Національна безпека України в контексті національної ідентичності і взаємовідносин з Росією

В дисертаційній роботі (підрозділ 3.1) розв'язується питання, чи має предикат «цивілізаційний» додатковий зміст або ж він є тавтологією, простим понятійним дублюванням емпіричних спостережень над культурою народу, його звичаями, цінностями, релігійними особливостями, зовнішніми культурними відмінностями від інших народів тощо.

Пізнавальна теза роботи полягає у ствердженні того, що термін «цивілізація» є значною мірою ідеологізованим, міфологізованим та емоційно-оціночним інтелектуальним продуктом, причому ці характеристики мають місце навіть у випадку максимального відсторонення дослідника від поточної політичної кон'юнктури. Втім, враховуючи те, що будь-яка соціально-політична теорія є політично заангажованою, можна стверджувати, що для появи стійкої традиції застосування цього підходу існували об'єктивні передумови, насамперед глухі кути лінійної прогресистської моделі світової історії, яка склалася у XVIII-XIX століттях.

Передумова нелінійного історичного часу, який становить основу всіх різновидів «цивілізаційних підходів», містить взаємозалежні положення про те, що історичний час не є лінійною, еволюціоністською прямою, а утворює цикли, аналогічні біологічним циклам (дитинство - юність - зрілість - старість - в'янення - смерть).

Другою складовою цивілізаційного підходу стала відмова від уявлень про єдність людського роду та «людство» як історичний суб'єкт, унаслідок якої затвердилося уявлення про множинність таких суб'єктів. Крім того, ця передумова припускала нерівномірність розвитку народів за цією віково-біологічною шкалою і,отже, неможливість однорідного історичного часу у масштабах людства (тобто того факту, що віково-біологічний цикл одного народу не збігається з аналогічним циклом іншого народу).

У дисертації теоретичний концепт «цивілізація» розглядається також як інструмент аналізу різних типів міжлюдської спільноти, проміжних між регіональними і локальними цивілізаційними одиницями «народів-держав» та субрегіональними і універсальною людською цивілізацією (тріада замість діади: наприклад, Україна, європейська і світова цивілізації). Разом з тим цивілізаційна проблематика і риторика активно використовуються у моделях і доктринах сучасної геополітики (підрозділ 3.2.). «Геополітика» як академічна дисципліна та одночасно «ідеологія влади» тісно пов'язана з цивілізаційним міфом, який, проте, сьогодні зазнав значних змін у порівнянні з вихідними цивілізаційними теоріями. Ці зміни зумовлені тим, що теорія «культурно-історичних типів» (про що вже говорилося) виступала як антитеза прихованого ієрархізму та прихованої колоніалістської настанови просвітницької філософії, протиставляючи цьому ієрархізму принцип рівності. На відміну від цивілізаційних моделей «першого покоління», геополітика, яка спирається на цивілізаційне обґрунтування своїх побудов, декларативно вводить принцип нерівності, принцип сили та панування стосовно взаємовідносин держав і щодо позиціонування держави у географічному просторі. При цьому дуже часто використовуються політичні міфи.

Із здійсненого аналізу випливає, що порівняно з класичною цивілізаційною теорією геополітичний міф є послідовною редукцією складних теоретичних та історіософських побудов до найпростішої соціал-дарвіністської схеми, яка обґрунтовує «право сильного». Ще більшій редукції піддається цивілізаційна теорія при її використанні у поточній мас-медійній пропаганді, де простежується відчутна перевага маніпулятивних технологій над відвертою установкою геополітичних доктрин (підрозділ 3.3).

В роботі дається відповідь на питання, чим відрізняється вживання цивілізаційної риторики у сучасній політичній пропаганді та мас-медійній продукції від академічного теоретизування та від геополітичного «стратегічного планування»? Насамперед тим, що цей тип дискурсу розрахований не на владу, не на наукове співтовариство, а на масового споживача. Звідси його характерні риси: а) застосування цивілізаційної риторики у проекті формування ідентичності (цивілізаційні концепти як найважливіші інструменти цієї ідентичності є не похідними та підлеглими, як у геополітиці, а чільними); б) застосування цивілізаційної термінології у рамках завдань психологічного впливу на масову свідомість, що визначає його маніпулятивний характер; в) дифузність критеріїв належності до «цивілізації», жонглювання цими критеріями залежно від кон'юнктурного завдання (при цьому маніпулятивний ефект досягається за рахунок постійних підмін масштабно-цивілізаційних характеристик їх ідеологічно-сьогочасними «двійниками»). Найбільш чітко ці особливості ілюструються поширеною як у російських, так і в українських мас-медіа пропагандистською конструкцією «цивілізаційний вибір».

У нинішній мові пропаганди певних політичних сил як в Україні, так і в Росії словосполучення «цивілізаційний вибір» є одним з найбільш уживаних. Його гадана очевидність, яка вказує на найбільш базові, але водночас наочні основи ідентичності держави, нації та конкретного індивіда, призводить до того, що масовий споживач цього ідеологічного «мас-медійного» продукту не помічає типової для будь-якої ідеології підміни. У зазначеному контексті слово «цивілізація» виконує свою камуфлюючу функцію таким чином, що за оболонкою граничного універсалізму приховуються локальні інтереси певних політичних сил і соціальних груп. За об'єктивною академічністю та описовою «нейтральністю» приховується мобілізаційний сценарій, який дозволяє його носіям протиставити себе «чужому» і тим самим за допомогою знайомого нам за аналізом геополітичних доктрин дискурсу війни усвідомити свою ідентичність. Ситуація політичної боротьби в Україні після помаранчевої революції, мас-медійні штампи щодо «розколу країни» за «цивілізаційною ознакою», слогани проросійських партій на недавніх парламентських виборах щодо «цивілізаційного вибору» (куди включався «джентльменський набір» з вимог про підвищення статусу російської мови та геополітичного союзу з Росією та Білоруссю) як відповідь на ідеологію «вибору європейського», потужна інформаційна кампанія у російських ЗМІ (яка ставить за мету транслювання легкозасвоюваних адаптованих до масової свідомості українського Південного Сходу кліше) - все це ілюструє технологічний аспект цивілізаційної риторики у пропаганді, досить небезпечний за своїми наслідками.

