Політична поведінка як феномен суспільного життя: теоретико-методологічні проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

УДК 32+159.9.019.4+303.01+303.42

23.00.01 - теорія та історія політичної науки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

ПОЛІТИЧНА ПОВЕДІНКА ЯК ФЕНОМЕН СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ

Северинюк Валентин Матвійович

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політичних наук Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Міністерство освіти і науки України

Науковий консультант - доктор політичних наук, професор Горбатенко Володимир Павлович, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, заступник директора.

Офіційні опоненти:

- доктор філософських наук, професор Кисельов Микола Миколайович, провідний науковий співробітник Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України;

- доктор політичних наук, доцент Побочий Іван Андрійович, Національна металургійна академія України, завідувач кафедри соціології та політології;

- доктор політичних наук Бушанський Валентин Вікторович, журнал Верховної Ради України "Віче", заступник головного редактора - завідувач відділу з висвітлення питань парламентської

діяльності та історії парламентаризму.

Захист відбудеться "24" вересня 2010 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.053.12 Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова за адресою: 01601, м. Київ-30, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (01601, м. Київ-30, вул. Пирогова, 9)

Автореферат розісланий "20" серпня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради М.А. Остапенко

Анотації

Северинюк В.М. Політична поведінка як феномен суспільного життя: теоретико-методологічні проблеми. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.01 - теорія та історія політичної науки. - Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. - Київ, 2010.

У дисертації викладено теоретичні та методологічні проблеми дослідження явища політичної поведінки як важливої складової політичної культури суспільства. Критично проаналізовано здобутки, сильні та слабкі сторони біхевіористського напряму в політології та запропоновано авторську концепцію системного біхевіоризму. Обґрунтовано структуру поняття "політична поведінка", його інтеграційно-методологічні властивості та функціональний контекст на рівнях політичної діяльності, політичної участі та політичного відчуження. Охарактеризовано поведінкову специфіку окремих суб'єктів політики - політичних лідерів, еліт, партій, парламентських коаліцій та опозицій. Показано взаємодію об'єктивних і суб'єктивних, інституціональних, ціннісних та особистісних чинників політичної поведінки.

Ключові слова: політична поведінка, політичний біхевіоризм, системний біхевіоризм, політична діяльність, політична участь, політичне відчуження, система детермінант політичної поведінки, структура політичної поведінки, класифікація політичної поведінки.

Северинюк В.М. Политическое поведение как феномен общественной жизни: теоретико-методологические проблемы. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.01. - теория и история политической науки. - Национальный педагогический университет имени М.П. Драгоманова. - Киев, 2010.

В диссертации изложены теоретические и методологические проблемы исследования феномена политического поведения как важной составной части политической культуры общества.

Классический бихевиоризм и его модификации - необихевиоризм, радикальный бихевиоризм, постбихевиоризм, которые особенно активно развивались в 40-70-е гг. XX в., - создали некоторые важные основания методики изучения политического поведения и достигли весомых научных результатов в оценивании реального поведения политических субъектов, в первую очередь избирателей. Однако следует признать, что политический бихевиоризм (political behaviorism) как традиционное направление западной (прежде всего американской) политологии не обеспечивает во всей полноте потребностей современной теории и методологии политической науки. В диссертации сделан вывод, что достижения бихевиоризма (его эмпирическую методику, концепты "единого архетипа избирателя", "математически доказанного научного знания" и т.п.) сегодня необходимо воспринимать как часть общей теории политического поведения, но не как эквивалент последней.

С целью терминологического обозначения общей теории политического поведения в диссертации предложено и обосновано её название - "системный бихевиоризм". Его структуру, по мнению автора, составляют следующие методологические элементы:

- концепция трех функциональных уровней политического поведения (политическая деятельность, политическое участие, политическое отчуждение), которые следует изучать, применяя родовое (общее для всех трех уровней) понятие - "политическое поведение";

- анализ поведения политического субъекта на основе общей для всех субъектов политики поведенческой структуры, которая включает: видовую и типологическую идентификацию субъекта; детерминанты его поведения; способы реагирования на политическую действительность; характер (качество) такого реагирования; последствия тех или иных политических действий или недеяния (функционального отчуждения);

- применение универсальной методики классификации политического поведения в соответствии с четырьмя базовыми параметрами: уровень, вид, форма, тип, которые могут быть последовательно применены к любому субъекту поведения или к группе таких субъектов;

- концепция политического поведения субъекта как системы определенных действий и недеяния, в связи с чем возникает необходимость анализа поведения с учетом общих закономерностей функционирования систем: внешних и внутренних факторов влияния; самосохранения и самозащиты; корреляционных и обратных связей; "закона маятника" и др.

В работе широко применены историографический, сравнительный и логический методы, с помощью которых предложены авторские формулировки и интерпретации самого понятия "политическое поведение", а также ряда других категорий и терминов - "закон подмены статусов", "структура политического поведения", "система детерминант", "функциональное отчуждение", "критерии формы и критерии содержания", "политическая конфронтация и конфликт", "массовое поведение и поведение "массы"", "агрессивное насилие" и "насилие без агрессии".

Дана характеристика поведенческой специфики отдельных субъектов политики - политических лидеров, элит, партий, парламентских коалиций и оппозиций. Показано взаимодействие объективных и субъективных, институциональных, ценностных и личностных факторов политического поведения.

Ключевые слова: политическое поведение, политический бихевиоризм, системный бихевиоризм, политическая деятельность, политическое участие, политическое отчуждение, система детерминант политического поведения, структура политического поведения, классификация политического поведения.

Severinyuk V.M. Political behavior as a social life phenomenon: theoretical and methodological issues. - Manuscript.

Dissertation for a Doctor of political science degree by specialty 23.00.01 - Theory and History of Political Science. - National Pedagogic University named after M.P. Dragomanov. - Kyiv, 2010.

