Громадянський вимір інформаційно-комунікаційної революції: концептуально-теоретичні та політико-прикладні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 32:316.77:316.3

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Громадянський вимір інформаційно-комунікаційної революції: концептуально-теоретичні та політико-прикладні аспекти

Спеціальність 23.00.03- політична культура та ідеологія

Даниленко Сергій Іванович

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародної інформації Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Ожеван Микола Андрійович, Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України, головний науковий співробітник.

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор Картунов Олексій Васильович, Університет економіки і права «КРОК», завідувач кафедри міжнародної інформації;

доктор політичних наук, професор Тихомирова Євгенія Борисівна, Волинський національний університет імені Лесі Українки, завідувач кафедри міжнародної інформації;

доктор наук з державного управління Валевський Олексій Леонідович, Інформаційна агенція «Контекст-медіа», керівник відділу політичного аналізу.

Захист дисертації відбудеться «31» травня 2011 року о 1400 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.36 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к.10.

Автореферат розісланий «27» квітня 2011р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат політичних наук Г.М. Сащук.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Формування й функціонування громадянського суспільства як багатогранного соціокультурного й політичного феномену неможливе без діяльнісно-самоорганізаційних комунікаційних процесів, у яких задіяні різноманітні соціальні актори й соціальні інститути, що створюють й відтворюють соціальні дискурси і символічні види суспільної практики, а відтак формують «громадянські поля» комунікативної активності.

Отже, одним із головних завдань сучасної політичної теорії має бути дослідження природи та особливостей виникнення, розвитку і функціонування комунікативних механізмів громадянського суспільства, без яких неможливе цивілізоване вирішення внутрішньодержавних і світових проблем, досягнення демократії, свободи, рівності та справедливості.

Актуальність дисертаційної теми визначається передусім динамізмом розвитку сучасного світу, переходом посткомуністичних і нових індустріальних країн від авторитаризму, тоталітаризму до демократії, глобалізацією світової політики й економіки. Труднощі й ускладнення на шляху реалізації цих процесів свідчать про те, що їх ефективне здійснення неможливе без комунікативно розвинутого громадянського суспільства, поза діяльністю його численних інституцій політичної комунікації у їхніх взаємовідносинах з державою та ринковою системою.

Комунікаціям належить особливо важлива роль у становленні, функціонуванні та еволюції громадянського суспільства та його інституцій, а тому не дивно, що чимало представників соціально-гуманітарного знання (комунікативної філософії та соціології) взагалі надають пріоритетного значення функціям та потенційним можливостям комунікацій, мотивуючи це тим, що у інформаційному суспільстві саме комунікаціям належить вирішальна роль у питаннях прогнозування та реалізації внутрішньо-демократичного розвитку як окремих країн, так і окремих регіонів планети й світової спільноти у цілому за умов інтенсифікації світових інтеграційних процесів.

Актуальність дослідження обумовлює та посилює недостатній рівень наукової розробленості обраної теми. Незважаючи на спроби вітчизняних і зарубіжних науковців та практиків протягом останніх років дослідити та осмислити найактуальніші проблеми становлення і розвитку громадянського суспільства у його комунікативному аспекті, поза деякими винятками, дана проблема усе ще перебуває поза дослідницькою увагою.

Потужним чинником, який спонукав поглиблення інтересу дослідників до творення громадянського суспільства засобами масових комунікацій стала інформаційна революція, яка завдяки супутникам й кабельним мережам уже на початку 90-х років дала «ефект CNN», тобто сприяла перетворенню телебачення на світову комунікативну потугу. Згодом сюди долучився масовий Інтернет, який, у свою чергу, породив феномен «соціальних мереж» («Тwitter-революцію», а слідом за нею - «блогерну революцію»).

Новітня інформаційна революція, пов'язана з Інтернетом, третя в історії людства після винаходів писемності та масового друкарства, дала поштовх дискусії щодо розвитку таких комунікативних технологій, які викличуть до життя форми демократії, несумісні з існуванням національних держав, породивши натомість феномени глобального громадянського суспільства та глобального уряду.

Аналізуючи джерела, які, так чи інакше стосуються досліджуваної теми, і при цьому не применшуючи доробку попередників, не можна не зауважити, що дослідники комунікативної проблематики вивчають її зовсім недавно і недостатньо масштабно й концептуально.

У політичному дискурсі проігнорований, зокрема, порівняно новий феномен соціальних мереж, які останнім часом стали основним об'єктом уваги як науковців, так і практикуючих політиків і політтехнологів у контексті їх ролі у «блогерних революціях», що відбуваються на початку другого десятиліття XXI століття у країнах Північної Африки та Близького Сходу. Масові антиурядові виступи, які охопили на початку 2011 року Алжир, Лівію, Туніс, Єгипет, Ємен та Сирію - це якісно нова реальність світової політики в умовах інформаційної глобалізації та творення світового інформаційно-комунікаційного громадянського суспільства.

Доречно також згадати оприлюднення через «Wikileaks» наприкінці 2010 року офіційних документів Державного департаменту США, що поділило світову політику на два етапи: до «Wikileaks» та після «Wikileaks», і навіть поставило під великий знак запитання традиційну дипломатію з притаманною їй конфіденційністю комунікативних процесів.

Дана дисертаційна робота покликана заповнити прогалину, пов'язану з недостатнім політико-теоретичним осмисленням технологічно-комунікаційного феномену соціальних мереж, поки що мало дослідженого вітчизняними науковцями. Головні риси соціальних мереж - репутація, віртуальний образ, соціальний контент, простота є основою нової мережевої ідеології Інтернету під назвою «Веб 2.0». При цьому доречно підкреслити, що віртуальний інформаційний простір дедалі більшою мірою перетинається з реальним, соціальним простором; мережеве життя перетворюється на значиме соціальне явище, що помітно впливає на життя суспільства.

