Забезпечення національних інтересів України у процесі врегулювання придністровського конфлікту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рада національної безпеки і оборони України

Національний інститут проблем міжнародної безпеки

Забезпечення національних інтересів України у процесі врегулювання придністровського конфлікту

21.01.01 - основи національної безпеки держави

(політичні науки)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Єнін Євгеній Володимирович

УДК 327.56(477)(043.3)

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі регіональної безпеки Національного інституту проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України

Науковий керівник: доктор економічних наук, професор,

академік НАН України

Пирожков Сергій Іванович,

Посольство України в Республіці Молдова,

Надзвичайний та Повноважний Посол

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Перепелиця Григорій Миколайович,

Інститут зовнішньої політики при

Дипломатичній академії МЗС України, директор

кандидат політичних наук

Дацюк Андрій Васильович,

Національна академія державного управління

при Президентові України,

кафедра національної безпеки, доцент

Захист відбудеться “30” червня 2010 року о 14:00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.723.01 у Національному інституті проблем міжнародної безпеки при РНБО України за адресою: 01133, м. Київ, вул. Кутузова, 18/7.

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО України за адресою: 01133, м. Київ, вул. Кутузова, 18/7.

Автореферат розісланий “28” травня 2010 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат політичних наук Т. С. Стародуб

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Неврегульовані політичні конфлікти на європейських теренах є однією з основних перешкод створення єдиного європейського простору безпеки, стабільності та економічного процвітання країн регіону.

Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року визначає врегулювання конфліктів, у першу чергу, у регіонах, що межують з Україною, як один з пріоритетів державної політики з питань національної безпеки у зовнішньополітичній сфері.

Події на Південному Кавказі влітку 2008 року засвідчили реальність розвитку ситуації в зоні “заморожених” конфліктів у відповідності до самих песимістичних прогнозів.

Природно, що для України найбільш проблемним є придністровський конфлікт, який створює значні ризики та загрози національній безпеці нашої держави. Особливе значення придністровського конфлікту серед зовнішньополітичних та безпекових пріоритетів України обумовлено наступними чинниками.

По-перше, існування “замороженого” конфлікту являє собою джерело постійної напруги поблизу південно-західних кордонів України, що проявляється, зокрема, у потенційній небезпеці виникнення нового збройного конфлікту, погіршенні криміногенної ситуації у прилеглих до кордону регіонах нашої держави (контрабанда, нелегальна міграція та ін.), можливості поширення сепаратистських тенденцій в Україні тощо.

По-друге, неврегульованість придністровського конфлікту значною мірою стримує нормальний розвиток торговельно-економічних відносин та політичного діалогу між Україною та Республікою Молдова, в т.ч. в рамках реалізації спільного курсу обох країн на європейську інтеграцію. Завершення договірно-правового оформлення спільного українсько-молдовського кордону (зокрема, демаркація його центральної ділянки) також фактично залишається заручником неврегульованості придністровського конфлікту.

По-третє, через територію Молдови та Придністров'я проходить низка стратегічних для нашої держави транспортних комунікацій, зокрема 7-й та 9-й панєвропейські транспортні коридори. Внаслідок політичної нестабільності в зоні придністровського конфлікту спостерігається зниження вантажопотоків через зазначені міжнародні транспортні коридори, що завдає прямих економічних збитків економіці нашої держави.

Крім того, зберігається залежність м. Одеса та південних районів Одеської області від постачання електроенергії з Молдавської ДРЕС (Придністров'я).

По-четверте, вкрай актуальною постає проблема забезпечення прав та законних інтересів громадян України, які постійно проживають у Придністров'ї (на даному етапі в Республіці Молдова проживає близько 100 тис. громадян України, з них біля 95 тис. на території Придністров'я). Наразі можливості Української держави забезпечувати належним чином передбачені Конституцією України права та законні інтереси своїх співвітчизників в зоні неврегульованого придністровського конфлікту є вкрай обмеженими.

У зв'язку з цим постає необхідність комплексного наукового осмислення феномену придністровського конфлікту та розробки пропозицій відносно шляхів забезпечення національних інтересів України у процесі його політичного врегулювання. В цьому і полягає актуальність і важливість даного дослідження для вітчизняної науки та практики.

Необхідність врегулювання політичних конфліктів, що супроводжують політичні відносини, залишається ключовою складовою процесу забезпечення безпеки на індивідуальному, груповому, державному, регіональному та глобальному рівнях. Проблематиці політичних конфліктів присвячено досить велику кількість досліджень вчених минулого та сьогодення, що відіграють вагому роль у розвитку світової політичної думки. Зв`язок проблем безпеки із феноменом конфлікту відображено у роботах представників античності, епохи Ренесансу та Нового часу.

На сучасному етапі ситуація в світі продовжує відзначатися високим ступенем конфліктності на міжнародному та внутрішньодержавному рівнях, обумовлюючи значний інтерес науковців до феномену конфлікту та безпеки.

Проблема соціального конфлікту висвітлена в роботах К. Боулдінга, Р. Дарендорфа, А. Здравомислова, Л. Козера, К. Левіна та інших вчених.

Вивченню передумов виникнення, стадій та етапів розвитку, механізмів врегулювання політичних конфліктів, в якості суб'єктів яких виступають етнічні групи, присвячено дослідження багатьох науковців, таких як Д. Горовіц, Т. Гур, В. Котигоренко, І. Кресіна, В. Хеслі та ін.

Тематика політичних конфліктів, що виникли на теренах колишнього СРСР, досліджувалася А. Багатуровим, А. Дацюком, В. Пряхіним, М. Емерсоном, Ч. Кінгом, А. Кіссе, Д. Кюрегяном, О. Маначинським, А. Нікітіним, Б. Парахонським та іншими. Безпосередньо політичним конфліктом навколо Придністров`я, причинами його виникнення, еволюцією розвитку, інтересами ключових гравців придністровського врегулювання, перспективами його вирішення займалися М. Бабілунга, І. Боцан, А. Гудим, В. Кулик, С. Маркедонов, Г. Перепелиця, В. Сокор, Г. Шеларь, Р. Чемберлен-Крянге та ін.

