Система регіонального управління: світовий досвід та Україна

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

ІЖА Микола Михайлович

УДК 321.015

Система регіонального управління:

світовий досвід і Україна

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ - 2011

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є МОНОГРАФІЯ

Робота виконана у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Науковий консультант:

доктор політичних наук, професор,

член-кореспондент НАПрН України,

Заслужений діяч науки і техніки України

Кресіна Ірина Олексіївна,

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України,

завідувач відділу правових проблем політології.

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

Кочубей Лариса Олександрівна,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України,

провідний науковий співробітник;

доктор юридичних наук, доцент

Мяловицька Ніна Анатоліївна,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри конституційного й адміністративного права;

доктор політичних наук, доцент

Некряч Анастасія Іванівна,

Міжнародний університет бізнесу і права (м. Херсон),

перший проректор.

Захист відбудеться « 14 » жовтня 2011 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий « 10 » вересня 2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Глобальною тенденцією сучасного світу є зростання ролі регіонів як одиниць регіонального рівня управління держави, які здатні, з одного боку, зменшити навантаження на органи центральної влади, перебравши на себе частину їх повноважень, а з іншого - максимально враховувати потреби місцевих жителів при прийнятті рішень. Цей процес є результатом децентралізації, регіоналізації, демократизації та глобалізації.

Формування дійових органів самоврядування регіонального рівня дає змогу отримати позитивні результати у таких сферах, як:

- демократизація, оскільки влада наближається до людей, збільшуючи їх можливості впливу на органи влади, а представницькі органи регіонального рівня отримують достатньо повноважень для реалізації масштабних проектів, зменшуючи свою залежність від центрального уряду;

- децентралізація: регіони перебирають на себе частину повноважень державних органів, підвищуючи якість послуг, що надається населенню;

- економічний розвиток, позаяк створює оптимальні умови для максимального використання потенціалу певної території, стимулює розвиток підприємництва, дає змогу ефективно витрачати як власні, так і державні ресурси.

Найбільш розвинені регіони не лише виступають своєрідними локомотивами соціально-економічного зростання, а й гідно представляють державу на світовій арені.

Однак в Україні поки що відсутнє реальне регіональне самоврядування. Обласні ради позбавлені організаційно-фінансової самостійності, а їх функції зводяться в основному до формального затвердження рішень, що приймаються регіональними органами державної виконавчої влади. Це призводить до неефективного витрачання коштів обласних бюджетів, відсутності чіткого розмежування повноважень між рівнями управління і відповідно до низької якості послуг, що надаються населенню.

З огляду на багатоплановість поняття регіону дослідженням формування, структури, функцій і діяльності органів регіонального рівня управління займається ціла низка суспільних і природничих наук. Історично першою дослідженням у цій сфері займалася географія, на основі якої в міру накопичення інформації та розробки методологічної бази сформувалися політична регіоналістика, економічна географія, частково геополітика.

З другої половини ХХ ст. зросла кількість і якість досліджень у цій сфері, що було зумовлено переглядом ролі регіонів і появою процесів регіоналізації. Найбільш відомими представниками того часу, які вивчали регіони в історичному розрізі, є С. Роккан, у глобальному масштабі - І. Валлерстайн, П. Тейлор, з точки зору ідентичності - Дж. Егнью, Е. Геллнер, Е. Хобсбаум, у динаміці розвитку регіоналізації та регіоналізму - П. Андерсон, Дж. Лафлін, М. Кіттінг, М. Голдсміт, Е. Пейдж, Е. Томпсон та ін.

Особливу увагу слід звернути на праці І. Бусигіної, яка детально аналізує європейський досвід і порівнює його з російським, Р. Туровського, котрий досліджує ієрархічні відносини між центром і регіонами, спеціаліста з регіонального управління в європейських країнах Т. Зонової.

Вітчизняна наука також має вагомий доробок щодо регіонального рівня управління. Історичний аспект досліджень, започаткований працями В. Антоновича, М. Грушевського, С. Томашівського, Д. Багалія, М. Кордуба, С. Рудницького, В. Кубійовича, Ю. Липи, був гідно продовжений Я. Верменич. Цивілізаційний вимір української регіоналістики представлений такими дослідниками, як В. Дементьєв, В. Клочко, Б. Корда, Ю. Павленко. Значна частина праць присвячена дослідженню регіонального розвиту з точки зору економіки та управлінських процесів (М. Багров, Т. Безверхнюк, А. Береза, З. Варналій, Т. Голікова, М. Долішній, В. Зуєва, В. Керецман, О. Коротич, І. Куліш, В. Мамонова, П. Надолішній, В. Поповкін, О. Топчієв, О. Шаблій). Правові аспекти, зокрема аналіз феномена автономних утворень, представлені у працях Н.А. Мяловицьої, О.В. Картунова, В.О. Котигоренка, а у контексті здійснення адміністративно-територіальної реформи - І.О. Кресіної, А.А. Коваленка, О.М. Стойко.

У процесі формування перебуває вітчизняна політична регіоналістика, до представників якої можна віднести Т. Кучеренко, Г. Макарова, О. Осельську, Т. Панченко, Т. Татаренко. Українські дослідники активно досліджують сучасний стан та перспективи розвитку регіональних еліт (О. Бурімейко, А. Зоткін, О. Ковалевський, Л. Кочубей, О. Токовенко, В. Пащенко, Л. Приходченко, Ф. Рудич, О. Якубовський), їх культурний вимір. Проблема територіального виміру регіональної політики досліджується у працях Оксани і Олега Лазор, О. Контопцева, В. Бабаєва та ін.; в історичному аспекті цю тему розглядають Б. Гдичинський та І. Скуратович.

