Європейська політика сусідства, як напрям зовнішньої політики Європейського Союзу

Визначення рівня ефективності інституційних механізмів реалізації зовнішньої політики Європейського Союзу у контексті набуття чинності Лісабонського договору. Дослідження основних можливостей, що відкриває для країн-партнерів "Східне партнерство".

Рубрика Политология
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 30.07.2015
Размер файла 59,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

УДК: 327.7; 061.1 ЄC

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Європейська політика сусідства, як напрям зовнішньої політики Європейського Союзу

Спеціальність 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Халаджи Вікторія Вікторівна

КИЇВ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних організацій і дипломатичної служби Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор історичних наук, доцент Яковенко Наталя Леонідівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, професор кафедри міжнародних організацій і дипломатичної служби.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Кудряченко Андрій Іванович, Інститут європейських досліджень НАН України, директор;

кандидат політичних наук Сушко Олександр Валерійович, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, старший науковий співробітник.

Захист відбудеться « 11 » квітня 2011 р. о 14тету імені Тараса Шевченка (04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут міжнародних відносин, зала засідань вченої ради).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий « 9 » березня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради С.В. Андрущенко.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження визначається нагальною необхідністю вивчення засад формування зовнішньої політики Європейського Союзу з огляду на те, що останні фази розширення ЄС призвели до кардинальних змін на політичній карті Європи і значних структурних реформ усередині Європейського Союзу. Невід'ємним елементом цього процесу є становлення нового формату відносин із державами-сусідами, які межують з кордонами ЄС. Набуття Євросоюзом нового розширеного статусу викликало потребу перегляду концептуальних основ зовнішньої політики ЄС та пошуку оптимальних інструментів її здійснення як стосовно безпосередніх сусідів, так і в глобальному масштабі.

В результаті схвалення та набуття чинності 1 грудня 2009 р. Лісабонським Договором зникає поняття «опорної» структури (EU pillar stucture) Євросоюзу, яка призводила до непорозумінь у відносинах із третіми країнами щодо точного розподілу компетенції між ЄС та державами-членами. Отже, Договір встановив чіткі підстави для виникнення міжнародної правосуб'єктності ЄС. З метою підвищення функціональної дієвості Спільноти утворено нові посади - Президента Європейської Ради та Високого Представника ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки.

Актуальним для геополітичної науки є дослідження важливого для нас динамічного соціально-політичного явища, яке одержало в науковій літературі назву «європеїзація». Феномен «європеїзації» стає теоретичним підгрунтям відносин ЄС із зовнішнім оточенням, а також одним із визначальних чинників розбудови нової Об'єднаної Європи, яка шляхом розповсюдження своїх базових цінностей на континенті розширює «зони максимального впливу».

Починаючи з 2004 року, основним інструментом зовнішньої політики ЄС щодо найближчого оточення стає Європейська політика сусідства (ЄПС), яка на основі єдиного підходу охопила 16 держав-сусідів ЄС, включаючи країни Східної Європи, Південного Кавказу та Північного Середземномор'я.

Згадана тематика потребує ретельного вивчення. З огляду на проголошений нашою державою стратегічний курс на інтеграцію до Європейського Союзу автор намагається виявити ті можливості інтенсифікації співробітництва, які пропонує ЄС у форматі «політики сусідства», а також виявити ті недоліки ЄПС, що перешкоджають активізації діалогу Україна - Європейський Союз і підлягають перегляду.

Нині одним із нагальних питань європейської зовнішньої стратегії є винайдення механізмів щодо утримання балансу «північних» та «східних» інтересів у Європейській політиці сусідства. Внесені різними впливовими групами держав-членів ЄС регіональні ініціативи здійснюють свій вагомий внесок у процес диференціації політики сусідства, якого бракувало ЄПС до цього моменту.

Зокрема, в Україні достатня увага приділяється перспективам та інструментам, що містить у собі нова зовнішньополітична ініціатива Євросоюзу «Східне партнерство» (СП). Переважно, реакція має стримано-критичний характер, що пояснюється більшими очікуваннями українського суспільства від перспектив співробітництва з ЄС, які Євросоюз весь час намагається обумовити якимись «рамками», «вимірами», «ініціативами», натомість не надаючи конкретної кінцевої мети таким відносинам.

Необхідність комплексного розгляду проблеми знаходить своє пояснення і в загальній логіці міжнародно-системних трансформацій, оскільки сама структура міжнародних відносин більшою мірою перебуває в залежності від особливостей європейського інтеграційного поступу, тобто від того, яким шляхом піде «Об'єднана Європа». Отже, розробка концептуальних основ означеної проблематики здатна забезпечити глибинне розуміння і можливість прогнозування діяльності ЄС на світовій політичній арені.

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в межах комплексної програми науково-дослідницьких робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми сталого державного розвитку України» (номер державної реєстрації 0197U015201) і наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи» (номер державної реєстрації 01БФ048-01).

Мета дослідження. Використовуючи науковий аналіз та наявні у сучасній політичній науці концепції і теорії, які вивчають динаміку євроінтеграційних процесів, зокрема процес «європеїзації», визначити причини появи, принципи та механізми запровадження, а також особливості трансформації Європейської політики сусідства як напряму зовнішньої політики ЄС. Досягнення цієї мети зумовило необхідність вирішення таких завдань:

- окреслити особливості становлення Євросоюзу як актора міжнародних відносин та проаналізувати роль процесу «європеїзації»;

- визначити ступінь ефективності інституційних механізмів реалізації зовнішньої політики ЄС у контексті набуття чинності Лісабонським Договором ЄС;

- дослідити тенденції і визначальні чинники появи і трансформування зовнішньополітичної концепції «Європейська політика сусідства»;

- виявити причини формування нових регіональних ініціатив ЄПС - «Союзу для Середземномор'я» та «Східного партнерства»;

- вивчити можливості, що відкриває для країн-партнерів «Східне партнерство», та окреслити перспективи України в рамках запропонованого ЄС механізму співробітництва.

Об'єктом дослідження є зовнішня політика Європейського Союзу в нових геополітичних реаліях XXI століття.

Предметом дослідження є Європейська політика сусідства як основний механізм співробітництва Євросоюзу з державами Східної Європи, Південного Кавказу й Середземномор'я.

