Теоретико-методологічні виміри технологій легітимації політичної влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

УДК 32.019.51

Спеціальність 23.00.01 - теорія та історія політичної науки

Чернівці - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі соціології та політології Національної металургійної академії України (м. Дніпропетровськ) Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий консультант:

ПОБОЧИЙ Іван Андрійович, доктор політичних наук, професор, Національна металургійна академія України (м. Дніпропетровськ), завідувач кафедри соціології та політології.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, охарактеризовано ступінь її наукової розробки, зв'язок роботи з науковими темами, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет і методологію дослідження; сформульовано наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичне і практичне значення; розкрито особистий внесок здобувача в розробку наукової теми; наведено дані про апробацію та публікації автора за темою дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

У першому розділі "Концептуально-методологічні засади дослідження технологій легітимації політичної влади" розкрито категорійно-понятійні засоби дослідження, розглянуто процес формування концептуальних засад аналізу технологій легітимації політичної влади як засобів забезпечення суспільного визнання суб'єктів політики в боротьбі за здобуття, утримання та реалізацію політичної влади, окреслено методологічний інструментарій вивчення технологій легітимації політичної влади.

У підрозділі 1.1 "Легітимація політичної влади: поняття та сутність" здійснено аналіз концепту легітимації політичної влади, а також розкрито пов'язані з ним поняття.

Встановлено, що термін "легітимація" є похідним від поняття "легітимність", а їх денотати співвідносяться як процес та його результат. До наукового обігу соціальних і гуманітарних наук поняття "легітимність" ввів німецький соціолог М. Вебер, запозичивши його у Г.В. Ф. Гегеля та німецького теоретика права Г. Єллінека. Термін "легітимність" у М. Вебера є близьким за значенням поняттям "престиж" та "визнання". Він перетворив поняття "визнання" в категорію "орієнтації на іншого", в результаті чого "визнання" виявилось конститутивним моментом будь-якої соціальної дії. Термін "легітимність" походить з часів Давнього Риму, де поняття "легітимний" використовувалося для позначення відповідності встановленої влади закону. Визначено, що слова "легітимність", "легітимний", "легітимація" походять від групи однокореневих латинських слів lex, legis, legitimus, legitima, legitimum та інших, які використовували для позначення таких понять як закон, юридична норма, правило, принцип, порядок, право управління, влада, справедливість. В інших європейських мовах слово "легітимність" та однокореневі з ним лексичні одиниці починають вживатись з ХІІІ століття, спочатку у французькій мові, а з ХV ст. - в англійській та інших. У ході розвитку мов значення слів "легітимність" та споріднених з ним поступово розширюється. Так, цим словам, поряд з позивними, надаються також негативні значення, зокрема, "подавати щось несправедливе або морально негідне прийнятним і правильним". У роботі обґрунтовується думка, що поняття "легітимність" характеризує не лише світ політики, а й усю палітру соціальних явищ і процесів, і як таке є поняттям соціальним.

Зазначається, що влада нерозривна з легітимністю, без легітимності не реалізується, оскільки завжди є взаємодією. Стверджується, що політична влада є специфікацією владних відносин у сфері політики. Вона функціонує на всіх рівнях політичної організації суспільства, проникає в усі політичні відносини, інститути, рішення, процеси та явища. Доводиться, що до предметного поля поняття "політична влада" слід включати її суб'єкти (інституційні та неінституційні, формальні та неформальні), об'єкти (різного роду підпорядковані структури, спільноти, групи, індивіди), засоби реалізації та способи функціонування, сукупність яких на внутрішньодержавному рівні може позначатися поняттям "політичний режим", а на зовнішньополітичному - "міжнародний режим". З огляду на всезагальний та інклюзивний характер влади всі політичні інститути, процеси та явища, що є певним втіленням владних відносин, потребують легітимності, від якої залежить їхня функціональність або вплив на суспільні процеси, ефективна реалізація політичних цілей.

