Свобода особи в українській політичній думці правого спрямування (20–30-х рр. ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

УДК 32.001: 342.721(477)“192/193”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Свобода особи в українській політичній думці правого спрямування (20-30-х рр. ХХ ст.)

Спеціальність: 23.00.01 - теорія та історія політичної науки

Вдовичин Ігор Ярославович

Львів - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії держави і права Львівської комерційної академії (Укоопспілка).

Науковий консультант: доктор політичних наук, професор

Денисенко Валерій Миколайович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри теорії та історії політичної науки

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор Кармазіна Марія Степанівна, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, завідувач відділу соціально-політичної історії, Заслужений діяч науки і техніки України

доктор політичних наук, доцент Нагорняк Михайло Миколайович, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, професор кафедри міжнародних відносин

доктор політичних наук, професор Чемшит Олександр Олександрович, Севастопольський національний технічний університет, завідувач кафедри філософських і соціальних наук

Захист відбудеться 30 вересня о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.17 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: вул. Університетська, 1 (ауд. 301), м. Львів, 79000, тел. 239-44-62.

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: вул. Драгоманова, 5, м. Львів, 79005.

Автореферат розіслано «27» серпня 2011 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О. М. Сорба

політичний клерикальний консерватизм свобода

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Складний і неоднозначний процес державотворення в Україні підтвердив необхідність зламу суспільно-політичних відносин, традиційно зорієнтованих на патерналістський характер взаємин особи й держави, перетворення артикульованих ідей свободи особи на політичну практику. Погляди на свободу людини здебільшого визначаються інтелектуальним та політичним досвідом минулого, концептуалізованим у теоретичних та ідеологічних системах. Отож помилковим є твердження, що традиційні концептуальні підходи до аналізу свободи особи та напрацьовані політичною думкою відповіді на питання, пов'язані зі складнощами цієї проблематики, у сучасних умовах є неефективними. Попри наявність низки здійснених упродовж двох останніх десятиліть наукових досліджень, які висвітлюють ідейно-теоретичні надбання української політичної думки міжвоєнного періоду, донині не вивчено чимало питань, пов'язаних із цією проблематикою. Зокрема, недослідженою в цьому контексті є значна частина ідейно-теоретичної спадщини мислителів правого спектра української політичної думки.

Політична історія міжвоєнного періоду не лише засвідчила реальність формування суспільств, зорієнтованих на обмеження свободи особи, а й акумулювала інтелектуальний досвід, здатний забезпечити соціально відповідальну свободу. Утім повноцінному використанню здобутків української політичної думки правого спрямування (націоналізму й консерватизму) заважають стереотипи. Якщо державницький підхід представників української політичної думки правого спрямування є загальновизнаним, то концепція захисту свободи особи, яку обговорювали Ю. Вассиян, Д. Донцов, В. Кучабський, В. Липинський, Ю. Липа, В. Мартинець, О. Назарук, М. Сціборський, С. Томашівський, А. Шептицький та багато інших, менш відомих представників українського консерватизму й націоналізму, не розглядається однозначно і не має ґрунтовної наукової інтерпретації.

Дослідження, у яких ставиться під сумнів вагомість проблеми свободи особи в теоретичних та ідеологічних концептах українських правих сил, не враховують їх послідовної й наполегливої боротьби за європейський політичний і культурний вибір України, за подолання розриву між декларованими гаслами й політичною практикою. В українській політичній думці правого спрямування наголошувалося, що свободу людини предметно можна розглядати тільки в межах певних політичних, історичних, культурних, економічних реалій та співвідносних з ними державно-політичних інструментів. Така доктрина цілком відповідала традиції поміркованої європейської політичної думки, що остерігалася радикальних соціальних експериментів, апологети яких вважали і вважають за можливе в один момент змінити недосконале суспільство, рішуче ліквідувавши очевидні недоліки особи й політичної системи.

Чимало проблем, що виникають нині у цій площині, спричинені саме запереченням інтелектуального і практичного досвіду минулого. Його зважене застосування є доречним і необхідним. Тож наше дослідження актуалізоване ще й потребою переосмислити чинні підходи до трактування визначеної теми, відтак, й виробити такий підхід, який дав би змогу докладно й об'єктивно вивчити її.

