Політичні мережі як форма взаємодії держави та громадянського суспільства (теоретико-методологічний аналіз)

Сергєєв Вячеслав Сергійович

Дніпропетровськ - 2011

Дисертацією є рукопис

Дніпропетровський національний університет

академік НАН України

Левенець Юрій Анатолійович,

Інститут політичних та етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України

(м. Київ), директор

доктор політичних наук, професор

Головатий Микола Федорович,

Міжрегіональна академія управління персоналом (м. Київ), проректор з наукової роботи, завідувач кафедри політології

доктор політичних наук, професор,

Щедрова Галина Петрівна,

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля (м. Луганськ), проректор з науково-педагогічної роботи, завідувач кафедри політології та міжнародних відносин

Актуальність теми дослідження обумовлена низкою причин, що мають як теоретичний, так і практичний характер. Передусім важливого значення набуває необхідність прослідкувати ґенезу політичних мереж. Це обумовлено тим, що існування політичних мереж нерозривно пов'язане з розвиненістю публічної сфери, оскільки політичні мережі можуть ефективно функціонувати тільки в умовах публічної політики. Остання завжди була сферою взаємодії таких чинників, як: організовані інтереси; виборні лідери, які намагаються реалізувати свої погляди; публічно виражені настрої громадської думки. По суті, публічна політика є процесом вироблення і реалізації державних рішень, і за сучасних умов всю організаційно-технологічну роботу тут практично перебирають на себе політичні мережі. Також публічну політику можна визначати як політику, яка здійснюється спільно державою і громадянським суспільством. Це діяльність держави при активній визначальній участі громадянського суспільства в розробці, ухваленні та контролі реалізації політичних рішень. Публічна політика - це політика держави, але прозорість, відвертість для суспільної дії і оцінки є її атрибутом. Саме суспільна участь є засобом легітимації рішень. У даному випадку технічна ефективність політики і узгодження інтересів груп - взаємопов'язані речі. При цьому державні органи виступають не тільки як центр, що реалізує рішення, а є самостійною групою інтересів.

Публічна політика тісно пов'язана з усвідомленням того, що різні групи мають різні інтереси і демократичний суспільний устрій вимагає їх узгодження. Тому сьогодні публічна політика стає сферою безпосередньої діяльності політичних мереж. Публічний характер цієї сфери виявляється не лише в тому, що дії учасників мереж є прилюдними, відомими широкій громадськості, а й також і в широкому залученні до процесу ухвалення рішень різних партій, груп інтересів, політично активних громадян. Багато в чому саме завдяки політичним мережам ця сфера - сфера публічної політики - змогла інституціоналізуватися як стійка й основна сфера вироблення законодавчих і управлінських рішень. Сама публічна політика пов'язана не лише з лобіюванням своїх власних інтересів, а й з виробництвом системи комунікації. Публічна політика як сфера функціонування політичних мереж пов'язана в першу чергу з виробництвом системи комунікації, де конвенціональна комунікативна стратегія є спеціальним завданням політичних мереж і куди вони спрямовують левову частку своєї публічної активності. Політичні мережі є ініціаторами постановки багатьох питань у публічній сфері, які потім отримують широкий резонанс, обговорюються, аналізуються, на їх основі пишуться доповіді, висловлюються рекомендації, і врешті-решт зі сфери публічної політики вони переміщуються у сферу конкретних законодавчих та управлінських рішень, державних замовлень корпораціям, корпоративних проектів.

Тема політичних мереж актуалізується в сучасному суспільстві у зв'язку з тією особливою роллю, яку вони відіграють під час налагодження взаємодії держави та громадянського суспільства. Так, політичні мережі становлять комунікативну основу політичної діяльності, обумовлюють ефективність політичних відносин, багато в чому зумовлюють чіткість і злагодженість роботи органів управління. Зміст і рівень розвитку політичних мереж безпосередньо кореспондується з характером політичної культури суспільства. У цьому контексті визначальну роль відіграє політична соціалізація, під час якої формується політична особистість, здатна до формування власних інтересів, розуміння шляхів і способів їх реалізації в умовах існуючої системи політичних інститутів у даному суспільстві. Сьогодні сучасний політичний процес характеризується надзвичайною динамічністю. Трансформуються політичні інститути та співтовариства, перетворюються структури, що зв'язують ці інститути в єдине ціле. Дані зміни можна зафіксувати, простежити їхню історію й передумови. Варто мати на увазі, що ці зміни відбуваються на фоні глобальних перетворень.

Співпраця державних органів з інститутами громадянського суспільства є невід'ємним елементом демократичної політичної культури європейського зразка. Наявність налагоджених ефективно діючих каналів комунікації між органами влади та «третім сектором» є запорукою релевантності та послідовності державної політики, її підконтрольності суспільству, відповідності стратегічним національним інтересам. Сучасною формою взаємодії громадянського суспільства і державних органів є політичні мережі - структури формальних і неформальних контактів і взаємин, які формують порядок денний політики та прийняття рішень на противагу взаємодії всередині формальних організацій та інституцій і між ними. Це особливо важливо у випадку плюралістичних суспільств, у яких існує розмаїття впливів на процес вироблення політики. Формування політичних мереж - це складний організаційно-технологічний процес, і щоб його оптимізувати, зробити дієвим і цілеспрямованим, необхідно мати в своєму розпорядженні інформацію про численні змінні, що опосередковують даний процес, глибоко знати прийоми, засоби і методи досягнення бажаних результатів.

