Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

УДК 32001.165.212

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Механізми символізації політичної дійсності

23.00.01 - теорія та історія політичної науки

Ільтьо Галина Федорівна

Львів - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології Вищого державного навчального закладу «Ужгородський національний університет» (Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України)

Науковий керівник:кандидат політичних наук, доцент Остапець Юрій Олександрович, Вищий державний навчальний заклад «Ужгородський національний університет», декан факультету суспільних наук, доцент кафедри політології

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор Наумкіна Світлана Михайлівна, Державний заклад «Південноукраїнський національний педагогічний університет ім. К. Д. Ушинського», завідувач кафедри політичних наук

кандидат політичних наук Коляса Олег Ярославович, Українська академія друкарства, старший викладач кафедри суспільно-гуманітарних наук

Захист відбудеться 1 квітня 2011 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.17 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: вул. Університетська, 1 (ауд. 301), м. Львів, 79000, тел. 239-44-62.

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: вул. Драгоманова, 5, м. Львів, 79005.

Автореферат розіслано «25» лютого 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.М. Сорба

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Проблематика політологічних досліджень, і вітчизняних, й іноземних учених, відзначається кількісним домінуванням робіт, присвячених розв'язанню актуально-прагматичних проблем політичного життя суспільства. Безумовно, цю ситуацію можна виправдати або й вважати позитивною, з огляду на реалізацію суспільної значущості політичної науки, високої соціальної затребуваності політологічних досліджень. Однак політична наука, будучи зведеною до політичної технології, орієнтована на реалізацію соціального, а подеколи й політико-корпоративного замовлення, у фрагментарності та ситуативності, привнесених з політичної дійсності, втрачає дослідницький інтерес до самої себе, розчиняється в низці конкретних завдань політичного консультування. Утвердження принципу соціального замовлення як «останньої інстанції» в питаннях розвитку політології спричинило ситуацію, коли численні політологічні дослідження позбавлені системної єдності категоріально-понятійного апарату, визначеності критеріїв адекватного застосування методів політологічних досліджень, частина з яких механічно переноситься з інших галузей наукового знання. Ця проблема, насправді, не є проблемою суто академічною, адже нерозуміння особливостей вкрай складної природи політичного ставить під сумнів правильність засновків, покладених в основу дослідницьких гіпотез, а отже, і достеменність отриманих у результаті дослідження висновків.

Виходячи з розуміння політики як явища, природа якого принципово символічна, ми переконані, що дослідження механізмів символізації політичної дійсності є вкрай потрібним та актуальним завданням, з огляду на потреби і фундаментальної науки, і прикладної політології. Адже адекватне розуміння механізмів символізації політичної дійсності та природи символічно-знакових структур політичної реальності, на наше переконання, є умовою глибокого і точного розуміння природи політики у всьому розмаїтті її проявів і, навіть, умовою розуміння вагомої частини природи самої людини, політичний вимір буття якої ніхто невправі ігнорувати, незалежно від власних політичних переконань чи рівня громадсько-політичної активності.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертації затверджено Вченою радою Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет». Дослідження заявленої теми пов'язане з розробкою наукової теми «Електоральні, політичні, культурні, етнонаціональні проблеми розвитку України та країн Центрально-Східної Європи», яку здійснює кафедра політології Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет».

Мета та завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи - дослідити механізми символізації політичної дійсності, визначити принципи утвердження символічно-знакових структур політичного виміру буття людини та суспільства.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

на основі системного дослідження концептуальних підходів до розуміння символу в соціальних системах сформулювати авторське визначення комплексу категоріально-понятійного апарату, необхідного для побудови цілісного концепту політичного символу;

визначити механізми перетворення політичного символу на риторично-знакову систему політичної комунікації;

дослідити механізми утвердження ідентичності символічного «Я-політичного» як перетвореної форми буття людини у вимірі символічно-знакових структур політики;

розкрити співвідношення принципів і механізми утвердження референтності та самореферентності символічно-знакових структур політичної реальності;

здійснити концептуалізацію проблеми самореферентності політичного символу;

сформулювати механізми втрати людиною її політичної суб'єктності у вимірі символічно-знакових структур політичної реальності.

Об'єкт дослідження - політична дійсність як комунікативний простір.

Предмет дослідження - механізми та принципи символізації політичної дійсності.

Методологія дослідження. У дисертації застосовано комплексний міждисциплінарний підхід, який об'єднав категоріально-понятійний апарат політичної науки із принципами пізнання та дослідницькими стратегіями, сформульованими в низці авторських підходів, найважливішими серед яких є принципи «символології», сформульовані в рамках метатеорії свідомості М. К. Мамардашвілі та А. М. Пятигорського. На формування авторського концепту політичного символу вплинули також роботи А. Шюца (у яких обґрунтовано символічно-знаковий характер соціального світу та особливості утвердження ідентичності людини в ньому); Е. Кассірера (погляд гіпостазування феномена символічного); Дж. Г. Міда (прихильник символічного інтеракціонізму, розвиває соціально-комунікативний аспект вивчення символу); Г. Келлі (дослідив «імпліцитні теорії особистості» (теорія каузальної атрибуції)); П. Бергера та Т. Лукмана (ввели в науковий обіг поняття «символічний простір», пов'язавши «радикальні зміни в соціальній структурі» зі «змінами психологічної реальності» тощо.

Для реалізації обраної дослідницької стратегії також застосовано такі наукові методи: наукової рефлексії, концепт-аналізу, системного, комунікативного, також використано елементи дослідницького інструментарію постструктуралізму та символічного інтеракціонізму.