Отже, актуальність нашого дослідження зумовлена теоретичними й політико-практичними аспектами проблеми. Теоретичний аспект детермінований необхідністю розробки теоретико-методологічної схеми аналізу забезпечення свободи особи в сучасних динамічних політичних процесах. Це має сприяти подоланню значної методологічної розгубленості, що виникла у зв'язку з потребою забезпечення реалізації свободи особи в умовах інтенсивного зростання домагань індивіда на максимальну незалежність від суспільства і водночас очевидною тенденцію зростання прагнення особи уникати відповідальності за власну долю, перекладання вибору рішення на суспільство, владу, оточення, у поєднанні з вимогами особи гарантувати комфортні умови особистісного буття. Політико-практичний аспект пояснюється тим, що вироблення нової методологічної стратегії дослідження поглядів української політичної думки правого спрямування міжвоєнного періоду дасть змогу з'ясувати не тільки обстоювані її представниками теоретичні засади окресленої проблематики, а й відповісти на ті питання, які закономірно виникають у контексті емпіричного аналізу перехідного процесу в пострадянській Україні. Ідеться, зокрема, про визначення причин труднощів шляху трансформаційних змін, про формування політичного й культурного інструментарію, необхідного для забезпечення свободи особи без руйнування інституційних обмежень, що неминуче призводить до утвердження авторитарних чи навіть тоталітарних режимів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах теми дослідження Львівської комерційної академії «Проблеми правового регулювання прав людини в Україні».

Метою дослідження є науково-теоретичний аналіз та систематизація поглядів на свободу особи, концептуалізованих українською політичною думкою правого спрямування 20-30-х рр. ХХ ст.

Для досягнення мети передбачено вирішити такі дослідницькі завдання:

визначити ступінь наукової розробки та джерельну основу досліджуваної проблеми, встановити основні історичні віхи утвердження поняття «свобода», проаналізувати теоретичне обґрунтування оптимальних параметрів свободи особи;

з'ясувати теоретико-методологічні засади вивчення процесу формування ідей свободи людини в періоди авторитарних і тоталітарних режимів зарубіжною та вітчизняною політичною думкою;

визначити особливості методологічних підходів до осмислення свободи як категорії політичної науки;

систематизувати світоглядні засади правих політичних сил; розкрити суть сучасних наукових традицій в осмисленні цього феномену, а також уточнити зміст категорії «праві»;

увиразнити основні методологічні підходи до аналізу націоналізму як світоглядного концепту, дослідити специфіку цієї ідеології в тогочасних українських політичних реаліях; схарактеризувати підходи різновекторних течій української політичної думки, які трактували себе як націоналістичні, до свободи особи як суспільного феномену;

визначити та систематизувати основні теоретичні підходи консерватизму міжвоєнного періоду до свободи особи;

встановити особливості світоглядних засад клерикального напряму українського консерватизму;

розкрити підходи української політичної думки правого спрямування до суспільно-політичної відповідальності людини в контексті визначення меж свободи;

концептуалізувати суспільно-політичну діяльність як вимір свободи особи;

з'ясувати характер взаємозв'язку і взаємовпливів інституційних механізмів суспільного буття і морально-етичних складових індивідуальності людини на здійснення свободи особи в українській політичній думці правого спрямування;

дослідити зміст творення суверенної держави як інструменту забезпечення соціокультурного простору реалізації свободи особи;

сформулювати суть свободи особи як вияву особистих та громадянських прав і свобод в українській політичній думці правого спрямування;

розкрити підходи української політичної думки правого спрямування до свободи особи та проблем політичного лідерства в контексті свободи особи.

Об'єктом дослідження є теоретична та ідеологічна спадщина української політичної думки правого спрямування 20-30-х рр. ХХ ст.

Предметом дослідження є концепції свободи особи в українській політичній думці правого спрямування, духовно-культурні та інституційні механізми її реалізації.

Хронологічні рамки дослідження визначено періодом 1920-1930-х рр. ХХ ст. - від завершення Визвольних змагань українського народу 1917-1920 рр. до початку Другої світової війни. Це зумовлено необхідністю визначення в певних історичних подіях посутніх світоглядних «точок біфуркації», що потребує соціалізації в часі й певній історико-культурній окресленості, обумовленій певним політичним, історичним, культурним, духовним досвідом та інтегрованістю у відповідну традицію.

Теоретико-методологічною основою дослідження є принципи міждисциплінарності, цілісності, історизму, логічної неупередженості, об'єктивності, повноти та наукового плюралізму під час реконструкції теоретичної та ідеологічної спадщини української політичної думки правого спрямування 20-30-х рр. ХХ ст. щодо свободи особи. Щоб виконати поставлені завдання, використано систему філософських, загальнонаукових і спеціальних політологічних методів. Зокрема, за допомогою методу аналізу і синтезу сформовано теоретико-методологічні засади дослідження; системний метод зумовив необхідність аналізу середовища і власне дозволив проаналізувати праву українську політичну думку, яка у процесі свого розвитку взаємодіє зі складовими політичного процесу і здійснює взаємовплив; застосовано також метод сходження від загального до конкретного.

