Національна безпека України в контексті національної ідентичності і взаємовідносин з Росією

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ

ДОСЛІДЖЕНЬ імені І. Ф. КУРАСА

НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ І ВЗАЄМОВІДНОСИН З РОСІЄЮ

23.00.01 - теорія та історія політичної науки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

АНДРЄЄВА Ольга Миколаївна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України

Науковий консультант доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України МИХАЛЬЧЕНКО Микола Іванович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, завідувач відділу теорії та історії політичної науки.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, доцент ШУЛЬГА Марина Андріївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри політології філософського факультету;

доктор політичних наук, доцент БІДЗЮРА Іван Павлович, Міжрегіональна академія управління персоналом, директор Інституту соціальних наук і самоврядування;

доктор політичних наук, професор ШУЛЬЖЕНКО Федір Пилипович, Київський національний економічний університет імені В. Гетьмана, завідувач кафедри теорії та історії держави і права.

Захист відбудеться «9» березня 2010 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.181.01 по захисту дисертацій в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, зал засідань вченої ради (кім. 202).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, (кім. 218).

Автореферат розісланий «3» лютого 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор політичних наук Г. І. Зеленько

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

національний безпека криза політичний

Актуальність дослідження. Проблеми національної безпеки України, які надзвичайно загострилися на початку 90-х рр. ХХ ст., знову активізувалися на тлі політичних і етнонаціональних подій 2008-2009 років, коли глобалізована світова криза змусила переглянути теорію і практику розвитку. Тому політичні дослідження проблем національної безпеки, аналіз еволюції концепцій національної безпеки теж активізувалися. Все це відбувається в умовах широкої дискусії з проблем міжнародної, регіональної та національної безпеки, що актуалізувалися через новий геополітичний і геоекологічний перерозподіл світу і, зокрема, Європи, «перезавантаження» відносин США і Росії.

Питання забезпечення національної та міжнародної безпеки хвилюють не тільки політологів і політиків - вони є предметом інтересу всього суспільства, а в Україні вони майже навпіл розколюють населення: з ким вступати в політичний, економічний, військовий союз - зі Сходом (в першу чергу, з Росією) або із Заходом (з НАТО і ЄС). Кожна зі сторін наводить власні аргументи, не погоджується з аргументами іншої сторони. Варто також усвідомлювати, що Україна стала об'єктом міжнародної політики таких військово і політично могутніх країн, як США і Росія. Не залишаються осторонь і ЄС, Туреччина та деякі постсоціалістичні (і пострадянські) країни, погляди яких на роль України значно різняться. Отже, дослідження проблем національної безпеки є актуальним і в теоретичному, і в практичному аспектах. Не менш актуальною проблемою національної безпеки України, яку важливо теоретично осмислити, є процес становлення національної ідентичності людей в новій незалежній країні, яка має складні стосунки з колишньою метрополією.

Ступінь розробленості теми. Проблеми національної та міжнародної безпеки широко досліджуються в світі і в Україні. Роботи З. Бжезинського, Б. Галі, Ш. Ганета, Г. Кіссінджера, Т. Кузьо, С. Ларабі, А. Мошеса, Г. Прінса, В. Руе, Ф. Фукуями, С. Хантінгтона, Р. Хубера та інших західних вчених, які повністю або частково присвячені глобальній, міжнародній або національній безпеці, досить ґрунтовно висвітлюють проблему «західного» бачення проблем безпеки. Проблеми національної та міжнародної безпеки розглядають і автори з пострадянських країн: А. Арбатов, Г. Арбатов, К. Гаджиєв, С. Глаз`єв, М. Делягін, О. Дугін, К. Затулін, С. Караганов, С. Кара-Мурза, Є. Кожокін, А. Кокошин, К. Косачов, С. Кортуков, В. Кривохижа, В. Лукін, А. Ципко, С. Ястржембський (Росія); В. Баранівський, І. Бідзюра, О. Білорус, О. Бодрук, В. Будкін, І. Бураковський, В. Ваганов, О. Валевський, Д. Видрін, О. Власюк, В. Врадій, В. Голишев, О. Гончаренко, В. Горбулін, А. Гуцал, О. Данил`ян, О. Дергачов, О. Дзьобань, Є. Камінський, В. Кремень, І. Коваль, О. Картунов, В. Косєвцов, В. Котигоренко, А. Кудряченко, Т. Кузьо, В. Ларцев, В. Лісовий, Є. Лисицин, О. Литвиненко, О. Майборода, М. Михальченко, Л. Нагорна, Н. Нижник, М. Панов, Б. Парахонський, Г. Перепелиця, С. Пирожков, Г. Почепцов, С. Римаренко, М. Розумний, Ф. Рудич, В. Смолянюк, М. Степіко, С. Телешун, В. Циганов, Ю. Шаповал, О. Шевченко, В. Шлемко, Р. Шпорлюк, М. Шульга, Ф. Шульженко, А. Яцько та інші (Україна). Значну увагу приділяють проблемам національної безпеки і в інших постсоціалістичних країнах.

Водночас варто підкреслити, що власне поняття «національна безпека» є однією з найбільш дискусійних категорій в політичній науці і теорії міжнародних відносин, що зафіксовано в роботах, присвячених змісту національної та міжнародної безпеки, концепціям та стратегіям національної безпеки. Фактично у кожній країні свої загрози національній безпеці, цим пояснюється специфічність дослідницької термінології та підходів до національної безпеки, що може бути окремим предметом дослідження із застосуванням порівняльного підходу.

В загальному розумінні національна безпека розуміється як безпека держави в усіх сферах життєдіяльності народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади. Такий підхід випливає з документів ООН, і тому він використовується рядом країн. Наприклад, Концепція національної безпеки Російської Федерації, прийнята 10 січня 2000 року, трактується як система поглядів на забезпечення в Російській Федерації безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності. У цій концепції сформульовані найважливіші напрями державної політики Росії. Втім вступ до Концепції окремо містить дещо інше визначення: під національною безпекою РФ розуміється безпека її багатонаціонального народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в РФ. Наголос на понятті «багатонаціональний народ» показує, що проблема національної ідентичності росіян розглядається в аспекті національної безпеки як одна з найважливіших.

