Політичне лідерство та керівництво доби "лібералізованого" тоталітаризму в СРСР: український контекст (60-і початок 90-х рр. ХХ ст.)

Гіпертрофована функція центральних владних інститутів (функція збереження) призвела до фактичної несамостійності України. Політичне життя керівництва віддалялося від мас, а маса ставала пасивним спостерігачем. Що дослідники характеризують як сомнабулізм політичного життя повоєнних радянських часів в Україні. Водночас, на рівні груповому (політичні угруповання в комуністичній верхівці) велася перманентна боротьба за владу. Найбільшої інтенсивності та запеклості вона досягала на індивідуальному рівні, тобто на рівні партійного керівництва та індивидуального лідерства.

Автономність дії політичних інститутів доби тоталітаризму зумовлювалася тим, що вони були втіленням діяльності багатьох поколінь радянських людей. Вони створювалися зусиллями великих груп суспільства (колективними зусиллями), які, у свою чергу, ставали теж відносно незалежними і постійно змінними його складовими. Отже, у процесі соціальної дії суб'єктів відбувалася об'єктивація, а згодом й інституціалізація групових (колективних) зусиль, результатом чого стала поява нових умов дії суспільно-політичних інституцій (та виникнення нових інститутів).

Особливістю інституційного середовища партійно-радянської системи влади у політичних відносинах між Москвою та Києвом у 60 - 80-х рр. ХХ ст. була еволюційна форма його розгортання. Характер інституційних змін системи влади в Україні мав виражену амплітуду коливань. Початок 1960-х років характеризувався згасанням так званої відлиги і започаткованих у цей час «хрущовських» реформ. Спрямовані на пом'якшення дії тоталітарної системи у суспільно-політичному житті, вони не були послідовними та не торкнулись основ дії бюрократичного партійно-радянського механізму, який в цей час перетворював інститут номенклатури у потужний політичний клас.

Цей клас відмовлявся від змін політичного характеру, небезпідставно вважаючи, що вони несуть пряму загрозу не лише його благополуччю, але й існуванню взагалі. Тому спрямування змін переносилося у господарську площину. Спроба господарської реформи другої половини 1960-х років також виявилася невдалою. Але якщо попередні дії були пов'язані з масштабними структурними реформами, то «косигінські» реформи зупинилися перед наявною необхідністю суттєвих змін, пов'язаних з обмеженням повноважень партійно-владної бюрократії (без чого виявилося неможливим подальше просування на шляху пошуку більш ефективних економічних важелів управління народним господарством).

У політичній площині це проявилося в інституційних змінах неформального характеру, появою нових правил гри та виходом на авансцену політичного простору стратегії уникання будь-яких змін (що існувало як політична лінія). Але необхідність змін диктувалась об'єктивними світовими цивілізаційними процесами, що були пов'язані з розгортанням науково-технічної революції. Потенційно вона несла загрозу відставання радянської країни у змаганні з капіталістичним світом. Саме ця обставина сприяля появі та проявам технократичних тенденцій, що виступали як субститут суспільно-політичних змін.

Трансформація суспільно-політичних інститутів України зумовилася кількома обставинами. Як і сама можливість лібералізації, зміни політичних інститутів здійснились у момент нестабільності, втрати рівноваги та усталених критеріїв оцінки того, що відбувалося в політикумі. Спроби комуністичної партії досягти результатів посилення свого впливу, коли механізмів та реальних важелів впливу на ситуацію вже не було, призвели до повторюваності «лінії партії» до «соціалістичного вибору», мутації в політичному середовищі, регресу в суспільному розвитку. Відхід від комуністичних догм, часткова лібералізація суспільного життя, повернення економічних відносин у контекст ринкових стали передумовами інституціалізиції політичного лідерства як політичного інституту.

У розділі 4. «Інституціалізація політичного лідерства у політичному житті українського соціуму» доводиться, що інституційна модель української переддержавності радянського зразка майже не сприймала соціальні, культурні та політичні імпульси, які виходили з середини українського соціуму. Демократичні форми організації політичної влади передбачали лідерство і керівництво в політиці у вигляді суспільно-політичного інституту.