Наукова новизна роботи зумовлена вибором предмета дослідження, сукупністю поставлених завдань, засобами їх вирішення та конкретизована в таких положеннях:

Удосконалено:

Комплекс означень поняття «політичний символ», яке досліджено у трьох вимірах: по-перше, як знак є знаком певної риторичної системи політичної комунікації як цілісного змістово-інформаційного простору системи політичних інтеракцій. Такий знак риторичної системи функціонує в стані моделі, доповненої символічним (трансцендентним) значенням, де символ сам по собі має смисл, який співвідноситься зі свідомістю. Тобто символ володіє власним смислом як «відмінний від знаку», як факт політичної дійсності і одночасно смислом, співвідносним свідомості.

По-друге, як «фактуальність», так і «не-фактуальність» символ може існувати у відношенні до «Мене» як до індивідуального психічного механізму у певний цілком автономний спосіб, коли «Я» (фізичне чи психічне) перебуває в «полі символу», набуваючи перетвореної форми буття в політичному вимірі - символічного «Я-політичного», не усвідомлюючи смислу цього символу у відношенні до власної свідомості.

По-третє, на «онтологічному рівні» кожний символ є певним комплексом об'єктів чи дій, жодна з яких не існує як символічне поза єдністю цього комплексу.

Вперше:

В акті символізації політичної дійсності виділено два відмінних стани всієї семіотичної системи. По-перше, функціонування політичної реальності у вигляді внутрішньої структури свідомості як можливості символічного значення, тобто в акті трансцендування сформованого риторичною системою референціалу. По-друге, цей акт трансцендування, матеріально даний як символічне значення, зобов'язує нас назвати символом той контекст, на ґрунті якого це трансцендування відбулося.

Встановлено вплив риторично-знакової системи політичної комунікації на зміну політичних символів. Оскільки політичний символ завжди наявний у свідомості, він не виводиться прямолінійно з риторичного знака політичної комунікації. Доведено також, що зміна риторично-знакової системи політичної комунікації змінює інтерпретацію політичної дійсності, а отже, через політичну поведінку змінює саму політичну дійсність, у ході символізації якої утворюються нові політичні символи.

Доведено, що механізм символізації політичної дійсності реалізується в ситуації, утвореній двома опозиційними за своєю спрямованістю актами - актом символізування та актом рецепції символічно-знакової структури політичної реальності. Те, що у процесі символізування виступає як символ (сугестивний механізм пам'яті), у рецептивному акті реалізується як ремінісценція, де сам акт рецепції може мати чи то десимволізуючий, чи символізуючий характер. Якщо перший перетворює символи на прості повідомлення, то символізуючий характер політичної рецепції дозволяє наділяти статусом символу навіть той актуальний стан політичної реальності, який у своєму природному контексті первинно не містив символічного наповнення.

Визначено, що ідентичність символічного «Я-політичного» (перетвореної форми буття людини в політичному вимірі) утверджується подоланням іманентної самототожності «Я Сам» на користь «Ти Собою» в акті асиметричної комунікації з «Іншим». Зовнішнє означення ідентичності людини дозволяє тлумачити символічне «Я-політичне» як внутрішній момент символічно-знакової системи політичної реальності. Завдяки символічному «Я-політичному» забезпечується, по-переше, оформлення культурних смислів та їх функціонування у знаковому полі політики; по-друге, спадковість актуальних станів риторично-знакової системи політичної комунікації.

Уведено авторське поняття «топосу» політики, під яким розуміється розрізнення сутностей неполітичних, зведених у політичній взаємодії, ідеальний виразник самої взаємодії, звільненої від «тілесної» наповненості ідеального відношення, ієрархізування, або, інакше, алгоритму чистої субординації. Онтологічний статус «топосу» визначається на вістрі розрізнення референтності/самореферентності.

Дістало подальший розвиток:

Виявлено, що втрата політичної суб'єктності людини в політичному вимірі її буття зумовлена домінуванням механізму утвердження самототожності символічного «Я-політичного» через локалізацію в «топосі» політики та риторично-знаковій системі політичної реальності. Отож, система політичних цінностей чи інтересів формулюється як результат присвоєння локальної «топографії», як похідні від «топос»-структури політики.

Доведено, що кожна риторично-знакова система політичної комунікації є референтом свого означуваного. Смисл знака (елемента риторично-знакової системи політичної комунікації) є нестабільним та релятивно-плюральним, а сам знак є деперсоніфікованим інструментом презентації смислу, відношенням між означуваним (скажімо, фрагментом політичної дійсності) та смислом, якого він набуває в індивідуальному досвіді переживання людиною. При цьому знак виступає принципово процесуальним феноменом - не формою і не змістом, а суто процесом означення, поєднання означення й осмислення.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів дослідження. Основні результати дисертації вдосконалюють категоріально-понятійний апарат і методологію політичної науки, забезпечують диверсифікацію політологічного знання. Теоретичні узагальнення роботи можуть бути використані в подальших наукових дослідженнях проблем символічно-знакових структур політичної реальності, і в галузі політичної науки, і суміжних наукових галузей, зокрема філософії політики, соціальної філософії тощо. Результати дослідження можуть бути рекомендовані до використання при підготовці академічних курсів та навчальних посібників для вищої школи.

Незважаючи на високий рівень абстрагування, зроблені висновки мають практичне значення, оскільки розкривають вагомі аспекти внутрішніх механізмів саморегуляції політико-комунікаційного простору, політичної ідентичності особи, політичної суб'єктності громадянина тощо.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення дисертації апробовано на міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових конференціях: «XII Міжнародна науково-практична конференція «XXI століття: Наука. Технологія. Освіта» (Мукачево, 2007); «Міжнародна науково-практична конференція «Політична наука в Україні: стан і перспективи: матеріали всеукраїнської наукової конференції» (Львів, 2007); «Міжнародна наукова конференція «Методологія політичної науки» (Львів, 2010), а також на щорічних звітно-наукових конференціях кафедри політології Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет».

