Конституційний процес як пошук стратегічних пріоритетів України

У підрозділі 3.3. "Форма державного устрою" продовжується розгляд конституційних моделей держави, але вже з позицій територіального устрою. Конституція нашої країни чітко зафіксувала, а у розділах ІV-ХІІ і розкрила, що Україна є унітарною державою. Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що така форма для нашої держави виявилася на сьогодні найбільш виправданою, оскільки відповідає менталітету народу, історичному минулому, етнічному складу, економічним і культурним реаліям тощо, хоча й потребує певного вдосконалення.

Державний устрій є не тільки важливою характеристикою державно-конституційного ладу з практичної точки зору, але й тим елементом, що в теоретичному аналізі пов'язує в єдине ціле державний лад та територію держави з її економічним та геополітичним структуруванням. Державний устрій - це система відносин, що виникають на основі норм, закріплених у Конституції і конституційних законах, і діяльності органів, що складаються в процесі формування держави та регіонального і місцевого самоврядування.

Складні форми державного устрою історично також були представлені на територіях сучасної України. Крім цього, в українській політологічній школі маємо виразну федералістську течію, яку започаткували діячі Кирило-Мефодіївського товариства та активно розвивали представники народницької школи.

В Україні дискусія навколо вибору оптимальної форми державного устрою триває вже кілька років і не завершена й досі. На думку автора, пошук оптимальної моделі державного устрою має переміститися в площину визначення та врахування найефективніших аспектів унітаризму та федералізму. Оптимальним може бути такий підхід, який дав би змогу відшукати баланс у системі: централізм - децентралізм, унітаризм - федералізм, органи державної влади - інститути місцевого самоврядування.

У четвертому розділі "Конституційний процес у сучасній Україні" простежено особливості українського конституціоналізму з часів набуття незалежності. За останні роки конституційні процеси в нашій державі пройшли принаймні три великі періоди, які проаналізовані в дисертації: від проголошення Акта про Державний суверенітет до утвердження Конституції України у 1996 р.; від утвердження Конституції незалежної України до політичної реформи 2004 р.; з 2004 р. до кінця 2009 р., коли з'являються нові бачення, підкріплені проектами нової редакції Конституції.

Підрозділ 4.1. "Витоки конституційних засад незалежної України" розкриває основні елементи формування конституційних засад, які нині визначають особливості розвитку нашої країни і становлення яких спостерігалося протягом значного історичного періоду. Як вже було доведено раніше, цей процес не був безпосередньо пов'язаний з періодами державного або бездержавного життя українського суспільства.

У подальшому дослідженні проаналізовано зміст українського конституційного процесу з перших етапів політичної боротьби за проголошення незалежності України. Партії, громадські організації, починаючи з передвиборчої кампанії до Верховної Ради України (листопад - березень 1990 р.), акцентували увагу на необхідності розробки та утвердження нового Основного Закону як важливого атрибута суверенної держави. Історія цього періоду розвитку конституціоналізму в Україні бере свій початок від 16 липня 1990 р. В цих хронологічних межах також яскраво простежуються кілька етапів, виділених свого часу Л. Юзьковим і доповнених автором з огляду на події останнього десятиліття.

Наступним етапом після Декларації про державний суверенітет та відповідної дискусії стало схвалення Верховною Радою України 19 червня 1991 р. Концепції нової Конституції України. Цей документ уперше в історії українського конституціоналізму визначив фундаментальні (методологічні) засади створення Основного Закону держави. Початком третього етапу новітнього конституційного процесу в Україні слід вважати 1 липня 1992 р. Саме тоді Верховна Рада України ухвалила постанову про винесення першого проекту Конституції незалежної України на всенародне обговорення. Як відомо, цей проект було підготовлено Конституційною комісією, створеною 24 жовтня 1990 р. Однак чергова політична криза і гостра боротьба інтересів фінансово-промислових груп призвели тоді до призупинення конституційного процесу.

