Громадські об’єднання у системі національної безпеки України

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М. П. ДРАГОМАНОВА

УДК 329.7:351.862

23.00.02 - політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

ГРОМАДСЬКІ ОБ'ЄДНАННЯ У СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Корнієвський Олександр Анатолійович

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному інституті стратегічних досліджень

Науковий консультант - доктор філософських наук, професор Парахонський Борис Олександрович, Національний інститут стратегічних досліджень, радник при дирекції.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор Головатий Микола Федорович, Міжрегіональна академія управління персоналом, проректор з наукової роботи;

доктор політичних наук, професор Бортніков Валерій Іванович, Волинський національний університет імені Лесі Українки, завідувач кафедри політології;

доктор історичних наук, професор Кудряченко Андрій Іванович, Інститут європейських досліджень НАН України, директор.

Захист відбудеться “25” березня 2011 року о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.053.12 Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова за адресою: 01601, м. Київ - 30, вул.Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова за адресою: 01601, м. Київ - 30, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розіслано “24” лютого 2011 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради М.А. Остапенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю розвитку політичної теорії та теорії національної безпеки, їх впровадження у сучасну політичну практику України, забезпечення ефективного захисту життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави. Значущість теми дослідження посилюють загальноцивілізаційні процеси, до яких залучається українське суспільство і які потребують впровадження демократичних принципів організації політичної влади у національних державах у спосіб розширення можливостей громадської участі в політичних процесах, посилення впливу інституцій громадянського суспільства на формування та функціонування владних структур усіх рівнів, вироблення та ухвалення за безпосередньої участі громадськості політико-управлінських рішень у сфері національної безпеки. Практика доводить, що ігнорування владою суспільно корисних ініціатив, відсутність механізмів участі громадськості та об'єднань громадян у процесі ухвалення рішень призводять до стагнації суспільства, зростання корупції, створюють загрозу демократичному розвитку країни. Дослідження цієї проблематики є актуальним з огляду на те, що місце та роль громадських об'єднань у системі національної безпеки все ще залишаються невизначеними. Формування цієї системи відбувається під впливом багатьох чинників внутрішнього та зовнішнього походження, передусім багатовимірних процесів глобалізації, які, крім впровадження в національних державах та у відносинах між ними цивілізаційних практик, генерують загрози національному суверенітету та територіальній цілісності держави, посилюють роль наднаціональних організацій за рахунок зменшення влади націй-держав, зниження рівня суб'єктності владних структур національних держав у виконанні своїх зобов'язань перед суспільством.

Відтак актуалізуються дослідження проблеми забезпечення національної безпеки на рівні її недержавної (суспільної) системи за активної участі громадських об'єднань, зокрема неурядових громадських організацій, а також проведення аналізу можливостей України адекватно протидіяти небезпечним тенденціям глобалізації, які посилюють конфліктоформуючі чинники внутрішнього походження. На тлі світової фінансово-економічної кризи та її наслідків, за неефективної економічної та соціальної державної політики, об'єднання громадян своєю повсякденною діяльністю, спрямованою на надання соціальних послуг населенню та створення робочих місць, задоволення потреб громадян у різних сферах життєдіяльності, сприяють забезпеченню соціальної, гуманітарної та інших складових національної безпеки, ініціюють політичні, правові та інші зміни. Це, у свою чергу, актуалізує дослідницьке завдання щодо проведення ґрунтовного аналізу світової та вітчизняної практик самоорганізації громадськості з метою забезпечення безпеки і добробуту громадян, безпечного й сталого розвитку суспільства і держави.

Теоретичним підґрунтям дослідження концепту «громадянське суспільство», соціальне ядро якого складають економічно і політично вільні особистості, розмаїття асоціативних та інституційних форм громадської самоорганізації, нових видів громадської солідарності та взаємодопомоги є праці Дж. Александера, К. Агітона, Е. Арато, Ф. Брайяра, І. Валлерстайна, С. Верби, Е. Геллнера, В. Гелстона, М.-Р. Джалілі, Л. Доная, Б. Едварда, Ш. Зоргбіба, Т. Карозерса, Дж. Кіна, Д. Кермана, Д. Коена, Л. Раймонда, Дж. Розенау, Ч. Тейлора, Ф. Фукуями, І. Шапіро, Ж. Шевальє, Ф. Шміттера. Проблеми національної безпеки (як галузі політологічного знання), можливості її забезпечення через об'єднання громадян у добровільний союз, здатного гарантувати безпеку життя і власності, аналізуються у працях Р. Арона, А. Бергсона, М. Кінга, Б. Рассела, А. Тойнбі, М. Ховарда, А. Швейцера, К. Ясперса. Вивченню впливу реальностей сучасного світу на стан захищеності суспільства присвячені праці З. Баумана, О. Тоффлера, Е. фон Вайцзекера, С. Гантінгтона, М. Делягіна, П. Друкера, В. Іноземцева, Е. Ласло, Б. Ломборга, Д. Медоуза та інших зарубіжних учених.

Щодо сутнісних характеристик, структури та кола завдань, які має вирішувати недержавна система забезпечення національної безпеки, особливої уваги заслуговують розробки російських вчених М. Арсентьєва, П. Белова, О. Буркіна, А. Возженікова, І. Глєбова, І. Даниленка, М. Дзлієва, С. Дмитрієва, В. Корольова, Л. Медведєвої, О. Мітракової, А. Михайлова, С. Проскуріна, О. Прохожєва, А. Рудакова, А. Урсула.

