етнічного осердя”.

Наукова новизна одержаних результатів визначається метою та завданнями дослідженнями:

Вперше:

? обгрунтовано, що „іммігрантська країна” вибудовує „національну державу” довкола „однорідного етнічного осердя”. Фактором, що є ключовим і адекватно тлумачить формування нації є „політизація етнічності”. Формування сучасної канадської політичної нації ? незакінчений процес і буде успішним лише за умови дотримання двох основних вимог: 1) нерозчинення „етнічного осердя” в інорасовому та інонаціональному середовищі; 2) головним засобом збереження „етнічного осердя” і реалізації проекту канадської політичної нації є не асиміляційна модель, а модель адекватної акомодації як різновиду соціальної інтеграції, що дає можливість іммігрантам вписуватися у приймаюче суспільство не як індивідам, а як групам. Більше того, не дає домінантній етнічній групі „розчинитися”. Незакінченість процесу сучасного канадського націєтворення супроводжується як трансформацією канадської моделі ліберального демократичного політичного режиму, перетворенням класичного „індивідуалістичного”, „процедурного” лібералізму у модель „комунітарного ліберального патріотизму” як основи сучасної канадської національної держави, так і реальністю того, що сучасна канадська етносоціальна реальність є слабо модифікованою структурою „вертикальної етнічної мозаїки”;

? встановлено, що зміст ідеологічних пошуків та політичних дебатів змін у Канаді у досліджувані роки визначався суперечливою взаємною детермінацією основних дихотомій суспільного вибору - між визнанням етнокультурної форми національної самоідентифікації та спробами її заперечення. Спроби наблизити ці два взаємосуперечливі підходи до одного комплексного, інтегративного підходу складають стрижень політико-ідеологічних пошуків новітньої концепції націєтворення в Канаді. Таке наближення ілюструє суперечливі процеси між соціальним ідеалом різнорідності та способами й результатами досягнення сучасних націєтворчих колективних проектів;

? доведено, що включеність політично-партійних еліт в дебати з дискурсу і принципів націєтворення призводить до дисфункціональності націєтворчих проектів, що базуються на постулатах „різнорідності” та „індивідуальної участі”;

? розкрито закономірності кризового етапу політичного націєстановлення (на прикладі критики результатів „політики багатокультурності” та досягнення ідеалів етнокультурного плюралізму), де знайшли своє інституційне вираження особливості канадської спільноти; досягнуті консенсуси стосовно базових параметрів політичного співжиття і сформульовані вузлові проблеми подальшого процесу націєтворення;

? уточнено розуміння політичної нації як стану інтегрованості спільноти, що характеризується наявністю національної державності, власних механізмів самовідтворення політичної системи та суспільного консенсусу стосовно ключових цінностей. Доведено, що такий стан виникає внаслідок сукупності суспільних інновацій, частина з яких утворюють універсальний (загальноцивілізаційний) алгоритм суспільної самоорганізації даного типу спільноти, а основна частина належить до специфічного досвіду такої спільноти і відображає важливість усвідомлення факту „етнічного націєтворчого ядра” для побудови нації;

? оцінено характер „політизації української етнічності” в Канаді, реальний стан та перспективи збереження самобутності української етнічної групи Канади;

? визначено особливості інтеграції українських іммігрантів „Четвертої хвилі” у канадське суспільство взагалі та українську усталену спільноту зокрема.

Поглиблено:

? ключові характеристики політичної культури сучасного канадського суспільства, що визначальним чином впливають на формування політичної системи та зумовлюють світоглядно-ідеологічні особливості канадської політичної нації. Ці характеристики сформовані під дією взаємопереплетіння двох головних інституцій: а) загальної ліберальної північноамериканської самобутності (вплив США); б) традиційної, що вкорінена у поняття, концепції, офіційні дискурси британської правової та політичної традиції. Тому, канадська ідентичність може бути описана як індивідуалістська, антиавторитарна, прагматично активна, і, водночас, як лояльна до державної влади, несприйнятна до відкритих конфліктів та насилля, акцентована на компромісах без різких змін у політичному статус-кво.

Одержали подальший розвиток:

? теоретичні ідеї, що обгрунтовують важливість вироблення самобутніх символів як найадекватнішої структурної характеристики процесу націєтворення. При цьому такий символізм одночасно виражений як етнокультурне, так і географічне явище, а його ефективність визначається вкоріненістю у світоглядні відчуття учасників націєтворення та амплітудою їхніх етнокультурних світоглядних відмінностей чи, навпаки, їхнім визнанням спорідненості.