Четвертий етап, а разом з ним і відновлення конституційного процесу в Україні, розпочався 10 листопада 1994 р., коли Верховна Рада України нового скликання ухвалила постанову "Про склад комісії з опрацювання нової Конституції України (Конституційної комісії)". Статус нової Конституційної комісії порівняно з попередньою було змінено з "комісії Верховної Ради" на "тимчасову загальнодержавну комісію". Після підписання Конституційного договору 8 червня 1995 р., або так званої малої Конституції тимчасового характеру, конституційний процес в Україні набув нового змісту. Його характеристики, а також порівняння та аналіз наявних конституційних проектів наводяться у монографії.

Досвід новітнього конституційного процесу був новим для українського політикуму, експертних кіл та громадськості. Означені передумови сучасного конституційного процесу дедалі більше орієнтували український політикум на пошук компромісів, на взаємні поступки на догоду спільним пріоритетам, врешті-решт, на вироблення та ухвалення найбільш оптимального на той час конституційного проекту.

Підрозділ 4.2. "Історія прийняття та уроки Конституції 28 червня 1996 року" складається з аналізу та інтерпретації подій навколо схвалення Основного Закону України 28 червня 1996 р., що завершилися актуалізацією нагальної потреби внесення конституційних змін.

Зазначимо, що особливості перебігу конституційного процесу протягом 1990?1996 рр. визначили практично усі майбутні проблеми реалізації конституційних положень. Серед них найбільш актуальною ставала проблема імплементації норм Конституції. Крім цього, після введення в дію Конституції України 1996 р. Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні мала ухвалити майже 50 законів, які безпосередньо випливали з Основного Закону. Йдеться про базові закони в різних сферах. На жаль, багато з них так і не були ухвалені; значна кількість нормативно-правових актів не була приведена у відповідність з нормами Конституції, хоча процес становлення нової інституційної структури політичної системи України тривав.

Проблему реалізації Конституції не можна зводити тільки до її дії як нормативно-правового акта. Вона має також безпосередній вплив на правосвідомість. Під впливом норм Конституції складаються переконання людей про необхідність участі в управлінні державними і громадськими справами, дотримання правових норм, поваги до прав та законних інтересів громадян. Крім процесів легітимації, також постала серйозна проблема дотримання балансу владних повноважень між основними гілками влади. До того ж, фактично не було вирішено питання контрольних функцій, що зумовило відповідне ставлення до Конституції з боку окремих політиків. Саме це і стало підґрунтям появи концепції політичної доцільності, якою нині інколи обґрунтовуються навіть рішення Конституційного Суду України.

Окрім цього, залишається до кінця нез'ясованим питання місцевого самоврядування і співвідношення його з вертикаллю державної виконавчої влади. Чинна конституційна модель місцевого самоврядування є результатом тривалого пошуку в Україні оптимальної системи територіальної організації влади. Однак питання повноважень на цьому рівні залишається не менш актуальним, ніж на центральному рівні. Дотепер і на базовому, і на регіональному рівнях самоврядування залишаються численні проблеми, розв'язання яких є умовою подальшої децентралізації влади та розвитку сильного місцевого самоврядування.

У підрозділі 4.3. "Ухвалення змін до Конституції України від 8 грудня 2004 року та проблеми впровадження політичної реформи" зосереджено увагу на чинниках, які були основою прийняття і реалізації конституційної реформи, а також проблемах, з якими вона зіткнулася в реальній політико-правовій практиці.

Подальші дискусії щодо Основного Закону ґрунтувалися на тому, що влада у 1996 р., погодившись на утвердження Конституції, пішла на політичний компроміс і, відповідно, сприймала Основний Закон передовсім як документ ідеологічний або політичний, а вже потім як правовий. Крім того, у тій редакції Конституції повною мірою не були враховані історичні уроки та помилки конституційного процесу, завдяки чому на перший план висунулися проблеми зовнішньополітичні, власне політичні, але не правові, а історична боротьба за Конституцію в Україні виступила радше боротьбою за національну ідеологію, а не за Основний Закон для влади та громадян. Загалом, аналіз перебігу подій на цих етапах конституційного процесу дає підстави стверджувати, що під час ухвалення Конституції було досягнуто високого ступеня політичної легітимності, певного ступеня суспільної легітимності, але залишався достатньо низьким рівень правової легітимності (в сутнісному, а не у формальному вимірі).