Проблеми становлення та розвитку за сучасної доби громадських об'єднань України, оптимізації їх взаємовідносин з органами влади стали предметом дослідження багатьох вітчизняних учених (Б. Андресюк, В. Бортніков, М. Буник, М. Головатий, А. Грамчук, С. Кириченко, А. Колодій, О. Костенко, І. Кресіна, А. Кудряченко, М. Михальченко, В. Моргун, Т. Розова, Ф. Рудич, М. Рябчук, А. Сіленко, В. Степаненко, С. Тимченко, Р. Чернорог, О. Якубовський та ін.). Ця проблематика відображена у дисертаційних роботах В. Баркова, В. Безверхого, М. Бойчука, О. Горбачової, О. Задоянчука, Г. Зеленько, К. Козлова, В. Кравчук, В. Купрія, А. Матвійчука, В. Новака, В. Новохацького, В. Пащенка, В. Скворця, О. Тинкован, Г. Усаченко, Г. Щедрової. Особливої уваги заслуговує оригінальна за своєю концепцією та об'єктом дослідження праця В. Андрущенка «Організоване суспільство», обґрунтування вченим моделі суспільно-політичної організації в період переходу від тоталітаризму до демократії та самоорганізованого суспільства. Відмітимо також значущість праці Я. Паська «Соціальна держава і громадянське суспільство: співпраця versus протистояння» для аналізу проблеми забезпечення соціальної безпеки за участі громадських організацій та нових соціальних рухів.

Проблемам безпеки людини і громадянина, суспільства і держави, розробці поняттєво-категоріального апарату та визначенню теоретико-методологічних засад, ефективних механізмів забезпечення національної безпеки присвячено чимало праць вітчизняних дослідників. З-поміж них відзначимо роботи В. Білоуса, І. Бінька, О. Бодрука, О. Власюка, О. Данільяна, О. Дергачова, О. Дзьобаня, В. Горбуліна, О. Гончаренка, М. Дмитренка, А. Качинського, Я. Кондратьєва, В. Кременя, В. Крутова, А. Кузьменка, В. Ліпкана, О. Литвиненка, А. Михненка, Н. Нижник, Г. Новицького, М. Ожевана, М. Паламарчука, Б. Парахонського, Г. Перепелиці, С. Пирожкова, М. Розумного, Г. Ситника, А. Смелянцева, О. Хилько, В. Циганова, Л. Шипілової. Втім, вітчизняні вчені до цього часу комплексно не досліджували суб'єктно-об'єктні аспекти місця та ролі різних типів громадських об'єднань у системі національної безпеки України. Маємо констатувати відсутність наукових праць та дисертаційних робіт, присвячених комплексному дослідженню громадянського виміру політики національної безпеки, її забезпечення на рівні недержавної (суспільної) системи у спосіб залучення організованого суспільства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося в рамках комплексних наукових проектів Національного інституту стратегічних досліджень «Проект щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України» (номер ДР 01109U004002), «Щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України» (номер ДР 0110U004004), «Розвиток політичної системи України» (номер ДР 0110U004006).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі порівняльного аналізу світової та вітчизняної практик самоорганізації громадськості визначити умови, необхідні для ефективного використання потенціалу різних типів громадських формувань у системі забезпечення національної безпеки України, а також оптимальні механізми протидії радикальній та екстремістській громадській самоорганізації та діяльності, що загрожує національним інтересам, демократичному розвитку України. громадський безпека самоорганізація екстремістський

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність послідовного вирішення таких завдань:

- сформулювати теоретико-концептуальну базу дослідження процесів громадської самоорганізації у контексті формування організованого, розвиненого громадянського суспільства та його взаємодії з державою задля забезпечення безпеки та добробуту громадян, суспільства і держави;

- систематизувати наявні наукові розробки, присвячені визначенню сутності суспільної безпеки, з'ясувати її нормативно-ціннісні відмінності від інших складових національної безпеки та визначити критерії ефективності;

- довести доцільність створення та визначити основні завдання недержавної системи забезпечення національної безпеки у суспільстві трансформаційного типу, проаналізувати з цією метою світовий досвід залучення громадськості та неурядових організацій до вироблення і реалізації політики національної безпеки;

- здійснити порівняльний аналіз світової та вітчизняної практик самоорганізації громадськості й розвитку громадських об'єднань в умовах посилення небезпек глобалізації, зокрема, встановити особливості впливу на стан національної безпеки України новітніх форм громадської самоорганізації;

- визначити та охарактеризувати визначальні внутрішні та зовнішні чинники впливу на процеси розвитку громадських об'єднань у сучасній Україні;

- обгрунтувати механізми запобігання та протидії деструктивній діяльності квазігромадських, радикальних та екстремістських громадських формувань, які створюють реальні загрози безпеці особистості, суспільства і держави;

- охарактеризувати нинішній стан та визначити критерії ефективності взаємовідносин органів державної влади та інституцій громадянського суспільства у сфері забезпечення національної безпеки України;

- подати авторське бачення шляхів та перспектив оптимізації політико-правових засобів і механізмів забезпечення національної безпеки за активної участі громадян та їх об'єднань, сприяння державою розвитку громадянського суспільства та суспільно-корисної самоорганізації громадян України.

Об'єктом дослідження є громадські об'єднання як невід'ємні складові інституціональної підсистеми політичної системи та основні інституційні елементи громадянського суспільства.

