Центральноазійський вектор політики КНР (Китайської Народної Республіки) у галузі регіональної безпеки в постбіполярний період

Дослідження центральноазійського вектору політики Китаю у сфері безпеки в період постбіполярності зумовило необхідність аналізу теоретично-методологічних підходів в історіографії до китайських зовнішньополітичних концепцій з моменту проголошення КНР як у контексті їх впливу на структурування сучасної національної зовнішньополітичної стратегії, так і формування принципів і механізму її реалізації на регіональному рівні. Необхідність зазначеного аналізу підкреслювалося також тим, що попередні концептуальні підходи і сьогодні займають важливе місце у міжнародному житті Китаю. Особливістю китайських досліджень зовнішньої політики країни, у тому числі її безпекових аспектів, є їх надмірне ідеологізований характер через примусове обслуговування політичною наукою офіційного курсу китайського керівництва. Теоретичним обґрунтуванням сучасної зовнішньої політики КНР є ідеї Ден Сяопіна, які пов'язані з внутрішньополітичним і економічним розвитком країни і знаходяться у постійному процесі реформування та модернізації. Наразі безпрецедентне економічне зростання Китаю стимулює нові зовнішньополітичні пріоритети та геополітичні амбіції Пекіну.

Суттєвою особливістю зовнішньої політики Китаю, який, в основному, дотримується нейтральної та вичікувальної позиції з багатьох світових подій, залишається акцент на розвиток відносин з окремими країнами, а також постійний пошук несилових, переважно економічних та, разом з тим, ефективних, іноді жорстких, рішень. Тому, чимало китайських аналітичних розробок присвячено розгляду наявних у світі протиріч та можливості їх використання в інтересах країни. Еволюцію китайської зовнішньої політики за останнє двадцятиріччя можна схематично представити у вигляді декількох трансформацій і співвідношень, що продовжуються та змінюються. При цьому, вони враховують суттєві відмінності між «статикою» зовнішньої політики, що забезпечує національну незалежність, та її «динамікою», що орієнтується на підтримку процесу соціально-економічного розвитку.

У результаті формування нової китайської зовнішньополітичної парадигми, що виходить з положення «практика - єдиний критерій істини», радикально змінилися попередні китайські уявлення щодо сучасної епохи, як «епохи імперіалізму та пролетарських революцій». Була висунута нова теза про те, що існують дві нагальні проблеми сучасності - «мир і розвиток». Китайські експерти дійшли висновку, що завдяки зростанню факторів миру - «реальної боротьби за сприятливу міжнародну мирну обстановку та сприятливе мирне оточення» - можна протягом тривалого часу запобігати новій світовій війні.

Китайське трактування тенденції до посилення багатополярності сучасного світу передбачає поступовий перехід від політики, що основана на класичній концепції балансу сил до формування системи міжнародних відносин, де враховуватиметься не стільки реальна могутність цієї або іншої держави, скільки її об'єктивні національні інтереси. У втіленні принципу багатополярності у міжнародному праві та практиці китайські політологи та стратеги бачать шлях до такого світового порядку, де Китай гратиме більш активну роль, не зважаючи на відсутність силового потенціалу адекватного арміям та ВПК світових лідерів. Крім того, вказана концепція фіксувала відхід від класового підходу до зовнішньої політики, що мав розповсюдження в перші десятиріччя існування Китайської Народної Республіки. У той же час, вказана доктрина зберігала спадкоємність по відношенню до п'яти принципів мирного співіснування, що закріплені у Конституції КНР 1982 року.

Іншим важливим постулатом, що покладений в основу модернізації зовнішньополітичного курсу та орієнтується на перетворення КНР до одного з політичних та економічних центрів світу, є ідея «комплексної державної могутності», яка полягає в тому, що в сучасних умовах сила держави та її вплив на міжнародній арені визначаються не тільки величиною військового потенціалу, а також рівнем економічного, соціально-культурного, науково-технічного розвитку та виваженим зовнішньополітичним курсом.