The dissertation deals with theoretical and methodological investigation of the political behavior phenomenon as an important part of social political culture. Achievements, strong and weak aspects of behavioral trend in politology are critically analysed, and author's concept of system behaviorism is suggested. The structure of "political behavior" concept, its integration and methodological characteristics and functional context on the political activity, political collaboration and political alienation levels is grounded. The behavior peculiarity description of certain political subjects, such as political leaders, elites, parties, parliament coalitions and oppositions is given. The interaction of objective and subjective, institutional, value and personal factors of political behavior is shown.

Key words: political behavior, political behaviorism, system behaviorism, political activity, political collaboration, political alienation, system of political behavior determinants, political behavior structure, political behavior classification.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Ознаки суспільного прогресу виявляються через характер змін, що з плином часу накопичуються в процесі життєдіяльності людських спільнот. Сукупність таких змін свідчить про певну культуру суспільства як історично досягнутий рівень розвитку матеріальних і духовних цінностей, форм і субстанцій. Вихід на новий рівень культури чи зміна її якості залежать, зрештою, від того, як саме буде відбуватися взаємодія між окремими компонентами в ланцюгу суспільних трансформацій: реальний стан - ресурси - потреби - мета - результат. Це фактично означає, якою буде реальна поведінка суб'єктів процесу. Отже, цілком закономірно, що сучасні соціально-гуманітарні науки (з погляду і культурологічного, й онтологічного) базовим складником і показником культури всього суспільства та будь-якого окремо взятого соціального суб'єкта називають його поведінку, у випадку політичної культури - політичну поведінку.

У політичному та соціологічному аспектах політична поведінка постає одним з найочевидніших та водночас найскладніших явищ суспільного життя. Найочевидніших тому, що вона властива всім суб'єктам політики - від діячів, що перебувають на вершинах політичного лідерства, до зовсім аполітичних громадян, від індивідуумів до найвищих інституцій - органів державної влади. Найскладніших же тому, що це поняття характеризує все різноманіття реакцій (відгуків) на функціонування політичної системи, сукупність будь-яких форм взаємодій політичних суб'єктів - і з приводу безпосереднього здійснення влади на професійному рівні, і лише як вплив на її утворення та діяльність, і навіть у ситуаціях очевидного і тривалого відсторонення деяких громадян від сфери політичного.

Вивчення політичної поведінки потребує, крім зусиль політологів, також участі й інших фахівців - соціологів, філософів, психологів, істориків, правознавців, антропологів.

Об'єктом наукового інтересу політична поведінка стала ще в першій половині ХХ ст., насамперед у США, а згодом у країнах Західної Європи. Найбільш інтенсивно цей напрям досліджень - політичний біхевіоризм - розвивався в 1940-70-х рр. Його зачинателями стали Ч. Мерріам, Г. Госнелл, С. Райс, Х. Тайнгстен, П. Лазарсфельд, Б. Берельсон, В. Кі, Ф. Мангер, Е. Даунс, Г. Саймон, Дж. Клаппер, Е. Кемпбелл, Ф. Конверс, У. Міллер, Д. Стоукс, С. Верба, Г. Алмонд та ін. Щодо Східної Європи, то тут слід назвати публікації польських учених Т. Бодіо, Т. Клементевича, М. Карвата, В. Мілановського.

Останніми роками окремі практичні та методологічні аспекти політичної поведінки розробляють українські дослідники: О. Бабкіна, В. Бебик, Т. Блистів, С. Білоусов, В. Бортніков, В. Бушанський, І. Варзар, Л. Герасіна, В. Горбатенко, М. Гордієнко, І. Грабовська, Д. Дмитрук, О. Додонов, О. Донченко, Ю. Романенко, Н. Іванова, Г. Ігошкін, Б. Шендеров, Б. Канцелярук, М. Кисельов, В. Котигоренко, Л. Кочубей, І. Кресіна, М. Лепський, Ю. Мацієвський, А. Мисуно, В. Москаленко, А. Нальотов, М. Обушний, В. Пазенок, А. Пахарєв, О. Перекальська, І. Побочий, О. Проскуріна, М. Розумний, Н. Ротар, Ф. Рудич, О. Ткач, В. Цвєтков, А. Чемшит, В. Чигрин, І. Шаблінський, М. Шаповаленко, П. Шляхтун та ін. У сучасній російській політології відповідна тематика представлена в працях таких учених, як: Н. Анохіна, М. Афанасьєв, Ф. Бурлацький, А. Галкін, В. Гончаров, І. Гоптарєва, А. Демидов, Д. Зеркін, Ю. Ірхін, Б. Капустін, С. Кара-Мурза, Є. Мелешкіна, А. Мурадян, А. Назаретян, В. Пастухов, Г. Почепцов, Г. Пушкарьова, К. Сулімов, А. Фатенков, Д. Фельдман, М. Холмська, А. Хренов, М. Хевеші, Н. Чувашова, Є. Шестопал та ін.

Головною темою подібних публікацій є переважно електоральна поведінка та інші окремі форми політичної участі. Вітчизняна політологія лише починає досліджувати явище політичної поведінки. Актуальними для вивчення є як сам напрям у цілому, так і багато окремих питань. Давно назріла потреба в поєднанні емпіричних і теоретичних результатів. Традиційні здобутки політичного біхевіоризму, попри всю їхню значущість, уже не задовольняють вимог сучасного рівня науки.

У літературі спостерігається надзвичайна строкатість у визначенні самого поняття "політична поведінка" та його методологічної функції. Це не дає змоги встановити належне місце політичної поведінки в системі політологічних категорій та спричинює появу численних класифікацій, що суперечать одна одній. Зокрема, плутанина виникає при використанні таких параметрів, як "тип", "форма", "вид" та ін., через що буває складно і навіть неможливо відрізнити формальні ознаки політичної поведінки від її сутнісних, якісних рис. Таке становище створює додаткові труднощі при дослідженні та оцінюванні реальної ролі тих чи інших суб'єктів політики в суспільному житті.