Продемонстровано, що в науковому та практично-політичному дискурсах поняття "легітимація" вживається в різних значеннях. За критерієм суб'єкта легітимаційних відносин можна виділити чотири підходи до розуміння терміна "легітимація політичної влади": елітистський (в основі - уявлення про легітимність як результат діяльності еліти з виправдання влади), демократичний (передбачає розуміння легітимності як визнання з боку суспільства), тоталітаристський (легітимність як єдність обґрунтування та визнання, коли обґрунтування просто не може бути не визнано, оскільки виходить від влади, а влада орієнтується на цінності, символи та прагнення суспільства, на підставі яких має здійснюватися беззастережне визнання), об'єктивістський (легітимність як об'єктивна відповідність влади принципам функціонування суспільства чи уявленням його представників, а зовсім не результат обґрунтування та визнання). Обґрунтовано, що більш доцільним є поєднання перших двох підходів - елітистського та демократичного, оскільки їх синтез евристично більш виправданий з огляду на необхідність вивчення як процесу забезпечення легітимності правлячими політичними силами, так і пов'язаного з ним процесу визнання влади з боку суспільства.

Підсумовано, що поняття легітимації політичної влади позначає процес набуття політичною владою суспільної значущості. Достатня значущість політичної влади, яка може розумітись як її легітимність, надає можливість носіям влади здійснювати визначальний вплив на суспільно-політичні процеси. Поняття легітимації політичної влади характеризує процес, який містить дві взаємодіючі та взаємоспрямовані складові. Перша складова - це постійна інституціолізована діяльність суб'єктів політики щодо забезпечення легітимністю своїх претензій на здобуття, реалізацію чи розширення влади. Друга складова - це визнання значущості цих претензій суспільством, його групами чи окремими особами, яка виражається у вірі, довірі, згоді, підтримці ними політичних суб'єктів у боротьбі за владу та її реалізацію.

У підрозділі 1.2 "Формування концептуальних передумов вивчення технологій легітимації політичної влади" простежується еволюція осмислення проблеми легітимації політичної влади в роботах представників світової політичної думки, зарубіжних та вітчизняних фахівців у галузі соціальних та гуманітарних наук, виявляються основні концептуальні підходи до вивчення легітимації політичної влади, аналізуються доцільність застосування та евристичні можливості цих підходів до дослідження технологій легітимації політичної влади.

Продемонстровано, що в межах політичної філософії проблема легітимації політичної влади розглядалася багатьма мислителями, які осмислювали феномени влади та політики, визначаючи способи та шляхи їхнього вдосконалення. Зазначається, що серед представників світової політичної думки особливе значення для осмислення проблеми легітимації влади мають ідеї та розміркування Лао-Цзи, Конфуція, Платона, Аристотеля, Каутільї, Н. Макіавеллі, Т. Гоббса, Дж. Локка, І. Канта, Г.В. Ф. Гегеля та Ф. Ніцше. Саме творча спадщина цих мислителів стала однією із важливих підстав виникнення та розвитку сучасних пізнавальних підходів до осмислення проблеми легітимації політичної влади. Зазначено, що концепція легітимності М. Вебера є результатом своєрідного ідейно-теоретичного синтезу політико-філософських підходів попередників, у межах яких розглядалось питання прийняття та підтримки політичної влади суспільством, та, одночасно, важливою теоретичною передумовою розробки різноманітних концепцій легітимності та легітимації влади представниками сучасної політичної науки в багатьох країнах світу.

Проаналізовано концепції вітчизняних і зарубіжних вчених, що дозволило виділити за критерієм вирішального чинника (домінанти) легітимації дев'ять підходів до вивчення легітимації політичної влади: ціннісно-нормативний, когнітивний, культурологічний, соціологічний, інституційний, комунікативний, психологічний, системний та технологічний. На відміну від інших підходів, саме технологічний підхід дає можливість не лише описати формування легітимності політичної влади, але й осмислити легітимацію політичної влади як процес регулювання суспільного визнання.

