Конституційний процес як пошук стратегічних пріоритетів України

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ІМ. І. Ф. КУРАСА

УДК 321.01:342.4(477)

Конституційний процес як пошук стратегічних пріоритетів України

Спеціальність 23.00.01 - теорія та історія політичної науки

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Томенко Микола Володимирович

Київ 2010

Дисертацією є монографія

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

Науковий консультант - доктор політичних наук, професор

Кармазіна Марія Степанівна,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, головний науковий співробітник

Офіційні опоненти - доктор політичних наук, професор

Телешун Сергій Олександрович,

Національна академія державного управління при Президентові України, завідувач кафедри політичної аналітики і прогнозування;

доктор політичних наук, професор

Головченко Володимир Іванович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри країнознавства;

доктор політичних наук, доцент Лойко Лариса Іванівна,

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького, старший науковий співробітник відділу правових проблем політології.

Захист відбудеться «29» червня 2010 р. о 1400 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ-11, вул. Кутузова, 8, зал засідань вченої ради (кім. 202).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України за адресою: м. Київ, вул. Кутузова, 8, кім. 218.

Автореферат розіслано «28» травня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор політичних наук Г. І. Зеленько

конституціоналізм політичний правовий

АНОТАЦІЯ

Томенко М. В. Конституційний процес як пошук стратегічних пріоритетів України. - Монографія.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.01 - теорія та історія політичної науки. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. -Київ, 2010.

Дисертаційне дослідження у вигляді опублікованої монографії присвячене розробці та обґрунтуванню цілісної концепції політичного конституціоналізму. В роботі розглядаються етапи українського конституційного процесу крізь призму пошуку її стратегічних пріоритетів, основні категорії і складові політологічного аналізу конституційних процесів. Досліджено підґрунтя українського державотворення і розвитку конституціоналізму - світоглядні засади суспільства, національну ідею, конституційний лад. На підставі вивчення українського та зарубіжного досвіду виокремлено та проаналізовано основні складники українського конституціоналізму, зокрема: політичний режим, форми державного правління та устрою. Проведено аналіз та запропоновано інтерпретацію новітнього конституціоналізму з виокремленням його уроків та можливих перспектив.

Ключові слова: Конституція, політичний конституціоналізм, конституційний процес, історичні традиції, стратегія України.

АННОТАЦИЯ

Томенко Н. В. Конституционный процесс как поиск стратегических приоритетов Украины. - Монография.

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.01 - теория и история политической науки. - Институт политических и этнонациональных исследований им. И. Ф. Кураса НАН Украины. - Киев, 2010.

Диссертационное исследование в виде опубликованной монографии посвящено разработке и обоснованию целостной концепции политического конституционализма. В работе рассматриваются этапы украинского конституционного процесса через призму поиска ее стратегических приоритетов, основные категории и составляющие политологического анализа конституционных процессов. Исследованы основания украинского государственного строительства и развития конституционализма - мировоззренческие основы общества, национальная идея, конституционный строй. На основе изучения украинского и зарубежного опыта выделены и проанализированы основные составляющие украинского конституционализма, в частности: политический режим, формы государственного правления и устройства. Проведен анализ и предложена интерпретация новейшего конституционализма с выделением его уроков и возможных перспектив.

Ключевые слова: Конституция, политический конституционализм, конституционный процесс, исторические традиции, стратегия Украины.

ANNOTATION

Tomenko M. V. The Constitutional Process as a Search for Strategic Priorities of Ukraine. - Monograph.

A thesis for a Doctoral degree in Political Science, specialty 23.00.01 - theory and history of political science. - I. F. Kuras Institute of Political and Ethnic Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2010.

The proposed thesis, published as a monograph, devoted to the elaboration and substantiation of the holistic concept of political constitutionalism. The focus of the work is concentrated on a thorough study basis and content of Ukrainian constitutionalism, the analysis of the experience, which may be useful in further development of the constitutional foundations of Ukraine. The basics of new concept of political constitutionalism, as opposed to existing today the concept of political expediency are formulated.

Theoretical-methodological principles of work is, first of all, the scientists - constitutionalists, historians, politicians and public leaders' research, in which there are conceptual views on the Ukrainian state structure. Accordingly, the sources study base of the research project are the drafts constitutions that have been elaborated for the territories of modern Ukraine, the materials of public and political leaders and movements, which apply to the development of the state and society.

In the process of the institutional effective constitution and constitutionalism analysis, in the monograph, it is suggested the concept of "three legitimacies." It consists of the fact that for the successful approval of the constitution or constitutional amendments, the process of the new Basic Law passage must gain legitimacy in the legal, political and social fields. The legal legitimacy requires that the new Constitution should be adopted subject to full observance of existing legal procedures now. Political legitimacy consists of the fact that the changes in the Basic Law must be amended subject to reaching a consensus between the main political forces regarding the content of these changes. Finally, the public legitimacy means, first of all, renunciation of the introduction to the text of the Constitution ideas that are definitely not understood by society. The analysis of the constitutional process in Ukraine today, as well as philosophical grounds of the Ukrainian society and state, the essence of the national idea and content of the constitutional order, leads to the acceptance the priority of politics rather than law in the Ukrainian constitutionalism. It is affected on a high level of political legitimacy, a certain average level of public legitimacy but on a low level of legal legitimacy. Further positive dynamics of domestic constitutionalism, depends on effective ensuring of legal legitimacy.