Розпад СРСР та поява в Центральній Азії нових суб'єктів міжнародної діяльності поставили перед китайською політологією завдання з розробки нової системи регіональної безпеки в ЦАР, формули взаємин «нового типу» з Російською Федерацією та центральноазійськими республіками, конструювання багаторівневої «архітектоніки партнерства», що виступає антиподом політиці нерівності, диктату та «унілітарізму». Апробація безпекової моделі почалася як з налагодження партнерських відносин на двосторонньому рівні, насамперед, «відносин рівноправного і довірливого партнерства, що спрямоване на стратегічну взаємодію у ХХІ столітті» з Російською Федерацією та «відносин конструктивного партнерства» з Республікою Казахстан, як регіонального лідера, так і з формування багатосторонньої безпекової структури - Шанхайської організації співробітництва, що гарантує країнам регіону системні можливості для найбільш ефективної реалізації своїх національних інтересів. Горизонтальна та вертикальна мобільність у рамках зазначеної моделі надають свободу розвитку форм спілкування, вибору напрямків взаємодії та інтегративної самоорганізації учасників міжнародних відносин, забезпечують рівну безпеку для кожної з держав, оптимальні умови для їх «гармонічного розвитку та мирного відродження», рівноправну участь у політичному, економічному та культурному розвитку регіону.

Китайські дослідники міжнародних проблем дійшли висновку про те, що поступово завершується процес перетворення КНР із суто регіональної держави, що робить акцент на врегулювання стосунків на двосторонній основі, у першу чергу зі своїми сусідами по регіону, до глобальної держави, що бере активну участь у формуванні майбутньої світової архітектоніки, й напевне, єдину, яка спроможна кинути виклик планетарним претензіям США і «новим формам гегемонізму у політиці». Теоретичне забезпечення нової ролі Китаю у світі, китаєцентристьська парадигма крім «класичних» положень про «мир і розвиток», «незалежність і самостійність», «комплексну могутність», «мирне оточення», «новий світовий порядок», «багатополярність» тощо, збагачується новими концептуальними складовими, як «мирне піднесення», «концепція кооперативної безпеки», «нове мислення у дипломатії», «консенсусна дипломатія», «нове глобальне самоуправління», «гармонічний світ», «енергетична дипломатія» тощо. Незмінним залишається впевненість китайських політологів у тому, що заміна старої архітектоніки на нову повинна відбуватись без нав'язування своїх цінностей та диктату, військових потрясінь, шляхом погодження та ненасильницьких методів конкурентної боротьби в рамках загальновизнаних міжнародно-правових і політико-дипломатичних норм. У цьому контексті концептуально-теоретичні конструкції китайських міжнародників близькі до конструктивістської школи західної політології та більш схожі до м'якої ціннісної «консенсусної конструкції» багатокольорового світу та поліваріантного розвитку.

Основною концептуальною ідеєю роботи є розробка та обґрунтування аналітичної моделі безпекової політики Китаю в Центральній Азії в постбіполярний період, яка дозволяє проводити аналіз динаміки і спадковості зовнішньополітичної стратегії країни, виявляти її особливості з урахуванням впливу на регіональні процеси з боку провідних світових держав. Це надає можливість простежити взаємну динаміку різноманітних факторів, які є детермінантами формування і реалізації як зовнішньополітичної стратегії Китаю у ЦАР, так і її ролі у створенні нової підсистеми міжнародних відносин у регіоні. Зазначений підхід також забезпечує можливість розглядати в комплексному взаємозв'язку політичні та економічні проблеми, що спостерігаються у Центральній Азії, проаналізувати різноманітні аспекти регіональної безпеки, виявити основні причини та обставини створення Шанхайської організації співробітництва, як фактора регіонального розвитку.

Джерельна база дослідження включає дві групи джерел, а саме:

- офіційні документи Китаю, Росії, країн ЦА, ШОС, що стосуються зовнішньої та безпекової політики КНР та ситуації в регіоні;

- дослідження наукових установ, аналітичних і політологічних центрів країн світу, що займаються проблематикою Центральної Азії, а також зовнішньої та безпекової політики Китаю в регіоні.

