Політичні мережі як форма взаємодії держави та громадянського суспільства (теоретико-методологічний аналіз)

У третьому підрозділі «Типологічне розмаїття громадсько-політичних мереж» наводиться класифікація громадсько-політичних мереж. Зазначається, що громадсько-політичні мережі часто ототожнюють з мережами із вироблення політики, оскільки вони визначають необхідність вироблення і впровадження певної політики в сфері державної політики.

Для громадсько-політичних мереж акцент робиться на мережній формі управління, проте, політичний характер таких мереж не є формальним, послідовним та явно вираженим; він залежить від потреб організацій як таких, співвіднесення їх діяльності зі сферою політики.

Серед громадсько-політичних мереж важливого значення набувають мережі фабрик думки, що поєднують ті інститути й центри, які організаційно схожі по основним цілям і структурою. Специфіка мереж фабрик думки (експертно-консультаційних мереж або мереж аналітичних центрів) на відміну від державних або корпоративних утворень з вироблення політики, полягає у більшій свободі дій та, разом з тим, водночас, у наявності можливостей втратити стабільні джерела фінансування.

До громадсько-політичних мереж віднесені також і мережі адвокатської дії - об'єднання неурядових акторів, головним завданням яких є захист суспільних інтересів й активне залучення громадян у процеси обговорення, вироблення й реалізації політичних рішень. Різновидами подібних об'єднань є «фабрики думки без стін» та віртуальні фабрики думки (мережні інтернет-співтовариства).

За сферою поширення громадсько-політичні мережі поділяються на економічні (мережі, які мають відношення до прийняття політичних рішень у сфері економіки), соціальні (мережі, що охоплюють суб'єкти й інститути в соціальній сфері, які об'єднуються в горизонтальні мережі для взаємодії у політичній сфері для відстоювання певних соціальних вимог і потреб) та духовно-культурні (мережі, що включають, в основному, індивідів, соціальні групи і певні спільноти за духовно-культурною ознакою). Провідну роль у соціальних мережах відіграють громадянські мережі, які є мережами, що складаються із волонтерських неурядових організацій, або окремих членів, активістів, індивідів, які займаються громадською діяльністю. До духовно-культурних мереж відносять етнічні політичні мережі, де відносини детермінуюються відповідною етнічною ментальністю, положенням етносу в соціальній структурі суспільства, можливостями його доступу до державних посад і можливістю впливу на формування державної політики; регіональні політичні мережі, які охоплюють представників певного регіону, які намагаються вирішувати питання політичного і державного характеру на центральному рівні; конфесійні політичні мережі, які виникають через специфічні відносини між їх членами, оскільки віросповідання висуває певну кількість етнічних настанов і регулятивів, які ставлять перед їх членами цілком визначені і серйозні завдання.

Різновидом громадсько-політичних мереж є транснаціональні мережі, які є продуктом глобалізованого громадянського суспільства. Їх відмінністю від традиційних міжнародних неурядових організацій є відсутність єдиного управляючого органу та множинність центрів прийняття рішень. У той же час єдність транснаціональних політичних мереж забезпечується ідеологічними конструктами та спільною конкретною метою. Транснаціональні мережі - це міжнародні неформальні мережі громадянської дії (сукупність інституалізованих неурядових організацій, спільнот та неформальних ініціатив), у яких відсутні внутрішні ієрархічні відносини, наявна кооперація ресурсів та, певною мірою, спільна ідеологізована мета.

Четвертий розділ «Мережі державної політики як альтернатива ієрархічним формам взаємодії держави та громадянського суспільства» присвячено розкриттю сутності мереж державної політики.

У першому підрозділі «Теоретичні засади обґрунтування мережної форми державного (публічного) управління» здійснено обґрунтування мереж державної політики здійснюється в категоріях неоінституційного підходу, який розглядає політичні мережі як набір неформальних правил, що регулюють взаємини між державою й інтересами організацій. Ці правила кваліфікують як інституції, оскільки вони є загальними, відомими для більшості учасників і структурують повторювані взаємини.

Мережне управління передбачає рівні та шари. Якщо «рівневий» аналіз робить акцент на ієрархії систем і включених до них елементів, то «шаровий» підхід прагне подолати дихотомію «верхи - низи» з її жорстким, однолінійним баченням світу. У «шаровому» підході принципова увага приділяється не тільки вертикальним, а й горизонтальним відносинам. Звичайно, рівні мають горизонтальний «зріз», а шари - вертикальний, але все ж таки при аналізі ієрархічних вертикальних відносин певною мірою виправданим є акцентування на рівнях, а при аналізі горизонтальних - на «шарах». Політико-адміністративна система не тільки ієрархічна, але являє собою єдиний «шар», цілісне горизонтальне утворення.

Позитивна роль неокорпоративізму полягає в розгляді урядових органів як активних регуляторів взаємовідносин між різними соціальними групами й політичними асоціаціями, що дає змогу інкорпорувати їхні точки зору в процес прийняття політичних рішень. Проте недоліком неокорпоративістської моделі є те, що більша частина інших потенційних учасників політичного процесу прийняття рішень, які не потрапляють у визнане державою корпоративне об'єднання, випадає з її поля зору.