The study of the political components of constitutionalism in the work is based on the analysis of the constitutional state model. Such model is built through the prism of the study and use the Ukrainian and foreign experience in the political regimes functioning, formations and development of the state administration forms and the state system. This analysis allowed, first, to highlight the inconsistency of modern model of the Ukrainian state, and secondly, to formulate the basis of the best constitutional model in Ukraine. Such model should be based on the historical traditions of the Ukrainian people, established in their memory and experience, as well as on those advanced types of the democratic polity, which correspond to the mentality of the Ukrainian nation, their ideals and aspirations. The institutional and functional model of the Ukrainian state must be built on these constitutional principles and should be legally prescribed.

Some verification and assessment of the existing constitutional model is carried out in the final section of the dissertation, which is devoted to the description and interpretation of modern constitutionalism. The modern constitutionalism progress of events allowed to propound a periodization and justifying the dominating tendencies, which exist in it and play a significant role in the modern processes of unbalancing the power system. This work investigates not only the concrete facts of the constitutional process, but also provides a professional political science assessment of the 1996 Constitution and the new edition of 2004. On this basis, the thesis highlighted the lessons and possible prospects of constitutionalism in modern Ukraine.

Combination in the thesis approaches of the political, legal, philosophical, historical sciences allowed to learn the actual content of the constitutional process and to offer a more optimal and efficient way of domestic constitutionalism development. It should be taken into consideration existing positive and negative domestic and foreign experience of constitutional development, as well as the specific mechanisms and procedures to improve the effectiveness of the institutional component of the Ukrainian Constitution.

Key words: Constitution, Political Constitutionalism, Constitutional Process, Historical Tradition, strategy of Ukraine.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У порівняно нетривалій історії сучасної України вже накопичено деякий досвід вирішення питань розбудови державності, пошуку власної моделі політичної системи, становлення політичної нації, розвитку політико-правових ідей та національних традицій. Втім, аналіз політичних подій останніх років дозволяє виокремити дві діалектично пов'язані характеристики конституційного процесу. Відтак, з одного боку, Україна досить впевнено пройшла початковий шлях розбудови демократичного суспільства в умовах "щільного" політичного часу - були створені відповідні державні органи, визначені їх повноваження, розроблені й впроваджуються окремі елементи розвитку громадянського суспільства, загальних політичних прав і свобод тощо. За цей час схвалено Конституцію та зміни до неї. Розроблено достатньо прогресивне законодавство для реформування Української держави та суспільства. З іншого боку, уроки нещодавнього минулого засвідчують, що сподівання на швидкий перехід до демократичного та економічно розвинутого суспільства є марними. Насамперед через низьку продуктивність і якість імплементації законодавства, його суспільне знецінення і зневагу з боку окремих політиків і громадян. Тож перед управлінцями дедалі серйозніше постають питання - чому не працюють ті чи інші демократичні механізми і процедури, як співвідносяться особисті інтереси окремих політиків з інтересами народу і як ці інтереси можна узгодити для досягнення оптимального результату - побудови розвинутої демократичної України? Пошук відповідей на ці питання актуалізує гносеологічне та праксеологічне значення Конституції, яку ми розуміємо як політичний інститут, що визначає порядок організації влади в державі, її режим та форму правління, умови реалізації та обмеження повноважень, правила суспільно-політичних відносин тощо.

Уже перші наукові дослідження у цьому напрямку актуалізували питання впровадження норм Конституції та реалізації конституційних актів. А після проведення конституційної реформи теоретичні та практичні питання створення в Україні дієвого механізму легітимації та конституційно-правового регулювання суспільно-політичних відносин лише підтвердили свою актуальність.

Тим часом аналіз практики втілення конституційної моделі Української держави дає підстави вважати, що Конституція великою мірою використовується як політичне гасло. У сучасних умовах Основний Закон часто перетворюється з головного політико-правового документа на політичну декларацію з яскравим кон'юнктурним характером. Ці феномени і проблеми, а також потенційні можливості поєднання історичних традицій та національного та зарубіжного досвіду ефективності владних інститутів потребують нагального дослідження та вирішення, причому не тільки з позицій юридичної теорії і практики, але й з погляду сучасної політичної науки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося в межах науково-дослідної тематики Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. Зокрема, воно є складовою частиною таких науково-дослідних тем, як: "Світоглядно-теоретичний вимір сучасної української політики" (0108U001418), "Політичні зміни в Україні в контексті трансформаційної і модернізаційної парадигм: порівняльний аналіз" (0108U003137), "Політичні технології подолання економічних криз: проблеми адаптації світового досвіду до українських умов" (0109U002935).

Ступінь розробки проблеми. Увага до вказаних питань завжди була присутня в історії української політико-правової думки. Характерною вона є і для нинішньої української суспільно-політичної та юридичної наукової традиції. Окремі аспекти проблематики порушуються у сучасному українському конституціоналізмі, в якому з певною мірою умовності виділяються: політико-соціологічний, історичний та юридичний напрями. Помітним внеском українських вчених до історії світового конституціоналізму є роботи О. Батанова, С. Головатого, І. Гриценка, В. Журавського, В. Кампо, М. Кармазіної, М. Козюбри, А. Колодія, В. Копєйчикова, В. Кравченка, В. Молдована, В. Мелащенка, М. Орзіха, В. Погорілка, В. Тація, С. Телешуна, Ю. Тодики, М. Цвіка, В. Шаповала, Ю. Шемшученка, І. Шумака, Л. Юзькова тощо.

У самій політичній науці окремих цілісних ґрунтовних досліджень конституціоналізму наразі немає, окрім тих, що базуються на постулатах політичної доцільності. На думку автора, політична концепція конституціоналізму може бути суттєво розширена за рахунок інституційного підходу - дослідження політичних компромісів у конституційній практиці в тісному взаємозв'язку з питаннями ефективності інститутів. Цим пояснюється доцільність застосування у запропонованому дослідженні напрацювань учених-політологів у царині політичної історії та історії політичної думки, методології політико-інституційної ефективності, контекстуальних характеристик українського політичного поля.