Порівняльний аналіз формування та реалізації зовнішньополітичних концепцій Китаю, Росії, США, ЄС, Японії та інших країн у Центральноазійському регіоні зумовило необхідність дослідження міжнародних відносин та проблеми структурування зовнішньополітичних стратегій як світових, так і регіональних гравців відносно КНР у період постбіполярності. Згідно з географічною та концептуально-політичною належністю дослідження проблеми, можна розділити на 6 груп за таким принципом: дослідження українських науковців, аналітичні розробки російських політологів, аналітичні розвідки центральноазійських фахівців, колективні та індивідуальні роботи американських вчених, аналітичні розробки європейських фахівців-міжнародників, аналітичні розробки та розвідки китайських політологів. Роботи з теми умовно поділено на 5 тематичних груп: 1) узагальнюючі праці, в яких розкривається зовнішня політика КНР в цілому; 2) праці, присвячені формуванню та реалізації зовнішньої політики КНР в Центральній Азії; 3) дослідження, в яких висвітлюються зовнішньополітичні підходи інших країн щодо КНР; 4) наукова література, присвячена ролі КНР у формуванні регіональних безпекових механізмів, насамперед, ШОС; 5) наукові роботи, що відображають інтереси та політику КНР, РФ, США, ЄС, Японії та інших країн у врегулюванні проблем Центральноазійського регіону. Окрему групу становлять праці з політичного, економічного розвитку КНР, багатосторонньої діяльності Шанхайської організації співробітництва.

Стосовно «китайського фактору» у Центральній Азії можна зазначити, що це питання є мало дослідженим українськими науковцями. Серед монографічних робіт вітчизняних політологів, у яких окремим напрямом аналітичного аналізу є проблеми безпеки у Центральноазійському регіоні, потрібно відзначити праці Р.Жангожі. Політологічним аспектам міжцивілізаційних процесів в Центральній Азії присвячене дисертаційне дослідження І.Ткаченка. Китайська проблематика представлена у монографіях С.Андрущенко, О.Шевчука, С.Шергіна, дисертаційних дослідженнях Є.Баєнкової, С.Нікішенка, С.Федоренка. Серед вчених, що зробили найбільший внесок до центральноазійських та китайських досліджень в Україні, необхідно також особливо відзначити В. Величка, А. Гончарука, В.Гуру, Л.Лещенка, Ю.Павленка, Б.Парахонського, Ю.Пахомова, В.Сєднева, С.Сиденка, М.Тарана, С.Шергіна, О.Шморгуна, М.Ялі. Слід зазначити, що роботи зазначених авторів стосуються, головним чином, окремих аспектів регіональної безпеки у Центральній Азії, де так чи інакше були висвітлені проблеми зовнішньої та безпекової політики

Китаю, як одного з суб'єктів процесів, що відбуваються у регіоні, або зазначених проблем у контексті зовнішньополітичної діяльності КНР в інших регіонах світу, зокрема Південній Азії та Азіатсько-тихоокеанському районі.

Історично дослідження в Китайській Народній Республіці у сфері міжнародної та безпекової політики розвиваються в рамках кількох наукових установ, на долю яких припадає більшість усіх наукових досліджень та публікацій з проблем безпеки. Слід відзначити, що міжнародний курс Китаю тільки два десятиліття назад став предметом наукового аналізу та дискусій, а відповідні розробки аналітиків стали офіційним напрямом наукової діяльності. Серед відомих авторів, що займаються проблематикою сучасної політики Китаю у сфері безпеки в Центральній Азії, у тому числі Шанхайської організації співробітництва, слід назвати Чан Їн, Чень Цзецзюнь, Цзя Цінго, Лі Чаншунь, Лі Цзінцзе, Лі Ліфань, Ма Вейган, Мень Хунхуа, Пань Гуан, Жень Дунфен, Тан Гуанхун, Ван Бінїн, Сін Гуаншен, Чжан Дегуан, Чжао Хуашен, Чжоу Цзяньмін та ін. Характерною тенденцією розвитку сучасних міжнародних досліджень в КНР є підвищення уваги науковців до теоретичних аспектів зовнішньої та безпекової політики країни, викликане впливом на китайську політичну науку американських та європейських шкіл дослідження міжнародних відносин.

Потужна школа східноазійських досліджень, що орієнтовна на вивчення зовнішньої політики Китаю, існує в Сполучених Штатах Америки. До числа відомих американських фахівців у галузі політичних досліджень Китаю належать Т.Хрістенсен, Р.Бернштейн, В.Лем, К. Менгес, М.Пілсбері, В.Оверхолт та ін. Безпосередньо проблематикою дисертаційного дослідження займаються Г.Бейтс, П.Хопкірк, Р.Лал, А.Мартін, Н.Макферлайн, Р.Макдермотт, М.Олкотт, М.Оресман, Е.Румер, С.Бланк. З огляду на зв'язок між державними замовленнями на політичні дослідження в США та тематикою дослідницьких проектів, основними проблемами, над якими працюють згадані американські фахівці, є відносини між КНР і Тайванем та їх вплив на регіональну безпеку, американська політика щодо Китаю в контексті її впливу на інтереси США та глобальну систему міжнародних відносин.