Наступні етапи конституційного процесу в Україні вже чітко пов'язані з таким сприйняттям Конституції. Протягом цього періоду знаходилося багато аргументів, які дискредитували Основний Закон. Серед них: процедурні (наголошувалося на "ситуативності", тимчасовості ухвалення Конституції); правові (критикувалася Верховна Рада за неухвалення конституційних актів, але забувалося про деякі двозначні тлумачення, закладені в самій Конституції); суспільні (апелювання до громадської думки під час обґрунтування ревізії Основного Закону, наприклад, референдум 2000 р.); політичні (неоднозначне тлумачення Конституції різними гілками влади з використанням у політичній боротьбі Конституційного Суду).

У цих умовах розпочинається третій етап - після пропозиції Л. Кучми щодо проведення політичної реформи, висловленої 24 серпня 2002 р. Головна ідея цих змін уже полягала в обмеженні повноважень Президента та поступовому переході до парламентсько-президентської республіки. До обговорення на цьому етапі долучалися експерти і науковці. Ретельний аналіз цього етапу проведений у монографії, а головний висновок полягає у тому, що ухвалення змін до Конституції у грудні 2004 р. також стало результатом політичного компромісу, а не підсумком фахового експертного обговорення. Як наслідок, дискусія щодо політичної реформи не припинялася: ряд політиків та високопосадовців висловлювалися на користь її скасування.

Так чи інакше, перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки, на чому наголошувалося під час обґрунтування і внесення конституційних змін, насправді не відбувся з двох причин. По-перше, в Україні, на думку деяких фахівців-правознавців, не було президентсько-парламентської республіки. Конституція 1996 р. у старій редакції не передбачала її. Це була нетипова форма правління з концентрацією влади в руках Президента. По-друге, конституційна реформа 2004 р. ввела форму правління, в якій Президент і надалі залишався наділеним безпрецедентно широкими конституційними повноваженнями, а уряд, хоч і спирався вже на парламентську більшість, не мав достатніх конституційних важелів, притаманних урядам європейських держав. За своїми основними ознаками сучасна форма правління в Україні, істотно відрізняючись від парламентсько-президентських республік у Європі, і надалі має специфічний нетиповий характер.

Сьогодні ж окремі кризові явища та конфліктні ситуації, які супроводжували конституційний процес протягом 2002?2009 рр., створили несприятливі умови для подальшого продовження конституційних дискусій, бо поставили на порядок денний питання про довіру як до Конституції, так і до інститутів державної влади та принципів верховенства права в Україні. Саме це потрібно вирішити політикам, науковцям і експертам у першу чергу в подальшій оптимізації конституційного процесу сучасної України.

У Висновках акцентовано увагу на основних параметрах авторської концепції політичного конституціоналізму. Сучасна практика конституціоналізму здебільшого орієнтується на політичну доцільність, але нехтує іншими важливими політичними елементами, зокрема інституційною складовою політичної системи. Погляд на конституціоналізм як на процес пошуку оптимальної моделі і стратегії розвитку держави й суспільства в Україні передбачає використання підходів, що вивчають інституційну ефективність у контексті національної специфіки - історії, традицій, уявлень та уподобань українського народу. Політичний конституціоналізм у такому разі зосереджується на вивченні динаміки політичних інститутів як систем відносин і зв'язків, функціонування яких позначається на конституційно-правовому регулюванні. Відповідно, запропонована концепція політичного конституціоналізму ґрунтується на засадах спадкоємності, демократичності та республіканізмі.

Також у висновках узагальнено основні результати вирішення обумовлених метою дисертації дослідницьких завдань:

1. Аналіз основних етапів становлення конституціоналізму, який проведений у роботі у контексті досягнень політико-правової думки, історії політичних та конституційних процесів на теренах України у різні періоди її розвитку дозволив сформулювати інтегральний висновок дослідження. Він полягає у тому, що в українській інтелектуальній традиції Конституція здебільшого розглядалася як політико-ідеологічний документ, що спрямовувався на обґрунтування історичного імперативу існування Української держави. На певних етапах української історії такий підхід був цілком виправданий і достатньо ефективний. Але подальший розвиток конституціоналізму та конституційного ладу вимагав звертання до його інституційних та функціональних складових, які в історії українського конституціоналізму були доволі слабкими. Окремі підходи сучасної неоінституціональної школи, зокрема втілені у роботі М. Шугарта та Дж. Кері, вбачаються автором як такі, що відповідають сучасним вимогам до наукових досліджень і розробки відповідних теорій. Вони дозволяють вивчати ефективність політичних інститутів у двох площинах: стосовно виконання та реалізації основних положень Конституції; щодо оптимальної взаємодії, внаслідок якої можливе досягнення високого ступеня консенсусу з подальшою його формалізацією у відповідному конституційному документі. Вивчення ефективності політичних інститутів з визначенням шляхів оптимізації їхнього функціонування дасть змогу підвищити роль і статус Конституції та конституційно-правових актів. В історії українського конституціоналізму виокремлено кілька етапів. Головною ознакою сучасного етапу визначено підвищення уваги до інституційних складових політико-конституційної системи. Цьому етапу передують доконституційний етап; етап набуття Конституцією сучасного змісту з одночасним прийняттям перших конституційних актів (від козацької доби до пошуку ідеалів державності наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття); етап становлення сучасних політичних режимів і розвитку політичних націй у світі, який загалом збігся з номінальним конституціоналізмом на українських теренах радянської доби; етап новітнього конституціоналізму, головною ознакою якого стало здобуття Україною незалежності та утвердження повноцінної власної Конституції. На сучасному етапі конституціоналізму в Україні простежуються суто юридичні, філософсько-історичні та політичні підходи до розуміння його сутності й перспектив.

2. Подальший процес вивчення Конституції та конституціоналізму з політологічних позицій потребував розгляду його категоріального апарату та методологічних інструментів. На думку автора, на цьому етапі був слушний формально-юридичний підхід, оскільки він дозволяє використовувати чіткі і нормативно закріплені поняття. У цьому дослідженні такими поняттями були: конституційно-правові відносини, Конституція, конституціоналізм, історичні традиції, похідними від яких є категорії політичного режиму, конституційного ладу, форми правління та устрою тощо, які активно використовуються у роботі. Певний історицизм дослідження передбачав використання ретроспективного аналізу і прогнозування, методів класифікації, контекстуального аналізу тощо, використання яких дозволяє говорити про достовірність отриманих результатів.

3. У контексті розгляду історії української Конституції крізь призму використання традицій та пошуку стратегічних пріоритетів був проаналізований конституціоналізм з погляду політичної практики. Цей аналіз дозволяє говорити про визначне місце і роль Конституції в українській історії, про наявність значного досвіду і традицій конституціоналізму, що розвивалися в контексті європейських цінностей, демократичних прагнень і уподобань. Головною особливістю цього процесу була відсутність власної держави, що водночас не стало на заваді активному інтелектуальному пошуку оптимальної моделі Української держави від козацьких часів до сьогодення, який становить основу наявного досвіду. Частина такого досвіду була отримана в ході боротьби за власну незалежну державу. Інша, не менш важлива, але більш насичена частина відповідного досвіду була отримана зі здобуттям Україною незалежності. І хоча з історичного погляду це порівняно незначний час для суттєвих еволюційних перетворень, з політико-правового погляду він дав визначальні нині зразки необхідного досвіду, коли на практиці перевірялися окремі напрацювання української наукової думки. І, головне, він яскраво продемонстрував необхідність посилення інституційної складової подальших конституційних перетворень, чітке нормативне закріплення форм і характеру взаємодії державних та інших політичних і соціальних інститутів, збалансування повноважень і механізм контролю і дотримання конституційно-правих норм.

4. На шляху пошуку власної української конституційної моделі одну з провідних і найголовніших ролей виконували саме історичні традиції - традиції народу, його інтелектуальної, духовної еліти. Проведений аналіз дозволяє констатувати, що традиціоналізм домінував в історії вітчизняного конституціоналізму, і залежно від різних етапів розвитку українського суспільства він мав позитивні чи негативні наслідки. Останні дослідження українського менталітету, історичних традицій і психології нашого народу дають змогу в концентрованому вигляді використовувати їх у формуванні подальших засад розвитку України. Однак тепер на перший план висуваються вже питання інституційної ефективності, які потребують фахового вивчення.