Головною метою проведеного дослідження було розроблення цілісної наукової політичної концепції конституціоналізму на основі вивчення змістовних характеристик українського конституціоналізму. На цій підставі була визначена оптимальна, з погляду автора, модель державної політичної стратегії оптимізації конституційного процесу, що враховує історичний досвід та специфіку сучасної суспільно-політичної ситуації і особливості світового досвіду. Зазначена мета спонукала до вирішення таких теоретичних і практичних дослідницьких завдань:

аналізу етапів становлення конституціоналізму в контексті розвитку політико-правової думки, історії політичних та конституційних процесів;

обґрунтування категоріального апарату і методології дослідження, які б забезпечили евристичний синтез досягнень політичних, юридичних, історичних та філософських наук;

дослідження історії української Конституції в контексті використання історичних традицій та пошуку сучасних стратегічних пріоритетів;

аналізу місця та ролі історичних традицій як чинника політичного (конституційного) самовизначення України;

характеристики змісту та особливостей світоглядних засад сучасного українського суспільства, на яких може будуватися оптимальна національна конституційна модель;

аналізу змістовних структурних та функціональних особливостей чинників конституційної легітимації України, зокрема таких, як національна ідея та конституційний лад;

обґрунтування елементів оптимальної моделі організації суспільного та державного ладу з погляду українського та зарубіжного досвіду, зокрема - виокремлення проблеми щодо типу політичного режиму, форм державного правління та державного устрою;

розробки періодизації та пояснення конституційного процесу в Україні з часу набуття державної незалежності;

виявлення та аналізу основних позитивних та негативних аспектів конституційного процесу в Україні, зокрема наслідків запровадження і перспектив Конституції в редакціях 1996 та 2004 рр.

Об'єктом дослідження є історія та зміст конституційного процесу в Україні. Предметом дослідження є конституціоналізм як процес пошуку стратегічних пріоритетів розвитку Української держави.

Хронологічні межі дослідження, зважаючи на його предмет, достатньо широкі і охоплюють період від козацької доби до осені 2009 р., коли напередодні чергових президентських виборів були зняті з порядку денного практичної правотворчої роботи законопроекти щодо змін до Конституції. Водночас, пошук підвалин української конституційної моделі передбачав й окремі екскурси в українську історію, починаючи з часів Київської Русі. Окремої уваги під час дослідження зазнав й період від проголошення Акта про Державний суверенітет України до сьогодення, оскільки саме він нині є визначальним у процесі формулювання принципів сучасної державної стратегії.

Специфіка дослідження зумовила обрання відповідної методології дослідження. Окрім аналітичного та синтетичного методів, у роботі активно використовувалися ретроспективний та перспективний методи з залученням методів класифікації та систематизації, оцінки та філософського осмислення. На окремих стадіях дослідження були використані компаративістський
(в деяких питаннях порівняння зарубіжного та українського досвіду) та структурно-функціональний (для з'ясування зв'язків та специфіки взаємодії окремих елементів конституціоналізму) методи. Як загальний методологічний підхід використовувався неоінституціоналізм, що дозволив не тільки проаналізувати наявні політико-правові структури в поєднанні з історичним контекстом та досвідом, але й визначити критерії ефективності інституцій, що лежать в основі подальшого розвитку України.

Наукова новизна основних положень та отриманих результатів полягає, перш за все, у розробці та обґрунтуванні цілісної концептуальної моделі політичного конституціоналізму, що має як теоретичне, так і практичне значення. У загальнотеоретичному зрізі ця концепція дозволяє змінити погляди на політологічне розуміння конституціоналізму як такого, що ґрунтується на цілісному забезпеченні ефективності політичних інститутів, передовсім власне Конституції. Прикладний аспект такого підходу полягає в можливості його використання у подальшій конституційній дискусії. Новизною характеризуються, зокрема, такі тези й висновки, отримані в процесі дослідження:

вперше в українській історіографії здійснено комплексне політологічне дослідження конституціоналізму, яким визначено нові можливості і на основі якого запропоновано оптимальні інструменти вдосконалення Основного Закону політичними засобами. Такий підхід полягає у використанні чіткого понятійно-категоріального апарату, закріпленого у праві, у співвіднесеності з політичною практикою й історичними традиціями українського народу;

виокремлено етапи становлення й розвитку конституціоналізму у співвідношенні з політичною історією та історією політико-правової думки в Україні. У такий спосіб запропонована авторська періодизація конституціоналізму в контексті історії української політико-правової думки - державно-конституційні традиції у козацьку добу, період пошуку моделі майбутньої України та її національної ідеї у ХІХ - початку ХХ ст., конституційний устрій та моделі періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., номінальний конституціоналізм радянської доби, новітній конституціоналізм доби незалежності України. Аналіз новітнього конституціоналізму дозволив виділити його етапи у двох площинах - відповідно до ролі конституційного чинника у державному та експертному середовищі, з одного боку, та в контексті наявної політичної ситуації в Україні, з іншого. Такий підхід, на думку автора, є більш евристично корисним та комплексним у межах обраного предмета дослідження, ніж наявні окремі юридичні чи історико-політичні напрацювання, оскільки дозволяє проводити системний аналіз конституційного процесу за порівняно більшою кількістю факторів та напрямків;