У підрозділі 4. 1. «Правлячий клас в умовах делегітимізації компартійної влади і лібералізації політичного життя» розглядаються початкові ініціативи щодо демонтажу автократії в Україні. Вони надходили з центру і здійснювалися внаслідок зусиль помірно-реформаторської частини правлячого класу. Метою заходів була повільна модернізація радянської політичної системи.

Фаза лібералізації тоталітаризму настала із запроваджуваними московським центром заходами щодо збереження як власних повноважень, так і тих, які пов'язані з інтересами пануючого політичного класу. Кардинальних перетворень у соціальних відносинах не передбачалося. Суспільне оновлення на соціалістичних началах в першу чергу планувалося як чистка авгієвих стаєнь влади, повернення до так званих «ленінських» витоків.

Постійно змінювані «правила гри» (у вигляді нестабільної виборчої та партійної систем), коректування інституту виборчого права в ході самого електорального процесу мали наслідком неадекватне використання державою суспільного капіталу та збереження державною бюрократією свого домінуючого становища в системі влади.

Порівняно з центром, меншої динамічності розвитку набували політичі процеси в Україні. Основні причини: стан політичного керівництва республіки та події 1986 року на Чорнобильській АЕС.

На початковому етапі процеси політичної та економічної лібералізації в Україні були уповільнені. В. Щербицький продемонстрував повну лояльність до дій центру під час і після чорнобильської катастрофи (навіть за рахунок втрати власного авторитету у населення).

Посилилися розбіжності у поглядах на процеси лібералізації всередині самого правлячого класу. Політичний тиск на реформаторське ядро здійснювалося як з боку радикальної демократичної опозиції, так і з боку консервативної частини правлячого класу, до вищих кіл якого належав В. Щербицький. Підтримка М. Горбачовим української інтелігенції стала сигналом завершення панування в КПУ В. Щербицького і його угруповання.

Після відміни статті 6 Конституції СРСР механізми відбору народних депутатів, які були вироблені номенклатурою, усе ще зберігали провідні позиції. Передбачалося, що ці нововведення не вийдуть за передбачені межі. Проте створення оновленого складу Верховної Ради давало змогу розширити та оновити склад правлячого політичного класу.

Оновлення політичної еліти відбувалося за рахунок позбавлення від найбільш консервативної частини правлячого класу на всіх владних ієрархічних щаблях як основної гальмівної сили. В Україні кадрові зміни починалися з нижчих сходинок і досягали вищої наприкінці 1989 р. Разом з тим центр був зацікавлений у збереженні існуючого статус-кво у стосунках з помірною частиною українського правлячого компартійного класу як єдиної реальної політичної сили, здатної тримати розвиток подій під своїм контролем.

Радикальна частина започаткованого компартійними реформаторами руху починала виходити з-під контролю. Прихильники швидких темпів суспільного оновлення набирали сили, становлячи конкуренцію і навіть відтискаючи тих, хто ініціював початок змін. З 1990 року відстежувалася боротьба радикалів за лідерство в реформаторському процесі. На українському політичному просторі вона була представлена діяльністю Народного Руху.

Усередині компартії спостерігалося формування і розвиток інституційної кризи. Частково це викликано діями зовнішніх політичних опонентів, а частково - пов'язано з внутрішньою дисфункцією керівних органів самої партії комуністів.

Політичний сенс введення посади Президента в Україні відрізнявся від скликання з'їздів у 1989 - 1991 рр. Вважаємо, що саме ця подія є відліком початку демократичних змін. Фундаментальні зміни в інституційному дизайні політичної системи України починаються з формуванням нових державних інститутів (рішення про створення інституту президентства влітку 1991 р.) Саме з ухваленням цього рішення представницькі органи влади починають виконувати роль самостійного колективного політичного актора.

Введення посади Президента України створює альтернативу переходу від парламентської до президентської республіки. Проблема незбалансованості інституційної системи, яка виникла в тих умовах, стала загрозою політичної стабільності в республіці. В межах концепції демократичного транзиту лібералізація авторитарного правління істотно підвищила роль представницьких органів влади у політичному житті українського соціуму. Охоронна лібералізація, запроваджувана правлячим компартійним класом, завершилася путчем 1991 року.