Публікації. Авторка самостійно, без співавторства опублікувала чотири наукові статті у виданнях, затверджених ВАК України як фахові з політичних наук.

Структура дисертаційної роботи зумовлена метою і завданнями, що були поставлені дисертанткою в процесі науково-теоретичної розробки вибраної теми. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які охоплюють шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 168 сторінок. Список використаних джерел містить 157 позицій.

Основний зміст дисертації

У «Вступі» висвітлено актуальність теми дослідження, визначено його мету і завдання, об'єкт, предмет та методологічну основу дисертації. Сформульовано теоретичні положення, які становлять наукову новизну і виносяться на захист, висвітлено теоретичну та практичну значущість одержаних результатів, наведено інформацію про апробацію результатів дослідження, фахові публікації, обґрунтовано структуру дисертації.

У Розділі 1 «Теоретико-методологічні засади дослідження політичного символу» на основі комплексного аналізу наявних у гуманітарній науці підходів до поняття «символ» сформульовано цілісний авторський концепт політичного символу, визначено комплекс методів дослідження (дослідницьких стратегій), адекватних заявленій у роботі проблематиці, запропоновано оригінальне визначення базових понять та категорій.

У підрозділі 1.1 «Стан дослідження проблеми: концептуальні підходи до розуміння символу в соціальних системах» здійснено комплексний критичний аналіз та систематизовано найбільш значущі дослідження символу в соціальних системах.

Символічно-знаковий характер соціального світу та особливості утвердження ідентичності людини в ньому обґрунтовано в роботах А. Шюца. Автор робить спробу структурувати соціальну дійсність, але натомість структурує сфери її антропологічної ангажованості, такі як: сфера трудової діяльності, чуттєвого відношення - «впевненість в існуванні світу», «життєве напруження», «особистісна визначеність», «переживання часового виміру» тощо. Інакше А. Шюц виокремив ті структури, які більшою мірою суб'єктивні, ніж об'єктивні. Спроби гіпостазування феномена символічного реалізовано у творчому доробку Е. Кассірера. Соціально-комунікативний аспект вивчення символу найбільш розгорнуто та послідовно розвивають прихильники символічного інтеракціонізму, наприклад, Дж. Г. Мід. Суттєвим додатком є теорія каузальної атрибуції, в рамках якої Г. Келлі дослідив «імпліцитні теорії особистості», щоправда, припустився традиційної для соціальної психології суперечності, яка полягає в оперуванні поняттям «категоризація» в ході дослідження процесів пізнання. Розглядаючи діалектику пізнання, П. Бергер та Т. Лукман вводять у науковий обіг поняття «символічний простір», пов'язуючи «радикальні зміни в соціальній структурі» зі «змінами психологічної реальності». Однак, якщо відмовитись від аксіоматичного сприйняття і проаналізувати логічну структуру та хід дослідження П. Бергера і Т. Лукмана, зауважуємо, що автори, по суті, радикально депсихологізували процес пізнання, обмеживши останній лише механічним нагромадженням знання, замкнувши осягнення людиною свого внутрішнього та зовнішнього Всесвіту у залізному формулюванні «об'єктивації, седиментації та акумуляції знання». Проте, коли пізнавальна схема стає самодостатньою у пізнавальній функції, тоді пізнавальна діяльність перетворюється на безсуб'єктний процес, який уже не є діяльністю в істинному її значенні. Така пізнавальна схема витісняє все, крім об'єктивованої структури з функціональним наповненням.

Утім, найважливішими для дисертаційної роботи, її теоретико-методологічних основ та формування власної позиції й моральних орієнтирів автора є роботи М. К. Мамардашвілі та А. М. Пятигорського, зокрема принципи «символології», сформульовані в рамках метатеорії свідомості.

У підрозділі 1.2 «Теоретико-методологічні засади дослідження механізмів символізації політичної дійсності» доведено, що механізм символізації політичної дійсності реалізується в єдності двох процесів: процесу символізування та процесу рецепції символічно-знакової структури політичної реальності. Те, що у процесі символізування виступає символом (сугестивний механізм пам'яті), у процесі рецепції реалізується як ремінісценція, коли рецепція може виконувати функцію і десимволізування, і символізації. Якщо десимволізування перетворює символи на прості повідомлення, то символізуюча функція політичної рецепції наділяє статусом символу навіть актуальний стан політичної реальності, який первинно, у своєму природному контексті, не розрахований на таке сприйняття.

З'ясовано, що момент, який можна було б вивести з паралелізму знаково-риторичної системи означення дійсності та свідомості, формулюється за допомогою чотирьох постулатів символології М. К. Мамардашвілі та А. М. Пятигорського, де кожен постулат являє собою своєрідну техніку бачення, чи то схоплення свідомості як певний досвід непрямого спілкування із самим собою у символічному середовищі політичної реальності (політичну реальність, ми розуміємо як символічне відображення у свідомості реципієнта актуального стану політичної дійсності, тобто, по суті, політична реальність на відміну від політичної дійсності, є не фрагментом об'єктивної дійсності, а внутрішнім моментом свідомості реципієнта).

Символ реалізується через певний знаковий механізм, водночас у своєму символічному значенні, яке виникає як розуміння (думка) всередині певної структури свідомості, нічого спільного з цим механізмом не має. Символічне значення виникає як акт трансцендування сформованого риторичною системою референціалу, що дозволяє нам постфактум стверджувати наявність чи відсутність символу в цьому конкретному просторі риторично-знакової системи. Наголошено на важливості часового аспекта розгортання знакового механізму: якщо риторично-знакова система політичної комунікації, відображеної у свідомості реципієнта як реальність політичного виміру індивідуального буття, не є символічною апріорі, але разом з тим завдяки розгортанню зовнішнього контексту складається у структуру свідомості, у якій вже можлива думка як розуміння (де немає відмінності між буттям цієї структури та фактом присутності символічного значення), то слідом за Ю. М. Лотманом ми наділили символ властивістю бути посередником між незнаковим актом трансцендування та знаковим контекстом.