узагальнено і вдосконалено категоріальний апарат і методологічні підходи, які можуть бути ефективними під час проведення політологічних досліджень конституційних процесів. Доведено, що саме неоінституціоналізм, який утвердив в політичній науці поняття "правил гри" сьогодні є найбільш ефективним під час досліджень конституційного процесу як пошуку стратегії розвитку держави, як досягнення політичних компромісів. Стратегія у такому значенні спрямовується саме на правила, та їх функціонування (розробку, впровадження), а не на зміст відносин, що вони регулюють;

концептуально-методологічна основа дослідження вимагала синтезу юридичних і політологічних підходів у запропонованих визначеннях не тільки категорій, прямо пов'язаних з Конституцією та конституціоналізмом, але й багатьох супутніх понять, зокрема тих, що описують політичну систему України (політичний режим, державний устрій, форми правління). Крім цього, у роботі обстоюється думка про кореляцію конституційного процесу з пошуком стратегічних пріоритетів Української держави. Це вимагало авторської уваги до категорій "стратегія" (диференційована у роботі на політичну, суспільно-політичного розвитку, державну з наголосом на її консенсусній основі) та "історичні традиції" (у розумінні традиційного суспільного укладу, що характеризувався певним періодом його сприйняття на значній території сучасної України);

обґрунтовано, що історично Конституція України мала більш політичне та світоглядно-ідеологічне, ніж інституційно-правове значення, що на певних етапах української історії (у періоди пошуку власної державної моделі, національно-визвольних змагань, становлення державності тощо) відігравало позитивну роль для консолідації нації і вироблення стратегічних засад Української держави, однак сьогодні - це один з визначальних чинників гальмування процесів розвитку держави й суспільства. Доведено, що така тенденція була виправдана намаганнями більшості представників громадсько-політичного руху обґрунтувати існування Української держави, що було формалізовано фактом здобуття незалежності, відколи постали нові завдання, зокрема формування демократичної правової і політичної культури і дотримання відповідних цінностей;

запропоновано новий підхід до розгляду питань політико-правової легітимності Конституції, який полягає у визнанні та обґрунтуванні існування трьох легітимностей: політичної, правової та суспільної, які мають вияви у світоглядних засадах суспільства, національній ідеї та чинному й ідеальному конституційному ладі. В оптимальній моделі ці легітимності забезпечуються: досягненням згоди щодо принципових питань конституціоналізму в політичному середовищі, чітким дотриманням процедури внесення конституційних змін і підвищенням цінності Конституції та підтримкою її положень більшістю населення;

аналіз конституційної моделі України крізь призму історичних традицій та світового досвіду розуміння і подолання кризових явищ, що, зокрема, спостерігаються й нині у політичній площині, дозволив виявити найбільш проблемні аспекти наявної конституційної моделі, що потребують негайного розв'язання експертами та державою. Більшість з них стосуються численних аргументів, які впродовж історії незалежної України дискредитували Основний Закон (процедурні, правові, суспільні, політичні);

під час розгляду етапів конституційного процесу доби незалежності України виявлено окремі конфліктогенні чинники і обґрунтовано тенденції, які й досі відіграють значну роль у конституційному процесі, суттєво впливають на динаміку української конституційної моделі та полягають у наявному розбалансуванні системи прав, обов'язків і повноважень суб'єктів вертикалі влади, а також у дещо застарілих концептуально-методологічних підходах до розподілу повноважень між гілками влади;

вперше на підставі поєднання окремих напрацювань політичної (неоінституціоналізм), історичної (традиціоналізм) та юридичної науки (чіткий категоріально-понятійний апарат) доведено і обґрунтовано, що оптимальним шляхом розвитку вітчизняного конституціоналізму має стати розроблення та постійний моніторинг підвищення ефективності інституційної складової української Конституції та змодельованої на ній політичної системи. Виділено критерії (чітке дотримання процедури, співвіднесення з історичними традиціями, обмеження зовнішніх впливів і залежності від політичної кон'юнктури) оцінки такої ефективності, на основі яких можливе запобігання кризовим явищам та вдосконалення конституційної моделі загалом;

актуалізовано та обґрунтовано необхідність подальшої наукової та політичної дискусії стосовно нової редакції Конституції, яка б незалежно від політичної кон'юнктури та особистісних чинників враховувала наявний український та зарубіжний досвід конституційного будівництва та мала на меті відновлення довіри до Основного Закону та влади загалом. Виокремлено механізми (відповідно до згаданої "концепції трьох легітимностей") проведення таких дискусій, які пропонуються нині лідерами основних політичних сил, а також визначені їх можливі перспективи.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів полягає у першу чергу в розробленні цілісної концептуальної моделі розуміння та інтерпретації сучасних конституційних процесів з позицій політичної науки. Така модель спирається на чіткі та жорсткі імперативи юридичної теорії, зміст та вимоги Конституції та конституційних актів і побудована з використанням політологічних підходів, зокрема неоінституціоналізму, на основі якого пояснена та інтерпретована наявна ситуація. Результати проведеного дослідження будуть актуальними і корисними для наук про державне управління та для практичної політики, оскільки на їх основі можливе подальше вдосконалення українського конституціоналізму, а також Основного Закону України. Проаналізований матеріал цілком може бути використаний під час розроблення та викладання освітніх курсів і лекцій про уроки та тенденції сучасного українського конституціоналізму, зокрема його політичної складової.