У процесі інституціалізації та формалізації політичне лідерство виявило свою сутність за допомогою владних інститутів. А це вимагало не лише інституціалізації, але й легітимізації, організаційного та правового оформлення і формального утвердження статусу лідера як суб'єкта політики.

У підрозділі 4. 2. «Особливості системогенези та процесу інституціоналізації політичного лідерства/керівництва в Україні» доводиться, що за радянських умов усталені інституційні форми (які відбивали специфіку тоталітарного устрою) насамперед уособлювали часткові соціокультурні констеляції політичного середовища, не відповідаючи загалом багатоваріантній організаційній ідентичності існуючої політичної спільноти. Провідниками цих інституційних форм були професійні партійці, з якими ототожнювали всю компартію, позбавляючи її життєдіяльності. Проте, відтворюючи ідеали та цінності певного штибу, КПУ спирається на чималий прошарок населення. Воно є носієм того політичного менталітету, який зумовлює «комуністичну специфіку» розуміння дійсності. Компартія продовжує відігравати суттєву роль у політичному житті українського соціуму, а її заборона виявилася тимчасовою.

У полі влади спрямовуються та стабілізуються зв'язки між інститутами, спільнотами, насамперед там, де вплив культури виявляється недостатнім, де норми моралі (чи то ідеології) вимагають підкріплення. Відомо, що у суспільстві постійно (внаслідок інноваційних та ін. процесів) виникають соціополітичні утворення, які протистоять існуючому ціннісно-нормативному порядку. Неперервні цілеспрямовані зусилля, які стримують виникаючі дезінтеграційні тенденції, є однією з функцій держави.

Це завдання реалізовує інша (на відміну від культури) підсистема механізмів - інститути політичної влади, де культура і влада у суспільстві виступають гарантами його стабільності у вигляді таких інститутів, як право, закон, примус, та таких інституцій, як політичні традиції, ритуали, політико-культурні символи та ін. Компартійна влада постійно опікується сферою соціалістичних обрядів, традицій, культів.

Особливість дії політичного лідерства/керівництва, як чинника суспільно-політичного розвитку, проявляється у здатності за допомогою ідей згуртовувати націю і, водночас, бути підставою поділу суспільства на конфліктуючі сторони. Стрижневою залишається політична складова модернізаційної орієнтації стосовно джерел формування відповідних соціальних механізмів, опори на впливові суспільні групи, визначення серед них таких, які виступають соціальним підґрунтям у реалізації поставлених цілей.

Процеси долання щаблів політичної еволюції: від тоталітарного режиму до ліберального в Україні є непослідовними, їх первинні форми переплітаються. Це пов'язано з незавершеністю кожного з етапів у ланцюгу перетворень.

У ситуації кінця 80-х - початку 90-х рр. ХХ ст., маючи на меті викликати до життя інститути ліберально-демократичного устрою та залучити їх у ціннісну та соціальну систему України, вітчизняні політичні лідери намагаються спертися на існуючі засади ліберальної суспільно-політичної думки. Виявляється, що ідеї лібералізму на вітчизняному ґрунті є досить розмитими. Відсутність української державності штовхала суспільну думку до суміші ліберально-демократичних, соціалістичних і українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підґрунтям.

У період до 1989 р. партія комуністів являла собою ключовий інститут політичної системи. Внаслідок її реформи у 1988 - 1989 рр. і обрання президента РСФСР (червень 1991 р.) починав формуватися інститут президентства в Росії. Укріплюючись, він став відігравати роль другого центру і поступово відтискати законодавчі і представницькі органи СРСР: З'їзд і Верховну Раду. Під впливом «загальносоюзних» детермінант на початку 1990-х рр. в Україні відбувається перехід від майже непомітних еволюційних змін до революційних. Це є об'єктивним підґрунтям для появи у політичній сфері лідерів та інституту політичного лідерства.