Методи дослідження. Вивчення засад зовнішньої політики Євросоюзу, зокрема, еволюції «політики сусідства», відбувалось шляхом залучення загальнонаукових методів пізнання: відповідно до поставлених завдань, на різних етапах виконання роботи були використані елементи структурно-функціонального, неоінституціонального та порівняльного аналізу, методи абстрактного моделювання і «багатоваріантності сценаріїв». Аналіз інституційних механізмів формування і реалізації зовнішньої політики Євросоюзу щодо найближчого оточення проводився на основі вивчення як базових, так і спеціалізованих законодавчих актів ЄС.

Головним методологічним прийомом дослідження авторкою визначено аналіз сучасних геополітичних процесів, а також спеціальні методи дослідження (політології, історії, теорії міжнародних відносин, філософії), які обрані з урахуванням передових досягнень вітчизняної та західної політичної думки.

Геополітичний аналіз дозволяє визначити взаємозалежність сучасного інтеграційного розвитку регіону в контексті еволюції «східної складової» зовнішньополітичної стратегії ЄС з урахуванням комплексного впливу географічних, політичних, військово-стратегічних, культурологічних та інших чинників формування сучасного світового устрою та ствердження Євросоюзу як актора міжнародних відносин.

У рамках проведеного наукового дослідження досягнуто таких результатів, що мають наукову новизну і виносяться на захист:

- аргументовано тезу про те, що «політика сусідства» покликана формувати зону стабільності й безпеки на європейському континенті через використання процесу «європеїзації» й поширення базових цінностей ЄС на своїх сусідів, а також зміцнювати позиції ЄС як одного з центрів сили світової політики;

- доведено, що поява нових механізмів координації зовнішньої політики ЄС, передбачених у Лісабонському Договорі ЄС, має кардинально змінити процес прийняття рішень у зовнішньополітичній сфері;

- виділено основні етапи (розкрито їхнє змістовне наповнення) формування зовнішньополітичної стратегії ЄС щодо своїх сусідів та зроблено аналіз її недоліків, які стали основною причиною невідворотності процесу подальшого трансформування ЄПС;

- досліджено причини й особливості формування в рамках Європейської політики сусідства двох основних векторів - «східного» та «південного» - які втілилися у таких ініціативах ЄС, як «Східне партнерство» та «Союзу для Середземномор'я»;

- запропоновано авторське бачення реалізації стратегічної мети України на інтеграцію до Європейського Союзу в контексті запропонованих інструментів та механізмів «Східного партнерства».

Практичне значення результатів дослідження полягає у спробі цілісного загальнотеоретичного аналізу засад зовнішньої політики Європейського Союзу щодо свого найближчого оточення, а також прикладних проблем необхідності належного врахування національних інтересів країн-партнерів при формуванні «стратегії сусідства». Теоретичні узагальнення можуть бути використані для подальшого розвитку доктрини української зовнішньої політики, стратегічної концепції розвитку співробітництва України з ЄС; у діяльності Верховної Ради України і Міністерства закордонних справ України.

Матеріали, висновки та рекомендації дисертаційної роботи можуть доповнити зміст навчальних курсів політологічного характеру, зокрема, «Європейський Союз у міжнародних відносинах», «Зовнішня політика країн Західної Європи», «Аналіз зовнішньої політики», «Міжнародні організації», «Проблеми розширення ЄС», «Європейська політика України», «Актуальні проблеми зовнішньої політики України» для студентів вищих навчальних закладів. Дослідження може бути використано при підготовці підручників, посібників та методичних рекомендацій, які застосовуються при викладанні навчальних курсів зі згаданої проблематики.

Хронологічні рамки дисертації формально охоплюють період від 2004 року до теперішнього часу, тобто період після найбільшої хвилі розширення ЄС (1 травня 2004 року), процеси внутрішніх трансформацій Європейського Союзу (схвалення та набуття чинності Лісабонським Договором 1 грудня 2009 року) та формування нових Стратегій ЄС щодо його оточення з одночасною ретроспективною й прогностичною характеристикою феномену «регіоналізації зовнішньої політики ЄС».

Апробація результатів дисертації.

Основні положення та результати дисертації викладені у доповідях на чотирьох міжнародних науково-практичних конференціях студентів, аспірантів та молодих вчених «Шевченківська весна» (Київ, 21 березня 2008 р., 23 жовтня 2008 р., 22 жовтня 2009 р., 21 жовтня 2010 р.); апробовані у ході міжнародного круглого столу «Ганс Гросс, як наднаціональний символ європейського науково-ментального простору» (КНУ імені Тараса Шевченка, 19 березня 2010 р.); та відеоконференції «Європейська стратегія інновацій та доброго врядування - її впровадження та досвід для України» (Національна академія державного управління, Київ, 18 травня 2009 р.); на засіданнях Громадської Ради Міністерства закордонних справ України, які були присвячені перспективам та проблематиці розвитку відносин Україна - ЄС; під час публічних дискусій та на слуханнях, що проводилися з ініціативи Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції, у виступах на засіданнях кафедри міжнародних організацій і дипломатичної служби України Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де обговорювалися результати дисертаційного дослідження; а також під час виступів на семінарах та лекціях літньої школи молодих дипломатів «Європейські виклики» (м. Кортона (Італія), липень 2008 р.); проходження курсу підвищення кваліфікації та виступу на науково-практичній конференції «Нові можливості Східного Партнерства» в Таллінській Дипломатичній Академії (Естонська Республіка, листопад 2009 р.); низки заходів, які проводилися у м. Мадрид у рамках першого «перехідного» Головування Іспанії в Європейській Раді після набуття чинності Лісабонським Договором (січень - липень 2010 р.).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи викладено у восьми наукових статтях, чотири з яких опубліковано у вітчизняних наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, а також тезах до виступів.

Структура роботи зумовлена логікою дослідження та складається зі вступу, переліку скорочень, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 195 стор., в тому числі основний текст - 171 стор., список використаних джерел складається з 236 найменувань на 24 стор.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її сутність, стан дослідження наукової проблеми, сформульовано мету і завдання роботи, викладено зв'язок із науковими програмами, планами, темами Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, визначено об'єкт, предмет, методологічні засади та методи дослідження, сформульовано концептуальні положення проблеми, відображено наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, визначено хронологічні рамки, розкрито характер апробації, подано загальну характеристику роботи.

У Розділі I «Концептуально-теоретичні засади зовнішньополітичних стратегій ЄС» - проаналізовано концепцію наукової проблеми, подано класифікацію теоретичних і методологічних підходів зарубіжної та вітчизняної наукової думки щодо розвитку концепцій зовнішньої політики Європейського Союзу.