Предметом дослідження є визначення суб'єктно-об'єктних характеристик місця та ролі громадських об'єднань у системі національної безпеки України.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є комплекс світоглядно-філософських, загальнонаукових та спеціальних політологічних методів і підходів, система методологічних принципів: історизму, об'єктивності, системності, послідовності, конкретизації, соціального детермінізму. Системний метод застосовувався у дослідженні національної безпеки як багатоаспектної суспільно-державної проблеми, з метою визначення реально діючих та потенційних недержавних суб'єктів її забезпечення. Використання структурно-функціонального методу дало можливість виокремити визначальні складові предмету дослідження, дворівневу структуру системи забезпечення національної безпеки: на рівні державної та недержавної систем, довести двоїстий вплив громадських об'єднань на формування державної політики у цій сфері. За допомогою порівняльного підходу до аналізу світової та вітчизняної практик самоорганізації громадськості визначено загальні та специфічні, характерні для країн молодої демократії, тенденції розвитку громадських об'єднань в сучасному світі. Застосування інституціонального підходу дало змогу проаналізувати здатність інституцій громадянського суспільства захищати права і свободи громадян; неоінституціонального та соціально-типологічного підходів - проаналізувати динаміку вияву громадських ініціатив та розвитку громадських об'єднань за сучасної доби, дослідити новітні форми самоорганізації громадян в умовах становлення «суспільства мережевих структур», зокрема регресивні форми групової взаємодії та деструктивні форми соціальної солідарності. Застосування синергетичного методу надало додаткових можливостей для аналізу спроможності існуючої системи національної безпеки України адекватно реагувати на виклики і загрози сьогодення. Ефективність дослідження процесів громадської самоорганізації, взаємодії громадських об'єднань з органами державної влади у сфері національної безпеки посилило проведення аналізу емпіричних даних, змісту політико-управлінських рішень, застосування нормативно-онтологічного підходу до аналізу суспільно-політичних явищ і процесів. Серед спеціальних методів також використано мережевий підхід, а саме: у дослідженні міжнародних мереж громадських ініціатив та неурядових організацій, поширення нових соціальних рухів в Україні.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що у дисертаційному дослідженні

вперше:

- проведено системний аналіз громадянського виміру національної безпеки України, відповідно до якого різні типи громадських об'єднань розглядаються як чинники впливу на політику національної безпеки, як і суб'єкти, і об'єкти цієї політики;

- за допомогою історичного методу досліджено еволюцію теоретичних концепцій та підходів до розуміння безпеки як соціального явища, неоднозначного впливу громадян, різних асоціативних та інституційних форм їхньої самоорганізації на стан безпеки людини і громадянина, суспільства і держави у контексті обґрунтування нерозривності функцій розвитку і безпеки як корінних функцій людини і суспільства, невід'ємного взаємозв'язку між прогресивним розвитком суспільства та здатністю системи національної безпеки до самовдосконалення, забезпечення цілісності та безпечного функціонування суспільного організму та державного механізму;

- проаналізовано існуючі в сучасному науково-експертному дискурсі концептуальні підходи до визначення сутності та основних характеристик суспільної безпеки. На відміну від поглядів зарубіжних і вітчизняних експертів недержавних аналітичних структур на суспільну безпеку, яка, на їхню думку, зорієнтована лише на збереження і підтвердження ідентичності суспільства та згуртованості його членів, аргументовано висновок про двоїсту природу суспільної безпеки, наявність умовно соціальної та політичної її складових, залежності безпечного функціонування суспільства від усіх його елементів внутрішнього походження та впливу зовнішніх чинників. Доведено правомірність визнання за категорією «суспільна безпека» ролі родового поняття у визначенні сутності та змістовних характеристик поняття «соціальна безпека», яке відображає соціальні орієнтири суспільства та національні соціальні інтереси;

- проведено порівняльний аналіз громадського рівня забезпечення безпеки національних держав (на прикладі країн розвиненої демократії, європейських постсоціалістичних країн, пострадянських республік). Започатковано новий науковий підхід у дослідженні недержавної (суспільної) системи забезпечення національної безпеки як складової загальної системи її забезпечення у контексті визначення особливостей її формування в суспільстві трансформаційного типу за активної участі недержавних аналітичних структур, суспільно-корисних та соціально орієнтованих різних типів громадських об'єднань, які в кризових умовах перебирають на себе деякі управлінські функції державних органів влади, проявляють здатність до наполегливого відстоювання прав громадян та суспільних інтересів у відносинах з органами влади, постачання соціальних, житлово-комунальних та інших послуг;

- акцентовано увагу на посиленні впливу на стан національної безпеки мережевих громадських ініціатив і структур, передусім соціальних мереж громадських ініціатив. Продемонстровано, що структури мережевого суспільства, нові соціальні рухи можуть бути суб'єктами і забезпечення політики національної безпеки, і реалізації прагматичних цілей політичних та бізнесових структур інших держав, що загрожує національним інтересам. Доведено, що на загальному тлі впровадження «електронної демократії», поширення новітніх інформаційно-комунікативних технологій зростання горизонтальної соціальної мобільності актуалізує необхідність модернізації вертикалі виконавчої влади в Україні, застосування апробованих у сучасному світі практик функціонування «електронного уряду» та «електронної демократії»;

- на політологічному рівні наукового дослідження проаналізовано проблему ефективності взаємовідносин держави і громадянського суспільства у сфері забезпечення національної безпеки; встановлено національну специфіку залучення громадськості України до процесів ухвалення важливих суспільних рішень, формування та реалізації політики національної безпеки, впровадження громадського контролю за її реалізацією; визначено критерії ефективності цих взаємовідносин. Акцентуючи увагу на важливості відкритості та прозорості в діяльності органів державної влади, доведено, що негативним чином на забезпечення національної безпеки України впливає відсутність взаємовідкритості, взаємопотенціювання у відносинах між владними структурами та громадськими об'єднаннями, дієвих механізмів забезпечення реального втілення в життя затверджених народним волевиявленням важливих суспільних рішень, низький рівень репрезентативності організованої громадськості у політико-владних структурах;

удосконалено:

- концептуальні підходи до розуміння сутності та визначальних ознак громадянського суспільства, формування якого в Україні тісно пов'язано з рефлексією формулювання та практичного втілення української національної ідеї, а також поняття «недержавна система забезпечення національної безпеки держави». Запропоновано розуміння цієї системи як попереджувальної, сигнальної щодо появи джерел небезпек і посилення загроз особистості, суспільству і державі; як сукупності заходів щодо залучення громадськості та об'єднань громадян до практичної діяльності, спрямованої на захист національних інтересів та національних цінностей;