Апробація результатів дисертації. Результати проведеного дослідження представлені в монографіях та наукових і науково-популярних статтях автора. Апробація проміжних результатів дослідження відбувалася на численних міжнародних та українських наукових та науково-практичних зібраннях, зокрема: міжнародній науково-практичній конференції "Вибори Президента України-2004: проблеми теорії і практики" (м. Київ, 2005 р.); науково-практичному семінарі з питань вітчизняного конституційного процесу (м. Київ, 28.06.2006 р.); міжнародній науковій конференції "Острозька Біблія як феномен європейської культури" (м. Острог, 2006 р.); науково-практичній конференції з нагоди 15-ї річниці проведення Всеукраїнського референдуму щодо проголошення незалежності України (м. Черкаси, 1.12.2006); науково-практичному круглому столі: "Політична система і політичні ризики в сучасній Україні" (м. Київ, 2008 р.); щорічних "Курасівських читаннях" (2008-2009 рр.) Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України (м. Київ); ІІ Конгресі політологів України (м. Київ, 2009 р.) тощо.

Публікації. Основний зміст і результати проведеного дослідження викладені в дисертації у вигляді опублікованої монографії, підручнику, у попередніх індивідуальній та колективних монографіях, а також у 21 статті у наукових виданнях.

Структура дисертації у вигляді опублікованої монографії зумовлена специфікою предмета і логікою дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів, в кожному з яких міститься по три параграфи, висновків і списку використаних джерел і літератури. Список використаних джерел і літератури включає 279 автентичних найменувань. Загальний обсяг монографії становить 299 с. (18,75 друк. арк.)

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми і подається загальна характеристика стану її наукової розробки, розкривається головна мета і завдання, об'єкт і предмет, формулюється наукова новизна одержаних результатів та їхнє теоретичне і практичне значення, а також подаються відомості про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ "Теоретико-методологічні засади та історіографія дослідження" присвячено огляду та аналізу історіографічних, теоретико-методологічних та історичних підстав сучасного конституційного процесу в Україні.

У підрозділі 1.1. "Становлення і розвиток політико-конституційної думки" виділено та охарактеризовано основні етапи розвитку поглядів на модель державного устрою України. У ході аналізу політичних аспектів конституційної проблематики виокремлюються та досліджуються декілька типів джерел. По-перше, це суспільно-політичні твори, які нині вважаються класичними у світовій політико-правовій думці. По-друге, це роботи громадських і політичних діячів, мислителів України. Крім того, здійснено аналіз напрацювань вчених-конституціоналістів, які з позицій юридичної науки оцінюють зміст і форми наявних конституційних процесів і розробляють шляхи імплементації ефективних моделей конституційного ладу.

Поява політико-правових ідей конституціоналізму пов'язана із занепадом феодального абсолютизму. Подальший розвиток конституціоналізму пов'язувався з роботами мислителів (переважно у Франції, Великобританії, США), які стали виразниками ідей епохи Відродження і чиї праці нині є засадничими у класичному конституціоналізмі - Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, а пізніше - І. Канта, Г. Гегеля. Ідеї, які мали вагомий вплив на розвиток конституціоналізму, можна знайти в працях Д. Гарінгтона та А. Сміта, політико-правовій концепції Т. Пейна; в основах американського лібералізму (Т. Джеферсон, О. Гамільтон); у концепції системи надбаних прав (Ф. Лассаль, Е. Бернштейн); у дослідженнях цивілізаційної історії (О. Шпенглер, Ф. Ніцше), у працях теоретиків марксизму тощо.

Україна не залишалася поза цими пошуками і з розвитком різних форм державності, зокрема в період Козацької доби, вони набували достатньо чітких формалізованих форм. Однією з таких формалізацій стала так звана Конституція Пилипа Орлика 1710 р., роль якої в українському конституціоналізмі незаперечна. З позицій розвитку ідей конституціоналізму цей документ може розглядатися орієнтиром, з якого починаються численні, часто діаметрально протилежні, дискусії щодо політичного устрою і ладу на українських землях.

Загалом, історія політико-правової та конституційної думки тісно переплітається з історією України, тому й розглядається дослідниками у взаємозв'язку. У синтезі окремих ідей і підходів істориків та правників автором була запропонована періодизація, яка поєднує в собі політичні та історичні ознаки в контексті еволюції конституціоналізму. Згідно з нею, у роботі аналізуються: розвиток конституційних ідей у колах українських філософів і вчених до середини ХІХ століття, народження та обґрунтування конституційних проектів української державності до початку радянського періоду, номінальний конституціоналізм доби радянської України, а також дослідження і тенденції політико-правової думки України впритул до кінця першого десятиліття ХХІ століття.

Суттєвий вплив на український конституціоналізм мали погляди С. Яворського, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, Я. Козельського, К. Неволіна, М. Максимовича, представників Південного товариства декабристів та Товариства об'єднаних слов'ян, Кирило-Мефодіївського товариства, конституційні проекти Г. Андрузького, М. Драгоманова, М. Міхновського, М. Грушевського, громадівців, соціалістів-революціонерів, а пізніше представників правозахисного руху. В незалежній Україні питання конституціоналізму та його політичних складових активно розробляли вчені: В. Авер'янов, О. Батанов, Ф. Бурчак, А. Георгіца, С. Головатий, І. Гриценко, О. Дашковська, В. Журавський, А. Заєць, І. Загоруй, В. Кампо, М. Кармазіна, Л. Кіріченко, В. Князєв, А. Колодій, М. Козюбра, І. Коліушко, В. Копєйчиков, О. Кордун, В. Кравченко, І. Кресіна, Л. Кривенко, В. Кучер, В. Ладиченко, О. Лукашевич, В. Мельниченко, В. Мелащенко, О. Мироненко, В. Молдован, М. Михальченко, П. Музиченко, П. Надолішній, Н. Онищенко, В. Опришко, М. Орзих, В. Погорілко, Ф. Рудич, В. Селіванов, О. Скакун, І. Степанов, П. Стецюк, В. Тацій, С. Телешун, М. Тесленко, Ю. Тодика, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, Н. Шуклін, Л. Юзьков, І. Яковюк та ін. Однак, автор дійшов висновку, що питання вироблення єдиних підходів до розуміння та пояснення процесів, які відбуваються довкола Конституції, а також механізмів вдосконалення вітчизняного конституційного процесу, зокрема політичних, дотепер залишається відкритим. Серед численних інтерпретацій автору близьким є політологічний підхід, згідно з яким конституціоналізм розглядається як особливий характер відносин держави і суспільства на основі консенсусу і компромісу.