Процеси державотворення України та елітотворення відбуваються водночас, більше того, вони є в політичній реальності різноспрямованими процесами. Як наслідок, у той самий час ідеї державності існують формально. Інститути і процеси, пов'язані з політикою, найчастіше супроводжуються визначеннями «непублічна», «тіньова», «кланова», що є характеристикою тих об'єктивних обставин, тих витоків, з яких новий політичний клас управлінців походить.

Лідерство стає одним із процесів самоорганізації суспільно-політичного життя і управління ним. Політичне лідерство як процес та інститут сприяє досягненню суспільно-політичної мети. Об'єктивний характер і незабезпеченість суб'єктним фактором (у вигляді суттєво оновленого правлячого політичного класу) революційних змін українського соціуму на рубежі 1980 - 1990-х рр. спричинилися до низки наслідків політичного характеру.

Для політичного класу українських керівників (1960 - початку 1990-х рр.) на теренах нашої країни характерним є політичне лідерство, яке має прихований характер (на відміну від явного характеру політичного керівництва). Політичне лідерство існує як індивідуальний стиль діяльності політичних акторів, що зумовлювало його специфічність і невідповідність до загальновизнаних норм політичного лідерства як загального соціокультурного явища (тобто як політичного інституту). Політичне керівництво функціонує як субститут політичного лідерства.

За умов розпаду універсальної картини світу «радянської людини», активізації у радянському суспільстві особистості маргінального типу, кризи колективної ідентичності, змін у віносинах між елітою і «народною» масою відбувається послаблення впливу дії тоталітарної машини у політичному полі України. Політичне лідерство з механізму, форми існування влади стало перетворюватися на інститут зі своїми правилами функціонування у політикумі. Більше того, з'явилися передумови для появи, крім офіційних «керівників - лідерів», альтернативних політичних лідерів національного спрямування.

ВИСНОВКИ

Результати проведеного дисертаційного дослідження дозволяють зробити такі висновки.

По-перше, прихильники різних наукових традицій залежно від системи цінностей з'ясовують різні аспекти політичної реальності, що дає змогу бачити її у різних перспективах. Дослідження політичного лідерства пов'язане з конкретними закономірностями розвитку політичної науки про політичне керівництво, політичні еліти, управління державою, про політичних діячів. Погляд автора щодо лідерства і керівництва в політиці представлено у концепції системогенезу політичного лідерства та керівництва. Основні її положення полягають у наступному.

Політичне лідерство та керівництво за своєю природою є водночас полісистемним, гетерогенним, гетерохронним суспільним явищем, яке має характер чинника (лідерство/керівництво) політичного розвитку. Це пов'язано зі сферою узгодження соціальних, суспільних, політичних інтересів у великих спільнотах людей. Якості лідерства у тоталітарних суспільствах (примітивна демократія) не можна вивести з універсальних законів функціонування явища лідерства (діяльності політичного лідера і т. ін.) в демократичному суспільстві. І там існує лідерство як цілісний «геном».

У конкретній політичній практиці співвідношення лідерства і керівництва у політиці складається по-різному. Існує думка про те, що політичного лідерства у СРСР не існувало. Політичного лідерства як політичного інституту дійсно не було. Проте лідерство в політиці набуває різних якостей, а саме: існує як форма прояву політичної еліти (суб'єкт політики); як спосіб та умови організації влади; як результати політичної діяльності (у вигляді політичного устрою, політичних інституцій, суспільно-політичних цінностей); нівелюється політичним керівництвом тощо.

По-друге, запропонований підхід дає можливість пояснити явище політичного лідерства і політичного керівництва у динаміці та уточнити зміст понять «політичне керівництво» та «політичне лідерство», а саме: політичне лідерство - це процес інституційної самоорганізації і самоуправління суспільно-політичним розвитком за демократичних умов шляхом впливу на інституційне середовище, об'єктивно детермінований суб'єкт - суб'єктними відносинами соціальної залежності, в умовах здійснення політичної діяльності засобами реалізації механізму ідейних цінностей і спрямований на функціонування політичного життя суспільства.

