Політичне лідерство та керівництво доби "лібералізованого" тоталітаризму в СРСР: український контекст (60-і початок 90-х рр. ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України

УДК 321: 316. 46 (477)

Політичне лідерство та керівництво доби «лібералізованого» тоталітаризму в СРСР: український контекст(60-і початок 90-х рр. ХХ ст.)

23.00.02 - політичні інститути та процеси

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Траверсе Олег Олександрович

Київ 2010

Дисертацією є монографія.

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Шаповал Юрій Іванович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, завідувач відділу етнополітичних досліджень

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Кармазіна Марія Степанівна,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, головний науковий

співробітник відділу теорії та історії політичної науки

доктор політичних наук,

Бушанський Валентин Вікторович,

журнал «Віче», заступник головного редактора,

завідувач відділу з висвітлення питань парламентської діяльності

доктор політичних наук,

Шайгородський Юрій Жанович,

головний редактор Українського центру політичного менеджменту,

Захист відбудеться «28» вересня о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, Київ-11, вул. Кутузова, 8, зал засідань вченої ради, кім. 202.

З монографією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, Київ-11, вул. Кутузова, 8, (кім. 218).

Автореферат розісланий «27» серпня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор політичних наук Г. І. Зеленько

АНОТАЦІЯ

Траверсе О. О. Політичне лідерство та керівництво доби «лібералізованого» тоталітаризму в СРСР: український контекст (60-і - початок 90-х рр. ХХ ст.). - Монографія.

Монографія на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.02. - політичні інститути та процеси. - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, Київ, 2010.

У дисертації представлено результати дослідження політичного лідерства та політичного керівництва в Україні як чинника суспільно-політичного розвитку в 60-і - на початку 90-х років ХХ ст. Розкривається природа, зміст та динаміка лідерства і керівництва в політиці, які зумовлені змінами у політичній системі країни. Показані їх трансформації та взаємозв'язки у період української «переддержавності» радянського зразка. Автором обґрунтовано теоретико-методологічні засади дослідження теми та розроблено концепцію системогенезу політичного лідерства та керівництва. Формулюються рекомендації щодо шляхів та механізмів становлення політичного лідерства та керівництва сучасності, вироблення механізмів формування політичної еліти.

Ключові слова: політичне лідерство, політичне керівництво, політичні інститути, процес елітотворення, «лібералізація» тоталітаризму, інституціалізація політичного лідерства, політичне лідерство/керівництво як чинник суспільно-політичного розвитку.

політичний лідерство суспільний

ANNOTATION

Traversay О. Оleg Political leadership and management of the «liberal» totalitarianizm period in the USSR: Ukrainian context (60-s the beginning of 90-s XX century). - Monograph.

A thesis for the degree of doctor in political science in speciality 23.00.02. - Political Institutes and Processes. - I. F. Kuras Institute of Political And Ethnic Studies of National Academy of Sciences of Ukraine, Kiev, 2010.

The given monograph represents research results of political leadership and management in Ukraine as a factor of social and political development in 60-s and the beginning of 90-s in XX century. It is revealed nature, content and dynamic of leadership and management in politics due to gradual changes in the political system of the country. It is shown their institutional transformations and interconnections of the period of Ukrainian pre-State of the Soviet pattern. The author justifies theoretical and methodical ground of this subject research and develops the concept of leadership and management systemogenesis in politics. It is given the recommendations concerning the ways and mechanisms of political leadership and management formation in Ukraine, and forming of political elite.

Key words: political leadership, management, political institutes, proсess producal elit, liberal totalitarianism, institutional leadership political, political leadership/management the factor society-political development.

АННОТАЦИЯ

Траверсе О. А. Политическое лидерство и руководство периода «либерализированого» тоталитаризма в СССР: украинский контекст (60-е - начало 90-х гг. ХХ ст.). - Монография.

Диссертация на соикание учёной степени доктора политических наук по специальности 23.00.02. - политические институты и процессы. - Институт политических и этнонациональных исследований имены И. Ф. Кураса НАН Украины, Кив, 2010.

В монографии представлено результаты исследования политического лидерства и политичского руководства в Украине как фактора общественно-политического развития в 60-е и в начале 90-х гг. ХХ в. Раскрывается природа, содержание и динамика лидерства и руководства в политике, которые обусловлены изменениями в политической системе страны. Доказано, что трансформация политического лидерства и политического руководства в Украине в условиях тоталитарной системы приводит к необратимой деформации самой системы как таковой. Политическое лидерство и политическое руководство имеют разную природу (как политическую, так и неполитическую) и одновременно существуют как социальный и политический институт, постоянно действующий фактор политического функционирования и развития общества.

Автором обоснованы теоретико-методологические основы темы и разработана концепция системогенезиса политического лидерства и руководства. В контексте предложенной концепции показаны изменения и взаимосвязи политического лидерства и руководства в период украинской «предгосударственности» советского образца. Отдельно рассмотрены особенности компартийного руководства в контексте украинского политического пространства, изменения в политическом режиме в Украине поздней фазы тоталитаризма. Раскрывается специфика и механизмы политического руководства Украины в отношениях «центра» и «периферии». Показана природа изменений политических институтов в Украине в период «либерализированого» тоталитаризма. Объясняются изменения господствующего класса в условиях делегитимации компартийной власти и либерализациии политической жизни. Раскрыты особенности системогенезиса и процесса институализации политического лидерста/руководства в Украине. Формулируются рекомендации относительно путей и механизмов формирования политической элиты.

Ключевые слова: политическое лидерство, политическое руководство, процесс элитообразования, «либерализация» тоталитаризма, институализация политического лидерства, политическое лидерство/руководство как фактор общественно-политического развития.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Лідерство і керівництво в політиці як умова повсякденного буття громадян є однією з вирішальних у перетворенні потенційних можливостей соціуму у практичну дію. Політична реформа, що була започаткована вищим керівництвом СРСР з метою переходу до менш ідеологізованої і більш прагматичної політичної лінії наприкінці 80-х - початку 90-х рр. ХХ ст., швидко виявила нездатність «системи» до сприйняття більш-менш кардинальних змін. Поки що «пробуксовує» і український варіант неомодернізаційних перетворень.