Предметом дослідження в дисертації є також проблеми використання ідеологій цивілізаційної ідентичності на формування правового, політичного і соціально-психологічного полів щодо формування уявлень населення і правлячих еліт на національну безпеку України (підрозділ 3.4), а також методологічний аспект використання концепту «цивілізація» у формуванні світових і субрегіональних політичних і економічних співтовариств, зокрема ЄС і ЄАС (Євразійська співдружність). Розглянуті різні теоретичні моделі і критерії належності України до різних історичних проектів і претензій на роль «регіонального лідера» (підрозділи 3.4-3.6).

Така роль можлива з огляду на те, що Україна завжди була полігоном апробацій різних сценаріїв розвитку ситуації, відкритим для різних культур та різних цивілізацій, що неодноразово зазначалося тими дослідниками, хто замислювався над цивілізаційною своєрідністю України. Ця думка висловлювалася ще М. Драгомановим (а згодом і такими мислителями, як Д. Донцов, І. Лисняк-Рудницький, Я. Пеленський та інші). Якщо розглядати зону постсоціалістичних країн як зону країн-лімітрофів, або розширеної «Приграниччини», то єдиний «привілей» України в цьому контексті полягає в тому, що вона з давніх-давен була територією міжцивілізаційних кордонів.

Наприклад, відомий дослідник С. Рудницький вважав, що з XV-XVIII ст. Україна перебувала на перетині трьох цивілізаційних світів: західноєвропейського, східно-мусульманського та азійського. Цю ситуацію дослідник називав «страшною пограниччиною», яка, на його думку, обумовила і таке явище у розвитку українців, як бездержавність. Подібну ідею відстоює і сучасний автор І. Рассоха, вказуючи, що внаслідок того, що Україна в зазначений період була місцем перетину Західної Європи, Османської Імперії та Росії, вона весь час залишалася в ситуації «цивілізаційного вибору».

В четвертому розділі «Українсько-російські відносини - наріжний камінь національної безпеки України» досліджено політичні і соціально-психологічні аспекти українсько-російських відносин, небезпеку інформаційно-пропагандистської війни Росії проти України, україно-російські відносини як складову трикутника «ЄС-Україна-Росія», а також розглянуто найбільш поширені російські міфи про Україну та їх гальмівну роль у процесі формування української національної ідентичності і держави.

В дисертаційній роботі показано, що в Україні майже відсутні системні дослідження українсько-російських відносин, а збірки праць політологічного напрямку мають відбиток самоцензури щодо деяких аспектів історії цих відносин і чіткого окреслення агресивної стратегії правлячих кіл щодо України, особливо останнім часом. Водночас політика відновлення статусу «наддержави» безпосередньо має антиукраїнський характер як у сфері політики, так і в сферах економіки, мови, науки, освіти і культури.

Варто підкреслити, що поєднання політичного і соціально-психологічного підходів для аналізу україно-російських відносин є дуже продуктивним (підрозділ 4.1), оскільки відносини між країнами мають усі симптоми невротичної ситуації: наявність потужного емоційного компонента, переплетіння любові та ненависті, фіксація певної кризової, травматичної ситуації, яку обидві сторони не хочуть розрядити та перевести в ранг прозорої раціональності. Відносини Росії та України нагадують ситуацію коли після розлучення бувше подружжя стає затятими ворогами.

Задекларований нами підхід до аналізу українсько-російських відносин з точки зору політологічного психоаналізу не є простою метафорою, оскільки має під собою певне підґрунтя. (У цьому контексті постійна акцентуація особливих відносин є симптомом у прямому психоаналітичному значенні цього слова.) Взагалі, цей підхід не є поширеним у соціально-політичній літературі. Існує усталений стереотип про те, що апарат психоаналізу можна використовувати лише до міжособистісних стосунків. Однак застосування лаканівського варіанту пізнавального апарату наводить на думку, що його об'єктом можуть бути певні надіндивідуальні структури, які діють як у масштабах всього суспільства, так і в свідомості конкретного індивіда.

У своїх відносинах із сусідами чи народами, які входили до складу Імперії або Радянського Союзу, Росія не просто шукає любові до себе, а вимагає любові у відповідь. Тобто вона вимагає, щоб у взаємовідносинах з нею всі учасники цієї гри прийняли сценарій «істерик-кокетка», тобто всі держави повинні добровільно прийняти роль істериків і визнати за Росією ексклюзивне право бути холодною, нарцисичною «кокеткою» та лише приймати цю любов.

У разі якщо хтось відкидає такий сценарій, то подібна стратегія викликає неприховану лють та навіть агресію. Оскільки Україні відведено особливе місце в цьому сценарії, драма відмови у якості об'єкта любові з її боку переживається особливо гостро. Прагнення розіграти цей сценарій та нав'язати його сусідам означала б для російської масової свідомості та самосвідомості російської політичної еліти реалізацію проекту хоча б у вигляді концепту формування Росії як «великої держави». Очевидно, що це стремління виключає сучасну політичну прагматику у відносинах між Росією та пострадянськими країнами.

В реальності у тій віртуальній єдності, якої домагається Росія (і яка має назву «Імперія»), передбачається, перш за все, фаміліалістський комплекс, модель «сім'ї братніх народів», де Росія передбачає для себе роль не Батька, який визначає закони, а звичну для себе роль Старшого Брата, у відносинах з яким панують неформальні, неюридичні та, в ідеалі, непрагматичні стосунки Дружби. Втім цей «фантазматичний» сценарій не виключає звичних для колоніального експансіонізму моделей тиску, втручання та навіть неприхованої агресії.

