Політична поведінка як феномен суспільного життя: теоретико-методологічні проблеми

Підрозділ 2.3. - "Масова політична поведінка і поведінка "маси" - відображає авторський погляд на проблему так званих "масовий явищ" у суспільно-політичному житті. У руслі проблематики політичної поведінки часто вживаються такі поняття: "масова поведінка", "поведінка маси (мас, натовпу, юрби)", "масові рухи", "масові форми політичної поведінки (участі)", "масова політична участь", "масові публічні акції (виступи, дії, заходи)", "масові безлади (заворушення)" тощо. Здавалося б, термінологія одна й та сама, але її тлумачення в різних авторів далеко не однозначне.

Починаючи з далекого минулого, виникали та з'являються й сьогодні різні версії наукового осмислення масових явищ у політиці. Практично всі вони (від спроб оцінити окремі факти до цілісних теорій масового суспільства) містять у своїй побудові поведінковий аспект, проте наповнюють поняття "маса" та "масовість" різним змістом: то надаючи їм переважно соціально-психологічного звучання (Г. Лебон), то соціально-класового (марксизм), то культурологічного (Х. Ортега-і-Гассет).

Унаслідок проведеного дослідження ми дійшли висновку, що поведінково-політологічний підхід до проблеми повинен мати свою специфіку. Вона полягає у сприйнятті поняття "маса" як загальної поведінкової форми, нейтральної за змістом. Щоб дослідити поведінку "маси", політолог спочатку повинен її структурувати, диференціювати за можливими формами, тобто способами існування - від макроформ (народні маси, електорат, суспільні верстви, класи тощо) до мікроформ (збори, мітинги, демонстрації тощо). Наступне завдання аналізу - визначити (у кожному конкретному випадку) тип поведінки маси.

Поняття "маса" не є антиподом поняття "група", але при оцінюванні поведінки маси/групи потрібно аналізувати, наскільки стійкими й тривалими є її внутрішні зв'язки: для групи вони є властивістю, для маси - перехідними станами. Політолог не повинен змішувати поняття "маса" і "натовп". Безумовно, будь-який натовп є масою, але не всяку масу можна вважати натовпом. Маса є формою (або формами), а натовп - специфічним поведінковим станом, одним із типів деструктивної політичної поведінки, що спричинений переважно механізмами ірраціональної соціальної психології. У подібному стані (за певних умов) може опинитися будь-яка маса, але вона так само може й уникнути стану натовпу.

Щодо поняття "масова політична поведінка", то воно вказує не на форму чи тип політичної поведінки, а на її окремий вид (інші види - поведінка групова, індивідуальна).

У підрозділі 2.4. - "Політичне відчуження як специфічний рівень політичної поведінки" - узагальнено основні наукові концепції щодо сутності політичного відчуження та його структури, запропоновано методологію аналізу цього явища у поєднанні з поняттям "політична участь".

У політологічних та соціологічних виданнях, поряд з поняттям "політичне відчуження", вживається більше ніж півтора десятка споріднених понять, які характеризують поведінку політичного суб'єкта, що є протилежною до політичної участі, наприклад: "неучасть", "антиучасть", "абсентеїзм", "іммобільність", "пасивність", "аполітичність", "байдужість", "апатія" тощо. У дисертації обґрунтовано висновок, що за методологічними можливостями поняття "політичне відчуження" є найбільш доцільною, загальною науковою категорією, яка дає змогу охопити найбільшу кількість об'єктивних та суб'єктивних явищ так званої "неучасницької" поведінки.

Політичне відчуження наявне в будь-якій політичній системі. У політології давно точиться дискусія щодо критеріїв, за якими "участь" можна відрізнити від "неучасті". Американські науковці С. Верба, Н. Най, Л. Мілбрет та інші започаткували низку термінів: "поінформована політична бездіяльність", "свідома політична бездіяльність", "мінімально необхідний поріг активності", "пасивні форми політичної участі", які вживаються для забезпечення так званої "змішаної" інтерпретації політичної участі. Але ця "змішаність", з нашого погляду, і є не що інше, як політичне відчуження, про що й треба прямо казати. При цьому, однак, не варто повністю протиставляти участь відчуженню або відчуження - участі, а навпаки, виявляти спільну площину їхнього існування. Поведінковий підхід надає таку можливість.

Політичне відчуження можна представити як соціальний процес (розрив соціальних звязків, аномія), як стан політичного суб'єкта (усвідомлена аполітичність) або як політичну ситуацію, коли в цілому політично спроможний суб'єкт не бере участі в політиці: робить це за власним рішенням, чи в конкретний момент цьому перешкоджають якісь зовнішні обставини. Таку ситуацію ми називаємо "функціональним відчуженням", що є синонімом понять "недіяння", "неучасть", "абсентеїзм" (останнє - в широкому, а не тільки в електоральному значенні). На теоретичних моделях взаємодії гносеологічних, аксіологічних та статусних детермінант (у разі, якщо суб'єкт може приймати автономні рішення: бути чи не бути учасником) простежено зв'язок між ситуаціями політичного відчуження та політичної участі. Виявлено, що структури обох ситуацій містять спільні ознаки, у кожній з них наявна міра своєї протилежності. Політичне відчуження завжди існує в діапазоні між маргінальною пасивністю та потенціалом різнобічно-активних політичних дій. У цьому його своєрідність і небезпечність, бо навіть маргінес може перетворитися на активну силу, якщо ним оволодіють політичні шахраї чи екстремісти.

Третій розділ - "Інституціональні та ціннісні компоненти політичної поведінки" - охоплює проблеми, що є базовими для розуміння механізму функціонування політики, - того, як її інститути, будучи політичними формами, взаємодіють зі своїм змістом - політичними цінностями, інтересами й нормами.