Проблеми політичного лідерства в Україні до останнього часу розглядалися як побіжні. Зосередження уваги на так званих «анонімних» процесах і суб'єктах політики (правлячих елітах, демократичних інституціях, електоральних процесах), об'єктивний хід суспільних процесів, специфіка еволюції нашої країни в контексті європейської та світової спільноти - все це довело необхідність пошуку адекватних ракурсів аналізу політичного розвитку, пов'язаних з політичним лідерством.

На фоні цих тенденцій поодинокими залишаються намагання дослідити такі важливі для розуміння змісту сучасного лідерства проблеми як: особливості змістових та змістовних складових здійснення політичного лідерства, вивчення політичних процесів, які передували здобуттю незалежності України, зокрема у вищих ешелонах компартійної влади. Також дається взнаки відсутність теоретичного вивчення політичного лідерства і керівництва як цілісного явища суспільно-політичного життя.

Ступінь наукової розробки проблеми. Явище політичного лідерства і керівництва є проблемою, яка розробляється на стикові наук. Методологія окремої науки створює об'єктивні обмеження щодо її цілісного дослідження. Внаслідок чого існує чимало ракурсів вивчення лідерства та керівництва в політиці. Серед останніх привертають увагу такі як: становлення та еволюція політичних режимів; проблеми розвитку політичної системи, які мають внутрішню логіку саморозвитку, функціонально і змістовно зумовлені макрофакторами (пов'язані зі стадіями розвитку суспільства, типом культури, релігійної системи, пануючої ідеології та ін.) (Ж. Баландьє, В. Балушок, Д. Белл, В. Бурега, Д. Видрін, А. Гальчинський, В. Жайворонок, В. Кремень, Б. Лессер, В. Пилипенко, М. Примуш, О. Рафальський, І. Розпутенко, В. Сухонос); проблеми закономірностей та взаємозв'язків системи політичного устрою та суспільної свідомості; етнонаціональних, геополітичних особливостей; чинників, які зумовлюють формування та прояви політичної культури (В. Євтух, Л. Нагорна).

Серед досліджень людини і влади аналізуються взаємозв'язки та взаємодія політики, політиків і влади (І. Воронов, В. Литвин); особливості влади як механізму здійснення політичного напряму розвитку держави (О. Гарань, М. Михальченко, С. Одарич, М. Томенко); прогнозування політичних процесів і ролі «людського фактора» (Р. Балабан, О. Дергачов, Ф. Рудич); вплив та наслідки дії тоталітарної системи СРСР на особу в політиці (Ю. Шаповал); мотиваційному аспекту реалізації політичної влади через особистість як суб'єкта політики (С. Брехаря); фактора особистості у формуванні та здійсненні зовнішньої політики у сучасній міжнародній системі (К. Головинський). У цих дослідженнях так чи інакше політичне лідерство (частіше політичне керівництво) тлумачать як форму влади, як спосіб управління (О. Логвиненко), як спосіб самоствердження окремої особистості в політиці (Т. Батенко, С. Брехаря, О. Петрунько, С. Приходько, С. Чемекова), як вид політичної діяльності (М. Головатий, П. Кузьмін), розглядається ефективність як складова діяльності політичного лідера (І. Похило); феномен жіночого політичного лідерства в Україні (І. Грабовська); лідерство в політиці вивчають як функціонування тих чи інших політичних інституцій (В. Боголюк, Є. Суліма). Розглядаються проблеми сучасної еволюції політичного лідерства (М. Казаков).

Лідерство, керівництво в політиці розглядається як існування взаємозумовленості та взаємодії між політичним лідерством і соціально-історичними особливостями суспільного розвитку (Н. Бойко, Е. Кудряшова, Л. Попов, О. Потєхін, Н. Работяжев, М. Робинсон, Е. Соловйов, Л. Софронова, Б. Шапталов, М. Шульга, М. Фуко); між громадянським суспільством та особистістю (Ю. Корнілов); між соціально-політичною дією та політичним лідерством (І. Сало). Досліджуються особливості контролю громадян над лідерами (Н. Скоблік); політичне лідерство як інститут влади (Є. Суліма); ідентифікація та типологізація політичної харизми в контексті політичного лідерства (І. Колісниченко); політичне лідерство на пострадянському просторі (А. Пахарєв, Ю. Павленко); політичні аспекти ефективності управлінської діяльності (С. Наумкіна).

Під час аналізу суспільно-політичної системи України перевага надається соціально-історичним, історико-політичним аспектам розвитку (В. Баран, С. Василенко, В. Лозицький), розглядаються основні тенденції її суспільно-політичного розвитку (О. Бойко, О. Майборода, В. Котигоренко), досліджуються особливості української бюрократичної системи (Г. Костюк); специфіка політичного керівництва та управління в СРСР та Україні (Ю. Бадзьо, Ю. Шаповал);

Розгляду піддаються: суспільно-політичні перетворення у контексті модернізації українського суспільства (М. Михальченко); проблеми становлення політичного лідерства на регіональному рівні (Л. Приходченко); технологічність процесу лідерства (М. Школяр); аналізуються суспільно-політичні процеси в Україні з кінця ХІХ ст. до наших днів, дія суб'єктивних чинників політичного розвитку, зокрема радянського часу (В. Баран, О. Бойко, С. Брехаря, В. Верстюк, М. Головатий, В. Литвин, Ю. Левенець, В. Смолій, І. Юрченко). Розкриваються сутність та механізми формування політичного лідерства в Україні (С. Кузнєцова); специфіка інституту політичного лідерства в сучасному українському політичному процесі (С. Біленко); теорія і практика альтернативного характеру політичного лідерства в Україні (В. Боголюк); особливості формування іміджу політичного лідера в процесі виборчої кампанії (С. Денисюк, В. Корнієнко, Н. Лікарчук); сучасні тенденції формування інституту політичного лідерства та їх прояви в Україні (С. Осипова); імпліцитні типології політичного лідерства у свідомості електорату України (О. Петрунько); роль опозиційного лідера у суспільно-політичному процесі України другої половини ХХ століття (Т. Батенко, Н. Хазратова).