Процес символізації політичної дійсності реалізується в єдності двох протилежно спрямованих актів: з одного боку, функціонування політичної реальності у вигляді внутрішньої структури свідомості як можливості символічного значення, тобто в акті трансцендування, сформованого риторичною системою референціалу, з іншого, акт трансцендування, матеріально даний як символічне значення, змушує нас назвати символом той контекст, на ґрунті якого це трансцентування відбулося.

Символічна система, якщо розумітимемо її саме як можливість трансцендування знака вторинної моделюючої системи, вбирає в себе риторичне так само, як риторична система вбирає в себе знак, котрий позначає акт політичної комунікації. План вираження символічної системи означення, отже, становить знак риторичної системи, інформаційно-змістовий план - цілісний референціал структури свідомості реципієнта, сформований в акті «переживання» «контексту» і наділений зв'язком з точкою інтенсивності свідомості, де завдяки цьому зв'язку стає можливим значення знака символічної системи як співвіднесення планів символічного вираження та інформаційно-змістового в акті трансценденції знака.

Отож система символічного означення надбудовується над риторичною системою як певний трансцендентний контекст, не змінюючи матеріальної складової цієї риторичної системи (знаки не змінюються: якщо при формуванні риторичної системи на основі інформаційно-знакового виміру політичної комунікації на перший план виходить політичний факт, то в процесі символічного означення важливим стає стан свідомості реципієнта, поява якого спричинена ціннісним відношенням до політичного факту чи системи фактів). політичний символ комунікація референтність

Запропоновано авторське розуміння політичного символу у трьох вимірах (рівнях): по-перше, як знака певної риторичної системи загалом (цілісного змістово-інформаційного простору системи політичних інтеракцій). По-друге, як «фактуальності», так і «не-фактуальності», коли символ існує у відношенні до «Мене» як до індивідуального психічного механізму у певний цілком автономний спосіб. По-третє, на «онтологічному рівні», де кожний символ є певним комплексом об'єктів чи дій, жодна з яких не існує (як символічне!) поза єдністю цього комплексу.

У Розділі 2 «Детермінантні основи процесу символізації політичної дійсності» досліджено принципи перетворення політичних символів на систему риторичних знаків політичної комунікації у структурах свідомості людини. Визначено вплив символічних структур політики (політичних символів та риторично-знакової системи політичної дійсності) на механізми утвердження політичної ідентичності особи.

У підрозділі 2.1 «Механізми взаємообумовленості змін політичного символу та риторично-знакової системи політичної комунікації» на основі теорії дискретності часу розкрито механізм виникнення локально-актуального стану риторично-знакової системи політичної комунікації внаслідок розпредмечення політичного символу (формалізації його риторичного означення). У ході переживання символу в досвіді життя окремого індивіда встановлюється певне відношення риторичного знака із політичним символом, виокремлюючи з універсальності смислу політичного символу певну обмежену, але цілісну структуру його значення, визначену системою принципів, що містяться в досвіді життя індивіда, а отже, хоч як це парадоксально, зумовлену конфігурацією структур самого актуального стану риторично-знакової системи політичної комунікації. Ці два акти є одночасні і незалежні від ціннісного сприйняття та від наслідків для політичної дійсності риторично-знакового означення політичного символу.

Множинність дискретних станів риторично-знакової системи політичної комунікації як інтерпретації політичного символу вказує на плюральність не смислу універсального буття людини, а «контексту індивідуального переживання», який різною мірою, але неодмінно об'єктивує в собі цей смисл людського буття. Значення ж кожного окремого «контексту індивідуального переживання» встановлюється через визначення відношення між різними «контекстами індивідуального переживання» і понад усе завдяки їх взаємовпливу.

Проблема континуальної єдності дискретних станів риторично-знакової системи політичної комунікації розв'язана через вольову компоненту буття людини. Ядром вольового акту є усвідомлення ціннісного змісту та особистої значущості сформульованої цілі, її відповідності чи не відповідності особистим ціннісним параметрам життя людини в її політичному вимірі. Процес розпредмечування політичного символу в риторичний знак відбувається у просторі індивідуального досвіду людини. Коли безперервний ряд дискретної змінюваності актуальних станів риторично-знакової системи політичної комунікації цілковито змінює політичну реальність у свідомості людини, залишається надлишок унікальних нашарувань індивідуального досвіду переживання політичних символів, досвіду політичної комунікації, досвіду інтерпретації різних станів політичної реальності тощо. Як залишок процесу переходу від однієї структури актуального стану риторично-знакової системи політичної комунікації до іншої з'являється символічне «Я-політичне». Таке символічне «Я-політичне» є між-відношенням буття людини та політичної дійсності і позначає простір їх взаємопроникнення.

Символічне «Я-політичне» ніколи не втілює себе повністю в риторично-знаковій системі, інакше не відбувалось би зміни актуальних станів цієї системи і загалом політичної реальності, система протягом усього свого нескінченного існування лише безмежно ускладнювалася б. Утім, якщо символічне «Я-політичне» не розкривається в просторі політичної комунікації повністю, це не означає що символічне «Я-політичне» не належить цьому простору. Належить, але частково актуально, а частково потенційно. Таке розрізнення на актуальні та потенційні стани симолічного «Я-політичного» політична реальність сприймає як хаотичні та внутрішньо випадкові, звідси і походить розмаїття сценаріїв зміни риторично-знакової системи, яка дуже чутливо реагує на коливання таких розрізнень «актуальне/потенційне» у станах символічного «Я-політичного».

Політичний символ проявляється лише у «відношеннях», які артикулюються через систему складно організованих знаків, де смисл знака не обмежується референцією означуваного предмета, а водночас вказує і на інший смисл, який може розкритись лише всередині та за допомогою першого смислу.