Ступінь наукової розробленості проблематики. Хоча провідні експерти, науковці та політичні діячі багатьох держав опублікували доволі значну кількість книг та статей з питань впливу комунікацій на формування громадянського суспільства, як у світовій, так і вітчизняній політичній літературі бракує наукових праць, які розкривали б місце і роль комунікації у формуванні чи відродженні громадянського суспільства. Ще менше існує праць, які б досліджували комунікативні технології, що їх використовують громадські інституції.

Початок системного дослідження проблем впливу комунікативного чинника на політичну систему як окремих країн, так і груп держав пов'язують з дослідженням власне однієї з найбільш розроблених комунікативних технологій - пропаганди, зокрема в період Першої Світової війни. Звичайно, ці розробки не стосувалися громадянського суспільства, однак вони започаткували сталий науковий інтерес до комунікативної тематики.

Поняття «масова комунікація» з'явилось у науковій літературі на початку ХХ ст. у США. Його автором був американський психолог Ч. Кулі. Над розробкою загальної методології процесу масової комунікації плідно працювали Г.Лассуел, В. Шрамм, Г. Маклюен, Ю. Габермас, П. Лазарсфельд, К. Ховланд.

Масова комунікація розглядається зазначеними авторами як засоби зв'язку будь-яких об'єктів матеріального та духовного світу, як спілкування та обмін інформацією в суспільстві та як, власне, інформація.

Одним із перших показав зв'язок комунікації та інформації, інформації та процесу управління в суспільстві Г. Лассуел, який розглядав масову комунікацію як один із засобів забезпечення функціонування суспільства, підтримання рівноваги та стабільності у політичному середовищі суспільства. Г. Лассуел зазначав, що інформація, яка передається масовій аудиторії, є невід'ємною складовою, а в окремих випадках - ключовим елементом у процесі управління. Проблема ефективного управління досліджувалась ним у вигляді ланцюга «інформація - комунікація - управління». Тобто, управління має здійснюватись на основі інформації шляхом проведення комунікацій.

Окремі аспекти цієї проблематики висвітлено також і в розвідках вітчизняних вчених. Проте, слід констатувати лише початкову фазу у науковому осмисленні новітніх явищ та процесів комунікативної складової формування громадянського суспільства у транзитивних країнах, оскільки для вітчизняної науки названа проблема є доволі новою. Тому є підстави вважати, що дослідження інформаційно-комунікаційних інструментів демократичного транзиту є необхідними та актуальними.

У своїй роботі автор звернувся передусім до класичних наукових розвідок зарубіжної політології та комунікативістики, зокрема до праць Г. Алмонда, Е.Арато, Г.Арендт, Д.Белла, Дж.Бенігера, А.Блека, Ю.Габермаса, Е.Гелнера, Р.Дарендорфа, М.Кастельса, Дж.Кіна, Л.Колаковські, Дж.Коен, О.Конта, М.Морріса, Р.Патнема, А.Селігмена, Г.Тарда та інших.

Активно реагують на політико-комунікаційну проблематику російські науковці, які видали низку фундаментальних праць - як індивідуальних, так і колективних, серед яких особливо цінними є дослідження В.Вітюка, З.Голєнкової, К.Гаджиєва, Я.Засурського, В.Інозємцева, Ю.Красіна, Ю.Рєзніка, К.Холодковського, В.Хороса, С.Перегудова, А.Шадріна та інших.

Серед вітчизняних авторів наукових робіт, присвячених дослідженню системних рис комунікації, на особливу увагу заслуговують розробки В.Андрущенка, О.Антонюка, О.Білоруса, В.Бебика, В.Головченка, В.Гондюла, О.Гриценко, Л.Губерського, О.Зернецької, В.Іванова, О.Картунова, В.Крижанівського, О.Коппель, Н.Костенко, І.Кресіної, О.Литвиненка, Є. Макаренко, Г.Малкіної, О.Мелещенка, А.Москаленка, М.Ожевана, Г.Почепцова, М.Рижкова, М.Розумного, Ю.Романенка, М.Рябчука, Є.Тихомирової, М.Хилька, А.Чічановського, В.Шкляра, В.Цвиха та інших.

Тематику політичних комунікацій тією або іншою мірою охоплюють індивідуальні монографії В.Баркова, В.Бортнікова, В.Бурдяк, О.Валевського, Г.Гука, Г.Зеленько, В.Коляденко, А.Карася, Т.Ковальчук Б.Потятинника, О.Проскуріної, В.Сіренка, В.Тимошенко та інших.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота здійснена в рамках комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми державотворення України» (номер державної реєстрації 019U015201), програми Інституту міжнародних відносин «Інтеграція України в європейські правові, політичні та економічні системи» (номер державної реєстрації 06БФ048-01).

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є розкриття ролі та впливів новітніх інформаційно-комунікаційних технологій на процеси формування громадянського суспільства.

Для досягнення поставленої мети визначено реалізувати такі основні завдання дослідження:

окреслити основні характеристики громадянського суспільства, шляхи його формування та типи існування в сучасних умовах інформаційної доби;

дослідити інформаційно-комунікаційну складову сучасної політичної системи та механізми її впливу на політичне структурування соціуму;

проаналізувати сучасні інтегративні теоретико-методологічні підходи до дослідження поняття «громадянське суспільство» та комунікаційної складової його ґенези та функціонування;

з'ясувати місце і роль сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у становленні й еволюції громадянського суспільства;

дослідити вплив новітніх масово-комунікаційних технологій на соціально-політичні перетворення, що відбуваються в Україні, та визначити сутність, роль і місце комунікаційного чинника у діяльності інституцій громадянського суспільства;

окреслити коло основних комунікаційних інтересів, прав і свобод людини і громадянина та місце і роль інституцій громадянського суспільства у їхньому захисті в т.ч. у сфері політики;

дослідити феномен медіакратії як руйнівника політичних комунікацій між державою та громадянським суспільством, що несе в собі загрозу нового тоталітаризму та проявів авторитарного правління;

охарактеризувати у контексті інформаційно-комунікаційної революції інститут мережевого суспільства, визначити його перспективи та місце і роль у ньому масової комунікації;

*визначити основні виклики та загрози, що постають перед громадянським суспільством у країнах «демократичного транзиту» внаслідок денаціоналізації й глобалізації комунікаційного простору;

сформулювати відповідні рекомендації та пропозиції щодо застосування сучасних інформаційно-комунікаційних технологій з метою корегування та оптимізації зусиль інституцій громадянського суспільства на шляху становлення демократичного ладу в Україні.