Практичне значення одержаних результатів дослідження вбачається у можливості використання наведених у дисертації матеріалів під час ретельного аналізу різних аспектів націєтворення. Результати дослідження можуть бути використані також у навчальному процесі у вищих навчальних закладах, при підготовці лекційних курсів з націології, діаспорознавства, канадознавства, розробці спецкурсів, методичних посібників, навчальних програм. Певний інтерес матеріали дисертації можуть представляти для науково-просвітницької роботи гуманітарних організацій, практичної діяльності державних установ, що працюють з іммігрантами. Правильність організації методів роботи, методики підрахунку кількісних та якісних параметрів іммігрантів, визначення чітких і науково обґрунтованих критеріїв вироблення міжсторонніх угод стосовно проблем спільного врегулювання міграційних потоків, визначення особливостей політико-юридичного регулювання нелегального міграційного потоку. Вивчення досвіду Канади і розповсюдження його через соціальні служби, урядові програми, регіональні програми розвитку ? за умови їх правильного використання і втілення в реальну етнонаціональну та імміграційну політику сучасної Української держави спроможне дати чималий позитивний результат.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення і висновки дисертаційного дослідження були оприлюднені на таких наукових зібраннях: „П'ятий міжнародний конгрес україністів” (Чернівці, 26-29 серпня 2002 року); Міжнародна науково-практична конференція „Соціальна політика і механізми інтеграції українського суспільства”, (Одеса, 27-28 вересня 2002 року); VI-й Міжнародий науковий семінар „Черезовські читання”, (Чернівці, 20 березня 2004 року); Міжнародна конференція „Проблеми трудової імміграції” (Чернівці, 22-24 травня 2005); „П'ята буковинська міжнародна історико-краєзнавча конференція” (Чернівці, 29 вересня 2005 року); Перша міжнародна наукова конфереція: „Українська діаспора: історичні пошуки, еміграційні явища, культурно-мистецькі набутки, функціонування наукових установ” (Ніжин, 23-26 червня 2005 р.); Перша міжнародна наукова конференція: „Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті”. (Львів, 8-10 березня 2006 року); Міжнародна науково-практична конференція: „Ціна свободи й незалежності: трансформація політичних систем у країнах Центральної та Південно-Східної Європи до та після 1989 - 1991 років”, (Ужгород, 2-3 листопада 2006 року); IV Міжнародна конференція „Кайндлівські читання” (Чернівці, 16-17 травня 2007 року); Second International Conference in Canadian Studies: „Questioning Identities: The Canadian Context” (Rab, Croatia, 17-20 May 2007); ІІІ Міжнародна наукова конфереція: „Українська діаспора: історичні пошуки, еміграційні явища, культурно-мистецькі набутки, функціонування наукових установ” (Ніжин, 30-31 травня 2007 року); The Fifth International Tartu Conference on Canadian Studies „The World in Canada, Canada in the World” (Tartu, Estonia, 12-13 October 2007); „Identitiy Through Art, Thought and the Imaginary in the Canadian Space-Nations, Ethnicities, Groups, Individuals” (Brno, Czech Republic, 25-27 October 2007); ІV Міжнародна українсько-канадська наукова конференція: „Українство у світі: Україна там, де живуть українці” (Чернігів, 23-25 травня 2008 року); Друга міжнародна наукова конференція: „Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті. Українська діаспора у світовій цивілізації” (Львів, 18-20 червня 2008 року); Marburg Canadian Literature Day 2008: „Narratives of (In)Dependence and Partnership: Old Europe and New World” (Marburg, Germany, 20-22 June 2008); Четверта міжнародна українсько-канадська конференція: „Українство у світі: Україна є там, де живуть українці”. (Чернігів, 23-25 травня 2008 року); Круглий стіл: „Перспективи України на Майбутнє” (Едмонтон, Український Молодіжний Клуб, 14 жовтня 2008 року); Публічна лекція осінніх семінарів: „The Fourth Wave of Ukrainian Immigrants to Canada as Depicted in the Literature of Canadian Ukrainists”. (Edmonton, University of Alberta, November 7, 2008); Круглий стіл „The other Economic Question: Immigration's Impact on the Economy”: Armchair Discussions”, (Ottawa, Canada School of Public Service, December 12, 2008); Семінар: „Brown Bag Lunch Seminar”: „De la „tradition” а la „participation”: les annйes 1960 et les mouvements de jeunesse franco-ontariennes” (Ottawa, Institue of Canadian Studies of the University of Ottawa, December 4, 2008); „Перша міжнародна наукова конференція з канадознавства” (Чернівці, 26-28 лютого 2010 року); A Graduate/Student Roundtable: „Managing Immigration: the Recent Canadian/Ukrainian/Saskatchewen Experience” (Чернівці, 11-12 травня 2010).