Значний вплив на розвиток китайських досліджень в цілому та розвиток безпекових і політичних досліджень мають дослідження російських науковців, переважна більшість яких розпочали свою діяльність в Інституті Азії та Африки та Інституті сходознавства АН СРСР ще у 1970-80-х рр., що дозволило зберегти спадковість наукової інфраструктури СРСР, її методологічні традиції та високий науковий рівень. Визнаними фахівцями-синологами в Росії є А.Арін, Я.Бергер, А.Болятко, Л.Васильєв, А.Воскресенський, Ю.Галенович, А.Карнеєв, О.Кліменко, В.Корсун, А.Ларін, С.Лузянін, О.Лукін, В.Міхеєв, В.Мясніков, М.Титаренко, С.Тихвинський, Г.Чуфрін. Безпекова проблематика Центральної Азії входить до кола інтересів таких дослідників, як М.Братерський, Б.Браузер, А.Грозін, С.Жільцов, А.Куртов, О.Теребов, Л.Фрідман, У.Хальбах, Ф.Хамраєв, М.Шпехлер. Основну увагу російські науковці приділяють російсько-китайським відносинам, проблемам ШОС та міжнародній взаємодії РФ та КНР. Новою рисою сучасних російських досліджень проблем ЦА, що відрізняє їх від радянських наукових монографій, є намагання пов'язати дослідження з потребами планування зовнішньої політики Росії - увагу спрямовано на розробку нової конфігурації світового порядку, в якому б Росія та КНР виступали як одні з головних акторів і формували противагу США.

Останнім часом спостерігається становлення потужної наукової школи, що займається зовнішньополітичними і безпековими дослідженнями, в центрально-азійських республіках. Аналітичні центри, які, переважно зосереджені при президентських структурах, мають періодичні видання та виступають в якості чи не єдиного засобу оприлюднення результатів дослідницьких проектів. Кількість монографій, присвячених власне зовнішній політиці Китаю, є досить незначною. Значно більше уваги приділено двостороннім стосункам відповідних держав з КНР та регіональним інтеграційним процесам. Слід відзначити таких фахівців, як М.Ашимбаєв, А.Джекшенкулов, М.Імналієв, І.Ісмагамбеков, У.Касенов, С.Кукшумбаєв, М.Лаумулін, П.Муллоджанов, В.Парамонов, К.Сироєжкін, Г.Сачдева, А.Хамзаєва, З. Чаргінов, Т.Шаймергенов, М.Шайхутдінов та ін.

У другому розділі «Формування нової підсистеми міжнародних відносин у Центральній Азії: роль китайського фактору» на основі традиційно - історичного і системного підходів розкрито умови та особливості формування центрально-азійської підсистеми міжнародних відносин, проаналізовано чинники, що впливають на розробку і реалізацію зовнішньополітичних курсів КНР і країн ЦА.

Перший підрозділ другого розділу «Геополітичні трансформації в пострадянській Центральній Азії» присвячений аналізу геополітичної ситуації в Центральній Азії в ХХІ столітті, яка характеризувалася виходом на політичну арену країн регіону як більш-менш повноцінних суб'єктів міжнародної політики. Використання системного та геополітичного аналізу дозволило автору стверджувати, що однією з передумов для політично стабільного та економічно успішного розвитку регіону стане подальше посилення тенденції зрівноваження впливу основних гравців в ЦАР. Військово-політичні та фінансові можливості США і Росії стануть менш важливими для центральноазійських республік, ніж можливості Китаю у питанні домінування в ЦА. Країни регіону однаково виявляють зацікавленість у зростанні впливу Китаю, тому що це створює для них можливість маневрування між США та Росією, які нарівні з Китаєм становлять на теперішній час трійку держав, чиї інтереси за домінування в регіоні постійно перетинаються.