У Концепції (основах державної політики) національної безпеки України (Відомості Верховної Ради України (ВВР, 1997, № 10, ст. 85), із змінами, внесеними згідно із Законом № 2171-ІІІ від 21.12.2000 р. (ВВР, 2001, № 9, ст. 38) наголос робиться на іншому: що «існування, самозбереження і прогресивний розвиток України як суверенної держави залежить від цілеспрямованої політики щодо захисту національних інтересів. Основи такої політики і визначає Концепція національної безпеки України». Отже, акцент на національних інтересах можна пояснити побоюваннями молодої незалежної країни за національний суверенітет, якому загрожує зовнішня небезпека. Далі в Концепції фактично повторюється в загальних положеннях речення, яке ми бачимо в російській Концепції про те, що національна безпека України розглядається як «стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз». І це логічно, оскільки таке положення закладене в документах ООН про Раду Безпеки.

Проблеми національної безпеки України зафіксовані у законодавчих актах, документах РНБО та в досить значному масиві правових наукових і публіцистичних джерел, водночас у політичній науці вони розроблені недостатньо. На це є свої причини. По-перше, політична наука радянської та першого етапу пострадянської доби (до 2000 р.) не мала значного досвіду розробки теоретичних питань із національної безпеки. В подальшому дуже повільно здійснювалися комплексні теоретичні дослідження з проблематики національної безпеки, тому пошукові розробки практичного, прикладного характеру, предметом яких були елементи стратегії і тактики національної безпеки, мають фрагментарний характер. По-друге, рідкісними є політологічні роботи, які б узагальнили світовий досвід теоретичних досліджень з проблем національної та глобальної безпеки. По-третє, спроби організаційним шляхом підштовхнути дослідження проблем національної безпеки і оборони України через створення спеціальних інститутів при Президентові України або РНБО призводили до одного - створювалася чергова інституція для обслуговування цих державних органів, для написання доповідей, статей, підготовки матеріалів для чиновників. По-четверте, справжнього державного замовлення у вигляді комплексної програми констатації основних загроз національної безпеки України та реальних пропозицій з їх принаймні нейтралізації до цього часу немає. Різні українські політичні сили не тільки побоюються реально окреслити внутрішні загрози, а й уникають чесної оцінки загроз від країн-сусідів, щоб «не розбудити», наприклад, небезпечного сусіда - Росію. По-п'яте, до цього часу не прораховано, яку політичну та соціальну ціну заплатить Україна, залишивши собі нейтральний статус, вступивши до НАТО чи приєднавшись до Ташкентської угоди. Дискусії з цього приводу ведуться беззмістовно та спекулятивно. Можна було б називати й інші фактори, але і так зрозуміло, що не треба ігнорувати реальні загрози національній безпеці України, необхідно досліджувати їх і давати теоретичні та практичні рекомендації владним органам України, політичним партіям, політичним лідерам щодо засобів їх нейтралізації або усунення. Як показує стан нашої внутрішньої та зовнішньої політики, повільна національна ідентифікація, розбалансованість влади ослаблюють Україну, формують її негативний імідж як міжнародного партнера.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дослідження в цілому і деякі його складові більш тісно пов'язані з науковими темами Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, зокрема: «Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні» (НДР 0102 Н 002865), «Світоглядно-теоретичний вимір сучасної української політики» (НДР 01080001418).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розкриття сутності і ґенези політичної складової національної безпеки у зв'язку з іншими складовими - економічною, воєнною, інформаційною, енергетичною, екологічною - в контексті становлення національної ідентичності та цивілізаційного вибору України.

Для досягнення цієї мети поставлено такі дослідницькі завдання:

· показати теоретичну і практичну актуальність проблематики безпеки України в системі сучасної політичної науки;

· вивчити провідні сучасні трактовки змісту і форм політики національної безпеки науковцями світу і України;

· з'ясувати ступінь сформованості концепції національних інтересів у світлі наявних загроз Україні як основи, на якій формується система національної безпеки України;

· розглянути кризу національної ідентичності України як проблему її національної безпеки;

· розкрити теорію та практику становлення системи національної безпеки України в контексті її цивілізаційного вибору;

· проаналізувати українсько-російські відносини як один із системоутворюючих факторів національної безпеки України в політичному, економічному, енергетичному, інформаційному та деяких інших аспектах;

· з'ясувати ступінь ефективності трансформаційного проекту України як імперативу її національної безпеки;

· дослідити ступінь використання сучасної української політичної науки в теоретичному забезпеченні процесів формування системи національної безпеки України в аспекті актуальних загроз суверенітету і цілісності української держави.

Об'єктом дослідження є національна безпека України в контексті системи глобальної та регіональної безпеки.

Предметом дослідження є теоретико-політичні засади визначення загроз національній безпеці України та шляхів їх розв'язання або нейтралізації в аспекті становлення національної ідентичності і взаємовідносин з Росією.