Публікації. За результатами дослідження опублікована монографія, та 35 статей в періодичних академічних журналах і наукових збірниках, з них 22 - у виданнях, визнаних ВАК України як фахові.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що є об'єктом та предметом дисертаційного дослідження, мета і завдання роботи зумовили її структуру, відповідно до якої, робота складається зі вступу, чотирьох розділів поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел 55 cторінок (555 найменувань). Обсяг основного тексту дисертації 370 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв'язок з науковими програмами і темами, визначено мету і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, територіальні та хронологічні межі, методологічні засади й методи, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення.

У першому розділі „Теоретико-методологічні засади дослідження” проаналізовано вихідні концептуальні основи аналізу фактору політизації етнічності у процесі націєтворення в тлумаченні сучасних вітчизняних та зарубіжних дослідників, подано характеристику імміграційного феномену та його впливу на етнодемографічну трансформацію сучасного канадського суспільства.

У першому підрозділі „Категорії „нація”, „політична нація”, „національність”, „націоналізм” у методологічному інструментарії сучасної політичної науки” доведено, що аналіз конкретної проблематики етнічного фактору у процесі сучасного канадського націєтворення зумовив необхідність дослідження еволюції понятійно-термінологічного апарату, котрий використовується сучасними фахівцями. Простежено та узагальнено існуючі на сьогодні визначення ключових понять - „нація”, „політична нація”, „етнічність”, „політизація етнічності”, звернено увагу на еволюцію понять від моменту їх введення до наукового обігу і суспільно-політичний дискурс до наших днів та особливості їх концептуалізації в сучасних канадознавчих підходах та політичній науці. Наголошено на тому, що у сучасній політологічній літературі поступово відбувається теоретичне осмислення характеру „нації” та „етнічності” як самодостатніх політологічних напрямів: теорії „колективної ідентичності” та „націології/nationalism studies”.

Перші спроби достеменно проаналізувати феномен „нації” і „націоналізму” простежуються в українських міждисциплінарних дослідженнях. Проте в них розглядались в основному лише окремі західні концепції тлумачення національних рухів, націоналістичної політики, поняття нації як політичної і соціальної категорії ще 70-х ? 80-х років ХХ ст. У дисертації простежено еволюцію зарубіжної етнополітичної думки у тлумаченні концептуальних визначень „нації” та „націоналізму” в цілому.

Найбільш яскраво і аргументовано тези про „штучний” характер нації простежуються у працях науковців модерністської школи Е.Хобсбаума, Б.Андерсона, П.Дуари, Е.Гелнера, М.Хроха, Дж.Бройї, К. Вердері, Е. Балібара, Уоффе Остергарда та ін, в яких сконцентровано основні концептуальні положення. „Нації” і „націоналізм” є цілком довільні і логічно невиправдані явища: нація, об'єкт усіх можливих прагнень націоналістів, є штучною категорією; це поняття і модель соціальної та культурної організації лише результат діяльності самозваних націоналістів, що прагнуть здобути владу. „Нація” не має коріння ні у природі, ні в історії. Звідси „нація” і „націоналізм” сучасні феномени. Минуле, на якому наголошують націоналісти тільки міф: воно існує лише у свідомості націоналістів і їх послідовників, навіть якщо воно не було цинічно сфабриковане для сучасних політичних потреб. Таким чином, „нація” веде відлік від часу приходу націоналістів до влади. Це цілком сучасне поняття і результат сучасних процесів, таких як: бюрократизація, секуляризація, революція та капіталізм.