У суспільних науках термін «мережа» був уперше застосований у 1940-50-х роках до аналізу й побудови схем особистих зв'язків, взаємопов'язаності й залежності. У політичній науці він став використовуватися в 1970-х роках, зокрема, у працях Дж. Арквілли, Т. Бьорзел, Д. Бурстина, Дж. Вайта, Х. Воллмана, М. Кастельса, В. Кікерта, Д. Марча, В. Парсонса, В. Райніке, Р. Родеса, Д. Ронфельдта, Д. Стоун, Р. Струїка, С. Туллока, П. Хааса, П. Хелла та ін. Останніми роками проблема політичних мереж розроблялася й у вітчизняному науковому дискурсі, зокрема, у працях В. Бебика, К. Богуславської, М. Головатого, С. Дацюка, М. Іванова, Є. Кліцунової, В. Кривошеїна, Ю. Левенця, О. Лісничук, А. Макаричева, О. Молодцова, А. Назарчука, А. Олейника, М. Примуша, Л. Сморгунова, С. Ставченка, М. Стрижньової, Є. Суліми, О. Токовенка, О. Тупиці, О. Чемшита, М. Шепєлєва, Г. Щедрової та ін.

Незважаючи на достатньо глибоку проробку окремих питань формування та функціонування неформальних об'єднань політичних акторів, сучасна політична наука потребує системного дослідження феномену політичних мереж на теоретико-методологічному рівні аналізу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертаційного дослідження затверджено Вченою радою Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. Обраний напрям дослідження пов'язаний з розробкою наукової теми «Політична стабільність в сучасній Україні та світі: теоретико-методологічні детермінанти аналізу та процесуально-інституційні виміри розвитку», яку виконує кафедра політології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Мета i завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в розкритті теоретико-методологічних засад вивчення політичних мереж як форми взаємодії держави та громадянського суспільства. Досягнення цієї мети передбачає виконання таких завдань:

- визначити особливості осмислення мережних форм організації соціального життя та розробити методологію дослідження політичних мереж як форми взаємодії держави та громадянського суспільства;

- охарактеризувати сутнісні властивості політичних мереж;

- розкрити специфіку взаємодії та критерії класифікації мережних структур політики;

- з'ясувати сутність громадсько-політичних мереж і мереж державної політики як форм взаємодії держави та громадянського суспільства;

- типологізувати громадсько-політичні мережі і мережі державної політики;

- визначити сучасний стан і окреслити перспективи розвитку політичних мереж у пострадянських країнах.

Об'єкт дослідження - мережна форма взаємодії держави та громадянського суспільства.

Предмет дослідження - теоретико-методологічні засади мережної взаємодії у сучасному політичному житті.

Методи дослідження. Методологічна основа дисертаційного дослідження покликана забезпечити комплексне вивчення мережної форми взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства. Теоретико-методологічною основою роботи є мережний підхід, який поєднує теорію політичних мереж та власне мережний аналіз і дозволяє розглянути досліджуваний об'єкт із міждисциплінарної точки зору.

Провідну роль у методологічному комплексі дисертації відіграє системний підхід, який передбачає сприйняття політичних мереж у контексті взаємодії держави і громадянського суспільства як цілісного явища сучасних політичних процесів, що характеризуються визначеною структурою, взаємозалежними горизонтальними та вертикальними зв'язками. Зокрема, за допомогою методів системно-компонентного і структурно-функціонального аналізу структурні особливості політичних мереж вивчено. Особливості зародження та генези мережної форми взаємодії інститутів держави та громадянського суспільства, а також розвиток її інституційних і нормативно-праксеологічних засад з'ясовано за допомогою проблемно-хронологічного та інституційного методів. Використання історичного та порівняльного методів при дослідженні динаміки мережеутворення в рамках політичного процесу допомогло визначити характер поширення мережних зв'язків між суб'єктами політичних відносин, а також ступінь поступового охоплення ними окремих сфер життєдіяльності суспільства, дало змогу простежити еволюцію мережних способів комунікації між громадянським суспільством і державою від виникнення й трансформації різноманітних союзів і коаліцій за участю політичних акторів до налагодження всебічної співпраці та розвитку міцних каналів комунікації між ними. Використання методу прогнозування дало можливість окреслити перспективи розвитку мережних форм взаємодії держави та громадянського суспільства з огляду на сучасну динаміку політичних процесів у світі, а також прослідкувати потенціал мереж у політичному процесі сучасної України.

Також були використані загальнонаукові методи. Зокрема, дослідження взаємодії держави та громадянського суспільства на теоретичному рівні здійснено за допомогою методів аналізу, синтезу та узагальнення. При вивченні характеру й загальних закономірностей політичних процесів за участю мереж використано дедуктивний та індуктивний методи.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній політичній науці здійснений теоретико-методологічний аналіз політичних мереж як форми взаємодії держави та громадянського суспільства, в ході якого сформульовано низку наукових положень, а саме:

Вперше:

- доведено, що сутність політичних мереж полягає в тому, що вони беруть активну участь в управлінні публічними справами, слугуючи пов'язуючим ланцюжком між інститутами держави та громадянського суспільства, створюючи умови та інституційні механізми вироблення угод у процесі обміну наявними ресурсами для задоволення загального кооперативного інтересу, де рішення приймається на основі рівноправ'я учасників, узгоджених формальних і неформальних правил комунікації;

- з'ясовано, що політичні мережі як форма взаємодії держави та громадянського суспільства репрезентовані у двох типах: громадсько-політичні мережі, орієнтовані на просування певних (вже вироблених) ідей у центри прийняття рішень (застосовуючи різноманітні лобістські технології, прийоми політичного маркетингу тощо), та мережі державної політики, спрямовані на відновлення зв'язків між сферою управління та сферою вироблення політики і включають моральний вимір управління і процесу вироблення політичного рішення;

- показано, що за сферою поширення громадсько-політичні мережі поділяються на економічні (які мають відношення до прийняття політичних рішень у сфері економіки), соціальні (що охоплюють суб'єкти й інститути в соціальній сфері, які об'єднуються в горизонтальні мережі для взаємодії у політичній сфері для відстоювання певних соціальних вимог і потреб) та духовно-культурні (що включають індивідів, соціальні групи і певні спільноти за духовно-культурною ознакою), а мережі державної політики - на політичні співтовариства, які поєднують публічних акторів (експертів, політиків, урядовців, представників громадськості й бізнесу) різного рівня й масштабу, що залучені в процес формування тієї чи іншої політики, і репрезентовані проблемними та професійними мережами, епістемічними співтовариствами;

- виокремлено змішаний тип політичних мереж (громадсько-державні політичні мережі), який є синтезом громадсько-політичних мереж і мереж державної політики - їх поява обумовлена існуванням великої кількості громадських організацій, які будуються і формуються на основі галузевого принципу, і тому для держави, для окремих її галузевих відомств існує мотивація для взаємин між цими громадськими організаціями для вирішення окремих питань.