Об'єкт дослідження - громадянське суспільство як система комунікативно детермінованих інституцій, відносин і норм.

Предмет дослідження - комунікаційні технології як чинник відтворення та трансформації інституцій громадянського суспільства в епоху інформаційної революції.

Методи дослідження. Для вирішення завдань, поставлених у дисертаційній роботі, використовується низка методів, серед яких основними є:

- системний аналіз, що забезпечив дослідження взаємодії держави та громадянського суспільства як підсистем загальної соціальної системи;

- структурний функціоналізм, використаний для визначення основних характеристик громадянського суспільства та з'ясування місця і ролі різних інституцій у його становленні й еволюції;

- діалектика та синергетика, які дали змогу дослідити процес інформаційно-комунікаційного взаємовпливу інституцій громадянського суспільства і держави;

- порівняльний аналіз, який дозволив визначити спільні риси та специфіку існуючих моделей комунікаційних взаємовідносин держави і громадянського суспільства;

- герменевтичний аналіз використаний з метою з'ясувати сутність окремих положень праць вітчизняних і зарубіжних авторів, належного розуміння їхнього змісту з урахуванням оцінок послідовників;

- соціологічний і статистичний аналіз для з'ясування особливостей комунікаційних взаємовідносин держави і громадянина.

Емпіричну базу дисертації склали документальні джерела неурядових громадських організацій, державних, партійних інститутів, матеріали міжнародних організацій, статистичні відомості, матеріали засобів масової комунікації, результати соціологічних досліджень, а також експертні опитування та власні спостереження автора за перебігом діяльності інституцій громадянського суспільства в Україні та закордоном.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше на теоретичному рівні у вітчизняній політичній літературі було системно та концептуально досліджено вплив інформаційно-комунікаційних технологій та сформованих на їх основі явищ на становлення громадянського суспільства, а також простежено комунікаційну взаємодію громадянського суспільства з державою, виявлено особливості застосування громадянами та недержавними організаціями різних країн методів інформаційного впливу з метою вирішення своїх завдань, описано феномени медіакратії та мережевого суспільства, отримано нові науково обґрунтовані результати у політичній науці.

У межах проведеного дослідження обґрунтовано наступні теоретичні положення, які визначаються новизною та виносяться на захист:

досліджено та доведено, що в інформаційну добу комунікації є сутнісною основою сучасної політичної системи суспільства внаслідок того, що домінування інформаційно-комунікаційних взаємин соціально-політичних компонентів є детермінуючим чинником у відносинах між суспільним інституціями як всередині держави, так і в міжнародних відносинах;

поглиблено та набуло подальшого розвитку тлумачення поняття «громадянське суспільство», способом існування якого є безперервний комунікаційний процес, скерований на самоорганізацію та самоконституювання, самомобілізацію й самовідтворення різноманітних інтересів і прав людей, становлення та розвиток демократії; комунікаційна детермінанта виявляє себе у творенні таких інститутів громадянського суспільства як неурядові організації - самодіяльні об'єднання і рухи, які спричинюють ліберально зорієнтовану еволюцію й якісну трансформацію громадянського суспільства; для цього на якісно новому рівні було здійснено політичний аналіз комунікаційної складової діяльності незалежних неурядових громадських організацій;

визначено та проілюстровано на практичних прикладах основні риси громадянського суспільства в добу інформатизації, шляхи його формування з урахуванням досягнень інформаційно-комунікаційної революції, а відповідно - типи його трансформації в сучасних умовах;

з'ясовано місце і роль масово-комунікаційних технологій становлення й еволюції громадянського суспільства; обґрунтовано положення про неможливість забезпечення ефективного процесу формування дієздатного громадянського суспільства без такого структурного елементу інформаційної сфери життєдіяльності суспільства й держави як суспільне телерадіомовлення;

окреслено місце й роль свободи комунікацій у колі основних інтересів, прав і свобод людини і громадянина у добу інформаційно-комунікаційної революції;

уперше в політичній науці запропоновано комунікаційну стратегію розвитку сучасного громадянського суспільства в Україні;

уперше у вітчизняній політичній науці досліджено медіакратію як феномен, пов'язаний з монополізацією сталих політичних комунікацій між державою та громадянським суспільством, який загрожує тоталітаризмом нового типу та авторитарним правлінням з боку власників світових та національних медіаконгломератів;

охарактеризовано глобальну мережу та її національний сегмент, а також мережеві соціальні медіа як систему організації суспільного життя, місце і роль новітніх інформаційних технологій у процесі їх формування та функціонування;

обґрунтовано тезу про мережеве суспільство як новий тип громадянського суспільства, що є наслідком інформаційно-комунікаційної революції і уже спричинив до таких суспільних явищ як «Twitter-революція» чи «блогерна революція»;

обґрунтовано авторське бачення перспектив використання комунікаційних технологій в Україні в умовах «демократичного транзиту»;

розроблені методики та інструментарій застосування сучасних інформаційно-комунікаційних технологій з метою корегування та оптимізації зусиль, яких докладають інституції громадянського суспільства в Україні на шляху становлення демократичного ладу.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки, отримані у ході теоретичного дослідження дають цілісне уявлення про зарубіжний і вітчизняний досвід становлення, функціонування та розвитку громадянського суспільства у контексті використання його інституціями новітніх комунікаційних технологій. Вони мають важливе значення для подальшої розробки проблем розбудови громадянського суспільства у країнах із перехідною економікою за умов глобалізації. Результати дослідження можуть бути використані в навчальному процесі у вищих навчальних закладах при викладанні курсів із політології, теорії масової комунікації та низки спеціальних навчальних курсів.