Специфікою українських досліджень є те, що у зв'язку з фактичною відсутністю регіонального самоврядування частина проблематики аналізується у контексті місцевого самоврядування (праці О. Яцунської та ін.). Окремі аспекти формування місцевої демократії в Україні - формування соціального партнерства та політичного плюралізму на місцевому рівні - були розглянуті в дослідженнях А.І. Некряч, а специфіка регіональної політичної культури та її вплив на функціонування демократії - О. Лебединської.

Останнім часом з'являється дедалі більше праць, присвячених аналізу зарубіжного, зокрема європейського, досвіду функціонування регіонів - британського, Європейського Союзу, східноєвропейського, постсоціалістичного (в тому числі російських дослідників).

Аналіз джерел, які тією чи іншою мірою стосуються цієї теми, свідчить про фрагментарність досліджень, відсутність системного підходу. Переведення проблематики територіальних відмінностей і різноманітності у русло наукових досліджень, які пояснюють політичний процес і мають прогностичну цінність, можливий лише на основі політичної науки. Проте в її рамках проблематика просторового виміру і навіть регіональної політики розвинена недостатньо. Практично відсутні праці, де регіон розглядається як певний політичний суб'єкт, наділений певними повноваженнями і обов'язками, що є одним з ключових чинників розбудови держави. Тим більше, що у сучасних умовах зростає потреба у розробці наукових засад аналізу і прогнозування процесів адміністративно-територіального розвитку. Саме це і зумовило вибір теми і логіку дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної теми відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України «Правові засади оптимізації адміністративно-територіального устрою України» (PK 0110 U 008114) і завершена в повному обсязі. Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 9 лютого 2010 року (протокол № 3).

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є концептуалізація функціонування системи регіонального управління в зарубіжних країнах та в Україні.

Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:

- здійснити аналіз системи регіонального управління як повноцінного суб'єкта політичної системи у зарубіжних країнах та в Україні, визначити особливості її функціонування та роль у розвитку держави, з'ясувати її завдання та способи їх реалізації;

- з'ясувати роль і місце регіону як політико-просторової одиниці у ході державного будівництва, значення регіонального рівня управління;

- виявити шляхи вирішення проблем при визначенні оптимального обсягу повноважень органів самоврядування регіонального рівня;

- провести комплексний політико-правовий аналіз нормативно-правової бази діяльності органів регіонального (обласного) рівня в Україні, з'ясувати її відповідність вимогам сьогодення;

- проаналізувати на прикладі європейських країн чинники і результати процесу регіоналізації;

- визначити основні чинники розвитку регіонів, що визначають не лише темпи економічного зростання держави, а й її місце у сучасному глобалізованому світі;

- дослідити характерні риси сучасних реформ органів місцевого та регіонального самоврядування, здійснених у країнах Європи;

- оцінити перспективи запровадження в Україні принципів просторового планування;

- виробити рекомендації щодо запровадження регіонального рівня управління, вдосконалення законодавчої бази відносин між центральними і обласними органами державної влади.

Об'єктом дослідження є регіональне управління як складова публічної влади.

Предметом дослідження є система регіонального управління в зарубіжних країнах та в Україні.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить система філософських, загальнонаукових і спеціальних методів та підходів. Оскільки регіон перебуває у фокусі уваги низки суспільствознавчих, гуманітарних і природничих наук, то у його дослідженні було застосовано методологічний релятивізм. У дослідженні використані як класичні загальнонаукові методи (компаративний, історичний, аксіологічний), так і спеціальні підходи, характерні для некласичної (системний, структурно-функціональний та ін.) та посткласичної науки (синергетичний). Застосування компаративного методу дало змогу здійснити не лише структурний аналіз органів регіонального рівня у різних країнах світу, а й якісний аналіз зміни парадигм у регіональній політиці, виділити специфіку системи регіонального управління як предмета дослідження у різних галузях науки. Історичний метод засвідчив значення відносин центр-регіони для формування сучасної держави, еволюційність форм державного устрою і в поєднанні з прогностичним методом дав змогу спрогнозувати результати процесів регіоналізації.

Завдяки методологічному інструментарію системного підходу регіональний рівень досліджено як сукупність цілої низки характеристик, до яких слід віднести історичність, просторовий вимір та міждисциплінарність в якості об'єкта дослідження. Інструменти структурно-функціонального методу дали змогу виявити особливості створення і функціонування органів регіонального рівня у різних країнах світу, встановити його взаємозв'язки з іншими рівнями управління. Статистичний метод застосовувався в ході вивчення змісту державної регіональної політики України, з'ясування ступеня самостійності кожного з рівнів управління.

Основні положення дисертації та її висновки ґрунтуються на широкій нормативно-правовій базі: Конституції України, законах України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації в Україні», Державній стратегії регіонального розвитку, законопроектах щодо державної регіональної політики України, указах Президента України і постановах Кабінету Міністрів України, міжнародно-правових актах.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дана дисертація є першим у вітчизняній політичній науці комплексним дослідженням системи регіонального управління у контексті сучасних тенденцій глобалізації та регіоналізації.