У підрозділі 3.1. - "Партійна діяльність і партійна поведінка" - викладено концепцію "політичної дволикості", яка найвиразніше проступає на прикладі саме політичних партій. Кожна провідна політична партія одночасно має засвідчувати здатність бути присутньою і в системі влади, і в системі розгалужених соціальних зв'язків. Це - сутність партійної діяльності і її важливий привілей, оскільки він надає партії можливості для широкого маневрування, демонструючи політичну поведінку двох рівнів - інституціонально-діяльнісну та громадсько-учасницьку.

Відповідно до нормативно-юридичних засад політичної системи, діяльність партій та партійних об'єднань (блоків, коаліцій) є інституціональною, формалізованою в основних правах та обов'язках. Однак жорстке суперництво за владу, конкурентна боротьба за голоси виборців, необхідність тактичного маневрування тощо часто породжують негативні поведінкові типи - кон'юнктурність (яка межує з ренегатством), двозначність (споріднену з безпринципністю), пристосуванство (що дорівнює популізмові). Соціально корисна практика партійних сил (передбачена юридичними та політичними нормами) нерідко заміщується імітаційно-діяльнісними формами поведінки партій, коли вони замість послідовного виконання суспільно значущих функцій (агрегації соціальних інтересів, політичного просвітництва, соціалізації громадян тощо) демонструють ситуаційний, символічний, декларативний та подібні типи політичної поведінки.

Багато партій виявляються нездатними виконувати інституціональні ролі та функції. Прагнучи за всяку ціну залишитися в політичному процесі, вони намагаються скористатися в першу чергу утилітарно-ірраціональними елементами масової свідомості, станами емоційного збудження населення, що виникають внаслідок простого спостереження за політичними "видовищами". Подібні ситуації супроводжуються гострими емоційно-психологічними розколами: солідарності/протесту, оптимізму/розчарування, терпимості/агресивності тощо. На тлі таких настроїв партії уміло підміняють інституціональний зміст партійної діяльності вибірковими формами своєї політичної поведінки. Тобто вдаються до дій, які вигідні передовсім самій партії чи партійному блокові. Наприклад, у запалі виборчих кампаній, замість пояснення та переконання громадян у дійсних можливостях своєї політичної сили, партії одразу "вводять у гру" свій основний резерв - електорально-привабливий образ партійного лідера. Таким чином політична діяльність, відома ще з античних часів як "царське мистецтво", перетворюється на технологію формування "партійного бренду".

У підрозділі 3.2. - "Поведінка парламентських коаліцій: компроміси й конфлікти" - головну увагу приділено таким аспектам: а) передумови виникнення напруженостей та конфліктів всередині парламентських коаліцій; б) взаємозалежність між поняттями "парламентська коаліція" та "депутатська більшість".

Політична практика засвідчує, що для парламентських фракцій чи груп коаліційні угоди дуже часто не є кінцевою метою їх взаємодії. Очевидно, що коаліції - це ознака більше тактичної, ніж стратегічної поведінки. Компромісність, а часто-густо вимушеність утворення таких союзів стає передумовою амбівалентності й девіантності коаліційної поведінки. Чинники, що зумовлюють подібне становище, діють з різною силою, але постійно. Це ціла група суперечностей: між нормативними, регламентними процедурами та партійними інтересами; між партійною і фракційною дисципліною та правом на автономію окремих депутатів; між кількісним та якісним складом коаліції; між спільним інтересом та пріоритетами лідерства з боку окремих учасників; між необхідністю нести колективну, коаліційну відповідальність за політику всього уряду та егоїстичним бажанням перекласти спільні помилки на когось одного із союзників.

Для розгляду проблеми "парламентська коаліція - депутатська більшість" особливе значення мають такі види коаліцій, як формальні і неформальні. Історія парламентаризму, зокрема й українського, виявила, наскільки гостро на практиці може постати питання: чи формальна коаліція є засобам досягнення реальної більшості, чи реальна більшість є засобом створення формальної коаліції? Іншими словами: яке з двох понять - "коаліція" чи "більшість" - слід вважати пріоритетним? На жаль, Конституція України встановила між цими поняттями надто жорстку залежність, більше того працездатність парламенту безпосередньо поставлено в залежність від існування формальної коаліції. Але, як підтверджує практика, більші гарантії життєздатності парламенту створює не формально-коаліційна угода між фракціями, а депутатська більшість (і не в останню чергу неформальна, ситуаційна). Отже, депутатська більшість є необхідною умовою діяльності парламенту, а коаліція фракцій - важливим і бажаним, але тільки одним із способів формування реальної більшості і аж ніяк не жорстко регламентованою умовою її існування.

У підрозділі 3.3. - "Типологія та детермінація опозиційної поведінки" - проаналізована проблема розбіжностей між формальним статусом парламентської опозиції та її реальною опозиційною поведінкою.