Частково теоретико-методологічним проблемам політичної поведінки приділяється увага в деяких працях із загальних питань політології та в навчальних виданнях. Як правило, про політичну поведінку побіжно йдеться в загальному руслі тематики політичної культури, політичного процесу, конфлікту, політичних технологій, політичного менеджменту тощо. Відсутність спеціальних, а тим більше комплексних досліджень явища політичної поведінки в плані теорії та методології політичної науки зумовила вибір теми дисертації, її мету, завдання та структуру.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною комплексної науково-дослідницької теми "Проблеми політичної модернізації і трансформації: світовий досвід і українські реалії" кафедри політичних наук Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, що входить до Тематичного плану НДР НПУ імені М.П. Драгоманова, науковий напрям - "Дослідження гуманітарних наук", затверджений Вченою Радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (протокол № 5 від 27 січня 2005 р.).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у встановленні теоретичних та методологічних особливостей і засад, які необхідно враховувати при вивченні явища політичної поведінки, а також у визначенні місця поведінкової проблематики в загальному предметі політології та специфічних рис політичної поведінки з погляду різних рівнів і форм політичної суб'єктності.

Хід дослідження спрямовано на вирішення таких завдань:

- визначення сучасного теоретико-методологічного стану проблеми та ступеня вивчення її окремих питань шляхом порівняльного аналізу праць вітчизняних і зарубіжних учених;

- виявлення в політологічній літературі найбільш дискусійних, недостатньо висвітлених, суперечливих моментів при тлумаченні та обґрунтуванні сутності політичної поведінки, формулюваннях цього поняття та його базових складових;

- встановлення найбільш доцільного місця для поняття "політична поведінка" в ієрархії категорій політичної науки, виходячи з необхідності довести його реальну методологічну функцію та можливості при вивченні процесів політичної діяльності, участі та явищ політичного абсентеїзму;

- систематизація наявних у політологічній літературі класифікацій політичної поведінки, визначення їх позитивних сторін та недоліків і на цій основі надання пропозицій для більшої уніфікації класифікаційних параметрів; реалізація методологічної потреби в обґрунтуванні сутнісних критеріїв для типології політичної поведінки;

- усунення смислової нечіткості, багатозначності стосовно базових понять і термінів, що мають принципове значення для дослідження теми; обґрунтування та логічне доведення наукової доцільності особисто запропонованих дисертантом формулювань;

- структурне впорядкування системи детермінант політичної поведінки; установлення їх видів та специфіки й залежно від цього - механізму взаємодії різних детермінант (мотивів і регуляторів);

- визначення характерних особливостей політичної поведінки залежно від суб'єкта політичного процесу; головне завдання при цьому - виявлення залежностей між типами й формами політичної поведінки, схожих та відмінних рис в поведінці різних суб'єктів;

- дослідження ролі, яку відіграють при формуванні типів і форм політичної поведінки суто антропологічні чинники - психологічні та морально-етичні, що трансформуються під впливом інституціонально та ситуаційно зумовлених обставин, зокрема залежать від характеру взаємодії індивідуальних, групових та масових форм політичного процесу;

- аналіз гуманістичної складової політичної поведінки як однієї з домінантних умов формування психології соціального оптимізму, громадянської солідарності та демократизації суспільного життя.

Об'єкт дослідження - явище політичної поведінки як складова політичної культури суспільства; інституціональні, соціально зумовлені, нормативно-ціннісні та антропологічні компоненти політичної поведінки.

Предмет дослідження - ступінь, напрями та перспективи теоретико-методологічного вивчення політичної поведінки як об'єктивної реальності в структурі політичної системи; інтеграційні можливості різних суспільно-гуманітарних наук у дослідженні цього явища.

Методи дослідження. Виходячи з характеру теми, тобто поєднання в ній теоретичних, практичних та методологічних аспектів, у дисертації використано комплекс дослідницьких методів, що включає:

- системний метод, застосування якого дало змогу проаналізувати в одній методологічній площині співвідношення між такими поняттями, як "політична поведінка", "політична діяльність", "політичне функціонування", "політична іммобільність", "політичне відчуження" тощо і в результаті запропонувати авторську концепцію системного біхевіоризму;

- структурно-функціональний метод, за допомогою якого визначено структурні рівні політичної поведінки, що залежать від функціональних можливостей різних суб'єктів політики та їх реального виявлення за тих чи інших умов;

- історіографічний метод, тобто вивчення усього історичного шляху біхевіористського напряму в політичній думці та практичній політології, його еволюцію від класичних до модерністських форм, а також відображення його специфіки в сучасній політологічній літературі;

- аналітичний метод, реальне застосування якого виявилося, зокрема, у вивченні різноманітних наукових публікацій з поведінкової проблематики та в детальному дослідженні концепцій їх авторів. Також було проаналізовано зміст низки політологічних понять з метою виокремити в них специфічно поведінкові аспекти;

- метод синтезу й синергетики, що виявив доцільність поєднання методики й результатів різних суспільно-гуманітарних наук для отримання інтегрованого знання стосовно різноманіття причин, способів виявлення та наслідків політичної поведінки;

- порівняльний метод, що ліг в основу висновків про наявність у сучасних публікаціях з поведінкової проблематики значної кількості підходів, інтерпретацій та дискусій, але разом з цим - й недостатньо аргументованих поглядів, різночитань, суджень, що виключають одне одного;

- метод герменевтики, який автор застосував, зокрема, для дослідження тексту Універсалу національної єдності від 3 серпня 2006 р., в ході зовнішньої та внутрішньої критики цього документа, тлумачення його окремих положень;

- квантитативний метод, що став особливо доречним при дослідженні проблеми класифікації політичної поведінки, коли виявилося, що суттєва складність при виконанні цього теоретико-методологічного завдання полягає у використанні різними науковцями надзвичайно великої кількості терміноодиниць, якими вони характеризують типи й види політичної поведінки.