Методи дослідження. Метод системного аналізу дозволив розглядати національні системи безпеки як відносно цілісні, в яких окремі елементи трансформуються під впливом змін у системі національних інтересів і політичної ситуації в світі. Метод політико-порівняльного аналізу дав змогу зіставити історико-політичні та безпекові умови різних країн, зокрема України і Росії. Застосування логіко-семантичного підходу дозволило проаналізувати вузлові елементи категоріально-понятійного апарату політичної науки в дослідженні проблем національної безпеки. Принцип об'єктивності використовувався для неупередженого аналізу міжнародних і вітчизняних наукових підходів до національної безпеки, концептуальних підходів державних установ і політиків, документів різних політичних сил з проблем національної безпеки. Структурно-функціональний підхід слугував для інтерпретації систем національної безпеки як в структурному плані (місце у структурі політики і держави), так і у функціональному, щодо реалізації функцій систем національної безпеки. Конкретно-історичний і описовий підходи були залучені для розгляду конкретних моделей і практик функціонування систем національної безпеки в окремих країнах, зокрема в Україні. Цивілізаційний підхід застосовувався в аспекті аналізу зовнішньополітичного вибору України в системі світової і європейської безпеки.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у створенні пізнавальної концепції інтерпретації національної безпеки України як системи, що перебуває у стані формування, а головними факторами зміцнення національної безпеки визначається розв'язання проблем становлення національної ідентичності та налагодження рівноправних відносин з Росією. Ця концепція розкрита в подальших тезах, які обґрунтовуються.

· Вперше в Україні здійснена спроба упорядкувати категоріально-понятійний апарат сучасної політичної науки, за допомогою якого здійснюється аналіз систем національної безпеки і показаний пізнавальний статус категорії «національна безпека» в теоретичному арсеналі цієї науки.

· На основі порівняльного аналізу безпекової політики України, Росії, а також ще деяких суб'єктів міжнародного права визначено вузлові проблеми міждержавних конфліктів, які впливають на політичну стабільність і громадську думку в Україні, де головними конфліктогенними факторами, на думку дисертанта, є геополітична невизначеність населення України як результат неефективної політики і просвітницької діяльності влади, а також реальний статус української держави як об'єкта різнонаправленої політики міжнародних партнерів України.

· Обґрунтовано тезу, що проблеми національної безпеки України як складової проекту розбудови суверенної держави можна ефективно вирішувати через «перезавантаження» відносин з Росією шляхом формування сучасної стратегії налагодження рівноправних відносин двох країн, відмовляючись від старих стереотипів «ворожої країни» і спадку претензій до метрополії та встановлюючи принципи політичного й економічного прагматизму, відстоювання національних інтересів на базі консолідованої позиції всіх гілок влади.

· Український націоналізм, аналогічно польському і прибалтійському, розглядається як антиімперська ідеологія, політична програма суверенітету країни і політичні дії, що виступають потужним фактором суспільного розвитку України; в роботі розкриваються з методологічних позицій сучасної політичної науки причини зменшення його ідеологічного ресурсу та мобілізаційного потенціалу через зміну історичного контексту в Україні. В ситуації розбудови незалежної країни на перший план у мобілізації мас на здійснення модернізаційного проекту виходять питання політичної стабільності, економіки, рівня життя, соціального забезпечення, розвитку науки й освіти тощо, які стають визначальними факторами формування національної ідентичності, національної єдності і стратегії розвитку України. Диференціація та специфікація націй, які стали найважливішим фактором розпаду СРСР, СФРЮ, Чехословаччини, замінюються інтеграційним процесом, який поки що в Конституції України і внутрішній політиці не зовсім вдало спрямовується через поєднання моделей етнонаціональної та політичної нації.

· У дисертації доведено, що вибір етноцентричного сценарію національної ідентичності не тільки веде до авторитаризму та ізоляціонізму, а й працює на національний розкол, який стимулюється неточною внутрішньою політикою в Україні та експортним варіантом деяких положень зовнішньополітичної доктрини Росії щодо специфіки відносин «братів-слов'ян» та примушення до «братерських відносин», які виступають зовнішньополітичним каталізатором національного розколу в Україні (положення щодо «мовного націоналізму», «обмеження прав росіян» в Україні, територіальні претензії тощо) і підвищують рівень ризиків і загроз національній безпеці України. Розв'язання цих проблем можливе через оптимальне співвідношення «локального» в українській національній ідентичності (шлях формування французької нації) та «універсального» - входження української (політичної, громадянської) нації в європейську співдружність націй і держав.

· У роботі доводиться теза, що, незважаючи на ідеологізацію і міфологізацію категорії «цивілізація», вона відіграє важливу роль у побудовах геополітики і концепціях національної безпеки і є достатньо конструктивною в пізнанні сучасних методів політичної та ідеологічної боротьби. Цивілізаційний вимір національної безпеки постсоціалістичних країн дозволяє розглянути вибір на користь тієї або іншої системи регіональної або глобальної систем безпеки не тільки під кутом зору військово-політичної безпеки, але більш комплексно, з урахуванням культурного, економічного, правового, релігійного та інших факторів, а також і в сенсі цивілізаційних орієнтацій на цінності способу життя, наприклад, європейського.

· В дисертації доводиться, що цивілізаційне позиціонування України іншою державою чи групою держав як «проміжку» між двома «цивілізаційними світами» створює для країни глобальну національну небезпеку в культивуванні внутрішньополітичного і зовнішньополітичного світогляду «неспроможної нації», «неспроможної держави» і відсутності у них особистого «цивілізаційного паспорту» та «цивілізаційного коду». Ця ситуація створює кризу «універсальної ідентичності», оскільки згідно з нав'язуваною західним співтовариством логікою «цивілізаційної відсутності» Україна не є «Європою», тому позбавлена «універсального виміру», а з боку Росії пропагується положення, що цивілізаційна ідентичність України можлива лише в якості частини «спільноросійського світу», тобто сама по собі вона не є носієм ані державної, ані цивілізаційної «ідеї», але є «відтворенням маргінального проміжку». Наслідком подібної подвійної десуб'єктивізації може бути «повзуча десуверенізація політичної свідомості» (яку можна кваліфікувати як приховану стратегію ressentiment). Оскільки у випадку, коли відбувається інтеріоризація «погляду Іншого», згідно з логікою ressentiment можлива відповідь у вигляді деструктивного, нігілістичного сценарію за формулою: «ми такі, якими ви нас хочете бачити», що в іншій площині означає: «нас як таких у світі немає» або «ми можливі лише як частина інших, більш могутніх цивілізаційних або державних утворень». (Частковим симптомом подібної десуверенізації свідомості є домінування інтеграціоністських сценаріїв національної безпеки - у вигляді «концепцій притуляння» або членства в більш потужних утвореннях - над, власне, суб'єктним сценарієм, прикладом якого може бути формула, прийнята в сучасній Росії: «суверенітет, сильна держава, сильна армія, сильна економіка, сильна нація»).