Дістали подальший розвиток:

- критерії загальної класифікації політичних мереж, якими є: характер відносин між членами політичної мережі (неформальні, формальні), кількість учасників політичні мережі (малочисельні, середньочисельні, багаточисельні), тривалість перебування суб'єктів у мережі (тривалі, нетривалі), характер цілей політичних мереж (стратегічні, тактичні), характер взаємодії (щільні, дисперсні), характер репрезентації інтересів політичної мережі (жорсткі, дифузні) та характер управління політичної мережі (централізовані, нецентралізовані);

- поділ структур політичних мереж, який здійснюється за характером зв'язків (прямі, зворотні, змішані), стійкістю структури (детерміновані, ймовірнісні, хаотичні), композицією структури (координаційні, ієрархічні, змішані), рівноправ'ям учасників (рівноправні, нерівноправні), відкритістю структури (відкриті, закриті);

- твердження, що при аналізі політичних мереж набуває важливості не спрощення мережі до горизонтальної взаємодії або прив'язування її лише до громадянського суспільства, а те, що мережа змінює природу статусу всередині структури: він стає постійно змінним і ґрунтується на внеску кожного учасника мережі та оцінці цього внеску з боку інших членів мережі;

- визначення транснаціональних політичних мереж як міжнародних неформальних мереж громадянської дії (сукупність інституціоналізованих неурядових організацій, спільнот та неформальних ініціатив), у яких відсутні внутрішні ієрархічні відносини, наявна кооперація ресурсів та, певною мірою, спільна ідеологізована мета.

Уточнено, що:

- політичні мережі за своєю структурою набувають ланцюгової (де інформація проходить по лінії окремих контактів і у якій для того, щоб пройти її від одного кінця до іншого, потрібно пройти через проміжні вузли), зіркоподібної (де набір суб'єктів (учасників) зв'язаний з центральним (але не ієрархічним) вузлом чи суб'єктом і в якій суб'єкти, щоб зв'язатися чи скоординувати дії з будь-яким іншим, повинні робити це через центральний вузол) та загально-канальної (де всі учасники взаємопов'язані, всі зв'язки рівноцінні, швидкість і надійність максимальні) форми;

- політичні мережі утворюються на основі таких спільних компонентів, як системи фреймів (схем інтерпретації), цілі і загальний світогляд учасників, що обумовлює однаковість сприйняття проблем, які постають перед групою або суспільством у цілому;

- під час дослідження відносин «держава - громадянське суспільство» мають вивчатися як переважно ієрархічні (держава), так і переважно мережні (громадянське суспільство) структури, що передбачає аналіз рівнів, який робить акцент на ієрархії систем і включених до них елементів, та аналіз шарів, де принципова увага приділяється горизонтальним відносинам;

- у політичному житті пострадянських країн простежуються такі закономірності мережетворення, які дедалі будуть лише посилюватися: громадсько-політичні мережі формуються як неформальні лобістські об'єднання, що базуються на особистих знайомствах (дружніх, родинних, кланових) та впливі позапрофесійних, непосадових чинників, а побудова мереж державної політики здійснюється під впливом клієнтелістських тенденцій, що обумовлена такими причинами: панування асиметричних обмінів і вертикальних (ієрархічних) структур управління, підпорядкованих кланам і клановим стратегіям; наявність вертикальних каналів постачання інформації «згори вниз» тощо;

- як різновид мереж державної політики епістемічні співтовариства, що утворені на пострадянському просторі, в основному виконують функції політичного трансферту - передачі знань про можливості використання політичних, адміністративних й організаційних прийомів, що зародилися в одному політичному середовищі (західна демократія), в інші середовища (пострадянські країни).

Практичне значення отриманих результатів. Дисертація забезпечує теоретико-методологічні засади досліджень взаємодії держави та громадянського суспільства в сучасному політичному житті за рахунок комплексного дослідження особливостей застосування мережних технологій і засобів діяльності. У ході дисертаційного дослідження сформульовано і обґрунтовано положення, які дають можливість розкрити місце і роль політичних мереж у встановленні ефективної комунікації між органами держави та інститутами громадянського суспільства у процесі вироблення, прийняття і реалізації політичних рішень. Основні результати й висновки даного дисертаційного дослідження можуть становити концептуально-аналітичну основу для діяльності політичних суб'єктів в умовах мережної взаємодії.

Матеріали та висновки дисертації можуть бути використані під час розробки спецкурсів для студентів, які навчаються за напрямами підготовки «Політологія», «Соціологія», «Державна служба», «Міжнародні відносини».