Керівництво політичне - інститут і процес, системотвірним чинником якого є суб'єкт - об'єктні відносини суспільної залежності, які існують в умовах політичного життя суспільства і спрямовані на реалізацію політичної діяльності засобами механізму влади з використанням державних інститутів.

По-третє, дослідження компартійного керівництва та змін у політичному режимі пізньої фази тоталітаризму в Україні дає змогу говорити про специфіку політичного лідерства та керівництва. Складноструктурованість останніх детермінує форми, особливості їх прояву й функціонування у часі та політичному просторі країни (як механізму суспільно-політичних відносин, способу вираження інтересів частини населення, типу влади, чинника політичного розвитку).

По-четверте, політичне лідерство як інститут і процес є багатопараметричним явищем, яке зумовлює провідні процеси інституціалізації та елітотворення суспільства. Наявність сталого самовідтворювального інституту політичного лідерства - показник динамічності політичних відносин, передумова становлення демократичного суспільства, перманентна, організована самовідтворювана дія щодо упорядкованння політичного процесу з певною структурою відносин, ієрархій влади різних рівнів.

По-п'яте, існують принципово важливі відмінності між проявами політичного лідерства та політичного керівництва в умовах стабільності і нестабільності політичної системи. Як будь-яке соціальне явище, політичне лідерство має конкретно-історичний характер. Поряд з політичними лідерами і послідовниками суттєвим учасником процесу політичного лідерства є соціальне середовище як складова політичного лідерства в цілому.

По-шосте, трансформація політичного лідерства і політичного керівництва в Україні за умов тоталітарної системи призводить до незворотної деформації самої системи як такої. Політичне лідерство та керівництво мають різну природу (як політичну, так і неполітичну) й водночас існують як соціальний і політичний інститут, постійно діючий фактор політичного функціонування й розвитку суспільства.

Формування та становлення інституту політичного лідерства пов'язано з реаліями культурно-історичних особливостей українського державотворення, з головними пануючими світовими тенденціями в цілому. Інституалізація політичного лідерства в Україні ускладнюється незавершеністю в оформленні сталої державно-політичної моделі країни. Парадоксальність ситуації полягає в наявній слабкості держави (яка повинна стояти на сторожі основних прав і свобод громадян), порівняно з всесильністю бюрократії (та її чисельністю взагалі). В рамках концепціії системогенезу без відповіді залишається чимало питань, пов'язаних з проблемами політичного лідерства/керівництва здебільшого зумовленими інститутами міжнародного співробітництва, що може стати предметом подальших наукових пошуків.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія:

1. Траверсе О. О. Політичне лідерство та керівництво доби «лібералізованого» тоталітаризму в СРСР: український контекст (60-і - початок 90-х рр. ХХ ст.): монографія / О. О. Траверсе. - К. : ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2010. - 268 с.

Рецензії:

2. Тупчієнко Л. С. Системогенеза політичного лідерства і політичного керівництва / Л. С. Тупчієнко // Політичний менеджмент. - № 4. - 2010. - С. 184-187.

3. Сюндюков І. Анатомія лідерства / Ігор Сюндюков // День. - № 119-120 (3728-3279). - 2010. - 9 - 10 липня.

Статті у наукових фахових виданнях:

4. Траверсе О. Політичне лідерство і політичне керівництво в Україні як проблема історичної політології / О. О. Траверсе // Наукові записки. - К. : ІПіЕНД, 2004. - Вип. 25. - С. 80-91.

5. Траверсе О. Соціальна відповідальність як змістовна складова політичного лідерства і політичного керівництва / О. О. Траверсе // Людина і політика. - 2004. - № 5 (35). - С. 127-133.

6. Траверсе О. Політична лідерство і політичне керівництво в Україні як проблема історичної політології / О. О. Траверсе // Наукові записки. - К. : ІПіЕНД, 2004. - Вип. 25. - С. 80-91.

7. Траверсе О. Семантичне поле понять “політичне лідерство/керівництво” в політології / О. О. Траверсе // Політичний менеджмент. - 2005. - №3 (12). - С. 128-136.