· Одним із головних висновків проведеного дослідження в плані функціонування концепту «цивілізація», який формується на основі відповідної категорії, є висновок про недиференційованість академічного, геополітичного та ідеолого-пропагандистського вживання цивілізаційної риторики. Насиченість міркувань про цивілізаційну специфіку ціннісними оцінками влади та опозиції дозволяє стверджувати, що у чистому вигляді наукове та ідеологічне використання цивілізаційної термінології у публічному просторі не існує. Приклад із функціонуванням ідеологеми «цивілізаційний вибір» в українському й українсько-російському публічному та інформаційному просторі переконливо демонструє, що за його уявною нейтральністю ховається агресія, сценарій війни (війни інформаційної, віртуальної, але, за нагоди, і цілком реальної), оскільки в цьому сценарії за безневинною формулою «цивілізаційний вибір» стоять можливі територіальні домагання. Зазначена стратегія територіального контролю може набувати вигляду проекту простого приєднання однієї держави до іншої («інтеграції») або у вигляді загрози анексії окремих територій. Стосовно ситуації українсько-російських відносин намітилися тривожні симптоми «вкидання» таких сценаріїв з боку РФ, які ідеологічно оформляються за допомогою міфології «цивілізаційного вибору».

· В роботі обґрунтовується положення, що на цей час відсутні будь-які загальнообов'язкові критерії належності до цивілізаційних утворень, а наявні критерії мають суто ідеологічний, тобто довільний характер. Зазначена довільність проявляється, по-перше, у відсутності системи подібного роду критеріїв (тобто замість системи ми маємо набір ознак, які можна кількісно збільшувати або зменшувати виходячи із особистих переваг ідеолога); по-друге, у довільному та «плаваючому» характері основної ознаки цивілізаційної належності (тобто залежно від кон'юнктурних завдань навіть в одного ідеолога ця ознака може змінюватися, у процесі інтерпретації непомітно підмінятися іншою, поєднуватися з рядом ознак без дотримання будь-яких принципів їх поєднання). Виходячи з цього факту можна стверджувати, що на даний час для вирішення завдань формування національної та наднаціональної ідентичностей (остання може бути оформлена у цивілізаційній термінології) безперспективно займатися пошуками об'єктивних цивілізаційних основ такого роду ідентичності, але необхідно перейти від таких пошуків до усвідомленого цивілізаційного конструювання. Для того ж, аби процес такого конструювання був методологічно послідовним, необхідно узагальнити всі цивілізаційні ознаки та критерії, які є в розпорядженні Ідеолога-Конструктора або політиків, наприклад, тих, хто створив Європейський Союз або СНД.

· В роботі всебічно обґрунтовано висновок, що вибір моделі українсько-російських відносин значною мірою визначає весь подальший український державний проект як такий, особливо у сфері національної безпеки. Всі рішення законодавчої та виконавчої влади України щодо майбутнього вступу до НАТО і ЄС, спеціального партнерства зі США, докорінним чином не змінили безпекову залежність України від Росії, оскільки Україна не отримала реальних гарантій своєї безпеки від потенційних загроз з боку Росії. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що фактор відносин України та Росії залишається недостатньо проаналізованим з точки зору національної безпеки. Ці відносини в різних сферах інтерпретуються не тільки політиками і мас-медіа, а й в науковій літературі суто ідеологічно, ще й інколи пропагандистсько-провокаційно, без окреслення всього обсягу реальних проблем, ризиків і загроз, що містяться у реальних сценаріях цих відносин в умовах політичної і економічної нестабільності в Україні і можливих процесів радикалізації внутрішньополітичних і зовнішньополітичних стратегій РФ.

· Політологічний аналіз соціально-психологічних аспектів українсько-російських відносин, «пропагандистської війни» Росії проти України, системний підхід до політичного та ідеологічного позиціонування різних історичних суб'єктів у рамках трикутника «ЄС-Україна-Росія», об'єктивне дослідження ролі російських міфів у процесі формування української національної ідентичності дозволяють висунути гіпотезу про те, що модернізоване відновлення основних російсько-імперських ідеологем є не тільки новим ідеологічним проектом Росії для внутрішньополітичного та зовнішньополітичного застосування, а й джерелом безпосередньої небезпеки для України як у плані формування її незалежності, так і в аспекті становлення масової політичної та соціально-психологічної свідомості. Що ж до розвитку власне українсько-російських відносин, то негативний вплив зазначених ідеологем полягає в тому, що їх використання призводить до ситуації початку «холодної війни» між Росією та Україною, а тези про «неповний суверенітет» України на своїй території або про те, що української нації не існує та ніколи не існувало, в системі того ж таки російського політичного жаргону могли б бути охарактеризовані як ідеологічна диверсія.

· Висловлена раніше гіпотеза підштовхує до висновку, що стосовно цього блоку політичних і гуманітарних проблем українсько-російських відносин першим завданням для України, її подальшого просування на шляху незалежності та європейської ідентичності, а також забезпечення національної безпеки є створення системи національної ідентичності, аналогічної російській, але з кардинально іншими «прецедентними феноменами», націленими на радикально інший - не євразійський, а євроінтеграційний - історичний проект. Другою головною проблемою для України в цій сфері є створення ефективної системи контрпропаганди проти ідеології «общерусскости», а також проти тих аспектів російського міфу, які заважають формуванню нової української національної спільноти. Третьою проблемою є утвердження точки зору, що українська державність не є загрозою для Росії, а рівноправні відносини двох країн в інтересах не тільки народів України і Росії, а й міжнародної безпеки.