Особистий внесок здобувача. Теоретичні та методологічні положення і висновки дослідження є результатом самостійних авторських розробок, що знайшли своє відображення в одній індивідуальній монографії, 21 статті у фахових наукових виданнях України з політичних наук, 5 публікаціях в інших виданнях.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення даного дисертаційного дослідження були апробовані в одноосібних доповідях на: Міжнародній науковій конференції «Соціально-гуманітарна освіта в контексті євроінтеграційних процесів» (м. Дніпропетровськ, 25 жовтня 2007 р.); Першій міжнародній інтерактивній науковій конференції «Європейський освітній простір: стан, проблеми, перспективи» (м. Дніпропетровськ, 29 жовтня 2010 р.); Міжнародній науково-теоретичній конференції «Філософія освіти у контексті історико-філософського знання» (м. Дніпропетровськ, 21-22 квітня 2011 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Трансформаційні процеси на пострадянському просторі на рубежі ХХ-ХХІ століть: інституційний, соціокультурний та етнонаціональний вимір» (м. Ужгород, 28-29 квітня 2011 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Парламентські та позапарламентські способи представництва суспільних інтересів в Україні» (м. Дніпропетровськ, 25 квітня 2008 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Глобалізація інформаційного суспільства й інтеграційні процеси: стан та перспективи розвитку» (м. Луганськ, 11-12 травня 2011 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Досягнення соціально-гуманітарних наук в сучасній Україні» (м. Дніпропетровськ, 21 травня 2011 р.); Регіональній науково-практичній конференції «Проблеми територіальної організації публічної влади в Україні» (м. Дніпропетровськ, 19 листопада 2010 р.); VІIІ регіональній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України» (м. Дніпропетровськ, 19 травня 2011 р.); Науково-практичній конференції «Європеїзація публічного адміністрування в Україні в контексті європейської інтеграції» (м. Дніпропетровськ, 17 грудня 2009 р.); Науково-практичній конференції «Удосконалення правового забезпечення державно-службових відносин в України: європейський контекст» (м. Дніпропетровськ, 10-11 грудня 2010 р.).

Основні положення дисертації обговорювалися на теоретичних семінарах і засіданнях кафедри політології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Публікації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження викладені в одній монографії, 21 статті у фахових наукових збірниках і журналах України з політичних наук, 5 публікаціях в інших виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п'ятьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 407 сторінок. Список використаної літератури містить 594 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету й завдання, окреслено об'єкт і предмет, описано методику дослідження, визначено наукову новизну роботи, розкрито практичне значення одержаних результатів дослідження, їх апробацію.

Перший розділ «Теоретико-методологічні засади дослідження політичних мереж як форми взаємодії держави та громадянського суспільства» містить огляд наукових публікацій з проблематики дисертації та опис методологічної моделі дослідження.

У першому підрозділі «Еволюція концепту “мережа” в соціально-політичних науках» зазначено, що поняття «мережа» є логічним продовження процесу операціоналізації поняття «структура». Ці спроби призвели до того, що тепер, найчастіше, концепцію структури намагаються виразити в термінах мереж. Ідеї мереж простежуються у працях Е. Дюркгейма, Г. Зиммеля, А. Радкліфф-Брауна, С. Найдела.

Соціальний мережний аналіз бере свій початок у кількох сферах, зокрема в антропології, соціології та соціальній психології. Найвизначнішим з його перших представників був Дж. Морено, який у 1930-ті роки розробив поняття соціограми. Згідно з соціальним підходом мережа визначається у такій спосіб: усі види людських об'єднань, які мають справу з масовістю і регулярністю, спираються на мережний принцип, оскільки мережі являють собою специфічну форму соціальності - розвиток так званих мережних суспільств іде з мережі в соціальну реальність, що створює можливість трансляції мережних соціальних практик. Представники соціального мережного аналізу М. Грановеттер, Ч. Перроу, Дж. Барнс, Л. Фріман, Д. Ноук, П. Марсден, С. Вассерман, Б. Веллман та інші підкреслювали важливість розташування: коли, наприклад, влада і престиж суб'єкта базуються на його «центральному» положенні у мережі або коли він має більшу автономність і потенційну владу, коли перебуває у «структурній дірі».

У цілому соціальний мережний аналіз досліджує такі питання: важливість чи провідне становище певних осіб у мережі; концепція центральності, за допомогою якої стає можливим виявити елемент мережі з найбільшою кількістю зв'язків з іншими суб'єктами чи найважливішими такими зв'язками; поняття близькості й віддаленості, що базується на комунікаційних лініях між суб'єктами у мережі; поняття цілісних (пов'язаних) підгруп, тобто підгруп суб'єктів, між якими існують порівняно міцні, безпосередні, інтенсивні, часті й позитивні зв'язки; ступінь, до якого взаємини і трансакції у мережі регулюються експліцитними або імпліцитними правилами; кількість і різноманітність суб'єктів у мережі.

Внаслідок розвитку ідей соціального мережного аналізу сформувався організаційний мережний аналіз, прихильники якого вважають мережу особливою формою організації, яка черпає свою силу в результаті розвитку комунікацій. Одне з перших досліджень у рамках організаційного мережного аналізу здійснено у 1960-х рр. і було спрямовано на вивчення СПІМ-рухів (від англ. SPIN - segmented, polycentric, integrated network (СПІМ - сегментована, поліцентрична, ідеологічно інтегрована мережа)). Л. Герлах та В. Гайн запропонували поняття СПІМ для опису соціальних рухів у США. У подальшому ідеї організаційного мережного аналізу розвивалися В.Р. Лорвіном, Ю. Штайнером, Д. Горовицем, В. Пауелом та ін.

Спроби поєднати постулати соціального та організаційного підходів робилися Н. Норією та Р. Екклесом, Ф. Фукуямою, М. Кастельсом, Г. Де Санктісом і Дж. Фалком, а також М. Арчером, Е. Гідденсом, А. Туреном, П. Штомпкою, Ю. Габермасом, П. Лазарсфельдом та ін.