У другому підрозділі «Інструменти мережного менеджменту в сфері публічної політики» розкриваються особливості управлінського процесу за участю політичних мереж. Автор наголошує, що співпраця громадськості, природним чином організована в мережу рівноправних організацій та управлінської надбудови, набуває характеру незворотної необхідності. Управління потребує інформації та підтримки, тоді як громадськість - оперативного вирішення життєвих проблем.

Принцип політичної мережі визнає необхідність зосереджувати увагу на тому, як моделі формальних і неформальних відносин формують процес прийняття рішень і вироблення політичного курсу, що руйнує однобічне бачення політичного лише як те, що має інституційний або державно-владний характер. Кризові явища в системі державного управління призвели до формування моделі державно-публічного управління, яка сьогодні розглядається як ідеал сучасної практики управлінської діяльності будь-якого цивілізованого (тим більше демократичного) суспільства, вищій рівень його ефективності й раціональності. Тому пристосування до мережних процесів та використання їх з метою раціональної організації суспільства стає одним з першорядних завдань політичного менеджменту та науки про нього.

У 1990-х рр. в Західній Європі починають формуватися моделі «активістського менеджменту», орієнтовані на модернізацію адміністративного апарату таким чином, щоб організації змогли мати більш горизонтальну структуру з метою поліпшення контактів між функціонерами й громадянами в процесі прийняття рішень. Завдяки такій практиці мережна організація управління набула необмежений просторовий ресурс та швидко охопила всю територію суспільства. Особливим чином це відбулося на рівнях влади, які перетворилися з передавальної ланки на суб'єктів вироблення політики.

Під впливом процесу мережизації управління сьогодні зростає інтерес до моделі рецептивного управління. Суть останнього полягає в тому, що адміністрація повинна бути рецептивною, чутливою до інтересів і потреб громадянського суспільства. Така адміністрація повинна мислити стратегічно, але діяти демократично, визнаючи значимість і цінність громадянського суспільства й суспільних послуг. Адміністрація повинна бути «розуміючою», «рецептивною», прагнути служити суспільству й насамперед громадянам, інтереси яких вона завжди бере до уваги й з якими веде прямий діалог. Акцентація на «рецептивний» компонент керування передбачає, що нова трансформація публічного адміністрування знаменує важливий крок до відкритості публічної адміністрації для громадян.

Утілення мережних технологій у практику державного управління часто пов'язують з уведенням в дію механізмів соціального капіталу як основного елементу всередині бюрократичної мережі. Доктрина соціального капіталу підсилює значення мереж як організаційної основи політики, якщо останню розуміти як комунікативну взаємодію, спрямовану на вирішення проблем цілого соціуму та окремих його складових. Новітній державний менеджмент ґрунтується на визнанні провідної ролі політичних мереж. Захисники нового державного управління доводять, що їх підхід містить у собі більше відповідальності (більше, ніж підхід до управління з позиції державної бюрократії), оскільки він надає більше надії для того, щоб індивід мав більші повноваження й мав більше потреби бути відповідальним перед споживачем.

У третьому підрозділі «Класифікаційні ознаки мереж державної політики» виокремлюються та описуються типи мереж державної політики. Класифікуючи мережі державної політики, варто зазначити, що вони створюються здебільшого для просування в ЗМІ різноманітних інтересів своїх членів. Упровадження мережних технологій у державному управлінні призвело до створення мереж державної політики, під якими розуміють мережі, члени яких безпосередньо перебувають у державній структурі. Такі мережі можуть охоплювати як окремі підрозділи державної структури, так і окремих членів бюрократичної вертикалі. Ці політичні мережі можуть ставити перед собою як політичні завдання (наприклад, завоювання влади на виборах), так і завдання вироблення державної політики.

Специфічними мережами державної політики є мережі співпраці галузевих підрозділів на центральному, регіональному та місцевому рівнях (політико-адміністративні мережі). Це неформальні функціональні об'єднання у чиновницькому середовищі, мотивацією утворення яким є досягнення певного результату в межах профільної сфери діяльності.

До мереж державної політики відносять мережі довіри (на інституційному і персональному рівні), а також легітимаційні мережі, які сприяють зацікавленій комунікації, що підвищує легітимацію їх головних учасників.

Детально проаналізувавши типи мереж державної політики, що утвердилися в західній політичній науці - політичні співтовариства (policy communities); професійні мережі (professional networks); міжуправлінські мережі (intergovernmental networks); мережі виробників (producer networks); проблемні мережі (issue networks) - автором встановлено, що ці типи мереж не є симетричними. Найзагальнішою категорією у даній класифікації є політичні співтовариства (policy communities), які поєднують публічних акторів (експертів, політиків, урядовців, представників громадськості й бізнесу) різного рівня й масштабу, що залучені в процес формування тієї чи іншої політики. Вони можуть бути репрезентовані двома формами: проблемні мережі та епістемічні співтовариства. Специфічним різновидом проблемних мереж є професійні мережі, які характеризуються перевагою однієї із професійних груп. Специфічним різновидом професійних мереж є епістемічні співтовариства, які включають «експертів» - з уряду, університетів, інших організацій, тих, хто займається дослідженням і аналізом політики.