Однак, вищезазначені модерністські підходи нерідко піддаються досить-таки гострій критиці у сучасній зарубіжній етнополітології та етносоціології. Найбільш продуктивний дослідник у сфері вивчення феномену нації і націоналізму англійський соціолог Е.Сміт ? головний апологет т.зв. „етнічного континуалізму”. До часу існування „нації” в сучасному розумінні слова, існували народності („ethnies”), тобто спільноти, які мають певне ім'я, спільний міф походження, історію, культуру, почуття солідарності, прив'язані до конкретної території. Саме „ethnies” надають сенсу самобутності, яка стає основою для формування сучасних територіальних націй.

Гострій і аргументованій критиці модерністські теорії піддав англійський історик релігії А.Хастінгс. Він припускає, що „осучаснення” феномену нації і націоналізму модерністською школою спрощене, незважаючи на постійні запевнення представників цієї школи у своїй „неупередженості”, a priori негативне ставлення до „націй і націоналізму”. В цьому він повністю солідарний з Е.Смітом, який зазначає, що спільна мета модерністської школи „деструкція нації”. А такий підхід, наполягає А.Хастінгс, призводить до неадекватного розуміння всього, що було найбільш вартісним в європейському культурному і політичному досягненні.

Дисертант дійшов до висновку, що незважаючи на велику кількість різноманітних формулювань понять „нації” та „націоналізму”, проблема осмислення цих феноменів є настільки ж складною, наскільки непростою, багатозначною і суперечливою є суспільно-політична реальність, віддзеркалена у наукових категоріях.

Ще один термін, котрий стосується семантичного поля, предмету аналізу даного підрозділу, - „національність”. Дане поняття, котре означало „духовну силу”, „національний характер”, еволюціонувало до сучасного розуміння „національності” як юридичного зв'язку між індивідом і національною державою, коли національність почала розумітись як підтвердження належності до держави через громадянство, стверджує французький дослідник Ж.Нуар'єль.

Інший термін, проаналізований у дисертації, ? „націоналізм”, суперечливий і багатозначний як „нація” та „національність”.

На сьогодні у академічних працях Р.Роговскі та К.Вільямса, наскрізною думкою проходить теза про те, що більшість праць, присвячених темі сучасного націоналізму, носить або ж надміру абстрактно-теоретичний, або ж примітивно-етнографічно описовий характер. Е.Гелнер висловив претензію на безконфліктне вирішення проблем, породжених сучасними національними рухами. Б.Шейфер вважає, що нації та націоналізм є незнищенними, адже громадяни все більше і більше беруть участь у справах держави й ідентифікують себе та свої політичні, культурні інтереси з інтересами відповідних націй.

На думку дисертанта, наприкінці ХХ ? початку ХХІ ст. феномени „нації” та „націоналізму” не лише зберегли свою роль потужних факторів, а, більше того, „націоналізм” у глобальному масштабі є відчутним та політизованим проявом феномену „етнічності”.

У другому підрозділі „Еволюція концепту „етнічність” у сучасній зарубіжній політології” досліджено розвиток етнічної проблематики впродовж кінця 60-х початку 70-х років минулого століття до сьогодення. Не випадково, саме в цей час з'являються спроби проаналізувати різні точки зору з теоретичних аспектів етнонаціологічних студій. Так, праці з етнічної проблематики, умовно можна поділити на: описові, інтерпретаційні, класифікаційні, парадигматичні, абстрактно-теоретичні. Інша кваліфікація наукових праць з етнонаціональних проблем: країнознавчі-регіональні, теоретичні та компаративістські (Е.Шілз, Р.Шермехорн). Такі роботи засвідчили новітні підходи до вивчення проблем міжетнічних взаємин у середовищі політологів та етносоціологів. Якщо раніше в політичній науці етнонаціональні процеси розглядались, у першу чергу, з точки зору асиміляції, то інша тенденція - прагнення до збереження етнічної ідентичності та консервації у побуті і культурі ідентифікаційних рис країни походження ? ігнорувалась. Тепер увага концентрується на процесах виокремлення „етнічних груп” та „етноменшин” в окремий соціальний феномен. Новий напрям досліджень, як влучно підмітив український науковець В.Євтух, супроводжується уявленням про вагомість етнічних феноменів у концепціях національних процесів. Категорія „етнічність” одразу ж після введення до наукового обігу у 70-х роках ХХ ст стала основоположною та отримала широкий резонанс серед науковців, що відзначає автралійський дослідник Дж.Джапп У визначенні змісту цієї категорії, як зауважують дослідники М.Бургес, К.Симон-Симоноловеч, Л.Снайдер, Дж.Вінсент, Т.Парсонс, Е.Шілз, не має єдиної думки й досі.