Запропоновані у роботі методи та інструменти аналізу сучасних комунікаційних технологій, а також їхніх основних моделей мають практичне значення для діяльності сучасних неурядових організацій та їх об'єднань; практикам громадського руху, політичним технологам стануть у нагоді запропоновані в дослідженні основні напрями і шляхи проникнення та презентації власної позиції та ідеології у соціальних мережах відповідно до сучасних викликів глобалізованого світу.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи, її результати та висновки були викладені автором і обговорювалися на засіданні кафедри міжнародної інформації Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, в авторських лекційних курсах з «Теорії і практики комунікації» та «Теорії масової комунікації» для студентів спеціальності «міжнародна інформація» названого університету, доповідалися й обговорювалися на міжнародних, загальноукраїнських, регіональних і міжвузівських наукових і науково-практичних конференціях, зокрема: міжнародній науково-практичній конференції “Моделювання міжнародних відносин” (Київ, 29-30 травня 2004 р.); міжнародному форумі “Університети-інформаційне суспільство-ЮНЕСКО” (Київ, 2-3 грудня, 2004 р.); міжнародній науково-практичній конференції „Трансформація журналістської освіти: європейський контекст” (Київ, 24 листопада 2005 р.); малому Міжнародному економічному форумі (Криниця (Польща), 14 - 16 грудня 2005р.); науково-практичній конференції до 90-річчя української дипломатії „Дипломатія України: історія та сучасність” (Київ, 20 грудня 2007 р.); міжнародній науковій конференції «Культурне та медійне різноманіття в добу глобалізації: український контекст» (Київ, 21 - 23 лютого 2008 р.); міжнародному експертному круглому столі «Гідна праця та трудова міграція в Україні» (Київ, 25 листопада 2008 р.); міжнародній науковій конференції «60-річчя Ради Європи: осмислення звершень та перспектив діяльності у XXI столітті» (Київ, 9 квітня 2009 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Аналітичні дослідження сучасних міжнародних відносин» (Київ, 24 квітня, 2009 р.); міжнародній науковій конференції до 175-річчя Київського національного університету імені Тараса Шевченка та 65-річчя Інституту міжнародних відносин (Київ, 22 жовтня 2009 р.), міжнародному круглому столі «Досвід України та Туреччини в подоланні глобальної кризи: політичний, економічний, соціальний та безпековий аспекти» (Київ, 30 січня 2010 р.); міжнародній конференції «Особливості становлення громадянського суспільства в Україні та Республіці Киргизстан» (Бішкек (Республіка Киргизстан), 2 - 3 лютого 2010 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Міжнародні інформаційні відносини ХХІ століття: тенденції і перспективи» (Київ, 19 травня, 2010 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Геополітичний вимір європейської інтеграції: інформаційний аспект» (Київ, 20 травня, 2010 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Аналітичні дослідження сучасних міжнародних відносин та зовнішньої політики: прагматика і прогнозування» (Київ, 21 травня, 2010 р.); міжнародному експертному круглому столі «Молодь і нові медіа» (Київ, 25 травня 2010 р.); міжнародній науковій конференції «65 років ООН: досвід та перспективи» (Київ, 20 жовтня 2010 р.).

Теоретичні результати дисертаційного дослідження використовуються у практичній діяльності автора в неурядових громадських організаціях та міжнародних ініціативах, в органах місцевого самоврядування, а також у співпраці з постійними комісіями парламенту України.

Публікації. Основні наукові положення дисертації викладено в одній авторській монографії, трьох колективних монографіях, 2 наукових посібниках та 22 наукових статтях, що опубліковані у наукових фахових виданнях, затверджених в переліку ВАК України.

Структурно дисертаційна робота складається зі вступу, 5 розділів, 16 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 401 сторінку, в тому числі основний текст - 376 сторінок, список використаних джерел (українською, англійською, російською та німецькою мовами) налічує 283 найменування і займає 25 сторінок.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, сформульовано концептуальні положення проблеми, висвітлено її наукову новизну, визначено мету, об'єкт, предмет, методи дослідження, практичне значення одержаних результатів, характер апробації, подано загальну характеристику роботи.

У Розділі 1 «Теоретико-методологічні засади дослідження комунікацій у функціонуванні та розвитку громадянського суспільства» досліджуються загальні особливості та характерні підходи до вивчення феномену громадянського суспільства у різних національних наукових школах.

У підрозділі 1.1. «Громадянське суспільство як епіфеномен соціально-політичних комунікацій: теоретичні підходи та моделі» автор обґрунтовує думку про те, що реальна практика творців і пересічних учасників громадянського суспільства наштовхується нині на істотні прогалини в сфері теорії і методології, обумовлені тим, що впродовж тривалого часу як у зарубіжному, так і вітчизняному суспільствознавстві проблеми громадянського суспільства не знаходили належного висвітлення із врахуванням політико-комунікаційного аспекту.

У дисертації докладно розглянуто історіографію наукових досліджень феномену становлення й розвитку громадянського суспільства та його суперечливих взаємин із державними інституціями. Розглядаються суспільні та історичні причини, що спонукали політиків та науковців різних галузей соціогуманітарної сфери звертатися до вивчення особливостей громадянського суспільства.

Погляди на громадянське суспільство, як зазначається в роботі, укорінені переважно у трьох культурно-історичних традиціях: італійській, німецькій і англо-американській, які оформилися згодом у три концептуальні підходи до розуміння природи і проблем формування громадянського суспільства: індивідуально-особистісний, корпоративно-груповий та індивідуально-груповий.