Виокремлюється змішаний тип громадсько-політичних мереж і мереж державної політики - громадсько-державні політичні мережі, поява яких обумовлюється тим, що існує велика кількість громадських організацій, які будуються і формуються на основі галузевого принципу, і тому для держави, для окремих її галузевих відомств існує мотивація для взаємин між цими громадськими організаціями для вирішення окремих питань. Це, по суті, лобістські мережі. Громадсько-державні політичні мережі варто класифікувати на збалансовані, переважно державні та переважно громадські мережі.

Тривалість функціонування громадсько-державних політичних мереж багато в чому залежить від успішності процесів модернізації їх мережних структур. Оновлення структур з вироблення державної політики та прийняття рішень відбувається на основі процесів технологізації, а також у зв'язку зі зменшенням у мережах впливу соціального чинника на користь функціональним та прагматичним вимогам.

П'ятий розділ «Сучасний стан і перспективи розвитку політичних мереж у пострадянських країнах» розкриває особливості становлення та функціонування мережних форм взаємодії держави та громадянського суспільства на пострадянському просторі.

Перший підрозділ «Провідні тенденції у побудові політичних мереж у пострадянських країнах» присвячений розкриттю специфіки мережизації на пострадянському просторі. Автор показав, що для пострадянських країн політичні мережі можуть сприяти здобуттю й утриманню політичного потенціалу, під яким звичайно розуміють здатність розвивати, застосовувати й підтримувати бажані суспільні результати, і тим самим активізуються процеси демократизації.

Проте до сьогодні в пострадянських країнах спостерігаються клієнтелістські тенденції у побудові політичних мереж. На першому етапі демократизації стара державно-корпоратистська політична мережа стала доповнюватися плюралістичними елементами. Взаємодії з новими організаціями здійснювалися в таких самих формах, як і зі старими громадськими організаціями, тобто шляхом надання регіональними органами влади дотацій і субсидій, податкових і неподаткових пільг. При цьому формуються державно-корпоратистські політичні мережі.

Обґрунтування дієвості клієнтелізму як способу побудови політичних мереж перехідного суспільства визначається ефективністю політичного розвитку тих чи інших структур, внутрішня єдність яких побудована на цьому принципі. Причинами панування асиметричних обмінів і вертикальних мереж є панування кланів і кланових стратегій; вертикальні канали постачання інформації «згори вниз»; поєднання політиків і бізнесменів, наявність таємних альянсів тощо. Клієнтелістські відносини формують широкі соціальні мережі, ієрархічно організовують соціальний простір. Основними гравцями у полі владних відносин виступають досить рухливі та мінливі актори - персонально орієнтовані команди, які завжди шукають покровителів і періодично змінюють їх. Персональні вертикальні й горизонтальні зв'язки повністю забезпечили масштабну інфраструктуру для власних взаємодій подібних відносин.

До регіональних політичних клієнтел пострадянських країн залучаються також і громадські організації, в тому числі й профспілки, які фактично вбудовуються в сформовану в регіоні систему «клієнтели».

Важливого значення для подолання клієнтелістських тенденцій на постарадянському просторі набуває впровадження в суспільні відносини мережної логіки взаємодії суб'єктів територіального розвитку. У цьому плані виникають проблеми оптимальної моделі регіональної політики, питання співвідношення різних парадигм територіального розвитку, які відрізняються одна від одної принципами, методами, засобами як організації діяльності самого суб'єкта відносин, так і його впливу на об'єкт діяльності. Мережна парадигма територіального розвитку зобов'язує розглядати в цілісності та взаємозв'язку будь-які зміни, що потрібні для збереження динамічної рівноваги. Це можуть бути зміни в структурах влади, її територіальній організації; соціальних відносинах, перерозподілі повноважень і відповідальності суб'єктів влади та суспільства, ролі людських ресурсів, відносин власності; обсягів державного бюджету тощо.

Другий підрозділ «Ціннісний вимір політичних мереж у пострадянських країнах» розкриває аксіологічні детермінанти функціонування мереж у політичному процесі на пострадянському просторі.

Розглядаючи механізми мережної солідарності, можна зазначити, що наявна система цінностей груп, які організовані за мережною ознакою, не в останню чергу залежить від принципу їх формування. Окремим напрямом ціннісної ідентифікації політико-владних інтересів соціальних мереж виступає рівень місцевого самоврядування, на якому відбувається демонстрація громадянського потенціалу локальних спільнот та більш наочно реалізується принцип делегування владних повноважень груп керівним інституціям. Полем діяльності місцевих мереж стає розподіл бюджетних коштів, оптимізація оподаткування, легалізація бізнесу з найменшими витратами. Критерієм належності таких структур до політичних мереж є їх безумовний вплив на рішення, які стосуються всього суспільства, громади та спільноти, владна обумовленість їх інтересів (тобто пряма залежність реалізації потреб та прагнень від можливості застосування владного ресурсу), горизонтальна структурна будова, яка включає відносно рівноправні суб'єкти, які перебувають у відносинах взаємозалежності, а не ієрархії.

Групи інтересів, утворені на пострадянському просторі за регіональною та галузевою ознаками, досить швидко опанували нову логіку взаємодії з державними структурами з метою забезпечення функціонування своїх економічних активів.