- класифікацію ключових характеристик зарубіжної та вітчизняної практик самоорганізації громадськості, сучасного розвитку громадських об'єднань, що дало змогу встановити посилення ролі соціальних, вікових, гендерних, гуманітарних, культурних та інших неполітичних громадських організацій на тлі послаблення впливу політичних партій, з огляду на створення нових каналів впливу організованої громадськості на процеси вироблення та ухвалення політико-управлінських рішень, появу нових форм артикуляції та агрегації суспільних інтересів, що надає процесам громадської самоорганізації політичного характеру;

- підходи до оцінки ризиків негативного впливу деструктивної громадської самоорганізації на процеси державотворення та формування громадської думки, які тісно пов'язані з соціально-економічним, моральним та кризовим станом суспільства;

- концептуальні засади формування системи заходів державного регулювання, спрямованих на підтримку державою суспільно-корисної та соціально орієнтованої діяльності громадських формувань. Визначено, що розробка і реалізація стратегії національного розвитку та системної модернізації України, державної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні, відображення громадянського потенціалу недержавних інституцій в політико-управлінських рішеннях підсилюватиме інституціональні засади залучення організованої громадськості до реалізації політики національної безпеки;

отримали подальший розвиток:

- дослідження зарубіжного досвіду експертно-аналітичного супроводу державної політики національної безпеки за участі недержавних аналітичних, дослідних структур з акцентуванням уваги на тому, що нехтування владою громадської експертної думки має наслідком деінтелектуалізацію правлячого класу, слабкість держави та її вразливість для зовнішніх впливів. Доведено, що використання органами влади у своїй діяльності інноваційних розробок недержавних аналітичних структур, урахування висновків громадської експертизи при прийнятті політико-управлінських рішень дає змогу мінімізувати соціальні та політичні ризики, своєчасно відкоригувати плани та дії;

- теоретичні напрацювання щодо визначення шляхів та перспектив оптимізації відносин між державою та організованим суспільством, впровадження дієвих механізмів інституціоналізації цих відносин, різнорівневого інституту громадського контролю за діяльністю органів влади.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони є методологічною базою у дослідженні сутності та змісту недержавних складових національної безпеки, створюють додаткове підґрунтя для розвитку теорії національної безпеки, вивчення громадської самоорганізації та її впливу на стан національної безпеки. Теоретико-методологічні положення і висновки, викладені у дисертації, можуть бути використані під час підготовки законодавчих актів, документів доктринально-концептуального та політико-організаційного рівнів, спрямованих на удосконалення державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні, підсилення громадського рівня забезпечення політики національної безпеки.

Результати дисертаційного дослідження були використані:

- у науково-дослідних роботах Національного інституту проблем міжнародної безпеки (НІПМБ) «Національна безпека України в умовах формування багатополюсного світу» (номер ДР 0109U005047), «Стратегічні пріоритети зовнішньої політики та політики безпеки України в умовах глобального посилення наднаціональних та транснаціональних структур» (номер ДР 0109U005048), а також під час проведення фундаментального дослідження у сфері національної безпеки (КПКВ 6501020) за темою «Національна безпека України в умовах формування багатополюсного світу», що здійснювалося НІПМБ відповідно до Програми фундаментальних досліджень і прикладних розробок наукових установ РНБО України на 2009 р. (довідка №02/361 від 10.06.2010 р.);

- при підготовці щорічних державних доповідей Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні, а також Державної цільової соціальної програми «Молодь України» на 2009-2015 рр. (довідка № 241/1 від 30.09.2010 р.).

Особистий внесок здобувача у монографії «Молодіжний рух та політичні об'єднання в сучаснiй Українi» в співавторстві з В. М. Якушиком (К.: Київське братство, 1997) полягає у написанні автором розділів ІІ, ІІІ, IV та додатків. У параграфах 1, 3, 4 першого розділу цієї монографії автором проаналізовано методологічні підходи зарубіжних і вітчизняних учених до визначення змісту понять «молодіжний рух» та «молодіжна організація», узагальнений емпіричний матеріал стосовно основних різновидів молодіжних громадських об'єднань, дослідницькі підходи до визначення періодизації українського молодіжного руху. У дисертації не використовувалися ідеї та розробки, які належать співавторам.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження представлені в авторських доповідях і виступах на міжнародних наукових конгресах «Державне управління та місцеве самоврядування» (Харків, 2009, 2010); міжнародних семінарах «Релігія і громадянське суспільство: регіональні, національні і глобальні проекти» (Ялта, 2008), «Етнічність і влада: національний та регіональний вимір нової архітектури безпеки в Європі» (Ялта, 2010); ІV Курасівських читаннях «Політичні конфлікти в сучасній Україні: сутність, витоки, шляхи подолання» (Київ, 2008) та ІІ Слобожанських політологічних читаннях «Права і свободи людини у контексті українського державотворення» (Харків, 2010); всеукраїнських науково-теоретичних і науково-практичних конференціях: «Вивчення молоді на сучасному етапі: питання методології і методики» (Київ, 1995), «Погляд у майбутнє: молодь, суспільство, цивілізація» (Одеса, 1996), «Становлення ліберального суспільства в Україні: традиції, сучасність, перспектива» (Київ, 2001), «Україна незалежна: проблеми державотворення та формування громадянського суспільства» (Київ, 2008), «Молодь у сучасному світі: філософсько-культурологічні виміри» (Київ, 2009), «Державне управління в умовах політичної модернізації України: стан та проблеми» (Київ, 2009), «Стратегія регіонального розвитку: формування та механізми реалізації» (Одеса, 2009), «Галузь науки «Державне управління»: історія, теорія, впровадження» (Київ, 2010); під час роботи «круглих столів»: «Україна - ЄС: на шляху до нового формату відносин» (Київ, 2008), «Українська національна ідея в контексті сучасних політичних процесів» (Київ, 2008).