Узагальнюючи науковий пошук, автор виходить на тлумачення терміну «громадянське суспільство» як усієї сукупності наявних в суспільстві неполітичних та некомерційних відносин, які укладаються поза сферою безпосереднього впливу держави.

У підрозділі 1.2. «Ґенеза концепції інформаційно-комунікаційної революції в сучасній науковій думці» аналізуються базові теоретичні підходи та погляди науковців щодо того, як інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) трансформують політичне й суспільне життя. Зокрема, обґрунтовується теза, що технологічні досягнення сучасного інформаційного суспільства створили принципово нову ситуацію в політичному спілкуванні. Відповідно, інформаційно-комунікаційну революцію можна розглядати як принципову зміну суспільних відносин у глобальному вимірі під впливом всепроникнення новітніх ІКТ, залучення до їх використання щонайбільшого кола людей, що спричиняє кардинальну перебудову взаємин між соціальними верствами, державою та громадянином, між державами, а також появу та домінування нових способів виробництва та обміну ресурсами.

Інформаційна технологізація соціального життя породила у свою чергу якісно нову концепцію громадянського суспільства та демократії. За умов «комп'ютерної демократії» саме інформація персоніфікує владу, а громадянське суспільство є суспільством «громадської думки», формування й вираження якої перетворюється у засіб завоювання й утримання влади.

Якщо для К. Маркса окрім класової боротьби, яка час від часу переходить у стадію соціальної революції, іншого двигуна історії не існувало, то засновник сучасної комунікативістики Г. М. Маклюен акцентував саме на комунікативному «двигунові історії». Із зазначеної точки зору тип суспільства значною мірою визначається пануючим у ньому типом комунікації, а людське сприйняття - швидкістю передачі інформації. Г. М. Маклюен вважав, що без винаходу друкарського верстата Гутенберга формування сучасних національних держав (держав-націй) було б неможливим. З такими ж підставами можна стверджувати, що без появи масового друку («Галактики Гутенберга») було б неможливим громадянське суспільство. Подібну комунікативну концепцію формування громадянського суспільства розробляв і російський вчений-семіотик Ю. Лотман.

Системні рамки комунікації між владою й суспільством можуть бути досить адекватно описані на основі схеми, запропонованої Д. Істоном, відповідно до якої політична система пов'язана з суспільством за допомогою відносин «вхід-вихід» (input-output), а центральною функцією політичної системи є виробництво дій і реалізація рішень, що нав'язуються суспільству. Щоб забезпечувати відповідний «вихід» і тим самим підтримувати власне існування, політична система повинна бути відкритою для «входу» (вимог і підтримки з боку суспільства) за допомогою комунікативного зв'язку.

На наступному рівні інформаційні впливи досліджуються так, як вони здійснюються в межах окремої цивілізації. Як зазначав С. Гантінгтон, основними гравцями на полі світової політики є національні держави, поведінка яких, як і в минулому, визначається прагненням до могутності та злагоди, але також культурними перевагами, спільностями та відмінностями. Найбільш важливими угрупованнями держав, з позицій С. Гантінгтона, є вже не три блоки часів «холодної війни», а, скоріше, сім або вісім основних світових цивілізацій, оскільки саме цивілізація є найбільш загальною формою культурної ідентифікації, яка визначає основні моделі спільності, дезінтеграції та конфлікту.

Інформаційно-комунікаційну революцію футурологи пророкували ще в 1960-1970 роки. Так, А. Тоффлер у книзі «Третя хвиля» прирівняв наслідки винаходу нових інформаційних і комунікаційних технологій за значущістю до таких епохальних процесів, як Неолітична (Аграрна) Революція й Індустріальна Революція.

Ще один дослідник ролі суспільної інформації Л. Туроу зазначав, що саме знання стає новим джерелом багатства. Розвиваючи цей нетрадиційний погляд на джерела соціальної нерівності, Д. Белл проводив поділ населення на приналежних і не приналежних до вищого соціального прошарку - носіїв знань, статус яких визначається не майновим станом, а інтелектуальним потенціалом, здатністю генерувати нове знання, що перетворюється нині на одну з найгостріших проблем західного світу й підштовхує до радикального висновку про безумовний взаємозв'язок між інформатизацією і політизацією населення (П.Норріс). Однак, безапеляційна однозначність цієї тези викликає чимало заперечень. Більше того, є серйозні підстави вважати протилежне: у сучасних умовах інформаційні процеси стимулюють радше індивідуалізацію, аніж політизацію соціального життя особи.

Справжній вибух нових науково-дослідницьких дискусій у сфері дослідження громадянського суспільства спричинила теза про громадянську роль Інтернету. Світова Мережа вважається у подібних дослідженнях матеріальним носієм «комунікативної дії» у розумінні Ю. Ґабермаса, який називає цю «комунікативну дію» ще деліберативним простором громадського життя, у якому обговорюються ідеї, узгоджуються інтереси, досягаються компроміси тощо. Цей простір не встановлює будь-яких жорстких меж для взаємодій, що відбуваються в ньому, і сприяє формуванню цінностей громадянського суспільства.

У підрозділі 1.3. «Свобода комунікацій в громадянському суспільстві епохи інформаціоналізму» досліджується фундаментальне право людини на отримання інформації, право бути поінформованим, яке забезпечується законністю вимог громадян про доступ до інформації, яка потрібна їм для вибору суспільної мети, об'єднання зусиль для її досягнення.

З посиланням на відповідні міжнародно-правові акти у дисертації підкреслюється, що одним із фундаментальних прав особистості є право на вільний пошук, одержання і поширення інформації, при чому будь-якими доступними їй способами і незалежно від державних кордонів. Дотримання цього права - найкращий показник цивілізованості країни. Право на інформацію генетично пов'язане з концепцією природних прав людини і є основоположним з погляду реалізації усіх інших прав і свобод.