У контексті дослідження перехідних суспільств ціннісна реальність визнається однією з домінант для політичної поведінки у всьому її спектрі: від прийняття політико-управлінських рішень до формування індивідуальної політичної позиції. Такий погляд обумовлений транзитною специфікою пострадянського соціуму, що переживає кризу системи цінностей. Разом з тим, постулюється, що зв'язок між соціальними цінностями та політичною свідомістю є стійким і має природу, що детермінується політикою в більшій мірі, ніж цінності соціальних груп, що частково до неї залучаються. Макросоціальні цінності сучасного періоду (якщо розуміти їх як сукупність цінностей всіх соціальних груп) становлять основу політичної свідомості, проте, їх конкретний вияв у політичній сфері залежить від вимог політичної ситуації.

Специфічна політична обумовленість залучення, приведення в дію ціннісних основ політичних мереж ґрунтується також на особливій політичній культурі, що має кожна групова спільнота - суб'єкт політичних відносин. Сучасне (адаптоване до пострадянських умов) визначення політичної культури передбачає конкретизацію саме на рівні спільнот: у даному випадку під політичною культурою розуміється нормативне ставлення до процедур прийняття рішень і правил поведінки у політиці. Воно властиве групі людей, які мають узгоджене бачення смислу політичної гри, до якої вони так або інакше залучені. У кожної культурно інтегрованої спільноти з політичними претензіями - своя політична культура. Вона має інтерсуб'єктивну природу, виникає та існує тільки у міжособистісному спілкуванні.

Третій підрозділ «Особливості становлення та функціонування епістемічних співтовариств у пострадянських країнах» розкриває специфіку еволюції експертних мережних структур на пострадянському просторі. Автор вважає, що експертні мережні структури, які утворилися на пострадянському просторі, принципово відрізняються від своїх західних аналогів. Аналітичні центри пострадянського простору змушені працювати з масовою свідомістю, використовуючи державу як інструмент просування певної ідеології; виступають суб'єктами цього процесу, що дозволяє їм чинити маніпулятивний вплив на суспільну свідомість або на окремі сегменти громадської аудиторії; виробляють думки та ідеї у формі аналітичних текстів або відверненого теоретизування; формулюють свої пропозиції здебільшого в ідеологічній формі.

Епістемічні співтовариства, що утворені на пострадянському просторі, в основному виконують функції політичного трансферту - передачі знань про можливості використання політичних, адміністративних й організаційних прийомів, що зародилися в одному політичному середовищі (західна демократія), в інші середовища (пострадянські країни). Оскільки власне громадянське суспільство нездатне утримувати цей аналітичний сегмент, то вони функціонують за гроші грантів міжнародних фондів.

Мережна природа неурядових аналітичних структур (епістемічних співтовариств) проявляється в основному під час виборчих кампаній, коли основні політичні гравці створюють «під себе» так звані «низові структури суспільної підтримки» у вигляді коаліцій і форумів недержавних організацій. Ці структури відіграють роль імітатора допомоги з боку політичної сили певним групам населення. Цей напрям діяльності виявляється дуже успішним.

Для пострадянських країн притаманне формування неформальних лобістських мереж на основі особистих знайомств (дружніх, родинних, кланових) і впливу позапрофесійних, непосадових чинників. Проте найбільш оптимальним є використання можливостей неурядових організацій для опосередкованого лобіювання.

У висновках узагальнено результати дослідження. На основі осмислення еволюції поглядів на мережі і, зокрема, політичні мережі, застосувавши комплексну методику системного аналізу, зроблено такі висновки:

1. Політичні мережі виступають як найважливіший інститут формування горизонтальних зв'язків, рівноправних відносин у соціумі, відбивають реальні процеси взаємин між політичними та громадянськими структурами. З точки зору аналітичного статусу концепції політичних мереж, то її слід розглядати як уніфікуючий та інтегруючий методологічний підхід, який пропонує ясну й дохідливу основу систематизації емпіричних постановок питань і дослідницьких намірів, забезпечує синтез різних політологічних підходів. У якості напрямів мережного дослідження були виокремлені суб'єкти; функції; структури; процедурні правила; влада; стратегії суб'єктів, які можуть розглядатися в межах або сфери вертикального й горизонтального переплетення політики між різними підрозділами й рівнями держави, міністерствами й відомствами, або сфери секторального узгодження соціальних й економічних інтересів за допомогою організацій, союзів й інших суспільних угруповань.

2. Розкриваючи сутність політичних мереж, треба зазначити, що вони є сукупністю стабільних неієрархічних взаємин, що зв'язують різноманітних акторів, які поділяють спільні політичні інтереси і які здійснюють обмін ресурсами для просування цих інтересів. Виокремлено дві типологічні форми політичних мереж: громадсько-політичні мережі та мережі державної політики.

3. Аналізуючи політичні мережі, виокремлюються три ракурси їх розгляду: polity (політичний порядок), policy (політичний процес), politics (політичне рішення). Встановлено, що переважна більшість західних фахівців стосовно політичних мереж застосовують словосполучення «policy networks» - мережі публічної політики, які покликані формувати (агрегувати) політичні інтереси, позиції, погляди, програми (стратегії) дій шляхом публічних дискусій та інших громадських заходів.