У другому підрозділі «Політичні мережі як наукова проблема» показано, що аналіз політичних мереж походить до теорії груп (Дж. Кемпбелл), плюралізму (Р. Даль) та корпоративізму (Ф. Шміттер) і розроблявся Р. Родесом, Д. Маршем, М. Сміт, П. Кенісом, В. Шнайдером, К. Даудінгом, Х. Хекло, Дж. Річардсоном, Е. Джорданом.

Уперше ідея політичної мережі з'явилася в 1978 р., коли Хью Хекло зробив спробу порівняти «мережі проблем» із «залізними трикутниками» в системі виконавчої влади США. У зв'язку з цим виникали такі питання: чи розвивалися політичні мережі природним шляхом з політичного процесу, чи вони були навмисно створені як засіб контролю над діями, або наявні обидва шляхи створення мереж. Вважалося, що розходження в способах створення мереж залежать від того, усередині якої структури працює певний дослідник - корпоратистської або змішаної. Певною мірою робота мереж - це природний результат комплексності формування політичного процесу в рамках передових промислових держав, що вимагає високого рівня взаємодії між законодавцями й урядовцями. При більш ефективному розвитку політичних режимів мережа може стати і визнаною, і керованою в деякій формі неокорпоратистського або змішаного порядку.

Мережі чи спільноти почали розглядатися у контексті формальних і неформальних контактів і взаємин, які формують порядок денний політики й прийняття рішень на противагу взаємодії всередині формальних організацій та інституцій і між ними. Це особливо важливо у випадку плюралістичних суспільств, у яких існує розмаїття впливів на процес вироблення політики. Аналіз мереж ґрунтувався на ідеях, що публічна політика формується в контексті взаємин і взаємозалежності. Політичні мережі починають використовуватися як концептуальний інструмент для характеристики та розуміння відносин і зв'язків між державою й суспільством. Мережі таким чином складаються із групи дійових осіб (як організацій, так і особистостей), відповідальних за визначення політичного вибору та його результатів.

У цей період термін «мережа» у політичному сенсі починає використовуватися в двох аспектах. У значенні «політична мережа» («political network») він давав можливість здійснювати аналіз того, як люди взаємодіють між собою на різних рівнях організації влади. У значенні «мережа вироблення політики» («policy network») він демонструє, як публічна політика стає продуктом складної взаємодії людей і організацій, створюючи більш неформальну картину того, як здійснюється «реальна» публічна політика. Якщо в 1930-40-х рр. мережа публічних політик була відносно малою, то із зростанням діяльності уряду і вироблення політики великий діапазон учасників цього процесу став значно ширшим і складнішим. Більша різноманітність суспільства і програм публічної політики спричинила виникнення специфічних цілей і функцій, а зростання кількості учасників процесу політики означало, що мережі як метафора кращі для опису сучасного вироблення політики, ніж плюралізм, корпоратизм та інші «традиційні» моделі. Результатом цього стало створення різноманітних типологій, що спрямувалися на визначення нових структур зв'язків у сучасному суспільстві. мережа політичний державний

У 1990-х рр. був започаткований конфігуративний підхід, який набув популярності у дослідженнях політичного процесу («policy analysis»). Для аналізу взаємодій держави й зацікавлених груп уперше цей підхід запропонував використовувати Г. Лембрух. До основних переваг конфігуративного підходу відносяться: можливості аналізу й плюралістичних, і корпоратистських елементів, а також їхньої трансформації; включення в аналіз інтересів держави, тобто політичної структури й позицій різних акторів усередині її. Даний підхід забезпечує принаймні чотири головних напрями: підхід міжгрупових взаємодій (group-interaction approach), за допомогою якого з'ясовувалося, які групи інтересів з якими державними структурами пов'язані, в чому виявляється цей взаємозв'язок і як він впливає на політику; підхід міжособистісних взаємодій (personal-interaction approach), який зосереджував увагу на аналізі персональних зв'язків між лідерами бізнесу, крупними державними чиновниками тощо (тут політичні мережі - це «вищий рівень» взаємодії, в якій беруть участь окремі «політичні співтовариства», тобто групи лідерів, які взаємодіють один з одним, обмінюються ресурсами і поділяють загальні цінності); формально-структурний підхід (mapping network), запропонований Д. Ноуком і відрізняється тим, що в центрі уваги знаходяться не агенти, а «структура», тобто позиції, які займають актори, і відносини між цими позиціями; «діалектична концепція» (Д. Марш, Р. Родес, М. Сміт), в основі якої лежить постулат про те, що не тільки інтереси учасників мережі, а й відмінності в структурі взаємодії впливають на результати діяльності.

У цей період також був започаткований конструктивістський підхід до дослідження політичних мереж (Р. Родес, Д. Марш, Т. Бьорцель, П. Богасон, Т. Тоонен), загальне кредо якого полягає в тому, що він на противагу плюралізму та корпоративізму здатний схопити складність і плинність сучасного процесу прийняття політичних рішень і формування політики. Тут політична мережа з'являється як аналітичний інструмент вивчення нестійкості та відкритості взаємодії безлічі політичних акторів, об'єднаних спільним інтересом, взаємозалежністю, добровільним співробітництвом та рівноправ'ям.

Сьогодні в рамках теорії політичних мереж сформовані два основні підходи: описово-аналітичний та змістовно-аналітичний. В описово-аналітичній перспективі політичні мережі розглядаються, зокрема, Дж. Річардсоном та Г. Джорданом. Спочатку вони використовували концепт мереж здійснення політики та спільнот здійснення політики, які були взаємозамінними для того, щоб показати наскільки близькі зв'язки між державними службовцями та групами інтересів, з якими вони працювали, а згодом вони ввели в науковий обіг більш інституціоналізовану концепцію, суть якої полягає в тому, що політичні спільноти з вироблення політики краще простежуються на прикладі окремих підрозділів або відділень, або урядових департаментів. Зазначене стало основою для розвитку ідеї, яка стверджувала, що спільноти з вироблення політики відрізнялися від спільнот за інтересами або груп інтересів. Змістовно-аналітичні підходи намагаються відобразити в певних термінах те, до чого звертаються у практичному (та/або в судженнєвому) дискурсі, коли набір методів та/або відносин розглядається як мережа.