Публікації. Основні результати та найважливіші висновки дисертаційного дослідження опубліковані в індивідуальній монографії (20,79 друк. арк.), монографії спільно з В. М. Якушиком (8,25 друк. арк., особисто автору належить 5 друк. арк.), 26 наукових статтях (з них 22 - у фахових наукових виданнях з політичних наук), 12 матеріалах і тезах конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (304 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 414 сторінок, з них 383 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено рівень її наукового опрацювання, сформульовано мету, завдання дослідження, його об'єкт і предмет, охарактеризовано методи дослідження, наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх апробації.

У першому розділі - «Методологія дослідження громадської самоорганізації» - визначено теоретичні засади методології аналізу сфери громадської самоорганізації, концептів громадянського суспільства і суспільної безпеки як складової національної безпеки.

У методологічному плані дослідження сфери громадської самоорганізації спирається на низку теоретичних підходів і дослідних напрямів: теорія дії та її різновид - теорія комунікативної дії, теорія груп (теорії зацікавлених груп, соціальних груп), методологічний холізм (раціональний і рефлексивний), загальна теорія безпеки, спеціальні теорії безпеки, основною з яких є теорія національної безпеки, інші теоретико-методологічні конструкції. Найбільш важливими для розуміння сутнісних причин взаємодії громадян, що має наслідком їх об'єднання в асоціативні групи, є теорії соціальної взаємодії, зокрема особливий підхід до пояснення соціальної дії, що склався під впливом ідей М. Вебера і Г. Рітцера, символічного інтеракціонізму Дж. Г. Міда. Значна увага приділена з'ясуванню методологічної позиції М. Ослона до аналізу соціальної взаємодії організованої громадськості, працям Ю. Габермаса, в яких аналізуються основні небезпеки, що загрожують спонтанним процесам самовизначення та групової поведінки. Важливим науковим внеском у дослідження цієї проблематики стало введення англійськими вченими У. Беком і Н. Луманом до наукового обігу поняття «суспільство ризику», в якому під ризиком розуміється система керування загрозами та небезпеками процесам модернізації суспільства.

У роботі доводиться, що перспективними методологічними підходами до аналізу процесів громадської самоорганізації є також застосування інституціонального та неоінституціонального підходів, відповідно до яких соціальні інститути розглядаються як закономірний результат формування стійких паттернів соціальної взаємодії на конкретній території; звернення до «нової теорії груп тиску» («теорії латентних груп»), структурного функціоналізму Т. Парсонса, що базується на принципі дій як самоорганізуючої системи. Актуальними для процесів сучасної самоорганізації громадськості слід вважати ідеологеми «теорії суспільства» Ф. Тьоніса, теорії «суспільства мережевих структур», що складають нову соціальну морфологію громадської самоорганізації. Вельми корисним для аналізу соціально орієнтованої діяльності громадських формувань є застосування соціального мережевого підходу, сутність якого полягає у зосередженні уваги на зв'язках між вузлами чи елементами мережі, цілісності пов'язаних між собою підгруп різноманітних суб'єктів у мережі, впровадженні експліцитних або імпліцитних правил регулювання взаємин і трансакцій у мережевій взаємодії.

У дисертаційному дослідженні проаналізовано методологічну роль концепту громадянського суспільства у формуванні асоціативної поведінки громадян, недержавної системи взаємодії та об'єднання громадян в організовані структури.

Подано авторське розуміння сутності концепту громадянського суспільства: реальне громадянське суспільство є сукупністю усіх способів взаємодії і форм громадської самоорганізації, за допомогою яких забезпечується захищеність життєво важливих особистих і суспільних інтересів, сталий розвиток суспільства, яке взаємодіє з державою заради безпеки особистісної та майнової (відповідно до класичного визначення поняття «безпека»), досягнення спільного добробуту суспільства і держави через здійснення громадського контролю за діяльністю підконтрольних суспільству органів державної влади, що формуються на засадах відкритої конкуренції та професіоналізму. Формування в Україні громадянського суспільства тісно пов'язано з об'єктивацією української національної ідеї. З урахуванням особливостей наближення тих чи інших країн до розвиненої демократії, об'єктивно можуть існувати і розвиватися різні типи громадянського суспільства, що мають різний рівень громадської самоорганізації, інституціалізації громадських ініціатив, представницької демократії.

Результати порівняльного аналізу різних концептуальних підходів до з'ясування змісту концепту суспільної безпеки дають змогу відзначити її двоїсту природу, наявність соціальної (захист природних прав і свобод людини і громадянина, передусім права на життя і добробут), політичної (забезпечення демократії і народного суверенітету, протидія політиці насилля над суспільством з боку політичної влади), інших складових, обумовлених впливом реальних та потенційних загроз національній безпеці. Виходячи з тих міркувань, що наріжним каменем формування суспільних інтересів є система національних цінностей, сутність концепту суспільної безпеки визначає захищеність основних цінностей суспільства (добробут, соціальна справедливість, міжетнічна злагода та міжконфесійне порозуміння, демократичні традиції, культурно-духовні надбання тощо). У дослідженні доводиться, що найефективнішим шляхом забезпечення національної безпеки є своєчасне виявлення й усунення небезпек та перешкод об'єктивно детермінованому суспільному розвитку та недопущення їхнього переростання у реальні загрози національній безпеці. Результативність функціонування суспільної системи безпеки, спрямованої на досягнення високого рівня життя громадян, визначають: діяльність громадських об'єднань з підвищення рівня суспільної активності та громадянської культури; їх здатність до здійснення громадського контролю за діями органів влади, спільного вироблення політико-управлінських рішень, активного протесту у разі відсутності позитивних зрушень у покращенні життя; активна протидія переходу суспільного національного багатства у приватну власність правлячого класу або ж його тіньовому перерозподілу, відстороненню громадськості та її об'єднань від основних важелів влади, штучному втягуванню суспільства в громадянське протистояння через приховування об'єктивної інформації.