Проблема впливу політичних конфліктів на систему національної та міжнародної безпеки відображена у дослідженнях низки вітчизняних вчених. Серед них слід відзначити монографію О. Бодрука “Структури воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти”, роботу О. Маруховської-Картунової “Етнополітична безпека як різновид національної безпеки (постановка проблеми)” колективну монографію “Україна у системі міжнародної безпеки” (О. Бодрук, О. Власюк, В. Кулик, М. Ожеван, Б. Парахонський, Т. Стародуб, та ін.). Вплив політичних конфліктів на реалізацію національних інтересів нашої держави в Чорноморському регіоні висвітлюється в творчому доробку вітчизняної дослідниці Т. Стародуб “Вплив змін безпекового середовища у Чорномор'ї на процеси становлення нової системи регіональної безпеки”; колективних монографіях “Стратегічні інтереси України в країнах Чорноморського регіону” (Б. Парахонський та ін.) та “Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива” (Б. Парахонський, С. Пирожков та ін.).

Таким чином, у сучасній вітчизняній політології та зарубіжних дослідженнях створено достатнє теоретичне підґрунтя для дослідження політичних конфліктів на пострадянському просторі як чинників впливу на національну безпеку держав регіону. Існує досить велика кількість робіт, присвячених конкретним конфліктам, що виникли на пострадянському просторі, та проблемам їх врегулювання.

При цьому, необхідно зауважити, що на сьогодні недостатньо досліджено методологічні аспекти визначення ризиків та загроз національній безпеці України, обумовлених неврегульованим придністровським конфліктом. Особливо бракує наукових доробків, які б були присвячені аналізу особливостей конфлікту інтересів учасників формату “5+2” (зокрема, розбіжності, що існують між позицією Української держави та підходами інших учасників переговорного процесу, з придністровського врегулювання) та виробленню можливих шляхів узгодження існуючих протиріч.

Таким чином, ключове наукове завдання дисертаційної роботи полягає у визначенні впливу “замороженого” придністровського конфлікту на стан національної безпеки України та розробці рекомендацій щодо підвищення ефективності політики Української держави у процесі придністровського врегулювання.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов'язане із тематикою фундаментальних і прикладних досліджень Національного інституту проблем міжнародної безпеки. Дослідження виконано в рамках планових науково-дослідних тем відділу проблем регіональної безпеки Національного інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО України: “Напрями оптимізації регіональної безпекової політики України в умовах кризи глобальної та регіональної систем безпеки” (2008-2010 рр., № державної реєстрації: 0109U005048); “Проблеми формування балансу українсько-російських відносин на двосторонньому та багатосторонньому рівнях” (2008-2009 рр., № державної реєстрації: 0108U006182); “Концептуальні засади захисту національних інтересів України у міжнародних відносинах на пострадянському просторі” (2008-2010 рр., № державної реєстрації: 0108U006181).

Об'єктом дослідження є феномен придністровського конфлікту.

Предметом дослідження є джерела та шляхи забезпечення національних інтересів України у процесі врегулювання придністровського конфлікту.

Мета і завдання дисертаційної роботи. Метою дослідження є вироблення можливих шляхів забезпечення національних інтересів України у процесі врегулювання придністровського конфлікту.

Досягнення цієї мети передбачало вирішення таких дослідницьких завдань:

- на основі аналізу теоретичних концепцій вітчизняних і зарубіжних науковців у сфері дослідження політичних конфліктів визначити сутнісні характеристики політичних конфліктів на пострадянському просторі;

- окреслити чинники збереження напруги придністровського конфлікту на сучасному етапі з урахуванням інтересів гравців придністровського врегулювання;

- проаналізувати можливі сценарії розвитку процесу придністровського врегулювання, а також визначити основні ризики та загрози національній безпеці України від неврегульованості придністровського конфлікту;

- здійснити оцінку найбільш вірогідних моделей придністровського врегулювання на предмет їхньої відповідності національним інтересам України;

- запропонувати шляхи мінімізації ризиків України у процесі врегулювання придністровського конфлікту;

- виробити рекомендації щодо збільшення впливу України на подальший перебіг придністровського врегулювання.

Методологічна основа дослідження. У дисертаційному дослідженні використано комплексну методологію, яка ґрунтується на застосуванні низки наукових методів, зокрема, системний аналіз (системно-структурний, системно-функціональний, системно-генетичний метод), порівняльний та історичний методи, метод сходження від абстрактного до конкретного, побудова сценаріїв, а також метод вивчення документів.

Системний аналіз дозволив виокремити та охарактеризувати елементи структури політичних конфліктів та зв'язки між ними, з'ясувати місце і роль політичних конфліктів у системі міжнародної безпеки. Зокрема, системно-структурний метод був використаний з метою виявлення системоутворюючих елементів структури політичного конфлікту; системно-функціональний метод дозволив виявити характер впливу одних підструктур та елементів придністровського конфлікту на інші; системно-генетичний метод було застосовано з метою вивчення закономірностей еволюції придністровського конфлікту.

Порівняльний та історичний методи дали змогу з`ясувати типи, форми і причини політичних конфліктів на пострадянському просторі у працях вітчизняних та зарубіжних дослідників, що дозволило простежити реальні витоки цього явища та його ґенезу.

Загальнонауковий метод сходження від абстрактного до конкретного дав можливість з'ясувати типи сучасних політичних конфліктів та визначити специфіку кожного з них. Метод побудови сценаріїв дозволив спрогнозувати можливі варіанти розвитку ситуації навколо придністровського врегулювання.

Метод вивчення документів було використано для вивчення змісту заяв вищих посадових осіб, протокольних рішень, меморандумів тощо з питань переговорного процесу, що дозволило проаналізувати найбільш ймовірні моделі придністровського врегулювання в контексті реалізації національних інтересів України.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у комплексному дослідженні феномену придністровського конфлікту та розробці практичних рекомендацій щодо можливих шляхів забезпечення національних інтересів України у процесі його врегулювання.