У дослідженні використано діалектичний взаємозв'язок історичного і логічного методів пізнання. За допомогою історичного методу осмислено нагромаджений потенціал філософсько-політичних ідей, здатних уточнити теоретичні підходи до вирішення проблем свободи особи і в аналізованому напрямі української політичної думки, і в застосуванні до сучасної політичної практики. Логічний метод дозволив методологічно обґрунтувати ідею свободи особи в усіх її істотних, закономірних зв'язках і відносинах. Взаємозв'язок історичного та логічного методів не зводиться до механічного відтворення послідовності історичного розвитку певного етапу української політичної думки, а дозволяє перетворювати нагромаджений евристичний потенціал на якісно нові узагальнювальні висновки і практичну дію. За допомогою аксіологічного підходу проаналізовано погляди української політичної думки правого спрямування щодо розв'язання проблеми свободи особи в контексті якісних параметрів самореалізації. Соціокультурний підхід став підґрунтям для аналізу взаємодії культури, традицій та національної ідеї у формуванні світоглядних засад правої української політичної думки.

Світоглядні концепти української політичної думки проаналізовано в контексті синергетичної парадигми як підстави для розуміння нелінійної інтерпретації духовних і політичних процесів, що визначають процес здійснення свободи особи в умовах бездержавності України.

Наукова новизна одержаних результатів визначається сукупністю поставлених завдань і засобами їх вирішення. Здійснене дослідження є першим комплексним науковим вивченням теоретичних та ідеологічних концепцій свободи особи в українській політичній думці правого спрямування 20-30-х рр. ХХ ст. Наукові результати конкретизовано в таких положеннях:

вперше на основі комплексного аналізу правої української політичної думки визначено роль і місце концепту свободи особи в її світоглядній доктрині, співвідношення між ідеями її представників та поглядами європейської політичної думки на окреслену проблему. Зокрема, обґрунтовано тезу про те, що цілісне уявлення про аргументовану інтерпретацію поглядів української політичної думки правого спектра на свободу особи забезпечується завдяки аналізу історичних, політичних і культурних процесів, що сприяє виявленню реальних сенсів тлумачення та реалізації свободи особи;

розкрито суть теоретичної концепції свободи особи в українській політичній думці правого спрямування як самореалізації та самодіяльності людини; доведено, що відповідно до її світоглядних основ духовно-етичні засади особи і суспільства є засадничими у формуванні цілісної основи відповідальної свободи особи;

розкрито взаємозв'язок свободи особи як особистого зусилля з відповідними інституційними аспектами. Зроблено висновок, що українська політична думка правого спрямування передовсім виокремлювала внутрішнє усамостійнення особи, набуття нею такої сукупності рис, які формують її як самодостатню індивідуальність, спроможну обстоювати свої свободу й права, наголошуючи водночас, що поза межами свободи особи державотворення не мало сенсу;

вперше систематизовано політичні ідеї представників української політичної думки правого спрямування, які були використані для перетворення теоретичних концептів свободи на політичну практику самореалізації свободи - самоорганізації, самооборони, самодопомоги, самовизволення, самоемансипації. Самостійність розглядалася передовсім не в колективістській інтерпретації, а в індивідуальній (особистісній) як засвоєння індивідом самобутнього внутрішнього життя і набуття ним певної психологічної спроможності захистити власне «Я». Обґрунтовано думку про те, що ці ідеї формувалися у відповідь на кризові виклики історичної й політичної реальності та були покликані долати негативне політичне середовище й утверджувати самодостатню й усвідомлену політичну активність особи;

доведено, що українська політична думка правого спрямування акцентувала увагу на свободі особи як вирішальному чиннику реалізації традиційних цінностей правих політичних сил - держави, нації, культури, історичної пам'яті;

визначено свободу особи як реалізацію політичних цінностей через засвоєння і розвиток культурної традиції. Відсутність в Україні в тогочасних історико-політичних реаліях умов самореалізації у форматі «особа - нація - держава» спричинилися до того, що найактивніша частина української спільноти розпочала інтелектуальну й політико-практичну діяльність у напрямі їх створення;

встановлено, що в українській політичній думці правого спрямування держава розглядалася як інструмент забезпечення соціокультурного простору реалізації свободи особи;

визначено, що в українській політичній думці правого спрямування свобода особи інтерпретувалася як здійснення особистих та громадянських прав і свобод;

доведено, що проблеми політичного лідерства в українській політичній думці правого спрямування інтерпретувалися як інструментарій реалізації свободи особи і державотворення.

Уточнено:

- поняття «праві», яке набуває змістовного наповнення в конкретному політичному контексті. Терміном «праві» у праці позначено політичні сили, які висловлюють ідейну підтримку приватній власності, релігії, національній й історично-культурній традиції та наголошують на небезпеках лише позитивістського тлумачення соціально-політичних процесів;

-поняття «націоналізм», у контексті української політичної думки правого спрямування, як теорія і практика етнічних і соціально-політичних відносин у суспільстві, які ґрунтуються на самоідентифікації та емансипації нації в розв'язанні політичних, державних, економічних, соціокультурних проблем суспільного розвитку і реалізуються в різноаспектних формах політичної, соціально-економічної діяльності, а також і через особисте зусилля, тобто власна активність, самодіяльність є основою політичного і національного визволення;

- поняття «консерватизм», яке набуває різних форм у різні історичні періоди. В українській політичній думці правого спрямування консерватизм протистоїть революційному розв'язанню політичних і соціальних проблем і в період радикальних змін не може його толерувати у випадку закріплення ним традиції нічим не обмеженої держави, зневаги до моральності, нищення приватної власності; дотримується підходу, що домінування винятково індивідуального інтересу над суспільним є загрозливим для свободи особи; держава є вторинною щодо громадянського суспільства; володіння власністю є невіддільною складовою частиною забезпечення соціального порядку та свободи особи; політика підпорядковується загальному моральному порядку; окрім законодавства, суспільством керують звичаї та традиції (зокрема національні), які пов'язують минуле із сучасним.