· На основі аналізу сучасних політичних концепцій розвитку України робиться висновок про те, що переважна їх більшість має умоглядно-утопічний характер і відірвана як від українських, так і від світових реалій, що є фактором зниження рівня національної безпеки. «Український національний проект» до цього часу є скоріше трансформаційним, ніж модернізаційним, оскільки досі чітко не окреслені цілі політичної та економічної модернізації (в тому числі й політичної системи) і майже не враховується постулат нерівності історичного часу для держав «центру», «напівпериферії» і «периферії», а також те, що держави «центру» увійшли до фази «постнаціонального», а два інших типи ще відкриті для реалізації «нації-держави» (Е. Балібар).

· Це означає, що, по-перше, розбудова «держави-нації» та «нації» як носія та суб'єкта цієї ідеї та інституційних практик, що з нею співвідносяться, є імперативом національної безпеки України. По-друге, сьогоднішній трансформаційний проект України, за допомогою якого вона ще може вирішити це завдання, повинен бути націлений саме на таке вирішення (навіть якщо воно йде врозріз з модернізаційною та глобалізаційною міфологією). Сказане означає, що «гуманітарне ядро» є визначальним для реалізації цього проекту, тому навіть економічні завдання певною мірою повинні бути йому підпорядковані. У цьому контексті «конструктивістський проект» утворення національної спільноти повинен мати риси соціального проектування або «соціальної інженерії» та водночас відтворювати елементи національно-культурної традиції, до яких належить частково утопічний комплекс ідей щодо відродження козацтва, традиційної культури і т.п. Тому не є великою небезпекою той факт, що «український проект» поки що є трансформаційним. Головне, коли складуться належні історичні умови (а вони вже складаються), вчасно перейти на модернізаційні стратегії. Втім для їх здійснення потрібні нові політичні й економічні лідери і новий сплеск політичної, економічної та духовної активності народу.

Теоретичне та практичне значення дисертації полягає в тому, що аналіз національної безпеки України в контексті національної ідентичності і взаємовідносин з Росією є теоретичним підґрунтям визначення рівня актуальності головних факторів національної безпеки на сучасному етапі і тенденцій їх трансформацій у майбутньому. Отримані результати використовуються при викладанні авторських дисциплін спеціалізації «Національна безпека», «Міжнародна інформаційна безпека», «Методологічні основи захисту інформації» в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка і розробці методичних рекомендацій для використання матеріалів із проблем національної безпеки в нормативних курсах з внутрішньої, зовнішньої політики України та міжнародних інформаційних відносин.

Апробація результатів дослідження здійснена в індивідуальній монографії, 22 статтях, які опубліковані у виданнях, визначених ВАК України фаховими. Протягом останніх років зроблено наукові повідомлення на таких наукових заходах: «Етнополітологія в Україні: здобутки, проблеми, перспективи» (Київ, 2003); «Проблеми національного інтересу в контексті сучасних геополітичних реалій» (Київ, 2004); «Громадянське суспільство та народовладдя в сучасній Україні» (Київ, 2004); «Роль і значення Конституції України у розвитку суспільства і держави» (Київ, 2005); Перші Курасівські читання «Етнополітична ситуація в Україні напередодні парламентських виборів» (Київ, 2005); «Трансформація політичних систем на постсоціалістичному просторі» (Київ, 2006); «Міжнародна інформаційна безпека: сучасні виклики і загрози» (Київ, 2006); «Сучасна українська держава: історичні імперативи становлення, тенденції та проблеми розвитку» (Київ, 2006); «Актуальні проблеми міжнародних відносин» (Київ, 2007); «Політична система і політичні ризики в сучасній Україні» (Київ, 2008); «Міжнародна інформація: історія, теорія, практика» (Київ, 2008); Другий конгрес політологів «Трансформація влади в сучасній Україні» (Київ, 2009); «Україна та Росія: потенціал взаємодії і співробітництва» (Київ, 2009); «60 річчя Ради Європи: осмислення звершень та перспектив діяльності у ХХІ столітті» (Київ, 2009); «Аналітичні дослідження сучасних міжнародних відносин» (Київ, 2009); «Міжнародні інформаційні відносини у сучасному світі: теоретичні і прикладні аспекти» (Київ, 2009).

Структура дисертації відповідає меті і завданням дослідження, містить вступ, п'ять розділів (19 підрозділів), висновки, список використаних джерел і літератури (302 найменування на 26 сторінках). Загальний обсяг дисертації 403 сторінки, з них основний текст - 376 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми, аналізується рівень розробки проблеми і визначаються об`єкт, предмет, мета і завдання дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення, демонструється апробація та подається структура дисертації.

У першому розділі «Система безпеки України як категорія політичної теорії і практики», якій є теоретико-методологічним, визначається пізнавальний статус категорії «національна безпека» в категоріально-понятійній системі сучасної політичної науки та її роль у розробці концепцій національної безпеки України, яку вона відіграє останні двадцять років. Аналізуються найбільш відомі в світовій політичній, політико-філософській і політико-соціологічній науках точки зору на національні загрози, національну безпеку і шляхи розв'язання міжнародних конфліктів, починаючи з першого відомого використання терміна «національна безпека» в рамках політичного лексикону 26-го президента США Теодора Рузвельта в 1904 році.

В дисертації показано (підрозділ 1.1), що при всій ясності, очевидності та поширеності терміна «національна безпека» він ще не став чітким концептом політичної теорії, тобто концептом з усталеним об'єктом, визначеними межами застосування і т. ін. Будучи широко застосовуваним у «практичному політичному дискурсі» (в дискурсі влади, ідеології, пропаганді, повсякденному житті та журналістиці), концепт «національної безпеки» в межах апарату академічних політологічних теорій поки що позбавлений навіть такої характеристики, як обсяг категорії, і частковою причиною згаданої розпливчастості є його квазіочевидність, емпірична «зрозумілість», яка заважає серйозному методологічному аналізу та призводить до явних або прихованих тавтологій. Ці тавтології утворюють довгі ланцюжки «хибних кіл», де «безпека» визначається через «безпеку».