Розроблені автором наукові положення, що містять наукову новизну та виносяться на захист, полягають у тому, що у дисертаційній роботі:

вперше:

- розроблено карту придністровського конфлікту, що включає в себе конфліктогенні фактори глобального, регіонального і локального рівнів, які проявляються у військовій, політичній, економічній та соціальній царинах;

- визначено основні ризики та загрози національній безпеці України від неврегульованості придністровського конфлікту у політичній, економічній, гуманітарній, криміногенній та екологічній сферах;

- запропоновано основні шляхи мінімізації ризиків для України у процесі врегулювання придністровського конфлікту, як у рамках існуючого переговорного формату “5+2”, так і у відносинах з окремими його учасниками. Зокрема, визначено напрями зосередження зусиль України у процесі придністровського врегулювання: забезпечення прав та законних інтересів громадян України, які постійно проживають у Молдові та Придністров'ї; створення сприятливого підґрунтя для просування українських ініціатив з придністровського врегулювання; продовження активної участі у міжнародних зусиллях щодо врегулювання придністровського конфлікту, відновлення переговорного процесу у форматі “5+2”; сприяння налагодженню клімату довіри між сторонами конфлікту; підтвердження територіальної цілісності Республіки Молдова; прискорення будівництва альтернативних транспортних магістралей в обхід Молдови та Придністров'я. Крім того, запропоновано ряд першочергових кроків, реалізація яких, дозволила б вже у найближчій перспективі значною мірою посилити вплив України в регіоні, а, отже, і можливості прискорення процесу політичного врегулювання придністровського конфлікту;

уточнено:

- характерні особливості політичних конфліктів на пострадянському просторі, що полягають у тенденції до збройної ескалації та розширення за складом учасників і охопленою протистоянням територією, втручанні зовнішніх агентів впливу; політизації етнічних та релігійних протиріч; високому ступені криміналізації невизнаних держав, складності врегулювання в межах існуючих міжнародних правових норм;

- можливі сценарії розвитку процесу придністровського врегулювання, а також вірогідні моделі врегулювання придністровського конфлікту в контексті їх відповідності національним інтересам України (визнання незалежності “Придністровської Молдавської Республіки”; створення Союзної держави; автономізація Придністров'я у складі Молдови; федералізація Молдови; конфедералізація Республіки Молдова; асоційоване членство Придністров'я у складі Росії; встановлення міжнародного протекторату над Придністров'ям), в результаті чого визначено ключові з точки зору національних інтересів України елементи майбутньої формули врегулювання придністровського конфлікту;

дістало подальшого розвитку:

- дослідження історичних передумов виникнення придністровського конфлікту, основних етапів його розвитку, а також інтересів ключових гравців придністровського врегулювання.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості використання авторських положень і висновків у діяльності Міністерства закордонних справ України, зокрема, Спеціального представника України з питань придністровського врегулювання, та Ради національної безпеки і оборони України в рамках вироблення стратегії дій Української держави як щодо переговорного процесу з врегулювання придністровського конфлікту в цілому, так й у відносинах із окремими учасниками переговорів.

Зокрема, результати дисертаційного дослідження були використані при підготовці проектів виступів Міністра закордонних справ України та Президента України (квітень 2009 року). Запропоновані практичні пропозиції щодо шляхів збільшення присутності України у Молдові та її Придністровському регіоні були використані в рамках підготовки інформаційно-аналітичних та позиційних матеріалів на адресу Президента України, Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, Голови Верховної Ради України, Віце-Прем'єр-Міністра України (протягом 2008-2010 рр.). Крім того, матеріали дослідження враховувалися Міністерством закордонних справ України при підготовці відповідних інформаційно-аналітичних матеріалів до засідання Ради національної безпеки і оборони України з проблематики придністровського врегулювання. Довідка про впровадження результатів дисертаційного дослідження № 106/17-110-64 від 21 квітня 2010 р., видана Міністерством закордонних справ України.

Положення дисертації можуть слугувати концептуальним підґрунтям для подальших політологічних досліджень. Матеріали дисертації можуть бути використані у системі політологічної освіти, процесі підготовки навчальних посібників та викладанні політології, конфліктології, основ національної безпеки держави тощо.

Особистий внесок здобувача. Сформульовані в дисертації наукові результати, висновки та пропозиції належать особисто автору і є його науковим доробком. Здобувачем особисто проведено комплексний аналіз феномену придністровського конфлікту та розроблено наукові положення і практичні рекомендації щодо забезпечення національних інтересів України у процесі придністровського врегулювання.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювались на міжнародних науково-практичних конференціях: “Придністровська молодь України” (Київ, 4-6 вересня 2008 р.); “Молдова: рухаючись вперед” (Вілтон Парк, Велика Британія, 16-18 жовтня 2008 р.); “Врегулювання придністровського конфлікту у контексті українсько-молдовських відносин” (Київ, 28 квітня 2009 р.); “Заходи довіри як шлях до стабільного майбутнього Молдови - Придністров'я” (Одеса, 29 травня 2009 р.); “Врегулювання придністровського конфлікту в контексті формування європейського безпекового простору: роль України” (Київ, 29 квітня 2010 р.); “Стратегії європейської інтеграції очима молодіжних лідерів” (Київ, 12 травня 2010 р.).

Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано
4 статті у наукових фахових виданнях, загальним обсягом 2,0 ум. друк. арк.,
1 - в іншому виданні.

Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів та списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації становить 207 сторінок, з них обсяг основного тексту - 182 сторінки, список використаних джерел охоплює 256 найменувань і займає 25 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтована актуальність теми дослідження, визначаються об'єкт, предмет, мета і завдання дисертації, її наукова новизна, розкрита методологічна основа дослідження і практичне значення отриманих результатів, наведені дані про апробацію роботи і публікації, зазначена структура дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження політичних конфліктів на пострадянському просторі” проаналізовано основні теоретико-методологічні підходи до визначення сутності поняття “політичний конфлікт” у зарубіжній та вітчизняній науковій думці; узагальнено основні передумови виникнення політичних конфліктів на пострадянському просторі, механізми їхньої ескалації та форми врегулювання; окреслено роль політичних конфліктів у системі міжнародної безпеки. Крім того, визначено сутність поняття національних інтересів України, реалізація яких ускладнюється в умовах ескалації протистояння у політичних конфліктах.