На тлі розгляду питання щодо міжнародно-правового та національного забезпечення доступу громадян до публічної (офіційної) інформації у дисертації ставиться проблема розрізнення доступу до публічної інформації й до публічних (непублічних) документів, яка не є суто схоластичною й породила різні системи правового забезпечення доступу приватних осіб до офіційної інформації.

Інформація - інтелектуальний ресурс, який має допомагати вирішенню політичних, етичних і соціальних проблем, що постають перед світовим співтовариством. Вона сама по собі є «альфою й омегою» глобального та національного інформаційного суспільства, оскільки без рівного доступу всіх і кожного до інформації таке суспільство принципово немислиме. Саме тому в дисертації акцентується на тому, що без належного забезпечення інформаційних свобод людини й громадянина участь України у глобальному інформаційному суспільстві як важливій передумові соціального та індивідуального розвитку неможлива.

Доведено, що у цьому контексті важливе не лише прогресивне інформаційне законодавство як таке, але й спроможність держави забезпечити його реалізацію й, зокрема, - поширення електронної інформації із доступом до неї мас населення за допомогою інформаційних та інформаційно-комунікаційних технологій (особливо Інтернет-технологій), покликаних задовольняти зростаючі інформаційні потреби суспільства та окремих його груп і верств.

Розгляд питання щодо доступу до публічної офіційної інформації у міжнародному праві супроводжується в роботі звертанням передусім до Європейської конвенції з прав людини, яка включає (Ст.10), окрім права на вільне висловлення поглядів і переконань, право одержувати і передавати інформацію без втручання органів державної влади.

Іншим міжнародно-правовим актом, який став предметом дисертаційного аналізу, є Загальна декларація ООН з прав людини, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року (Док.ООН/РЕS/217 А). Серед 30 основоположних статей цього історичного Акту інформаційних прав людини й громадянина стосується Стаття 19: «Кожна людина має право на свободу переконань i на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати i поширювати iнформацiю та iдеї будь-якими засобами i незалежно вiд державних кордонів».

Проводиться порівняльний аналіз обох зазначених правових актів з національним законодавством й зокрема Законами України «Про інформацію» та «Про доступ до публічної інформації».

Проблема доступу до публічної інформації аналізується також з погляду євроінтеграційних перспектив України. Зазначено, що до Договору про Європейське Співтовариство було включене положення (ст. 255), відповідно до якого три найважливіші органи ЄС мають встановлювати правила доступу до документів - Європарламент, Єврорада і Єврокомісія.

Під час здійснення даного аналізу з'ясовані відмінності, які існують між різноманітними моделями законодавства щодо доступу громадян до публічної (офіційної) інформації. Водночас підкреслено, що усі ці моделі тяжіють до спільного знаменника: забезпечення участі країн в міжнародному інформаційному обміні та в глобальному інформаційному суспільстві.

У підрозділі 1.4. «Засадничі стратегії розвитку комунікацій в транзитивних суспільствах» обґрунтоване твердження, що однією з істотних умов формування громадянського суспільства, його політичного й інституціонального структурування, умовою його еволюції є відповідне інформаційне забезпечення, оскільки саме інформація є основним джерелом й необхідною передумовою розвитку національного суспільства за умови його входження до суспільства глобального, обумовленого передусім формуванням та інституціалізацією засобів інформаційної комунікації. Показано механізми, завдяки яким у взаємовідносинах влади з громадськістю встановлюються комунікативні зв'язки не з громадськістю загалом, а з її окремими групами, кожна з яких має специфічні суспільні інтереси, ціннісні орієнтації, а тому вимагає встановлення відповідних типів комунікації і підходів.

Зроблено висновок щодо використання основних теоретичних напрацювань щодо здійснення суспільного діалогу та забезпечення громадської участі на засадах реалізації принципів та етапів ефективної комунікації, підходів до визначення рівнів громадської участі та підбору відповідних методів спілкування, а також критеріїв добору цільових груп громадськості, що сприятиме вирішенню багатьох проблем вітчизняної системи державного управління, піднесення рівня політичної культури загалом.

Однак для здійснення успішного громадського діалогу в Україні недостатньо узгоджених і послідовних дій з боку органів влади. Необхідним чинником ефективності політичної комунікації є розвиток громадянського суспільства шляхом посилення громадської активності й розбудови структури громадських організацій як виразників інтересів пересічних громадян. І нові інформаційно-комунікаційні технології (соціальні мережі, зокрема) є у цьому процесі важливими акторами внутрішньополітичного та міжнародного життя. Долучаючись до діяльності організацій, які належать до сфери громадянського суспільства, громадянин реалізує не лише власні споживацькі потреби, але й потреби соціальні, перш за все комунікативні.

Відтак, у результаті дослідження теоретико-методологічних засад впливу комунікацій на функціонування та розвиток громадянського суспільства доведено, що інформаційно-комунікаційні технології трансформують політичне й суспільне життя, а технологічні досягнення сучасного інформаційного суспільства формують принципово нову ситуацію в політичному спілкуванні.

У Розділі 2 «Культура інфократії в добу інформаційно-комунікаційної революції» аналізуються владні відносини у системі «держава - громадянське суспільство».

У підрозділі 2.1. «Громадянське право на комунікацію і комунікативний простір «демократичного транзиту», автор досліджує тезу про те, що комунікаційний простір, з позицій теорії й практики відкритого демократичного суспільства, є невід'ємною частиною громадської сфери, яка має бути відкритою для всіх членів суспільства, як для публічних дебатів, так і для обміну думками між усіма громадянськи активними індивідуумами, групами й спільнотами.

У контексті зазначеного імперативу в дисертації розвивається теза, запропонована експертом ЮНЕСКО Жаном Д'Арсі за наслідками роботи комісії МакБрайда, створеної ЮНЕСКО у 70-ті роки минулого століття для реалізації ідеї інформаційного рівноправ'я. Йдеться про фундаментальне право людини на комунікацію, яке має бути включеним до переліку як індивідуальних, так і соціальних прав та обов'язків людини.