У політичному плані центральноазійський регіон є:

місцем жорсткого військово-політичного протистояння трьох сил - Росії, Китаю і США, кожна з яких намагається витіснити опонента з регіону і встановити контроль над ЦА, або ж не допустити власного витіснення (алармістський підхід);

територією розподілу сфер впливу між Росією, США і Китаєм, на яку Росія має історично зумовлені інтереси, з якими повинні рахуватися США і Китай. При цьому Росії потрібно слідкувати за тим, щоб останні не виходили за обумовлені сфери свого впливу і не порушували співвідношення сил у регіоні (конформістський підхід);

-сферою взаємодії Росії, США і Китаю з протидії спільним загрозам, з розвитку демократичних інститутів у країнах ЦАР і створенню ринкового конкурентного середовища, в якому російські і китайські економічні суб'єкти могли б реалізовувати свої корпоративні інтереси (кооперативістський підхід).

Незважаючи на геополітичні зміни, у регіоні ЦА зберігаються такі загальні джерела напруги, як міжнародний тероризм, екстремізм у всіх його формах, незаконний обіг наркотиків і контрабанда зброї, транснаціональна організована злочинність, нелегальна міграція та сепаратизм. Під впливом зовнішніх факторів зберігається реальність загрози виникнення та розширення конфліктних ситуацій у регіоні. Певним чином на стабільність ситуації у регіоні впливають і внутрішні фактори, до яких належать соціально-економічні: відставання країн регіону, зберігання кризових тенденцій в економічному розвитку, міжетнічні протиріччя, існування екологічних та інших проблем соціального та міждержавного характеру.

Сучасна ЦА поступово перетворюється на один з найбільш перспективних геополітичних регіонів світу завдяки наявності таких основних пріоритетів, як можливість політичного впливу, доступ до значного ресурсного потенціалу, просування релігійних, національних ідей, а також безпека у різноманітних її аспектах.

У другому підрозділі другого розділу - «Китайський фактор у зовнішній політиці країн Центральної Азії» доводиться значимість КНР для центральноазійських республік як чинника регіональної безпеки, насамперед, у контексті забезпечення успішного розвитку національних економік шляхом налагодження торговельно-економічних відносин, спільного освоєння паливних та гідроенергетичних ресурсів регіону, постачання центральноазійської нафти та газу до Китаю, залучення за китайською допомогою транспортної інфраструктури Центральної Азії до загальної євразійської транспортної системи, вирішення екологічних проблем. Разом з тим, співпраця між КНР і країнами регіону у військовій сфері, на думку автора, розвиватиметься здебільшого «обережно» та поступово, головним чином у рамках Шанхайської організації співробітництва, одного з важливих факторів регіональної стабільності, що пояснюється як концептуальними відмінностями у баченні подальших перспектив розвитку організації та її основних завдань, так й існуючим суперництвом за регіональне лідерство між окремими центральноазійськими республіками, зокрема, між Казахстаном та Узбекистаном. Водночас, автор прогнозує, що центральноазійські республіки намагатимуться використовувати політичні та правові механізми ШОС з одного боку, для стримування як китайської, так і російської експансії в регіоні, а також, врівноваження зовнішнього впливу Китаю і Росії, з іншого - для посилення свого представництва в міжнародних безпекових структурах.

Третій підрозділ другого розділу «Фактори безпеки в центральноазійській стратегії Китаю» присвячено аналізу політики Китаю по відношенню до країн Центральної Азії, що має гнучкий і прагматичний характер. Китай прагне створити політичний альянс з центральноазійськими країнами, керівництво яких поділяє позицію Пекіна щодо необхідності опору американській стратегії зміни авторитарних режимів в ЦА. При цьому велика увага приділяється також боротьбі з екстремізмом, сепаратизмом та тероризмом, а головна роль у цьому відводиться саме Китаю.

На сьогодні структура підходів Китаю до ЦАР складається з побоювання щодо військової присутності США і розвитку військово-політичного співробітництва Росії з країнами ЦА без участі КНР; пошуку свого місця на ринку країн ЦА та в освоєнні природних ресурсів регіону; співробітництва з Росією та США на антитерористичному та антиекстремістському напрямі. Залежно від розвитку ситуації структура китайського підходу змінюється, але здебільшого переважає конформістський підхід. Кооперативістський підхід тільки починає вибудовуватися.