Підрозділ 1.2. "Категоріально-понятійний апарат і методи дослідження" присвячено опису та аналізу основних понять і категорій, які використано в дисертації. Категоріальний апарат у роботі формалізовано, у першу чергу, на основі напрацювань юридичної теорії і практики, але у конкретному історико-політичному контексті.

Термін "конституціоналізм" у близькому до нинішнього значенні з'явився в американській політико-правовій думці наприкінці XVIII - на початку XIX століття. Проте окремі прояви конституційного процесу у сучасному розумінні спостерігаємо ще в міських правових системах Західної Європи XI-XII століть. Одна з найперших формалізацій цього процесу відбулася у 1787 р. у США. Американська Конституція з окремими поправками діє і до цього часу. Тоді цим терміном позначалася американська система права, яка базувалася на верховенстві писаної конституції над іншими законодавчими та правовими актами. За такого підходу конституціоналізм фактично стосувався змісту, а не форм і проявів конституції.

Подальший розвиток політико-правової думки зумовив появу більш широкого визначення конституціоналізму як характеристики політико-правових процесів встановлення політичного режиму та конституційного ладу. Аналіз підстав сучасного конституціоналізму дозволяє говорити про нього вже як концептуально-методологічне підґрунтя, особливу систему знань про фундаментальні політико-правові процеси демократії, їх сутність, форми реалізації та вираження, методи реалізації влади тощо, що вимагає визначення супутніх "конституціоналізму" категорій. Крім власне "конституції", це - у першу чергу "конституційно-правові відносини", які становлять юридичну практику конституціоналізму.

Самий термін "конституція" походить від латинського слова constitutio - встановлення, утвердження - і вживався ще в античності як один з видів декретів римських імператорів. Однак лише у добу Відродження необхідність створення єдиного нормативного акта, який би визначав принципи організації суспільства та державної влади, що дістав назву "конституція", обґрунтовується теоретично і практично. У політичному сенсі конституція може розглядатися як політико-правовий інститут, який уособлює основні правила устрою та взаємодії держави і суспільства і що може бути проаналізований за допомогою категорій "політичного устрою" та "правління". За політичного підходу категорія "конституція" корелюється з "режимом". Важливу роль у цій кореляції займає співвідношення історії та політики в ухваленні рішень державної стратегії.

Означені концептуальні підґрунтя, окрім використання нормативно-ціннісного та неоінституціонального підходу, потребують використання методів аналізу й синтезу, узагальнення, аналогій та моделювання. Виокремлення основних підходів, а також моделей, які можуть бути корисними для українського конституціоналізму, може бути реалізоване завдяки порівняльному аналізу. Предмет роботи зумовив й використання ретроспективного та перспективного аналізу, які є неодмінними під час дослідження історичних підстав і можливостей конституціоналізму. Саме така методологія і заснована на ній методика дослідження визначені в роботі найбільш адекватними та корисними в контексті обґрунтування концепції політичного конституціоналізму.

Змістовні характеристики кореляції політики, ідеології, права та історії українського конституціоналізму відображені у підрозділі 1.3. "Сутність і основні характеристики історії українського конституціоналізму", в якому втілено політико-історичний підхід до вивчення конституціоналізму.

На підставі аналізу місця і ролі Конституції України для держави і суспільства стає зрозумілим співвіднесеність конституційного процесу з дискусіями навколо оптимальної стратегії розвитку України, які з моменту набуття незалежності залишаються актуальними й дотепер.

У цьому сенсі уточнено термін "стратегія". Політична стратегія має дещо локальний, суб'єктивний характер, бо вона здебільшого орієнтується на інтереси певної впливової чи менш знаної політичної сили. В свою чергу, стратегія суспільно-політичного розвитку суспільства має більш філософське значення і передбачає накреслення загального напряму та закономірностей суспільного поступу країни. Нарешті, державна стратегія мала б виокремити і обґрунтувати загальнонаціональні принципи перетворень у державі та регламентувати їх на конституційному, правовому рівні.

Наукові пошуки стратегічних підстав конституціоналізму розпочинаються з першого державного періоду українського народу (княжа Україна-Русь, Галицько-Волинська та Литовсько-Руська держави). І хоча в той час український народ не мав власного писаного закону конституційного характеру, саме тоді були закладені передумови для подальшого розвитку політико-правових ідей в Україні. Намагання визначення стратегічних перспектив чітко простежується в працях і поглядах українських мислителів та громадських діячів у всі наступні періоди розвитку державності в Україні.

Важливим висновком є те, що упродовж української історії громадсько-політичний рух з метою національного самовизначення був безпосередньо пов'язаний з проблемою обґрунтування мовою та символами історії домагань українства. Саме тому в Україні визначальною була і залишається тенденція саме до політичного тлумачення Конституції. Останнє має як позитивні, так і негативні наслідки для всього українського конституціоналізму. Однак на сучасному етапі такий підхід суттєво гальмує розвиток Української держави і суспільства, їхніх конституційно-правових засад, стратегії і тактики розвитку.