Окремо виділимо праці, які присвячені дослідженню діяльності українських політичних діячів: В. Винниченку (В. Солдатенко, Ю. Шаповал), М. Скрипнику (В. Солдатенко), П. Шелесту (В. Баран, О. Мандебура, Ю. Шаповал), В. Щербицькому (В. Врублевський), Л. Кравчуку (В. Литвин), Л. Кучмі (Ю. Луканов), В. Ющенку (М. Жулинський, О. Сліпушко).

Для нашого дослідження важливе значення мають праці тих дослідників, в яких висвітлено процес розвитку політичної еліти, зокрема за радянських часів (еволюція партійно-радянської номенклатури СРСР та перетворення її у «правлячий клас» (В. Безверхий, М. Восленський, І. Дзюба, М. Кириченко, Ф. Рудич); політичні стосунки у вищих ешелонах влади Радянської України (В. Лозицький, М. Майборода, Ю. Шаповал); взаємозв'язок суспільного розвитку України з процесом становлення сучасної національної політичної еліти (М. Михальченко)). Розглядаються історичні аспекти відносин між елітою та лідерством за різних часів (Б. Кухта, Н. Теплоухова); соціально-психологічні аспекти діяльності лідерів та еліти (О. Скнар, В. Татенко).

Здійснено спроби аналізу різних аспектів щодо еліти на українському суспільно-політичному просторі (С. Приходько, Н. Дубовик, З. Атаманюк, С. Бондарук, С. Чемекова, О. Дащаківська, Л. Ходаківська, Л. Козловська, Н. Латигіна, О. Крюков, О. Логвиненко, А. Кудлай).

Унаслідок специфіки компартійного керівництва головним аспектом розгляду залишається керівництво, тоді як явище політичного лідерства заперечується чи замовчується. Проте недостатньо дослідженими залишаються аспекти, пов'язані з участю творчої меншості в політиці, її природою та роллю у суспільно-політичних процесах українського соціуму. Актуальність теми, потреби політичної практики зумовили вибір теми дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Комплексно, в описаному обсязі та в окреслених концептуальних контекстах тема «Політичне лідерство та керівництво доби «лібералізованого» тоталітаризму в СРСР: український контекст (60-і - початок 90-х рр. ХХ ст.)» досі не досліджувалась іншими вченими. Її теоретико-методологічні та праксеологічні аспекти розроблялися автором як складова більш загальної наукової проблематики Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, зокрема таких тем, як «Регіональні аспекти розвитку етнополітичної сфери в Україні в 1992-2007 рр.» (ДР № 0105U000089), «Етнополітична культура в Україні: дискурсивне осмислення» (ДР № 0108U001416).

Тема дисертації затверджена вченою радою Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, протокол № 4 від 16 березня 2004 р.

Об'єкт дослідження - суспільно-політичний розвиток України в період з 1960-х - початку 90-х рр.

Предмет дослідження - політичне лідерство та керівництво у суспільно-політичному розвитку України в період з 1960-х - початку 1990-х рр.

Дослідження мало на меті з'ясувати і пояснити суспільну, політичну природу становлення, розгортання й функціонування в політикумі політичного лідерства й політичного керівництва, зміст і ступінь їх взаємовпливів та взаємозв'язків у структуруванні владних відносин на рівні суб'єктів політики, на рівні політичного середовища, на соцієтальному рівні.

Орієнтація на цю мету зумовила такі дослідницькі завдання:

визначити теоретико-методологічні засади вивчення політичного лідерства та політичного керівництва у політологічному дискурсі;

уточнити зміст понять «політичне керівництво» та «політичне лідерство» в політології;

сформулювати концепцію системогенезу політичного лідерства та політичного керівництва;

дослідити динаміку суспільно-політичних змін;

розглянути інституційне середовище політичного лідерства та керівництва в Україні за умов партійно-радянської системи влади;

з'ясувати особливості процесів інституціалізації політичного лідерства в Україні в контексті концепції системогенезу.

Методи дослідження склали загальнонаукові методи теоретичного дослідження: аналізу і синтезу, індукції і дедукції, описовий, порівняльний (застосовано, по-перше, під час аналізу політичного лідерства/керівництва України у різні етапи історичного і політичного розвитку; по-друге, під час розгляду існуючих підходів щодо лідерства в політиці); логіко-семантичний метод дозволив проаналізувати вузлові елементи категоріально-понятійного апарату політичної науки в дослідженні проблеми політичного лідерства та політичного керівництва, історичний метод (дав змогу простежити динаміку процесів та подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх і зовнішніх зв'язків, закономірностей, суперечностей); системний метод (де досліджуване явище вивчалося як цілісність із узгодженим функціонуванням усіх складових). Методи аналізу документів, державної політики застосовувалися під час розгляду конкретних етапів і періодів динаміки політичних процесів.

Наукова новизна одержаних результатів:

- вперше створено концепцію системогенезу політичного лідерства та керівництва, в якій автор обстоює ідею про те, що політичне лідерство є чинником самоорганізації та політичної саморегуляції суспільства; воно не є лінійною екстраполяцією існуючих або мислимих у той чи інший час тенденцій політичного розвитку; воно не є механістичним відображенням соціальних, політичних, економічних, культурних, технічних та інших умов, які змінюються якісно. Політичне лідерство в тоталітарно-авторитарних суспільствах не є лідерством демократичного суспільства;

- уточнено зміст понять «політичне лідерство» та «політичне керівництво», де наголошується, що вони існують як цілісна складноструктурована система; як і будь-якій цілісній системі, політичному лідерству й керівництву властива емерджентність;

- конкретизовано етапи трансформації компартійної номенклатури;