Сучасні теорії досліджень політичних конфліктів є результатом тривалої еволюції уявлень про конфлікти в сферах суспільної життєдіяльності. Основні погляди їхніх авторів відносно сутності і ролі конфліктів у суспільстві можна умовно розділити на три основні групи:

Перша група дослідників визнає принципову неминучість і непереборність феномену конфліктів, які, до речі, відіграють значну роль у процесі суспільного розвитку. Цей напрямок представляють М. Бакунін, К. Боулдінг, Л. Гумплович, Р. Дарендорф, Л. Козер, П. Лавров, В. Ленін, К. Маркс, Г. Моска, Г. Спенсер та ін.

Друга група вчених, таких як М. Бердяєв, Е. Дюркгейм, М. Ковалевський, Т. Парсонс, В. Соловйов, П. Сорокін, виходять з неприйняття конфліктів, що проявляються у формі війн, революцій; класової боротьби, соціальних експериментів тощо. Конфлікти визнаються аномаліями суспільного розвитку.

Третя група дослідників розглядає конфлікт в якості однієї з багатьох форм соціальної взаємодії і соціальних контактів поряд з конкуренцією, солідарністю, кооперацією, партнерством. Прихильниками цього напрямку є М. Вебер, Г. Зіммель, Ч. Міллс, Р. Парк, Б. Чичерін.

Спершу конфлікт розглядали в контексті існування суспільства, тому термінологічно він характеризувався як соціальний конфлікт. Водночас, будь-який соціальний конфлікт, набуваючи серйозних масштабів, об'єктивно перетворюється у соціально-політичний або політичний, оскільки торкається діяльності управлінських структур, впливаючи на механізми і способи згаданої діяльності, на їхні інститути, на політику, яку вони проводять.

Політичний конфлікт як різновид соціального, - це зіткнення протилежних сил, поглядів, зумовлене протиріччями між різними соціальними суб'єктами - націй, народів, держав, класів, соціальних груп або громадських об'єднань та рухів. При цьому, ключовою відмінністю політичного конфлікту від решти соціальних конфліктів є те, що він виникає виключно з приводу відносин влади.

Політичні конфлікти виникають, зазвичай, у суспільстві, в якому своєчасно не розв'язуються політичні, соціально-економічні та національні проблеми. Конфлікт, сигналізуючи суспільству і владі про існуючі протиріччя та розбіжності, стимулює їх до дій, що здатні повернути ситуацію під контроль. Відповідно дестабілізація влади та дезінтеграція суспільства відбуваються не тому, що виникають конфлікти, а через невміння врегулювати політичні протиріччя або елементарне ігнорування цих колізій.

Серед передумов політичних конфліктів на пострадянському просторі слід відзначити: ослаблення вертикалі центральної влади, історичні аспекти вирішення “національного питання” в СРСР, замовчування фактів етнічних протиріч та відсутність практичних механізмів узгодження інтересів різних соціальних груп, нестача ресурсів. Каталізатором вказаних конфліктів стала необдумана політика республіканських владних еліт, які намагалися зміцнити свій авторитет на основі різких націоналістичних закликів, що зумовило ескалацію наявних протистоянь і створення передумов для генерування нових суперечностей.

Еволюція конфліктів відбувається в рамках двох основних фаз:

- латентна фаза, в ході якої конфлікт носить скритий характер, а протиріччя в потребах, цінностях та інтересах лише визрівають;

- відкрита фаза, в рамках якої актори конфлікту приступають до реалізації своєї мети.

Розвиток конфлікту по висхідній прийнято називати його ескалацією, а зниження рівня напруженості і перехід від гостріших фаз до менш гострих - деескалацією конфлікту. Посилення конфлікту може йти двома шляхами: за рахунок його розширення (диференціації предмету суперечки або збільшення числа учасників конфлікту) або ескалації (збільшення ворожих дій конфліктуючих сторін по відношенню одна до одної).

Політичне врегулювання конфліктів є основним способом їхньої деескалації та розв'язання. Метою врегулювання конфлікту є рішення, що не засноване на ієрархії та примусі, а сконцентроване на причинах, що лежать в основі конфлікту, і встановленні легітимних відносин між сторонами.

Для більшості країн СНД задовільне врегулювання поки що є кращим з того, що можна досягти. Відсутність прогресу у процесі врегулювання, що приводить конфлікт до стану “глухого кута”, є результатом, найчастіше, традиціоністської орієнтованості керівництва сторін на ієрархічні відносини, що породжує їхню підозрілість і недовіру одне до одного в умовах практично відсутнього громадського контролю.

Після припинення насильства конфліктуючі сторони та їхні посередники зазвичай вкрай повільно просуваються по шляху політичного врегулювання наявних протиріч. По суті, миротворчі сили роз`єднують протиборчі сторони й не допускають поновлення масового кровопролиття, а конфлікти залишаються “законсервованими”. У той же час реальністю залишаються нестабільна обстановка в цих регіонах, зруйновані економіка й системи життєзабезпечення, порушені транспортні зв`язки, сотні тисяч біженців і переміщених осіб, які живуть в убогості на чужині.

У таких умовах повномасштабне врегулювання конфліктів не може бути досягнуто тільки застосуванням військових контингентів. Дії миротворчих сил повинні бути доповнені зусиллями самих конфліктуючих сторін з розв'язання протиріч і зміцнення довіри, діяльністю посередників - політиків і дипломатів, ефективними заходами з розвитку економіки, захисту прав людини, забезпечення соціальної справедливості, а також гарантованого демократичного розвитку держав, уражених конфліктом.

Специфіка впливу політичних конфліктів на систему національної та міжнародної безпеки залежить від низки показників, до яких можна віднести форми і засоби боротьби, що мають місце у даному конфлікті, тривалість протистояння, склад його учасників і їх військовий, економічний та мобілізаційний потенціал, масштаб території, охопленої конфліктом, а також її політичне (геополітичне) і економічне значення.