Набули подальшого розвитку:

- обґрунтування значущості засвоєння політичної ідеології, певного світогляду, що забезпечує структурування партійної системи, надає діяльності політичних партій ознак цілісності та системності, чітко фіксує ту чи іншу концепцію розвитку суспільства та його політичної системи, прибічники якої висувають різноманітні проекти соціальних, економічних, політичних змін і тим долучаються до формування та забезпечення функціонування громадянського суспільства і політичної системи загалом;

- інтерпретація держави як інструменту соціокультурних відносин, що забезпечують простір для реалізації свободи особи; визначено політичні та соціально-економічні мотиви європейської інтеграції України, обґрунтовано існування їх тісної взаємозалежності та взаємовпливу;

- обґрунтування свобода особи як вияву особистих та громадянських прав і свобод у межах конкретних політичних інститутів; окреслено модель громадянського суспільства, у межах якої актуалізовано поняття громадянської заангажованості й конкретизовано причини її стимулювання, які враховують європейські принципи побудови громадянського суспільства; розглянуто роль місцевого самоврядування як чинника забезпечення свободи особи;

- трактування ролі політичної еліти в контексті забезпечення свободи особи; конкретизовано умови й шляхи формування політичної еліти з рисами, властивими європейській традиції відповідальної влади; для подолання негативних ознак політичної культури сучасного українського суспільства виокремлено її конкретні ціннісні аспекти, що мають сформувати адекватність сприйняття і розуміння політичних процесів європейського типу.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів дослідження визначено насамперед його актуальністю, новизною і сукупністю положень, які підлягають науковому аналізу.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони є певним прирощенням теоретичного знання у площині проблем свободи особи, взаємовпливу інституційних процесів і духовно-культурних, морально-етичних та правових чинників забезпечення процесів реалізації свободи особи. Поглиблено можливості використання синергетичного, герменевтичного, культурно-цивілізаційного підходів до дослідження європейської та української політичної думки. Усе це забезпечує можливість використання результатів та висновків дослідження під час проведення подальших науково-дослідних розвідок у царині свободи особи та її здійснення.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх застосування для розробки й успішного здійснення соціально-політичної та економічної модернізації України, заходів щодо подальшого вдосконалення політичної системи нашої держави на тлі врахування її культурно-цивілізаційних традицій і потреб, шляхом забезпечення оптимальних можливостей для реалізації особою власної свободи. Результати дослідження можуть стати основою для написання підручників та навчальних посібників, розробки й викладання спеціальних курсів із цієї проблематики, при підготовці фахівців з політології, державного управління, права, у законопроектній діяльності тощо.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дослідження апробовано у формі доповідей та обговорень на міжнародних, всеукраїнських і регіональних наукових конференціях: «Теоретичні та організаційні проблеми формування репертуару української книги та періодики» (Львів, 1995); «Українська періодика: історія і сучасність» (Львів, 1995, 1998, 2000, 2002); «Книга в соціокультурному просторі: Досвід книговидання XIX-XX ст. і сучасні проблеми» (Львів, 1995); «Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи» (Львів, 2001); «Глобалізація та інтеграційні процеси в сучасному світі: виклики та шанси для України» (Львів, 2003); «Трансформація політичних систем України і Польщі в умовах європейської інтеграції» (Львів, 2003); «Проблеми та перспективи викладання політології у Вищій школі» (Львів, 2006); «В'ячеслав Липинський в історії, теорії та практиці українського державотворення» (Луцьк, 2007); «Політична наука в Україні: стан і перспективи» (Львів, 2007); «Методологія політичної науки» (Львів, 2008); «Україна та Польща у вимірі незалежності (1918-2008 рр.)» (Львів, 2008); «Методологія політичної науки (ІІ читання)» (Львів, 2010 р.) та ін.

Публікації. Результати дослідження відображено в індивідуальній монографії: Вдовичин І. Я. «Свобода особи в правій українській політичній думці (20-30 рр. ХХ ст.)» (Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. - 512 с.); 24 наукових статтях, у виданнях, зарахованих ВАК України до фахових у галузі політичних наук, та у 23 доповідях на конференціях, семінарах, «круглих столах».