Така принципова відмова від розуміння смислу знака як гарантованого референтом поза-знакової означеності та його інтерпретація як релятивно-плюрального, по-перше, закладає презумпцію нестабільності таких феноменів як значення та смисл, а по-друге, перетворює знак на деперсоніфікований інструмент презентації смислу. Оскільки стверджується, що кожна знакова система не може бути жорстко детермінована лише референтом свого означуваного, бо від часу своєї появи та уведення в комунікаційні процеси сама набуває статусу значущої, остільки постає проблема визначення символічного наповнення політичного знака.

Знак - це спосіб встановлення відношення між означуваним (скажімо, фрагментом політичної дійсності) та смислом, якого вона набуває в індивідуальному досвіді переживання, внаслідок чого відбувається утвердження символу. При цьому знак виступає принципово процесуальним феноменом, значення якого полягає в поєднанні означення та осмислення. Знак у такому разі є не формою і не змістом, а суто процесом означення.

Встановлена плюральність трактувань знака, трактувань можливих і дійсних (тобто реалізованих у просторі міжособистісної комунікації), може настільки ускладнюватись або розмиватись, внаслідок розмиття політичної ідентичності особи, що знак-референт може втратити власну референційність. У таких умовах знак втрачає уніфіковане, прийняте в рамках спільноти, тлумачення і перетворюється на чинник руйнування риторично-знакової системи політичної дійсності. Знак, який втрачає власну референційність, стає деструктивно ірреферентним без жодної можливості до утвердження самореферентності, яка, за аналогією до політичного символу, могла б започаткувати інший актуальний стан символічної структури політичної дійсності. Імовірність втрати знаком його референційності значно зростає у спільнотах, де, по-перше, відбувається руйнування політичної ідентичності особи; а отже, по-друге, втрата принципу системності суспільних зв'язків, і передусім - комунікативних каналів; і, по-третє, руйнування символічних структур політичної дійсності, що свідчитиме про деструктивні процеси більшого масштабу, як-то розмиття самоідентичності соціальності як такої, тобто втрату її національної, історичної, культурної, релігійної тощо означеності.

У підрозділі 2.2 «Механізми формування ідентичності символічного «Я-політичного» у вимірі символічно-знакових структур політики» визначено механізми утвердження політичної ідентичності особи (відмінності у своїй одиничності), встановлено кореляцію політичної ідентичності особи із символічними структурами політики (політичними символами та риторично-знаковою системою політичної дійсності).

Доведено, що політична ідентичність особи не може бути зафіксована як реальність - вона протяжна у своїй проблемності. Людина не може довільно утверджувати власний символ «Я-політичного» в «акті вільного творення», її ідентичність задається, з одного боку, завершеністю, замкненістю актуального стану риторично-знакової системи політичної дійсності (тобто соціально-політичного ареалу її існування), з іншого - вона може бути реалізована лише в межах доступного інтерсуб'єктивного діалогу-комунікації. Людина проектує себе в інтерсуб'єктивний горизонт міжіндивідуальних інтеракцій, отримуючи «гарантію» своєї ідентичності від «Іншого». Іншими словами, моя ідентичність може бути виявлена лише в процесі взаємодії «Я - Ти» і лише у факті визнання «Іншим». Отож відбувається цілковита анігіляція «самототожності» мене самому собі, як завжди належній мені через апеляцію до минулого, відкритість ідентичності у майбутнє та принципову її незавершеність, а отже, темпоральну визначеність.

Так ідентичність задається у двох планах. По-перше, у плані об'єктивації, що задає реальні соціально визначені координати «наявності» і дає змогу категоризувати у вигляді якісно визначеного актуального стану риторично-знакової системи політичної дійсності. Ця визначеність координат у соціальному діалозі дає змогу об'єктивувати своє «Я-політичне» в просторі індивідуального досвіду «Іншого». По-друге, у плані вираження своєї індивідуальності, вираження деструктивного з позиції наявної структури риторично-знакової системи політичної дійсності, що передбачає вихід за її межі в рамках відкритої комунікації, яка завершується набуттям політичними знаками нових референційних означень.

Подолання іманентної самототожності «Я» «Самому Собі» передбачає утворення символічного «Я-політичного», відмінного від «Я-психічного» чи «Я-емпіричного». Основою виходу за межі себе, подолання іманентної самототожності виступає відношення з «Іншим» і те, яким може бути це відношення, оскільки саме майбутнє (як «іншість») наділяється статусом трансцендентного. Таке майбутнє (як «іншість») є трансцендентним виходом за межі себе та водночас входом у реальність поза-собою, навколо мене. Такий «трансцендентний вихід» є одночасно і трансцендуванням у засобах вираження, що повинні утвердити мою ідентичність у «світі» зовнішніх щодо мене смислів та відношень, оскільки цей «світ» не визнає іманентної ідентичності мого буття. Така трансцендентність у засобах вираження та утвердження ідентичності бачить майбутнє як «інше», тобто таке, про яке ми говоримо як про факт, що утверджується за моєї участі, проте за межами мене, і, відповідно, передбачає як необхідну умову моєї суб'єктності, тобто присутності у світі, заперечення мене теперішнього мною ж самим у наступному актуальному стані теперішнього, тобто вихід за межі себе і пошук себе у взаємодії з «Іншим». Ідеться про продовження мене у формі політичної знакової системи, яка є «Іншим», тобто відмінна від мене подібність мені, завдяки чому я у пошуках шляхів утвердження ідентичності можу звертатись до «Себе» в рамках механізму векторно-комунікативної орієнтації на «Іншого».