Другий розділ - «Недержавна система забезпечення національної безпеки: зарубіжний досвід, можливості для України» - присвячений з'ясуванню змісту, структури та основних завдань забезпечення національної безпеки на рівні недержавної системи, аналізу зарубіжного досвіду залучення громадськості та неурядових організацій до політики національної безпеки, їх соціально значущої діяльності, визначенню специфіки формування та функціонування недержавних аналітичних структур.

Важливо підкреслити, що положення про забезпечення національної безпеки на рівні недержавної (суспільної) системи взагалі відсутнє у базових документах з питань національної безпеки України. Отже, при з'ясуванні місця та ролі того чи іншого різновиду громадських об'єднань України у забезпеченні національної безпеки держави, так само, як і у визначенні механізмів та технологій впливу організованої громадськості на політику у цій сфері, автор виходить з того, що термін «національна безпека» вживається у вітчизняному законодавстві як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави. Повсякденну діяльність громадських формувань, спрямовану на розв'язання нагальних проблем, посилення захищеності життєво-важливих інтересів різних соціально-економічних, вікових груп населення, та, що головне, - результативність цієї діяльності (підвищення рівня та якості життя, безпеки життя та власності, соціальних гарантій тощо), автор вважає своєрідним індикатором їх функціонування як реальних суб'єктів недержавної системи забезпечення національної безпеки.

У дисертації зроблено акцент на тому, що недержавна система забезпечення національної безпеки має вирішувати низку завдань, серед яких підтримка державою суспільно корисних та соціально орієнтованих громадських організацій, налагодження конструктивної взаємодії між ними і органами влади; проведення громадських експертиз політико-управлінських рішень; безпосереднє реагування на ситуації, що загрожують життю і здоров'ю громадян, їх власності, природному і культурному середовищу, правопорядку, міжетнічним відносинам; боротьба з соціальними і моральними негативними явищами, корупцією, безвідповідальністю і некомпетентністю представників державного апарату; забезпечення особистісної безпеки громадян, безпеки підприємницької діяльності; формування громадської думки; залучення громадян до підтримки громадянського миру і злагоди; здійснення громадського контролю за діяльністю органів влади; створення дієвих механізмів захисту конституційних прав і свобод громадян від посягань з боку держави; оптимізація діяльності організаційно-управлінських структур державних органів у спосіб делегування деяких функцій і завдань громадським структурам.

Доведено, що високий рівень впливовості громадськості та неурядових організацій у країнах розвиненої демократії на процеси вироблення та прийняття важливих суспільних рішень обумовлений відкритістю цього процесу, підтримкою державою розвитку громадянського інституційного середовища. Практичні аспекти взаємодії держави і громадянського суспільства характеризує поширена у демократичних країнах практика створення при парламентах та урядах, інших органах влади громадських рад і комісій, які виконують функції громадської експертизи та контролю за діяльністю державних органів, зокрема щодо надання адміністративних та соціальних послуг, захисту прав споживачів, у разі порушення прав та обмеження законних інтересів людей. Особливої уваги заслуговує практика запровадження в Німеччині на комунальному та земельному рівнях механізмів забезпечення реалізації громадських законодавчих ініціатив через подання петицій, проведення плебісцитів, досвід функціонування в США на усіх територіальних рівнях громадських рад (громадських дорадчих комітетів) та спеціалізованих комісій, проведення громадських слухань, форумів, рішення яких є обов'язковими для врахування органами державної влади. Помітного поширення в країнах Європи набула практика створення загальнонаціональних громадських дорадчо-консультативних органів, залучення громадських експертів до процесу вироблення і реалізації політики національної безпеки через різні механізми консультування, що забезпечує прозорість роботи органів державної влади та спонукає їх до адекватного реагування на потреби суспільства, врахування інтересів різних соціальних груп. Більшість консультацій між органами влади та організаціями громадянського суспільства відбуваються у конкретних сферах: освіта, охорона здоров'я, економічний розвиток тощо.

За результатами аналізу зарубіжного досвіду залучення громадськості та неурядових організацій до вироблення та реалізації безпекової політики держави зроблено висновок, що за умов посилення на національну державу впливів глобалізації та «нового регіоналізму», відсутності прямих загроз зовнішньої агресії роль та місце громадських структур визначає їхній реальний вплив на розвиток ситуації у внутрішньополітичній, соціально-економічній, екологічній, культурній, духовній та інших сферах. Тобто йдеться про спроможність громадських структур вирішувати конкретні завдання щодо захисту життя, безпеки та власності громадян, тим самим знижувати рівень соціальної напруженості у суспільстві. Вельми затребуваною автор вважає діяльність недержавних аналітичних структур, орієнтовану на захист національних цінностей від руйнівних зовнішніх впливів. Залучаючи громадськість до сфери державного управління, неурядові аналітичні структури у більшості країн Європи отримали можливість реально впливати на політику національних урядів, реалізацію національних стратегічних планів. Деякі з таких структур набули статусу повноправних спеціалізованих установ, що існують за рахунок надання консультативних послуг органам влади. Діяльність цих структур орієнтована на дослідження і попередження кризових явищ, здійснення постійного моніторингу дій органів влади. У роботі наголошено на доцільності посилення ролі у системі забезпечення національної безпеки громадських структур, створених з метою дослідження власне проблем безпеки та оборони, проведення науково-дослідної діяльності у сфері зовнішньої політики.