Щоб визначити фактичну опозиційність, ми пропонуємо керуватися двома базовими критеріями: загальнофункціональним (родовим) та поведінковим (тут і далі термінологія наша. - В.С.). Загальнофункціональний критерій означає обов'язкову і одночасну наявність ознак, за якими в принципі ту чи іншу політичну силу можна вважати опозиційною, тобто наявність структури явища опозиційності. Це: організованість; неучасть у формуванні вищих органів влади; критичне ставлення до діяльності уряду та системний контроль за його діями; пропонування альтернативних програм суспільного розвитку та боротьба за їх втілення; прагнення прийти до урядової влади (апробація роботи "тіньового" кабінету міністрів тощо). Родовий критерій має бути конкретизований так званими "критеріями форми" (час, місце, кількість, формальні норми, статуси, повноваження опозиції тощо). Поведінковий критерій передбачає встановлення та аналіз фактів з діяльності конкретної опозиції, характеру її дій, реагувань, відносин, способів ставлення до інших політичних сил, до інститутів влади, особливостей звязків з населенням, методів політичної конкуренції тощо. Типологія за критеріями поведінки, або "критеріями змісту", порівняно з критеріями форми, є більш суб'єктивною. Значною мірою вона ґрунтується на оцінних судженнях політичного експерта чи дослідника (наприклад, такі визначення опозиції, як: конструктивна чи деструктивна, демократична чи антидемократична і т. ін.).

Якою б не була опозиційна поведінка, але в стінах демократично обраного парламенту і урядова, й опозиційна сторони уособлюють єдине поняття державної влади, яке ґрунтується на понятті народного суверенітету. Ця суспільно-політична аксіома об'єктивно створює найбільші труднощі для опозиційної діяльності: з одного боку, змушує опозицію підтримувати образ "антипода влади", а з іншого - співпрацювати з нею; виголошувати реформаторські гасла і водночас остерігатися їх девальвації через недостатність ресурсів забезпечення; нарощувати зусилля в боротьбі за владу, але в разі перемоги вміти різко поміняти тактику "лобової атаки" на стратегію професійного управління державною політикою.

У підрозділі 3.4. - "Ціннісне та інструментальне значення стратегії й тактики політичної поведінки" - теоретичний розгляд проблеми поєднано з аналізом подій українського "майдану" листопада 2004 - січня 2005 рр.

Політична стратегія й тактика являють собою два типи політичної поведінки, що утворюють діалектичну єдність та є необхідною умовою один одного. Можна сказати, що тактика створює політичну ситуацію, а стратегія формує історичний період. Потрібно остерігатися, щоб стратегія не зазнала політичної девальвації через окремі невдалі тактичні кроки, особливо якщо останні задекларовані як важливі суспільні "інновації". Ще більше негативне значення може мати суспільна девальвація стратегії. Вона може настати, наприклад, тоді, коли деякі популярні політичні сили, перебуваючи під впливом кон'юнктурних настроїв та досягши ситуаційної перемоги над своїми опонентами, поспішають звести її в ранг "видатних стратегічних досягнень". У разі недостатньо критичного сприйняття подібних ситуацій громадськістю з'являються соціальні ілюзії, міфи, невиправдані очікування швидких позитивних змін, розчарування, депресивно-агресивні стани суспільної свідомості, протестні форми і типи політичної поведінки.

Подією великого значення для формування демократичної, учасницької політичної культури України стали події "майдану" наприкінці 2004 р. Вони актуалізували значення багатьох стратегічних змін для України. Проте їх наслідки не варто перебільшувати. Визначальними для політичної поведінки "майдану" були дві обставини: 1) його форма - тривалий, масовий мітинг з характерними для подібних форм політичної активності громадян рисами: здобуття прихильності населення до певних ідей; радикальна постановка вимог; емоційно-психологічна активізація; 2) роль "майдану" як тактичного (інструментального) засобу в боротьбі за владу між близькими за природою політичними елітами. "Майдан" не став революцією, оскільки в тих подіях не відбулося поєднання в цілісному процесі трьох важливих складових: революційної мети (ідеології), відповідної практики (механізму перетворень) та наслідків (новонародженої соціально-політичної якості).

У підрозділі 3.5. - "Національна єдність - суспільно ціннісна складова політичної поведінки" - об'єктом політологічного та джерелознавчого дослідження став Універсал національної єдності від 3 серпня 2006 р. Головна ідея та зміст Універсалу є гарним матеріалом для вивчення ролі ідейно-ціннісних, світоглядних наддетермінант у житті суспільства та поведінці політичних еліт. Подібні детермінанти (поняття загальнонаціональної злагоди (єдності, примирення), національних інтересів, гуманістичних цінностей тощо) є стратегічною складовою народного і державного суверенітету, яку не можна розмінювати на потреби поточної політики чи в інтересах окремих політичних сил.

На загал можна погодитися з оцінками, що Універсал став дуже важливим суспільно-політичним документом, спробою досягти широкого політичного консенсусу, витворити об'єднавчу платформу для втілення демократичних реформ, морально зобов'язати учасників "круглого столу" до політичної відповідальності та конструктивної співпраці. Проте спеціальна зовнішня та внутрішня наукова критика Універсалу доводять невідповідність між його назвою та змістом: останній, вочевидь, не підтверджує, не розкриває адекватно проголошені в Універсалі ідеї. Принципові недоліки й суперечності властиві структурі документа, мотиваційній частині, визначенню суб'єктного складу єднальних дій, формулюванню завдань, головної мети та баченню умов і шляхів її досягнення. Зазначене свідчить, що в сучасній українській політиці майже в стані рівноваги продовжують співіснувати, з одного боку, раціонально-практичний, конструктивно-прогресивний, новаторський, а з іншого - ритуально-символічний, консервативно-традиційний, романтичний типи політичної поведінки.

Четвертий розділ - "Антропологічний контекст політичної поведінки" - присвячений дослідженню суто людських чинників, внутрішніх (психологічних) механізмів політичної поведінки - почуттів, настановлень, волі, моралі. Вони активно впливають на формування типів політичної поведінки - практично на всіх її рівнях. Психологічні стани індивідів, груп, верств населення стають об'єктом політичних технологій і здатні чинити як соціально творчу, так і соціально руйнівну дію.