Векторна орієнтованість на «Іншого» надає політичному знаку статусу нереверсивності, тобто незворотності встановленого відношення. Така нереверсивність встановленого відношення детермінована тим, що «Інший» є «іншим» не через більшу чи меншу відмінність якихось якостей, а в силу свого буття «іншим». Така «іншість» - достатня та необхідна умова асиметричності міжсуб'єктного простору, тобто коли наявна не просторова і не понятійна «іншість», констатуємо наявність асиметрії комунікативної, бо якщо її немає, немає й асиметрії як такої.

Асиметрія передбачає лише векторну спрямованість комунікативного акту, оскільки орієнтованість на «Іншого» в ході утвердження ідентичності, наділяє останнього статусом особливої значущості. Важливість такого значення зумовлена тим, що «Інший» ніби замикає на собі в рамках окремого комунікативного акту цілісність усієї риторично-знакової системи.

У Розділі 3 «Проблема референтності/самореферентності символічно-знакових структур політичної реальності» досліджено межі референційності символічно-знакових структур політики, механізми утвердження та самоозначення ірреферентного «топосу» політики, принципи та механізми формування політичної ідентичності символічного «Я-політичного» у вимірі символічно-знакових структур політичної реальності.

У підрозділі 3.1 «Топос» політики як концептуалізація символічно-знакових структур політичної реальності» введено авторське поняття «топосу» політики, під яким розуміється розрізнення сутностей, зведених у політичній взаємодії, й ідеальний виразник самої взаємодії, звільненої від «тілесної» наповненості ідеального відношення, ієрархізування, або, інакше, алгоритму чистої субординації. Політичний «топос» ніби привласнює, вбирає в себе означення субординованих, тобто підпорядкованих певному принципу співвідношення, сутностей. Такі сутності залишають після себе лише контур (тобто місце в системі зв'язків, значення якого набувається лише в рамках системи і вичерпується системою). При цьому буття розрізнених «топосом» сутностей якраз і розкривається саме через представлену в ньому потенційну можливість бути присутнім (явленим у вигляді подій політичної реальності) «при» та «у» реалізованому політичному «топосі». При цьому власний онтологічний статус «топосу» визначається на вістрі розрізнення «референтність/самореферентність».

Однак не можна сприймати «топос» як одне з означень буття, ієрархічно підпорядкованих основному поняттю. «Топос» позбавлений фактуальної означеності, не підпорядкований просторово-часовій визначеності, це не «суще поля політики», не актуальний стан символічно-знакової системи політичної реальності, що утворюється в результаті переживання символу у власному досвіді самоактуалізації людини в акті вольового напруження. Політичний «топос» - не емпірична подія чи ситуація, визначена в просторі і часі і не тотожна тотальності із жорстко заданими зовнішніми і внутрішніми рамками, натомість є тією критичною граничністю, з позиції якої «внутрішнє» і «зовнішнє» мають місце, а політична реальність піддається формулюванню, набуваючи власних ознак і відкидаючи ознаки, їй не властиві. При цьому важливо розуміти не лише те, що «топос» не є сутністю, а є розрізненням розрізнень, а також і те, що помилковим слід вважати будь-які спроби «емпірично» уподібнити «ідеальний топос» з його просторово-часовим втіленням в актуальному стані на кожному можливому рівні політичної реальності.

Встановлено, якщо механізм перетворення політичного символу на риторичний знак політичної комунікації в акті самоактуалізації людини в політичному вимірі її буття можна описати як буття-попереду-себе (тобто наявність символічного «Я-політичного», відтворення якого через процес деперсоніфікації в акті вільного творення є умовою та способом утвердження символічно-знакової системи політичної реальності); надалі вже-буття-у-світі як чиста фактуальність є принципом існування політичної дійсності, а точніше реальності (остання категорія містить більший семантичний наголос на актуальності існування і радше розкриває не онтологічну, а онтичну природу політики); тоді чиста (ідеальна, концептуалізована) онтологічність політичної реальності є буттям-при-внутрішньополітичній сутності, яку, в рамках робочого концепту, позначаємо терміном політичного «топосу», тобто в підсумку одержуємо буття-при-політичному інтер-топосі.

Здійснено експлікацію поняття «топос» політики в контексті його концептуалізації. Маємо на увазі, що, по-перше, «топос» політики об'єктивується лише в концепт, що його висловлює; по-друге, «топос» політики не може бути осмислений поза межами свого концепту, утім, політичний «топос» не зливається із концептом, що його визначає, а радше «опирається», неохоче відкриваючи лише окремі свої аспекти, залишаючи цілісну картину не лише прихованою, але й протиставленою завершеному концепту чи низці концептів, зберігаючи за собою властивість принципової відкритості та непізнаності; по-третє, політичний «топос» належить розрізняти з його об'єктивацією в рамках концепту через те, що концепт втілює суб'єктивність авторського досвіду переживання чи осмислення, тоді як «топос» політики повною мірою знаходить себе на вістрі розрізнення суб'єктивного/позасуб'єктивного (об'єктивне, інтерсуб'єктивне, безсуб'єктне). Далі «топос» постає як атрибут не сущим, а концептам, тобто виступає предикатом, який не є буттям, не визначає буття, він над-буття (інакше, розрізнення розрізнень). І нарешті, «топос» політики можна трактувати (у стилістиці феноменологічних теоретичних конструктів) як певну «інтенційність без інтентума», «референційність без референта», наділену великою силою формалізації, оскільки відношення до «Іншого» (розрізнення) слугує пояснювальною матрицею можливості референціальності та інтенційності як поверхового ефекту.

Проте це звернення ніколи не вичерпується зіставленням та співвіднесенням із референтом. Референтом у рамках категоріально-понятійних сіток робочого концепту виступає сам «топос» політики. Референційність останнього утверджується через розрізнення з «Іншим» та (або) із самою собою, тобто власним смислом на межі його втрати. Отже, референційність політичного «топосу» не виходить за його власні рамки навіть на межі його самозаперечення. Він виступає референтом сам для себе. Іншими словами, головним принципом реалізації політичного «топосу» як онтологічної основи політики (онтології чистої, ідеальної, а отже, звільненої від примусовості свого фактуального втілення) виступає принцип розрізнення референтності/самореферентності.