Аналіз впливу політичних конфліктів на національну безпеку держави засвідчує їх деструктивні наслідки у політичній, економічній, воєнній, інформаційній, екологічній, соціальній та демографічній сферах життєдіяльності особи, суспільства та держави. Політичні конфлікти зазвичай перешкоджають реалізації або взагалі унеможливлюють забезпечення національних інтересів у різних сферах соціальних відносин.

При цьому, національні інтереси України (у відповідності до об'єктів національної безпеки) можна визначити як сукупність узгоджених та усвідомлених потреб особи, суспільства та держави, забезпечення яких є необхідною умовою їх існування та сталого розвитку.

Проблема поширення міжнародного тероризму та ймовірність застосування зброї масового ураження, тенденція до розширення за складом учасників і набуття міжнародного характеру перетворює політичні конфлікти на загрозу не лише національній безпеці окремих держав, на території яких вони відбуваються, але й на загрозу безпеці інших держав світу.

У сучасній теорії міжнародних відносин відбувається широка дискусія навколо шляхів удосконалення архітектури глобальної та регіональних систем міжнародної безпеки. Ключовими дилемами постають питання самостійності міжнародних інституцій як акторів на міжнародній арені, готовності держав передавати частину свого суверенітету міжнародним інститутам, здатності міжнародних безпекових структур за допомогою наявного в них інструментарію врегулювати політичні конфлікти.

Слід констатувати, що існуючі на даному етапі структури глобальної та регіональної безпеки не здатні адекватно відповідати на появу нових загроз міжнародній безпеці, у т.ч. щодо врегулювання конфліктів.

Наразі гострою проблемою постає питання щодо прийнятності втручання міжнародних структур у внутрішні конфлікти. Враховуючи той факт, що більшість конфліктів не залишаються “внутрішніми” протягом тривалого часу, згодом неконтрольовано поширюючись на сусідні країни, на практиці буває дуже важко визначити межу між порушенням суверенітету країни та міжнародним втручанням в інтересах забезпечення регіонального миру та безпеки (передбачається Статутом ООН).

Односторонні дії учасників конфліктів, розповсюдження “гуманітарних інтервенціоністських стратегій” на теренах СНД та продовження мілітаризації регіону закладають “міну сповільненої дії” під тліючі конфлікти, що стає особливо небезпечним в умовах відсутності надійного інструментарію з протидії відновленню збройного протистояння у політичних конфліктах.

Оптимальним шляхом зміцнення міжнародної та регіональної безпеки на пострадянському просторі видається саме об'єднання зусиль усіх зацікавлених гравців. При цьому, саме “європейська ідея” як органічний елемент процесу внутрішнього розвитку країн на теренах СНД могла б виступити стержнем для зруйнування стереотипів, пов'язаних з їхньою історичною роз'єднаністю, та створити підґрунтя для прискорення регіональної консолідації.

У другому розділі “Ґенеза придністровського конфлікту: глобальний, регіональний та локальний рівні” розглянуто основні передумови виникнення придністровського конфлікту, ключові етапи його розвитку та врегулювання. Здійснено аналіз інтересів основних акторів придністровського врегулювання (Україна, Росія, ОБСЄ, ЄС, США, Румунія, Молдова та Придністров`я), а також досліджено карту придністровського конфлікту, що включає в себе конфліктогенні фактори глобального, регіонального і локального рівнів, які проявляються у військовій, політичній, економічній та соціальній царинах.

Поява конфлікту на Дністрі була обумовлена у першу чергу загальними дезінтеграційними процесами в Радянському Союзі, а також низкою економічних, ідеологічних, лінгвістичних, історичних факторів. Вагому роль зіграла також військова підтримка обох сторін конфлікту з боку колишньої 14-ї Армії СРСР та Румунії.

Аналіз передумов виникнення придністровського конфлікту дозволив дійти висновку, що вирішальний поштовх для його розвитку надали саме політико-економічні чинники (антагоністичні інтереси Кишинева та Тирасполя щодо контролю над власністю та владного ресурсу загалом). Водночас решта чинників також відіграли суттєву роль в розпаленні конфлікту на Дністрі. Зокрема, лінгвістичний фактор (етнонаціоналістична політика керівництва Молдови) обумовив розкол населення в регіоні за мовною (а не національною) ознакою, що було вдало використано керівництвом Придністров`я з метою консолідації населення навколо себе у конфлікті з Молдовою. Різне історичне минуле Молдови і Придністров'я, а також занадто короткий проміжок співіснування в рамках Молдавської РСР (1940-89 рр.) сприяло появі сепаратистських тенденцій в регіоні. Зовнішня підтримка Придністров'я і Молдови відповідно з боку Союзного Центру (а згодом і Росії) та Румунії значно підсилила впевненість конфліктуючих сторін у перемозі та схильність до вирішення конфлікту збройним шляхом.

З моменту свого виникнення наприкінці 80-х років ХХ-го ст. придністровський конфлікт пройшов у своєму розвитку декілька основних етапів, детальний аналіз яких дозволяє дослідити ґенезу конфлікту в цілому, відстежити динаміку зміни позицій та підходів до врегулювання з боку ключових акторів цього процесу.

На думку автора, еволюцію придністровського конфлікту умовно можна розділити на наступні етапи:

1) зародження політичного конфлікту (1989-1991 рр.), що характеризувалося процесом загальної дезінтеграції суспільства в тодішній Молдавській РСР, обумовленої початком розпаду СРСР;

2) гаряча фаза протистояння (вересень 1991 р. - липень 1992 р.) була спричинена реалізацією намірів Кишинева силовим шляхом встановити свій суверенітет на території Придністров`я;

3) етап пошуку мирних шляхів врегулювання конфлікту (кінець 1992 р. - по сьогодні) відзначається формуванням різних за рівнем та колом учасників переговорних механізмів з метою остаточного політичного вирішення конфлікту.