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження, його предметом та вибраною методологією. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (955 позицій). Загальний обсяг рукопису становить 398 сторінок (з них 368 - основний текст).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми й проблеми дослідження, джерельну базу, сформульовано цілі та завдання дослідження, визначено об'єкт, предмет, методологічну й теоретичну базу, методи дослідження; розкрито основні напрями дослідження, наукову новизну, теоретичну та практичну цінність дослідження, зв'язок дисертації з науковими програмами і темами, висвітлено апробацію результатів дослідження.

У розділі 1 «Джерельна база та методологія дослідження» структуровано джерела дослідження, узагальнено ретроспективу й сучасні напрями у вивченні української політичної думки правого спрямування, виокремлено аспекти, що стосуються свободи особи, та вибрано методологію вивчення наукової проблеми.

У підрозділі 1.1 «Історіографічні та джерелознавчі аспекти дослідження» розкрито історико-політичні умови формування світоглядних засад української політичної думки правого спрямування, основні ідеологічні підходи до її інтерпретації, схарактеризовано сукупність джерел.

У пункті 1.1.1 «Стан наукової розробки теми» розглянуті праці, які присвячені українській політичні думці правого спрямування, поділено на такі групи: 1) радянська історіографія; 2) праці, базовані на апологетиці правої думки; 3) праці західних дослідників; 4) сучасні дослідження, зорієнтовані на об'єктивне наукове розкриття теми.

У радянській суспільствознавчій науці поняття «націоналізм» об'єднувало усі напрями політичної думки та політичні рухи, які відкрито протистояли радикальному соціальному експерименту, що здійснювався під гаслами соціальної рівності і справедливості. Вивчення радянської історіографії зазначеної теми є необхідним, оскільки вона містить багато потрібного фактичного матеріалу. Серед досліджень цього періоду слід назвати праці М. Олексюка, Ю. Римаренка, В. Трощинського, В. Чередніченка, В. Шевцова. Основні труднощі в оцінюванні української політичної думки правого спрямування викликані передусім ігноруванням у попередній період модернізаційного потенціалу, який вона розкривала в українському суспільстві. Приєднання до європейського модернізаційного проекту передбачало збереження ідентичності, що також не суперечить європейській інтелектуальній традиції свободи особи.

Для аналізу політичної думки правого політичного спрямування міжвоєнного періоду та історичної епохи загалом було використано наукові напрацювання вітчизняних та зарубіжних дослідників, таких як Т. Андрусяк, Б. Андрусишин, Д. Армстронг, О. Баган, П. Балей, А. Бедрій, Л. Білас, К. Бондаренко, І. Васюта, І. Варзар, Ю. Вільчинський, Л. Винар, К. Галушко, М. Гетьманчук, C. Гелей, М. Горєлов, Я. Грицак, Т. Гунчак, Я. Дашкевич, В. Деревінський, О. Зайцев, М. Кармазіна, Г. Касьянов, С. Квіт, Ф. Кирилюк, Ю. Киричук, М. Климишин, М. Козицький, А. Колодій, О. Красівський, С. Кульчицький, Б. Кухта, Ю. Левенець, І. Лисяк-Рудницький, Я. Малик, І. Мельник, О. Мотиль, М. Нагорняк, Й. Надольський, М. Олексюк, Т. Осташко, Я. Пеленський, О. Полішук, О. Пріцак, С. Приходько, Ю. Римаренко, Г. Сварник, О. Сич, М. Сосновський, В. Трощинський, Я. Турчин, В. Чередніченко, Д. Чижевський, О. Чемшит, М. Швагуляк, В. Шевцов, Р. Шпорлюк, О. Юристовський, О. Яременко, В. Ярошенко та ін.

Українські дослідники зосереджують увагу переважно на політичній історії та концепціях майбутнього державного будівництва, а питання політичної й особистої свободи людини в теоретичних та ідеологічних напрацюваннях українських мислителів, що представляли державницький напрям політичної думки, аналізують дотично. Незважаючи на великий обсяг опрацьованого матеріалу, історичного та інтелектуального, узагальнювальних досліджень поки що не створено. Вочевидь, дослідження проблематики свободи особи в українській політичній думці правого спрямування мають великі перспективи і з огляду на необхідність вивчення принципово важливої теми, яка дозволяє розкрити і сенс творення незалежної держави, і через політичні, правові та духовно-культурні складові реалізації свободи людини.

У пункті 1.1.2 «Джерельна основа дослідження» з'ясовано, що дослідження поглядів української політичної думки правого спрямування на свободу особи ґрунтується на значному та різноманітному масиві джерел. Для створення комплексного уявлення про їхній стан та значення застосовано проблемний аналіз за такими тематичними блоками: 1) твори мислителів; 2) партійна преса та публікації діячів, світоглядно близькі до тієї чи іншої течії української думки правого спрямування; 3) матеріали, які можуть бути інтерпретовані як офіційні документи певних політичних сил; 4) збірники матеріалів.