Таким чином, основна «травма» Росії у її взаємовідносинах з державами колишнього СРСР полягала в подвійній непривабливості для більшості цих держав (виняток - Білорусь та Казахстан): її не тільки відверто не люблять (хоча це було б ще півбіди), а ще й не хочуть її любові (а це для російської свідомості вже катастрофа). Причина цієї нелюбові очевидна: її не люблять тому, що вбачають у ній метрополію (із зони влади якої ці держави нещодавно вийшли) і постійну загрозу своїй національній безпеці у вигляді повернення в новий різновид «великого та неділимого» Радянського Союзу, який своєю чергою був більшовицькою калькою «великої та неділимої» імперії. Ці ж характеристики поведінки Росії, не тільки правлячих кіл, а й значної частини населення, яскраво виявляються в інформаційній і пропагандистській війні Росії проти України (підрозділ 4.2).

Політологічний аналіз, здійснений в дисертації (підрозділ 4.3), показує, що й взаємовідносини в трикутнику «ЄС-Україна-Росія (ЄЕП)» далекі від політичної і економічної раціональності: в них панують емоційність та імпульсивність. З боку України працює «постімперський» синдром, а з боку Росії - необґрунтований синдром «старшого брата», оскільки історія має різні трактування щодо того, хто є «старшим», а хто «молодшим» з точки зору історіогенеза і державотворення.

Відсутність раціональності і доцільності, суміш політичних заяв, декларацій, дій, яка утворює симптоматичний вузол, має все ж чітку сценарну логіку, яка може бути сформульована таким чином: «Що рішучішою є заява або практичний крок зі вступу в «євроатлантичні структури», то радикальнішою стає «відмашка» в протилежний бік, тим радикальнішими стають декларації про «стратегічне партнерство» та «віковічну дружбу» з Росією».

Зрозуміти все, що відбувалося та відбувається між Україною і Росією, можливо, з нашої точки зору, тільки з урахуванням симптоматичної прихованої та глибинної основи українсько-російських відносин, невротичного сценарію, в який із задоволенням грають обидва «стратегічних партнери» і згідно з яким вони не можуть відірватися один від одного, як сіамські близнюки, та приречені залишатися на рівні «запеклих друзів». Тільки у психоаналітичній перспективі можна було побачити той факт, що ЄЕП не утворював реального політичного проекту, який планувався для втілення у життя та мав бути заснований на прагматичному розрахунку, бажанні отримувати економічні дивіденди в майбутньому.

Дослідженням виявлено (підрозділ 4.4), що сучасна теорія політичного дискурсу, поєднана з соціально-психологічним підходом, не можуть розв'язати всі пізнавальні проблеми щодо стосунків України і Росії. В цих стосунках велика роль належить історичним стереотипам, міфам, пропагандистським штампам, навіть надмірній толерантності населення України, а також наявності антиукраїнських політичних (проросійських) сил у середині країни і недостатньої патріотичності русифікованих прошарків населення. В самій Росії вже сформована сучасна агресивна міфологія щодо України як ворожої держави, створений могутній інформаційно-пропагандистській апарат антиукраїнського «виховання», або «бомбування» населення Росії. Міфи національного проекту про відродження імперії, про повернення Росією статусу наддержави, що малоймовірно, поєднуються зі спробами повернути Україну в лоно російської держави, оскільки без населення і ресурсного потенціалу України Росія не може вирішити свої проблеми національної безпеки у внутрішньополітичному і зовнішньополітичному плані.

Враховуючи важливість цього аспекту, треба зважувати ще й на те, що великою мірою тенденції та загальний напрям україно-російських відносин визначається домінантною логікою дрейфування самої Росії в її державному будівництві (йдеться про наростання авторитарних тенденцій управління та згортання демократичних процесів у російському суспільстві), зовнішньополітичній стратегії (переважання агресивних, імперських сценаріїв стосунків з «ближнім зарубіжжям» та практичне повернення в епоху «холодної війни» у російському протистоянні із Заходом), загальній «прагматизації» зовнішньої політики (тенденція, яка поступово починає стосуватися й України, незважаючи на «особливі стосунки»).

У п'ятому розділі «Формування трансформаційного проекту України як імператив її національної безпеки» автор дослідження виходить із тези, що національна безпека України головним чином забезпечується політичним, економічним і культурним розвитком країни, здатністю політичного класу і народу здійснити прорив у майбутнє, забезпечити політичну стабільність, ефективність політичної системи і сталу економіку. Широкий трансформаційний проект України має реалізовуватися в поєднанні з окремими модернізаційними проектами в сферах політики, економіки, освіти, науки, культури, національної оборони як системний, комплексний проект, що концентрує в собі досягнення в усіх галузях і має раціональне, прагматичне зовнішньополітичне забезпечення.

Ґрунтуючись на аналізі провідних концепцій соціального розвитку (підрозділ 5.1) в контексті опозицій категорій еволюція-революція, здійснено компаративне дослідження концептів «соціальне реформування», «трансформація», «модернізація» в теоретико-методологічній площині. При цьому доведено, що хоча модернізаційний підхід має деякі переваги щодо трансформаційного, варто в процесі реформ використовувати обидві стратегії: деякі сфери, процеси можна повільно трансформувати (наприклад окремі політичні і культурні інститути), а інші - динамічно модернізувати (судову систему, економіку тощо).

Застосований у роботі компаративний підхід до аналізу та роз'яснення змісту базових понять модернізаційного підходу є більш плідним, ніж компілятивний розгляд всього масиву літератури, присвяченої цій темі. Він дозволяє зробити певні висновки щодо проблеми трансформаційного проекту як безальтернативної стратегії для національної безпеки України.

Перший висновок полягає в тому, що модернізаційна парадигма є не єдиною пояснювальною схемою людського розвитку, а лише однією з таких схем (хоча її здобутки та вплив незаперечні). Наприклад, «цивілізаційна парадигма» (про яку йшлося раніше) базується на зовсім інших основах і передумовах, і, хоча ця парадигма не вільна від недоліків, вад і власних міфів, вона містить і певне «раціональне зерно» - можливу альтернативу модернізаційному глобалізму.

Із цього випливає другий висновок: далеко не всі складові модернізаційного підходу є аксіомами або істинами в останній інстанції (з нашого аналізу видно, що не всі з них є «раціональними концептами» суспільствознавства, натомість багато є чистими ідеологемами або навіть метафорами), тобто вони можуть переглядатися або використовуватися не в повному обсязі (залежно від цілей та задач «проективного конструювання» країни).