- виявлено, що існують відмінності між проявами політичного лідерства та політичного керівництва в умовах стабільності і нестабільності політичної системи. Як будь-яке соціальне явище, політичне лідерство має конкретно-історичний характер, що дало змогу простежити закономірності становлення української переддержавності доби «лібералізованого» тоталітаризму в СРСР;

- обґрунтовано, що дія фактора політичного лідерства/керівництва пов'язана з потенційними можливостями соціуму. Ступінь і механізм перетворення потенціалів суспільства, держави у фактори розвитку залежить від їх соціальної природи, способу виробництва, політичного ладу, в якому провідну роль відіграє свідома діяльність лідерів/керівників, активність народних мас, партій, політичного керівництва, якості політичних еліт;

- розкрито залежність між політичними процесами центру та периферії на політичному просторі СРСР, що дає змогу говорити про специфіку політичного лідерства та керівництва. Останні залежно від впливів макро- і мікрочинників суспільно-політичного розвитку України набувають своїх загальних (універсальних) та неповторних (унікальних) рис;

- апробовано концепцію системогенезу політичного лідерства і керівництва, що сприяє інакшому розумінню процесів державо- та елітотворення на політичному просторі України.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає у виявленні головних теоретичних підходів до сутності політичного лідерства та керівництва; їх якісних характеристик та системно-релятивні основи, причини, механізми та форми існування; у формулюванні рекомендацій щодо шляхів та механізмів становлення політичного лідерства та політичного керівництва в Україні, становлення та формування політичної еліти. Виявлені загальні, базові та специфічні риси політичних процесів державо-, лідеро- та елітотворення в СРСР та Україні можуть бути використані у вивченні відповідних розділів політичної науки, для подальших досліджень цієї проблематики, а також під час підготовки різноманітних матеріалів у владних структурах, політичних партіях, громадських організаціях, у ході навчання управлінських кадрів, під час розробки відповідних курсів і спецкурсів для різних суспільно-гуманітарних дисциплін, перш за все політології, етнополітології, історії політології. Теоретичні положення концепції системогенезу політичного лідерства та керівництва використано в дисципліні «Політична психологія», яка викладається в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (філософський факультет (відділення «політологія»), факультет психології).

Вірогідність та надійність результатів дослідження забезпечені методологічною та теоретичною обґрунтованістю вихідних позицій дослідження; комплексним використанням методів, адекватних предмету, меті й завданням дослідження. Внутрішня і зовнішня складність досліджуваного предмета спонукає відмовитися від виразного надання переваг лише одній методологічній позиції. Продуктивним виявляється поєднання основних положень окремих політологічних теорій у межах парадигми системогенезу. Опора на неї надає ґрунтовний науковий базис, певним способом виправдовує методологічну багатоплановість, надаючи цій парадигмі характеру теоретичної всебічності.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дослідження були представлені на міжнародних та всеукраїнських науково-теоретичних і науково-практичних конференціях: Гуманітарна освіта в профільних вищих навчальних закладах: проблеми і перспективи (Київ, 16 - 18 березня 2005 року); Сучасна політична ситуація в Україні: сподівання і реалії (Київ, квітень 2005 рік); Лібералізм в Україні: теорія і практика (Київ, 21 червня 2005 року); Україна в системі духовних, економічних та політичних координат глобалізованого світу (Київ, 12 травня 2005 року); Еліти і цивілізаційні процеси формування націй” (Київ, 2 - 3 березня 2006 року); Політичне лідерство на пострадянському просторі: загальне, особливе (Київ, 27 квітня 2006 року); Конференція присвячена 15 річниці Незалежності України. ІПіЕНД Київ, 22 серпня 2006 року); Зростання політичної активності молоді як суттєвий чинник вдосконалення партійної системи (Київ, 25 жовтня 2006 року); Регіональні наукові читання (Дніпродзержинськ, 18 - 20 грудня 2006 року); Трансформація політичної системи: соціальні перетворення і законодавчий процес (Київ, 22 травня 2007 року); Політичні еліти і політичні лідери в країнах Центральної і Східної Європи: загальне, особливе (Київ, 29 травня 2007 року); Політична еліта України: проблеми трансформації (Київ, 26 - 27 червня 2007 року); Політичні підсумки року (Київ, 12 грудня 2007 року); Національні історії і історична пам'ять. Погляди з Росії, України та Франції (Київ, 26 - 27 листопада 2009 року).

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені в 25 одноосібних наукових працях, серед яких 24 статті опубліковано у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, 1 монографія.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та літератури (629 найменувань на 51 стор.), (із них 47 іноземними мовами). Загальний зміст монографії становить 268 сторінок, основний зміст викладено на 212 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність вибору теми, ступінь її розробленості, визначено об'єкт, предмет, методи дослідження; сформульовано мету та завдання; висвітлено наукову новизну, теоретичну та практичну значущість роботи; подано відомості про апробацію результатів та структуру роботи.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження політичного лідерства і політичного керівництва» дається теоретичний аналіз проблеми. Розкриваються основні теоретичні підходи щодо розуміння сутності лідерства та керівництва в політиці. Обґрунтовано концепцію системогенезу політичного лідерства та керівництва.

У підрозділі 1. 1. «Джерела і література вивчення політичного лідерства і політичного керівництва у політологічному дискурсі» систематизовано наукові підходи. З'ясовано зміст, напрями та специфіку щодо розуміння явищ політичного лідерства та керівництва в політологічному дискурсі.

Доводиться, що зміни політичної системи відбуваються у певному соціально-економічному, культурному та інституційному контексті можливостей. Системні теорії або теорії акторів не можуть самі по собі пояснити ані початок розвитку, ані результат зміни системи.

Обґрунтовується, що раціональні теорії акторів фокусують погляд на інтерактивних причинах і наслідках політичної дії. Невизначеність початку процесу змін системи є головною рисою аналітичних проблем, які неминуче залишає детермінізм.

Наголошується, що для кожного історично конкретного виду соціальної організації є характерне для нього штучно створене предметне середовище (друга природа) у вигляді соціальних спільнот та інститутів, типів особистостей, властивих цьому суспільству. Йдеться про наявність соціокоду, за допомогою якого від покоління до покоління передається масив соціально-політичного досвіду, який накопичується і розвивається.