У підрозділі 1.3 "Особливості та евристичні переваги технологічного підходу в осмисленні легітимації політичної влади" виявляється сутність, особливості застосування та переваги технологічного підходу як методологічної основи вивчення технологій легітимації політичної влади, визначається поняття технологій легітимації політичної влади, з'ясовуються принципи їх виявлення, характеризується методика їх дослідження.

Доводиться, що порівняно з іншими підходами до легітимації політичної влади, технологічний підхід вирізняється більшим ступенем комплексності, синтетичності та, одночасно, практично-перетворювальною спрямованістю щодо політичної реальності. У межах технологічного підходу усі можливі закономірності, які були виявлені стосовно функціонування легітимації політичної влади завдяки іншим підходам, можуть виступати як правила проектування та здійснення технологій легітимації політичної влади. Перевагою технологічного підходу є те, що він дозволяє розглядати легітимацію політичної влади як зіткнення та взаємодію різноманітних політичних практик, які застосовуються суб'єктами політики в прагненні забезпечення легітимності своїх претензій на здобуття, утримання чи реалізацію влади.

Визначено, що технології легітимації влади належать до політичних технологій. Поняття "технології легітимації влади" охоплює всі можливі процеси, процедури, способи та прийоми, які стосуються легітимації влади та спрямовуються на найбільш оптимальне та ефективне досягнення суспільного визнання політичної влади в інтересах тих чи інших учасників політичного процесу.

В основу запропонованої автором комплексної методики дослідження технологій легітимації політичної влади був покладений технологічний підхід, який ґрунтується на гнучкому поєднанні методологічного арсеналу, притаманного філософським, загальнонауковим та спеціально-науковим підходам. Поєднання різноманітних пізнавальних підходів у межах технологічного підходу обумовлено дослідницькою стратегію роботи, яка орієнтована, по-перше, на вивчення сутнісного виміру технологій легітимації політичної влади через аналіз їх ролі, місця та функцій в процесах здобуття, утримання та реалізації влади; по-друге, на вивчення структури реалізації цих технологій через визначення суб'єкт-об'єктного виміру їх здійснення; по-третє, на дослідження культурно-історичних чинників формування технологій легітимації через виявлення провідних культурно-історичних способів структурування сприйняття та організації досвіду мас; по-четверте, на висвітлення комунікативного, ціннісного та психологічного аспектів здійснення технологій легітимації як детермінант, що визначають їхню ефективність; по-п'яте, на осмислення практично-політичного виміру їх застосування в умовах українських реалій. З огляду на вищевикладене та виходячи із завдань дослідження дисертантом застосовувались діалектичний, герменевтичний, ціннісно-нормативний, культурологічний, соціологічний, інституційний, комунікативний, психологічний та системний підходи.

У другому розділі "Сутнісний та структурний виміри технологій легітимації політичної влади" розкрито сутність технологій легітимації політичної влади через аналіз їх ролі, місця та функцій у процесах здобуття, утримання і реалізації влади, визначено структуру реалізації цих технологій.

У підрозділі 2.1 "Технології легітимації політичної влади як засоби її здобуття, утримання та реалізації" з'ясовано роль, місце та функції технологій легітимації політичної влади в процесах здобуття, утримання і реалізації влади, розглянуто універсальні та контекстуальні детермінанти їх ефективності.