Автор відзначає, що крім об'єктивних труднощів концептуалізації зовнішньої політики ЄС, пов'язаних із трансформацією його власного інституційного розвитку та динамікою глобальних політичних процесів, означене завдання ускладнюється істотним плюралізмом теоретичних інтерпретацій сучасної глобальної політичної системи та багатоманітністю версій ідентифікації Євросоюзу як актора міжнародних відносин.

Cьогодні політична наука не дає єдиного універсального теоретичного обґрунтування ролі ЄС у світовій політиці; існує чимало протилежних версій щодо теорій подальшого розвитку ЄС, зокрема в частині формування зовнішньополітичних концепцій. Отже, бачення науковцями (як західними, так і вітчизняними) сучасних євроінтеграційних процесів не має консенсусного характеру, натомість дуже часто автори висловлюють діаметрально протилежні думки щодо можливих сценаріїв розвитку сучасного Євросоюзу, зокрема, формування ним відносин з іншими акторами міжнародних відносин.

У спектрі наукових концепцій зовнішньої політики Європейського Союзу можна виділити наукові підходи, акцент в яких робиться саме на зовнішніх відносинах ЄС із країнами-сусідами. Ці аспекти - в ценрі уваги таких західних дослідників як М. Емерсон, Л. Крем, М. Кремона, Т. Кнутсен, К. Райк, Р. Сміт тощо.

Існуючі концептуальні підходи до проблематики європейської інтеграції авторка згрупувала в три блоки. По-перше, це Європа «різних швидкостей», що впливає насамперед на процес прийняття важливих рішень всередині ЄС, який є прерогативою сильних та економічно потужних держав (EU key states). По-друге, це теорія Європи «a la carte» або т.зв. «меню» стратегій розвитку європейських країн - моделі інтеграції, за якою держави самі вирішують, у який спосіб вони братимуть участь у певній конкретній інтеграційній ініціативі Європейського Союзу (яскравим є приклад Великої Британії). Третім підходом можна вважати «Європу концентричних кіл», що передбачає різні рівні інтеграції відповідно до розташування суб'єктів ближче чи подалі від «центру» Євроспільноти. Саме до четвертого, найширшого та найбільш віддаленого кола, належать фактично найближчі сусіди ЄС, серед яких знаходится й наша держава. Автором також проаналізовано теорії та концепції зовнішньої політики ЄС. Мова йде про теоретичні дослідження представників федералізму (Д. Сіджанскі, Л. Крем), функціоналізму (Д. Мітрані), неофункціоналізму (Дж. Най), конструктивізму (Т. Крістіансен, Л. Седерман).

Водночас, за умов докорінної трансформації Євросоюзу, що супроводжується його розширенням на Схід, вкрай необхідним стає вироблення нових моделей євроінтеграційного процесу. У той же час автор доводить, що ці нові теоретичні моделі не витримують перевірки часом - свідченням чого є брак чіткої стратегії ЄС стосовно східного розширення, дискусії про «останній кордон» Європи чи про виокремлення культурно-цивілізаційного простору, до якого включають і Україну поряд з усіма іншими не-членами ЄС.

Нині розробки нової продуктивної філософії східної політики об'єднаного ЄС тісно пов'язані з таким феноменом, як «європеїзація» - розповсюдження цінностей та політик ЄС на інші суб'єкти міжнародних відносин. «Європеїзація» сьогодні є однією з найпопулярніших тем європейського наукового простору. Інтерес до неї, звичайно, пов'язаний з поглибленням інтеграційних процесів у межах Євросоюзу та перетворенням його з об'єднання держав на унікальне наднаціональне утворення, що є самостійним актором і суб'єктом міжнародних відносин. Пильну увагу цій проблематиці приділили, зокрема, такі європейські та вітчизняні вчені, як Г. Васіка, Г. Вайлант, К. Браунінг, С. Жижек, С. Ситник, Д. Ольсен, Н. Пелегєша, А. Фейвел та інші. У рамках «європеїзації», зокрема, розглядається і процес створення та появи «концепції сусідства» ЄС. Він обумовлюється необхідністю Європейського Союзу змінити сприйняття простору, що оточує Об'єднану Європу, який не має нести загрози політичного, економічного, гуманітарного й безпекового характеру для її успішного функціонування. Європейська політична думка поступово сприймає простір ззовні та поза межами кордонів ЄС як єдиний, на нього мають розповсюджуватися базові європейські цінності та принципи. Єдиний спосіб щодо усунення вище перелічених загроз Євросоюз вбачає у поширенні на прилеглі держави західноєвропейської моделі ліберальної ринкової демократії.

Отже, основний сенс зовнішньої політики ЄС сьогодні становить «експансія без розширення» (expansion without enlargement), що проявляється насамперед через «м'яку силу» ЄС (EU soft power). Таким чином, дослідження теоретичних моделей та концепцій «політики сусідства» Європейського Союзу, крізь призму теорій європейської інтеграції, потребують глибокого переосмислення на основі критичного аналізу наявних розробок і дослідження відповідності теоретичних засад динамічному розвитку сучасного простору, що утворився навколо Спільноти.

Щодо джерельної бази дослідження авторка згрупувала усі використані джерела у три групи: (1) документи, статистичні матеріали, інформаційно-аналітичні матеріали неурядових аналітичних центрів (вітчизняних та зарубіжних), монографії, дослідження, статті (2) вітчизняних, а також наробки, публікації, есе (3) зарубіжних авторів. Варто відзначити, що тематика «політики сусідства» через свою новизну та специфічність не висвітлюється в сучасній науково-політологічній літературі настільки широко, як інші аспекти зовнішньої політики ЄС. Важливим при проведенні дослідження було вивчення й аналіз саме першоджерел - міжнародних договорів та угод, спільних заяв та рішень ЄС, використання офіційних періодичних видань ЄС, матеріалів Представництва Європейського Союзу в Україні, публікацій вітчизняних та міжнародних неурядових дослідницьких організацій. Концептуальними документами, що визначають основи взаємодії Євросоюзу з сусідніми державами, можна вважати такі стратегічні документи ЄС, які увійшли до першої групи джерельної бази дослідження, «Ширша Європа - сусідство: нові підходи до взаємин із східними й південними сусідами» (2003), «Європейська політика сусідства» (2004), «Посилення Європейської політики сусідства» (2006) та пізніше повідомлення ЄК «Середземноморський Союз» та «Східне партнерство» (2008).