„Етнічність” визначали як характерні відмінні, культурні чи субкультурні риси, котрі відрізняють одну групу від іншої (В.Белл, В.Фрімен). Деякі автори вважають за необхідне включити у поняття „етнічність” три основних елементи - „групу”, „ідентичність”, „спільність історії” та „особливий вид ідеології” (Д.Аронсон, Ф.Генрі), або ж розуміти її як релігійну, лінгвістичну чи географічну самобутність (A.Гріллі, Дж.Баум). Г.Абрамсон і А.Коен ототожнюють поняття „етнічність” з такими поняттями, як „етнічна група”, „етнічна ідентичність”, Л.Снайдер виокремлює „расовий” і „культурний” підходи.

Поряд з „етнічністю” широко застосовувались категорії „етнічний плюралізм”, „культурний плюралізм”. Синонімами слугували терміни „багатокультурність” та „різнорідність” (Дж.Дей). Американський професор Університету Мюррея К.Вульф зауважив, що у першій половині 1980-х років феномен етнічності став нерозривним з поняттями „міжетнічна інтеграція”, „етнонаціоналізм” та „етнорегіоналізм”. На термінологічну нечіткість у дослідженні природи феномену „етнічності”, „нації” та „націоналізму” скаржився і такий знаний фахівець як Ф.Ріґґс, а професор У.Белл відкрито закликав наукове співтовариство підтримувати принаймні мінімальну згоду з тих чи інших дефініцій. Різнобій в термінології помітили і австралійські науковці Дж.Маккей, Ф.Льюїнс, які намагаючись дослідити взаємозв'язок термінів „етнічність”, „етнічна ідентичність” та „етнічна група”, вказували на відсутність концептуальної ясності цих термінів, яка призвела до того, що дослідники по-різному використовували їх значення, а, звідси, і неспівпадання стосовно того, чому „етнічні групи”, „етнічності” виникають, існують і зникають.

Теоретичні дебати стосовно етнічного феномену відбувались і у другій половині 80-х ? 90-х роках ХХ ст. В цей час широкого вжитку набуло поняття „діаспора”, яке пропагували дослідники Ґ.Ґерстле та П.Дуара. Запропонували переосмислити парадигму націологічної проблематики та закликали до пошуку нових методологічних підходів у їх використанні такі вчені як Р.Шоу та Я.Вонг.

У 1981 р. у рамках програми порівняльних досліджень „етнічності” та „національності”, започаткованої при „Школі міжнародних досліджень” Вашингтонського університету (м. Сіетл, США) вперше в історії політичних наук видано бібліографічний довідник основних теоретичних робіт і фундаментальних досліджень з етнічної взаємодії в різних країнах світу, у т.ч. й Канаді.

В історії політологічної думки асиміляційна модель займає особливе місце, стверджував Р.Парк, оскільки головний соціальний ідеал зводиться до того, що у справді вільній, демократичній спільноті люди прагнуть жити серед расово та етнічно змішаних сусідів, а формування політичної самобутності на такій основі буде безперешкодним.

З метою досягення асиміляційних цілей використовувалася освітня система. На шкільні заклади, зазначав американський дослідник Д.Равіч, покладалось завдання стати основою проведення фундаментальни соціальних змін в етнічній сфері.

Іншим способом ефективного впровадження асиміляції Л.Уорнер та Л.Сроул вважали змішані шлюби.

З часом виявлена науковцями ієрархія „вертикальної мозаїки” (Дж. Портер, В.Клемент) поставила під сумнів ефективність моделі асиміляції. Найбільш істотними проблемами етнічних груп стали рівноправна участь у конкурентній боротьбі за економічні ресурси, професійний статус і професійне представництво, доводив В.Коннор. „Оптимістичні” надії щодо зникнення етнічних і расових характеристик не виправдались (Т.Соуелл, Н.Ґлейзер). У зв'язку з цим розпочалось інтенсивне вивчення „етнічного феномену” через розроблення спеціальних програм і залучення до них широкого кола істориків, політологів, соціальних психологів та представників інших суміжних дисциплін (М.Meлвін, M.Tьюмін, У.Плотч, Дж.Фаґен, Ф.Марнеллі, C.Янг, Ч.Кейс, Дж.Страк, Л.Винар, Ф.Ріґґс). М.Новак у всіх своїх працях категорично заперечував асиміляційний шлях ровитку етнічних груп. Критиці піддавалась не тільки школа Р.Парка, але й теорії „модернізації”, розроблені впливовим соціологом К.Дойчем, у цьому руслі нове покоління дослідників в особі М.Бенкса, A.Ґінґріча, Т.Еріксена, Р.Дженкінса гостро критикувало погляди таких прихильників теорії „модернізації” як С.Блек, С.Хантінгтон, М.Хехтер.