Крім вищезазначених, у дисертації були використані: загальнонауковий діалектичний метод (пошук істини через встановлення зв'язку між суперечливими позиціями та виявлення нової якості знання шляхом аналізу достатньої кількості джерел), методи формальної логіки - індукції, дедукції тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає передовсім у тому, що виконане дослідженням є першою в українській політології дисертацією, яка спеціально присвячена питанням теорії та методології політичної поведінки. Запропоновано загальну структуру комплексного підходу до теми та логіку послідовного висвітлення й аргументації окремих питань. На думку автора, завдяки зосередженню саме на поведінковій проблематиці були виявлені можливості корекції загальновживаних, але дещо трафаретних політологічних формулювань, що містять характеристики таких інституціональних суб'єктів політики, як політичний лідер, еліта, партія, парламентська коаліція, опозиція тощо.

Таким чином, в контексті проблем, викладених у дисертаційному дослідженні, уперше:

- проведено спеціальний аналіз якісного стану висвітлення поведінкової тематики в українській та російській політології. Обидві складові за змістом і рівнем приблизно однакові, там і там домінує інтерес до електоральної поведінки. Розгляд загальнотеоретичних аспектів (стосовно явища в цілому) представлений, як правило, у навчальній літературі та енциклопедичних і довідкових виданнях;

- підтверджено гіпотезу про те, що поняття "політична поведінка" володіє більшими методологічними можливостями порівняно з іншими, спорідненими з ним, поняттями - такими, як: "діяльність", "участь", "активність", "функціонування", "абсентеїзм" тощо. Не заперечуючи специфіки та змістовності цих понять, аргументовано висновок про правомірність визнання за категорією "політична поведінка" ролі інтеграційного, родового поняття для усіх вищезазначених;

- запропоновано при аналізі політичної поведінки застосовувати характеристики, якими оперує теорія систем, зокрема поняття внутрішньосистемних звязків та закономірностей функціонування систем - стабільності, динамізму, зворотного й кореляційного зв'язку, самозахисту тощо;

- уведено в науковий обіг та пояснено термін "структура політичної поведінки", що є методологічно необхідним при дослідженні та оцінюванні реальних політичних процесів. Термін містить такі основні елементи: суб'єкт; детермінанти; форми (способи) реагування; типи (характер) поведінкової взаємодії; наслідки політичної поведінки. Нововведенням є також термін "функціональні рівні політичної поведінки", що охоплює такі поняття, як "політична діяльність", "політична участь" та "політичне відчуження (абсентеїзм)";

- акцентовано увагу на тому, що політична поведінка часто виявляється як реальність, що існує в символічному полі політики. Таке становище, на думку автора, є результатом одночасної взаємодії основних та значної кількості так званих "проміжних статусів", носіями яких виступають політичні суб'єкти, особливо політичні еліти, партійні блоки та коаліції. Впливи різних статусів бувають відкритими й прихованими, збігатися або заперечувати один одного. Ця динаміка, що опосередкована поведінкою суб'єкта, може бути настільки глибокою і різкою, що дає підстави говорити про дію в процесах здійснення політичної влади своєрідного "закону підміни статусів";

- систематизовано в кількісному і якісному плані наявні в літературі характеристики політичної поведінки, за допомогою яких науковці визначають її типи, види, стилі, моделі, зразки, модифікації і т. ін. Показано недоцільність вживання надто великої кількості класифікаційних термінів та запропоновано власну уніфіковану систему класифікаційних параметрів;

- на основі комбінованого аналізу соціологічного, психологічного та політологічного підходів зроблено висновок про необхідність розрізнення в теоретико-методологічному дискурсі (коли йдеться про поведінку політичних суб'єктів) понять "маса" і "натовп". Перший з них при визначенні типів політичної поведінки запропоновано вважати нейтральним (несамостійним), оскільки масовість вказує не на тип, а на вид поведінки;

- створено теоретичні моделі виникнення різних типів політичної поведінки на рівнях політичної участі та політичного відчуження, що за умов конкретної автономної ситуації, у якій опиняється політичний суб'єкт, можуть одночасно характеризувати його або як учасника процесу, або як абсента;

- дослідження методологічних і теоретичних аспектів явища політичної поведінки поєднано в спільному контексті з практичними питаннями політичної влади, лідерства, демократії, диктатури. Їх розглянуто крізь призму людської психології, моралі, волі, механізмів деіндивідуалізації, політичного конформізму й нонконформізму, прагнення до свободи, ненасильства та гуманізації суспільно-політичних відносин.

Крім того, у дисертації набули подальшого розвитку такі питання:

- узагальнення здобутків біхевіористського напряму в політології, питання становлення його наукових шкіл, еволюції, різновидів: класичного біхевіоризму, необіхевіоризму, постбіхевіоризму, радикального біхевіоризму. Уперше спеціально досліджено питання про значення методології німецького вченого Макса Вебера як певної ланки, що утворилася між біхевіоризмом - відгалуженням експериментальної психології та біхевіоризмом політичним;

- аналіз змісту поняття "політична поведінка" шляхом зіставлення різноманітних дослідницьких концепцій. Запропоновано власне визначення цього суспільно-політичного явища. З метою більш точного відображення сукупної проблематики та сучасного розуміння комплексу завдань, що пов'язані з вивченням політичної поведінки, запропоновано увести до наукового обігу термін "системний біхевіоризм";