4. Виокремлено дві групи політичних мереж: громадсько-політичні мережі, які розглядаються як мережі, що орієнтовані на просування певних (вже вироблених) ідей у центри прийняття рішень (застосовуючи різноманітні лобістські технології, прийоми політичного маркетингу тощо), та мережі державної політики, які спрямовані на відновлення зв'язків між сферою управління та сферою вироблення політики і включають моральний вимір управління і процесу вироблення політичного рішення.

5. Політичні мережі утворюються на основі спільності сприйняття проблем, що постають перед групою або суспільством у цілому. Тому учасники мереж мають володіти спільною системою фреймів. Особи, які визначають політичний курс із різними фреймами надають різного значення перспективам і суспільним проблемам і розробляють, таким чином, інші політичні курси й стратегії. Розуміння вимагає аналізу висловлювань акторів. Тут важливо зазначити, що якщо фрейми й значення відомі, не завжди можливо вгадати результати дій. Ґрунтуючись на одному і тому самому значенні, часто актор може обрати різні дії. Мережі передбачають для своїх членів наявність певних спільних цілей і загального світогляду.

6. Основною характеристикою мереж є їх організація (внутрішня впорядкованість елементів мережі, а також сукупність процесів, що призводять до встановлення взаємозв'язків окремих учасників мережі) і структура (внутрішня організація мережі). Виокремлюються такі основні види структурних зв'язків елементів, завдяки яким мережа набуває певної цілісності та здатності функціонувати: неспрямований, спрямований, обопільний, внутрішній, рівноправний, нерівноправний, вихідний, вхідний, однобічний зовнішній. Мережі за їх структурою класифікуються за такими критеріями: характер зв'язків (пряма, зворотня, змішана); стійкість структури (детермінована, ймовірнісна, хаотична); композиція структури (координаційна, ієрархічна, змішана); рівноправ'я учасників (рівноправна, нерівноправна); відкритість структури (відкрита, закрита).

7. Громадянська самоорганізація як основа громадянського суспільства перебуває в певній залежності від політичних мереж, оскільки вона отримує, завдяки їх існуванню, додаткові стимули до існування та масового розгортання, проте і перетворюючись на структури та інститути громадянського суспільства вона теж відчуває їх вплив. Особливо помітним він може бути в тому випадку, коли самі інститути перебирають мережний підхід до існування. По суті, мережна форма організації дає нове життя старим формам відкритої і прихованої активності.

8. До громадсько-політичних мереж відносять мережі фабрик думки, мережі адвокатської дії, економічні, соціальні та духовно-культурні мережі, а також транснаціональні політичні мережі.

9. Запровадження мережних технологій у державному управлінні призвело до створення мереж державної політики, під якими розуміють мережі, члени яких безпосередньо перебувають у державній структурі. Такі мережі можуть охоплювати як окремі підрозділи державної структури, так і окремих членів бюрократичної вертикалі. Такі політичні мережі можуть ставити перед собою як політичні завдання (наприклад, завоювання влади на виборах), так і завдання вироблення державної політики. Вони створюються здебільшого для просування в ЗМІ різноманітних інтересів своїх членів.

10. До мереж державної політики відносять мережі співпраці галузевих підрозділів на центральному, регіональному та місцевому рівнях (політико-адміністративні мережі), мережі довіри (на інституційному і персональному рівні), легітимаційні мережі, політичні співтовариства (проблемні та професійні мережі, епістемічні співтовариства).

11. Змішаним типом громадсько-політичних мереж і мереж державної політики є громадсько-державні політичні мережі, поява яких обумовлюється тим, що існує велика кількість громадських організацій, які будуються і формуються на основі галузевого принципу, і тому для держави, для окремих її галузевих відомств існує мотивація для взаємин між цими громадськими організаціями для вирішення окремих питань. Це, по суті, лобістські мережі. Громадсько-державні політичні мережі варто класифікувати на збалансовані, переважно державні та переважно громадські мережі.

12. Для пострадянських країн політичні мережі можуть сприяти здобуттю й утриманню політичного потенціалу, під яким звичайно розуміють здатність розвивати, застосовувати й підтримувати бажані суспільні результати, і тим самим активізуються процеси демократизації. Взаємодії з новими мережно орієнтованими громадськими організаціями здійснювалися в тих же формах, як і зі старими громадськими організаціями, тобто шляхом надання регіональними органами влади дотацій і субсидій, податкових і неподаткових пільг, тим самим формуючи державно-корпоратистські політичні мережі. До регіональних політичних клієнтел пострадянських країн залучаються також і громадські організації, в тому числі й профспілки, які фактично вбудовуються в сформовану в регіоні систему «клієнтели».

13. Для подолання клієнтелістських тенденцій на постарадянському просторі важливого значення набуває впровадження в суспільні відносини мережної логіки взаємодії суб'єктів територіального розвитку. У цьому плані виникають проблеми оптимальної моделі регіональної політики, питання співвідношення різних парадигм територіального розвитку, які відрізняються одна від одної принципами, методами засобами як організації діяльності самого суб'єкта відносин, так і його впливу на об'єкт діяльності.

14. Епістемічні співтовариства, що утворені на пострадянському просторі, в основному виконують функції політичного трансферту - передачі знань про можливості використання політичних, адміністративних й організаційних прийомів, що зародилися в одному політичному середовищі (західна демократія), в інші середовища (пострадянські країни). Оскільки власне громадянське суспільство нездатне утримувати цей аналітичний сегмент, тому вони функціонують за гроші грантів міжнародних фондів.