Погоджуючись з незамінною роллю політичних комунікацій у добу домінування інформаційно-комунікаційних технологій, наукове співтовариство доволі гостро дискутує щодо створення окремої наукової дисципліни на зразок теорії політичних комунікацій (теоретичної комунікативістики), як то політична комунікативістика. До чого спонукає політична практика комунікацій, які революційним чином визначають перебіг всіх подій у сучасному світі й конструюють у світовому масштабі якісно нову політичну реальність, коли на базі новітніх інформаційно-комунікаційних технологій трансформуються політичні інститути.

Зокрема, з'являються якісно нові способи електорального голосування, коли замість традиційної скриньки можна скористатися персональним комп'ютером або іншим «гаджетом». З'являються Інтернет-партії, а політичні відносини (реальна взаємодія) замінюються, а часом і підмінюються ритуалами, перформансом чи флешмобом.

У підрозділі 2.2. «Комунікативна дія як трансформаційний чинник громадянського суспільства» у контексті дисертаційного дослідження розглядається концепція німецького комунікативіста Ю.Ґабермаса як один з найбільш впливових наукових підходів до теоретичного осмислення ролі комунікації у розвитку громадянського суспільства.

Ю.Ґабермас обґрунтовує принцип «міжсуб'єктних відносин», навколо чого розгортає теорію «комунікативної дії» й «етики дискурсу». Суспільна взаємодія людей залежить від усталених норм взаєморозуміння, що виникають у процесі раціональної комунікації. Комунікація, що розгортається на рівні міжсуб'єктного ставлення до людини як до партнера, прокладає дорогу до консенсусу, який виникає внаслідок аргументованого мовлення як елемента дискурсу, в якому можна знайти відповідь на запитання про те, що стоїть на заваді взаємодії.

Розвиваючи погляди Ю. Ґабермаса, дисертант підкреслює, що комунікативна взаємодія призводить до того, що суб'єкти, досягаючи у процесі подібної взаємодії згоди, одночасно взаємодіють, внаслідок чого створюють, підтверджують та оновлюють приналежність до соціальних груп, а водночас і свою власну індивідуальність. Саме цим і обумовлене значення того, що Ю.Ґабермас називає «раціоналізацією життєвого світу», для переходу від примітивних до складно організованих суспільств.

Принципова новизна поглядів Ю.Ґабермаса полягає в тому, що «життєвий світі» людини (суспільства) він виводить не із взаємин, які ґрунтуються на нормативній згоді, а із консенсусу, досягнутому на основі аргументів в процесі комунікації. Відповідні «картини світу» й суспільні інститути мають бути виправдані шляхом вільного аргументованого обговорення на рівні широкої громадськості.

Модель громадянського суспільства, що виникає на основі потенційної раціоналізації повсякденності життєвого світу, консенсусу, що осягається комунікативно, в процедурах дискусій та обговорень, є ключовою в рамках даного дисертаційного дослідження, центральною тезою якого є розгортання відкритості через дискурсивну комунікацію.

Відповідно до ідеї дискурсивної комунікації в суспільстві і державі має встановлюватися належна форма публічної відкритості, в якій громадяни перестають бути лише партикулярними суб'єктами політики чи економіки, а прагнуть спільного взаєморозуміння.

У роботі сформульовано певні узагальнення щодо культури політичних комунікацій. Відповідно, основні принципи цього феномену можна визначити наступним чином: пріоритетність якостей і цінностей певної культури (ієрархія); рівні права усіх громадян на отримання інформації (інформаційна демократія); наближеність до культури нації, етносу, класу (ідентичність); урахування морально-етичних норм (моральність).

У підрозділі 2.3. «Політичні комунікації в культурі інфократії» автор досліджує світові тенденції політичної культури у період всепроникнення інформації та доводить, що на зміну конфронтаційній політичній культурі з її «авторитарним комплексом» й «образом ворога» у масовій свідомості нині закріплюється культура толерантності: пошуку компромісів між прибічниками протилежних політичних таборів. Опосередковано цей тренд засвідчила позиція провідних світових держав щодо тих країн Північної Африки та Близького Сходу, де на початку 2011 року відбулися «блогерні революції». Вагому частку у ці процеси вносять новітні технології комунікацій, які руйнують інформаційні бар'єри й підводять різноманітні суспільні верстви до усвідомлення всезагальної суспільної взаємозалежності й неподільності, до необхідності розуміння іншої особистості, до культури добровільного самообмеження.

Відтак, у дисертації ставиться питання про культуру толерантності комунікативного дискурсу (зокрема між державою та громадянським суспільством), а також про необхідність порушення цього питання у процесі просування й застосування нових комунікаційних технологій, оскільки толерантність й нетолерантність інформаційного простору мають політичні та професійні виміри.

Аналіз тенденцій світового розвитку політичних комунікацій засвідчує: чим строкатіше соціальне різноманіття, тим гостріше заявляють про себе потреби держави і суспільства у пошуку злагоди та порозуміння у різних сферах життя. Саме пошук конструктивної згоди, єдності та порозуміння є нагальною проблемою для всіх без винятку країн, на якому б етапі розвитку вони не перебували.

Для України зокрема на нинішньому суперечливому транзитивному етапі її розвитку ключовим завданням суспільства й держави є досягнення соціальної довіри та толерантності як чинників економічного росту, соціальної стабільності та особистої безпеки. Першочергово й найбільш рельєфно проблеми формування толерантних відносин у суспільстві й унеможливлення розколу країни постають в процесі розвитку інформаційної сфери, зокрема у реформуванні національної системи засобів масової інформації.