Концепції політичного лідерства розділяють на три основні групи. Представники першої розглядають його як універсальний прояв людської діяльності. Основним є положення про те, що природа лідерства є однаковою в усіх сферах суспільного життя. Другі - ототожнюють лідерство з керівництвом і управлінням. При цьому формальне володіння владою розглядається як необхідна і достатня умова політичного лідерства. Актор постає як адміністратор, а специфіка явища зводиться переважно до правових (партійно-етичних, релігійних або атеїстичних) регуляторів політичної поведінки посадової особи. Треті - розглядають політичне лідерство як специфічне явище суспільного життя, що не зводиться до психологічних, економічних або правових принципів. Воно здійснюється через функціонування конкретного механізму, одного з необхідних політичних інститутів.

Політичне лідерство виступає первинним явищем, на тлі якого формується і проявляється керівництво. Останнє все більше ускладнюється (у вигляді політичних інституцій) паралельно з суспільним розвитком та його потребами. Здатність реагувати на виклики історії пов'язують з творчою особистістю та зрілістю суспільства, що зумовлює прийняття того чи іншого рішення (А. Тойнбі).

Сучасні емпіричні концепції не ставлять за мету спеціальне вивчення політичного лідерства, вони досліджують універсальний феномен як міжособистісну взаємодію. Тобто лідерство є особливою роллю всередині системи взаємовідносин, яка визначається взаємними очікуваннями лідера і його послідовників. Це концепції «очікування-взаємодії» (Р. Стогділл); гуманістична (Д. Мак-Грегор); атрибутивна (Т. Парсонс); «обміну» і трансформаційного лідерства, теорія раціонального вибору, які роблять акцент на взаємодії політиків та виборців у процесі розподілу, обміну і перерозподілу ресурсів політичної діяльності (П. Блау, Дж. Марч, Г. Саймен); 5) мотиваційна (А. Маслоу); 6) ціннісних орієнтацій (М. Вебер, Б. Рассел, С. Московичі). Неоінституціалізм намагається розглянути такого роду взаємодії з точки зору утворення і використання соціальних інститутів (де інститути тлумачаться як правила гри). Смисл поняття зсувається до рольової моделі взагалі (лідерство - це позиція в групі). На наш погляд, особливе значення має виокремлення складових лідерства та лідерів (М. Херман).

Певна кількість теорій, на яких ґрунтуються політологічні дослідження, виходять з того, що суспільство є похідним від поведінки і діяльності окремих людей. У політології це теорії політичної культури, політичної участі, електоральної поведінки, раціонального вибору, політичних еліт, політичних акторів.

Лідерству в політиці надається вирішальне значення. Роль політичних акторів, які мають для цього певні ресурси (економічні, політичні і технологічні умови, внаслідок яких поява такого специфічного суспільно-політичного явища, як політичне лідерство, стає можливим). Слід мати на увазі, що зміна окремих осіб у політиці супроводжується постійним відтворенням її «технічних» механізмів, універсальних закономірностей, засобів і методів - одних й тих самих прийомів: ієрархічного просування, формування політичних лідерів, відбору кадрів, політичної боротьби, закономірностей цілеспрямування, структури політичного процесу, відношення політики і економіки, моралі й ін. проявів реального життя (В. Мшвенієрадзе).

За цих умов політична діяльність є якісно особливою системою, яка ставить власні вимоги до всіх елементів і компонентів, що входять до її складу, модифікує і трансформує їх відповідно до своєї специфіки (О. Осипова). Дослідники вивчають особливості лідерства як системи, що саморозвивається (О. Шабров).

Показано, що соціальні інститути розглядають як констеляцію вироблення смислів людських дій (П. Бергер, Т. Лукман). Об'єднуючись у контексті метасистем - суспільства, культури, цивілізації - вивчення політичного лідерства набуває завершеності. У політологічному дискурсі аспект лідерства в політиці розглядається як людський фактор, який завжди знаходить своє місце у політичних процесах.

У підрозділі 1. 2. «Концепція системогенезу політичного лідерства та керівництва» міститься аналіз сутнісних аспектів цього явища і формалізовано авторську концепцію.

Розгляд політичного лідерства і керівництва набуває особливої значущості у процесі трансформаційних змін у суспільстві. У вивченні суспільних трансформацій виділяють чотири провідні напрями: системний, структуралістський, культуралістський і теорії акторів. Успіхи і невдачі суспільних перетворень іх прибічники вбачають у різних соціальних підсистемах.

Методологічним підґрунтям концептуалізації поглядів автора є такі положення: теорія про існування трьох типів соціальних відносин (особистої залежності, відносин особистої незалежності, відносин вільної індивідуальності (К. Маркс)); теорія правлячого класу (Г. Моска, М. Джилас); теорії еліт (Р. Міхельс, В. Парето); сучасні концепції політичної еліти (Г. Ашин, О. Криштановська); теорія культурно-історичних змін (М. Вартофський, Л. Виготський, Л. Нагорна, М. Коул); типології політичного лідерства (Ж. Блондель, М. Вебер, А. Пахарєв, М. Пищулін, С. Сокол); теорія поліархії (Р. Даль); теоретичні положення щодо явища політичних інститутів (П. Бергер, Т. Лукман, М. Дюверже, М. Кармазіна, Г. Лебон, С. Московичі); концепції суспільної модернізації (Д. Дьюї, Е. Дюркгайм, В. Горбатенко, П. Кутуєв); погляди стосовно політичних інститутів радянського часу (М. Кармазина, О. Майборода, Ф. Рудич, Ю. Шаповал). А також тлумачення політичного процесу як неперервного суспільно-політичного розвитку (Р. Мертон, Т. Парсонс, Ф. Рудич); концепції цивілізаційного розвитку (А. Тойнбі) і, зокрема, особливостей українського шляху (М. Горєлов, О. Моця, О. Рафальський); тлумачення політичної культури (Л. Нагорна); положення щодо української політичної еліти та політичних лідерів (М. Михальченко, Ф. Рудич, А. Пахарєв, Ю. Шаповал); погляди на етнополітичні проблеми розвитку українського соціуму (І. Курас, Ю. Левенець, О. Майборода).