На підставі політичного та політико-соціологічного аналізу статусу концепту «національна безпека» (підрозділ 1.2) робимо висновок про його радикальну відмінність від наукової теорії через приховану (імпліцитну) оцінку певного явища, яка набуває вигляду об'єктивного опису суті цього явища. Ця постійна підміна об'єктивного суб'єктивним, постійна осциляція між об'єктивним і суб'єктивним є технологією формування всього концептуального апарату «безпекознавства». Причиною такої підміни є визначальна нечіткість параметрів «безпеки», певна її психологізація, емоційне ставлення до світу, що неодмінно з'являється щоразу, коли суб'єкт від дискурсу політичної науки та соціальної філософії переходить до «безпекознавчої» термінології.

На відміну від наукових понять, якими оперує політична наука, «безпекознавство», коли виступає симбіозом різних підходів і конструктів з різних наук, оперує концептами, чий зміст не обумовлюється відношенням референційності, але виникає як наслідок «крос-посилань» між аналогічними концептами у певній концептуальній системі. Інакше кажучи, цей зміст обумовлений не стільки денотатом, скільки відповідними десигнатами.

Здійснений аналіз (підрозділ 1.3), в результаті якого були виокремленні суб'єктивно-смакові, ідеологічні, пропагандистсько-кон'юнктурні та міфологічні складові, ставить дослідників перед дуже серйозними запитаннями, серед яких основним є таке: чи не виступає проведена деконструкція основних понять теорії «національної безпеки» прихованим релятивізмом або ствердженням, що будь-яка парадигма безпеки складається з чисто міфологічних химер? Позитивна відповідь на це запитання означала б висунення тези, абсурдність якої очевидна навіть для пересічного громадянина.

Отже, основна проблема полягає в тому, щоб, незважаючи на ідеологічні та міфологічні «викривлення» об'єктивного змісту проблематики «безпеки» для держави, суспільства та особистості (та таких її негативних корелятів, як «ризик», «небезпека», «загроза»), знайти теоретико-понятійні засоби та виробити відповідний концептуальний апарат, щоб усе ж таки зафіксувати об'єктивні виміри та об'єктивні параметри «безпеки/небезпеки» для соціально-політичних утворень. Для реалізації цього завдання (зазначимо при цьому, що воно потребує зусиль багатьох дослідників і не може бути повністю реалізовано в масштабах однієї роботи) варто було показати, що в будь-яких концепціях національної безпеки до теоретичного ядра додаються суб'єктивні, емоційні ставлення до головних об'єктів небезпек для країни і нації.

Крім того, науковець та аналітик, формулюючи, за кантівською термінологією, судження «безпекового розуму», не може абстрагуватися від власної ідеологічної позиції, яку він займає і відносно якої він має ілюзію щодо її адекватності та «істинно правильності». Саме ця особливість робить ідеал «нейтрального опису» характеристик загроз і небезпек практично недосяжним, що дозволяє нам сформулювати таке розуміння проблеми «національної безпеки», яке враховує невідворотність суб'єктивно смакового, ідеологічно-кон'юнктурного, маніпулятивно-пропагандистського аспектів тощо.

Це визначення має такий вигляд: (національна) безпека - це сукупність умов, за яких може бути реалізований певний історичний та соціально-політичний (національний) проект. Імовірно, такий підхід може дати підстави для звинувачення у релятивізмі, «конвенціоналізмі» чи навіть цинізмі, але ми впевнені, що використання терміна «проект» в якості ключового слова в зазначеному контексті дозволяє врахувати як істинний «народний» зміст проблематики національної безпеки, так і інтереси владної еліти. Крім того, поняття «проект» враховує ще й такий вимір проблематики «національної» та «міжнародної» безпеки, як її історично-конкретний характер і відсутність якихось одвічних параметрів.

Зокрема, традиційно вважається, що основою основ національної безпеки будь-якої країни в будь-який час є збереження держави в тих кордонах, в яких вона існує на даний історичний момент. Тому загроза державній «цілісності» є нібито універсальною та позаідеологічною характеристикою. Особливо яскраво ця загроза виявляє себе під час війни, внаслідок чого остання завжди виступає приводом для національної консолідації (тобто емоційного переживання єдності поза всіма соціальними та класовими розбіжностями) та національної мобілізації.

Однією з найактуальніших проблем сучасної політичної науки є методологічне і теоретичне прояснення ситуації щодо зовнішньополітичних орієнтацій України, оскільки методолого-теоретична невизначеність країни стає фактором загрози для її суверенітету. Наявні в країні інтерпретації «куди йдемо?» і «до кого притулитися?» не мають твердого теоретичного і практичного підґрунтя і є конфліктними через ідеологічну спекулятивність. Відгомоном цього «конфлікту інтерпретацій» (термін французького філософа П. Рикера) є запеклий спір в Україні щодо вступу в НАТО.

Ідеолого-спекулятивний характер критеріїв стану безпеки (та відповідно критеріїв небезпек, загроз та ризиків), має на меті довести основне методологічне положення, яке зводиться до такої формули: «критерії національної безпеки є похідними від того історико-політичного проекту, в рамках якого вони сформульовані, і поза цим проектом усі спроби встановити ступінь їх універсальності є марними». В роботі стверджується, що наведена формула лише має вигляд релятивістського кредо, а в реальності фіксує як відносні, так і «абсолютні» виміри сценаріїв формування системи безпеки.