Значне зростання ролі зовнішньоекономічного чинника в політиці КНР стосовно країн регіону є частиною плану поширення впливу Китаю на Захід. Країни Центральної Азії розглядаються Китаєм як ринок збуту китайських товарів, а також як джерело постачання енергоносіїв, потреба в яких в КНР постійно зростає. Експерти вважають, що на теперішній час Китай виходить на провідні позиції в процесі освоєння нафтових та газових родовищ в Центральній Азії та в регіоні Каспійського моря. Зростаюча потреба в енергоносіях, яка відзначається в процесі високого економічного зростання змушує офіційний Пекін активізувати свою діяльність на найбільш вигідних напрямках, у тому числі і центральноазійському.

У третьому розділі «Політика КНР в Центральноазійському регіоні з використанням механізму Шанхайської організації співробітництва» розкрито засади створення і функціонування ШОС, місце і роль організації у формуванні системи регіональної безпеки в центральноазійському регіоні, використання КНР механізму організації як фактора впливу на інші країни ЦА.

У першому підрозділі третього розділу «ШОС: цілі та структурно-функціональні параметри організації» на основі застосування структурно-функціонального та порівняльного аналізу документальних джерел докладно розглянуто питання щодо мети, принципів, завдань, структури та напрямів діяльності Шанхайської організації співробітництва, дано авторське бачення еволюції розвитку регіональної міжнародної структури.

У другому підрозділі третього розділу «ШОС у формуванні системи регіональної безпеки в ЦА» автором доводиться, що співробітництво в сфері забезпечення безпеки є одним із основних пріоритетів багатопланової діяльності Шанхайської організації співробітництва, яке доповнює відповідні двосторонні зв'язки країн Центральної Азії з РФ і Китаєм, механізми Договору про колективну безпеку СНД, та спрямоване, головним чином, на боротьбу з транскордонними діями екстремістських внутрішньорегіональних сил і запобігання дестабілізуючому впливу на Центральну Азію ззовні. ШОС позиціюється як євразійська організація універсального типу. Економічна складова зростатиме випереджальними темпами, але питання безпеки залишатимуться актуальними на порядку денному. Форум, нарівні з ОДКБ і НАТО, демонструє готовність взяти на себе відповідальність як за забезпечення безпеки в Центральній Азії, так і за загальний розвиток регіону.

Однією з головних проблем Шанхайської організації співробітництва, яка тісно пов'язана з регіональною безпекою, є питання розширення її складу, відпрацювання принципів і механізму вступу до організації нових членів. Автор стверджує, що саме від рішення цієї проблеми залежить подальше трансформування геополітичної архітектоніки в регіоні. В той же час, вступ до ШОС значної кількості країн, іноді з несумісними інтересами, та форсоване розширення можуть порушити питання щодо ефективності і навіть дієздатності організації. У роботі розкрито позиції усіх сторін щодо майбутнього організації, у т. ч. щодо участі ШОС у процесі відновлення Афганістану, де зосереджено більшість регіональних проблем. Передбачається, що через залучення Афганістану до регіональної економічної співпраці можна ліквідувати джерела появи таких проблем, як наркобізнес і тероризм.

Розглядаючи різноманітні аспекти забезпечення регіональної безпеки ЦА, особлива увага у роботі приділена діяльності в регіоні міжнародних структур безпеки, які розширюються і мають неоднакове, а іноді, полярне стратегічне бачення, а також різні методи забезпечення регіональної стабільності. Дисертантом вивчено деякі аспекти взаємин ШОС з ОДКБ і НАТО, найбільш активних учасників формування центральноазійської підсистеми міжнародних відносин у сфері безпеки. На сьогодні, між ШОС і НАТО не створено жодних ефективних механізмів співпраці, домовленостей та нормативно-правової бази взаємодії. Вочевидь, що дані міжнародні організації є політичними інструментами латентного протиборства між основними геополітичними гравцями в ЦА. Наразі це протиборство ще не переросло в протистояння і носить обережний характер.

Розширена ШОС у тісній співпраці з ОДКБ у перспективі може стати альтернативою військовій присутності США і НАТО як у плані забезпечення миру та стабільності у ЦАР, так і в плані боротьби з наркотиками, незаконною торгівлею зброєю та іншими нетрадиційними загрозами. Разом з тим, подальша взаємодія та поглиблення співпраці між вказаними структурами посилюватиме конкуренцію між Росією та КНР за військово-політичний вплив у регіоні та на практиці стане механізмом доступу Китаю до Організації Договору про колективну безпеку.