15. Для пострадянських країн притаманне формування неформальних лобістських мереж, які базуються на особистих знайомствах і впливі позапрофесійних, непосадових чинників. Проте найбільш оптимальним є використання можливостей неурядових організацій для опосередкованого лобіювання. Лобіювання за посередництва неурядових організацій може стати основною можливістю легалізації лобіювання в Україні, оскільки воно більш структуроване і публічне, а відтак його простіше контролювати й регулювати.

ГОЛОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПРАЦЯХ АВТОРА

Монографія

Сергєєв, В.С. Політичні мережі як форма взаємодії держави та громадянського суспільства / В.С. Сергєєв. - Д.: Інновація, 2011. - 304 с.

Основні праці

1. Сергєєв, В.С. Аналітична перспектива концепції політичних мереж / В.С. Сергєєв // Вісник Дніпропетровського університету. Сер. Філософія, соціологія, політологія. - Д., 2006. - Вип. 14. - С. 332-337.

2. Сергєєв, В.С. Коаліції захисників як модель громадсько-політичних мереж / В.С. Сергєєв // Вісник Дніпропетровського університету. Сер. Філософія, соціологія, політологія. - Д., 2011. - Вип. . - С. 141-145.

3. Сергєєв, В.С. Конструктивістський підхід до дослідження політичних мереж / В.С. Сергєєв // Гілея: наук. вісник. Збірник наук. праць. - К.: ВІР УАН, 2010. - Вип. 42. - С. 562-568.

4. Сергєєв, В.С. Концептуальні засади мережної методології дослідження політичних явищ і процесів: «політичні мережі» versus «мережне суспільство» / В.С. Сергєєв // Грані: науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Д., 2011. - № 1. - С. 148-152.

5. Сергєєв, В.С. Концептуальний зміст конструкту «політичні мережі» / В.С. Сергєєв // Вісник Дніпропетровського університету. Сер. Філософія, соціологія, політологія. - Д., 2008. - Вип. 18. - С. 270-276.

6. Сергєєв, В.С. Лобізм в Україні: можливості неурядових організацій / В.С. Сергєєв // Політичний менеджмент. Збірник наук. праць. - К., 2007. - № 3. - С. 88-96.

7. Сергєєв, В.С. Мережі довіри як різновид мереж державної політики / В.С. Сергєєв // Грані: науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Д., 2011. - № 4. - С. 136-139.

8. Сергєєв, В.С. Мережі здійснення політики: точки зору в сучасній політичній науці / В.С. Сергєєв // Грані: науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Д., 2009. - № 2. - С. 71-76.

9. Сергєєв, В.С. Мережний вимір громадянського суспільства / В.С. Сергєєв // Філософія і політологія в контексті сучасної культури. Наук. журнал. - Д., 2011. - Вип. 1 (2). - С. 247-254.

10. Сергєєв, В.С. Методологія дослідження політичних мереж: вимоги політичної науки та політичної практики / В.С. Сергєєв // Вісник Дніпропетровського університету. Сер. Філософія, соціологія, політологія. - Д., 2009. - Вип. 19. - С. 360-366.

11. Сергєєв, В.С. Неурядові організації як інструменти впливу груп інтересів / В.С. Сергєєв // Грані: науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Д., 2006. - № 4. - С. 139-142.

12. Сергєєв, В.С. Особливості та різновиди мережної форми діяльності неурядових організацій / В.С. Сергєєв // Вісник Дніпропетровського університету. Сер. Філософія, соціологія, політологія. - Д., 2008. - Вип. 17. - С. 529-534.

13. Сергєєв, В.С. Політичні мережі в інформаційному суспільстві: нові перспективи та проблеми інтеграції / В.С. Сергєєв // Грані: науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Д., 2008. - № 6. - С. 127-131.

14. Сергєєв, В.С. Політичні мережі в системі державного управління: тенденції розвитку в умовах «відмирання» ієрархії / В.С. Сергєєв // Політологічний вісник. Збірник наук. праць. - К.: «ІНТАС», 2009. - Вип. 40. - С. 395-404.

15. Сергєєв, В.С. Політичні мережі південно-східної Азії: взаємодія держави та корпорацій у вирішенні завдань економічного розвитку / В.С. Сергєєв // Вісник Дніпропетровського університету. Сер. Філософія, соціологія, політологія. - Д., 2010. - Т. 18, № 9/2. - Вип. 20 (2). - С. 209-213.

16. Сергєєв, В.С. Політичні мережі як дослідницька проблема сучасної політичної науки / В.С. Сергєєв // Грані: науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Д., 2008. - № 5. - С. 76-82.

17. Сергєєв, В.С. Політичні співтовариства в сучасному політичному процесі / В.С. Сергєєв // Гілея: наук. вісник. Збірник наук. праць. - К.: ВІР УАН, 2011. - Вип. 47. - С. 568-574.

18. Сергєєв, В.С. Політичний клієнтелізм як принцип організації політичних мереж: перспектива трансформаційного суспільства / В.С. Сергєєв // Політологічний вісник. Збірник наук. праць. - К.: «ІНТАС», 2009. - Вип. 39. - С. 160-169.