Стосовно України попередні міркування можуть бути узагальнені в конкретизації того проекту, у річищі якого можуть бути сформульовані принципи та критерії національної безпеки: євроінтеграція, євразійська інтеграція або ізоляціонізм без перспективи. Це може здатися очевидною тезою чи навіть пропагандистським гаслом, але на сьогодні цей проект є проектом формування незалежної держави, який є «альфою» та «омегою» всіх інтерпретацій та оцінок сучасних процесів. Саме тому попереднє формулювання принципів національної безпеки може здатися схожим на славнозвісні принципи «революційної доцільності», але від того вони не стають менш значущими. Ці принципи можуть бути сформульовані у такий спосіб: під «національною безпекою» України розуміється сукупність умов, яка забезпечує реалізацію проекту української національної незалежності та суверенної державності, а під «загрозами» - те, що може цей проект загальмувати або перекреслити. Незважаючи на те, що цей історичний проект не має абсолютного характеру (в тому сенсі, що існують інші його варіанти, вибір яких залежить від вихідних цінностей того чи іншого політика чи ідеолога), в роботі стверджується, що за умов прийняття передумови національної незалежності як «історичного імперативу» зазначені принципи та критерії набувають абсолютного характеру. Євроінтеграція, визначена Верховною Радою як пріоритет, є цілком логічним шляхом розвитку України.

В дисертації підкреслюється, що проект української незалежності не є збігом історичних обставин, він не мав альтернативи як в аспекті історичної можливості, так і в аспекті історичної справедливості. Питання було лише в політичній і економічній ситуації у світі і СРСР. Тепер же постає проблема визначення відповідної ієрархії завдань зі збереження національної безпеки України. У цій ієрархії факторів забезпечення реалізації проекту української національної незалежності найвищий щабель посідають фактори збереження української національно-державної цілісності, передусім у структурному аспекті.

Другий аспект збереження національно-державної цілісності України полягає в наголошенні на значущості ідентифікаційного фактора, тобто вирішення проблеми формування нової ідентичності, яка відповідає завданню реалізації проекту незалежної держави. Ця група факторів національної ідентифікації, уникнення міжнаціональних розколів і досягнення національної консолідації утворює ядро гуманітарної складової українського загальнонаціонального проекту. Визначення ієрархії цілей і задач та, відповідно, ризиків і загроз для нової державності обумовлює пріоритет зазначених аспектів національної безпеки щодо інших, важливих, але похідних від цих аспектів. (До таких складових національної безпеки України належать такі аспекти, як екологічна безпека, охорона здоров'я, навіть демографічна проблема при всій її значущості для української держави). Національну безпеку важливо розглядати цілісно, інтегрально, а для цього потрібна розвинена категоріально-понятійна система.

Політична наука досі не стала цілісною, інтегральною, втім вона вже має розгалужену систему категорій і понять, які дозволяють більш-менш повно представити категорію національної безпеки як важливий елемент пізнавального апарату цієї науки, що теж відображає систему специфічних взаємозв'язків і взаємодій. Крім того, політична наука взаємодіє з філософією, історією, соціологією та іншими суспільними науками у процесі пізнання складних суспільних явищ, у даному випадку - національної безпеки, що дозволяє суттєво розширити можливості як політичної, так і інших суспільних наук на базі системного підходу. При цьому взаємодія суспільних наук у пізнанні «безпекової» дійсності актуальна і з позиції подолання відповідного термінологічного анархізму, який спостерігається в українському суспільствознавстві в умовах зміни методологічних парадигм і ціннісного розколу суспільства.

Отже, застосування категоріально-понятійного апарату політичної науки дає можливість використовувати не тільки геополітичні, цивілізаційні, політекономічні підходи до аналізу національної безпеки, а й системний, що дозволяє інтегративно розкрити внутрішні та зовнішні фактори національної безпеки України.

У другому розділі «Криза національної ідентичності України як проблема її національної безпеки» здійснено аналіз кризових явищ у політичній сфері України, зокрема кризи «національної ідентичності», як її окреслюють мас-медіа і значна частина політичних аналітиків, визначаються об'єктивні параметри цієї кризи, показуються можливі «кризові сценарії» розвитку зазначеного феномену у випадку збереження виділених негативних тенденцій. Для цього було необхідно розглянути насамперед, що мають на увазі українські та зарубіжні дослідники, говорячи про «українську національну ідентичність» і який мається на увазі ідеал - типовий зразок її відтворення, формування, розвитку і чи існує оптимальна «історична і політична норма» її збереження і трансформацій, що гарантує відсутність в перспективі деструктивних політичних процесів в Україні.

В роботі досліджена в структурному вимірі (підрозділ 2.1) ситуація з формування і розвитку (як і занепаду) сучасних націй в Європі і, зокрема, в постсоціалістичних країнах. Виявлено, що структурно кризу української ідентичності можна порівняти з кризами в розвинених європейських країнах, попри те, що в них інколи сильніше діють дещо інші фактори: не завжди контрольована міграція в європейські країни, зіткнення загальноєвропейських інтеграційних і національних цінностей тощо. Водночас варто констатувати, що сутність кризи національної ідентичності в європейському масштабі за структурними параметрами багато в чому є аналогічною кризі в Україні. Якщо Україна болюче переживала розпад СРСР і «соціалістичного табору», то Західна і Центральна Європи, заперечуючи проамериканську «західність» і прагнучи більшої самостійності в НАТО, болісно шукає свій сучасний історичний проект, незалежний від США, який не підірвав би основ європейської безпеки і національної ідентичності. Француз хоче залишатися французом, англієць - англійцем, німець - німцем, вони не мають бажання ставати абстрактними «європейцями». Європа прагне знову відкрити себе у новій якості, як і Україна, яка змушена не тільки відкривати себе у новій якості «європейської нації», а й шукати стратегії національної безпеки, щоб у цій якості себе зберегти.