У другому розділі "Конституція України як політико-правова легітимація держави" розглядається практичний, формалізований вимір конституціоналізму, тобто конституційний лад і питання його легітимізації та легітимації.

У підрозділі 2.1. "Світоглядні засади суспільства" вивчаються основні політико-ідеологічних концепції, які впродовж української історії справляли вплив на розвиток національного державотворення.

Вказана проблема є наріжним каменем формування орієнтирів українського державотворення та, відповідно, змісту різних ідеологічних концепцій, що обґрунтовували ці орієнтири. Крім цього, питання ґрунтовних наукових досліджень світоглядно-ідеологічних засад українського суспільства також дотепер залишається відкритим.

Підґрунтя світогляду сучасних українців можна віднайти у поглядах українських мислителів та діячів: Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Міхновського, М. Грушевського, В. Липинського, Є. Маланюка, Д. Донцова, М. Хвильового та багатьох інших представників різноманітних ідеологічних течій в середовищі української інтелігенції. Однак ретельний аналіз українських традицій й історії на предмет вкорінених світоглядних засад дозволяє робити висновок про те, що українське суспільство структурувалося і тоді, і сьогодні не на підставах якоїсь загальнонаціональної інтелектуальної течії, а завдяки широкому спектру різноманітних ідей та настроїв, які, до того ж, були відмінними на різних українських територіях. Питання консолідації зусиль у цьому напрямку постали повною мірою лише у працях інтелектуальної еліти 90-х рр. ХХ століття.

Мусимо констатувати, що сьогодні проблема дотримання історичних традицій як чинника національної злагоди українського суспільства залишається нерозв'язаною. Політологічний аналіз історичного процесу засвідчує наявність виразних орієнтацій різноманітних ідеологічних спрямувань в Україні та постійної політичної конкуренції поміж ними. Історично важливе місце в Україні посідали концепції соціального та національного характеру, які були близькими до гуманістичних традицій і консерватизму. Демократична ідея виступила важливою складовою у демократичному націоналізмі, де була наявна спроба поєднати національну та демократичну ідеї, тоді як у народництві, відповідно, - національну та соціальну ідеї.

Підрозділ 2.2. "Національна ідея" висвітлює питання ідеалів і цінностей українського народу. Вони є важливим елементом суспільної політико-правової легітимації держави, на якому ґрунтується стратегія розвитку будь-якої країни.

Класичним розумінням національної ідеї є інтерпретація цього поняття як акумулятора прогресивних національних програм, політичних ідей, гасел, цінностей, як рушія національного прогресу, основи національно-визвольних рухів, національної самоідентифікації тощо. Національна ідея становить платформу національної ідеології, визначає теоретичні засади національної свідомості, а також завжди орієнтована на відповідний соціально-політичний ідеал, який народ реалізовує у практичному житті. Цей ідеал витлумачується сучасними дослідниками як сукупність прагнень народу до кращої, оптимальної організації життя, розвитку суспільства відповідно до тих соціальних стандартів, у яких поєднуються історичні традиції, колективні та індивідуальні уявлення про добре й щасливе життя народу з сучасними цілями і завданнями, які він повинен розв'язувати на своєму шляху. Виявом національної ідеї, яка вкорінена у суспільній пам'яті та колективному підсвідомому українця, якраз і є історичні традиції.

Згідно з соціологічними опитуваннями, переважна більшість жителів сучасної України вважає, що за роки незалежності так і не була вироблена національна ідея, здатна об'єднати країну, або вважають, що її взагалі не існує. Незважаючи на численні дискусії та пошуки в цьому напрямку, варто відзначити відсутність єдності в цьому питанні і серед політичної та наукової спільноти. Саме вона і несе за це відповідальність у першу чергу. На нашу думку, історично особливу роль у гіпотетичному формуванні української національної ідеї мають відіграти такі постаті, як: М. Максимович, Т. Шевченко, М. Драгоманов, М. Павлик, С. Подолинський, В. Антонович, М. Чубинський, М. Костомаров, Ф. Вовк, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, М. Міхновський, В. Винниченко, В. Липинський тощо.

У підрозділі 2.3. "Конституційний лад" проаналізовано категорію, яка поєднує в єдине ціле світогляд суспільства, його національну ідею, ідеал і міфи з нормативно закріпленою інституційною моделлю держави. Якщо дотримуватися дослівного перекладу терміна "конституція", то це і є такий лад, така система усталених відносин, за якими живе народ певної держави.

Питання змісту і сутності конституційного ладу сьогодні є одним з найважливіших питань державного та суспільного життя. І це не випадково, адже саме конституційний лад уособлює той аспект конституціоналізму, що знаходить свій розвиток не тільки в окремо взятій системі конституційного права, але й у національній політико-правовій системі загалом. Конституційний лад - це цілісна система соціально-правових відносин і інститутів, які підпорядковані безумовним моральним і конституційним вимогам. Він ґрунтується на сукупності найважливіших регуляторів, які допомагають закріпленню в суспільній практиці і в правосвідомості фізичних і юридичних осіб стабільних правових, гуманних, справедливих зв'язків між людиною, суспільством та державою.

У теорії держави і права поняття "конституційний лад" останнім часом використовується дедалі частіше для позначення досить чіткої системи суспільних відносин, що закріплює функціональну і організаційну єдність суспільства або як сукупність принципів, без яких лад держави не може бути конституційним. Крім того, конституційний лад може розглядатися як певний спосіб (форма) організації держави, що закріплено в її Конституції, а також як такий стан відносин (або порядок), що характеризує державу як конституційну, забезпечує підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню в суспільній практиці й правосвідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв'язків між людиною, громадянським суспільством і державою.