Авторитетними дослідниками Ф.Роукінсом та Г.де Восом піддано сумніву функціоналістський підхід таких знаних політологів та соціологів, як Т.Парсонс, Н.Смелсер, С.Айзенштадт, Г.Алмонд, Д.Істон та ін. у тлумаченні місця і ролі „етнічності” в процесі „національної інтеграції”. Звідси з'явилась нова теорія національної інтеграції та формування нової політичної реальності - „культурний плюралізм” засновником якої є американський політичний філософ Г.Каллен.

У канадському контексті теоретиком концепції багатокультурності як різновиду „культурного плюралізму” виступив канадець українського походження, історик, прихильник лівого лібералізму М. Лупул.

Компаративістська політологія намагалась виробити описові і аналітичні генералізації про етнічні групи у сучасному світі. Виник новий напрям - етнополітика, що досліджував різноманітні взаємодії між етносом та політикою, етнічними рухами і партіями, державними структурами. Тут апологетом став американський дослідник Дж. Ротшільд, який вперше увів у політичну науку поняття „політизація етнічності”.

Новим джерелом наукового інтересу стали спроби пояснити непердбачуване й неочікуване зростання соціальних рухів серед „спокійних” етнічних груп у Західних країнах (Г'ю Абрамсон, В.Коннор). Акцентуючи увагу на етнічних відмінностях, деякі фахівці, зокрема А.Халсі, проголошували їх основною причиною соціальної нерівності, головним джерелом конфлікту як всередині країни, так і між державами.

Поряд з компаративістськими підходами у дослідженні міжетнічних відносин широкого розголосу у сучасному суспільствознавстві набуло тлумачення соціальної еволюції як продовженя еволюції біологічної П'єра ван ден Берґе. Така соціобіологічна теорія піддавалась критиці з боку науковців Н.Сатдінової, Р.Карпінскої, М.Комарова, С.Нікольського, В.Рейнольдса, Г.Енлое, Г.Тінкера, Ф.Шілза, М.Сьюзанн, С.Ліберзона, М.Уотерс як на Сході, так і на Заході, які різко заперечували спробу реабілітації ідей соціального дарвінізму.

Своєрідне розуміння терміну „етнічність” і його зв'язку з нацією привнесла франкомовна академічна література, зокрема праці Д.Шнаппер, в яких запропоновано терміном „ethnie” замінити англомовний ? „ethnicity”.

Отже, пріоритетними напрямами політологічної науки у дослідженні етнонаціональної сфери стали ті з них, що пов'язані з подальшими дослідженнями категорії „етнічності”, вдосконаленням понятійного інструментарію, розглядом зв'язку між феноменами „етнічності”, „нації” та „націоналізму”. Загалом вдалось відстежити не тільки підвищену увагу науковців до етнічної тематики, а й прагнення нового теоретичного осмислення складних етнічних та національних процесів сучасного світу.

У третьому підрозділі „Імміграція як чинник етнодемографічних змін в аналізі нинішнього вітчизняного та зарубіжного мігрантознавста” доведено, що чимало дослідників прагнуть пов'язати явище імміграції, у першу чергу, із соціально-економічними аспектами, наголошуючи саме на них. Дисертант виокремлює виключно проблему впливу іммігрантів на етнодемографічну структуру населення.

Необхідно при цьому погодитись з фахівцями, котрі зазначають, що параметри демографічного становища суспільства, динаміка структур народонаселення на сучасному етапі розвитку, наприклад, провідних країн, є у великій мірі визначальними для їх економічного та соціального розвитку (Т.Будзінський, В.Бурдяк, І.Дейвідсон, Б.Іомдін, А.Лазарєва, І.Сєрова, Ю.Ожиївська, В.Орлик, О.Приходько, О.Ровенчак, М.Толстанов, П.Карташов, А.Шлепаков, О.Малиновська, О.Пінчук, Ф.Айшманн, С.Анґенендт, Н. Хамдауйї, В. Кабіс).