Відмова від презумпції константно-гештальтної організації політичної реальності конституюється в рамках робочого концепту в категорії «топосу» політики, який, на противагу «структурі» в класичній науковій традиції, фіксує принципово аструктурний та нелінійний спосіб організації цілісності, залишаючи за собою можливість для іманентної рухомості і, відповідно, реалізації креативного потенціалу самоконфігурування.

Така «топос»-структура є принципово процесійною - вона не починається і не завершується, а залишається в межах незмінного руху постійно змінюваних актуальних станів політичної реальності, характеризується іманентною властивістю нон-фінальності, яка не стабільна, ні нестабільна, а радше метастабільна, тобто така, що сприймає зовні визначені детермінанти розвитку як свій внутрішній момент, через, по-перше, відсутність чіткого розрізнення «внутрішнє/зовнішнє»; по-друге, необхідність довизначення внутрішніх принципів «топос»-структури, яка із втратою референційності втрачає не лише своє змістовне наповнення, але й креативний потенціал само-причинення.

Жоден із плюральних варіантів структурної визначеності політичного «топосу» не може бути аксіологічно виділений як домінантний (автохтонний в онтологічному чи правильний в інтерпретаційному смислах): кожна локальна структура чи її складовий елемент можуть і повинні бути пов'язані з іншими структурами чи елементами. Об'єктивація цих можливостей взаємного кооперування утворює рухому картину самоорганізації політичного «топосу», констатуюючи між її складниками тимчасово актуальні відношення, зв'язки - «стани» «топос»-структури.

Запропоновано авторську категорію «стан топос-структури», яку наділено такими атрибутами: по-перше, сутнісно «стан топос-структури» визначається лише через вкорінення в актуальну риторично-знакову систему, оскільки це є локальний сегмент самої «топос»-структури, що виділяється із загальної цілісності значним креативним потенціалом. По-друге, такий сегмент «топос»-структури «поводить» себе вельми агресивно, нав'язуючи цілій «топос»-структурі власну конфігурацію внутрішніх принципів, поширюючи в такий спосіб вплив чинників, що попередньо детермінували його утворення. По-третє, вплив детермінантних факторів утворення «стану топос-структури» поширюється на загальну «топос»-структуру не безпосередньо, а в перетвореній формі, яка являє собою «рівнодійну силу» щодо впливу детермінантних факторів та внутрішніх принципів «топос»-структури, мовчазним ретранслятором яких був цей сегмент до його перетворення на «стан топос-структури».

У підрозділі 3.2 «Самореферентність символічних структур політики - проблема безсуб'єктності людини у «топосі» політичної реальності» досліджено проблему визначення структури суб'єктності (та механізмів набуття суб'єктного статусу) учасником інтеракції в рамках політичної комунікації, результатом якої є утворення структур «топосу» політики, або, інакше, проблема суб'єктності як умови утвердження самоідентичності символічного «Я-політичного» як перетвореної форми буття у вимірі символічно-знакових структур політичної реальності.

Ідентичність перетвореної форми буття людини в політичному вимірі встановлюється шляхом зовнішньої артикуляції, причому така артикуляція встановлюється в акті асиметричної комунікації з «Іншим». Асиметричність передбачає безумовну реалізацію визначеної ієрархії, згідно з якою «Інший» набуває для «Мене» більшого значення, ніж «Я Сам Для Себе», адже в акті асиметричної комунікації наділяє «Мене» ідентичністю, тобто умовою існування у формі перетвореного буття в політичному вимірі.

«Інший» персоніфікує в собі всі ті означення, які ми прагнемо внести в поле власної ідентичності символічного «Я-політичного». Але виходячи з дисперсності «Іншого» в його множинності (як численних та тимчасових співучасників мого комунікативного акту), ця персоніфікація постає як умовна.

«Інший» постає як символ репресивної дійсності, адже будучи своєрідним законом чи джерелом встановленого порядку визначення «топос»-структури політики та відношення до політичного виміру, ідентичності, утвореної в її межах перетвореної форми мого буття, він постає в ролі самореферентної структурної ілюзії. Самореферентної, оскільки визначає та впорядковує (навіть формує як об'єкта, на який спрямовано енергію моєї комунікативної інтеракції) мою ідентичність у вимірі символічних структур «топосу» політики, а «ілюзії», бо таким смислом «Іншого» наділив його я сам для себе самого і мною ж це знання обмежується.

Якщо втрата референційності «топосом» політики обумовлена релятивно-плюральним смисловим навантаженням ірреферентних риторично-знакових структур політичної реальності, і це є перший рівень втрати суб'єктного навантаження символічного «Я-політичного», відповідно, це і перша основа самореферентності «топосу» політики в процесі символізації дійсності. Другим рівнем відчуження особи і деперсоніфікації її перетвореної форми буття є констатація того, що особа у вимірі «топосу» політики, як реципієнт символічно-знакових структур політичної реальності, є ніщо інше, як зосередження комунікативних потоків, пучок смислів, нагромаджене в нескінченно малій ділянці політичної реальності. Ідентичність та історія такого реципієнта безслідно розчиняються в процесійності інтеракційних практик політичної комунікації, зумовленої зовнішніми й не автохтонними стосовно «суб'єкта» правилами. У підсумку констатуємо, що «суб'єкт» не лише не володіє суб'єктністю, але й є породженням «топос»-структури політики, її внутрішнім самостійно не артикульованим моментом.