Перспектива подальшого розвитку Шанхайської організації співробітництва є достатньо суперечливим і складним з огляду на наявність розбіжностей у підходах країн-членів до перспектив її розвитку. Майбутнє ШОС залежить, насамперед, від визначення конкретних цілей та розширення сфери діяльності, а також від того, наскільки Росія та Китай, два найбільш впливових члена організації, зможуть подолати стримуючі чинники, суперечності інтересів, розбіжності у підходах та взаємне нерозуміння.

Військова компонента в діяльності ШОС, насамперед цікава для Росії і Китаю, які об'єктивно змушені бути донорами безпеки в регіоні. Саме погіршення ситуації в Афганістані та ймовірний військовий конфлікт США та Ірану можуть спонукати ШОС до перетворення на суто або насамперед військову організацію. Прийняття рішення про перетворення ШОС на військовий блок може призвести до внутрішньої кризи ШОС і виходу з організації окремих його учасників, наприклад, Узбекистану, а також унеможливить вступ до ШОС нейтрального Туркменістану. Оборонна діяльність блоку може виявитися занадто великим тягарем для країн-членів, а політичні протиріччя, що викликані відмінностями у поглядах на вирішення афганської та іранської проблеми, загальмувати або навіть паралізувати діяльність ШОС. Тому у найближчій перспективі видається найбільш вірогідним, що ШОС аби не брати на себе фінансові і політичні ризики афганської проблеми, спробує налагодити стосунки із Заходом і, зокрема, із США.

Третій підрозділ третього розділу «Розвиток регіонального співробітництва в рамках ШОС як фактор політики Пекіну щодо інших країн регіону» орієнтований на з'ясування основних напрямків регіональної співпраці, що виступають у якості детермінуючих чинників китайської політики стосовно центральноазійських республік.

Визначено, що Китай, як ініціатор створення Шанхайської організації співробітництва, з метою запобігання її розпаду, звернувся до старого апробованого засобу - шляхом налагодження торговельно-економічного співробітництва прив'язати до себе своїх партнерів, передусім, фінансову та адміністративну еліту країн-членів організації, створити умови для подальшого просування військово-політичного співробітництва. Створення Шанхайської організації співробітництва відкрило для Китаю стратегічний шлях у Центральну Азію та стало значним успіхом його глобальної дипломатії в регіоні. Нині ШОС для Китаю є дієвим механізмом забезпечення безпеки, ефективним каналом для участі у справах країн ЦА.

Одним з перших кроків розширення сфери діяльності ШОС стало ефективне налагодження торговельно-економічних стосунків, насамперед, відтворення на новій основі “Шовкового шляху” з Китаю до Європи, спільне освоєння паливних та гідроенергетичних ресурсів регіону, вирішення екологічних проблем. Перетворення ЦАР на одне з основних джерел імпорту енергії обумовлює зацікавленість Китаю в активізації стратегії розвитку економічного співробітництва, насамперед, в енергетичній сфері. Аналізуючи ситуацію, слід зазначити, що Китай проводить політику широкої експансії для отримання всіх стратегічно важливих переваг. У контексті зростання споживання енергоносіїв і відсутність значимих альтернативних джерел енергії, ресурсні та економічні переваги країн-членів ШОС легко конвертуються у геополітичний вплив, що далеко виходить за регіональні кордони.

Відтак, логіка забезпечення миру і стабільності в Центральній Азії потребує створення в рамках ШОС механізмів багатостороннього співробітництва по всьому спектру центральноазійських проблем безпеки, а також розширення як сфери її функціональної діяльності, так і складу геополітичного охоплення. У перспективі за певних умов ШОС має стати основою системи колективної безпеки усього ЦАР.

ВИСНОВКИ

Аналіз теоретичних і практичних аспектів формування і реалізації центральноазійського вектору політики КНР у галузі регіональної безпеки в постбіполярний період дає змогу дійти наступних висновків щодо розв'язання поставленого наукового завдання.