- структурне дослідження терміна "детермінанти політичної поведінки". Зокрема, визначено, що роль мотиву полягає не лише в тому, що він є передумовою появи психологічного імпульсу готовності до політичної дії (на цьому традиційно будуються концепції політичної участі та діяльності), але й протилежного поведінкового стану - політичного недіяння, відчуження;

- концепція політичного лідерства як окремого випадку політичної поведінки. Показано дію чинників, що корегують поширені в політології терміни "персоніфікований суб'єкт політики" та "демократизм лідерської поведінки". Зупинено увагу на проблемі суперечності між формальною і неформальною поведінкою політичного лідера, пояснено, чому харизматичність не слід вважати окремим типом політичної поведінки;

- розуміння поведінкових особливостей політичних еліт, що надало можливість критично розглянути деякі сучасні характеристики еліт та наголосити на важливості й неодмінності таких поведінкових ознак елітарності, як інтенсивність та соціально корисна результативність діяльності еліт. Обґрунтовано думку, що, навіть зважаючи на деяку аморфність поняття "політична еліта", його не можна вважати нейтрально-описовим терміном суспільствознавства, позбавленим ціннісного смислу;

- концепція парламентської коаліційності та опозиційності крізь призму українських реалій. Автор дійшов висновку, що реальна поведінка політичних сил доводить недоцільність та неможливість інституціонального й нормативного ототожнення понять "парламентська коаліція" і "парламентська більшість";

- проблеми політичної конфронтації, конфлікту, сили, насильства, тероризму. В аспекті відносин політичної влади розвинуто тезу про відмінність між поняттями "насильство" й "агресія", визначено риси "агресивного насильства" та "насильства без агресії".

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть стимулювати інтерес до поведінкової тематики вітчизняних політологів, соціологів, культурологів та представників інших галузей соціально-гуманітарного знання, спонукати до нових дискусій і пошуків. Окремі аспекти, досліджені в дисертації, будуть корисними для професійних політиків і пересічних громадян, оскільки політична поведінка властива всім реальним і потенційним суб'єктам політичного процесу. Положення, оцінки та висновки достатньо адаптовані для їх безпосереднього використання викладачами і студентами вищих навчальних закладів, при написанні магістерських і аспірантських праць, а також у системі підготовки управлінських кадрів різного рівня державних та самоврядних органів. Матеріали дисертації у вигляді навчально-методичних розробок задіяні в навчальному процесі Закладу післядипломної освіти "Центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій" при Київській обласній державній адміністрації. Відповідним чином вони використовуються при викладанні навчальної дисципліни "Політологія" в Класичному приватному університеті (м. Запоріжжя), а також входять до загального методичного фонду кафедри політичних наук Інституту політології та права Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова як частина опублікованих кафедрою навчальних посібників.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Проблематика, структура, положення та результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри політичних наук Інституту політології та права Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Основні положення та результати дисертації були оприлюднені у виступах на республіканських, міжнародних і вузівських науково-теоретичних та науково-практичних конференцій і читаннях, зокрема: "ХХІ століття: Альтернативні моделі розвитку суспільства" (Київ, 2006, 2007), "Дні науки" (Запоріжжя, 2006, 2007, 2008), "Трансформація політичної системи: соціальні перетворення та законодавчий процес" (Київ, 2007), "Поведінкові типи в українському соціокультурному середовищі: історичний досвід та аналіз тенденцій" (Київ, 2007), "Стратегічні питання світової науки" (Дніпропетровськ, 2007), "Науковий прогрес на межі тисячоліть" (Дніпропетровськ, 2007), "Кадровий потенціал управління соціальної сфери Росії: теорія і практика формування" (Москва, 2008), "Динаміка досліджень-2008" (Болгарія, Софія, 2008), "Науковий потенціал світу-2009" (Болгарія, Софія, 2009).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 38 праць, у тому числі: одноосібно написана монографія "Політична поведінка: проблеми теорії та методології" (19 авт. арк.), 22 статті в українських наукових журналах і збірниках, що є фаховими за спеціальністю "Політичні науки", матеріали наукових конференцій, розділи в колективних навчальних посібниках з політології та окремі тематичні брошури.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, додатків, списку використаних джерел. Текст викладено на 410 сторінках, з них 367 сторінок основного тексту, 4 сторінки додатків і 39 - списку використаних джерел (408 найменувань).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено рівень її наукового опрацювання; сформульовано мету, завдання дослідження, його об'єкт і предмет; охарактеризовано методи дослідження; визначено наукову новизну та встановлено практичне значення одержаних результатів, а також наведено дані щодо їх апробації.

Перший розділ - "Політична поведінка як поняття й предмет дослідження політичної науки" - присвячено історіографії поведінкового напряму в політології та дослідженню методологічної ролі поняття "політична поведінка" в системі категорій політичної науки.

У підрозділі 1.1. - "Біхевіористський напрям у політології: сутність, традиції, еволюція" - простежено періоди становлення, піднесення та кризи політико-поведінкових досліджень упродовж 20-90-х рр. ХХ ст. Їх витоки закорінені в психологічній науці, об'єктом якої є передовсім індивід. Закономірно, що й політичні біхевіористи свою головну увагу спрямували на людину - "політичну істоту", яка має індивідуальну систему мотивації. На їх переконання, персональні статусні риси (стать, освіта, професія, місце проживання, матеріальне становище, віросповідання та ін.) є визначальними домінантами політичного вибору. Кількісні методи, збір емпіричного матеріалу та його статистичні узагальнення за допомогою комп'ютерних програм стали головним підґрунтям наукової методології політичних біхевіористів у 1940-70-х рр. Цієї методики дотримувалися всі відомі біхевіористські школи, що представлені в першу чергу університетами США - Чиказьким, Колумбійським, Мічиганським та ін.