Провідне місце у формуванні та становленні тогочасної української національної свідомості й ідеології посідає Д. Донцов. У 1921 р. виходить його праця «Підстави нашої політики», а 1926 р. - «Націоналізм». Як редактор періодичних видань «Заграва», «Літературно-Науковий Вістник», «Вістник», він публікує на їхніх сторінках власні статті та визначає світоглядний напрям часописів. Чимала кількість цінної інформації, одержаної внаслідок розкриття змісту недоступних донедавна періодичних видань міжвоєнного періоду, міститься в наукових дослідженнях О. Богуславського, М. Комариці, Н. Кулеші, І. Романюка, Ю. Шаповала, а також у колективних монографіях. Періодичні видання міжвоєнного періоду дозволяють зрозуміти сенс мовленого та розкрити історичний контекст епохи, усвідомити реалії тогочасного політичного і соціально-економічного буття українського народу, що спонукало активну частину українського суспільства до тих чи інших дій. У 1927-1929 рр. виходив журнал «Смолоскипи», який сприяв формуванню організованого націоналістичного руху.

У 1929 р. Конгрес українських націоналістів визначив ідеологічні, програмові й тактичні засади українського націоналізму. Для їх пропаганди заснував власні періодичні видання: «Розбудова Нації», «Український Націоналіст», «Бюлетень КЕ ЗУЗ», «Юнак», «Український Голос», «Наш Клич», «Самостійна Думка», «Незалежність». Фактично під впливом ОУН перебував журнал «Студентський Вістник», що у 30-х рр. виходив у Львові. У всіх цих виданнях розроблялись актуальні питання стратегії і тактики українського націоналізму. Світоглядні засади організованого націоналізму визначали його активні учасники - М. Сціборський: «Націократія», «ОУН і селянство», «Робітниче питання», «Сталінізм», «Земельне питання»; В. Мартинець: «Реальна чи визвольна політика?», «За зуби й пазурі нації», «Замітки для майбутньої конференції українських націоналістів»; Ю. Вассиян: «Програма виховання в організації українських націоналістів», «Одиниця і суспільність», «Ідеологічні основи українського націоналізму», «До головних засад націоналізму» та ін. Яскравим представником української політичної думки правого спрямування був поет і публіцист Ю. Липа («Українська доба», «Українська раса», «Призначення України», «Чорноморська доктрина», «Розподіл Росії»).

Ще один напрям українського націоналізму представлений Фронтом національної єдності (ФНЄ). Прагнучи ширше ознайомити український загал зі своєю позицією, ФНЄ розгорнув жваву видавничу діяльність. До основних періодичних видань ФНЄ належали тижневик «Батьківщина», щоденник «Українські вісті», «Перемога». Назагал публікації видання відзначалися достатнім теоретичним рівнем. Провідним ідеологом ФНЄ був М. Іванейко.

Чільному представникові консервативного напряму В. Липинському, окрім загальновідомих праць - «Листи до братів-хліборобів» та «Релігія і церква в історії України», належить велика кількість статей у журналах «Хліборобська Україна», «Політика», у газеті «День» та в інших часописах.

Серед праць представників консервативного напряму, які заслуговують окремої згадки, насамперед варто назвати роботи С. Томашівського - «Наша чільна партія у власному зеркалі: критичні замітки», «Під колесами історії: нариси і статті», «Про ідеї, героїв і політику: відкритий лист до В. Липинського з додатками» та В. Кучабського - «Большевизм і сучасне завдання українського Заходу. Національно-політичні замітки», «Вага і завдання Західно-української Держави серед сил Східної Европи на переломі 1918/1919-го року», «Отверта відповідь польському консерватистові».

Вагомою складовою консерватизму був клерикальний напрям, який теж поєднував політиків і публіцистів із самобутніми поглядами на проблеми свободи особи, як загалом і на весь спектр політичних та соціально-економічних питань. Серед них чи не найпримітнішою постаттю був публіцист О. Назарук («Ідеологічні основи української католицької народної партії», «Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція», «Значіння партій. Про ріжницю між партійністю і партійництвом»). До цього ідеологічного напряму належали часописи «Дзвони», «Назустріч», «Нова зоря». Центральною фігурою клерикального напряму був митрополит А. Шептицький. Уже в наш час вийшло два томи його пастирських послань.

Опубліковані у збірниках матеріали містять досить значну кількість джерел з історії української політичної думки. Серед них перш за все варто відзначити такі: «Вивід прав України: документи і матеріали до історії української політичної думки» (Нью-Йорк, 1964); «Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті: документи і матеріали : у 3 т.» (1983); «Євген Коновалець та його доба» (Мюнхен, 1974); «Дмитро Паліїв. Життя і діяльність 1896-1944» (Львів, 2007); «Коновалець Євген. Я б'ю в дзвін, щоб справу ОУН з мертвої точки…: Невідомі документи Організації Українських Націоналістів. Рік 1930: Листування Голови Проводу ОУН Євгена Коновальця і секретаря ПР УН В. Мартинця» (К., 2003); «ОУН в світлі постанов Великих Зборів, конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 рр.» (у праці «Причинки до суспільного мислення», Торонто, 1989).