У цілому політичні мережі володіють цілою низкою характеристик, які відрізняють їх від інших форм управлінської діяльності у сфері публічних потреб й інтересів. По-перше, мережі є такою структурою управління публічними справами, яка зв'язує державу і громадянське суспільство. Ця структура емпірично спостережна і теоретично описується як множина різноманітних державних, приватних, суспільних організацій та установ, які мають деякий спільний інтерес.

По-друге, політична мережа створюється для вироблення угод у процесі обміну ресурсами, що є в наявності у її акторів. Це означає, що існує взаємна зацікавленість учасників мережі один в одному. Ресурси можуть бути розподілені нерівномірно; між учасниками мережі існує ресурсна залежність.

По-третє, важливою характеристикою політичної мережі є загальний кооперативний інтерес. Багато дослідників підкреслюють цю рису особливо, оскільки вона відрізняє дану регулятивну систему від ринку, де кожен учасник переслідує перш за все свої власні інтереси.

По-четверте, з погляду на вироблення політичних рішень учасники мережі не вишикуються в деяку ієрархію, де якась організація має перевагу з погляду на її владну позицію. Всі учасники мережі рівні з погляду можливості формування спільного рішення стосовно питання, що їх цікавить. Тут спостерігаються не вертикальні, а горизонтальні відносини; політичні мережі виступають як найважливіший інститут формування горизонтальних зв'язків, рівноправних відносин у соціумі. Це поняття було сформульовано для кращого розуміння й пояснення реальної взаємодії різних ізольованих один від одного акторів, для подолання дихотомії «держава - громадянське суспільство».

По-п'яте, мережа є договірною структурою, що складається з набору контрактів, які виникають на основі узгоджених формальних і неформальних правил комунікації. У політичних мережах діє особлива культура консенсусу. У цілому політична мережа визначається системою державних і недержавних утворень у певній сфері політики, які взаємодіють між собою на основі ресурсної залежності з метою досягнення загальної згоди щодо політичного питання, яке цікавить усіх, використовуючи при цьому формальні та неформальні норми.

У третьому підрозділі «Методологія дослідження політичних мереж як форми взаємодії держави та громадянського суспільства» описано методологію та методику дисертаційного дослідження. Як форма взаємодії держави та громадянського суспільства політичні мережі виявляють себе у декількох вимірах: історичному, соціально-філософському, психологічному, соціологічному, політико-технологічному, морально-духовному тощо. З огляду на це, дане дисертаційне дослідження набуває міждисциплінарного характеру і базується на різноманітних наукових методах.

Теоретико-методологічною основою дослідження політичних мереж визначається мережний підхід, який дає можливість оперувати даними на різних рівнях дослідження - від мікро- до макрорівня, забезпечує наступність цих даних. Моделі, що розроблюються в рамках мережного підходу характеризуються тим, що вони є емпіричними, враховують соціальне оточення акторів та забезпечують розгляд різних рівнів політичних акторів. Мережний підхід спрямований на прояснення атрибутів акторів, характеристик зв'язків, а також сили зв'язку, розмір мережі, мережний ранг та еквівалентність. Відповідно до цього підходу, держава вже не розглядається як єдиний домінуючий політичний актор у суспільстві, вона створює простір для діяльності груп інтересів, неурядових організацій, різного роду лобістських структур, і тим самим, фактично, стимулює їх виникнення й ефективне функціонування.

Провідну роль у досліджені політичних мереж як форми взаємодії держави та громадянського суспільства відіграє методологія системного аналізу, яка поєднує системно-структурний та системно-функціональний напрями. Системна методологія дала можливість виділити політичні мережі із загальної структури суспільства. На його основі була розроблена структура та визначені функції політичних мереж як суспільно-політичних феноменів. Використання концептуально-методологічного апарату системного підходу дозволив виявити структуру і функції політичних мереж, визначити істотні фактори впливу соціально-політичного середовища на політичні мережі та зворотний вплив останніх на політичні процеси.

Теоретико-методологічний аналіз політичних мереж також був доповнений методами синергетики, які дозволили проаналізувати нестійкий характер систем політичних мереж, виявити нелінійний характер їх розвитку і визначити їх як відкриті, цілісні, самоорганізовані системи. Зокрема, синергетичний метод визначив урахування нелінійної динаміки світового процесу побудови політичних мереж, спонтанних і цілеспрямованих чинників розвитку політичних мереж сучасної України.

Другий розділ «Мережна організація політики: сутнісні властивості та структурно-процесуальні засади» присвячено розгляду основних характеристик політичних мереж.

У першому підрозділі «Базові аспекти та параметри політичних мереж» розкриваються системні властивості політичних мереж. Розглядаючи політичні мережі, виокремлюються три ракурси їх розгляду: polity (політичний порядок), policy (політичний процес), politics (політичне рішення). Встановлено, що переважна більшість західних фахівців щодо політичних мереж застосовують словосполучення «policy networks» - мережі публічної політики, які покликані формувати (агрегувати) політичні інтереси, позиції, погляди, програми (стратегії) дій шляхом публічних дискусій та інших громадських заходів. У цілому все розмаїття політичних мереж можна звести до двох груп: громадсько-політичні мережі та мережі державної політики. Для позначення першого типу використовується англомовний конструкт «political networks» як мережі, які орієнтовані на просування певних (вже вироблених) ідей у центри прийняття рішень (застосовуючи різноманітні лобістські технології, прийоми політичного маркетингу тощо); для позначення другого типу політичних мереж доцільно використовувати англомовний конструкт «policy networks». Вони спрямовані на відновлення зв'язків між сферою управління та сферою вироблення політики і включають моральний вимір управління і процесу вироблення політичного рішення.