Важливо, що конституційний лад має бути не формальним або ж символічним, а справжнім, відображати реально існуючі суспільні відносини на момент утвердження відповідної Конституції і на перспективу. В контексті проведеного дослідження подається аналіз конституційного ладу на українських територіях до часів здобуття незалежності. Конституція 1996 р. закріпила головні підґрунтя сучасного конституційного ладу, тобто принципи суверенності, демократизму, гуманізму, наукової обґрунтованості, історизму та гарантованості державного ладу. Подальший конституційний процес актуалізував лише питання реалізації цих принципів.

Третій розділ "Конституційна модель Української держави в контексті історичних традицій та світового досвіду" присвячено висвітленню та аналізу можливого застосування позитивного українського та зарубіжного досвіду конституційного будівництва.

У підрозділі 3.1. "Політичний режим" піддається аналізу однойменна категорія, яка характеризує процес реалізації конституційних приписів у реальне життя. За своєю суттю політичний режим є однією з основних ознак, з якими працюють дослідники з державознавства. Загалом ця категорія описує владу, відбиває методи реалізації влади і визначає головним чином характер взаємин держави з суспільством і громадянами. Головні особливості політичного режиму полягають у тому, що його змістовні характеристики не є тотожними моделі, унормованій у Конституції, хоча й ґрунтуються на них.

Наявна українська Конституція, враховуючи власний та зарубіжний досвід, вкорінені в історичній пам'яті українського народу ідеали, наявні в нашій історії конституційні проекти, окреслила демократичні засади розвитку української держави та суспільства, визначила і закріпила основи народовладдя, поділ повноважень влади та задекларувала розвиток місцевого самоврядування. Це був якісно новий етап української історії та українського конституціоналізму, на якому ідеологічно закріплювався новий порядок, на основі якого почала розбудовуватися інституційна структура демократії.

Водночас, проведений аналіз засвідчив, що формалізовані традиційні елементи системи стримувань і противаг, поділу влади на три відносно автономні гілки, по-перше, є дещо застарілими з методологічного погляду на сучасні суспільно-політичні трансформації в світі. По-друге, відсутність чітких та жорстких меж становлення конституціоналізму стало підставою розвитку модернізованих (девіантних) форм і тому, наприклад, реальний поділ влади в Україні залишається все ще ідеалом. Більше того, перманентне порушення балансу владних повноважень постійно стає джерелом політико-конституційних криз, які часто вирішуються не з огляду на інституційну ефективність, а в контексті політичної доцільності.

Найбільш відомою є типологія політичних режимів, запропонована американським політологом А. Лійпхартом, з окремим сучасними доповненнями (зокрема, працями Г. О'Донелла та Ф. Шміттера). Згідно з нею, як відомо, розрізняються тоталітарний, авторитарний, демократичний та охлократичний політичні режими. Зрозуміло, що в чистому вигляді цих форм фактично не існує, тому важливими в його характеристиці є також стан та характер відносин держави та громадянського суспільства, виконання політичних і громадянських прав і свобод, рівень відкритості та прозорості діяльності державних інституцій, свободи ЗМІ, відсутність цензури тощо. Ці параметри потребують відповідного аналізу, оскільки політичний режим України, як держави т.зв. "демократичного транзиту", не може бути цілком осягнутий за складовими згаданої типології. Водночас, змістовне наповнення цих параметрів дає підстави дійти висновку, що головним питанням у житті України після утвердження Конституції 1996 р., а також після конституційних змін 2004 р. залишається розв'язання певного дуалізму, який полягає у високій привабливості окремих авторитарних інструментів для владних інститутів і відсутності ефективного механізму впровадження та контролю за виконанням демократичних конституційних приписів.

Підрозділ 3.2. "Форма державного правління" присвячений оцінці політичного режиму через головну формальну характеристику інститутів влади, а також їхньої взаємодії між собою та з оточуючим середовищем.

У традиційній схемі інтерпретації розрізняють, як відомо, дві основні форми державного правління: монархію та республіку. До останніх належить й Україна, аналіз змістовних характеристик форм правління якої дає змогу говорити про переважання в історії саме демократичних парламентських традицій.

Варто відзначити, що в межах згаданої неоінституціональної школи було проведено одне з найбільш повних та ґрунтовних, на думку автора, досліджень форм правління, що потребує окремої згадки. В роботі М. Шугарта та Дж. Кері подається аналіз інституціональних взаємовідносин всередині влади в політичних режимах, де президент і парламент є незалежними один від одного. На підставі проведеного дослідження ним було виокремлено форми правління: президентські; прем'єр-президентські; президентсько-парламентські. Слід водночас відмітити й наявність критики такого підходу, зокрема через неврахування національних патернів лідерства.

Україна, за визначеними представниками цього підходу критеріями, не належить до жодного із зазначених типів. Пояснення цьому можна знайти у декількох аспектах: по-перше, українські політики часто нехтують наявним світовим досвідом у цій сфері; по-друге, вітчизняні фахівці не мали на момент здобуття Україною незалежності досвіду відповідного впровадження зазначених підходів до форми правління; по-третє, український менталітет у поєднанні зі специфікою діяльності управлінського та бюрократичного апарату, а також позиції більшості представників політичної еліти відбилися на суттєвих девіаціях та особливостях застосування світових моделей (зокрема, французької) в наших умовах. Такий висновок підтверджується і практичним оглядом форм державного правління в історії українських територій.