Лідерство і керівництво в політиці як суспільні інституції (тієї чи іншої політичної системи) існують у контекстах, які зумовлюють їх появу та існування (В. Нечаєв, М. Кармазіна).

Виокремилюючи полісистемність джерел політичного лідерства і керівництва як чинника процесів елітотворення та інституціалізації у політичному просторі та культурно-історичному часі, автор проаналізував підхід, який сприяє розгляду проблеми як у межах традиційної інтерпретації політики, так і постмодерних уявлень щодо політичних явищ. У вирішенні наукової проблеми співвідношення понять «політичне лідерство» і «політичне керівництво» виділено такі складові: умови, процес, суб'єкт і кінцева мета (або результат).

Автор наголошує, що соціополітичний контекст (а вужче, політична ситуація) може досить радикально впливати на людину. Проте є особи, які перебуваючи в конкретній ситуації, демонструють такий тип поведінки, який не вписується у ситуаційні вимоги. Отже, ані особистісні риси, ані характеристики ситуації, а своєрідність персонального ментального образу політичної ситуації є дійсною вирішальною «причиною» поведінки. Зокрема, «конструкціями людського мозку» неоінституціалісти витлумачують суспільно-політичні інститути (М. Кармазіна).

Значення політичного лідерства проявляється не стільки в дії інструментальної функції, скільки в культурно-історичній функції існування політичної практики. Остання пов'язана з утвердженням нових політичних інститутів, які у перетвореному вигляді стають умовою реалізації оновлених процесів суспільно-політичної взаємодії і надають характерних акцентів динаміці політичних процесів.

Автор розглядає аспект лідерства, в першу чергу, як форму прояву політичного життя у межах політичних процесів та інституцій. Інтегруючись у контексті метасистем (суспільства, культури, цивілізації), вивчення політичного лідерства набуває завершеності. Розуміючи політичне лідерство та керівництво як процес інституціалізації формальної і неформальної влад, знімається суперечка щодо найбільшої значущості у протиставленні особи та мас у політиці. Їх взаємодія є чинником політичної саморегуляції суспільства.

Актор, який є політичним лідером, в умовах значущої ситуації у суспільстві висуває програму спільної діяльності людей для найшвидшого і успішного досягнення відповідної мети. І в цьому смислі лідерство має першість щодо керівництва. Якщо явище політичного лідерства можна визначити через його істинність, то явище політичного керівництва -- через його законність. В цілому вони становлять фактор супільного розвитку соціуму. Запропонована концепція сприяє пошуку відповідей щодо причин глибинних інституційних змін у соціумі, оскільки політична дія має обмежувальні рамки, що зумовлює специфіку політологічного вивчення проблеми.

У розділі 2. «Компартійне керівництво пізньої тоталітарної доби в Україні» доводиться, що суспільно-політична еволюція в Україні пов'язана з перегрупуванням сил у правлячій верхівці. Досягнувши нового становища, номенклатура як самостійний гравець на політичному ринку перетворюється на політичний клас. Україна набуває своєрідних властивостей. Її політичний простір, водночас, перетинається з просторами суспільним і соціальним. Гра політичних акторів у цьому контексті становить специфіку компартійного керівництва.

У підрозділі 2. 1. «Компартійне керівництво у контексті українського політичного простору» показано, що залежний статус України (який фактично був до 1991 р.) існував у формі переддержавності радянського зразка. Проаналізовано місце та роль держави та її апарату в цих процесах. Услід за неоінституціоналістами ми вважаємо, що система законів (незалежно від ступеня їх формалізації) являє собою суспільний капітал, віддача від якого змінюється з плином часу. Поведінка політичних акторів може або укріплювати цей капітал, або зменшувати його (за відмови від встановлених законом вимог).

Закономірним чином зруйнована В. Леніним феодальність через організовану партією комуністів особисту залежність людей оновлюється завдяки діяльності тієї самої політичної сили, яка її руйнувала. За суттю диктатура пролетаріату, колективізація і демократичний централізм повторювали зразки з минулого суспільного устрою (М. Ільїн). Комуністична партія як напіввідкрита група мала два різноспрямовані процеси. А саме: відбувалася кристалізація політичної верхівки, що призводило до її закритості з обмеженою кількістю та, водночас, оновлювала свої лави тим людським ресурсом, який ніс у собі дух нового часу.

У часи лібералізації тоталітаризму ці два процеси були розбалансовані, коли верхівка ставала більш замкненою, відірваною не лише від народу, а й від партійних керівників, нижчих за рангом. Вона відрізнялася сильними внутрішніми зв'язками, які мали відчутну вагу, порівняно з оточенням. Ця еліта передбачала винятковість, особливі критерії відбору та участі в її функціонуванні. У соціальній ієрархії представники політичної еліти посідали найвищий щабель.

В умовах зростання суперечностей між частиною суспільства і політичною верхівкою, конфліктів всередині самої політичної еліти спостерігалася практика так званого «універсалізму» партійного функціонера. Врешті - решт вона призводила до зниження професіоналізму, що відбивалось на результатах політичної (посуті господарсько-адміністративної) діяльності.

У СРСР державний апарат (радянська бюрократія, господарська та партійна номенклатури) становив приблизно 750 тисяч осіб. Із сім'ями більше трьох мільйонів, тобто менше півтора відсотка населення країни рад (М. Восленський). Аналогічне відсоткове співвідношення мало місце і на українському політичному просторі.

Правляча еліта комуністичного зразка пропагувала відкидання та заперечувала зростання функціональної диференціації існуючих суспільних підсистем. Домодерністський принцип примусу і примусової монополістичної ідеології насаджувався всупереч уявленням про сучасне визнання цінностей окремим індивідом. Серед найближчих соратників радянських керівників (Л. Берія, Л. Каганович, В. Молотов, Г. Маленков, М. Суслов, А. Пельше, А. Кириленко, М. Підгорний, Д. Полянський) не було людей освічених.