5. Дуже важливим поняттям політичного конституціоналізму є легітимність, яка проявляється у трьох площинах - політичній, суспільній та правовій. Така "концепція трьох легітимностей" передбачає досягнення згоди в політичному класі щодо основних питань конституційного будівництва; пояснення і відповідне сприйняття конституційних ініціатив народом України, а також неухильне дотримання процедури ухвалення та внесення змін до Конституції. Для досягнення достатнього рівня легітимності, що дозволив би говорити про суспільну цінність Конституції, потрібні відповідні дії з обговорення й роз'яснення її положень та цінності загалом.

6. Важливими супутніми категоріями, які дають змогу глибше розкрити розуміння Конституції як політико-правової легітимації держави, є також національна ідея та конституційний лад. Питання національної ідеї вже багато років поспіль залишається невирішеним, попри значну кількість відповідних досліджень та дискусій. Проектів національної ідеї відомо чимало - від релігійних, етнічних до концептів на кшталт "американської мрії". Справа в тому, що українська історія дає підстави для обґрунтування національної ідеї практично будь-якого світоглядно-ідеологічного спрямування. В українському світогляді як системі цінностей, що сформована у контексті нашої історії, знайшов відображення як трагічний, так і позитивний досвід. На думку автора, не можна побудувати ефективну державну організацію та прогресивне суспільство лише на негативах та трагедіях нашої історії. В ідеалі український світогляд - це світогляд успішних людей, які ефективно долають різноманітні перешкоди на шляху розвитку своєї держави і суспільства і є носіями демократичних цінностей. З дослідницького погляду важливо, що під час розроблення й впровадження національної ідеї, що заснована на українському світогляді, необхідно намагатися уникнути кон'юнктурних аспектів і зосередитися на фаховому аналізі та подальшому обговоренні. Ідеали суспільства, які втілюються в національній ідеї, є доступними для спостереження й аналізу, однак залишається невирішеним питання їхнього втілення. Зробити це під силу національній еліті, але, маємо констатувати, вона на сьогодні лише формується, а її політична складова здебільшого вирішує питання далекі від духовних потреб і орієнтацій українського суспільства або взагалі втрачає ознаки еліти суспільства, перетворюючись на окремі атомізовані групи правлячого класу. Тому й основи національної ідеї на теренах сучасної України різняться залежно від конкретного регіону, а відсутність відповідної позиції в еліти частіше актуалізує питання ментальних розбіжностей, ніж спільних рис і загальних основ подальшого розвитку. На думку автора, подальші дослідження в цьому напрямку можливі у тісному взаємозв'язку концепту національної ідеї з українським світоглядом, результати яких мають бути сприйнятті та підтримані наявною інтелектуальною елітою або її більшістю для подальшого розвитку в межах всієї країни. Втілення таких засад відбувається у конституційному ладі, в якому поєднуються й переплітаються теоретичні та практичні, нормативно-ціннісні й реальні феномени та процеси суспільно-політичного буття. Тож його вдосконалення знаходиться у прямій залежності від світогляду та національної ідеї, від подальшого розвитку демократичних інститутів та процедур.