У підрозділі 1.2 «Теоретико-методологічні основи дослідження української політичної думки правого спрямування» доведено, що маємо підстави говорити про достатню самостійність й одночасну залученість до загальноцивілізаційних процесів специфіки української політичної думки, якій властиві і схожі, і відмінні від аналогічних явищ інших народів та країн риси.

Загальні теоретико-методологічні засади дослідження української політичної думки запропонував у своїй ґрунтовній праці Ю. Левенець. Прикладом застосування комплексного підходу до аналізу політичних концепцій слугує праця К. Поппера «Відкрите суспільство». Мислитель не тільки розглядає різні підходи до свободи людини, їхній ціннісний вимір, але й пропонує теоретичні засади тлумачення понятійно-категоріального апарату, методологічне обґрунтування вибраного ним концепту тлумачення політичного тексту. Синергетичний метод є однією з основних теоретико-методологічних засад, на яких ґрунтується дослідження - заперечення жорсткого детерміністичного підходу, який викликає застереження навіть у природничих науках (І. Пригожин, Г. Хакен). Варто усвідомлювати складність інтерпретації тексту, ця проблема може бути адекватно вирішувана лише з урахуванням багатьох складників. Українська політична думка міжвоєнного періоду викликає надзвичайно гостру полеміку, діаметрально протилежні оцінки. Одним із шляхів її зваженого аналізу стало використання герменевтичного підходу (С. Квіт, В. Скотний), за допомогою якого досліджували логіку інтерпретації підходів української політичної думки правого спрямування до сутності свободи особи. Вагомі риси тоталітаризму проаналізовано у працях таких дослідників, як Х. Арендт, А. Валіцький, С. Вонсович, Ф. Гаєк, М. Попович, Ф. Фюре.

Епістемологічний підхід (В. Копилов) дав змогу з'ясувати, що ідеї, звернені до розуму, пізнання істини, залежать і від почуттів, інстинктів, уяви, стереотипів. Соціокультурний підхід сконцентрований насамперед на стратегічних соціальних цілях історичного відтворення суспільства з його національно-культурною специфікою і системними характеристиками культурно-ціннісних комплексів (і традиційних, і нових) соціальної адекватності й культурної компетентності нових членів цього суспільства. Його використання забезпечує багатоаспектний підхід до вивчення соціокультурного середовища (простору), механізмів зв'язку «соціальної» і «культурної» систем (П. Кузик, В. Лісовий, А. Маслоу, Е. Сміт, А. де Токвіль, Е. Фромм). Аксіологічний підхід базується на понятті цінностей і дає можливість з'ясувати якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольнити потреби окремої особистості й певного суспільства, а також ідеї і спонукання у вигляді норми та ідеалу. Порівняльний метод (компаративістика) дає змогу провести порівняльний аналіз та визначити на цій підставі особливості, а також спільні та відмінні риси: 1) основних підходів європейської політичної думки та української політичної думки правого спрямування щодо свободи особи; 2) теоретичних засад різних напрямів української політичної думки правого спрямування щодо свободи особи; 3) механізму реалізації свободи особи, базованого на поєднанні інституційного та морально-етичних інструментаріїв політичної й неполітичної діяльності.

Вибрана методологія уможливлює не лише комплексний, обширний аналіз основних аспектів наукової проблеми, одержання логічно вмотивованих і науково обґрунтованих узагальнень та висновків, а й перевірку їхньої наукової об'єктивності. Відповідно до поставлених завдань, аналіз здійснюється і в межах певних світоглядних ідеологем, і з врахуванням загальнополітичного й історичного контексту епохи, у контексті європейської політичної думки.

У підрозділі 1.3 «Свобода як політична категорія і сенс буття людини» розглянуто основні концепції інтерпретації свободи в суспільно-політичній думці. Сумлінне дослідження проблеми вимагає обговорення історії цього поняття та його змісту, врахування теоретичних інтелектуальних узагальнень та історико-політичного контексту.