Встановлено, що технології легітимації політичної влади є політичними практиками, які істотно змінюють ступінь легітимності влади політичних суб'єктів, посилюючи чи послаблюючи їх соціальну підтримку, тим самим, спрощуючи чи ускладнюючи їм процес здобуття чи реалізації влади. Виходячи з того, що, по-перше, легітимність є своєрідним нематеріальним, духовним ресурсом, використання якого полегшує процеси здобуття, утримання та реалізації влади, роблячи їх менш затратними та більш результативними; по-друге, універсальною й іманентною характеристикою будь-яких технологій виступає ефективність, технології легітимації політичної влади виступають подвійним ресурсом здобуття та реалізації влади. З одного боку, технології легітимації полегшують та роблять більш ефективним процес отримання легітимності політичними суб'єктами, що є носіями або претендентами на владу, з іншого боку - сама легітимність політичних суб'єктів спрощує реалізацію або здобуття ними влади.

Роль технологій легітимації як подвійного ресурсу здобуття та реалізації влади зумовлює їх розгляд як необхідної складової процесів боротьби за владу, її розподіл та використання. Більш досконалі технології забезпечують суб'єктам політики більш легку та стійку перемогу за владний вплив, а менш ефективні - неухильно послаблюють значущість суб'єктів у політичних процесах разом з їхніми ідеями, критеріями оцінювання наявної політичної реальності та проектами суспільно-політичних перетворень. Досконалість технологій легітимації означає їхню ефективність, яка може визначатись як універсальними чинниками, спільними для усіх технологій такого роду, так і контекстуальними детермінантами, що являють собою вимоги середовища, в якому здійснюються ці технології. Такими контекстуальними детермінантами є специфіка процесів здобуття, зміцнення та реалізації влади, які принципово відрізняються за своєю сутністю та умовами діяльності суб'єктів політики в залежності від їх відношення до влади, а також соціокультурні та суспільно-політичні особливості розгортання технологій легітимації влади. У контексті здобуття влади на перше місце за важливістю виходить функція делегітимації чинної влади, у контексті зміцнення влади - функція недопущення прийнятної для більшості альтернативи правлячим силам, у контексті реалізації влади - функція забезпечення незаперечної значущості владних рішень для більшості суспільства.

З'ясовано, що одним із універсальних моментів будь-яких технологій легітимації політичної влади є їхнє спільне функціональне призначення - легітимність влади. Оскільки легітимність є результатом взаємодії влади та суспільства, технології легітимації спрямовуються на конструювання відносин взаємодії та співробітництва, а їх вплив на свідомість та поведінку суб'єктів соціального визнання влади обумовлений вимогою забезпечення умов щільної та довготривалої взаємодії. Серед спільних функцій технологій легітимації найбільш важливими є, по-перше, посилення впливу чи контролю з боку суб'єктів політики над громадською думкою та політичною поведінкою більшої частини суспільства з метою забезпечення необхідного рівня легітимності для здобуття, збереження, посилення чи використання влади; по-друге, побудова міцних відносин взаємодії та співробітництва між політичними акторами та суспільними силами на довготривалій основі.

Визначено, що в сучасних політичних умовах боротьба за легітимність влади - це боротьба за її визнання більшістю суспільства, яка репрезентує його загальну волю. Здатність заволодіти симпатіями більшості суспільства та зберегти їх є стратегічною метою технологій легітимації політичної влади. Будь-яка політична сила лише завдяки згоді більшості (можливо, мовчазної) може ефективно володарювати. Якщо згоди більшості немає, немає і легітимності діючої влади, а відтак - ефективність такої влади є низькою, оскільки для прийняття та реалізації політичних рішень не вистачає доброї волі як додаткового ресурсу влади та, внаслідок цього, виникає потреба застосування більшого обсягу організаційних, фінансових та інших ресурсів, спрямованих на стимулювання чи примушення виконання владних вимог і боротьбу із саботажем, прихованою та відкритою протидією, наростаючим потоком руйнівної критики, зневір'ям у позитивні перспективи перебування при владі певних політичних сил, зростанням популярності альтернативних політичних проектів і пов'язаних з ними опозиційних сил.