Як представниця відповідної соціальної бази, українська частина номенклатурного осередку не орієнтована на ефективний захист суспільних інтересів, на створення максимально сприятливих умов для їх реалізації. В першу чергу вона не хоче повертатися до того стану, з якого вийшла сама. Влада перетворюється із засобу на самоціль.

Патерналістські відносини в органах публічної влади, стосунки між депутатами і виборцями, відносини в трудових колективах свідчили про відсутність дієвих механізмів відповідальності перед виборцями. Це викликало невдоволення, хоча і не мало в собі загрози політичному режимові.

Специфічність рекрутування української номенклатури полягала в тому, що вона здійснювалася з найбільш «народних» верств (селян або робітників). Проте анкетні дані свідчили про наявність закритого типу елітного відбору. Таку ситуацію ускладнював принцип висування на елітні посади «своїх» людей, які демонстрували відданість соціальній групі, клану, лідеру. Отже, владні стосунки укріплювалися, зберігалася їх цілісність і цілеспрямованість. Дотримання в системі стосунків жорсткої посадової ієрархічності (поряд з соціально-політичною гомогенністю) сприяв особам, що конкурували поміж собою, зберігати сумісність і не доводити ситуацію до розколів в управлінському середовищі.

Отже, політичний клас - це всі, хто причетний до управління державним суспільством; політична еліта - це найобдарованіші (або ті, хто вважає себе такими), тобто ті, хто реально має владу; правляча еліта - провідна частина політичного класу. Загалом номенклатура існувала як об'єктивний результат розвитку суспільно-політичних структур та інституціалізації впливів у цих структурах.

У підрозділі 2. 2. «Зміни політичного режиму в Україні пізньої фази тоталітаризму» наголошується, що тоталітарна доба в Україні тривала, незважаючи на перехід від сталінізму до хрущовських часів. Вона набула нового поштовху (лібералізувавшись), проте в рамках усталеної парадигми ленінського спрямування. Такий вектор розвитку суспільства партійне (комуністичне) керівництво вбачало доречним і в 1985 р., не зважаючи на те, що динаміка супільних процесів у світі, культурно-історичний контекст всередині СРСР зазнали незворотних змін. Таким чином сама Комуністична партія, номенклатура (яка була її породженням) стала основним гальмом суспільно-політичного розвитку СРСР. У політикумі існувало так зване фрагментування тоталітаризму. Залишалася дифузність приватної, публічної, офіційної та інших сфер життєдіяльності соціуму. На конституційному рівні фіксувалася нерозділеність офіційної та публічно-політичної сфер життя суспільства.

Серед політичних змін головними були становлення й поширення тих інституцій, які унеможливлювали існування політики, яка б виходила з раціоналістичних принципів політичної дії. Утверджувалися інститути, які утворювали харизматично-неокорпоративістський варіант класового суспільства. Це свідчить про те, що суспільство мало тенденцію переходу до більш вищого щабля соціальної та ресурсної мобільності, порівняно з тоталітаризмом у традиційному розумінні.

У цих умовах політичне лідерство виражало вузол протиріч різного плану щодо відносин актора і суспільства. Політичне лідерство на теренах України існувало як індивідуальний стиль суспільно-політичної діяльності окремих політичнх діячів, та навіть груп політиків.

У 1960 - 1980 рр. минулого століття українська номенклатура почала змінюватися за своєю суттю і структурно і функціонально. Найбільш виразним свідченням цих процесів є не лише зміна головної політичної фігури України П. Шелеста В. Щербицьким, але й сам процес заміни. Те, що уявлялося раніше монолітом номенклатурної піраміди, вже являло конгломерат політичних угруповань за територіальним принципом, які перебували між собою у відносинах особистого та групового суперництва. Структурування впливових груп політичної еліти відбувалося на звуженому полі державних інституцій України. Цьому сприяли наслідки ставлення до громадян як до так званого «електорату».

Показано, що об'єктом своїх інтересів республіканська частина правлячого класу бачить радянську державу як основний інститут, що здатен вирішити існуючі суперечності і виступити лідером трансформаційного процесу.

В існуючому транзиті політичного розвитку важливою ставала функціональна взаємодія інституційних складових влади з інноваційною діяльністю осіб у політиці. Сфера політичного постійно ініціювала сплановану тактичну діяльність з метою чи то утримання досягнутих владних позицій і/або їх покращання. Але під впливом зусиль тих, хто має власні цілі чи належить до табору опонентів (не підтримує або чинить певну протидію), своїм наслідком має те, що первинний план (чи заради спасіння високої мети, чи то з інших міркувань) змушує йти вживати небажаних, і навіть неприйнятних раніше заходів. А вони, у свою чергу, теж мають свої -- і теж не передбачувані -- наслідки, обсяг і сила яких іноді перевищують можливості впливу на них суб'єктивного фактора.

Політичний простір України являв собою складний політико-правовий та культурний процес, який набував властивостей водночас еволюційності (лінійності) та циклічності. У такій полістрктурованості оновлюються якості співвідношення просторів централізованої політичної влади та децентралізованої. Це призводить до загострення наявних протиріч між існуючою структурою влади та соціокультурними умовами життєдіяльності соціуму, між завданнями політичної діяльності та механізмами їх здійснення, що неминуче відбивається на взаємодії між органами управління в центрі та на місцях, на інших складових політичної системи.

У розділі 3. «Політичне лідерство та керівництво в інституційному середовищі партійно-радянської системи влади» доводиться, що політичне лідерство як інститут можливе у системах, які йдуть шляхом саморозвитку.