У підрозділі 4.1. - "Психологічне підґрунтя індивідуальної політичної поведінки" - проблема розглянута через призму явища влади, яка найповніше реалізується в політичному лідерстві.

Характер політичної влади, у тому числі й тип поведінки політичного лідера, немало залежить від психологічного стану її носія. Значення має те, які саме внутрішні настановлення властиві лідерові: "акцент на завданнях" чи "акцент на відносинах". Лабораторні дослідження психологів виявили, що демократичний (партнерський) стиль лідерства має більше прихильників і задовольняє членів групи більшою мірою, ніж авторитарний (жорсткий) чи ліберальний (поблажливий). Водночас дані інших соціально-гуманітарних наук - історії, політології, державного управління - уточнюють цей висновок і засвідчують, що не існує стилю лідерства, який виявився б однаково ефективним у всіх суспільно-політичних ситуаціях. В окремих випадках може навіть виникнути соціальний запит на "політика-нарциса". Автократи і ліберали, порівняно з демократами, виглядають більш егоїстичними, підозріливими і конфліктними, але люблять грати ролі благодійників. Натомість у демократів значно виразнішою є схильність до компромісів, що нерідко зумовлює виникнення комплексу нерішучості та боязкості.

На політичну поведінку носіїв влади та рядових громадян впливає та психологічна закономірність, що підсвідомо людям більшою мірою властиво пов'язувати себе з переможцями, ніж з невдахами, тому виборці часто довіряють свої голоси претендентові на владу, котрий зумів забезпечити собі образ "сильної людини". Щоб його не втратити, психологи радять політикам обирати "стратегію малих перемог" - поділяти великі проекти на послідовні тактичні кроки з реальними шансами на успіх.

У підрозділі 4.2. - "Індивідуально-поведінкові типи: конформізм і нонконформізм" - поєднано політологічний та психологічний підходи до розуміння сутності таких явищ, як свобода вибору, конформізм, груповий інтерес, індивідуальність і масовість, взаємодія більшості й меншості, персональна відповідальність тощо.

Політичні суб'єкти постійно опиняються перед вибором, як діяти: індивідуально (автономно) чи "разом з усіма" і "як усі". Подібні ситуації не є власне політичним винаходом - вони супроводжують будь-яку поведінку людини. Психологічні механізми деіндивідуалізації та індивідуалізації є складовими, відповідно, політичного конформізму та нонконформізму. Крізь призму цих понять можна досліджувати такі політологічні питання, як: партійна та фракційна дисципліна, політичні зобов'язання, імперативний мандат або протилежного змісту - політична опозиція, автономія депутата, свобода слова тощо.

Порівняно з конформізмом, нонконформна поведінка має складнішу психологічну, інтелектуальну та морально-вольову структуру. Вона вимагає від суб'єкта не просто більшої активності та готовності ризикувати в протидії груповому впливові чи тискові зовнішніх обставин. Сам лише факт опору чи незгоди далеко не завжди є свідченням соціально виправданої поведінки. Головною детермінантою у подібних випадках має бути відданість гуманістичним цінностям, зокрема ідеалам "позитивної свободи" - "свободи для". Справжня протилежність конформізмові означає поведінку незалежної, переконаної людини, яка вмотивована усвідомленням власної гідності та суспільного значення своїх позицій і вчинків.

У підрозділі 4.3. - "Людський чинник" політичної конфронтації" - досліджено такі аспекти: методологічна роль терміна "конфронтація"; позитивні, негативні та нейтральні складники конфронтаційності; стадії політичної конфронтації; психоаналітичні концепції конфронтаційної поведінки Н. Макіавеллі та Е. Фромма.

Існує велика кількість термінів, що позначають ситуації політичної боротьби, протистоянь, конфліктів. Багатьом з них властива синонімія, наприклад, "протистояння" можна замінити "протидією", а "боротьбу" - "сутичкою". Та все ж концептуально (в плані типології політичної поведінки) потрібно розрізняти терміни загального і конкретного змісту. З нашого погляду, роль узагальнюючого поняття для характеристики неконвенціональних типів і форм поведінки має належати термінові "конфронтація". Його інструментально-методологічні можливості найширші, а сутність - нейтральна. За його допомогою вдається охопити динамічні й статичні стани політичної поведінки, ідеологічні, вербальні, фізичні, організаційні форми, охарактеризувати процес протидії на всіх його стадіях (початок позиціонування сторін; максимальний тиск одна на одну; спад напруженості).

Конфронтаційні ситуації бувають "жорсткими" і "м'якими". Потенційно вони можуть розвинутися від простої суперечності до загострення напруженості й далі - до своєї особливої стадії - конфлікту. Теорію конфліктів (конфліктологію) ми розглядаємо як складову загальної теорії політичної поведінки (системного біхевіоризму).

Конфронтаційність є природним станом людського існування. Однією з передумов конфронтаційної поведінки є суперечлива "природа людини". "Гарні" та "погані" схильності індивіда (концепція Н. Макіавеллі) спричинюються, відповідно, до позитивної (доброякісної) або негативної (злоякісної) конфронтаційності (за термінологією Е. Фромма, - деструктивності). Нейтральні властивості конфронтаційної поведінки виявляються в таких рисах, як: нонконформізм, психологічний тиск на суперника, рішучість, готовність ризикувати, маневрування тощо.

Конфронтаційність у політиці означає момент здійснення відносин влади; владний вплив суб'єкта на об'єкт - це стан потенційної або реальної конфронтації. У суспільно-політичних відносинах доброякісна конфронтаційність реалізується переважно в межах демократичного режиму, злоякісна виявляє тенденції до авторитаризму й тоталітаризму.