7. На запропонованій основі можливе вироблення оптимальної конституційної моделі Української держави. Така модель, на думку автора, має базуватися на взірцях світового досвіду, адаптованих до контексту українських історичних традицій. Світовий досвід у дослідженні розглянуто з погляду залучення знань про загальні закономірності, типові ознаки та специфіку формування і функціонування провідних демократичних держав. Історичні традиції інтерпретуються як усталені, загальноприйняті принципи та норми етнокультурного, соціально-економічного і політичного буття українського народу протягом усього періоду його існування. У роботі розглянуті національні, регіональні та маргінальні історичні традиції. Критичне осмислення міжнародного досвіду у поєднанні з наявними політико-історичними дослідженнями розвитку політичної системи України є підставою для вироблення й аналізу моделі державного та суспільного ладу з метою подальшого підвищення його ефективності. В межах цього аналізу були ретельно вивчені питання типів політичного режиму, форм державного правління та державного устрою. В роботі чітко показана кореляція між Конституцією та політичним режимом, де останній характеризує змінні характеристики загальної політичної організації. Для України сьогодні найбільш прийнятною є змішана форма правління з відповідним демократичним політичним режимом. Форма держави закріплюється у Конституції, а її зміст наповнюється відповідними конституційно-правовими актами, які, зокрема, регулюють відносини між владними інститутами і всередині них. Із розбалансуванням цих відносин пов'язана нинішня конституційна криза. Стосовно форми державного устрою простежується цікавий аспект, який полягає у тому, що Україна є унітарною державою, в той час як значна частина проектів Конституцій, особливо у період пошуку власної моделі державності наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., обґрунтовувала саме федералістську форму. Пояснення цьому знаходимо в історії українських територій, які в той час перебували у складі інших держав. Отже, федералістська течія в українській політико-правовій думці обґрунтовувала автономію в межах більш широких державних утворень. Ця течія згодом трансформувалася і нині може розглядатися як підґрунтя розвитку сильного місцевого самоврядування, а не як основа створення окремих автономій у межах вже Української держави. Так чи інакше, форма державного устрою може бути предметом для дискусій, оскільки навіть наявний адміністративний поділ доводить свою неефективність і, в першу чергу, в економічному зрізі. Інституційний аналіз наявної та можливої конституційної моделі України дозволяє також констатувати численні проблеми, пов'язані з імплементацією західного зразка демократії, більшість з яких якраз і стосуються неврахування національної специфіки, морального стану українського суспільства та еліти. Однак у нинішніх умовах чергової конституційної кризи і постійних дискусій щодо вдосконалення Основного Закону цілком можливим стає врахування цих особливостей і специфіки, використання новітніх підходів, що дозволять підвищити інституційну ефективність української демократії.

8. З часів набуття незалежності України конституційний процес значно прискорився і дістав нарешті суттєві формальні ознаки - простір, державна організація, створення інституцій, діяльність яких присвячена саме розробці та вдосконаленню Основного Закону. Пошук моделі Української держави, створення власної нормативно-правової бази, численні дискусії щодо форм і змісту народовладдя становлять основні характеристики новітнього конституційного процесу, який уже має кілька важливих етапів. Але головними віхами відліку були 1996 та 2004 рр., які пов'язані з утвердженням Конституції України та подальшим її вдосконаленням. Окремої уваги вартий конституційний процес до утвердження першої Конституції незалежної України у 1996 р. Він поділяється на кілька етапів і яскраво продемонстрував усю складність пошуку і узгодження власної конституційної моделі України, питань експертного та громадського обговорення, політичних компромісів тощо. Саме в цей час відбувалося формування реальних основ української державності - політичного режиму, форми державного правління та устрою, конституційного ладу. Після утвердження Конституції 1996 р. настав період становлення інститутів, потрібна була робота з розбудови інфраструктури демократії відповідно до Основного Закону. Кілька років такого будівництва вже дали змогу констатувати певні недоліки і негаразди запропонованої системи, що і стало приводом для політичної реформи, яка внаслідок окремих суб'єктивних чинників могла перетворитися на інструмент посилення авторитарних тенденцій у нашому суспільстві. Але події 2004 р. і народження опісля багатьох років формування на засадах самоорганізації політичної нації засвідчили небажання українського народу повертатися до авторитарних методів правління, навіть неможливість встановлення таких методів на теренах, де зовсім інші пріоритети і цінності, наближені до демократичних.

Нова редакція Конституції України 2004 р. стала яскравим виявом політичного компромісу. У 2004 р. цей компроміс став інструментом вирішення, врегулювання політичної кризи, що не дозволив використати насилля і, відповідно, не став ознакою посилення авторитаризму.
З впровадженням цих змін, коли постало питання реалізації конституційних норм у нових параметрах, намітилося і розбалансування владних повноважень, виявилися прогалини законодавчого забезпечення, у першу чергу, найвищих органів державної влади - інститутів Президента, уряду, парламенту і суду. Політична реформа, замість оптимізації та підвищення ефективності, виявила недосконалість і непродуманість багатьох конституційних норм - від ролі і місця місцевого самоврядування до непорозумінь стосовно функцій представників виконавчої влади і певної абсолютизації окремих судових інстанцій.