19. Сергєєв, В.С. Роль і місце СПІМ-концепції у становленні організаційного аналізу політичних мереж / В.С. Сергєєв // Науковий вісник Ужгородського університету. Сер. Політологія, Соціологія, Філософія. - Ужгород: «Говерла», 2009. - Вип. 11. - С. 63-67.

20. Сергєєв, В.С. Теоретико-методологічний потенціал конфігуративного підходу щодо дослідження політичних мереж / В.С. Сергєєв // Політологічний вісник. Збірник наук. праць. - К.: «ІНТАС», 2010. - Вип. 50. - С. 270-280.

21. Сергєєв, В.С. Транснаціональні політичні мережі як продукт глобального громадянського суспільства / В.С. Сергєєв // Гілея: наук. вісник. Збірник наук. праць. - К.: ВІР УАН, 2011. - Вип. 44. - С. 542-547.

Додаткові праці

23. Сергєєв, В.С. Мережна парадигма територіального розвитку: основні ідеї та принципи / В.С. Сергєєв // Проблеми територіальної організації публічної влади в Україні. Тези доповідей регіональної науково-практичної конференції. 19 листопада 2010 р. - С. 138-141.

24. Сергєєв, В.С. Клієнтелістські тенденції у побудові політичних мереж у пострадянських країнах / В.С. Сергєєв // Трансформаційні процеси на пострадянському просторі на рубежі ХХ-ХХІ століть: інституційний, соціокультурний та етнонаціональний вимір. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (м. Ужгород, 28-29 квітня 2011 р.). - Ужгород: «Говерла», 2011. - С. 89-91.

25. Сергєєв, В.С. Глобальний вимір політичних мереж у сучасному інформаційному суспільстві / В.С. Сергєєв // Глобалізація інформаційного суспільства й інтеграційні процеси України: стан та перспективи розвитку. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Луганськ, 12-13 травня 2011 р.). - Луганськ: ЛНУ ім. Т.Г. Шевченка, 2011. - С. 34-38.

26. Сергєєв, В.С. Ціннісний вимір політичних мереж у пострадянських країнах / В.С. Сергєєв // Актуальні проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України. Матеріали 8-ї регіональної науково-практичної конференції (19 травня 2011 р., м. Дніпропетровськ). - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2011. - С. 28-30.

27. Сергєєв, В.С. До питання про типологізацію громадсько-політичних мереж / В.С. Сергєєв // Досягнення соціально-гуманітарних наук в сучасній Україні. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (м. Дніпропетровськ, 21 травня 2011 р.). - Д.: Інновація, 2011. - С. 66-67.

АНОТАЦІЇ

Сергєєв В.С. Політичні мережі як форма взаємодії держави та громадянського суспільства (теоретико-методологічний аналіз). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.01 - теорія та історія політичної науки. Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара. Дніпропетровськ, 2011.

Дисертація присвячена вивченню особливостей взаємодії держави і громадянського суспільства як учасників політичних мереж. Політичні мережі виступають як найважливіший інститут формування горизонтальних зв'язків, рівноправних відносин у соціумі, відбивають реальні процеси взаємин між політичними та громадянськими структурами. Концепції політичних мереж доцільно розглядати як уніфікуючий та інтегруючий методологічний підхід, який пропонує ясну й дохідливу основу систематизації емпіричних постановок питань і дослідницьких намірів, забезпечує синтез різних політологічних підходів. Політичні мережі є сукупністю стабільних неієрархічних взаємин, що зв'язують різноманітних акторів, які поділяють спільні політичні інтереси і які здійснюють обмін ресурсами для просування цих інтересів.

Виокремлено дві типологічні форми політичних мереж: громадсько-політичні мережі та мережі державної політики. Показано, що через мережі громадянське суспільство отримує можливість контактувати з урядом, що перетворюється на стимул до громадської самоорганізації. Тому в контексті дослідження громадянського суспільства важливого значення набуває проблема здатності політичних мереж до самоорганізації. Завдяки існуванню політичних мереж громадська самоорганізація як основа громадянського суспільства отримує додаткові стимули до існування та масового розгортання. Запровадження мережних технологій у державному управлінні призвело до створення мереж державної політики, під якими розуміють мережі, члени яких безпосередньо перебувають у державній структурі.

Ключові слова: політичні мережі, держава, громадянське суспільство, мережний підхід, структура політичних мереж, громадська самоорганізація, типи громадсько-політичних мереж, мережні технології державного управління, типи мереж державної політики.

Сергеев В.С. Политические сети как форма взаимодействия государства и гражданского общества (теоретико-методологический анализ). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора политических наук по специальности 23.00.01 - теория и история политической науки. Днепропетровский национальный университет имени Олеся Гончара. Днепропетровск, 2011.

Диссертация посвящена изучению особенностей взаимодействия государства и гражданского общества как участников политических сетей. Политические сети выступают как важнейший институт формирования горизонтальных связей, равноправных отношений в социуме, отражают реальные процессы взаимодействий между политическими и гражданскими структурами. Концепции политических сетей целесообразно рассматривать как унифицирующий и интегрирующий методологический подход, который предлагает ясную и доходчивую основу систематизации эмпирических постановок вопросов и исследовательских намерений, обеспечивает синтез разных политологических подходов.