Максимально можливе математичне узагальнення отриманих даних підпорядковувалося меті визначити "єдиний оптимальний алгоритм прийняття рішень", "єдиний архетип виборця". Як наслідок - виник парадокс: поведінкові комп'ютерні моделі й прогнози заступили собою реальні політичні процеси - властиву їм суперечливість, конфліктність, ідеологічну неоднорідність, непередбачуваність. Незважаючи на те, що свого часу біхевіоризм став дійсно новаторським, перспективним напрямом політичної науки, в останні десятиріччя спостерігається спад колишнього оптимізму у вивченні політичної поведінки. Крім вищезазначеного, причинами кризи поведінкових досліджень стали:

1) помилкове уявлення про те, що винятково електоральна поведінка та її емпіричні й теоретичні узагальнення можуть дати "унікальний ключ" до розуміння фундаментальних процесів сучасної політики;

2) сприйняття політичного життя як незмінного, однорідного, унаслідок чого дослідники електоральної поведінки не бачили необхідності докладно зіставляти відповіді респондентів та реальне політичне середовище того часу, коли проводилось опитування;

3) прагнення до тотального охоплення предмета дослідження (поведінки виборців), надання переваг загальнонаціональним опитуванням. Глобалістські підходи, зорієнтовані на максимально агреговані сукупності даних, за визнанням самих біхевіористів, досягли межі своїх інструментальних можливостей;

4) намагання оперувати загальними, змодельованими за допомогою комп'ютерної техніки та нерідко відірваними від контексту даними при незначному аналізі їх змістовного боку, що призводило до упереджених, поспішних висновків, які не знаходили підтвердження в реальних процесах.

Так званий постбіхевіоризм (започаткований наприкінці 60-х рр. ХХ ст., зробив важливі кроки в напрямі модернізації поведінкових досліджень, але їх не можна визнати достатніми. Необхідне подальше теоретичне осмислення феномену політичної поведінки. Слід тісніше поєднувати емпіричну методику досліджень з інституціональними, нормативно-ціннісними, ідеологічними, антропологічними компонентами сучасної політики.

Підрозділ 1.2. - "Політична поведінка" як інтеграційна категорія політичної науки" - містить порівняльний аналіз поняття "політична поведінка" та споріднених з ним - "політична участь", "політична діяльність", "політична активність", "політичне функціонування", "антиучасть" тощо. Найбільш проблемним є розуміння співвідношення перших двох понять - "участь" та "діяльність", від чого безпосередньо залежить визначення категорії "політична поведінка" та встановлення її основної методологічної функції. У політології переважають такі підходи:

1) фактичне ототожнення понять "політична участь" і "політична діяльність";

2) надання категорії "політична участь" статусу узагальнюючої, яка вбирає в себе поняття "політична діяльність" (так звана "учасницька" концепція політичної поведінки);

3) надання категорії "політична діяльність" статусу узагальнюючої, яка вбирає в себе поняття "політична участь" (так звана "діяльнісна" концепція політичної поведінки).

Зазначені розбіжності мають принциповий характер і не тільки спричинюють суперечності та алогізми у визначеннях політичної діяльності та участі, але й не дають змоги їх чітко класифікувати за видами й типами. Відбувається змішування критеріїв і характеристик, професійних і непрофесійних форм, коли одні й ті самі явища, але в різних типологіях і оцінках називаються то участю, то діяльністю, то антиучастю, то діяльністю у "вузькому" або "широкому" розумінні слова тощо.

Усунення вищезазначених суперечностей можливе на основі нового методологічного підходу, який поступово посилюється в політологічній літературі - стає помітним визнання за поняттям "політична поведінка" ролі об'єднавчої, родової категорії, що охоплює поняття і політичної діяльності, і політичної участі.

У підрозділі 1.3. - "Концепція системного біхевіоризму" - поглиблено положення та висновки попередніх підрозділів відповідно до вимог системного методу наукового пізнання. Пропозиція ввести до методологічного інструментарію політології термін "системний біхевіоризм", на думку дисертанта, не захаращує вже відомий термінологічний ряд: біхевіоризм, необіхевіоризм, радикальний біхевіоризм, постбіхевіоризм, а дає змогу краще відобразити процес розвитку сучасних знань про феномен політичної поведінки.

Концепція системного біхевіоризму містить такі основні тези:

1) політична поведінка - це один зі специфічних видів соціальної поведінки; він властивий усім політичним суб'єктам відповідно до загальноприйнятих класифікацій: інституціональним, соціальним, функціональним, первинним, вторинним, персоніфікованим, колективним тощо;

2) політична поведінка будь-якого політичного суб'єкта повинна досліджуватися в параметрах універсальної методологічної структури. Її елементами є аналіз п'яти складових: самого суб'єкта; детермінант його поведінки; способів реагування на політичні події; типу відносин з іншими суб'єктами; оцінювання наслідків поведінки;

3) поняття "політична поведінка" відображає як діяльнісний, так і недіяльнісний стани політичного суб'єкта. Категорія політичної поведінки як системне поняття охоплює три функціональні рівні політичної суб'єктності - політичну діяльність, політичну участь та політичне відчуження;

4) динамічність, статичність та невизначеність як стани політичної поведінки дають підстави для її аналізу в плані загальних закономірностей функціонування систем: зовнішніх і внутрішніх впливів, самозахисту, кореляційних і зворотних зв'язків, "закону маятника" тощо.

5) необхідність дотримання чіткої (універсальної) системи параметрів і критеріїв класифікації політичної поведінки (підрозділ 1.5.)

Отже, у дисертації запропоновано таке визначення політичної поведінки: це - один з видів соціальної поведінки, сукупність різноманітних форм і типів реагування (відносин, дій та недіянь, раціонально-діяльнісних та емоційно-психологічних станів) усіх суб'єктів політики з приводу функціонування політичної системи суспільства; політична поведінка виявляється на рівнях політичної діяльності, політичної участі та (або) політичного відчуження.