До другої групи автор відносить, передусім, наукові праці фахівців Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України, Інституту європейської інтеграції НАН України, Національного інституту проблем міжнародної безпеки РНБО України. У цьому контексті привертають увагу ґрунтовні дослідження новітніх напрямків і концепцій євроінтеграції (В. Копійка, В. Манжола, Т. Шинкаренко), цікаві компаративні розвідки теоретичних моделей інтеграції (О. Ковальова, Є. Кіш), аналіз євроінтеграційного досвіду окремих європейських країн - Великої Британії (В. Крушинський, Н. Яковенко), Німеччини (А. Кудряченко, С. Кондратюк), процеси зародження регіональної політико-економічної інтеграції (М. Долішній), а також процесів виокремлення східного вектору в зовнішній політиці ЄС (К. Охман, Г. Перепелиця) й актуальних проблем у відносинах Україна - Європейський Союз (О. Сушко, О. Шаповалова, О. Шнирков) тощо.

Спроби осмислення ролі сучасного ЄС як центру західної цивілізації на європейському континенті та вивчення засад зовнішньополітичної стратегії Європейського Союзу здійснюються західними науковцями. Саме публікації, статті, інтерв'ю, монографії, навчальні посібники відомих європеїстів складають третю групу джерельної бази. При аналізі західної наукової літератури виділяються такі основні підходи стосовно європейської інтеграції: розвиток та проблеми функціонування ЄС розглядаються в контексті міжурядової організації, де досягається гармонізація міждержавних інтересів (Т. Борзель, Е. Гелнер, Е. Хобсбаум); проблеми євроінтеграції аналізуються з позицій цивілізаційного підходу (С. Хантінгтон, З. Бзежінський).

Питання формування зовнішньої політики та проблем, з якими стикаються відповідальні інституції ЄС, набувають дедалі більшої актуальності в європейському науковому просторі, зокрема, в контексті змін, передбачених Лісабонським Договором, та висвітлюються в працях Р. Домінігеза, С. Евертса, Дж. Лейба, М. Леонарда.

Розділ II «Основні механізми та принципи впровадження Європейської політики сусідства» присвячено обґрунтуванню тези про те, що саме Лісабонський Договір передбачає нові інструменти й механізми, що дозволятимуть ЄС стати дієвішим, більш послідовним та стратегічно важливим й впливовим суб'єктом міжнародних відносин. На це спрямоване, насамперед, введення нових посад: Президента Європейської Ради та Верховного Представника ЄС з питань зовнішньої та безпекової політики, який очолюватиме нове зовнішньополітичне відомство - Європейську службу зовнішньої діяльності (ЄСЗД). З огляду на той факт, що згадана Служба має акумулювати у собі зовнішню та безпекову політики ЄС, це вимагає вироблення нових єдиних підходів до зовнішньополітичної Стратегії Співтовариства. Однак вже сьогодні є зрозумілим, що в сучасних важких економічних реаліях задля збереження статусу ключового світового актора ЄС змушений фокусувати свою зовнішню політику на проблемах свого найближчого оточення, зокрема, не ігнорувати можливість інтенсифікації та продовження євроінтеграційних процесів. Тому автор виходить з того факту, що успішне завершення інституційних трансформацій відкриває нові можливості для подальшої інтеграції.

Починаючи з найбільшої хвилі розширення ЄС (травень 2004 р.), у виступах високих європейських посадовців простежується тенденція до надання пріоритетного значення формуванню зовнішньополітичної доктрини ЄС щодо країн, які опинилися на безпосередньому кордоні з новоствореною Об'єднаною Європою. Саме протягом цього періоду було вироблено й схвалено універсальну стратегію щодо третіх країн, що мають спільний кордон та тісні економічні стосунки з Євросоюзом, яка спочатку отримала назву «Ширша Європа», пізніше - «Європейська політика сусідства». Ступінь ефективності запровадженої політики важко вимірювати чи оцінювати з огляду на відносно малий термін дії, проте аналіз її базових принципів, а також запозиченої методології ЄПС дає підстави виділити в ній низку недоліків, що й стали основною причиною її подальшого трансформування.

Домінантним чинником, який підлягає критиці, є те, що політика, яка охоплює географічно різні регіони, несе в собі потенційний ризик відходу від задекларованого принципу змістовної диференціації підходів у розвитку відносин між ЄС та усіма країнами-сусідами. Незважаючи на таку кількість країн, основні інструменти взаємодії та кінцеві перспективи, що пропонуються у рамках ЄПС, є подібними для всіх сусідів ЄС як європейських, так і неєвропейських.

Аналізуючи основні принципи політики сусідства, автор робить висновок, що вона впроваджується згідно з методами політики розширення, проте калькування принципів згаданої політики у контекст ЄПС створює певні труднощі та перешкоди щодо її вдалої імплементації. Насамперед, вона дає суперечливі сигнали країнам-партнерам, адже якщо Європейська політика сусідства відокремлена від перспективи членства, незрозумілим стає використання в ній вступної методології та відповідного інструментарію.

Дві вищезазначені проблеми безпосередньо пов'язані з принципами взаємозалежності, спільної відповідальності та взаємопов'язаних інтересів, які мають бути базовими в концепції ЄПС, відповідно до її основних документів. Аналіз основних аспектів ЄПС виявив низку складних моментів стосовно такого елементу політики, як спільний внесок партнерів. Один із них полягає в тому, що ЄПС за своєю сутністю одностороння політика, адже в ЄС практично не існує прецедентів щодо допуску будь-якої сторони до законотворчих процесів всередині Євросоюзу.

Отже, перед керівництвом ЄС постало завдання ґрунтовного доопрацювання ініціативи, і першою спробою стала пропозиція представників Німецького головування в ЄС (2006 р.) запровадити політику ЄПС+, що мала на меті посилити існуючу на той час Європейську політику сусідства. Такий крок однієї з найвпливовіших держав ЄС свідчив не стільки про бажання ЄС, скільки про нагальну необхідність працювати над удосконаленням шляхів і методів налагодження відносин із найближчим оточенням.

Натомість пропозиції, що були внесені Німеччиною у ході її головування в Європейській Раді і підтримані Брюсселем щодо посилення ЄПС, не містили очікуваної «доданої вартості» для поглиблення відносин між ЄС та країнами-партнерами, передусім на двосторонньому рівні. Якщо для інших країн-партнерів ЄПС ці пропозиції розглядалися, як прогресивні і такі, що сприятимуть розвитку співробітництва, то у випадку України вони вже не були новими і такими, що надавали бажаної динамічності двостороннім відносинам. Отже, питання необхідності подальшого трансформування політики сусідства залишається на порядку денному європейського політичного дискурсу.