Политические сети представляют собой совокупность стабильных неиерархических взаимодействий, которые связывают разнообразных акторов, разделяющих общие политические интересы и осуществляющих обмен ресурсами для продвижения этих интересов. Выделяется две типологические формы политических сетей: общественно-политические сети и сети государственной политики. Общественно-политические сети рассматриваются как сети, ориентированные на продвижение определенных (уже выработанных) идей в центры принятия решений (применяя разнообразные лоббисткие технологи, приемы политического маркетинга и т. д.). Сети государственной политики направлены на возобновление связей между сферой управления и сферой выработки политики и включают моральное измерение управления и процесса выработки политического решения.

Показано, что через сети гражданское общество получает возможность контактировать с правительством, что преобразуется в стимул к общественной самоорганизации. Поэтому в контексте исследования гражданского общества важное значение приобретает проблема способности политических сетей к самоорганизации. Благодаря существованию политических сетей общественная самоорганизация как основа гражданского общества получает дополнительный стимул к существованию и массовому разворачиванию. К общественно-политическим сетям относят сети фибрик мысли, сети адвокатского действия, экономические, социальные и духовно-культурные сети, а также транснациональные политические сети.

Применение сетевых технологий в государственном управлении привело к созданию сетей государственной политики, которые прийнято трактовать как сети, члены которых непосредственно пребывают в государственной структуре. Такие сети могут охватывать как отдельные подразделения государственной структури, так и отдельных членов бюрократической вертикали. Такие сети могут ставить перед собой как политические задачи (например, завоевание власти на выборах), так и задачи выработки государственной политики. Они создаются преимущественно для продвижения в СМИ разнообразных интересов своих членов. К сетям государственной политики относят сети сотрудничества отраслевых подразделений на центральном, региональном и местном уровнях (политико-административные сети), сети доверия (на институциональном и персональном уровнях), легитимационные сети, политические сообщества (проблемне и профессиональные сети, эпистемические сообщества).

Выделяется также смешанный тип общественно-политических сетей и сетей государственной политики - общественно-государственные сети, возникновение которых обусловлено тем, что существует большое количество общественных организаций, которые построены и сформированы на основе отраслевого принципа и поэтому для государства, для отдельных его отраслевых ведомств существует мотивация для взаимодействия между этими общественными организациями для решения отдельных вопросов. К таким сетям относятся все лоббисткие сети. В целом общественно-государственные сети следует классифицировать на сбалансированные, преимущественно государственные и преимущественно общественные сети.

Во время рассмотрения политических сетей как формы взаимодействия государства и гражданского общества в постсоветских странах показано, что в них общественно-политические сети формируются как неформальне лоббистские объединения, базирующихся на личных знакомствах (дружеских, семейных, кланових) и влиянии внепрофессиональных и недолжностных факторов, а построение сетей государственной политики осуществляется под воздействием клиентелистских тенденций, обусловленного такими причинами: господство ассимитричных обменов и вертикальных (иерархических) структур управления, подчиненных кланам и клановым стратегиям; наличие вертикальных каналов снабжения информации «сверху вниз»; соединение политиков и бизнесменов, существование тайных альянсов и др. Созданные на постсоветском пространстве эпистемические сообщества как разновидность сетей государственной политики в основном выполняют функции политического трансферта - передачи знаний о возможностях политических, административных и организационных приемов, которые зародились в одной политической среде (западная демократия), в другую среду (постсоветские страны).

Ключевые слова: политические сети, государство, гражданское общество, сетевой подход, структура политических сетей, общественная самоорганизация, типы общественно-политических сетей, сетевые технологи государственного управления, типы сетей государственной политики.

Sergeev V.S. Political networks as the form of interaction of the state and a civil society (the theoretical and methodological analysis). - Manuscript.

The theses on receiving the Doctor's scientific degree in political sciences in specialty 23.00.01 - theory and history of political science. The Dnipropetrovs'k national university of the name Oles' Gonchar. Dnipropetrovs'k, 2011.

The dissertation deals with studying of features of interaction of the state and a civil society as participants of political networks. Political networks act as the main institute of formation of horizontal communications, equal relations in society, reflect real processes of interactions between political and civil structures. Concepts of political networks are expedient for considering as unifying and integrating methodological approach which offers a clear and intelligible basis of ordering of empirical statements of questions and research intentions, provides synthesis of different politological approaches.

Political networks represent set of stable not hierarchical interactions which connect the various actors who are dividing the general political interests and carrying out an exchange by resources for advancement of these interests.

It is allocated two typological forms of political networks: political networks and state policy networks. It is shown that through networks the civil society has an opportunity to contact to the government that will be transformed on stimulus to public self-organising. Therefore in a research context of civil society great value are got by a problem of ability of political networks to self-organising. Thanks to existence of political networks public self-organising as the basis of a civil society receives additional stimulus to existence and mass deployment. Application of network technologies in the government has led to creation of networks of a state policy, which understand the networks which members directly stay in the state structure.

Keywords: political networks, the state, a civil society, the network approach, structure of political networks, social self-organising, types of political networks, network technologists of the government, types of networks of a state policy.

Размещено на Allbest.ru

...