Водночас, більшість неурядових аналітичних центрів України, попри позиціонування за назвою, займаються не лише питаннями зовнішньої політики, а й проблемами суто внутрішньополітичними, обумовленими тенденцією до політизації та комерціалізації їхньої діяльності, відсутністю цільового фінансування аналітичних розробок органами влади. Серед перспективних напрямів залучення потенціалу громадських експертів та аналітиків на потреби суспільства і держави визначено оцінка якості та результативності політико-владних рішень, надання альтернативних пропозицій і рекомендацій. Потребує вирішення нагальна проблема, пов'язана із розробкою певних стандартів діяльності недержавних аналітичних структур, впровадженням практики підписання корпоративних угод з чітко визначеними вимогами до якості вихідної аналітичної продукції.

У дисертації зроблено акцент на тому, що в сучасних умовах принципової ваги набуває сприяння становленню потужних експертно-аналітичних центрів, здійснення ними постійного моніторингу національної безпеки та всіх її складових, незалежної експертної оцінки документів концептуального і стратегічного характеру, прогнозування наслідків їх практичної реалізації, впровадження поширеної в зарубіжних країнах практики переходу кадрів з громадського сектору до державного та у зворотному напрямі. Найголовніше те, що нинішні реалії вимагають від громадського експертного середовища інноваційного мислення, здатного своєчасно виявити нові виклики сьогодення та запропонувати українській владі оптимальний інструментарій реалізації курсу на системну модернізацію країни.

За соціально-економічних негараздів зростає потреба у підтримці державою соціально орієнтованих громадських організацій, кількість яких в Україні зростає щороку. Удосконаленню діяльності громадських організацій у соціальній сфері, впровадженню ефективного соціального партнерства має сприяти позитивний досвід країн розвиненої демократії та постсоціалістичних країн Центрально-Східної Європи щодо заохочення організацій громадянського суспільства до надання соціальної допомоги найвразливішим верствам населення, адміністративних послуг у сферах освіти, охорони здоров'я, культури.

У третьому розділі - «Громадські об'єднання та рухи в умовах глобалізації» - проаналізовано світову практику та новітні тенденції самоорганізації громадськості. З'ясовано вплив на стан національної безпеки міжнародних мережевих громадських ініціатив та структур, нових соціальних рухів та діяльності професійних спілок.

За результатами проведення аналізу світової практики самоорганізації громадськості на сучасному етапі можна зробити висновок, що найбільш масовими громадськими організаціями у країнах розвиненої демократії є виключно аполітичні за змістом об'єднання громадян, діяльність яких здебільшого спрямована на захист інтересів і прав своїх членів, лобіювання вимог в органах влади. Це, у свою чергу, посилює значущість асоціативних форм громадської самоорганізації, які спеціалізуються на відображенні та обстоюванні інтересів певних соціальних груп: профспілки, групи ділових людей або промисловців, етнічні та релігійні асоціації громадян. Схожі тенденції спостерігаються у розвитку громадських об'єднань в європейських постсоціалістичних країнах та країнах пострадянського простору. Проаналізовано також діяльність екстремістських організацій правих націоналістів та лівоекстремістських рухів у постсоціалістичних країнах Центрально-Східної Європи, яка становить загрозу державному суверенітету України та її територіальній цілісності. При цьому вказується на існування загрози, пов'язаної з противоправною діяльністю нечисленних ультрарадикальних громадських формувань на території України.

Варто погодитися з думкою дослідників, які вважають, що в сучасній Росії впроваджується державно-патерналістський варіант формування громадянського суспільства, який набув відповідної об'єктивації в Білорусії, що має наслідком встановлення харизматичною владою державного контролю над усіма процесами функціонування третього сектору, відновлення практики одержавлення неурядових організацій та перетворення їх на допоміжні органи держави. Домінування держави над громадянським суспільством у пострадянських країнах пов'язане з чинниками історичного минулого, укоріненими у суспільстві орієнтаціями на сильну одноособову владу (сильну державу), патерналістськими настановами, домінуванням патріархально-підданського типу взаємовідносин між владою і населенням, іншими чинниками, що знижують темпи вільної громадської самоорганізації.

Водночас, в умовах нерозвиненості громадянського суспільства влада у пострадянських республіках взяла на себе значну частину тягаря у вирішенні життєво важливих, передусім соціальних, проблем населення у спосіб реалізації державних програм соціального спрямування, залучивши до цього громадські структури. Досвід країн із сталою демократичною системою доводить, що у функціонуючому громадянському суспільстві саме держава має забезпечувати безпеку суспільства та окремих громадян. Отже, у розвинених демократіях держава бере на себе значну частину зобов'язань з вирішення питань, що стосуються суспільної і соціальної безпеки, виходячи з укоріненого в суспільстві постулату: держава покликана обслуговувати громадянське суспільство, має слугувати йому. У цьому розумінні проведений аналіз нинішнього стану формування громадянського суспільства в пострадянських республіках, в яких чітко простежуються неоавторитарні тенденції, дає підстави стверджувати, що активна соціальна політика держави сприяє дієвому вирішенню нагальних проблем населення, забезпеченню соціальної стабільності, злагоди та безпеки у суспільстві.

Одним з елементів демократичної держави є сильні та незалежні профспілкові організації. Крім політичної функції, західні профспілки виконують основну для них економічну та соцієтальну функції, безпосередньо беруть участь у ринкових відносинах, у своїх діях використовуючи зв'язки з найманими працівниками, координуючи свою діяльність з іншими добровільними асоціаціями - жіночими, іммігрантськими, антивоєнними, екологічними, споживчими товариствами та іншими об'єднаннями громадян. Утім, в умовах зростання впливу підприємницьких організацій профспілковий рух у західному суспільстві на початку ХХІ ст. переживає не кращі часи, а у деяких країнах - самий глибокий занепад за всю історію існування. Відсутність ефективно діючих профспілок в європейських постсоціалістичних країнах, активної позиції у налагодженні соціального діалогу між роботодавцями і працівниками примушує останніх вдаватися до стихійних форм протесту та порушення законів.