Ряд зарубіжних авторів активно займаються канадознавчою проблематикою у сфері імміграційних та етнонаціональних студій. Це насамперед англомовні та франкомовні науковці Канади (Р. Бретон, С.Лі, Д.Стасіліус, Й.Абу-Лабан, К. Фіерблек, А.Фрейзер, Д.Броді, Ж.Харві та ін.). Варто зазначити, що німецькомовні дослідники Р.Гайслер, Д.Гьордер, О.Кьолер, С.Оттен, аналізуючи фактори трансформації суспільства під впливом імміграції, спонукають інтелектуальні кола своєї країни брати приклад з близької за соціально-економічною структурою та державним устроєм Канадської федерації. Отже наукові здобутки у сфері вивчення сучасних міграційних факторів у глобалізованому світі є свідченням як наукової, так і суспільної ваги вказаної проблематики.

У четвертому підрозділі „Академічні інтерпретації етнонаціональних процесів у сучасній українській політичній науці” дисертант вказує, що проблематика націєтворення ставить чималі завдання перед українськими науковцями.

Проблеми формування нації вивчають українські вчені ? соціологи, демографи, історики, правознавці та політологи, зокрема, В.Мицик, В.Лісовий, О.Проценко, М.Товт, С.Юр'єв, В.Новик, В.Євтух, М.Шульга, О.Резнік, А.Леонова, В.Наулко, В.Ішуніна, О.Рафальський, С.Давида, О.Картунов, В.Єрмолова, І.Левітас, О.Свистунов, М.Майборода, Г.Касьянов, Я.Грицак та ін.

Канадознавчі дослідження представлені й працями дослідників Чернівецького національного університету. Їх внесок у академічне вивчення різноманітних аспектів суспільно-політичного життя Канадської федерації ретельно проаналізоване у новітній монографії директора Центру канадських студій імені Рамона Гнатишина В.Макара.

Підсумовуючи, зазначимо, що пріоритетними напрямами політологічної науки у дослідженні етнонаціональної сфери стали дослідження, пов'язані з подальшим вивченням категорії „етнічність”, вдосконаленням понятійного інструментарію, розглядом зв'язку між феноменами „етнічність”, „нація” та „націоналізм”. Загалом, вдалось відстежити не тільки підвищену увагу науковців до етнічної тематики, але й прагнення по-новому теоретично осмислити складні етнічні та національні процеси сучасного світу.

Аналізу категорії „етнічне походження” як політико-правового інструменту формування сучасної політичної нації в Канаді, а також особливостям алгоритму поєднання „етнічного походження” із сучасним проектом канадської нації присвячений другий розділ дослідженння „Інституційні чинники етнічної реструктуризації сучасного канадського суспільства”. У першому підрозділі „Специфіка етнокультурного простору Канади за федеральними переписами 1991 та 1996 років: етностатистичний аналіз” при розгляді специфіки формування „канадської політичної нації” з притаманними їй етнічними „візерунками”, доведено, що канадська концепція націєтворення (одна політична нація, дві офіційних мови, багато етнічних культур) характеризується як спроба віднайти баланс між колективними та індивідуальними правами, що характерне як для ряду аспектів канадської внутрішньої політики, так і для суспільної моделі в цілому. Згідно з переписом 1991 р. населення Канади складалось більше ніж зі 100 етнічних груп, проте лише 2,8% мешканців визнавали свою „етнічність” як „канадці”. За переписом 1996 р. „етнічне походження” як „єдине канадське” визнали вже 18,7% мешканців країни. Найбільша частка населення з суто канадською самоідентифікацією нараховувалась у Квебеку ? 37,7%, Нью-Брансуїку ? 23,9 % і Ньюфаундленді ? 21%, в Онтаріо ? лише 12,1% мешканців. Тобто, перші місця займали ті провінції та території, демографічну більшість в яких складали нащадки європейських поселенців, у першу чергу, британського та французького походження.

Отже, кількісно домінуючими структурними елементами сучасної канадської політичної нації залишались етнічні групи, представлені нащадками європейських поселенців, що чітко віддзеркалено у переписах 1991 та 1996 років.