У межах здійсненого дослідження сформульовано низку теоретичних положень і висновків, зокрема:

уперше:

- досліджено систему регіонального рівня управління як повноцінного суб'єкта політичної системи, складові якої мають певний рівень автономії та сукупність обов'язків, у контексті проблем адміністративно-територіального устрою держави та тенденцій регіоналізації, децентралізації та глобалізації. Систему регіонального управління визначено як координаційну діяльність органів публічної влади із забезпечення ефективної взаємодії суб'єктів управління у формуванні та реалізації програм сталого розвитку регіону. Основною метою регіонального управління є надання якісних послуг громадянам та підвищення їх життєвого рівня, забезпечення прав людини, територіальної цілісності держави, з урахуванням особливостей соціального, економічного, культурного розвитку регіону. Першочерговими завданнями регіонального управління є узгодження і забезпечення (в тому числі правовими засобами) інтересів усіх суб'єктів регіонального управління, розробка та запровадження ефективних інструментів стимулювання регіонального розвитку, налагодження ефективного міжнародного співробітництва;

- проаналізовано основні чинники розвитку регіонів на сучасному етапі розвитку, якими є: щільність (концентрація виробничого і людського потенціалу), відстань (мобільність робочої сили) та неоднорідність (нерівномірність процесу економічного розвитку, відмова від жорстких методів уніфікації соціально-економічних показників розвитку регіонів);

- визначено дві небезпеки, яких слід уникати при визначенні обсягу повноважень органів самоврядування регіонального рівня, а саме: федералізації та формалізації. Перша полягає у наділенні регіонів максимумом повноважень, що фактично означатиме перехід до федеративного устрою України. Формалізація полягає у збереженні статус-кво регіонів без надання їм більших прав щодо вирішення власних, локальних проблем або ж створення додаткових управлінських рівнів, що призведе до розпорошення владних повноважень між ними;

- здійснено комплексний аналіз законодавчої бази щодо регулювання відносин між державними органами виконавчої влади та органами самоврядування на регіональному рівні, формулювання і реалізації державної регіональної політики, визначення пріоритетів економічного розвитку територій тощо. На його основі з'ясовано ефективність інструментів здійснення державної регіональної політики (зокрема, угод щодо розвитку між обласними радами і Кабінетом Міністрів України), їх відповідність сучасній світовій практиці, європейським нормам, визначено сфери, що потребують детальнішого нормативно-правового регулювання;

- здійснено структурно-функціональний аналіз результатів процесу регіоналізації у країнах Європи, яка проявляється у децентралізації (Франція), асиметричній децентралізації (Велика Британія), автономізації (Іспанія) та європеїзації (країни Східної Європи). Визначено, що вона значною мірою залежить від особливостей історичного розвитку та ступеня регіональної ідентичності. Відсутність досвіду автономного функціонування у більшості французьких регіонів та деяких районів Сполученого Королівства призвели до утворення досить слабких органів регіонального рівня управління у першому випадку і значних відмінностей у компетенціях між різними частинами країни - у другому. Водночас приклад Іспанії демонструє, як завдяки регіоналізації можна зберегти не лише територіальну цілісність країни, а й унітарну форму державного устрою. Східноєвропейський досвід європеїзації свідчить про необхідність створення хоча б формального регіонального рівня як однієї з умов членства в Європейському Союзі;

удосконалено:

- визначення регіону як адміністративно-територіальної одиниці проміжного рівня, важливим атрибутом якої є наявність певного рівня повноважень, зобов'язань та ресурсів;

- зміст виділення регіонального рівня, яке автоматично не призводить до створення відповідних управлінських структур, формування дійового самоврядування, а вимагає детального планування і забезпечення матеріальними, фінансовими і людськими ресурсами. Якщо ж такі структури створені та ефективно функціонують, то вони можуть виступати джерелом соціально-економічного розвитку, чинником зміцнення громадянського суспільства та демократичних принципів управління;

- розуміння територіального устрою держави, який визначається її історичною і культурною еволюцією, становленням і розвитком економічної системи, політичних і правових інститутів; виступає в соціально-економічному розвитку суспільства одночасно і як чинник розвитку, і як результат цього розвитку;

- теоретичні положення про суть сучасних реформ регіонального самоврядування в європейських країнах; ключовими цілями цих реформ є підвищення ефективності діяльності органів місцевого самоврядування шляхом запровадження принципів Нового державного управління, або розширення участі мешканців у вирішенні місцевих справ, завдяки чому зростає легітимність самоврядних органів, їх спроможність вирішувати реальні потреби громадян та краще задовольняти їх потреби, або обидві цілі одночасно;

- застосування історичного підходу до формування нової системи адміністративно-територіального устрою України, оскільки тривале домінування принципу економічного районування, слаборозвинене місцеве самоврядування та низька якість державного управління не дають підстав для відновлення історичних регіонів та переходу до більш складної ієрархічної структури адміністративно-територіального устрою;

- концептуалізацію просторового планування як нового напряму досліджень в Україні, можливості його застосування в управлінській практиці органами влади на національному, регіональному та місцевому рівнях. Його запровадження сприятиме дотриманню стратегічного підходу та врахуванню місцевих особливостей при прийнятті рішень, захисту прав людини та збереженню навколишнього природного середовища, ефективному використанню ресурсів, підвищенню якості послуг, що надаються громадянам, координації діяльності між різними учасниками місцевих проектів та запобігатиме дублюванню функцій державних органів;

- розуміння суті державної регіональної політики, яка повинна відмовитися від пріоритетності підтримки депресивних територій, що не була реалізована на практиці, а сконцентрувати зусилля на створенні сприятливих умов для розвитку вже існуючих полюсів розвитку, які особливо потребують допомоги з боку держави.