У цілому політичні мережі набувають таких важливих властивостей і рис: по-перше, політичні мережі залежать від складу і кількості їх учасників, причому їх склад не однаковий для всіх мереж, оскільки різні види мереж мають свої власні особливості; по-друге, політичні мережі - це континуум з властивою йому стабільністю, визначеністю і разом з тим мінливістю; по-третє, політичні мережі характеризуються частотою, інтенсивністю взаємодії включених до них акторів, що багато в чому зумовлює зміст мереж; по-четверте, політичні мережі характеризуються рівнем досягнутого консенсусу відносно чинних політичних курсів і «правил гри»; по-п'яте, політичні мережі - це відносини обміну і, перш за все, обміну ресурсами, у тому числі й інтелектуальними, які знаходяться у розпорядженні учасників; по-шосте, політичні мережі - це інститути, засновані на домовленостях і переговорах; по-сьоме, сума влади, що є у того чи іншого політичного співтовариства, завжди позитивна, але нерівність у ресурсах призводить до того, що ті, хто має незначні ресурси, можуть зробити дуже мало, якщо їх інтереси приносяться в жертву спільній справі; по-восьме, політичні мережі характеризуються поліцентричністю і пов'язаністю учасників; по-дев'яте, найважливішою якістю політичних мереж є їхня мутагенність (адаптивність до зовнішнього і внутрішнього середовища), яка вимагає нестійкості кожного окремого елементу системи, що навпаки підвищує її загальну стійкість (у сенсі виживання); по-десяте, політичним мережам притаманна здатність до самоорганізації.

Важливим для характеристики політичних мереж є питання про їх виникнення. Цей процес є дуже природним: одні суб'єкти (особи або організації) підтримують відносини з іншими суб'єктами та / або намагаються встановити їх, тим самим створючи переплетення соціальних, економічних або політичних відносин. Центральними параметрами політичних мереж є: суб'єкти, функції, структури, процедурні правила, влада, стратегії суб'єктів.

У другому підрозділі «Процесуальний вимір політичних мереж» розкрито особливості функціонування політичних мереж у динаміці. Автор зазначає, що в основі побудови мережі завжди лежить активність, у результаті якої створюються зв'язки між людьми та організаціями за допомогою регулярних зустрічей, конференцій, нових комунікаційних технологій (наприклад, за допомогою електронної пошти та веб-форумів). Розвиток політичних мереж у сучасному світі підпорядковується двом основним детермінантам: технологізації управління та розподілу сфери відповідальності за життєдіяльність суспільства між державним та громадським секторами. Ті сектори, які раніше перебували під щільним контролем держави, все частіше переходять під вплив приватних комерційних структур, які мають більш гнучкий менеджмент та спеціалізацію на специфічних проблемах.

Політичні мережі утворюються на основі спільності сприйняття проблем, що постають перед групою або суспільством в цілому. Тому учасники мереж мають володіти спільною системою фреймів. Особи, які визначають політичний курс із різними фреймами надають різного значення перспективам і суспільним проблемам і розробляють, таким чином, інші політичні курси й стратегії. Розуміння вимагає аналізу висловлювань акторів. Тут важливо зазначити, що якщо фрейми й значення відомі, не завжди можливо вгадати результати дій. Ґрунтуючись на одному і тому ж значенні, часто актор може обрати різні дії. Мережі передбачають для своїх членів наявність певних спільних цілей і загального світогляду.

Також зазначається, що політичні мережі безпосередньо пов'язані зі сферою публічної політики, в основі якої знаходяться публічні процедури організованої комунікації. З появою політичних мереж розпочалися два взаємопов'язані процеси в сфері публічної політики: перехід від етатизму (панування держави) у сфері розвитку та застосування потенціалу громадськості до приватних структур громадянського суспільства (корпорацій); перехід від політики персональної відповідальності лідерів до публічної політики, де відповідальність бере на себе політично активна частина громадянського суспільства.

Політичні мережі активно використовують деліберативні технології, що ґрунтуються на поєднанні технології масової комунікації з технологією раціонально-наукового обговорення публічної політики. Оскільки політика є сферою конкуренції інтересів, то можна говорити про існування «приватно-політичної картини світу», яка репрезентує інтереси відповідної групи з проблеми (проблем) в контексті обліку позицій інших груп, або «загальної політичної картини світу», в рамках якої «зводяться» в єдине ціле інтереси різних зацікавлених груп за допомогою деліберативних інструментів, що є основою діяльності політичних мереж.

Співвідносячи мережі та ієрархії - дві форми взаємодії держави та громадянського суспільства, зазвичай визначають, що мережі являють собою горизонтальні зв'язки, а ієрархії - вертикальні. Крім того, держава ґрунтується на переважно ієрархічних формах зв'язків, а громадянське суспільство - на переважно мережних зв'язках. Проте, спрощення мережі до горизонтальної взаємодії або прив'язуючи її лише до громадянського суспільства є недоречним. Важливо, що мережа змінює природу статусу всередині структури: він стає постійно змінним і ґрунтується на внеску кожного учасника мережі та оцінці цього внеску з боку інших членів мережі.

У третьому підрозділі «Особливості взаємодії та критерії класифікації мережних структур політики» зазначається, що основною характеристикою мереж є їх організація (внутрішня впорядкованість елементів мережі, а також сукупність процесів, що призводять до встановлення взаємозв'язків окремих учасників мережі) і структура (внутрішня організація мережі).