Оскільки безпосередньою нашою темою є проблема вдосконалення національної безпеки України, то деякі з рис передбаченого трансформаційного проекту можуть суттєво відрізнятися від «модернізаційної аксіоматики». Наприклад, цілком очевидно, що цей проект повинен здійснюватися всупереч засадничим тезам теоретиків глобалізації, зокрема тезам про послаблення суверенітету держави, які, між іншим, відстоює І. Валлерстайн, вважаючи їх пережитком епохи модерніті. На відміну від І. Валлерстайна та теоретиків «розпаду національних держав» типу М. Кастельса, ми вважаємо, що з точки зору першочергових задач національної безпеки України, навпаки, необхідно створювати «національну державу» та формувати систему забезпечення її державного суверенітету.

Крім цього пункту, серед перелічених передумов модернізації далеко не всі з них є релевантними для задач, що стоять зараз перед Україною. Наприклад, суттєвого обмеження вимагає передумова каузальності, яка передбачає такий модернізаційний проект, який органічно поєднував би свою економічну та суспільно-політичну складові. Між тим, незважаючи на бажаність економічних реформ, ми не вважаємо, що вони мають лише безпосередній вплив на інші сфери суспільного життя України і що «український прорив» (задача якого досить вдало сформульована в гаслі відомої політичної сили) зводиться тільки до промислової революції.

За умов, що склалися, досить проблематично виглядає і передумова «швидкості» або «змагальності» (та ідеологеми «прискорення» або гасло «наздоженемо та переженемо»). Перспектива бути вічно в статусі «наздогоняючої цивілізації» або країни зі стратегією «розвитку недорозвитку» є не дуже привабливою для України. Саме тому цьому постулатові треба протиставити тезу про те, що конкретна країна ставить перед собою реалістичні завдання, тобто такі, які вона здатна вирішити та які випливають з її внутрішніх потреб, а не із «зовнішніх» теорій.

На цій підставі ми вважаємо, що трансформаційний проект України може формуватися відносно автономно від можливого глобального модернізаційного проекту та містити такі виміри, як національна ідентичність, національна державність і реформування системи національної безпеки. Саме ці аспекти ми вважаємо основними для національної безпеки України.

Розглядаючи загальний трансформаційний проект України крізь призму проблем формування національної ідентичності, корекції і реалізації національної ідеї, подолання лімітрофності української державності (підрозділ 5.2), дисертант об'єктивно оцінює діяльність антиукраїнських сил як у Верховній Раді, так і в регіонах, не погоджується, що «освічений авторитаризм» може стати рушійною силою динамічної трансформації України. Отже, ми бачимо подвійну небезпеку - як від антидержавних сил, так і від «авторитарного перевороту» в українській політичній системі. З одного боку ця небезпека виходить з «корпоративного егоїзму» і антиукраїнізму громад, а з іншого - з можливого сценарію зміцнення централізованого правління, державного апарату як інструмента боротьби з цим груповим егоїзмом. Специфіка нагальних завдань, що постають перед Україною, полягає в тому, що на даному етапі формування інститутів міцної національної держави в ієрархії пріоритетів посідає найвищий щабель, оскільки від цього процесу залежить саме виживання української держави та української національної спільноти.

У розробці та здійсненні загального трансформаційного проекту України, як це не парадоксально, велику роль відіграють міфи та утопії, без впливу яких суспільство не може обійтися (підрозділ 5.3). Міфолого-утопічна основа «прецедентних феноменів» (створення імперій, штучних прогресистських цивілізацій, повстання, революції і контрреволюції тощо) не викликає у суспільствознавців сумнівів. Наприклад, у процесі «помаранчевих» подій 2004 року існували міфи про «героя-визволителя» («Месію»), утопії стосовно можливості одномоментно змінити характер політичної влади, побороти корупцію, змінити мораль політичного класу і фінансово-промислових кланів, увійти до НАТО та ЄС і т.ін. У контексті зазначеного можна стверджувати, що «українська утопія», оригінальність її традиції як традиції карнавальної, «сміхової культури», месіанська модель міленіуму та Золотого Віку, яка може актуально переживатися в народній та масовій свідомості, - все це є «золотим фондом» української культури та може бути представлене в термінах «унікальної торгової пропозиції». (Той факт, що ця «пропозиція» була сприйнята світовою спільнотою з величезним ентузіазмом, говорить про її оригінальність і неповторність.)

Що ж до гуманістичного ідеалу української утопії, а саме ідеалу колишнього козацького Золотого Віку, «нейтралітету» та євроінтеграції, то в сфері політичних практик (а не тільки в сфері національно-культурної ідентичності) його використання можливе в напрямі таких технологій, які ідеологи федералізації та регіоналізації інтерпретують як «авторитарні» та «популістські», тобто в напрямі єдності «народний президент / народ». На жаль, можливості національної консолідації на зазначеній основі не були повною мірою використані після помаранчевої революції внаслідок браку політичної сили, для якої загальнодержавний інтерес був вищий за інтерес приватний. Однак цей факт не означає, що в масовій свідомості немає попиту на подібні технології.

Безсумнівно, їх використання може призвести до нових проблем, які будуть пов'язані з новітнім авторитаризмом (межі якого дуже розмиті та можуть змінюватися від відверто антидемократичних режимів на кшталт А. Піночета або Ф. Франко до більш поміркованих моделей типу О. Лукашенка або навіть В. Путіна; але також можуть набути вигляду відносно демократичного, хоча й «жорсткого» правління генерала де Голля). Однак це будуть проблеми, які постануть після вирішення глобального завдання національної безпеки України - завдання забезпечення її територіальної цілісності, державного суверенітету, реальної незалежності, національно-культурної ідентичності.

Саме тому ми вважаємо, що в контексті згаданих першочергових завдань «український проект» спочатку повинен бути виключно трансформаційним (тобто таким, де гуманітарні та ідеологічні складові є основою та мають певні пріоритети навіть перед економічними реформами), і лише потім цей проект повинен бути доповнений проектом «помірно модернізаційним», тобто таким, який орієнтується на ідеал економічного процвітання та науково-технологічного розвитку.