отримали подальший розвиток:

- дослідження еволюції та функціонування регіонів у наднаціональному утворенні - Європейському Союзі, перспектив їх подальшого розвитку та формування транснаціональних утворень з країнами-сусідами;

- теоретико-методологічні положення щодо міждисциплінарної природи дослідження регіону розглянуті на прикладі становлення та розвитку політичної регіоналістики, що досліджує взаємозв'язки між владою-політикою-діяльністю та простором-місцем-територією;

- аналіз впливу членства в Євросоюзі на адміністративно-територіальний устрій держави та взаємовідносини між різними рівнями управління, який може обмежуватися змінами в управлінській системі без обов'язкового створення регіону як територіальної одиниці;

- систематизація основних теоретичних підходів до стимулювання регіонального розвитку, їх втілення у нормативно-правових документах в Україні. Зокрема, виявлено тенденцію до застосування дещо застарілих концепцій розвитку, орієнтованих на вирівнювання регіональних показників соціально-економічного розвитку.

Практичне значення одержаних результатів визначається їх актуальністю, новизною і висновками - загальнотеоретичними і практичними. Теоретична цінність положень дисертації полягає не тільки в узагальнюючому, а й дискусійно-постановочному характері. Висновки та рекомендації, сформульовані у дослідженні, дають можливість поглибити концептуальні засади розуміння регіонального самоврядування, розширити уявлення про роль і функції регіону в державотворчому процесі, що сприятиме зміцненню демократичних інститутів, розвитку місцевого самоврядування і підвищенню ефективності послуг, що надаються населенню. Результати дослідження можуть бути використані у навчальному процесі, викладанні політології, політичної регіоналістики, конституційного права, державного управління; у практичній діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, зокрема при розробці стратегій розвитку конкретних територій.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана й рекомендована до захисту у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Основні положення, висновки і пропозиції дисертанта були представлені на науково-практичних конференціях: «Державна стратегія управління місцевим та регіональним розвитком: форми, методи та актуальні проблеми реалізації» (24 листопада 2004 р., м. Одеса, тези опубліковано), «Регіональна політика на сучасному етапі державотворення: проблеми децентралізації, ризики та перспективи впровадження» (31 жовтня 2006 р., м. Одеса, тези опубліковано), «Треті Конституційні читання» (28-29 травня 2010 р., м. Харків, тези опубліковані), «Економічні та фінансові процеси в умовах прогнозної невизначеності: регіональний аспект» (28 травня 2010 р., м. Одеса, тези опубліковано), «Актуальні проблеми регіонального управління та місцевого самоврядування» (8 квітня 2011 р., м. Київ, тези опубліковано); міжнародному науковому семінарі «Дні порівняльного правознавства» (8-11 квітня 2009 р., м. Київ, тези опубліковано); міжнародній науковій конференції «П'яті юридичні читання. Проблеми верховенства права: теорія і практика» (23-24 квітня 2009 р., м. Київ); VII міжнародній конференції «Государственное управление в ХХІ веке: традиции и инновации» (27-29 травня 2009 р., м. Москва, тези опубліковано); всеукраїнських громадських слуханнях «Політико-правове забезпечення державної служби та служби в органах місцевого самоврядування» (24-25 вересня 2009 р., м. Одеса, тези опубліковано); V Курасівських читаннях «Політичний простір України: регіональний вимір» (6 жовтня 2009 р., м. Київ, тези опубліковано); ІІ Міжнародному науковому симпозіумі «Дні порівняльного правознавства» (22-25 квітня 2010 р., м. Івано-Франківськ - Яремче, тези опубліковано); науково-практичному семінарі до Всесвітнього дня телекомунікацій і інформаційного суспільства «Інформаційне суспільство і сталий розвиток» (17 травня 2010 р., м. Одеса, тези опубліковано); науково-практичному семінарі «Регіональна політика сталого розвитку: сучасний стан та перспективи впровадження» (11 червня 2010 р., м. Одеса, тези опубліковано); Рішельєвських академічних читаннях «Модернізація державного управління, державної служби і кадрової політики», (15-17 вересня 2010 р., м. Одеса, тези опубліковано); всеукраїнській науковій конференції ад'юнктів, аспірантів та здобувачів «Проблеми правової реформи та розбудови громадянського суспільства в Україні» (24 вересня 2010 р., м. Львів, тези опубліковано).

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені у 50 наукових працях: одній індивідуальній та п'яти колективних монографіях, 23 наукових статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях з політичних наук, та 21 тезі виступів на науково-практичних конференціях.

Структура та обсяг монографії. Специфіка проблем, що стали об'єктом дисертаційного дослідження, зумовила його логіку та структуру. Робота складається з чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (449 найменувань) та додатків. Загальний обсяг - 368 сторінок, із них основний текст - 301 сторінка, список використаних джерел - 59 сторінок, додатки - 8 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризується ступінь наукової розробки проблеми, її зв'язок з науковими програмами, планами і темами, формулюється мета і завдання, об'єкт, предмет і методологія дослідження, наукова новизна одержаних результатів, висвітлюється теоретичне і практичне значення результатів дослідження, наводяться дані про їх апробацію та публікації автора за темою дисертації, її структуру та обсяг.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження регіонального рівня управління» автор аналізує основні ідеї, концепції та підходи до осмислення регіоналізації, дає визначення основним поняттям, які використовуються у роботі.