1. Посилення позицій Китайської Народної Республіки у світовій політиці та економіці, що спостерігається протягом останніх двох десятиріч, має особливий науковий та практичний інтерес, оскільки, це багато у чому пов'язано з проведенням країною стратегії, яка значною мірою є альтернативною відкритим і ліберальним моделям, що взяті на озброєння «перехідними» та окремими державами, що розвиваються. Важливим засобом забезпечення національної стратегії розвитку є зовнішня політика КНР, основні принципи якої залишаються незмінними вже понад 50 років, насамперед, що стосуються розуміння суверенітету країни та засад міждержавної взаємодії. Разом з тим, спостерігаються і суттєві зміни, які відрізняють сучасний міжнародний курс Китаю від реформ кінця 70-х та початку 80-х років і, зокрема, політики «культурної революції» 1966-1975 рр.

2. У сучасний період, виходячи з необхідності реалізації таких взаємодоповнюючих стратегічних завдань, як зберігання внутрішньополітичної стабільності в умовах різноманітних соціальних викликів, захист національного суверенітету і територіальної цілісності від перманентної зовнішньої загрози та набуття геополітичного впливу КНР, як провідної держави у світі, китайське керівництво здійснює «зважений» зовнішньополітичний курс, що характеризується деідеологізацією зовнішньоекономічних зв'язків і підтриманням дружніх відносин з усіма країнами, насамперед, провідними державами світу, а також політику стримування щодо застосування сили поряд із зусиллями щодо модернізації збройних сил і бере активну участь у регіональному та глобальному міжнародному співробітництві з метою отримання «асиметричної вигоди». Реалізація вказаного прагматичного курсу, що триватиме принаймні упродовж двох десятиріч, диктується життєво важливою потребою Китаю у зовнішніх ринках, інвестиціях і технологіях, які забезпечують експортно-орієнтовану спрямованість економічного зростання країни.

3. Аналізуючи концептуальні засади зовнішньої політики Китаю, західні дослідники та частка радикально налаштованих російських політологів впевнені, що нарощування економічного потенціалу до рівня провідних світових держав та модернізація китайських збройних сил у майбутньому надасть можливість Китаю перейти до більш наступальної зовнішньої політики, що виражатиметься у прагненні до китаєцентристського врегулювання більшості територіальних спорів, відмові від нинішньої стратегії малих поступок та відстрочки вирішення найбільш суттєвих суперечок, готовності Пекіну до застосування або загрози застосування військової сили для досягнення політичних цілей, забезпечення геополітичної переваги у світовому масштабі. Вірогідність такого сценарію посилюється такими положеннями, як історична пам'ять про велич країни та прагнення щодо його відродження, намагання відновити традиційний китаєцентристський світовий порядок, переконаність у тому, що безпека Китаю в минулому забезпечувалася сильною державою, яка спроможна домінувати на стратегічній периферії тощо. У цьому випадку, можна очікувати, що жодна регіональна та глобальна проблема не вирішуватиметься без врахування інтересів Китаю.

4. За оцінками китайських аналітиків, визначальними рисами китайської традиційної стратегічної культури Китаю є її оборонний характер, прагнення одержати перемогу без війни або зупинити війну за допомогою зброї. На даний час сформувалися основні засади сучасної зовнішньополітичної стратегії Китаю, що базується на принципах реалізму, моралі та співпраці, і яка орієнтована на демократизацію міжнародних відносин, встановлення у світі нового політичного та економічного порядку, нового ставлення до проблем безпеки. Китай бачить свої стратегічні переваги не тільки у сприятливому геополітичному положенні на Азійському континенті і не тільки в економіці, що швидко розвивається, а також у розвитку багатостороннього співробітництва з країнами Азії, що перетворює його в економічний епіцентр Азії замість Японії та США. Інтегруючись у світові міжнародні політичні та економічні структури, Китай формує регіональну політику та економіку, створює «стратегічний пояс» навколо китайських кордонів, у тому числі, поширює свій вплив на Центральноазійський регіон.

5. Аналіз міжнародно-політичного становища в ЦАР свідчить про його суттєві структурні та інституціональні зміни. У міждержавних відносинах спостерігається активізація процесів, що сприяють зниженню напруги й зміцненню стабільності в окремих потенційно кризових регіонах. В той же час, ще не усунені причини, що перешкоджають ліквідації джерел напруги та налагодженню співпраці в інтересах безпеки, спостерігається протиборство провідних країн світу за забезпечення лідируючих позицій в глобальному масштабі. Суттєвим дестабілізуючим фактором в ЦА залишається наявність внутрішньорегіональних протиріч - політичних, територіальних і етноконфесійних.