Звичайно, можуть скластися історичні умови (а вони вже складаються), коли на перший план вийде політична, правова модернізаційна стратегія. Але для її здійснення потрібні нові лідери і новий сплеск політичної, економічної та духовної активності народу.

ВИСНОВКИ

Кризові явища в багатьох сферах соціально-політичного життя України, що поступово набувають системного характеру, залишають нагальною потребу розробки теоретичних і практичних засад забезпечення національної безпеки України. І сучасний рівень філософського та соціально-політичного знання дозволяє зробити перші кроки в напрямі переходу від емпіричних узагальнень у сфері національної безпеки до формування теоретичного «безпекознавства» як елемента політичної науки.

Здійснене дослідження дозволяє сформулювати такі загальні висновки:

· Причинами несталості, незавершеності системи національної безпеки України є цивілізаційна і політична невизначеність політичної влади і населення. Це не дозволяє ефективно здійснювати конверсію військово-промислового комплексу (встановити, яку зброю розробляти і випускати самостійно, яку - в кооперації і з ким, яку замовляти в інших країнах і т.ін.), модернізувати армію (перехід на стандарти НАТО законодавчо не забезпечений); проводити розвідувальну і контррозвідувальну роботу (з ким і як обмінюватися розвідувальною інформацією, що є звичайними процедурами колективної безпеки), з ким здійснювати тісну політичну співпрацю в рамках процедур колективної безпеки, а відносно кого зайняти нейтральну або негативістську політичну позицію.

· Будь-яке дослідження, пов'язане з вивченням національної безпеки, повинно починатися із серйозного гносеологічного, епістемологічного та методологічного аналізу статусу і місця категорії «національна безпека» в сучасній політології. Такому аналізу значною мірою заважають, по-перше, надмірна ідеологізованість теорій національної безпеки; по-друге, квазіочевидність та емпірична «зрозумілість» її основних понять і термінів; по-третє, тавтологічний характер базових визначень. Внаслідок такого стану категорія «національна безпека» залишається поняттям без чітко визначеного об'єкта та з нез'ясовним обсягом у межах категоріально-понятійного апарату політичної науки.

· Аналіз загальних епістемологічних особливостей статусу концепту «національна безпека» підводить до висновку, що цей концепт суттєво відрізняється від наукового поняття акцентованою психологізацією та прихованою оцінкою явища, яка видається за об'єктивний опис суті цього явища. Саме тому він потребує іншого апарату аналізу, ніж той, що застосовується до наукових теорій. Ми намагалися використовувати апарат Ж. Дельоза, зокрема його теорію концептів. Систематизуючи думки суспільствознавця щодо відмінностей «концептів» від наукових понять та екстраполюючи ці положення на терміни безпекознавства, в дослідженні робиться висновок, що будь-які концепти позбавлені референції; спираються на специфічні конструкти у вигляді так званих «концептуальних персонажів»; містять ідеологічний компонент, що акцентує не стільки семантичний, скільки прагматичний аспект у дискурсі безпекознавства, розрахований на оцінку тих чи інших явищ. Квінтесенцією ідеологічної основи цього дискурсу є концепт «національного інтересу», дуже близький за своїм статусом до концептів «суверенітет» або «народ». (Сутність усіх згаданих концептів полягає в тому, що крім фіксації об'єктивних реалій, у них міститься низка ідеологічних фікцій, пов'язаних з метафорою Влади та функцією легітимізації владних відносин.)

· Незважаючи на наявність ідеологічних і міфологічних компонентів у побудовах безпекознавства, перед цією дисципліною постає завдання виробити низку критеріїв, які фіксують відповідність цих побудов до соціально-політичної реальності. Базовим припущенням роботи є теза про те, що концепція національної безпеки, як будь-яка частина ідеології, не тільки викривляє характер відносин між «ризиками» та ідеальним станом «безпеки», а й вказує на реальну проблему та істинний зміст цих відносин. Саме тому основною задачею була поставлена та реалізована мета відкриття технології одночасного викривлення та фіксації зазначеного реального змісту. Крім класичної та відносно простої технології інверсії, відкритої К. Марксом (згідно з якою «видимість» видає себе за «сутність»), важливу роль для теорій національної безпеки відіграють фрейдівські технології «згущення» (тобто зчеплення істинного та головного з другорядним та малозначущим) та «зміщення» (тобто акцентація другорядного як головного).
У безпекознавчих конструкціях ці технології виявляють себе у співіснуванні істинного «народного» змісту (тобто такого, який має відношення до реальних потреб більшої частини населення) та формулювань потреб владної еліти (які не тільки можуть не збігатися з цими потребами, а й перебувають з ними в несумісному протиріччі). Врахування діалектики відносного та абсолютного в кожній моделі національної безпеки дає підстави для визначення національної безпеки як «сукупності умов, за яких певний історичний та соціально-політичний проект може бути реалізований», а критерії, які визначають стан «безпеки», є похідними від того історичного проекту, в рамках якого вони сформульовані.

· Щодо розробки системи національної безпеки України ця теза набуває такого вигляду: «оскільки в Україні на сьогоднішній день основним проектом є проект формування незалежної держави, то під «національною безпекою» України ми будемо розуміти сукупність умов, яка забезпечує реалізацію цього проекту, а під «загрозами» - ті фактори (як внутрішні, так і зовнішні), які можуть цей проект загальмувати та/або перекреслити». Серед основних аспектів, які пов'язані з реалізацією цього проекту, ми можемо виділити аспекти структурний (тобто інституційно-державний) та ідентифікаційний (тобто пов'язаний з формуванням нової ідентичності, що відповідає стратегії національного суверенітету). Саме другий аспект, що утворює гуманітарне ядро національної безпеки України, є основним предметом нашого дослідження.