В дисертації розглядається роль українського націоналізму як ідеології, політичної програми, дії і фактора суспільного розвитку всебічно, в поєднанні позитивних і негативних аспектів (підрозділ 2.2), особливо в антиімперському спрямуванні. На основі методологічних положень сучасної політичної науки показується, що націоналізм у процесі історичного функціонування та входження до різних історичних контекстів може змінювати ідеологічний і політичний ресурс, втрачати мобілізаційний і прогресистський потенціал і перетворюватися на ретроградний ідеологічний міф.

За цієї ситуації в українській владі та в її офіційній ідеології сьогодні домінують не глибокі теоретичні положення, а спрощена модель українського об'єднавчого національного міфу. Його основи були закладені ще М. Грушевським та ігнорували всю реальну складність історичних контекстів, за яких відбувалося становлення української національної свідомості. Цей міф, подібно до всіх інших, обертав результат взаємовідносин між історичними процесами та функціональним продуктом на національну ідентифікацію (яка виникла у гущавині цих процесів); цей «продукт» перетворювався на якусь субстанціоналізовану сутність, яка прокладає свій шлях в історії, але сама є позаісторичною. «Українська нація» і була сприйнята як така сутність, що її коріння у кращому випадку сягали Київської Русі (як учив М. Грушевський), а то ішли й до пра-витоків людства (трипільської культури, аріїв тощо).

Ідеологічним «екстрактом» цього національного культур-міфу став проект національної ідентичності на основі цієї позаісторичної, квазі-природної «субстанції», названої ідеологами «автохтонним» або «корінним» етносом. Проект ідентичності, заснований на передумові наявності такого «корінного етносу», значною мірою відповідальний за ту кризу національної ідентичності в Україні, свідками якої ми є сьогодні. Практично вже стало загальною думкою, що криза національної ідентичності сучасної України полягає у тому, що після здобуття незалежності у 1991 році українське населення не стало єдиною «українською нацією», будучи формально об'єднаним у таку єдність наявністю українського етнічного ядра, єдиної державності та фактом проголошення української мови державною. Втім це поки що залишається механічною сумою, штучним поєднанням різних культур, традицій, мов, яке до сьогодні не вдалося об'єднати більш глибинними чинниками, ніж ідеологічні декларації.

На основі аналізу кризи національної ідентичності в Україні (підрозділ 2.3) через співвіднесення «локального» та «універсального» (Україна - Світ, Європа, Євразія), конфлікту і інтеграціоністських сценаріїв (західний вектор, кучмівська «багатовекторність», східний вектор) та ізоляціоністських концепцій «повного нейтралітету» в роботі показується, що й «похід» в Європу, і багатовекторність, і «повний нейтралітет» в сучасних умовах мало здійсненні. Що ж стосується «східного» інтеграціоністського сценарію, то його історична безперспективність для України полягає у непрорахованій підключеності до несумісного з інтересами України як незалежної держави історичного проекту, оскільки неоімперська доктрина Росії (офіційно проголошена) заснована на принципах і цінностях, протилежних тим, які домінують в українському соціумі. Однією з національних небезпек для України є невщухаюча дискусія між прибічниками концепції політичної (або громадянської) нації й етнічної моделі нації, «спрацювала» чи «не спрацювала» національна ідея тощо. Автор роботи дотримується позиції підтримки теорій політичної нації, яка ефективно працює в багатьох країнах світу, особливо поліетнічних. Теорія української політичної нації є протилежною «радянському проекту»: вона пропонує шлях «втягування» різних рівноправних етносів, які проживають в Україні, в орбіту українства як «спільного проекту», української мови та культури як провідних, але рівних з іншими; зорієнтована на створення міцної держави без етнічних конфліктів.

З проаналізованих сценаріїв формування національної ідентичності в Україні (і загроз її національній безпеці у вигляді потенційного розколу країни) у формі сценарію «етнічної нації» можна зробити висновок, що вихід за межі зазначеного сценарію можна знайти на шляхах усвідомлення того факту, що, по-перше, дзеркальна симетричність згаданих нами двох сценаріїв пов'язана з тим, що обидва вони виступають похідними від інтеграціоністських стратегій, і, по-друге, реалізація сценарію української політичної нації залежить не від гіпотетичного третього шляху, а від політичної волі влади з реалізації стратегії підпорядкування інтеграціоністського проекту (або проектів) проекту «національної ідентичності» (а не навпаки). Сказане означає, що інтеграціоністський проект прямо випливає з реалізації універсального компонента «національної ідеї», тобто того, яким чином «нація» консолідується у межах глобального «історичного часу» і бачить себе у межах «Великої Історії», як держава підтримує громадянина (а не «етнічну фігуру»), незалежно від його етнічної належності, а він - державу.

Вибір же цього універсального виміру не пов'язаний з протиставленням «етнічна нація/політична нація» (це протиставлення перебуває на рівні «локального» виміру), дискусіями, інколи безплідними, але лежить на рівні більш глибинних «метафізичних» передумов. Ці передумови не зводяться лише до родового «загального», з яким «локальне» співвідноситься як видова своєрідність, але пов'язані з цілісною системою взаємозалежних уявлень (які, безперечно, переважно мають ідеологічний і навіть міфологічний характер).

У третьому розділі «Проблема національної безпеки України в контексті її цивілізаційного вибору» розглядається роль поняття «цивілізація» в політологічному дослідженні, місце і значення цивілізаційного підходу у побудовах сучасної геополітики, а цивілізаційної риторики в пропаганді, досліджується вплив ідеологій цивілізаційної ідентичності нації та держави на формування уявлень про національну безпеку. Значну увагу дисертант приділяє використанню концепту «цивілізація» у формуванні геополітичних і геоекономічних співтовариств (переважно в теоретико-методологічному аспекті) та формуванню цивілізаційної ідентичності України як фактору вибору оптимальної моделі її національної безпеки. При цьому в роботі проводиться думка, що концепт «цивілізація» є, фактично, синонімом універсального виміру національної та наднаціональної ідеї («українська регіональна цивілізація», «європейська цивілізація», «євразійська цивілізація» тощо).