У першому підрозділі «Регіон як важливий елемент територіальної організації влади» дисертант звертає увагу на те, що у сучасних умовах регіон стає важливим місцем політичної дії та діалогу, місцем, де національні, наднаціональні та глобальні сили відповідають на місцеві вимоги і потреби регіональної і місцевої громади. Багатоаспектність феномена регіону зумовлює міждисциплінарність підходів до його дослідження. Кожна галузь науки дає власне визначення цього феномена відповідно до цілей конкретного дослідження. Так, з точки зору політології, регіон - це комплексна взаємодія ідей, установок, політичних інститутів і сил середовища. У ширшому сенсі - це інститут або система інститутів і організацій, які діють на певній території, що являє собою частину, фрагмент території держави. Для нього характерний масовий рівень політики, який безпосередньо пов'язаний з діяльністю суспільства, тут безпосередньо взаємодіють влада і населення. З точки зору політичної науки, регіон являє собою як рівень, так і суб'єкт політики. Для сучасних досліджень регіону характерний акцент на його просторовому вимірі: регіон - це історично сформована територіальна спільнота, яка має фізичне середовище, із соціально-економічним, політичним і культурним середовищем та просторовою структурою, відмінною від інших великих територіальних одиниць - міста і держави. На відміну від регіону місто являє собою особливу форму поселення, функції і структура якого не залежать від місця розташування, тоді як держава є особливим типом регіону, що має політичний суверенітет.

На думку автора, під регіоном слід розуміти цілісну за спільними просторовими, соціально-економічними і культурними характеристиками територію, яка являє собою окрему управлінську одиницю. Регіон має дуалістичний характер: одночасно є суб'єктом і об'єктом управління на регіональному рівні.

У роботі представлено чотири підходи до аналізу відносин між центральним та регіональним/місцевим рівнями: конституційний, економічний, адміністративний та політичний, які концентрують увагу на різних аспектах цих зв'язків. У рамках конституційного підходу розглядаються формальні, закріплені законодавчо, відмінності між різними рівнями у державі та їх взаємозв'язки, ступінь автономності регіонів. Другий підхід акцентує на економічних стосунках, виходячи з того, що право влади регіонального рівня стягувати податки, як правило, вважається одним із найважливіших аспектів взаємовідносин між різними управлінськими рівнями держави. Частка державних видатків, яку отримує місцева чи регіональна влада, є важливим показником, що характеризує зв'язки між різними рівнями у державі. Третій підхід, адміністративний, розглядає організаційні обмеження регіональних та місцевих органів: якщо проміжні рівні використовуються передусім як інструменти реалізації політики центрального уряду, то на них накладається низка обмежень. Наприклад, досить часто в цій ролі виступає рамкове законодавство або надання рамкових бюджетів чи субсидій регіонам та муніципалітетам, а організація-виконавець отримує значну свободу щодо інтерпретації законів та положень. Четвертий підхід стосується аналізу політичних аспектів стосунків між місцевим і регіональним рівнями управління з центром.

Дисертант відзначає, що регіональне управління - координаційна діяльність органів публічної влади із забезпечення ефективної взаємодії суб'єктів управління у формуванні та реалізації програм сталого розвитку регіону. Основною метою регіонального управління є надання якісних послуг громадянам та підвищення їх життєвого рівня, забезпечення прав людини, територіальної цілісності держави, цілей і особливостей соціального, економічного, культурного розвитку регіону. Першочерговими завданнями регіонального управління є узгодження і забезпечення (в тому числі правовими засобами) інтересів усіх суб'єктів регіонального управління, розробка та запровадження ефективних інструментів стимулювання регіонального розвитку, налагодження міждержавного співробітництва.

Система регіонального управління - це взаємоузгоджена діяльність органів законодавчої і виконавчої влади, органів регіонального і місцевого самоврядування та інститутів громадянського суспільства на відповідних рівнях управління, а також методи і механізми їх взаємодії та реалізації завдань щодо забезпечення сталого розвитку регіону.

Іншими словами, під регіональним управлінням дисертант розуміє не лише діяльність центральних органів державної влади і місцевих державних адміністрацій щодо регіонального розвитку, а й дії його мешканців, місцевої еліти, спрямовані на розв'язання спільних проблем. Такий підхід дає змогу відмовитися від однобічного тлумачення регіонального управління як взаємовідносин між вищими та нижчими рівнями управління з домінуванням підходу згори-донизу. Нині таке розуміння не відповідає практиці, позаяк процеси децентралізації та регіоналізації набули значного поширення. Включення до регіонального управління самоврядної складової дає змогу враховувати і суб'єктні характеристики регіону: політичні інтереси, суспільно-політичні настрої мешканців.

У другому підрозділі «Територіальний вимір процесу державотворення» детально аналізуються питання взаємозв'язку території і держави, території і політичної свідомості, територіальних режимів і територіального поділу. До перших відносять, зокрема, територіальний суверенітет, територіальну юрисдикцію, особливі (спеціальні) правові режими. До других - недоторканність і цілісність території держави, встановлення кордонів континентального шельфу і морської економічної зони, територіальні суперечки тощо. Низка перелічених вище параметрів не залежать від просторових характеристик. Дисертант зазначає, що одним із головних показників території, який дає змогу виділити окремі її види, був і залишається політико-правовий режим, механізм здійснення державної влади. Якщо під політичним режимом розуміють сукупність прийомів і методів здійснення державної влади, то під правовим режимом державної території або її частини - адміністративно-правовий режим, який відображає специфіку об'єкта управлінського впливу й адміністративно-правових засобів, що використовуються для цього. Отже, розгляд території поза аналізом її політико-правового режиму є контрпродуктивним і має сенс лише у природничонаукових дослідженнях.

У роботі доведено, що територіальний устрій держави визначається її історичною і культурною еволюцією, становленням і розвитком економічної системи, політичних і правових інститутів. Він виступає в соціально-економічному розвитку соціуму одночасно і як чинник, і як результат цього розвитку. Крім того, сама територіальна система держави може розглядатися у двох аспектах. По-перше, під територіальною системою розуміють саму державу як таку організацію суспільства, за якої зв'язок між населенням і владою здійснюється за територіальним принципом. На відміну від додержавної організації, коли населення було організоване за кровно-родинним принципом, для держави характерна соціальна структурованість, здійснення прав і обов'язків громадян забезпечується за місцем проживання.