· Фіксуючи кризові явища в національній ідентичності сучасної України, треба враховувати, що подібна криза є універсальним явищем світового масштабу. Зокрема ці процеси можна спостерігати в Європі, де частішають випадки масових зіткнень на ґрунті міжнаціональної, міжетнічної та расової ворожнечі, прояви ксенофобії. У процесі аналізу цих явищ у дослідженні фіксуються дві основні складові національної ідентичності, співвідношення яких можна назвати діалектикою глобального та локального, порушення яких породжує кризу національної ідентичності, різні прояви якої мають місце як у країнах Європи, так і в Україні. Так, в європейських країнах криза локального аспекту національної ідентичності значною мірою є наслідком послаблення такої форми державності, як «держава-нація», та девальвації такої спільноти, як «нація» взагалі. Криза ж універсального виміру європейської ідентичності пов'язана з пануванням номіналізму в соціальному та історичному пізнанні (ця знакова відмова від будь-якого «платонізму» є типовою ознакою так званої постмодерністської свідомості); перетворенням концепту «Європа» з регулятивного ідеалу на бюрократичну організацію (що призвело до втрати європейського місіонерства та пасіонарності).

· Показником кризи «локального» та «універсального» в Україні є «мовно-культурний розкол» (про який багато говориться в ЗМІ, але його символічна конфігурація має зовсім інший вигляд, ніж та, що склалася в Європі). Якщо в європейських державах місце «локального» посідає «держава-нація», то в Україні це місце відведене «етносу». Якщо в європейських країнах «універсальний вимір» належить до ідеї «Європи» як певного типу «духовно-цивілізаційної» місії, то в Україні цей вимір пов'язується з європейським інтеграціоністським проектом, позбавленим самостійного змісту. «Етноцентричний редукціонізм» української національної ідентичності містить загрози територіальних суперечок, мовних війн, переслідувань національних меншостей, мовно-культурної експансії Росії як відповіді на виклики міфічної «тотальної українізації». Криза ж глобального аспекту української національної ідентичності пов'язана з редукціоністським характером проекту «українського Відродження» (на відміну від українського месіанства Т. Шевченка, М. Хвильового або Є. Маланюка). Позбавлена цього аспекту і альтернативна модель «політичної нації», яка у більшості формулювань містить аналог «радянського проекту» і тому лише мімікрує під універсальний вимір. Основний висновок з аналізу цих протиріч полягає в тому, що пошук універсального виміру української національної ідентичності має здійснюватися за межами опозиції «етнічна нація/політична нація» та перебуває на рівні глибинних метафізичних передумов філософії історії та розуміння місця нації в цій історії.

· Значною мірою універсальний вимір національної ідентичності сфокусований у концептах «цивілізація» та «цивілізаційний вибір», однак констатуючи цей вимір, необхідно усвідомлювати пастки міфологізації, які ця термінологія приховує. Зазначене усвідомлення обумовлює необхідність більш точної інтелектуальної рецепції концепту «цивілізації» та реконструкції частини «цивілізаційної міфології», яка знижує рівень національної безпеки України. Для цього необхідно проаналізувати базові передумови появи цивілізаційних підходів, які з'явилися як альтернатива просвітницьким моделям світової історії. В процесі дослідження автором визначені такі передумови: а) передумова нелінійного історичного часу; б) романтичний культ «своєрідності» як антитеза просвітницькому універсалізму; в) передумова певної «морфології», де така одиниця, як «цивілізація», є типом міжлюдської спільності, проміжним між діадою «нація/людський рід»; г) передумова «природоцентристської основи» цивілізаційних теорій як антитеза просвітницькому історизму.

· На відміну від класичних цивілізаційних теорій «першого покоління» сучасний глобальний цивілізаційний міф, представлений головним чином у геополітиці як «ідеологія влади», декларативно вводить принцип нерівності та панування у державних відносинах, постулат «перманентної війни» як альтернативи просвітницькому ідеалу «вічного миру». Ще більшій редукції піддається цивілізаційна теорія при її використанні в поточній мас-медійній пропаганді, де у порівнянні з досить відвертою установкою геополітичних доктрин набагато більша питома вага належить маніпулятивним технологіям. Типовим прикладом таких пропагандистських конструкцій, що спираються на цивілізаційну риторику, можуть виступати ідеологеми «цивілізаційного вибору», поширені як у російських, так і в українських мас-медіа. Зазначена технологія маніпулятивного використання концепту «цивілізаційний вибір» яскраво виявляє себе як дестабілізаційний фактор безпеки на прикладі такої теми, як «російська мова в Україні», сам факт використання якої серед населення Південно-Східних регіонів України інтерпретується в мас-медіа як «цивілізаційний вибір» цього населення на користь геополітичної підтримки Росії в боротьбі із «Заходом».

· Крім маніпулятивних схем, що використовуються за допомогою міфологеми «цивілізаційний вибір», вкрай негативний вплив на національну безпеку України мають цивілізаційні моделі, які нав'язують їй комплекс «цивілізаційної меншовартості». Подібне позиціонування України як «країни у проміжку» було і залишається гальмівним фактором для вироблення стратегії національної безпеки, оскільки воно притаманне як стратегії європейській, так і російській по відношенню до України. Так якщо для європейського зневажливого погляду на Україну характерне ставлення до неї як до «неєвропейської» (або «радянської») цивілізації, то для російського - презирливе ставлення як до країни «лімітрофа», неповноцінного геополітичного суб'єкта. Наслідком подібної подвійної «десуб'єктивізації» може стати «повзуча десуверенізація» політичної свідомості, поява деструктивно-нігілістичного сценарію у сфері національної та цивілізаційної ідентичності, феномену «подвійної розколотості», описаного С. Хантінгтоном. Для подолання цих негативних тенденцій обґрунтовується проект поєднання курсу на формування європейської ідентичності України з ідентичністю субрегіональною у вигляді «проекту ГУАМ» або в більш розширеному вигляді - «проекту Балто-Чорноморської дуги». У перспективі останній може набути універсалістських та цивілізаційних рис, оскільки в цьому об'єднанні можуть бути задіяні такі критерії цивілізаційної ідентичності, як ціннісний, географічний та критерій належності до певного «історичного проекту», тоді як універсалістський компонент ідентичності українців може бути здійснений у сценарії «Україна - субрегіональний лідер».