Ці недоліки сьогодні стають підвалинами продовження конституційної і політичної криз, а тому потребують негайного вирішення. В умовах кризових явищ в економічному та фінансовому секторах наявність деструктивних елементів у політичній сфері може тільки посилити кризу. І навпаки, постійна фахова увага до конституційного процесу, виключення окремих кон'юнктурних аспектів, широке експертне обговорення і донесення основних ідей нової Конституції до населення можуть стати тим чинником, що дозволить подолати окремі кризові явища і виробити таку державну стратегію, яка буде найбільш ефективною для розвитку нашого суспільства і держави хоча б у найближчу перспективу.

Історія українського конституціоналізму свідчить про те, що Конституція здебільшого відігравала роль стратегічного орієнтира і мети, а її місія вбачалася у певній державно-політичній ідентифікації. У проведеному дослідженні Конституцію розглянуто як інструмент, з одного боку, політичного самоозначення, а з іншого, - державної стратегії. Історично так склалося, що Конституція виявлялася важливим ідеологічним документом, за одночасної слабкості її інституційної складової. Така інтерпретація Основного Закону була цілком виправдана, особливо в період становлення інститутів державності, в час міжнародного визнання України як нової сучасної країни. Але вже пройшло достатньо часу, щоб перейти на наступний рівень - рівень вдосконалення політичних інститутів і підвищення інституційної ефективності та функціональної оптимальності. Ідеологічно сьогоднішня Конституція достатньо довершена, але з інституційного погляду яскраво проявляється її недосконалість, що стає підставою для поглиблення кризових явищ. Український досвід цікавий саме і з погляду ефективності інститутів, оскільки в наших умовах їх недосконалість виявляється достатньо швидко. Вирішення цих питань можливо і на підставі запропонованої концепції політичного конституціоналізму, що дозволить підвищити авторитет Конституції як Основного Закону - головного політико-правового документа, що спирається на демократичні цінності, вкорінені в українській історії та традиціях.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Індивідуальні та колективні монографії, посібники

1. Томенко М. В. Конституційний процес як пошук стратегічних пріоритетів України : монографія / М. В. Томенко. - К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2010. - 299 с.

Рецензія:

2. Шайгородський Ю. Ж. Історія українського конституціоналізму : від суспільно-політичних ідеалів до створення ефективних інститутів [Рецензія] / Юрій Шайгородський // Віче. - 2010. - № 5. - С. 28-29.

3. Томенко М. В. Історія української Конституції : навч. посіб. / М. В. Томенко. - К. : Освіта, 2009. - 464 с.

4. Томенко М. В. Самоозначення України: від історії до політики /
М. В. Томенко. - К. : Заповіт, 1998. - 271 с.

5. Томенко М. Партійна еліта України - 2000 / М. Томенко, В. Олійник. - К. : Логос, 2000. - 207 с. (Авторський внесок - 50 %; проаналізовано конституційні підстави і наслідки формування сучасних партій та становлення їх лідерів).

6. Tomenko M. The Political System and Political Parties // The Political Analysis of Postcommunism : Understanding Postcommunist Ukraine / Ed. : V. Polokhalo. - Texas : Texas Monthly Press, 1997. - P. 131-143.

7. Томенко М. В. Історія української Конституції / А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко. - К. : Право, 1997. - 464 с. (Авторський внесок - 75 %; систематизовано та проаналізовано проекти українських конституцій з Конституції П. Орлика до Конституції України 1996 р.).

8. Томенко М. В. Основи теорії політики / С. Г. Рябов, М. В. Томенко. - К. : Тандем, 1996. - 192 с. (Авторський внесок - 50 %; автором зібрано матеріали та проаналізовано політику як засіб організації та дотримання певного порядку, ладу в суспільстві, узгодження інтересів окремих спільнот).

Статті у наукових виданнях

9. Томенко М. Пошук власної моделі політичної системи в новітньому українському конституціоналізмі / Микола Томенко // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - К. : Український центр політичного менеджменту, 2009. - Вип. 18. - С. 18-28.