У підрозділі 4.4. - "Насильство: між політичною необхідністю та людською мораллю" - розглянуто різноманітні (давнього походження і сучасні) теорії та концепції насильства в контексті інституціональних та моральних аспектів цього явища (Н. Макіавеллі, К. Маркс, В. Ленін, М. Вебер, Х. Арендт, Ж. Бодрійяр, П. Бурдьє, М. Каддафі, Б. Капустін, К. Лоренц, М. Фуко та інші). Також проаналізовано зв'язки та відмінності між поняттями "сила", "насильство", "агресія".

Негативна (злоякісна) конфронтаційність, як правило, асоціюється з насильством. Правильним є твердження, що "сила" і "насильство" - поняття різні. Сила - це загальний потенціал влади, а насильство - один із способів об'єктивації цієї сили. Фактичне насильство означає реальний момент влади суб'єкта над об'єктом насильства, проте реальна влада не завжди вказує на факт існування насильства, оскільки в її розпорядженні є й інші ресурси. Їх застосування не обов'язково має ознаки насильства, тобто остаточного подолання опору об'єкта, зламу його волі. Отже, влада спроможна виступати і як реальне, і як потенційне насильство, але повністю відмовитися від функціональної здатності до насильства не готова жодна влада, інакше вона не зможе повноцінно реалізувати потенціал своєї сили. Явище насильства потребує диференційованих оцінок. Застосування політичного насильства не завжди означає лише соціальну та моральну деструкцію, регрес.

На нашу думку, слід розрізняти поняття "насильство" й "агресія". Будь-яка агресивна поведінка є виявом насильства, проте не всяке насильство можна кваліфікувати як агресію. Агресія походить від доцивілізаційних (тваринних) інстинктів людини. Її, зокрема, характеризують такі риси: а) особлива мотивація (ворожість, жорстокість, ненависть, владолюбство); б) ініціативність. Агресія - це завжди напад, перший удар; в) розрахунок на специфічний результат - знищення або максимально можливе ураження супротивника; д) готовність до повторного чи постійного застосування насильства. Здійснення політичної влади передбачає застосування легального й легітимного насильства, але за жодних умов не можна допускати агресивного насильства. Прикладом агресивного насильства є політичний тероризм.

У підрозділі 4.5. - "Гуманістична складова політичної поведінки" - викладена концепція політичного ненасильства як політичної філософії соціуму, в основі якої лежать ідеали духовності, людинолюбства, моральності, терпимості, служіння добру. Зокрема, охарактеризовано погляди М. Ганді, М. Кінга, К. Лоренца.

Недарма ще в античну епоху людина була названа "істотою політичною". І не тільки в тому розумінні, що їй властиво політично соціалізуватися, а ще й тому, що політика неможлива без людського начала. У давньогрецьких софістів (Протагор, V ст. до н.е.) антропоцентризм набув афористичного звучання: "Людина - міра всіх речей". Якщо політика покликана вносити в людські колективи порядок і організованість, то гуманістичні ідеї мають наповнювати політику головним смислом.

Одна з найбільших суперечностей людського існування полягає в невідповідності між високими темпами матеріально-технічного прогресу та надто повільним процесом усвідомлення людьми планетарного значення гуманістичних цінностей, тієї особливої онтологічної функції, що відведена морально-духовним началам, якими природа наділила людину найщедріше з-поміж інших живих істот. Стрімкий розвиток матеріальної сфери, сучасні передові технології, нові засоби комунікації та інформування ще більше актуалізують питання: у чому полягає справжній сенс подібних змін - чи в тому, що людина зуміла зробити, чи в тому, заради чого вона це зробила? Як впливають на сутність людини її вчинки? Моральність суспільства і людяність політики - це невід'ємні поняття й величини. Щоб не виснажити себе та навколишній світ у гонитві за матеріальними благами і, зрештою, не загинути, "політична істота" муситиме служити ідеалам добра, совісті, чесності, терпимості. Тоді результати суспільного життя залежатимуть не від здатності носія влади бути сильнішим за інших, а від уміння та готовності допомогти слабшому.

Висновки

Виконане дисертаційне дослідження дає підстави для таких висновків та пропозицій:

1. Явище політичної поведінки як суттєвий елемент політичної культури суспільства та будь-якого окремого суб'єкта політики - індивіда, соціальної групи, спільноти, інституціонального утворення тощо - потребує комплексного, інтеграційного підходу до вивчення поведінкової проблематики. Це, своєю чергою, орієнтує на розробку чітких теоретико-методологічних засад вивчення політичної поведінки, на пошук загальної, але гнучкої у використанні методики, придатної для вирішення завдань поведінкових досліджень незалежно від їх масштабу, особливостей суб'єкта поведінки, тривалості процесу та характеру досліджуваних подій.

2. Класичний біхевіоризм та його модифікації - необіхевіоризм, радикальний біхевіоризм, постбіхевіоризм - створили деякі важливі засади методики вивчення політичної поведінки та досягли дуже вагомих наукових результатів у розумінні реальної поведінки політичних суб'єктів, у першу чергу виборців. Але традиції біхевіоризму потребують наукової модернізації, розробки нових теоретико-методологічних питань, що в сукупності утворюють концепцію, названу в дисертації "системним біхевіоризмом". Її основними елементами є такі поняття: "функціональні рівні політичної поведінки"; "структура політичної поведінки"; "детермінанти політичної поведінки"; "універсальна методика класифікації політичної поведінки (рівні, види, форми, типи)"; "закономірності функціонування політичної поведінки в контексті системних зв'язків".