· Значною мірою цьому проекту заважає «фактор Росії» та погіршення україно-російських відносин після помаранчевої революції. Після цієї події Україна в очах російської політичної та масової свідомості перейшла з групи «своїх» у спільноту «чужих» та стала розглядатися Росією не як стратегічний партнер, а як опонент у таких контекстах: а) універсально-геополітичному (в якому вона належить до символічного трикутника «Україна - США - НАТО»); б) локально-геополітичному (тобто як основна фігура антиросійських геополітичних союзів на кшталт ГУАМу); в) «підривного» впливу на російську інтеграціоністську імперську ідеологію; г) загрози «експорту революцій». Саме ця ситуація спонукає Росію до розв'язання «пропагандистської війни» проти України та до посилення неприхованої вербальної агресії в російських мас-медіа. Нарощування антиукраїнської пропагандистської кампанії напередодні виборів нового президента РФ посилило тенденції до радикалізації російської політики на цьому векторі, причому можна з впевненістю прогнозувати, що зазначена тенденція не тільки не буде вщухати, а й набиратиме обертів.

· Однією із загроз національній безпеці України є перманентний тиск з боку Росії не тільки у політичній, економічній та інформаційній сферах, а й емоційно-істеричний соціально-психологічний тиск, зникаюча раціональність і виваженість політичного класу і частини населення Росії, коли мова заходить про україно-російські відносини і виникаюча емоційність і агресивність, які несумісні з нормами цивілізованих міжнародних відносин між двома суверенними політичними та юридичними суб'єктами. Це призводить до емоційних і агресивних заяв, дій російської сторони в територіальних питаннях, в інституціях європейської співдружності, коли робляться спроби обмеження права України вирішувати проблеми національної безпеки згідно з власними інтересами. Цей емоційно-психологічний фактор є частиною загальної стратегії «присилування до братства» з Росією.

· Внаслідок такої стратегії можна передбачити безальтернативне домінування «жорстких» сценаріїв щодо держав СНД, кінцевою метою яких є повалення «антиросійських режимів» і заміна їх на відверто проросійські або просто «маріонеткові» режими. У російській кампанії щодо України, яка ведеться під гаслом «боротьби з націоналізмом», в українській мас-медійний простір вкидаються тези, що є вкрай небезпечними для крихкої нової національної ідентичності. Ці тези мають такий вигляд: а) українці не є «державотворчою нацією», і тому Україна не може за визначенням відбутися як самостійна держава; б) українці не є самостійною нацією взагалі, але є частиною нації російської; в) Україна не володіє повним суверенітетом над своєю територією; г) Україна - це імітація держави, яка розташована на територіях, подарованих Росією. З цих тез випливає висновок про можливе «безпосереднє втручання» у внутрішні справи України з боку Росії, не виключається і воєнне вторгнення, особливо в Крим і, зокрема, Севастополь.

· Визначаючи можливі шляхи набуття Україною нової ідентичності та статусу історичної «суб'єктності» в рамках трикутника «Україна-Росія-ЄС», варто наголосити на положенні про те, що для розуміння всіх нюансів зазначених сценаріїв не достатньо врахування лише прагматичних соціально-економічних і політичних факторів, а потрібне долучення методології сучасного соціального психоаналізу. Зокрема, видається продуктивним використання положень Ж. Лакана стосовно того, що Суб'єкт може сформуватися лише в координатах відношення до символічної фігури «Великого Іншого». У контексті цього положення Росія може розглядатися як «хибний» Великий Інший або як «злий Пан-збоченець», тоді як Європа набуває характеристик «істинного» Великого Іншого. (Втім, в очах другої частини населення України ситуація дзеркально симетрична: вже Європа переймає всі негативні проекції, а Росія уособлює весь можливий позитив.) Окреслена ситуація у сфері суспільної свідомості спричинила відсутність альтернативи у формуванні нової ідентичності, яку прагне набути Україна та яку можна визначити таким чином: «шлях до ідентичності в якості «українця» (як на державному, так і на індивідуальному рівнях) лежить через місточок русофобії, як, своєю чергою, шлях до справжньої «незалежності» України лежить через постійне нагадування про травму «російського єгипетського полону».

· Незважаючи на необхідність соціально-політичного та культурного дистанціонування від Росії для національно-державного будівництва, в Україні існує багато складових «національного проекту» Росії, які можуть бути з успіхом запозичені Україною для реалізації своїх завдань. Такими складовими російського досвіду є системність його проекту, який поєднав державне (побудова «вертикалі влади»), конфесійне (зростання вагомості православної церкви та фактичне надання їй статусу, аналогічного статусу державної релігії в Російській Імперії), військове та культурне будівництво. На відміну від РФ в Україні був відсутній цілісний проект системних перетворень, а «національна ідея» фактично звелася до реанімації «національної легенди» XIX століття. Неуспіх формування нової української ідентичності, деконсолідація українського суспільства та українських еліт є наслідком відсутності такого проекту, наявності кількох конкурентних культурних проектів і культурних канонів. Таким гальмівним «культурним каноном» є міф про «спільноросійський світ», який є експортним варіантом російської пропаганди та який сприймається певною частиною населення України та українського політикуму.

· У цьому контексті основними завданнями для забезпечення гуманітарної національної безпеки є створення «національного культурного канону», аналогічного російському, але націленого на цілковито інший «історичний проект» - «нормальної» європейської країни, члена НАТО і ЄС. Іншою задачею для України в цій сфері є створення ефективної системи контрпропаганди проти ідеології «общерусскости», а також проти тих аспектів російського міфу, який маскується під міф єдності слов'янства. Ці міфи заважають формуванню нової української національної спільноти.