Розділ III «Зовнішньополітична стратегія ЄС щодо його оточення на сучасному етапі» розкриває передумови та причини появи наступного етапу трансформації Європейської політики сусідства, яким є посилення процесів регіоналізації в її рамках. Внаслідок цього, починаючи з 2008 року, з'являються такі окремі виміри ЄПС, як «Союз для Середземномор'я» (СдС), «Східне партнерство» (СП) та «Чорноморська синергія» (ЧС). Усі перелічені ініціативи мають одну спільну рису - вони є механізмом співпраці ЄС з країнами певного регіону, який має політичну, економічну та безпекову цінність для Спільноти. В основу такого механізму покладено багатосторонній формат взаємодії.

Першим, за пропозицією Франції, формується «південний вимір» політики сусідства, який знайшов своє відображення в ініціативі ЄС «Союз для Середземномор'я». Аналіз, проведений дисертантом, довів, що саме запровадження

ініціативи СдС призвело до внесення питання щодо балансу «південних» та «східних інтересів» всередині ключових держав-членів ЄС на порядок денний Європейської політики сусідства. Запропонована оптимізація та більша інтеграція країн Середземноморського регіону з Євросоюзом апріорі зробили свій вагомий внесок у процес диференціації «політики сусідства», на необхідності впровадження якої наполягали всі країни-учасниці ЄПС з початку формування політики у 2004 році.

Однією з причин появи «Східного партнерства» стала фактична відсутність ЄС як актора міжнародних відносин у регіоні Східної Європи, а також намагання таких впливових держав-членів, як Німеччина, Велика Британія, Польща та Швеція посилити свої позиції у згаданому стратегічно важливому пост-радянському просторі. Аналізуючи чинники появи СП, авторка зосереджує увагу на позиції ще одного впливового гравця регіону - Російської Федерації, яка завжди вбачає регіон Східної Європи і Південного Кавказу сферою своїх геополітичних інтересів. У цьому контексті російсько-грузинська війна (серпень 2008 р.) стала вирішальним чинником щодо необхідності посилення ролі ЄС на пострадянському просторі, адже Росія ще раз переконливо натякнула, що не збирається втрачати свої сфери впливу в колишніх республіках СРСР. Звідси витоки неприйняття та різкі заяви російських політиків щодо східного виміру ЄС. Відтак, питання безпеки стало об'єднуючим та нагальним чинником для країн-27 при схваленні нової ініціативи СП.

Саме з появою «Східного партнерства» Європейська політика сусідства як важливий компонент зовнішньої політики Євросоюзу та його безпекової стратегії щодо суміжних країн вперше суттєво змінює свою форму та зміст. Зокрема, вона доповнюється багатостороннім компонентом, якому притаманний регіональний характер. Водночас, такий підхід не влаштовує українську сторону через невідповідність ролі, яка відводиться Україні в ЄПС та її змістовному наповненню. Фактично, Євросоюз намагається інституціоналізувати ЄПС як альтернативу розширенню ЄС, при цьому закріпивши за Україною роль однієї з країн-лідерів у впровадженні Європейської політики сусідства. У той же час СП залишатиметься слабким механізмом трансформації регіону, за умови використання інструментарію політики розширення ЄС без надання чіткої перспективи членства.

Зміни у Європейській політиці сусідства, доповнення її форматом регіональної співпраці підтверджують, що ЄПС у попередньому вигляді діяла недостатньо ефективно, адже їй не вдалося виконати свою головну безпекову функцію - стабілізувати політичну ситуацію у країнах-сусідах. Доповнення та зміни до Європейської безпекової стратегії ЄС, оприлюднені 11 грудня 2008 р., визнають цей факт і розглядають політику в рамках СП та СдС, зокрема, як нову ефективнішу спробу забезпечення безпеки ЄС навколо своїх кордонів. Водночас, всередині ЄС процес створення двох основних аспектів політики сусідства - «середземноморського» та «східного» - та відмінності у концептуальному розумінні їх політологічного змісту і кінцевої політичної мети вже призвели до поглиблення суперечностей, цього разу не між «старою» і «новою» Європою, а між Францією й Німеччиною - країнами, що становлять «ядро» Євросоюзу.

Про надання особливої уваги регіональній співпраці свідчить її активізація в регіоні Чорного моря, що нині ведеться у рамках «Чорноморської синергії», яка поєднує елементи Європейської політики сусідства та ішні заходи й проекти ЄС у цьому регіоні. Варто зазначити, що з точки зору геоекономічного значення Чорноморський регіон є потенційно об'ємним ринком, який має значні природні ресурси, науково-технічний потенціал та може стати ключовим місцем торгівлі між Європою, Близьким Сходом і Азією. Вже тільки ці чинники стали основою для виникнення регіональної співпраці між країнами, інтереси яких пов'язані з цим регіоном за провідної ролі Євросоюзу.

Щодо свого потенціалу ЧС має усі шанси перетворитися на своєрідну «платформу» для посилення економічних потужностей країн Чорного моря (зокрема, у енергетичній і транспортній сферах) та винайдення мирних рішень по врегулюванню «заморожених конфліктів» у регіоні. Відповідно, значно меншою є політична вага ЧС та її структурна та інституційна недолугість. Отож для країн-учасниць інтерес проявляється в залученні й розвитку конкретних регіональних проектів в рамках ЧС, реалізація яких ускладнюється через брак коштів. Загалом, спостерігаються тенденції розглядати «Чорноморську синергію» у зв'язку з ініціативою «Східне партнерство», адже справедливо деякі науковці називають її доповнюючим інструментом «східного виміру» ЄПС.

Висновки

Під час написання роботи дисертантом було вирішено низку поставлених завдань. Зокрема, на основі вивчення і аналізу наукових підходів, наявних у сучасній політичній науці концепцій і теорій, які вивчають динаміку євроінтеграційних процесів, визначено основні причини появи, поступової трасформації, принципів та особливостей впровадження зовнішньополітичної стратегії Європейського Союзу, що дістала назву Європейська політика сусідства:

1. Європейський Союз є вагомим суб'єктом міжнародних відносин, який намагається в умовах сучасної економічної кризи не тільки втримати позиції лідера на світовому ринку, але й довести свою спроможність діяти активно на міжнародній арені. Зростання кількості держав-членів ЄС до 27 за останнє десятиріччя вимагає проведення радикальної трансформації як окремих напрямків інтеграційної політики та їх преференцій, так і еволюції зовнішньої політики ЄС у цілому. У сучасних геополітичних реаліях задля збереження статусу ключового світового актора ЄС повинен сфокусуватися на проблемах свого найближчого оточення, зокрема, не ігнорувати можливість інтенсифікації та продовження євроінтеграційних процесів. У цьому зв'язку найбільш ефективним стає проведення політики «м'якої сили». Отже, найкращим внеском ЄС до формування ненасильницької стратегії міжнародних зносин може стати: по-перше, ефективне внутрішнє облаштування всередині Євросоюзу; по-друге, втілення та просування нормативної та інституційної інфраструктури та, насамкінець, надання пріоритетного значення формуванню простору свободи, безпеки, процвітання шляхом проведення ефективної політики стосовно найближчого оточення.