3. Застосування загальних (універсальних) методологічних підходів при дослідженні політичної поведінки передбачає диференційований аналіз поведінкових ситуацій за їх суб'єктним представництвом. У цьому плані науковий аналіз має бути конкретним, сутнісним, тобто таким, що сприяв би створенню та поглибленню теорії політичної поведінки відносно окремих видів і типів політичних суб'єктів. Для вирішення цього завдання є необхідним, зокрема, застосування методів порівняння та дихотомічного протиставлення, наприклад, вивчення питань лідерської поведінки в площинах: індивід/маса, формальне/неформальне, а проблем політичної соціалізації - через дихотомію участь/відчуження. Стосовно останнього, то в дисертації на відповідних теоретичних моделях було підтверджено авторську гіпотезу про недоцільність різкого методологічного протиставлення понять "участь" та "відчуження", оскільки кожне з них містить у собі міру своєї відносної протилежності.

4. Використання зазначених вище підходів дало змогу аргументувати положення про необов'язковість включення поняття "демократія" до переліку головних ознак поведінки політичного лідера, оскільки це, по-перше, суперечить важливим історичним фактам, а по-друге, методологічно не узгоджується з багатьма типологіями лідерської поведінки. Також неправильно вважати, що так звана політична харизма є самостійним типом політичної поведінки лідера. З іншого боку, є очевидною необхідність включати до визначення політичних еліт такі характеристики: інтенсивність діяльності; постійність лідерства та неперервність соціально-творчих зусиль; підвищена ініціативність. Однозначно також можна стверджувати, що поняття "політична еліта", з погляду сутності соціальної поведінки, не є нейтральним терміном суспільствознавства, тому при дослідженні політичного елітаризму не слід нехтувати ціннісно-етичними аспектами цього явища та заміщувати їх лише функціональними, управлінськими критеріями.

5. Історіографічний, політологічний, соціологічний аналіз переконує в необхідності розрізнення понять "поведінка маси" та "поведінка натовпу", хоча в сучасній політології нерідко відбувається їх змішування. Поняття "маса" політолог має сприймати нейтрально, неупереджено щодо її властивостей. Маса є формою (чи формами) певної сукупності людей, що володіє потенційно різними поведінковими якостями. Натовп - це один із типів поведінки маси, конкретний, специфічний, зумовлений переважно механізмами соціальної психології деструктивний поведінковий стан.

6. Аналіз поведінки політичних суб'єктів часто виявляє суперечності між інституціональним, тобто формально визначеним, та реальним змістом їх політичної діяльності й участі. Переконливе підтвердження цій тезі нерідко демонструють політичні партії, блоки та коаліційні утворення. Доводиться визнати, що типовими рисами політичної поведінки коаліційних утворень у парламенті є амбівалентність та девіантність. Дослідження інституціональних аспектів політики методами системного біхевіоризму надає можливість глибше зрозуміти явище політичної опозиційності, зокрема парламентської. При поведінковому підході стає очевидним, що поняття "меншість" не завжди є тотожним поняттю "опозиція". Наскільки одне поняття відповідає іншому можна встановити, лише аналізуючи реальну політичну поведінку сил, що декларують свою опозиційність, тобто їх фактичну діяльності в ролі альтернативного агента влади, її критика й антипода. Демократичний принцип народного суверенітету, який знаходить своє ідейне втілення в інституті загальносуспільного представництва - парламенті, не дає змоги опозиції надто дистанціюватися від владного статусу, повністю зняти з себе відповідальність за дії парламентської більшості. Отже, дихотомія "влада - опозиція" в реальних процесах політичної поведінки далеко не завжди свідчить про наявність однозначно протилежних типів останньої.

7. Гострим питанням для суперництва за політичну владу та для взаємодії влади й суспільства є оптимальне співвідношення між політичною тактикою й стратегією. Ці два типи політичної поведінки однаково важливі, хоча на різних етапах політичного процесу можуть почергово набувати пріоритетного значення. На жаль, доводиться визнати, що українська політична еліта ще не оволоділа мистецтвом ефективно для суспільства реалізовувати можливості політичної стратегії й тактики у їх взаємодії. Цей висновок підтверджують чимало подій з української політики за останні роки, коли тактичні прагнення переграти свого суперника ставали "пірровою перемогою" і, зрештою, девальвували суспільно перспективні цілі, або ж непродумані, наспіх визначені стратегічні гасла та рішення закладали передумови для безкінечних тактичних протистоянь.

8. Важливими складниками політичних подій та процесів нерідко стають внутрішні, психологічні чинники поведінки людини. Вони формують передумови певних типів політичної поведінки, відіграють помітну роль у процесах легітимації влади, вибору політичного лідера та в характері взаємодії між лідером і його оточенням. Ціла низка політологічних понять: "свобода вибору", "груповий і персональний інтерес", "опозиційність", "коаліційність", "політична відповідальність", "партійна дисципліна", "автономна і мобілізована поведінка" тощо при аналізі їх конкретного змісту також потребують врахування психологічних і морально-вольових чинників. Це дає можливість характеризувати процеси індивідуалізації чи деіндивідуалізації політичної поведінки особи, актуалізує дослідження таких протилежних типів політичної поведінки, як: конформний/нонконформний, конвенціональний/неконвенціональний, солідарний/протестний. У їх основі лежить міра спроможності індивіда до самостійної інтелектуальної діяльності, автономного вибору, ризикованої дії, усвідомлення цінностей політичної свободи, прагнення незалежності, наявності суспільно значущих переконань.