У підрозділі 1.4. - "Загальна система детермінант політичної поведінки" - показано значення поняття "детермінанта" як одного з елементів структури політичної поведінки. Розглянуто дві складові детермінанти: мотиви та чинники впливу (або регулятори). Мотив розуміється як усвідомлений політичний інтерес, сукупність сформованих досить стійких внутрішніх настановлень і переконань суб'єкта, що спонукають його до певної політичної дії або, навпаки, зумовлюють поведінковий стан політичного недіяння (відчуження). Чинники впливу (регулятори) мають характер постійного чи змінного, різною мірою тривалого зовнішнього впливу на суб'єкта політики, результат якого може посилювати, корегувати або на деякий час блокувати мотиваційну систему.

Охарактеризовано особливості окремих детермінант - інституціонально-нормативних, ідеологічних, ціннісних, статусно-рольових, персоніфікованих, емоційно-психологічних, соціально-економічних та демографічних, форс-мажорних і глобалізаційних. При комплексному аналізі потрібно враховувати дію так званих "наддетермінант", а також ситуації колізії детермінант ("зіткнення", взаємного заперечення).

Значення політичної поведінки не обмежується її фізичними формами та нормативно визначеними процедурами. Нерідко на перше місце виходять енергійність процесу, імпульсивна спрямованість, суспільний резонанс, вольові зусилля учасників, моральні оцінки, емоційні враження.

Підрозділ 1.5. - "Методологічні засади класифікації політичної поведінки" - є спробою вирішення питань, які породжують чи не найбільше труднощів і недоречностей при застосуванні структурно-типологічного методу в суспільствознавстві.

Необхідно виробити чітку систему параметрів класифікації, яка давала б змогу максимально повно, чітко, лаконічно й адекватно враховувати кількісні та якісні сторони політичної поведінки, вирізняти її форми та зміст. На жаль, у літературі спостерігається змішування критеріїв оцінювання, що призводить до надмірних абстракцій, дублювань і взаємозаперечень. Сьогодні політологи у своїх класифікаціях політичної поведінки послуговуються більше ніж двома десятками термінів-параметрів, що поєднані в найрізноманітніші комбінації. Найчастіше зустрічаються такі терміни: "тип", "вид", "форма", "рівень", "зразок", "норма"; рідше - "стереотип", "стандарт", "правило", "стиль", "модель"; іноді - "модифікація", "матриця", "риса", "ступінь", "акт", "стан", "конфігурація", "вектор", "тональність", "лінія", "спосіб". Очевидно, що подібний різнобій у термінології, коли вона вживається, підкреслюємо, зі спеціальною - класифікаційною - метою, не є перспективним ні з методологічного, ні з практичного погляду. Потрібно застосовувати уніфікований підхід - класифікувати політичну поведінку за чотирма основними параметрами, між якими існує певна кореляційна залежність: рівень, вид, форма, тип.

Під "рівнями політичної поведінки" слід розуміти функціональні рівні політичної суб'єктності, тобто на якому рівні виявляється поведінка - на рівні політичної діяльності, політичної участі чи політичного відчуження (абсентеїзму). Класифікаційний параметр "вид політичної поведінки" також відображає специфіку різних суб'єктів: їх кількісні та структурні характеристики, рівень інституціоналізації, масштабність. Види політичної поведінки - це поведінка індивідуальна, групова, масова, електоральна, колективна, корпоративна (партійна, блокова, коаліційна) тощо. Параметр "форма політичної поведінки" вказує на конкретні способи реагування суб'єктів на політичний процес, як саме на практиці вони демонструють своє ставлення до функціонування політичної системи, за допомогою яких специфічних методів, вчинків, дій вони організовують та здійснюють політичну владу, впливають на неї, виявляють політичну участь індивідуально чи в складі соціальних груп, спільнот. Політико-поведінкові форми досить різноманітні: політичні мітинги, демонстрації, страйки, виборчі кампанії, засідання парламенту, переговори тощо. "Тип політичної поведінки" - це головна якісна характеристика політичного явища чи процесу, що складається із сукупності аналітичних оцінок і висновків стосовно особливостей дій чи недіянь політичних суб'єктів. Типологію політичної поведінки здійснюють, враховуючи насамперед фактичні результати взаємодії політичних суб'єктів у тих чи інших формах, очевидні наслідки перебігу конкретних подій, однак принципове значення має також оцінювання прихованого потенціалу суб'єктних устремлінь та прогнозування їх спрямованості.

Усі видові й типологічні визначення політичної поведінки, що зустрічаються в літературі, можна умовно поділити на чотири групи: терміни-антоніми (наприклад, конструктивна - деструктивна); терміни-синоніми (наприклад, конвенціональна, консенсусна); терміни-нейтрали (наприклад, випадкова, стереотипна); терміни-адеквати. Остання група має комбінований характер (включає в себе багато термінів з інших груп). Терміни-адеквати найточніше та найбільш повно розкривають сутність явища політичної поведінки відповідно до процесів і обставин, що формують основний предмет політичної науки: закономірності функціонування політичної системи суспільства, методи та форми здійснення політичної влади, способи її легалізації і легітимації, особливості політичної культури, конкретного політичного процесу тощо (наприклад, поведінка лідерська, опозиційна, учасницька, солідарна, коаліційна).

Другий розділ - "Специфіка персоніфіковано-елітарної й масової політичної поведінки" - побудований за методом аналізу дихотомій; поведінкові явища досліджено в широкому діапазоні явищ: політичне лідерство - політичне відчуження.

У підрозділі 2.1. - "Поведінкові особливості політичного лідерства" - проблема розглянута в трьох аспектах: лідерство в категоріях окремого й загального; лідерство й демократія; "харизма" політичного лідера.