По-друге, під територіальною системою держави розуміють організацію її території (структуру), визначення її складових елементів та організацію взаємовідносин між ними. За такого підходу в територіальній системі держави можна виділити два основні рівні просторової організації. Перший рівень - це система економічної організації території держави, яка склалася об'єктивно, шляхом утворення економічних районів, що забезпечують територіальне розміщення продуктивних сил. Другий рівень - національна система територіальних одиниць, що існує як адміністративна або федеративна (державно-територіальна або національно-державна) структура території. Поняття структури території тотожне поняттю територіального поділу і виступає відповідно як одна з основних ознак держави. При цьому розмаїття різних зв'язків між державою або державною територією в цілому і окремими адміністративними територіями формує єдину територіальну систему.

У третьому підрозділі «Ієрархічні відносини між рівнями управління як чинник формування сучасних держав» дисертант зазначає, що аналіз відносин між рівнями державної влади в історичній перспективі дає змогу не лише зрозуміти роль регіонального рівня у процесі державотворення, а й пояснити витоки сучасної регіоналізації, появу регіональних викликів державі. Виходячи з положень концепції С. Роккана, для створення досконалої структури держави, її адміністративно-територіального устрою необхідне об'єднання всіх існуючих відмінностей суспільства в цілісну суверенну територію. Способи формування такої ідеальної держави можуть включати, з одного боку, централізаційні стратегії: всі регіони і периферії, яким би не був їх культурний і економічний статус, об'єднані однією універсальною системою централізації, а з іншого - стратегії федеральної угоди, де всі регіони і периферії інтегруються в один територіальний союз і підпорядковуються одній системі колективного ухвалення рішень, принаймні в питаннях оборони і зовнішньої політики, проте володіють деякими гарантіями щодо захисту і збереження своїх культурних відмінностей, а також певною автономією в ухваленні рішень. Окрім виділених основних типів стратегій, існують варіанти змішаних стратегій: стандартизація лише в центрі або на більшій частині території; окремі й різноманітні угоди з опозиційними периферіями, які активно виразили свою політичну волю залишитися відокремленими; стандартизація законів за умови забезпечення рівного або особливого статусу для декількох мовних і/або релігійних стандартів тощо. Стратегії уніфікації змінюються відповідно до умов кожної території, але короткий історичний екскурс свідчить, що єдиної стратегії, яка б задовольнила всіх, не існує. Стратегії централізації ефективні навіть за значних культурних відмінностей, тоді як територіальні союзи з дуже подібними культурами тяжіють до укладання федеральної угоди.

Як показано в роботі, реалізація цих стратегій значною мірою залежала від того, як розв'язувалася проблема протистояння центру і периферії. Зокрема, певна економічна самостійність може існувати і за повного домінування територіальної, просторової політичної централізації, а культурна стандартизація забезпечується без державного самовизначення. Тобто в даному випадку периферія відсутня як така. У державі з абсолютним членським простором буде не один центр, а сукупність економічних і політичних центрів, які можуть об'єднуватися між собою. Тому в таких типах ідеальних конструкцій розмежування центру і периферії недоречне. Зближення цих протилежностей можна розглядати як два полюси у формуванні нації, що втілюється у чотирьох формах: 1) переважання територіального простору, який забезпечує контроль у культурі, економіці та політиці. Недоліком цієї форми є відсутність регіональних інститутів, які могли б гарантувати захист самобутності мешканців, займатися вербуванням або мобілізацією агентів протесту; 2) територіальний простір за домінування членського, що передбачає існування кількох видів інституційних інфраструктур, які й слугують центральною точкою мобілізації місцевого населення (джерело політичної напруженості), особливо за умови географічної віддаленості від центру і високорозвиненої спеціалізованої економіки; 3) членський простір за домінування територіального, коли переважає ідея домовленості про визнання існуючого багатоманіття, і напруженість є результатом існування одного або декількох конкуруючих центрів з політичними амбіціями; 4) домінування членського простору, коли конфлікти між декількома територіальними одиницями, кожна з яких має свій власний центр, майже відсутні.

У другому розділі «Регіоналізація як прояв суб'єктних характеристик регіону» досліджено суть суб'єктного виміру регіону, що найкраще виявляється у процесі регіоналізації.