Придністровський конфлікт практично з моменту свого виникнення набув ознак інтернаціоналізації, не обмежуючись існуючими протиріччями локального характеру. До теперішнього часу регіон, охоплений придністровським конфліктом, є майданчиком зіткнення стратегічних інтересів регіональних та глобальних акторів.

Головний інтерес Росії полягає у збереженні своєї одноосібної військової та відчутно домінуючої економічної, а відтак і політичної присутності в регіоні. РФ і надалі прагнутиме реалізувати вигідні для себе моделі врегулювання конфлікту (на основі меморандуму Козака), які передбачатимуть збереження російської військової присутності в регіоні, відповідно до остаточного політичного вирішення конфлікту.

Пріоритетом Євросоюзу в питанні придністровського врегулювання є забезпечення стабільності та регіональної безпеки поблизу його кордонів. ЄС не влаштовує “квазі-врегулювання” конфлікту або створення нежиттєздатної моделі об'єднаної держави під контролем Росії.

Попри офіційно задекларовану позицію Румунії щодо необхідності врегулювання конфлікту на основі територіальної цілісності Республіки Молдова, окремі кроки цієї країни на молдовському напрямі як мінімум не сприяють врегулюванню придністровського конфлікту. Протягом довгого часу Румунія ухиляється від підписання основних міждержавних договорів з Республікою Молдова, зокрема щодо кордону, що дозволяє підтримувати існування різного роду міфів відносно можливості об`єднання Румунії та Правобережної Молдови.

США розглядають придністровський конфлікт головним чином через призму геополітичного протистояння з РФ. Для США не є принциповими деталі майбутнього статусу Придністров'я, за умов безумовної територіальної цілісності Республіки Молдова. Особливий інтерес США викликає перспективи виконання Росією Стамбульських домовленостей, а також зміни миротворчої операції в зоні конфлікту.

Ключові підходи ОБСЄ багато у чому збігаються із інтересами України у процесі придністровського врегулювання та базуються на необхідності збереження територіальної цілісності Молдови, демократизації регіону, а також доцільності трансформації існуючого формату миротворчої місії у механізм цивільних спостерігачів під егідою ОБСЄ.

Позиція Республіки Молдова у переговорному процесі після приходу до влади політичних сил, які сформували парламентську більшість “Альянс за європейську інтеграцію” (серпень 2009 р.), характеризується відсутністю єдиного бачення шляхів придністровського врегулювання. Можна передбачити, що у подальшому підходи до проблематики придністровського врегулювання будуть значною мірою залежати від ступеня впливу на керівництво Республіки Молдова з боку Росії та ЄС, у т.ч. Румунії.

Придністров`я, використовуючи підтримку Росії, продовжує свій курс на затягування часу та збереження існуючого статус-кво. Керівництво Придністров`я економічно зацікавлено у подальшій неврегульованості конфлікту, що дозволяє йому зберігати владу та отримувати значні неконтрольовані прибутки.

Вочевидь, що інтереси більшості учасників переговорного процесу з придністровського врегулювання важко назвати компліментарними, що вимагає активізації зусиль, спрямованих на пошук можливих компромісних рішень в інтересах забезпечення миру та стабільності в регіоні придністровського конфлікту.

Попри суттєву зміну ситуації в регіоні у порівнянні з початком 90-х років ХХ-го ст., у т.ч. зникнення низки факторів, що спричинили ескалацію придністровського конфлікту (розпад СРСР, відсутність реальної загрози входження Бессарабії до складу Румунії тощо), на даному етапі сформувалася система взаємопов'язаних чинників, що слугують джерелом напруги та конфлікту у Молдові та Придністров'ї. Вказані конфліктогенні чинники на глобальному, регіональному та локальному рівнях проявляються у військовій, політичній, економічній, соціальній сферах.

Зокрема, у військово-безпековій царині рушійними факторами придністровського конфлікту відповідно на глобальному, регіональному та локальному рівні виступають: наявність російської військової присутності в регіоні у контексті недопущення можливого розширення НАТО на Схід; Стамбульські зобов'язання Росії (важіль впливу на країни Заходу у рамках ратифікації адаптованого ДЗЗСЄ); противага військовим базам НАТО в Румунії і Болгарії, а також можливому встановленню елементів системи ПРО в Румунії; недостатньо контрольовані кордони; потенціал для контрабанди зброєю та торгівлі людьми; наявність потужних спецслужб та силових відомств; масові порушення прав людини.

У політичній сфері серед конфліктогенних чинників придністровської проблеми слід відзначити: геополітичне протистояння Росії та Заходу; другорядність придністровської проблеми у порядку денному США та ЄС у відносинах з Росією; уповільнення євроінтеграційного курсу РМ та певною мірою України; посилення експансіоністської риторики Румунії; амбівалентність українсько-молдовських відносин; розрахунок на формат “5+2”; політичну залежність Придністров'я від Росії; зацікавленість політичних еліт у збереженні статус-кво; гагаузький прецедент; відсутність клімату довіри; високий рівень корупції; брак політичної відповідальності еліт; обмежену культуру демократії; слабкість громадянського суспільства.

Серед економічних чинників, що на різних рівнях обумовлюють збереження статус-кво у придністровському врегулюванні, необхідно вказати: зацікавленість російських бізнес-еліт на кшталт холдингу “Металінвест”, РАТ “Газпром” та “Інтер РАТ ЄЕС” в отриманні надприбутків в умовах неврегульованого конфлікту; енергетичний важіль РФ; зацікавленість еліт обох берегів Дністра у збереженні статус-кво; фінансову підтримку Придністров'я з боку Росії; залежність економіки Молдови та Придністров'я від Росії; економічну непривабливість Молдови для Придністров'я; визнання прав на придністровську власність; відсутність спільних економічних інтересів; слаборозвинену бізнесову інфраструктуру.

У соціальній сфері основними чинниками, що заважають врегулюванню придністровської проблеми, є: масова видача російських та румунських паспортів; виїзд працездатного населення з регіону конфлікту; взаємна недовіра між берегами Дністра; бідність; обмежені контакти; непріоритетність проблеми врегулювання конфлікту для населення регіону; синдром “фортеці в облозі”; мовний фактор; негативне висвітлення протилежної сторони через ЗМІ; розділена молодь, що не має досвіду співіснування в межах єдиної держави.