У другому підрозділі „Місце імміграційного феномену в етнодемографічній структурі сучасної Канади” досліджується формування канадської політичної нації, яке відбувалося під впливом вагомих імміграційних процесів. Ознакою сучасних хвиль імміграції до Канади є наявність т.зв. „нетрадиційних джерел імміграції”, тобто імміграції з країн Азії, Африки, Карибського басейну, а також Південної та Центральної Америки. Зсуви в етнічній природі імміграції, починаючи з кінця 1960-х років, призвели до певних змін етнокультурного складу канадців та навіть трансформації новітнього проекту канадського націєтворення. Під впливом імміграції збільшився компонент „третьої сили”, який із зростанням сегменту осіб „неєвропейського походження” значною мірою визначив характер перетворень у канадській етнодемографічній структурі населення.

У третьому підрозділі „Трансформації етнокультурного складу населення Канадської федерації у другій половині 1990-х років” на основі аналізу федерального перепису 2001 року простежено зростання частки осіб іноземного походження в канадському суспільстві та визначено причину постійного приросту населення країни, яка відзначається низьким показником сумарної фертильності.

Дві третини приросту канадського населення у період між переписами 2001 та 2006 років, що становило 69% сукупного приросту населення Канадської федерації (1,6 млн. чол.) відбулося за рахунок імміграції. Кількісне зростання етнорасових меншин привело до змін у природі етнокультурного складу населення сучасної Канадської федерації. Така строкатість новоявлених етносів своїм наслідком мала те, що різко збільшилася чисельність категорій, „народжених за кордоном” та „видимих меншин” у канадських провінціях та територіях.

На основі вивчення окремих адміністративно-територіальних одиниць Канадської федерації, окреслено специфіку та певні особливості етнодемографічної структури, притаманні конкретному регіону Канадської федерації. Аналіз статистичних даних засвідчив, що етнічний профіль сучасних канадських провінцій та територій віддзеркалюється частково хвилями іммігрантів, котрі оселялись у різних регіонах країни, що й зафіксувано у переписі 2001 року.

У четвертому підрозділі „Особливості етнічної структури „районів муніципального перепису населення” Канади за федеральним переписом 2001 року” доведено, що у дев'яти з п'ятнадцяти розглянутих „районів муніципального перепису населення” більшість вважає себе представниками „канадського етнічного походження”.

В результаті проведеного аналізу „районів муніципального перепису населення” можна свтерджувати, що кожне окремо взяте сучасне канадське місто виокремлюється завдяки унікальній етнокультурній осoбливoсті.

Так, у Галіфакс у 2001 році була наявна найбільша частка „чорношкірих” у країні; Гамільтон характеризується чималою кількістю тих, кого канадська статистика відносить до категорії „народжені за кордоном”; міські агломерації Кітченера, Ріджайни та Саскатуну відзначаються більшістю мешканців „німецького етнічного походження”; у Вінніпезі проживає найбільша кількість „філіппінців” у Канаді; у „районі муніципального перепису” Калгарі „видимі меншини” є одними з найбільш швидкозростаючих етногруп міста. Подібна ситуація в Едмонтоні, де китайська громада ? невід'ємний візерунок етнічного калейдоскопу міста. Проте, варто наголосити на тому, що саме Едмонтон, серед усіх урбанізованих центрів Канади, знаходиться на першому місці за чисельністю представників „українського етнічного походження”. Абботсфорд не схожий на інші міста, адже з поміж різноманіття „видимих меншин” у ньому зосередились майже виключно „вихідці із Південної Азії”; етнічний профіль містечка Вікторія визначається переважною більшістю мешканців „англійського етнічного походження”, котрий у два рази перевищує середній показник на загальнонаціональному рівні; лише у двох агломераціях Канади ? Ошаві та Сейнт-Катерінс-Ніаґарі й надалі основне джерело новітньої хвилі іммігрантів європейські країни; у багатомільйонному Торонто, найбільш густонаселеному урбанізованому центрі, найбільша частка іммігрантів не тільки в країні, але й у світі; на противагу у Монреалі - найменша, ? однак зберігає чимало осіб, що відносять себе до франкомовної спільноти. Найбільшу кількість мешканців т.зв. „азійського походження” зосереджено у багатонаселеному Ванкувері.