Важливо підкреслити, що близькі, але не тотожні поняття "лідер" і "лідерство" виражають різні види політичної поведінки - відповідно: індивідуальний та груповий, корпоративний. У даному випадку обидва види існують в органічній єдності, тобто в індивідуальному лідерстві відбувається поєднання персонального та колективного начал. Функціонує своєрідний міжвидовий поведінковий механізм, головна сутність якого зводиться до поняття "взаємодія" (лідерство як ефект "групової дії", "соціальної взаємодії"). Такий підхід до проблеми лідерства має сталу традицію в різних політико-соціологічних школах (М. Вебер, В. Ленін, К. Каутський, Е. Богардус, П. Пігорс, Р. Мертон). З іншого боку, у цьому механізмі чітко виявляється й суперечливість явища політичного лідерства, що виникає між персоніфікацією лідерської поведінки та її залежністю від певних форм і типів колективної, групової поведінки лідерського оточення, його послідовників. суспільство політичний біхевіоризм партія

Дослідження явищ лідерської поведінки (і в історичному, і в сучасному контексті) заперечує доречність поширених у сучасній політології думок про демократизм як однозначну поведінкову сутність політичного лідерства. Легітимована суспільством та унормована юридично система демократичних цінностей автоматично не забезпечує демократичного типу лідерської поведінки. Та й саме поняття "демократія" є досить широким. (Наприклад, російські політологи змушені винаходити нові поняття, які б адекватно передавали специфіку теперішньої російської демократії, достатньо легітимізували тип (режим) поведінки політичного керівництва Росії. З цією метою вони вживають поняття: "демократура", "керована демократія", "виборна монархія"). Зважаючи на зіткнення у сфері політики різноманітних суспільних інтересів, що потребують різних способів їх забезпечення та координації, цілком очевидним є висновок, що в поведінці будь-якого політичного лідера містяться елементи демократизму й авторитаризму, бюрократизму й популізму, партнерства й примушування. Головне - як ці елементи скомбіновані, у яких формах та якою мірою окремі з них набувають домінантного значення. Так, живильним підґрунтям для авторитаризму нерідко стають неформальні зв'язки як невід'ємна риса поведінки лідера, що сприяє його легітимності. З часом подібні зв'язки можуть набувати інституціональних форм, у яких затверджуються авторитарні тенденції (з'являються нові структури влади, посади, на які призначаються так звані "сірі кардинали", духовні соратники "вождя").

Поширеним у політології та побутовій лексиці є визначення "харизматичний лідер". Підстави для таких оцінок насправді існують. Але, на наше переконання, об'єктивно немає підстав говорити про особливу - "харизматичну" - поведінку політичних лідерів. Харизматичність не є окремим типом політичної поведінки, оскільки не передбачає якихось специфічних способів взаємодії лідера та його оточення. (Тут ми не беремо до уваги маніпуляційні технології, які можуть на деякий час забезпечити ефект псевдохаризми, чи технології створення сакрального культу "вождя"). Політична харизма - це явище суб'єктивного походження, сукупний витвір суспільної (масової) свідомості, що існує як враження, настрій і складається з раціональних та ірраціональних оцінок багатьох конкретних форм і типів лідерської поведінки.

У підрозділі 2.2. - "Елітарність" політичної поведінки" - показано, що поведінкові дослідження дають змогу внести корективи та доповнення до відомих на сьогодні визначень політичної еліти. У контексті теорії політичної поведінки до поширених у літературі характеристик політичних еліт обов'язково слід додавати такі ознаки: інтенсивність діяльності, постійне демонстрування якостей суспільного лідера, підвищена ініціативність, неперервність суспільно творчих зусиль. Поведінка еліт має оцінюватися передовсім за критеріями стратегічного типу політичної поведінки.

Поняття "політична еліта" аж ніяк не належить до нейтрально-описових термінів суспільствознавства, оскільки в першу чергу потрібно орієнтуватися на те, що:

1) тільки політичні еліти можуть сформулювати філософію цінностей суспільного розвитку, донести її до масової свідомості, виступити стратегічним керівником, з діяльністю якого громадяни завжди (навіть у періоди розчарувань в окремих політиках) пов'язують свої найбільші очікування. Свідомо чи підсвідомо населення в перспективі саме прагне набути своєрідного "сукупного елітарного статусу", тобто вищого ступеня розвитку. Не випадково в контексті політичного елітаризму з'являються визначення: "інтелектуальна", "інтелігентська", "культурна", "патріотична";

2) пересічні громадяни не часто цікавляться тонкощами інституціонального механізму розподілу влад та посадових функцій певних керівних осіб, зате постійно спостерігають за публічними діями політичної еліти. У першу чергу, вони психологічно реагують на той чи інший тип поведінки представників еліти. Це важливо для обох сторін: громадяни оцінюють публічну поведінку політиків у категоріях етики й моралі ("хороший/кращий або поганий/гірший"), а сама еліта всіма способами намагається підтримати свою соціально-етичну легітимність, політичні гравці активно переконують виборців, що саме вони є носіями "елітної" поведінка, яка вибудовується за формулою: "я є зразок, роби, як я";

3) навіть у суспільствах розвинутої демократії (нехай і не такою мірою, як при авторитаризмі) політична еліта неодмінно виробляє особливу елітарну самосвідомість, тобто вважає себе верствою, що покликана керувати суспільним життям у цілому. Невміння еліти відчути різницю між об'єктивним суспільним покликанням та своїми суб'єктивними здібностями породжує негативне явище "елітократії", "елітарного егоїзму". Негативна якість поведінки еліти часто виявляється як особливий вид гротескової естетики - нарцисизм, а також у спекулятивній політичній поведінці, наприклад у спробах ототожнити власну (корпоративно-усвідомлену) систему цінностей із загальносуспільною, державно-національною.

...