У третьому розділі “Основні елементи стратегії України у процесі врегулювання придністровського конфлікту” розглянуто основні теоретичні та практичні аспекти формування стратегії дій України з метою якомога скорішого досягнення повномасштабного врегулювання придністровського конфлікту. Зокрема, здійснено аналіз основних, найбільш вірогідних, сценаріїв розвитку ситуації навколо придністровського врегулювання; структуровано основні ризики та загрози національній безпеці України від неврегульованості придністровської проблеми в політичній, економічній, військовій, екологічній сферах; проаналізовано весь спектр ймовірних моделей врегулювання придністровського конфлікту на предмет їхньої відповідності національним інтересам України; визначено основні шляхи мінімізації (нейтралізації) ризиків нашої держави у процесі врегулювання придністровського конфлікту. Окрема увага присвячена питанням збільшення впливу України на перебіг внутрішньополітичних процесів у Молдові та Придністров`ї в інтересах прискорення політичного врегулювання придністровського конфлікту.

Вироблення стратегічних підходів України щодо остаточного врегулювання придністровського конфлікту та відповідних планів дій з їх реалізації мають виходити із основних сценарних моделей подальшого розвитку ситуації навколо врегулювання конфлікту. Основні можливі сценарії розвитку подій навколо придністровської проблеми, на думку автора, значною мірою будуть обумовлені зовнішнім впливом на регіон.

Слід зазначити, що жодний з найбільш ймовірних на даному етапі варіантів вирішення вказаної проблеми не забезпечує повною мірою стратегічні інтереси України у регіоні:

1) Реалізація т.зв. “концепту Козака 2” передбачає врегулювання придністровського конфлікту на умовах РФ, що дозволило б Кремлю поширити свій контроль на всю майбутню спільну державу, а не тільки на Придністров'я.

2) Реалізація пан-румунських намірів Бухаресту знаходить відображення у поступовому посиленні впливу Румунії у Правобережній Молдові.

3) Європеїзація конфлікту виглядає одним із найбільш привабливих для України варіантів розв'язання проблеми та багато у чому співпадає із духом українських ініціатив з придністровського врегулювання, однак на даному етапі є скоріш бажаним, аніж реальним сценарієм розвитку подій.

4) Збереження існуючого статус-кво у вигляді “замороженого конфлікту” наразі розглядається як найбільш ймовірний сценарій придністровського врегулювання. Одним з наслідків неврегульованості стане подальший економічний занепад “заморожених” територій.

Невизначеність часових перспектив вирішення придністровського конфлікту спричинить збільшення впливу певних викликів та загроз на стан забезпечення національної безпеки України.

В числі ключових викликів та загроз національній безпеці України внаслідок неврегульованості придністровської проблеми слід відзначити: існування зони нестабільності на кордоні України; потенційну загрозу відновлення збройного конфлікту; іміджеві втрати України у регіоні, у т.ч. серед автохтонного українства Придністров'я; розпад Республіки Молдова як суверенної держави; зменшення обсягів перевезень через панєвропейські транспортні коридори, що пролягають територією України та Молдови, у т.ч. Придністровського регіону, стимулювання міжнародних гравців до створення нових комунікацій в обхід України; відсутність ефективної системи контролю на українсько-молдовському кордоні; брак належного захисту українських фізичних і юридичних осіб в регіоні; незаконну трудову міграцію з Придністров'я до України; загострення криміногенної ситуації у прилеглих до кордону регіонах України; потенційну загрозу локальної катастрофи у зв'язку з наявністю військових арсеналів у безпосередній близькості з територією України тощо.

Серед вірогідних моделей майбутнього врегулювання придністровського конфлікту можна представити такі альтернативи: визнання незалежності “Придністровської Молдавської Республіки”; автономізація Придністров'я у складі Молдови; федералізація Молдови; конфедералізація Республіки Молдова; асоційоване членство Придністров'я у складі Росії; встановлення міжнародного протекторату над Придністров'ям. Частину з наведених моделей врегулювання конфлікту можна розглядати суто теоретично, деякі уособлюють “ідеальну формулу” для тих чи інших учасників переговорного процесу, в той час як окремі могли б бути реальною “лінією компромісу”.

Будь-яка модель врегулювання потребує поступок як від сторін конфлікту, так і консенсусу міжнародних акторів, що мають власні інтереси в регіоні. Отже, слід відрізняти модель ідеального врегулювання з точки зору того чи іншого учасника переговорного процесу від того, що може бути досягнуто в реальності з урахуванням балансу протиріч зовнішніх гравців.

Ключовими елементами майбутньої формули врегулювання конфлікту з точки зору національних інтересів України мають бути: збереження соборності Молдови при наданні особливого статусу Придністров`ю; життєздатний характер цієї держави; забезпечення сприятливих умов функціонування української мови і культури в об'єднаній країні та зокрема у Придністров'ї; виведення іноземної військової присутності з території Республіки Молдова.

Існуючий баланс сил у переговорному форматі “5+2” не сприяє скорішому досягненню взаємоприйнятної формули політичного врегулювання придністровського конфлікту, що штовхає окремих гравців шукати шляхи його розв'язання у контексті своїх власних інтересів поза межами вказаного переговорного механізму. Такі спроби можуть призвести до усунення України від участі у реальних переговорних механізмах, звівши її роль до рівня “технічного виконавця” ініціатив інших акторів врегулювання.

Загальна динаміка розвитку ситуації довкола придністровського врегулювання, а також внутрішні політичні процеси у Республіці Молдова та Придністров`ї, вимагають перегляду стратегії дій України щодо переговорного процесу в цілому, а також й у відносинах із окремими учасниками переговорів. Це ж стосується і нової концепції відносин України з Республікою Молдова. У цьому зв'язку представляється необхідним вжиття загальнонаціональних заходів з мінімізації існуючих внаслідок неврегульованості придністровського конфлікту загроз національній безпеці України, переведення їх до нейтрально-безпечного стану.