Крім об'єктивних труднощів концептуалізації зовнішньої політики ЄС, пов'язаних із трансформацією його власного інституційного розвитку та динамікою глобальних політичних процесів, означене завдання ускладнюється істотним плюралізмом теоретичних інтерпретацій сучасної глобальної політичної системи та багатоманітністю версій ідентифікації Євросоюзу як суб'єкта міжнародних відносин. На разі політична наука не дає єдиного, універсального теоретичного обґрунтування ролі ЄС у світовій політиці.

Сьогодні спостерігається збереження тенденцій щодо використання існуючих моделей «різношвидкісної Європи», «Європи а ля карт», Європи «концентричних кіл» у виробленні сучасних інтеграційних стратегій ЄС, що не дозволяє належно врахувати специфіку формування відносин із «країнами-сусідами», які дуже часто недоцільно розглядати в рамках зазначених концепцій. У європейській політичній думці спостерігається процес однобічного дослідження чинників, що впливають на розвиток «політики сусідства», тобто або «зсередини», з погляду правлячих еліт впливових держав-членів, або «ззовні», через вплив зовнішніх сил (РФ, США, Китай тощо), що безперечно робить згаданий аспект зовнішньої політики ЄС недосконалим та таким, що потребує постійного доопрацювання. Звідси брак цілісної та послідовної стратегії стосовно перспектив подальшого розширення ЄС на Схід. Натомість пропонується формування нових «програм», «концепцій», «вимірів», які ані в концептуальному, ані в стратегічному плані не є ефективними і вже на момент прийняття потребують ґрунтовної модифікації та доопрацювання.

Щодо аналізу такого важливого чинника процесу євроінтеграції, як феномен «європеїзації», автором доведено, що саме він передовсім є теоретичним підгрунтям відносин ЄС із зовнішнім оточенням. Проведений дисертантом аналіз засвідчує, що процес «європеїзації» стає сьогодні одним із визначальних чинників розбудови Європи майбутнього, нової Об'єднаної Європи. Дискусії навколо необхідності розширення «зон максимального впливу ЄС» лунають дедалі частіше в європейському середовищі, оскільки є нині пріоритетом зовнішньополітичного курсу керівництва Євросоюзу. Свідченням цього є наміри високопосадовців Євросоюзу «побудувати європейський дім», «спільну Європу», «сидіти за одним європейським столом», що проявляється, насамперед, у виробленні принципово нових засад зовнішньополітичної стратегії ЄС.

2. Європа-27 сьогодні переобтяжена такими грандіозними європейськими проектами, як процес імплементації Лісабонської Угоди, формування засад Спільної зовнішньої політики та безпеки, пошук нової моделі відносин із такими потужними світовими акторами, як США, Росія та Китай. Зазначеними чинниками, а також своєрідною «втомою» Євросоюзу від постійного трансформаційного характеру засад своєї зовнішньої політики пояснюється виокремлення нової «політики сусідства» від процесу розширення.

Поточний стан реалізації Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС характеризується істотною проблематичністю в досягненні консенсусу та здійсненні консолідованих дій. Однією з причин вбачається складність внутрішньої структури ЄС, яка містить елементи федералізму і, відповідно, вміщує значно більшу комплексність, ніж будь-яка інша міжнародна організація. На відміну від інших сфер співробітництва (економічна, культурно-гуманітарна), в яких треті країни взаємодіють з державами-членами ЄС як із одним міжнародним суб'єктом, у питаннях зовнішньої політики і безпеки спостерігаються протилежні тенденції: держави-члени ЄС найчастіше дотримуються суто національних пріоритетів. Розбіжність позицій окремих держав-членів ЄС при формуванні зовнішньополітичної доктрини містить в собі потенційну небезпеку щодо посилення дезінтеграційних тенденцій у межах Євросоюзу.

З моменту вступу в дію Лісабонським Договором зроблено фактично першу спробу на найвищому рівні структурувати і систематизувати діяльність Євросоюзу на зовнішньому напрямку. Зокрема, запроваджується практика вироблення на рівні Європейської Ради стратегічних орієнтирів, яким підпорядковуватимуться середньострокові завдання. Практичну роль реалізації зовнішньополітичних концепцій уперше в історії Європейського Союзу відіграватиме новостворений орган - Європейська служба зовнішньої діяльності.

ЄСЗД акумулюватиме у собі зовнішню та безпекову політику ЄС, що вимагає вироблення нового єдиного підходу до зовнішньої та безпекової політики в рамках Спільноти. Водночас, проблематичним у цьому контексті вбачається намагання впливових держав-членів ЄС (Німеччина, Франція, Велика Британія) зберегти контроль над сферою зовнішньої політики. Відповідно, зростає конфронтація з новими державами-членами, які претендують на значущу роль в Євросоюзі та принаймні паритетне врахування інтересів. Отже, таке протистояння та боротьба за перерозподіл влади ймовірно призведе до зниження рівня ефективності й функціонування зовнішньополітичної системи ЄС.

3.Згідно з вихідною концепцією побудови ЄПС, її основною метою було створення передумов для інтенсифікації відносин розширеного ЄС із своїми сусідами задля забезпечення простору стабільності та безпеки уздовж усього кордону Об'єднаної Європи. Отже, ЄПС з самого початку свого існування і до сьогодні залишається односторонньою ініціативою/політикою Європейського Союзу щодо Південного Середземномор'я, Близького Сходу та окремих країн Східної Європи, в рамках якої ЄС прагне розвивати відносини з країнами-парнерами.