У першому підрозділі «Основні наукові підходи до розуміння регіоналізації» дисертант висвітлює шість основних підходів до тлумачення регіоналізації. Для першого підходу характерне фокусування уваги на розвитку і застосуванні різних індикаторів регіоналізації. Головним завданням дослідників цього напряму було з'ясування ступеня збігу економічної, соціальної, культурної і політичної складових при виділенні міждержавних регіонів. Другий підхід до регіоналізації акцентує увагу на описі динаміки інтеграції, що характерно для школи неофункціоналістів. Їх концепція полягає у тому, що потреба держав у інтеграції в економічній, соціальній, культурній сферах здатна, по-перше, змусити до створення наднаціональних інститутів, по-друге, прискорити процеси політичної інтеграції. Автори третього підходу до феномена регіоналізації пояснюють її походження як прояв амбіцій політичних еліт, що беруть участь у процесі ухвалення рішень. Четвертий підхід до висвітлення питань регіоналізації пов'язаний зі спробами передбачити або дати рекомендації щодо розвитку процесу регіональної інтеграції. Його представники намагаються відповісти на питання, що відбудеться або повинно відбутися на рівні міждержавної співпраці. На їх думку, глобалізація неминуче призводить до «експлуататорського» ставлення Півночі до Півдня. Тому низка регіонів Півдня повинна була отримати стимул до економічного і політичного співробітництва, щоб об'єднатися і протистояти Півночі. Таке протистояння в глобальному масштабі сильним державам повністю відповідало логіці «холодної війни». Представники п'ятого напряму розглядають можливість створення мультиблокової міжнародної системи. Увага дослідників фокусується лише на можливих наслідках для міжнародної системи у випадку різкого зростання впливу того чи іншого регіону на стабільність і безпеку в світі. Шостий підхід до розуміння процесів регіоналізації виходить з перспективи глобальних суспільних трансформацій, зокрема переходу в постіндустріальну фазу розвитку. Доіндустріальна та індустріальна стадії розвитку людства не відчували потреби у регіональному облаштуванні суспільства, актуалізації множинності організаційно-територіальних принципів його побудови. Однак у постіндустріальному суспільстві змінюється розуміння багатьох явищ, зокрема демократії як інструмента, за допомогою якого більшість населення може задовольнити свої економічні потреби і захищати інтереси меншості. Відповідно сучасна регіоналізація - це передусім співробітництво і партнерство, а не командно-контрольні відносини.

На думку автора, варто також мати на увазі внутрішньоуправлінські причини регіоналізації: намагання центрального уряду уникнути відповідальності за деякі рішення, перекласти їх на регіональний рівень (наприклад, заздалегідь непопулярні рішення у сфері податкової політики); зосередження уваги центрального уряду на політичних проблемах, розв'язання яких пов'язане з легалізацією вимог регіонів (наприклад, початок виборчої кампанії, прагнення утримати свою політичну партію при владі або завоювати на виборах певні округи); неспроможність або нездатність центрального уряду контролювати або перешкоджати процесу розпорошення влади між рівнями управління.

З точки зору підтримки демократичного процесу в державі, до позитивних моментів процесу регіоналізації автор відносить: розширення можливостей для регіонального експерименту, що є важливим аспектом процесу реформування суспільства; зменшення залежності регіонів від центру за рахунок отримання істотного обсягу повноважень; скорочення дистанції між регіональною політичною елітою і пересічними громадянами, що створює останнім додаткові канали для участі у політичному житті.

Автор наголошує на необхідності розрізняти регіоналізацію та регіоналізм: якщо перша має управлінську природу і є процесом делегування регіонам суттєвих повноважень у галузі публічного управління, то другий є більше політичним феноменом, маніфестацією бажання регіональних еліт отримати більше повноважень на місцях. Дисертант не погоджується з думкою окремих дослідників у тому, що регіоналізм спрямований на згладжування контрастів між центральними і периферійними регіонами, виконуючи, таким чином, стабілізуючу функцію. На його думку, саме найбільш розвинені регіони країни і виступають з вимогами щодо отримання більшої автономії, щоб повною мірою користуватися своїми прибутками, не ділитися ними з бідними сусідами. Тобто регіоналізм швидше поглиблює диспропорції у розвитку між регіонами, ніж згладжує, і не залежить від загального економічного розвитку країни, оскільки може проявлятися як у багатих, так і бідних державах.

У другому підрозділі «Перспективи наукового осмислення явища регіоналізації - політична регіоналістика» автор досліджує появу нового напряму міждисциплінарних досліджень, що має за мету дослідити багатосторонню взаємодію між політикою та географією, яку можна подати у вигляді трикутників. З одного боку, ця фігура складається з влади - політики - діяльності, що у сукупності становлять предмет дослідження політичної науки. Другий трикутник складається з простору - місця - території, які характерні для географії. Тобто політична регіоналістика займається вивченням цих шести складових у їхньому взаємозв'язку. В своєму розвитку нова наука пройшла чотири етапи: 1) аналіз глобального протистояння між Англією, США та Німеччиною перед Першою світовою війною, бурхливих соціально-політичних змін у західних країнах як результат індустріалізації, появи масових політичних партій лівого спектру; 2) розвиток прикладних досліджень, у фокусі уваги яких були державні кордони, склад та історія формування територій різних держав, спірні території, сепаратизм; 3) розквіт функціоналізму: пошук співвідношення між доцентровими і відцентровими силами, які діють у кожній державі й сприяють або її цілісності та процвітанню, або дезінтеграції; 4) поглиблення досліджень - фокусування уваги на рівні регіону, формування гуманістичного підходу та концепції життєвого, або освоєного, простору, який визначається як сфера безпосереднього досвіду, що передує прийняттю людиною раціональних рішень і визначає її мотивацію. Прихильники цього підходу вважають фундаментальними науковими категоріями ідентичність з територією, державну ідею, історичний досвід життя у громаді й місцевого самоврядування.

У третьому підрозділі «Становлення концепції просторового планування» автор детально зупиняється на історії європейського просторового планування, вивчення якої, з одного боку, поглиблює розуміння принципів цього напряму досліджень, а з іншого - дає уявлення про еволюцію поняття території на Європейському континенті. Крім того, просторове планування є важливим елементом забезпечення територіальної єдності у рамках Європейського Союзу. Хоча міське та регіональне планування мають тривалі традиції в Європі, сам термін «просторове планування» означає відродження регіонального планування у всіх регіонах та державах об'єднаної Європи. Ще в 1980-х роках про нього говорило лише вузьке коло спеціалістів, а вже на початку ХХІ ст. просторове планування стало однією з провідних галузей наукових досліджень та політичної практики, використовується для позначення нових підходів до реалізації просторового розвитку. В роботі показано, що такий підхід описує планування у рамках конкретної території на всіх рівнях управління: регіональному, національному і загальноєвропейському. Більше того, це поняття також використовують для стратегічного планування в рамках великих міст та на місцевому рівні. Потреба у просторовому плануванні особливо відчутна в країнах з перехідною економікою. У зв'язку зі швидкими темпами розвитку житлових районів і промислових зон потреба у відповідній інфраструктурі в багатьох країнах з перехідною економікою надзвичайно велика.