Забезпечення інтересів України у площині придністровського врегулювання вимагає концентрації зусиль на наступних напрямах:

- забезпечення прав та законних інтересів громадян України, які постійно проживають у Молдові та Придністров'ї;

- створення сприятливого підґрунтя для просування основних елементів українських ініціатив з придністровського врегулювання;

- збільшення рівня впливу України на перебіг внутрішніх політичних процесів у Молдові та Придністров'ї;

- активізація співробітництва з Місією EUBAM з метою зменшення вигод внаслідок збереження статус-кво у регіоні конфлікту;

- продовження активної участі у міжнародних зусиллях, спрямованих на скоріше врегулювання придністровського конфлікту, максимальне сприяння відновленню переговорного процесу у багатосторонньому форматі “5+2”;

- сприяння налагодженню клімату довіри між сторонами конфлікту;

- підтвердження територіальної цілісності та суверенітету Республіки Молдова (завершення демаркації спільного кордону, в т.ч. її придністровської ділянки; фіксація цього принципу у рамках міжнародних документів тощо);

- прискорення будівництва альтернативних транспортних магістралей в обхід Молдови та Придністров'я (проект будівництва залізничної лінії Ізмаїл-Рені, пошук альтернативних шляхів енергозабезпечення Одеської обл. в обхід Молдовської ДРЕС тощо).

Реалізація зазначених завдань дозволить Україні створити сприятливі передумови для скорішого врегулювання придністровського конфлікту, а також мінімізувати ризики та загрози для національної безпеки України. Запорукою успішної реалізації політики України на придністровському напрямі має стати гнучке використання Україною т. зв. зовнішнього фактору, з огляду на те, що інтереси основних гравців з придністровського врегулювання інколи можуть співпадати із вищеозначеними підходами Києва, а за певних умов - навпаки, гальмувати/ унеможливлювати впровадження ініціатив нашої держави. Вкрай актуальним є питання визначення внутрішніх сил у Молдові та Придністров'ї, які можуть бути використані для лобіювання інтересів України. У разі відсутності діалогу України з місцевими елітами, які готові враховувати її інтереси в регіоні, більшість ініціатив України матимуть незначні шанси на реалізацію.

Можливість реалізації небажаних для нашої держави сценаріїв, а також загроза усунення України від участі у переговорних механізмах обумовлює необхідність збільшення рівня політичного і економічного впливу України на політичні процеси в Молдові та її Придністровському регіоні.

Йдеться, перш за все, про процес залучення Молдови та Придністров`я до українського культурного, політичного та економічного простору, налагодження горизонтальних контактів між Україною (у т.ч., її окремими адміністративно-територіальними одиницями, комерційними структурами та неурядовими організаціями) та окремими регіонами Молдови, включаючи Придністров`я. Важливим елементом при цьому є збільшення економічної присутності України у Молдові та Придністров'ї, зокрема участь українського капіталу у приватизаційних процесах, сприяння з боку України вітчизняним компаніям у веденні бізнесу в Молдові та Придністров`ї, а також забезпечення прав етнічних українців, які постійно проживають у конфліктному регіоні.

Для цього можливо використовувати усі наявні міжнародно-правові інструменти, в т.ч. окремі документи переговорного процесу з придністровського врегулювання, учасником якого є Україна.

При цьому, слід враховувати, що більшість акторів придністровського врегулювання не зацікавлені у зростанні позицій впливу України в регіоні конфлікту або розглядають нашу державу як технічний інструмент реалізації своїх сценаріїв.

Посилення позицій впливу України в регіоні конфлікту дозволить максимально впливати на процес придністровського врегулювання, адекватно відповідати на виклики та загрози національній безпеці нашої держави у зв'язку із неврегульованістю придністровського конфлікту, забезпечувати права та законні інтереси громадян України, які постійно проживають в регіоні, а також підвищити статус України у системі європейської безпеки.

ВИСНОВКИ

політичний конфлікт національний безпека

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення ключового наукового завдання, що полягає у визначенні впливу “замороженого” придністровського конфлікту на стан національної безпеки України та розробці рекомендацій щодо підвищення ефективності політики Української держави у процесі придністровського врегулювання.

Основні наукові та практичні результати роботи полягають у наступному:

1. Аналіз теоретичних та практичних досліджень вітчизняних і зарубіжних науковців у сфері конфліктології засвідчив, що політичні конфлікти і пов'язані з ними сучасні виклики та загрози глобальній безпеці наразі являють собою низку складних проблем, що досить часто мають життєво важливе значення для будь-якого регіону нашої планети. Наразі територія низки країн СНД залишається одним із ключових осередків небезпеки й нестабільності сучасного світу, що обумовлено існуванням низки неврегульованих політичних конфліктів. Особливостями політичних конфліктів на пострадянському просторі є:

- інтернаціоналізація внутрішніх політичних конфліктів;

- тенденція до збройної ескалації та розширення охопленої протистоянням території;

- політизація етнічних та релігійних протиріч;

- високий ступінь криміналізації невизнаних держав;

- складність врегулювання в межах існуючих міжнародних правових норм.

На цьому фоні спостерігається обмеженість можливостей існуючих механізмів забезпечення глобальної та регіональної безпеки щодо реагування у випадку виникнення криз, а також загальна тенденція до зниження ефективності використання інститутів, режимів, правил і норм, що регулюють поведінку держав. Прецедент застосування “гуманітарної інтервенції” на Кавказі безперечно впливатиме і на ситуацію навколо врегулювання решти конфліктів на пострадянському просторі, зокрема у Придністров'ї. У випадку ескалації конфлікту у Придністров'ї, де проживає значна кількість громадян України, Українська держава постане перед вибором між нормами міжнародного права та необхідністю “гуманітарного втручання”. Зазначене спонукає Україну до створення такої системи регіональної безпеки, яка дозволила б уникнути подібного розвитку подій. Водночас, без виразної стратегії у Придністров'ї, без взаємодії з Росією, ЄС і США збудувати цю систему вкрай проблематично.

...