Аналіз її базових принципів, а також методології ЄПС дає підстави авторці виділити в ній низку недоліків, які і стали передумовами імплементації ідей ключових держав-членів щодо необхідності її подальшого трансформування. Серед слабких сторін згаданої політики, які не є прийнятними для самих її країн-учасниць, варто відзначити: (1) позиціонування політики сусідства як альтернативи розширенню; (2) відсутність диференціації між європейськими та неєвропейськими країнами-партнерами, в тому числі в плані кінцевої мети та перспектив відносин з ЄС; (3) непередбачення можливостей впровадження передвступних механізмів допомоги.

Європейською Комісією, як відповідальним органом за реалізацію ЄПС, досі не сформовано нових теоретичних підвалин розповсюдження загальноєвропейських законів, стандартів, норм і цінностей щодо найближчого оточення. У результаті, жодну країну-учасницю ЄПС не влаштовує той факт, що «політика сусідства» має уніфікований набір інструментів для всіх країн географічно різних регіонів, які нею охоплюються, що заперечує її базовому принципу змістовної диференціації та спільної власності. Незважаючи на таку кількість держав, що вона об'єднує, основні інструменти взаємодії та кінцеві перспективи, що пропонуються у рамках ЄПС, є подібними для всіх сусідів ЄС, як європейських, так і неєвропейських. Перелічені чинники не є прийнятними для України як держави, що історично та географічно належить до європейського цивілізаційного простору та має амбіційні наміри щодо поглиблення подальших відносин із Євросоюзом.

Попри різні оцінки, а також сподівання високопосадовців ЄК стосовно перспектив вдалого впровадження «політики сусідства», вона виявилася недолугою та неефективною, а також політикою, якій бракує достатньої мотивації для подальшої інтенсифікації відносин із країнами-партнерами.

4. Усвідомлення недосконалості процесу впровадження Європейської політики сусідства стає поштовхом для розробки й застосування нових механізмів для посилення регіональних ініціатив у рамках ЄПС. Зберігаючи загальні принципи, спрямовані на створення «зони стабільності» по периметру морських і суходільних кордонів ЄС, ЄПС розділяється на окремі складові, дещо відмінні за змістом, організаційними й інституційними механізмами - «Середземноморський Союз», «Східне партнерство» та «Чорноморська синергія».

Щодо появи таких вимірів «політики сусідства», як «Середземноморський Союз» та «Східне партнерство», вони стали конкретним проявом тенденції поступового розмежування Європейської політики сусідства на «південний» та «східний» виміри, відповідно до ролі держав-членів ЄС, які лобіюють свої інтереси в певному географічному регіоні.

Загальне визнання недовершеності Європейської політики сусідства і наміри ЄК здійснити реальну диференціацію між країнами Півдня і Сходу призвели до появи ще однієї регіональної ініціативи в рамках ЄПС - «Чорноморська синергія». На відміну від «Східного партнерства» та «Середземноморського Союзу», вона не базується на співпраці з країнами на двосторонній основі. Основним механізмом імплементації ініціативи ЧС є проекти, спрямовані на поліпшення регіональної інфраструктури та посилення взаємодії органів місцевої влади країн регіону. Існує відмінне бачення суті ЧС у країнах-учасницях: деякі з них сподіваються сприяти врегулюванню «заморожених конфліктів», інші - на посилення власної ролі у Чорномор'ї (Румунія) чи - на поступ у євроінтеграції (Україна) або євроатлантичних зв'язках (Грузія).

У 2008 р. сформувався сприятливий клімат для започаткування концепції «Союзу для Середземномор'я» на основі Барселонського процесу завдяки ініціативі таких впливових країн регіону, як Іспанія, Італія і, звичайно, Франція, що головувала у другій половині року в Європейській Раді. Успішне лобіювання Парижем свого проекту спонукало такі впливові країни Євросоюзу, як Німеччина, Велика Британія, Польща та Швеція, запровадити ініціативу щодо виокремлення та посилення «східного виміру» ЄПС. Російсько-грузинський конфлікт у серпні 2008 р. став додатковим стимулом для активізації роботи над ініціативою, що було відзначено у висновках позачергового засідання Європейської Ради 1 вересня 2008 p. та позначилося на появі Повідомлення для ЄК «Східне партнерство».

5. Особливу увагу авторка приділила новій зовнішньополітичній ініціативі Євросоюзу «Східне партнерство», що була розроблена Швецією та Польщею, адже саме в її рамках сьогодні виробляються нові засади співробітництва на двосторонній та багатосторонній основі між ЄС та Україною. Попри те, що формально ініціатива СП залишається в рамках Європейської політики сусідства, вона має стати кроком уперед у напрямі поглиблення інтеграції східних сусідів до ЄС, з огляду на їхню приналежність у географічному, історичному та цивілізаційному плані до європейського простору. Отже, СП є продовженням зусиль усередині ЄС сформувати особливий, «східний вимір» зовнішньої політики Євросоюзу, який наблизив би його східних сусідів до спільного простору європейських стандартів і цінностей, сприяв би зміцненню в них стабільності та процвітання, стимулював би проведення реформ. Запровадженням «Східного партнерства» ЄС підтверджує стійке довготермінове зобов'язання щодо поглиблення відносин із східними сусідами та пропонує рамки для спільної роботи між його шістьма членами та структурами й інституціями Євросоюзу. Ця ініціатива має достатньо конкретну форму й передбачає різноманітні механізми та платформи співпраці, що мають розроблятися спільно ЄС та країнами-партнерами. європейський політика лісабонський

Автором відзначається, що для України важливим є намір «Східного партнерства» відвернути увагу від тривалих дискусій, зосереджених на перспективах членства в ЄС, проте зосередити увагу на практичних можливостях щодо наближення до економічного, соціального та політичного середовища ЄС (відповідно до основних завдань тематичних платформ у рамках СП), надаючи при цьому достатньої гнучкості для отримання переваг від економічної співпраці в межах регіону. Варто також зазначити, що очікування щодо реалізації «Східного партнерства» мають бути реалістичними, адже цілком зрозуміло, що згадана ініціатива не може передбачити швидкого вирішення всіх нагальних питань у країнах, що нею охоплюються. Інструменти СП призначені насамперед для підтримки партнерів у здійсненні внутрішньополітичних перетворень, що може принести користь у довготерміновій перспективі та поступово створити умови для подальшої інтеграції до європейських політичних та економічних структур.

Загалом, авторка доводить, що успішність згаданого проекту ЄС в Східній Європі залежатиме від двох основних чинників - по-перше, збільшення ресурсів, які реально готовий виділяти Євросоюз для стимулювання розвитку країн-партнерів, по-друге, кореляція в східній політиці ЄС таких її напрямків, як «Східне партнерство» та відносини з РФ.