Висновки

На основі комплексного критичного аналізу та систематизації концептуальних підходів до розуміння символу в соціальних системах, серед яких найважливішими для дисертаційної роботи є принципи «символології», сформульовані в рамках метатеорії свідомості М. К. Мамардашвілі та А. М. Пятигорського, сформовано комплекс теоретико-методологічних засад дослідження політичного символу та запропоновано його авторське розуміння у трьох вимірах (рівнях): по-перше, як знаку певної риторичної системи в цілому (цілісного змістово-інформаційного простору системи політичних інтеракцій); по-друге, як «фактуальності» або «не-фактуальності», коли символ існує у відношенні до «Мене» як до індивідуального психічного механізму в певний цілковито автономний спосіб; по-третє, на «онтологічному рівні», де кожний символ є певним комплексом об'єктів чи дій, жодна з яких не існує (як символічне!) поза єдністю цього комплексу.

Розкрито механізм перетворення політичного символу на риторично-знакову систему політичної комунікації. У ході розпредмечування політичного символу (формалізації його риторичного означення) в процесі переживання символу в досвіді життя окремого індивіда встановлюється певне відношення риторичного знака із політичним символом, виокремлюючи з універсальності смислу політичного символу певну обмежену, але цілісну структуру його значення, визначену системою принципів, що містяться в досвіді життя індивіда, а отже, хоч як це парадоксально, зумовлену конфігурацією структур самого актуального стану риторично-знакової системи політичної комунікації. Ці два акти є одночасні і незалежні від ціннісного сприйняття та від наслідків для політичної дійсності риторично-знакового означення політичного символу.

Встановлено, що політична ідентичність особи - символічне «Я-політичне», - утверджується подоланням іманентної самототожності «Я Сам» на користь «Ти Собою» в акті асиметричної комунікації з «Іншим». Зовнішнє означення ідентичності людини дозволяє тлумачити символічне «Я-політичне» як внутрішній момент символічно-знакової системи політичної реальності. Завдяки символічному «Я-політичному» забезпечується, по-перше, оформлення культурних смислів та їх функціонування у знаковому полі політики; по-друге, спадковість актуальних станів риторично-знакової системи політичної комунікації.

Проблему референтності та самореферентності символічно-знакових структур політичної реальності концептуалізовано в понятті «топос» політики, яке можна трактувати (у стилістиці феноменологічних теоретичних конструктів) як певну «інтенційність без інтентума», «референційність без референта», наділену великою силою формалізації, оскільки відношення до «Іншого» (розрізнення) слугує пояснювальною матрицею можливості референціальності та інтенційності як поверхового ефекту, референтом же виступає сам «топос» політики. Референційність політичного «топосу» утверджується через розрізнення з «Іншим» та (або) із самою собою, тобто власним смислом на межі його втрати. Отже, референційність політичного «топосу» не виходить за його власні рамки навіть на межі його самозаперечення. Він виступає референтом сам для себе. Значить, головним принципом реалізації політичного «топосу», як онтологічної основи політики, виступає принцип розрізнення референтності/самореферентності.

Концептуалізацію проблеми самореферентності політичного символу реалізовано в поняття «топос» політики, під яким розуміється розрізнення сутностей, зведених у політичній взаємодії, й ідеальний виразник самої взаємодії, звільненої від «тілесної» наповненості ідеального відношення, ієрархізування, або, інакше, алгоритму чистої субординації. Політичний «топос» ніби привласнює, вбирає в себе означення субординованих, тобто підпорядкованих певному принципу співвідношення, сутностей; такі сутності залишають після себе лише контур (тобто місце в системі зв'язків, значення якого набувається лише в рамках системи і вичерпується системою). Власний онтологічний статус «топосу» визначається на вістрі розрізнення референтність/самореферентність».

Визначено механізм втрати людиною її політичної суб'єктності в політичному вимірі її буття. Механізм розкривається в утвердженні самототожності символічного «Я-політичного» через локалізацію в «топосі» політики та риторично-знаковій системі політичної реальності. Особа, як реципієнт символічно-знакових структур політичної реальності, є ніщо інше, як зосередження комунікативних потоків, пучок смислів, нагромаджене в безкінечно малій ділянці політичної реальності. Ідентичність та історія такого реципієнта розчиняються у процесійності інтеракційних практик політичної комунікації, зумовленої зовнішніми й не автохтонними стосовно «суб'єкта» правилами. Отож система політичних цінностей чи інтересів формулюється як результат присвоєння локальної «топографії», як похідна від актуальної «топос»-структури політики.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Ільтьо Г. Міжнаціональне спілкування - важливий чинник громадської злагоди / Галина Ільтьо // Науковий вісник УжНУ. Серія: Політологія. Соціологія. Філософія / Міністерство освіти і науки України ; Ужгородський національний університет ; редкол. : М. Вегеш (гол. ред.), В. Андрущенко, О. Бабкіна та ін. ? Ужгород : Вид-во УжНУ «Говерла», 2007. - Вип. 5-6. - С. 30?33.

2. Ільтьо Г. Механізми кодифікації процесу символізації політичної дійсності / Галина Ільтьо // Вестник СевДТУ. Серія: Політологія / Міністерство освіти і науки України ; Севастопольський національний технічний університет ; редкол. : М. С. Колесов, В. А. Карпенко, П. И. Артюх та ін. - Севастополь, 2007. - Вип. 84. - С. 73-77.

3. Ільтьо Г. Символічно-знакові структури політичної дійсності - основа політичної ідентичності особи / Галина Ільтьо // Науковий вісник УжНУ. Серія: Політологія. Соціологія. Філософія / Міністерство освіти і науки України ; Ужгородський національний університет ; редкол. : М. Вегеш (гол. ред.), В. Андрущенко, О. Бабкіна та ін. ? Ужгород : Вид-во УжНУ «Говерла», 2008. - Вип. 10. - С. 22?27.