Стверджується, що легітимність влади як результат дії технологій легітимації - це переважна добровільність її прийняття суспільством як найбільш відповідної вимогам та викликам суспільно-політичної реальності. Добровільність випливає з переконання, що політична влада адекватно репрезентує суспільні інтереси та цінності в наявній суспільно-політичній ситуації, а це, у свою чергу, передбачає уявну, символічну чи дійсну співучасть у втіленні поставлених завдань і намічених планів діючої влади та розділення відповідальності з нею за всі наслідки її заходів. Інакше кажучи, легітимність діючої політичної влади має приводити до солідарності суспільства з державою, коли державні інститути сприймаються не як засоби примушення суспільства, а як засоби його об'єднання, удосконалення та подальшого звільнення від усіх форм примушення.

У підрозділі 2.2 "Суб'єкти здійснення технологій легітимації політичної влади" з'ясовано основні суб'єкти застосування технологій легітимації політичної влади, встановлено їх сутнісні ознаки та специфіку.

Визначено, що суб'єкти здійснення технологій легітимації влади характеризуються активним, ініціюючим, керуючим та контролюючим відношенням щодо процесу легітимації. Звідси, суб'єкт здійснення технологій легітимації - це той, хто керує легітимацією за допомогою набору, певної послідовності процедур, спрямованих на здобуття легітимності та підтримки від суб'єктів визнання політичної влади. З огляду на іманентне прагнення до зміцнення легітимності будь-яких політичних суб'єктів, що беруть участь у боротьбі за владу, намагаються її зберегти та ефективно реалізувати, ці суб'єкти одночасно виступають суб'єктами здійснення технологій легітимації, оскільки їх успіх на політичній арені безпосередньо залежить від ефективності здобуття ними легітимності в сприйнятті суспільства та є наслідком використання технологій легітимації, які покликані забезпечити таку ефективність. Якщо суб'єктами здійснення технологій легітимації влади виступають будь-які політичні актори, що ефективно борються за владу, то основними суб'єктами здійснення технологій легітимації, з огляду на їх ключову роль у політичних процесах, є політичні лідери, партії та держави.

Доводиться, що політичний лідер виступає ініціатором смислової взаємодії, суб'єктом наділення новим смислом суспільно-політичної реальності в просторовому та часовому вимірах. Лідеру належить особлива роль інтегрування соціальних груп чи суспільства в цілому на основі об'єднання індивідуальних смислових реальностей в єдиний смисловий універсум, уявлення про який не лише мотивують активність соціальних суб'єктів, що в різний спосіб готові підтримувати свого лідера, а й створюють контекст для легітимації політичного лідера через сприйняття його як творця бажаного майбутнього. Політичний лідер багато в чому визначає набуття легітимності політичними інститутами, довіра та підтримка яких суспільством залежить від того, наскільки вони ототожнюються з лідером, який здатен ефективно управляти легітимаційними процесами. Успішність управління легітимаційними процесами з боку лідера безпосередньо залежить від ефективного здійснення таких технологій легітимації влади як вербалізація ідей, що взаємодіють з інтересами мас, іміджмейкінг, рефреймінг, організація та підтримка зацікавленої комунікації, мобілізуюча та скеровуюча масову поведінку інтерпретація поточної політичної ситуації.

Стверджується, що роль політичної партії як суб'єкта використання технологій легітимації політичної влади доцільно розглядати через призму партійного іміджмейкінгу як найбільш ефективної та комплексної технології, що має на меті посилити легітимність політичної партії в сприйнятті громадян через створення її багатомірного та сприятливого іміджу в суспільній свідомості. Комплексність технології партійного іміджмейкінгу виражається в тому, що вона включає в себе інші технології легітимації влади, зокрема, PR-технології, НЛП-технології, рекламні технології, технології позиціонування, вербалізації, метафоризації, міфологізації, емоціоналізації, маніпуляції, унікальної політичної пропозиції. Поняття "партійного іміджмейкінгу" дозволяє осмислити різноманітні комунікативні, психологічні, символічні, рекламні та маркетингові технології як систему спрямованого технологічного впливу партії на громадську думку з метою отримання необхідної легітимності від громадян, щоб здобути чи утримати політичну владу.