8. Траверсе О. Політичне лідерство та політичне керівництво: суб'єкт-об'єктні особливості політичної дії / О. О. Траверсе // Наукові записки. - К. : ІПіЕНД, 2005. - Вип. 27. - С. 178-189.

9. Траверсе О. Особливості політичних складових суспільних процесів в Україні / О. О. Траверсе // Наукові записки. - К. : ІПіЕНД, 2005. - Вип. 28. - С. 337-347.

10. Траверсе О. Соціальне та суспільне у змісті політичного лідерства/керівництва / О. О. Траверсе // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - Київ; Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2005. - Вип. 7. - С. 338-347.

11. Траверсе О. Політичне лідерство / О. О. Траверсе // Віче. - 2006. - Вересень. (Спецвипуск). - С. 73-76.

12. Траверсе О. Політичне лідерство як складова процесу самоорганізації українського соціуму / О. О. Траверсе // Політичний менеджмент. - Спеціальний випуск. - 2006. - С. 109-117.

13. Траверсе О. Політичне лідерство, національна еліта і практика модернізації суспільства / О. О. Траверсе // Політичний менеджмент. - 2006. - №. 1 (16). - С. 27-36.

14. Траверсе О. Самоорганізація українського етносу: минуле і майбутнє / О. О. Траверсе // Політичний менеджмент. - 2006. - № 2 (17). - С. 176-179.

15. Траверсе О. Політичне лідерство і його роль в суспільно-політичних перетвореннях / О. О. Траверсе // Політичний менеджмент. - 2006. - № 3 (18). - С. 86-96.

16. Траверсе О. Політична влада і лідерство у зв'язках суспільної взаємодії / О. О. Траверсе // Сучасна українська держава: історичні імперативи становлення, тенденції та проблеми розвитку / Збірник. - К. : ІПіЕНД, 2007. - С. 277-290.

17. Траверсе О. Політичне лідерство як предмет політичної теорії / О. О. Траверсе // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - К., 2007. - Вип. 33. - С. 196-206.

18. Траверсе О. Політична модель українського соціуму: від керівництва до лідерства / О. О. Траверсе // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - К., 2007. - Вип. 35. - С. 336-347.

19. Траверсе О. Політичне керівництво і політичне лідерство в Україні пізньої радянської доби / О. О. Траверсе // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. редактор В. М. Вашкевич. - К., 2007. - Вип. 8. - С. 158-164.

20. Траверсе О. О. Політичне керівництво та політичне лідерство в інституційному середовищі партійно-радянської системи влади в Україні / О. О. Траверсе // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. редактор В. М. Вашкевич. - К., 2007. - Вип. 9. - С. 143-149.

21. Траверсе О. Політичне лідерство і демократизація / О. О. Траверсе / У кольорах «помаранчевої революції» / Загальна редакція та упорядкування Ю. Шаповала. - К. : ТОВ УВПК «ЕксОб», 2007. - С. 229-243.

22. Траверсе О. Політичне лідерство як складова рушійних сил політичного розвитку / О. О. Траверсе // Політичний менеджмент, 2007. - Спеціальний випуск. - С. 88-96.

23. Траверсе О. Історіографічні аспекти вивчення проблеми політичного лідерства / О. О. Траверсе // Політичний менеджмент. - 2007. - № 5 (26). - С. 30-39.

24. Траверсе О. Політичні керівники та лідери України: друга половина ХХ ст. / О. О. Траверсе // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. -2007. - Вип. 37. - С. 670-676.

25. Траверсе О. О. Інституційні зміни та лідерство в українській політиці початку демократичних змін / О. О. Траверсе // Віче. - 2007. - 18 вересня. (Спецвипуск). - С. 25-27.

26. Траверсе О. «Правлячий клас» на початковому етапі демократичних змін в українському соціумі / О. О. Траверсе // Політичний менеджмент. - 2008. - Спеціальний випуск. - С. 69-81.

27. Траверсе О. Концепція системогенезу політичного лідерства та політичного керівництва / О. О. Траверсе // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - К., 2008. - Вип. 40. - С. 154-175.

Размещено на Allbest.ru