У третьому розділі «Стан та перспективи розвитку регіону: зарубіжний досвід» аналізуються значення регіону в системі публічної влади, економічному розвитку держави та його місце в міждержавних відносинах.

У першому підрозділі «Значення регіонів у глобалізаційних процесах та економічному розвитку» автор зазначає, що глобалізація означає не лише делокалізацію, а й релокалізацію, у процесі якої зміцнюється вплив локальних спільнот на відповідні національні структури. У теорії культурної глобалізації глобальне і локальне не виключають одне одного. Навпаки, локальне слід розглядати як аспект глобального. Глокальна реорганізація простору означає, що території відрізняються одна від одної не тільки і не стільки історично-хронологічною або соціально-економічною «розвиненістю» чи «відсталістю» за штучною модернізаційною шкалою, а й своїми неповторними ситуаціями, які складаються з включеності у глобальні потоки і слідування місцевим традиціям. З точки зору сприйняття регіонами процесів глобалізації, ключову роль відіграють інститути, які можна розглядати як регулюючі механізми, що забезпечують гнучкість регіональних систем. Відповідно особливості поведінки агентів глобалізації в регіоні залежать переважно від інституційного середовища, його щільності, яку можна визначити як комбінацію чинників, що включають міжінституціональний взаємозв'язок, колективне представництво акторів за допомогою численних інститутів, спільні пріоритети і цілі розвитку регіону, нарешті, спільні культурні норми та цінності. Автор наголошує, що у сучасних умовах має значення не лише наявність інститутів як таких, а й сам процес інституціоналізації, прагнення до описаного ідеального стану. Іншими словами, метою є не тільки створення інституційної мережі органів управління, а й їх ефективна діяльність і співпраця з усіма зацікавленими сторонами.

У другому підрозділі «Місце регіонів у багаторівневих системах упраління. Феномен єврорегіонів» дисертант детально аналізує особливу одиницю проміжного рівня між наддержавною та державною структурами - єврорегіон, який, з одного боку, виходить за межі впливу конкретної держави, а з іншого - підпорядковується керівним органам такого наддержавного утворення, як Європейський Союз. Він має такі особливості: а) правові: створення єврорегіону не приводить до створення нової адміністративно-територіальної одиниці зі статусом юридичної особи; правове регулювання на території кожного члена єврорегіону здійснюється згідно з чинним законодавством держав; керівні органи єврорегіону виконують координаційні функції і не мають владних повноважень; б) політичні: єврорегіони не діють всупереч інтересам національних держав; не є наддержавними інститутами; не заміняють зовнішньополітичні функції держав або адміністративно-територіальних одиниць; в) історичні: території, що входять до складу єврорегіону, мають спільне історичне минуле і, можливо, входили колись до складу однієї держави. Відповідно до історичної динаміки і основних напрямів європейської інтеграції єврорегіони використовувалися як інструмент інтеграції ядра ЄС, інструмент вирішення проблем розширення ЄС і як інструмент тіснішої взаємодії з країнами на нинішніх і майбутніх кордонах Європейського Союзу.

У третьому підрозділі «Сучасні тенденції реформування системи місцевого самоврядування і регіонального управління у Західній Європі» автор виділяє та досліджує такі основні цілі сучасних західноєвропейських реформ у сфері місцевого і регіонального самоврядування: 1) підвищення ефективності діяльності самоврядних органів; 2) активне залучення громадян до процесу прийняття рішень на місцевому та регіональному рівнях. Для досягнення першої мети, як правило, використовуються положення концепції Нового державного управління щодо надання послуг органами місцевого самоврядування. Вони включають різні аспекти їх діяльності: вихід та орієнтація на споживача, відкрите загальне бюджетування, аналіз витрат і вигод, внутрішньоорганізаційна децентралізація, стратегії приватизації тощо. Так, високоцентралізовані держави ввели у себе додатковий рівень управління для поліпшення координації діяльності між центральними і місцевими органами, тоді як слабоцентралізовані країни делегували більше повноважень нижчим рівням управління з метою оптимізації процесу надання послуг органами місцевого самоврядування. Що стосується нових моделей участі громадян, то з початку 1990-х років практично у всіх країнах ЄС були запроваджені місцеві референдуми, а прийняті у цей період статути муніципалітетів містять елементи прямої демократії, котрі розглядаються як інструменти контролю за виконавчою владою та обмеження партійного домінування у радах.

У четвертому підрозділі «Франція: регіоналізація у централізованій унітарній державі» відзначається: незважаючи на те, що у цій країні процес децентралізації має вже тридцятирічну історію, органи регіонального рівня влади все ще залишаються слабкими, а їх компетенція і фінансові ресурси недостатні. Регіони слабо консолідовані, політики регіонального масштабу не мають суттєвого впливу на формування громадської думки. Водночас регіональні реформи все-таки зумовили деякі зрушення у відносинах між центром і регіонами. У країні періодично актуалізується питання про надання певної законодавчої автономії регіонам, що завжди супроводжується гострими дискусіями. Також висловлюються ідеї ліквідації генеральних рад департаментів і включення їх до складу регіональних рад та збереження департаментів як адміністративних підрозділів регіонів.