· Враховуючи той факт, що створення життєздатного системного культурного канону можливе лише в рамках більш масштабного системного суспільного проекту України як модернової країни, можна стверджувати, що формування такого трансформаційного проекту є імперативом її національної безпеки. При цьому важливо усвідомлювати, що трансформаційний проект не є синонімом модернізаційного проекту, який тісно пов'язаний з основними філософськими передумовами епохи модерніті або епохи Просвітництва. Взаємодія трансформаційних і модернізаційних процесів є діалектичною. А ці передумови мають такий вигляд: передумова еволюціонізму, передумова каузальності, передумова «змагальності» (та, як наслідок, нерівномірного розвитку країн), передумова соціально-політичної «однорідності», передумова «владних відносин». Вимоги національної безпеки України полягають в тому, що передбачений трансформаційний проект для України повинен суттєво відрізнятися від «модернізаційної аксіоматики». (Наприклад, цей проект повинен іти всупереч засадничим тезам теоретиків глобалізації про послаблення суверенітету держави, оскільки проблема суверенітету для України є ключовою.) Досить автономно від глобального модернізаційного проекту повинні формуватися й такі виміри трансформаційного проекту України, як національна ідентичність, національна державність і реформування системи національної безпеки.

· Формування нової української національної ідентичності як важливої складової українського трансформаційного проекту і фактора безпеки, визнання постулату нерівності історичного часу для різних народів і різних держав тісно пов'язане з постулатом про безальтернативність для сучасної України сценарію розбудови «держави-нації» та формування нації як носія та суб'єкта цієї ідеї, а також інституційних практик, що з цією ідеєю співвідносяться. В цьому ж контексті запропонований у дослідженні «конструктивістський проект» утворення нової національної спільноти повинен як мати риси соціального проектування та соціальної «інженерії», так і відтворювати елементи національно-культурної традиції. Ці елементи у вигляді комплексу ідей та міфологем аналізуються в дослідженні як частково «українська утопія», що має і позитивні якості. Результати аналізу її характерних рис (у порівнянні з утопією російською) свідчать про те, що гуманістичний і навіть «месіанський» характер української утопічної традиції може бути ефективно використаний водночас як фермент та інструмент формування нової української національної ідентичності.

· Україна сьогодні перебуває на переломному етапі вибору системи національної безпеки, оскільки не існує надійних інструментів захисту її суверенітету в умовах, коли наявна реальна загроза її територіальній цілісності, що в ультимативній формі вже сформульована Державною Думою Росії та постійно підкреслюється представниками виконавчої влади Росії. В такій ситуації Україна буде змушена шукати захисту з боку Європейського Союзу і НАТО. Тому шлях євроінтеграції та євроатлантичної інтеграції, визначений законодавством України, сприймається як логічний і відповідає її національним інтересам.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Індивідуальна монографія

1. Андрєєва О. М. Національна безпека України в контексті національної ідентичності і взаємовідносин з Росією / О. М. Андрєєва. - К. : Парламентське вид-во, 2009. - 360 с.

Рецензія:

Рубанець О. Куди прямуєш, Україно? / О. Рубанець // Політичний менеджмент. - 2009. - № 6. - С. 173-175.

Статті у наукових виданнях

2. Андрєєва О. Кризові тенденції національної ідентичності в Європі та їх непрямий вплив на національну ідентичність сучасної України / О. Андрєєва Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - 2007. -
Вип.11. - С. 81-96.

3. Андрєєва О. Перспективи виходу України з кризи національної ідентичності у контексті загальних «денаціоналізаційних» тенденцій нашого часу : порівняльний аналіз / О. Андрєєва // Україна та Росія : як зміцнити фундамент стратегічного партнерства : іст., соціокульт. та геополіт. чинники розвитку відносин між двома державами і народами / НАН України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса / [редкол. : Ю. А. Левенець (голова) та ін.]. - К. : Знання України, 2008. - С. 147-152.

4. Андрєєва О. Система безпеки України як категорія політичної теорії і практики / О. Андрєєва // Наука. Влада. Політика / НАН України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса / [редкол. : М. І. Михальченко (голова) та ін.]. - К. : Знання України, 2008. - С. 170-183.

5. Андрєєва О. Геополітичне позиціювання держави в контексті національної безпеки / О. Андрєєва // Гілея (науковий вісник) : зб. наук. праць. - К., 2008. - Вип. 12. - С. 148-157.

6. Андрєєва О. Іміджеві складові концепту національна безпека /
О. Андрєєва // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2008. - Вип. 79 (ч. І) - С. 11-16.

7. Андрєєва О. Концепт «цивілізації» в історичній та соціально-політичній думці / О.Андрєєва // Гілея (науковий вісник) : зб. наук. праць. - К., 2008. -
Вип. 13. - С. 168-176.

8. Андрєєва О. Національна ідентичність як фактор стабілізації / О. Андрєєва // Вісник Одеського національного університету. - 2008. - Т. 13, вип. 5. - С. 561-568.

9. Шевченко О. Методологічні та концептуальні основи формування української «національної ідеї» / О. Шевченко, О. Андрєєва // Теорія та практика формування української національної ідеї / упоряд. і ред. О. К. Шевченко ; [редкол. : О. С. Власик (голова) та ін.]. - К. : ПЦ «Фоліант», 2008. С. 105-122.

10. Андрєєва О. Чи стає система національної безпеки України більш ефективною? / О. Андрєєва // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - 2008. - Вип. 12. - С. 296-302.

11. Андрєєва О. Методологічна роль концепту «цивілізації» у формуванні ідентичності співтовариств / О. Андрєєва // Наукові записки Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - 2008. - Вип. 40. - С. 447-455.

12. Андрєєва О. Захист державних інтересів в системі національної безпеки / О. Андрєєва // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2008. - Вип. 80. (ч. І). - С. 74-80.

13. Андрєєва О. Національна ідентичність як фактор соціального ризику в Україні / О. Андрєєва // Наукові записки Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - 2008. - Вип. 42. - С. 106-114.

14. Андрєєва О. Роль цивілізаційної риторики у побудовах сучасної геополітики / О. Андрєєва // Держава і право : зб. наук. праць. Серія «Юридичні і політичні науки». - К., 2008. - Вип. 40 - С. 600-606.

15. Андрєєва О. Місце «української утопії» у формуванні нової української нації / О. Андрєєва // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - 2009. - Вип. 15 - С. 15-25.