Обґрунтовується думка, що держава в процесі здійснення внутрішньої та зовнішньої політики, прагнучі до внутрішньої та зовнішньої легітимності своєї влади як передумови політичної стабільності, ефективності втілення державних рішень, зміцнення суверенітету та реалізації національних інтересів на міжнародній арені виступає одним із найважливіших суб'єктів використання технологій легітимації влади. Автор зазначає, що внутрішня та зовнішня легітимність державної влади пов'язані між собою та знаходяться у відносинах взаємодоповнюваності, але попри це, технології легітимації, які використовуються державою у внутрішньополітичному та зовнішньополітичному просторах, різняться, що пов'язано зі специфікою процесів формування громадської думки всередині держави та поза її межами.

У підрозділі 2.3 "Громадська думка як головний об'єкт впливу легітимаційних технологій" розкрито значення громадської думки як важливої складової реалізації технологій легітимації влади, проаналізовано особливості впливу на неї суб'єктів здійснення цих технологій.

Обґрунтовано, що головним об'єктом впливу технологій легітимації політичної влади є громадська думка як значущі судження в межах певної спільноти, які визначають ставлення до влади більшості громадян. Саме завдяки технологіям легітимації суб'єкти політики намагаються ефективно впливати на громадську думку, щоб уможливити й полегшити здобуття та реалізацію влади.

Одним із головних завдань у вивченні громадської думки як об'єкта впливу технологій легітимації влади, є з'ясування того, яким саме чином та за рахунок чого технології легітимації влади можуть ефективно впливати на громадську думку. Значною мірою розв'язання цього завдання пов'язане з осмисленням особливостей та закономірностей політичного світосприйняття носіїв громадської думки, яке виступає своєрідним фоном-чинником, що обумовлює значущість суджень, тем, ідей, подій, діючих політичних осіб і сил. Щоб змінити судження громадськості, технології легітимації мають змінити її політичне світосприйняття, що може бути здійснено як через незначне перенесення уваги з одних тем чи об'єктів на інші, актуалізацію пануючих стереотипів, упровадження моделей сприйняття політичного простору, емоційні й оціночні вербалізації поточних ситуацій політичними лідерами та експертами, так і внаслідок реалізації масштабних стратегій із широким використанням міфологізації, ідеологізації та віртуалізації політичної реальності. Ключовими елементами політичного сприйняття, що беруть визначальну участь у формуванні громадської думки, виступають когнітивні схеми, які є структурованими уявленнями про об'єкти політичного світу, їх атрибути та взаємовідносини між ними. До таких схем відносяться когнітивні карти, скріпти та фрейми. Якщо їх використання як ефективних інструментів зміни сприйняття реальності призводить до тих чи інших легітимних інтерпретацій політичної реальності, вони можуть розглядатись як технології легітимації політичної влади.

Відзначається важливість моделі формування громадської думки за допомогою встановлення порядку денного як основи здійснення технологій легітимації влади. У межах цієї моделі одним із варіантів технології легітимації влади стає організація такої політичної події, що впроваджує до "порядку денного" громадськості нову проблему, тематизація якої в мас-медіа посилює легітимність політичної сили, що була пов'язана з цією подією. З'ясовано, що використання моделі формування громадської думки через встановлення порядку денного як основи здійснення технологій легітимації влади дозволяє не лише керувати увагою та настановами суспільства щодо пріоритетного вирішення тих чи інших питань політичними силами, але й мобілізовувати активні дії громадян на підтримку тих політичних акторів, пропозиції яких виглядають найбільш переконливо чи привабливо у світлі необхідності розв'язання найбільш наболілих суспільних проблем. Із моделлю формування громадської думки через встановлення "порядку денного" тісно пов'язана модель праймінгу. Технології легітимації влади на основі праймінгу забезпечують фіксацію, активізацію та актуалізацію таких настанов громадян, які дозволяють тим чи іншим чином оцінювати політичних акторів, що фігурують в інформаційному просторі на фоні відповідних тем та проблем як контекстів сприйняття цих акторів. На відміну від технологій легітимації, що засновані на моделі встановлення "порядку денного" та орієнтовані на посилення значущості проблем, технології легітимації на основі моделі праймінгу побудовані на ефекті виразності, опуклості повідомлень та, тим самим, доступності (з точки зору легкості відтворення у пам'яті) суджень щодо політичних акторів. Однією із моделей формування громадської думки виступає фреймінг, що є фундаментальним механізмом активізації свідомості, завдяки якому відправник повідомлення домагається від його одержувачів певного способу мислення та дії. До основних видів фреймінгових легітимаційних технологій дисертант відносить налаштування, фабрикацію та дискредитацію.