У підрозділі 3. 1. «Політичне керівництво України у стосунках «центр» vs «периферія»» доводиться, що центр апріорі завжди виявляється більш стійким щодо кожного окремого впливу. Ефект дії зворотних впливів є значно слабшим. За своєю чисельністю вони значною мірою врівноважують і нейтралізують одне одного. Відносини будь-якого центру з периферією не можуть складатись як середнє з багатьох периферійних впливів. Принципи побудови політичної організації дозволяють розглядати її як таку, що продукує політичні режими на периферії, які змодельовані за зразком панівного режиму центру.

Між Києвом та Москвою майже не було принципових суперечок у стосунках між представниками правлячого політичного класу. Україна існувала водночас як важливий і провінційний складник наддержави СРСР (зокрема в геополітичних планах та військовій державній доктрині СРСР).

Українська владна піраміда угорі мала представників, які визначалися Москвою. Разом з цим, безліч різноманітних посад (без яких дія всіх інституцій політичної системи не була можливою) були підпорядковані Києву. Крім того, вищі українські партійні посадовці входили до складу центральних партійних та державних органів влади (Центрального комітету, Політбюро і т. п.) СРСР. У контексті «генеральної лінії» вони набували специфічних можливостей для самореалізації, навіть з перспективою обіймання найвищих посад у центрі. (Значна частина впливових московських можновладців часу, який досліджується, мала українське походження).

Перша особа української Компартії входила до партійно-радянського ареопагу (фактичного вищого органу радянської держави -- Політбюро). Для України ця персона уособлювала політичне керівництво центру, з якою пов'язувалося лідерство на українському політичному просторі, від якої залежала особиста доля численної «національної бюрократії». Така «двоїстість» дозволяла центру здійснювати політичне маніпулювання і маневри, пов'язані, наприклад, з розігруванням карти «боротьби з українським буржуазним націоналізмом».

Діючі в рамках компартійних інститутів правила поведінки пов'язувалися з тією вигодою, яка мала прояв в інституційній взаємодії між центром та периферією. Задані центральними компартійними інститутами правила давали змогу викристовувати їх задля ефективного досягнення своїх цілей. Актори, які до них входили, приймали правила політичної гри, які встановлювалися колективно.

Послаблення центру зумовлювали чинники довгострокової дії, а саме: перерозподіл ресурсів між учасниками союзу (зокрема, Російська Федерація й Україна), висока мілітаризація всієї економіки країни в умовах мирного часу, поступове відставання радянської системи від найкращих світових досягнень, втрата привабливості не лише з боку її союзників, але й послаблення впливу дії культурних зразків центру.

Центр і надалі прагнув до розширення своїх повноважень, присвоєння відповідних ресурсів, які належали периферії. Ця тенденція знайшла своє відображення і у ставленні до української культури. Одним із джерел інституційних змін у політиці є еволюція світосприйняття індивідів, що має прояв як зміна відношень до цінностей і/або зміни в ієрархії ціннісних уподобань.

Позбувшись маргінального становища та посівши місце політичної еліти, пролетарські провідники всіляко пропагували і втілювали у політичну та суспільну практику так звану «пролетарську культуру». Вона набувала характеристик системотвірного чинника у вигляді відповідної ідеології. (В подальшому з'ясується, що жоден з лідерів радянського часу не був здатним вийти за її обмежувальні рамки). Будучи третичним артефактом «пролетарська культура» поширювалася за межі безпосереднього контексту, де вона існувала. Поширюючись, такі артефакти ставали ланцюгом, який зумовлює домінуючі тенденції суспільно-політичного розвитку, тієї чи іншої стратегії поведінки людини в політиці.

Спроба хоча б часткових змін у цій сфері виявилася невдалою. У 1961 р. позачерговий ХХІІ з'їзд партії комуністів за ініціативи М. Хрущова прийняв рішення про ротацію керівних партійних кадрів. Був визначений максимальний термін їх перебування на посаді - три терміни. Але реалізації цього рішення не відбулося. У наступному воно було скасовано. При цьому компартійний правлячий клас продемонстрував здатність протистояти загрозі свого розколу шляхом поділу (сільські і промислові обкоми, совнаргоспи і т. ін.).

У підрозділі 3.2. «Трансформація політичних інститутів України доби «лібералізованого» тоталітаризму» здійснено аналіз особливостей та динаміки становлення політичних інститутів УРСР. Спостерігалася різниця та відповідні особливості у виникненні та діяльності політичних і соціальних інститутів України та СРСР. Соціальні інституції виконували функції відтворення образу життя людей, забезпечуючи контроль, сприяючи перетворенню можливостей розвитку (завдяки їх розмаїттю) на дійсність. Водночас, будучи способом стабілізації суспільно-політичного життя, політичні інституції виконували функцію збереження спадкоємності політичної системи Радянського Союзу.

Щодо узагальнення картини соціальних зв'язків у колишньому СРСР, то до них можна віднести спосіб організації стосунків всередині партії комуністів. Їм властива відчуженість, ізольованість щаблів партійної ієрархії. Наявність конкуренції лише в межах кожного з них. Добір кадрів ґрунтувався на особистій відданості. Стосунки компартії з громадянами існували як патерналістська опіка, з одного боку, і прийняття та відданість, з іншого.

За допомогою політичних інституцій засоби соціальної дії українського політикуму розосереджувалияся, відділялися від суб'єктів, що їх продукували та використовували. Внаслідок такого симбіозу в СРСР та Україні відбувалася трансформація існуючих (повоєнних) інститутів, їх стабілізація та функціонування як об'єктивних самостійних одиниць. При цьому виникнення нових інституцій гальмувалося усталеним процесом керівництва та комуністичною елітою. Ці політичні інститути ставали стосовно існуючої політичної дійсності відносно самостійною субсистемою, яка починала сприйматись як об'єктивна умова, що мала характер нормативного примусу.

Набираючи динаміки, такий примус перетворювався на тотальний вплив (а радше - тотальне маніпулювання) на рівнях індивідуальному, груповому та масовому. Політичний процес цієї доби має специфічно протікав на рівні України, коли він у вигляді політичного керівництва відбувався як неухильне підпорядкування, дублювання і обов'язкове (проте специфічне) виконання настанов центру, що у соціумі існувало як господарське адміністрування.