У підрозділі 2.4. «Медіакратія на сучасному етапі функціонування держави та громадянського суспільства» наголошується, що одним із характерних симптомів виродження демократії у медіакратію є те, що політики перестають мислити перед мікрофоном або телевізійною камерою, а висловлюють виключно «поставлені» думки й почуття, користуються медіа-штампами. В їх джентльменському вербальному наборі з'являється аж забагато слів про демократію й свободу, права людини й захист вітчизняного виробника, верховенство права тощо. Це саме той випадок, коли можна наговорити «великих слів велику силу, та й більш нічого» (Тарас Шевченко). Характерним симптомом медіакратії є також перетворення фігур достатньо «розкручених» публічно у фігури великої політики на зразок американця Шварценеггера й росіянина Говорухіна. У такому разі відмінності між сферою розваг й сферою публічної політики зникають.

Окремо у контексті дисертаційної проблематики автор торкається ще однієї проблеми, що у подібній медіатизації - підпорядкуванні великої й малої політики жанрам й стилям розважальних медіа - не було б нічого поганого, якби ця тенденція не діяла в зворотному напрямі, перекриваючи дорогу до політики усім особам, нездатним органічно вписатися в формати й зміст медіа, хоча й достатньо доброчесним, щоб зайнятися публічною політикою.

Теоретично й практично йдеться про три моделі побудови демократичних відносин влади з медіа: ліберальну, консервативну й соціал-демократичну, які виразно наголошують на ефективності, якості й доступності й соціальній ангажованості медіа відповідно. Ці три моделі зорієнтовані також на домінування трьох різних форм власності на канали медіа - приватну (ринкову), державну й суспільну (публічну). Хоча справа, зрештою, тут не скільки у формах власності, скільки у формах медіа-менеджменту і цільових аудиторіях, на які зорієнтовані медіа.

Спрогнозовано, що ситуація не виглядає вже такою безнадійною. Розвиток інформаційно-комунікаційних процесів відіграє й позитивну роль, сприяючи залученню українського суспільства до глобального світу. Відповідно, таке вмонтовування до механізму світової політики, зокрема європейської, де домінуючі стандарти розвитку пропонують країни з потужними демократичними традиціями, здатне з часом нівелювати елітичні «перегини» вітчизняної медіакратії.

Таким чином, даючи оцінки культурі інфократії в добу інформаційно-комунікативної революції, автор робить один із висновків, що ключовою передумовою посилення політичного впливу медіа за умов трансформації української державності стало фатальне відлучення - правове, фінансове, ментальне - засобів масової комунікації від потреб представництва суспільних інтересів. При цьому саме медійне середовище не встигло виробити внутрішніх корпоративних запобіжників, аби уникнути неминучої долі - обслуговувати новий правлячий клас.

У Розділі 3 «Інституційно-функціональні засади суспільного мовлення в Україні» автор ставить питання про необхідність завершення процесу створення суспільного телерадіомовлення. Узагальнено, що особливими рисами суспільного мовлення в Європі, що якісно вирізняє його на тлі «комерційного засилля», є: суспільний мандат (широко сформульовані функції в законах і юридичних документах); розмаїття, плюралізм та всеохопність у висвітленні настроїв та інтересів усіх суспільних груп, яке досягається за допомогою програм усіх типів та жанрів; культурне значення: продукування та пропагування мовних, духовних, естетичних та етичних цінностей нації, а також соціально-інтегративна функція. В умовах глобалізації суспільне телебачення є важливим інструментом культурного виховання аудиторії, підтримки національної та культурної ідентичності; місце в політиці: висвітлення широкого спектру новин, подій, політичних процесів; некомерційність.

Докладному розгляду цих питань присвячено підрозділ 3.1. «Суспільне мовлення як інститут громадянського суспільства». Наголошується, що проект суспільного телерадіомовлення у формі наміру в Україні існує досить давно, але низка об'єктивних та суб'єктивних перешкод не дозволяє його реалізувати. Основні з них - питання фінансування та виділення радіочастотного ресурсу. Вони могли б бути вирішені, коли існувала б на те політична воля керівництва держави, спонукана вимогою громадян. То ж відповідальність за відсутність в Україні суспільного мовлення рівною мірою лежить і на владі, і на громадянах та власне інституційованому як частина громадянського суспільства фаховому середовищі - журналістському корпусі, професійних та інших об'єднаннях.

Дослідивши та проаналізувавши світову практику функціонування каналів суспільного мовлення, автор констатує, що існування та нормальне функціонування суспільного телерадіомовлення багато в чому залежить від демократичної свідомості як населення, так і влади. Суспільне телерадіомовлення, це, певною мірою, інформаційно-комунікаційний інструмент взаємопорозуміння між громадянами та владою. Існування в країні справжнього cуспільного телерадіомовлення свідчить про відкритість та доступність влади. Це можемо бачити, проаналізувавши суспільні телерадіоорганізації Сполучених Штатів Америки, Великої Британії, Німеччини, Польщі тощо. Якщо ми розглянемо російський досвід, переконаємося, що там суспільне телерадіомовлення - це більшою мірою назва, якій не відповідає зміст. Суспільне мовлення Росії знаходиться під контролем і впливом держави та окремих фінансово-промислових груп. В країні дуже низький рівень свободи слова, а за таких умов існування суспільного мовлення фактично неможливе.

Україні ж слід проаналізувати світову практику створення та функціонування суспільного мовлення. У дисертації міститься рекомендація дослідити, яких помилок припускалися держави, що створювали суспільне телерадіомовлення до нас, та спробувати їх уникнути.

Підрозділ 3.2. «Стратегії розвитку та функціонування суспільного телерадіомовлення в Україні» містить огляд загального стану національних медіа з погляду його відповідності основним принципам, нормам та положенням прийнятих в Україні законів, які цілковито відповідають загальноприйнятим міжнародно-правовим стандартам, міжнародним конвенціям з прав людини. Разом з тим, як зазначено в роботі, існування такої системи законодавчих актів ще не гарантує реального захисту інтересів суспільства щодо отримання вільної та неупередженої інформації.

Методом експертного опитування у професійному середовищі медійників встановлені причини прихованої реклами, упередженої «проплаченої» інформації, наклепів та неправдоподібної інформації у ЗМІ.