9. Як не завжди політична суперечність у своєму розвитку доходить до стадії конфлікту, так не завжди сила, яку застосує політична влада, переростає в політичне насильство. Зв'язок між силою і насильством тісний, але не завжди прямий та безпосередній. Певне значення для розрізнення в політичній поведінці якостей "сили" і "насильства" має легітимація цих понять суспільством. Проте легітимацію не слід вважати об'єктивним критерієм такого розрізнення, оскільки громадська думка і в ситуаційному, і в історичному контексті не завжди послідовна й може схилятися до дуже протилежних оцінок. Очевидно, в подібних випадках потрібен комплексний підхід: історичний, теоретико-методологічний, нормативний, інституціональний, суспільний. Як неприйнятне за жодних обставин у демократичних суспільствах має сприйматися агресивне насильство, зокрема тероризм. У цілому агресивність походить від первісних інстинктів людини, вона пов'язана з певними деструктивними рисами "людської природи" - егоїзмом, жадобою, владолюбством тощо, які виявляються і в політиці. Усунути подібні явища з поведінки політичних суб'єктів лише інституціональними, нормативними засобами неможливо. Вони обов'язково мають поєднуватися з процесами загальної гуманізації суспільства, усвідомленням його представниками пріоритетного значення людського життя, духовності та моралі.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Монографія

1. Северинюк В.М. Політична поведінка: проблеми теорії та методології : монографія / В.М. Северинюк. - Київ; Запоріжжя: Вид-во КПУ, 2009. - 432 с.

Статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України

2. Северинюк В.М. Політична участь як вияв політичної поведінки / В.М. Северинюк // Нова парадигма: журнал наукових праць. - 2006. - Вип. 55. - С. 140-152.

3. Северинюк В.М. Політична діяльність і політична поведінка (співвідношення понять) / В.М. Северинюк // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: науковий журнал. - 2006. - № 2. - К. : Міленіум, 2006. - С. 122-128.

4. Северинюк В.М. Детермінація політичної поведінки як теоретична проблема / В.М. Северинюк // Нова парадигма: журнал наукових праць. - 2006. - Вип. 58. - С. 120-132.

5. Северинюк В.М. Універсал національної єдності в контексті теорії політичної поведінки (спроба неупередженого аналізу) / В.М. Северинюк // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: науковий журнал. - 2006. - № 4. - К. : Міленіум, 2006. - С. 137-143.

6. Северинюк В.М. "Політична поведінка" в системі категорій політичної науки / В.М. Северинюк // Держава і право: зб. наук. праць. Юрид. і політ. науки. - Вип. 34. - К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - С. 540-547.

7. Северинюк В.М. Біхевіоризм у політичній науці: традиції та назрілі модифікації / В.М. Северинюк // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України: зб. наук. праць. - К., 2007. - Вип. 35. - С. 323-335.

8. Северинюк В.М. Концепт політичного відчуження в теорії політичної поведінки / В.М. Северинюк // Політологічний вісник: зб. наук. праць. - К. : ІНТАС, 2007. - Вип. 26. - С. 94-106.

9. Северинюк В.М. Методологічні засади класифікації політичної поведінки / В.М. Северинюк // Віче. - 2007. - № 18. - 17-19.

10. Северинюк В.М. Політичне лідерство в параметрах теорії політичної поведінки / В.М. Северинюк // Політологічний вісник: зб. наук. праць. - К. : ІНТАС, 2007. - Вип. 27. - С. 187-197.

11. Северинюк В.М. Політична еліта: магія слова і реальність політичної поведінки / В.М. Северинюк // Політологічний вісник: зб. наук. праць. - К. : ІНТАС, 2007. - Вип. 29. - С. 96-109.

12. Северинюк В.М. Масова політична поведінка і поведінка "маси": поняття і сутність / В.М. Северинюк // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: наук. журнал. - 2008. - № 1. - К. : Міленіум, 2008. - С. 127-133.

13. Северинюк В.М. Особливості типології політичної поведінки / В.М. Северинюк // Грані : наук.-теорет. і громад.-політ. альманах. - 2008. - № 2(58). - С. 116-170.

14. Северинюк В.М. "Хліба і видовищ!", або Партійна діяльність і партійна поведінка / В.М. Северинюк // Політологічний вісник: зб. наук. праць. - К., 2008. - Вип. 34. - С. 142-157.

15. Северинюк В.М. Науково-теоретичні витоки та головні концептуальні засади політичного біхевіоризму / В.М. Северинюк // Грані : наук.-теорет. і громад.-політ. альманах. - 2008. - № 4 (60). - С. 119-124.

16. Северинюк В.М. Психологічні аспекти політичного конформізму і нонконформізму / В.М. Северинюк // Політологічний вісник: зб. наук. праць. - К. : ІНТАС, 2008. - Вип. 36. - С. 101-115.

17. Северинюк В.М. Психологічне підґрунтя індивідуальної політичної поведінки / В.М. Северинюк // Грані : наук.-теорет. і громад.-політ. альманах. - 2008. - № 6 (62). - С. 113-117.

18. Северинюк В.М. Девіантність як наддетермінанта конфліктної поведінки парламентської коаліції / В.М. Северинюк // Держава і право: зб. наук. праць. Юрид. і політ. науки. - Вип. 42. - К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2008. - С. 662-670.

19. Северинюк В.М. Особливості політичної поведінки опозиційного типу / В.М. Северинюк // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: наук. журнал. - 2008. - № 4. - К. : Міленіум, 2008. - С. 130-135.

20. Северинюк В.М. "Природа людини" як передумова конфронтаційної політичної поведінки / В.М. Северинюк // Політологічний вісник: зб. наук. праць. - К. : ІНТАС, 2009. - Вип. 39. - С. 62-77.

21. Северинюк В.М. Насильство: деструкція людської поведінки і властивість політичної влади / В.М. Северинюк // Грані : наук.-теорет. і громад.-політ. альманах. - 2009. - № 1 (63). - С. 139-145.