Доведено, що ефективною технологією легітимації є витік інформації. Продемонстровано, що ця технологія успішно використовувалась як правлячими, так і опозиційними політичними суб'єктами.

Визначено, що образи ворога та боротьби мають надзвичайну значущість для легітимації політичної влади. Тому технології легітимації влади, у механізмі впливу яких закладений принцип конструювання політичної реальності на основі розділення на ворогів і друзів, відзначаються високим потенціалом дії. Такі технології за рахунок відповідного переструктурування політичного сприйняття громадськості, можуть не лише мобілізовувати суспільно-політичні сили, спрямовуючи їх на легітимацію та підтримку влади політичних суб'єктів, а й легітимувати будь-які, навіть підступні, вчинки щодо політичних опонентів, які марковані як вороги.

Доведено, що особливості впливу суб'єктів здійснення технологій легітимації політичної влади на громадську думку визначаються, по-перше, закономірностями її формування; по-друге, персональними, інституційними й іншими визначальними характеристиками цих суб'єктів; по-третє, видовими універсальними та специфічними контекстуальними рисами технологій легітимації політичної влади.

У третьому розділі "Культурно-історичні чинники формування технологій легітимації політичної влади" проаналізовано культурно-історичні чинники формування технологій легітимації через виявлення провідних культурно-історичних способів сприйняття суспільно-політичної реальності громадськістю.

У підрозділі 3.1 "Міф та релігія як чинники формування технологій легітимації влади" з'ясовано роль міфу та релігії як культурно-історичних форм конструювання технологій легітимації політичної влади.

Визначено, що за допомогою міфів у суспільній свідомості відбувається підміна реального уявним у формі спрощених, образно-емоційних і символічних моделей суспільних та політичних відносин, тобто їх міфологізація. Зазначається, що слід відрізняти стихійну міфологізацію як спробу пояснити складність явищ та процесів світу, щоб виробити практичні норми взаємодії з ним, від цілеспрямованої міфологізації, яка використовується елітами для боротьби за владу та виправдання свого панування в очах суспільства. У випадку ефективної цілеспрямованої міфологізації, покликаної зміцнити легітимність влади, можна говорити про міфологізацію як технологію легітимації політичної влади. Стверджується, що формування політичного сприйняття за допомогою міфологізації відбувається не через заперечення сприйманої реальності, а через успішну спробу пояснити її по-новому завдяки образам, знакам та символам, які мають емоційно-активізуючий вплив на суспільство. Дієвість, унікальність та універсальність міфологізації як технології легітимації влади полягає в тому, що міф підтримує та посилює бажання політичної групи чи спільноти, мотивуючи та мобілізуючи її активність у потрібному для суб'єкта міфотворчості напрямі. Обґрунтовується думка, що будь-яка міфологізація як легітимаційна технологія, ґрунтується не стільки на вірі в істинність міфу, скільки на вірі у вищу цінність діяльності, яка спрямована на втілення в реальність найбільш фантастичних мрій, здійснення яких очікує масова свідомість.