10. Томенко М. В. Конституційний процес в оцінках суспільства, експертів і політиків / М. В. Томенко // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - Київ-Миколаїв : Вид-во "Український центр політичного менеджменту", 2009. - Вип. 17. - С. 10-15.

11. Томенко М. В. Концептуалізація ризиків сучасного конституційного процесу в Україні / М. В. Томенко // Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України. - К., 2008. - Вип. 42. - С. 30-40.

12. Томенко М. В. Зміни до Конституції як засіб розв'язання політичних конфліктів в Україні / М. В. Томенко // Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України. - К., 2008. - Вип. 41. (Підсерія "Курасівські читання"). - С. 45-53.

13. Томенко М. Україна буде успішною лише як держава політично та економічно самостійних людей / Микола Томенко // Віче. - 2007. - № 1-2. - С. 25-26.

14. Томенко М. Уроки новітнього конституційного процесу в Україні / Микола Томенко // Віче. - 2007. - № 13. - С. 20-21.

15. Томенко М. Сучасний український патріотизм, або Як об'єднати Україну / Микола Томенко // Науковий світ : щомісячний науково-популярний журнал-ревю. - 2005. - № 9. - С. 2-3.

16. Томенко М. Конституція України як неосновний закон держави / Микола Томенко // Віче. - 2004. - № 7. - С. 37-38.

17. Томенко М. Почерк невидимої руки / Микола Томенко // Віче. - 2002. - № 12. - С. 3-5.

18. Томенко М. Законодавча, виконавча та судова влади України до і після виборів 2002 року / Микола Томенко // Універсум. - 2002. - № 9-10. - С. 5-11.

19. Томенко М. Політичні технології у виборчій кампанії Президента України / Микола Томенко // Політична думка. - 1999. - № 3. - C. 56-61.

20. Томенко М. Підсумки парламентських виборів в Україні : Політичні орієнтації і надання переваг електорату / Микола Томенко // Політична думка. - 1998. - № 2. - С. 107-119.

21. Томенко Н. Итоги парламентских выборов в Украине (Политические ориентации и предпочтения населения) / Николай Томенко // Полис. - 1998. - № 3. - С. 74-81. - (рос. мовою).

22. Томенко М. Український парламентаризм у контексті історичного досвіду та сучасної практики / Микола Томенко // Хроніка 2000. - К., 1998. - № 27-28. - С. 232-242.

23. Томенко М. Реальні та удавані конфлікти в українській владі / Микола Томенко // Політична думка. - 1997. - № 1. - С. 27-34.

24. Томенко М. Штрихи до історії ліберальної ідеї в Україні / Микола Томенко // Політична думка. - 1996. - № 1. - С. 106-111.

25. Томенко М. Михайло Максимович : "Не покину, поки згину, мою Україну…" / Микола Томенко // Віче. - 1994. - № 8. - С. 93-103.

26. Томенко М. Українські мас-медіа та свобода інформації / М. Томенко, Н. Костенко, О. Кривенко, І. Слісаренко, Ю. Шкарлат, В. Бебик // Політична думка. - 1994. - № 4. - С. 48-56. (Авторський внесок - 25 %; проаналізовані конституційно-правові підстави діяльності ЗМІ).

27. Томенко М. В. Проблема соборності України : науковий і політичний аспекти / М. В. Томенко // Проблеми соборності України в ХХ столітті / [гол. редкол. І. Ф. Курас]. - К., 1994. - С. 25-31.

28. Томенко М. Україна напередодні та після виборів. Огляд політичних сил / М. Томенко, В. Мельниченко, В. Яблонський // Політична думка. - 1994. - № 2. - С. 36-43. (Авторський внесок - 25 %; визначено і проаналізовано підґрунтя і перспективи реалізації стратегії розвитку України після парламентських виборів 1994 р.)

29. Томенко М. Становлення багатопартійності [Розділ аналітичної доповіді "Україна посткомуністична: суперечності та перспективи соціально-політичного розвитку"] / А. Білоус, О. Гарань, М. Пашков, М. Томенко // Політична думка. - 1993. - № 1. - С. 22-26. (Авторський внесок - 25 %; визначено правові та світоглядні засади становлення політичних партій в політичній системі України після набуття незалежності).

Размещено на Allbest.ru