22. Северинюк В.М. Насильство як властивість влади і тип політичної поведінки / В.М. Северинюк // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: наук. журнал. - 2009. - № 3. - К. : Міленіум, 2009. - С. 131-137.

23. Северинюк В.М. Макс Вебер і політичний біхевіоризм / В.М. Северинюк // Грані : наук.-теорет. і громад.-політ. альманах. - 2009. - № 5 (67). - С. 128-133.

Статті в інших виданнях

24. Северинюк В.М. Політична поведінка: наукова категорія та вид соціальної поведінки / В.М. Северинюк // Социальные технологии: актуальные проблемы теории и практики: международный межвузовский сборник научных работ. - Вып. 32. - К.; М.; Одесса; Запорожье, 2006. - С. 123-130.

Тези та матеріали конференцій

25. Северинюк В.М. Український "майдан" з погляду політичної стратегії й тактики / В.М. Северинюк // Дні науки: зб. тез доповідей: у 4 т. / Гуманітарний університет "ЗІДМУ", 5-6 жовтня 2006 р. - Запоріжжя: ГУ "ЗІДМУ", 2006. - Т. 4. - С. 75-78.

26. Северинюк В.М. Проблема насильства в "Зеленій книзі" М. Каддафі: між ісламом і політикою / В.М. Северинюк // ХХІ століття: Альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія: м-ли П'ятої міжнар. наук.-теорет. конф., 26-27 травня 2006 р., м. Київ. - Кн. І. - К. : Фенікс, 2006. - С. 123-127.

27. Северинюк В.М. Конфліктологічна складова теорії політичної поведінки (співвідношення понять) / В.М. Северинюк // М-лы II Междунар. научно-практ. конф. "Стратегические вопросы мировой науки-2007". - Т. 7. - Днепропетровск: Наука и образование, 2007. - С. 65-67.

28. Северинюк В.М. Політичне відчуження: ознака "традиційного парламентаризму" чи риса "справжньої демократії"? / В.М. Северинюк // ХХІ століття: Альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія: м-ли Шостої міжнар. наук.-теорет. конф., 8-9 червня 2007 р., м. Київ. - Кн. І. - К. : Фенікс, 2007. - С. 128-132.

29. Северинюк В.М. Конфліктні типи політичної поведінки (класифікація і термінологія) / В.М. Северинюк // М-лы II Междунар. научно-практ. конф. "Научный прогресс на рубеже тысячелетий-2007". - Т. 9. - Днепропетровск: Наука и образование, 2007. - С. 5-8.

30. Северинюк В.М. Як політична тактика знецінює політичну стратегію (з реалій української політики) / В.М. Северинюк // Дні науки: зб. тез доповідей: у 3 т. / Гуманітарний університет "ЗІДМУ", 11-12 жовтня 2007 р. - Запоріжжя: ГУ "ЗІДМУ", 2007. - Т. 2. - С. 372-376.

31. Северинюк В.М. Поведінкові аспекти політичного елітаризму / В.М. Северинюк // Поведінкові типи в українському соціокультурному середовищі: історичний досвід та аналіз тенденцій: зб. наук. праць за результатами Міжнар. наук. конф. / Київськ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, 25 жовтня 2007 р. - К. : Київський університет, 2007. - С. 342-347.

32. Северинюк В.М. Поведенческий аспект политического отчуждения / В.М. Северинюк // Материалы VI Афанасьевских чтений / [под ред. проф. О.А. Уржа]. - М. : Союз, 2008. - С. 260-263.

33. Северинюк В.М. Політичне лідерство крізь призму понять "демократія" і "харизма" / В.М. Северинюк // Материали за IV Международна научна практична конференция "Динамика изследвания-2008", 16-31 юли 2008. - Т. 20. Закон. Държавна администрация. Философия. Политика. - София: "Бял ГРАД-БГ" ООД, 2008. - С. 43-47.

34. Северинюк В.М. Соціально-статусні та психологічні детермінанти політичної поведінки / В.М. Северинюк // Дні науки-2008 : зб. тез доповідей: у 3 т. / Класичний приватний університет, 23-34 жовтня 2008 р. - Запоріжжя: КПУ, 2008. - Т. 3. - С. 210-213.

35. Северинюк В.М. Самосвідомість та соціальна етика політичних еліт / В.М. Северинюк // Материали за 5-а международна научна практична конференция "Научният потенциал на света-2009". - Т. 3. - София: "Бял ГРАД-БГ" ООД, 2009. - С. 54-59.

Навчально-методичні праці

36. Северинюк В.М. Поведінкові аспекти політичного елітаризму: [метод. посіб.] / В.М. Северинюк, К.В. Петрунчак; Заклад післядипл. освіти "Центр перепідгот. та підвищ. кваліф. працівників органів держ. влади, органів місцевого самовряд., держ. підпр., установ і організацій" Київської облдержадміністрації. - К., 2008. - 10 с.

37. Северинюк В.М. Психологічні аспекти політичної поведінки: [метод. посіб.] / В.М. Северинюк, К.В. Петрунчак; Заклад післядипл. освіти "Центр перепідгот. та підвищ. кваліф. працівників органів держ. влади, органів місцевого самовряд., держ. підпр., установ і організацій" Київської облдержадміністрації. - К., 2008. - 13 с.

38. Северинюк В.М. Політична поведінка: [лекція] / В.М. Северинюк // Лекції з політології : навч.-метод. посіб. - Вип. 1 / [за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка]. - К. : НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2009. - С. 193-208.

Размещено на Allbest.ru