Виокремлюються такі основні види структурних зв'язків елементів, завдяки яким мережа набуває певної цілісності та здатності функціонувати: неспрямований, спрямований, обопільний, внутрішній, рівноправний, нерівноправний, вихідний, вхідний, однобічний зовнішній. Мережі за їх структурою класифікуються за такими критеріями: характер зв'язків (пряма, зворотня, змішана); стійкість структури (детермінована, ймовірнісна, хаотична); композиція структури (координаційна, ієрархічна, змішана); рівноправ'я учасників (рівноправна, нерівноправна); відкритість структури (відкрита, закрита). Для політичних мереж найбільш поширеними є такі, що ґрунтуються на ланцюговій, зіркоподібній та загально-канальній організаційній структурі. Загальна класифікація політичних мереж здійснюється за: характером відносин між членами; кількістю учасників; тривалістю перебування суб'єктів у мережі; характером цілей; характером взаємодії; характером управління.

У третьому розділі «Громадсько-політичні мережі в сучасному політичному житті» розкриваються типологічні ознаки громадсько-політичних мереж.

У першому підрозділі «Мережна природа громадянського суспільства» визначається, що середовищем громадсько-політичних мереж є громадянське суспільство. У концептуальному плані варто розрізняти неформальні соціальні мережі зв'язків та стосунків від більш формалізованих та інституціоналізованих структур громадянського суспільства. Тобто громадянське суспільство розглядається як процес або рух і як інституцію.

У ході осмислення мережної природи громадянського суспільства, встановлено, що вирішення проблеми суспільної участі у формуванні політики частково можливе через поєднання поняття громадянського суспільства з деякими характеристиками політичних мереж. Важливість громадянського суспільства полягає в тому, що воно може робити внесок у легітимність уряду, істотно висловлюючись за середній клас, що з'являється. Це може стати реальним тільки в тому випадку, якщо неурядові організації, які становлять ядро громадянського суспільства, значною мірою незалежні від уряду, і якщо вони широко представлені суспільством.

Через мережі громадянське суспільство отримує можливість контактувати з урядом, і це перетворюється на стимул до громадянської самоорганізації. Тому в контексті дослідження громадянського суспільства важливого значення набуває проблема здатності політичних мереж до самоорганізації. У цьому контексті громадянське суспільство визначається як самоорганізація суспільства шляхом створення автономних, добровільних неурядових організацій, таких як, економічні підприємства, релігійні й культурні організації, трудові й професійні асоціації, незалежні засоби масової інформації й політичні організації.

У другому підрозділі «Громадсько-політичні мережі як модель коаліційних взаємодій» охарактеризовано політичні мережі в категоріях коаліційних теорій. Класичні коаліційні теорії (їх прийнято називати формальними, оскільки елементи коаліційного процесу, які підлягають вивченню, піддаються формалізації за допомогою комп'ютерних програм), виділяють дві ключові перемінні: (а) параметри впливу (або розміри) акторів, які становлять союз у різних його конфігураціях, і (б) ступінь політичної близькості між акторами в ситуації, що сприяє коаліційним взаємодіям. Автори, які вважають вирішальним чинником розмір коаліції, виходять з критерію «мінімально виграшної коаліції», тобто такої коаліції, яка може бути паралізована або зазнати поразки внаслідок виключення одного з її учасників (при цьому апріорі постулюється, що ключові фігури коаліційного процесу вважають свідомо безглуздним ділити можливий політичний прибуток від створення коаліції між великою кількістю учасників, ніж це необхідно для її успіху. Прихильники теорії мінімально виграшної коаліції, серед яких можна назвати таких західних авторів, як В. Х. Райкер, Дж. фон Нейман та О. Моргенштерн, Дж. Б. Пауел, В. Гамсон, М. Лейзерсон та інші, переконані в тому, що основою створення будь-якої політичної коаліції є бажання партій-переможниць ділити владу з найменшою кількістю партнерів і водночас мати можливість контролювати парламентську більшість. Таким чином, виграшною коаліцією є така, котра контролює більшість місць у парламенті, а мінімальною - така, у складі якої немає партій, присутність яких є не обов'язковою для формування цієї більшості.

У рамках школи раціонального вибору формуються теорії переважних коаліцій, фундатором якої є С. Фленеган. Ця модель творчо осмислена та розвинена такими західними авторами, як Б. Беррі, М. Добрі, Дж. Прідхем, М. Лавер, В. Мюлер та К. Сторм, Л. Мартін та інших, а також вітчизняними фахівцями С. Єлісєєвим, Т. Шмачковою, В. Гельманом, А. Щербаком, А. Романюком та Ю. Шведою.

З початку 1980-х рр. на Заході утверджується думка про важливість розвитку мереж співробітництва. Внаслідок цих інтелектуальних пошуків була сформульована модель коаліції захисників (П. Сабатьє, Дж. Річардсон), яка ґрунтується на ідеях мережного підходу. Це, по суті, модель системи публічної політики, яка є сукупністю окремих субсистем публічної політики, кожна з яких складається з усіх тих, хто бере участь у генеруванні, поширенні та оцінюванні ідей публічної політики (законодавчі, в,иконавчі та судові органи держави, групи інтересів, бюрократи й обрані політики, а також вчені-аналітики, мозкові центри, дослідники, журналісти й актори з інших рівнів управління). П. Сабатьє показав, що в системі політики існує множина коаліцій захисників (кожна створює власну субсистему), які конкурують між собою за вплив на процес прийняття рішень і участь у цьому процесі. Коаліції захисників (а по суті, політичні мережі) складаються з осіб, які виробляють політичний курс, і осіб, які ухвалюють рішення, групи впливу, впливові політичні діячі в уряді й поза ним, які прагнуть маніпулювати політичним процесом на свою користь.

Модель коаліції захисників була емпірично підтверджена та розвинена Г. Мавіні, А. Брауном, Дж. Стюартом, Дж. Манро, Р. Берке, Дж. Ґріневеєм, С. Смітом, Дж. Стрітом та ін.