Профспілковий рух в Україні продовжує розвиватися в умовах трансформації відносин держави та бізнесу, форм власності та господарювання у напрямі формування соціально орієнтованої ринкової економіки, реформування соціальної політики, вдосконалення процесу економічного діалогу між владою та підприємцями, виконання вітчизняним бізнесом соціальних функцій. Проведений аналіз доводить, що за нинішніх соціально-економічних негараздів актуалізується питання реалізації вітчизняними профспілками захисної та представницької функцій, передусім у сфері соціальної безпеки, захисту соціально-економічних прав та інтересів працівників.

В умовах послаблення підтримки суспільством політичних партій нині у розвинених демократіях спостерігаються вияви феномену антиполітики як процесу поширення різних за спрямуванням суспільно-політичних рухів та організацій, яких об'єднує несприйняття традиційних центрів влади і партій. На відміну від партій, яких суспільство вважає олігархічними структурами, що працюють «на себе», нові соціальні рухи та організації утворюються на нових інституціональних засадах, знаходять собі прихильників серед різних категорій населення, передусім в молодіжному середовищі.

Особливий наголос у дисертації зроблено на розширенні в умовах глобалізації плацдарму для активності неурядових організацій та нових соціальних рухів, посилення їхнього тиску на владу з питань запобігання енергетичній залежності країни, реформування сектору безпеки та проведення військової реформи, регулювання трудової міграції, дотримання прав та свобод громадян, розвитку соціального партнерства.

Політична практика засвідчує, що організована громадськість, об'єднана в мережеві громадські структури, спроможна мобілізувати значну кількість людей на масові протестні акції, організувати просвітницьку кампанію, вплинути на прийняття політико-управлінських рішень, активно використовувати інтернет-технології у виборчих кампаніях та політичних процесах, створюючи таким чином своєрідний комунікаційний майданчик для взаємодії інституцій громадянського суспільства у протидії явищам і процесам, що загрожують суспільству і державі. У дисертації наголошується також на тому, що спрямування загальнонаціональних громадянських ініціатив, об'єднань та рухів мають визначати суспільні та державні пріоритети, культурно-духовні цінності, що визнаються усіма територіальними громадами. Наявність ідеологічної складової мережевих громадських ініціатив призвела до їх підлаштування під інтереси потужних політичних та економічних гравців. Крізь призму національної безпеки проблема політичної заангажованості громадських об'єднань полягає у «підміні інтересів»: інтереси певної групи людей (псевдо-еліти) видаються за цілісні «національні інтереси», нав'язуються й закріплюються відповідними політико-правовими та економічними механізмами. Спричинене такими процесами розшарування суспільства є суттєвим викликом національній безпеці, що, у свою чергу, призводить до політичної корупції, протестних настроїв, соціальної напруженості та правового нігілізму.

У четвертому розділі - «Безпековий вимір діяльності громадських об'єднань України» - аналізуються динаміка та основні тенденції самоорганізації українських громадян, вплив різних типів громадських об'єднань на стан національної безпеки України.

Проведений аналіз розвитку громадських об'єднань у сучасній Україні засвідчує інтенсивний характер процесів громадської самоорганізації, обумовлений затребуваністю активної позиції організованої громадськості, неурядових організацій у захисті та відстоюванні конституційних прав і свобод, життєво важливих інтересів громадян та їх об'єднань. Водночас більшість офіційно зареєстрованих в Україні громадських об'єднань існують формально або функціонують епізодично. Під час проведення виборчих кампаній в масових акціях найбільш активні організовані під такі об'єднання громадські формування, радикальні непартійні групи та місцеві громади. Прикрим є сам факт створення та надання фінансової підтримки діяльності соціально орієнтованим неурядовим організаціям іноземними державними та приватними донорами у рамках реалізації програм міжнародної допомоги, за відсутності ефективної системи підтримки третього сектору українською владою, її формально-символічного ставлення до формування розвиненого громадянського суспільства.

Розвиток громадських об'єднань у сучасній Україні визначають такі тенденції: низький рівень активності значної частини неурядових організацій, а відтак, й невеликі можливості мобілізувати широку громадськість; упереджене ставлення як громадських об'єднань до влади, так і небажання влади бачити в організаціях громадянського суспільства реальних партнерів у розв'язанні проблем різних соціальних груп населення; залежність від зарубіжних донорів; низький професійний рівень діяльності тощо. Основними причинами нерозвиненості волонтерського руху в Україні є низький рівень просвітницької роботи, відсутність фінансової та матеріальної підтримки державою інституту волонтерства, суперечливі процеси становлення відповідальної, прозорої та підзвітної філантропії в Україні.

Дослідження ролі політичних партій України у формуванні політики національної безпеки дозволило дійти висновку, що жодна з них не запропонувала послідовної стратегії забезпечення національної безпеки, виваженої концепції формування громадянського суспільства в Україні. Питаннями національної безпеки цікавилися лише ті партії, представники яких були безпосередньо залучені до роботи парламентських комітетів, сферою діяльності яких була національна безпека, або ж вони виявляли професійний інтерес до цієї сфери. За партійно-парламентської форми правління та олігархізації політичних партій пріоритети державної зовнішньої та безпекової політики багато в чому визначали потужні регіональні адміністративно-економічні та фінансово-промислові групи, фінансово залежні від них та підконтрольні ним правлячі політичні партії.