Отже, очікування від «Східного партнерства» є дуже прагматичними для всіх сторін, адже цілком зрозуміло, що жодна ініціатива не може передбачити швидкого вирішення всіх питань як для країн-партнерів, так і для самого ЄС. Інтерес для України в рамках згаданої концепції представляють, передусім, інструменти, призначені позитивно впливати на внутрішні перетворення, зокрема, перспектива часткового відкриття ринків ЄС, запропоновані програми регіонального розвитку, розвиток міжлюдських контактів, що призведе до встановлення безвізового режиму з ЄС, а також можливе розширення допомоги ЄС в рамках діючих інструментів допомоги (ENPI). Одним із ключових елементів згаданої ініціативи вважається запропонована «модель асоційованого членства» для тих країн, які досягли відповідних вимог ЄС, що має закріпитися в Угоді про асоціацію України з Європейським Союзом.

Проведений дисертантом аналіз також продемонстрував існуюче жорстке неприйняття РФ ініціативи «Східного партнерства», що зумовлюється її фактичним усуненням від процесу прийняття важливих для Росії політичних рішень щодо подальшого розвитку країн пострадянського простору, які вона продовжує розглядати сферою своїх інтересів. У цьому контексті можна передбачати навіть певний тиск із боку РФ на окремі країни-учасниці СП для дискредитації цілей ініціативи та зменшення її привабливості для потенційних учасників.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Статті у наукових фахових виданнях:

1. Халаджи В. В. Польсько-шведська ініціатива «Східне партнерство» (СП) - засади її формування, основні принципи та можливості для України / В. В. Халаджи // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. - К. : Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка; Ін-т міжнар. відносин, 2009. - Вип. 84. - Ч. II. - С. 109 - 113.

2. Халаджи В. В. Посилення енергетичної складової в рамках нової ініціативи Євросоюзу «Східне партнерство» / В. В. Халаджи // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. - К.: Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка; Ін-т міжнар. відносин, 2010. - Вип. 90. - Ч. I. - С. 123 - 126.

3. Халаджи В. В. Головування Іспанії в Європейській Раді - перше випробування „перехідного періоду” після набуття чинності Лісабонським Договором / В. В. Халаджи // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. - К.: Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка; Ін-т міжнар. відносин, 2010. - Вип. 94. - Ч. II. - С. 98 - 103.

4. Халаджи В. В. Європейська політика сусідства як важливий напрям зовнішньої політики ЄС - «східний» та «південний» виміри ЄПС / В.В. Халаджи // Освіта регіонів. - 2010. - №4. - С. 139 - 142.

Статті в інших виданнях:

1. Халаджи В. В. Європейська ластівка / В. В. Халаджи // Зовнішні зносини. - 2008. - № 3. - С. 21 - 22.

2. Халаджи В. В. Окремі аспекти формування української нації в контексті євроінтеграційної стратегії / В. В. Халаджи // Науковий вісник Київського гуманітарного інституту - 2008. - №3. - С. 111-114.

3. Yakovenko N., Khaladzhy W. Polish-Swedish initiative Eastern Partnership - whether it's “an abend exit” for Ukraine? / N. Yakovenko, W. Khaladzhy // Polityka wewnestna i miedzynarodowa - Wrozlaw, 2009. - P. 31-35. (автором досліджено проблематику «Східного партнерства», що складає 3 друкованих арк.)

...

Подобные документы

  • Історична ретроспектива становлення відносин України та Європейського Союзу. Угода про партнерство та співробітництво як перший крок до зближення. Політика сусідства й політика східного партнерства: додаткові можливості для євроінтеграції України.

    дипломная работа [121,3 K], добавлен 08.10.2014

  • Історія створення Європейського Союзу та його структур. Аналіз Лісабонського договору. Становлення незалежної України на міжнародній арені. Взаємовідносини України та ЄС в 2004-2010 роки. Єврoiнтeгрaцiйний курс країни пiд чaс прeзидeнтa В. Янукoвичa.

    дипломная работа [103,5 K], добавлен 03.10.2014

  • Аналіз утворення Єдиного ринку як важливого поворотного пункту у європейській політиці гармонізації 1970-1980-х років. Виникнення Єдиного ринку і його ініціативи: створення Економічного й валютного союзу та ліквідація внутрішніх кордонів для громадян.

    реферат [57,5 K], добавлен 23.10.2011

  • Формування Київської Русі як держави феодального типу. Правова держава та громадське суспільство. Магістральні вектори внутрішньої та зовнішньої політики України на сучасному етапі. Економічні засоби зовнішньої політики. Захист інтересів трудящих.

    контрольная работа [26,4 K], добавлен 22.04.2007

  • Дослідження особливостей створення та діяльності політичних партій Європейського Союзу. Структура партійної системи європейського парламенту. Шляхи розвитку Європейської народної партій та рухів ЄС, їх ідеологічні засади. Місце молодіжних організацій.

    дипломная работа [1,1 M], добавлен 20.07.2014

  • Європейська інтеграція як вектор розвитку зовнішньої політики України. Політико-географічна ситуація на південно-західному кордоні. Територіальні суперечності та врегулювання питання оформлення північно-східного кордону, суть кримської проблеми.

    дипломная работа [101,1 K], добавлен 12.03.2010

  • Сутність, соціальна природа та принципи політики. Обґрунтування антропологічного розуміння політики. Класифікація і тенденції розвитку політики в сучасному суспільстві. Специфіка воєнної політики. Національна, валютно-фінансова та екологічна політика.

    реферат [34,9 K], добавлен 14.01.2009

  • Сутність та соціальна природа політики. Групи визначень політики та її функції. Ефективність виконання функцій політики, принципи формування і здійснення. Класифікація та головні тенденції розвитку політики в сучасних умовах. Специфіка воєнної політики.

    реферат [28,2 K], добавлен 14.01.2009

  • Формування європейської ідентичності. Логіка розвитку наднаціональної ідентичності, форматування європейської ідентичності в умовах кардинального перевлаштування геополітичного порядку. Створення наднаціонального символічного простору Європейського Союзу.

    статья [49,1 K], добавлен 11.09.2017

  • Основні способи тлумачення терміну "політика". Категорія держави в центрі науки про політику. Розгляд політики як царини людської діяльності. Об'єкти і суб'єкти політики, ознаки їх класифікації. Влада - самоціль для політика. Типологія і функції політики.

    реферат [21,8 K], добавлен 14.03.2012

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.