Феноменові свободи особи загалом присвячена величезна кількість досліджень вітчизняних і зарубіжних авторів, що характеризуються різними концептуальними підходами в оцінці цього явища. Водночас бракує наукових розробок теми свободи в контексті світоглядних та ідеологічних підходів української політичної думки правого спрямування міжвоєнного періоду, що ускладнило для автора концептуальне позиціонування й зумовило активне звернення і до здобутків класичної політичної думки, і до праць сучасних зарубіжних та українських авторів (Августин Святий, Д. Актон, С. Алексєєв, Х. Арендт, Арістотель, Р. Арон, Т. Аквінський, Е. Берк, І. Берлін, І. Бичко, Е. Боесі, М. Булатов, М. Вебер, Ф. Гаєк, Н. Гапон, В. Горбатенко, Г. Гроцій, Т. Гобс, В. Денисенко, Д. Лок, Ш. Л. Монтеск'є, І. Кант, Р. Керк, Б. Констан, І. Літвякова, Т. Метельова, Д. С. Мілль, С. Наумкіна, А. Носова, Х. Ортега-і-Гассет, П. Рабінович, А. Романюк, Платон, К. Поппер, Дж. Сарторі, В. Скиба, В. Табачковський, А. де Токвіль, Цицерон, І. Шапіро, Й. Шумпетер та ін.). Це дало змогу розкрити суть свободи особи в контексті розвитку політичних систем і зробити висновок, що стабільна реалізація політичної свободи можлива, коли наявні три чинники: демократична процедура, економічна свобода і культурна традиція. Найвагомішим чинником, який змушує ці елементи діяти в потрібному напрямі, є громадянське суспільство, тобто сукупність громадян, які творять підвалини суспільного життя і, реалізуючи власні культурні, соціальні, економічні інтереси, створюють поліфонічну картину життя, яке не знає однозначностей та абсолютних істин, а потребує щоденної праці особи. Встановлено, що відповідно до концепції свободи української політичної думки правого спрямування необхідною передумовою і чи не найбільш надійною підставою функціонування демократичної політичної процедури є культура, вкорінена в національну традицію, а механізмом реалізації - уведення індивіда в діяльність громади, спільноти, політичну практику, залежно від уподобань, зацікавлень. Об'єктивний аналіз свободи людини і потрібних для цього політичних інститутів неможливий поза конкретною культурною традицією і політичною історією.

Визначено, що складовою частиною свободи, яка водночас є її передумовою, способом здійснення і результатом, буде багатоваріантність буття, щодо якого неможливі однозначні плани, особливо якщо це стосується людини. Тому правильним є підхід, відповідно до якого свобода - онтологічна умова людського існування, першооснова соціального і політичного буття особи. Сутність людини корениться саме у свободі, без якої взагалі неможливе існування суспільства і людини. Свобода - універсальний чинник соціального, політичного, економічного, духовного розвитку суспільства. Водночас вона завжди індивідуальна, конкретна й залежна від суб'єкта. Зазначено, що забезпеченню свободи, з погляду політичного розвитку, повинна слугувати система противаг різних гілок влади. Тобто поза межами середовища (політичного, соціального, духовного), яке забезпечує можливість свободи (варіативного розвитку подій), тривале і надійне існування фактично неможливе, це стосується і особи, і політичної системи. Свобода забезпечує варіативність вибору і самостійність (цілісність буття), у межах якого формуються життєздатні політичні системи, сприятливі до саморозвитку.

У підрозділі 1.4 «Особа як предмет дослідження політичної науки» вивчено різноманітні підходи до поняття «особа» та споріднених із ним термінів «персона», «громадянин», «індивід». До цього питання зверталася значна кількість дослідників (І. Бекешкіна, Є. Головаха, В. Ларцев, В. Муляр, Ю. Пачковський, Н. Хазратова). Дослідження проблеми свободи особи неможливе без наукового розуміння сутності особи. Особа (індивід) - це передусім представник певного суспільства, соціальний індивід із певним набором соціальних характеристик, родовою належністю. Особа є системою фізіологічних, психологічних і соціальних властивостей (особливостей пам'яті, уяви, темпераменту, характеру) та особливостей мислення (знань, поглядів, суджень, упереджень, уподобань, переконань, потреб і запитів). Важливим чинником реалізації особою (людиною) властивого їй позитивного творчого потенціалу є життєва активність, яка визначається насамперед гармонійним формуванням внутрішнього абстрактного образу індивіда, а також якою мірою є цілісною та правильно сформованою внутрішня система поглядів індивіда, наскільки стійке й об'єктивне його світобачення. Об'єктивним чинником втілення життєвої активності людини є передусім реальність забезпечення її особистих, соціальних та політичних прав і свобод. Зміст і межі поняття «особа» є відображенням тієї сукупності суспільно-політичних відносин, що характеризують певний час, культуру, економічні, політичні й духовні реалії. На це звернули увагу такі дослідники, як Ю. Бородай, А. Ващенко, І. Вітенко, Р. Гурін, А. Семенова, Т. Осипова.

Прийнято підхід, відповідно до якого, особа - це людина, яка перебуває в системі суспільних зв'язків і відносин. Особі властиві риси та якості, що характеризують людину в суспільному значенні та містять її соціальну оцінку. Це, зокрема, здатність мислити й ухвалювати у сфері політичних відносин усвідомлені, а не інстинктивні рішення; індивідуальність (талант, освіта, професія, уподобання тощо); свобода, тобто право вибирати з наданих суспільством варіантів поведінки той, який забезпечує реалізацію особистих інтересів, і політичних, і в інших сферах.

У підрозділі 1.5 «Права ідея як ідеологічний концепт та українська політична традиція» доведено, що поведінка більшості людей визначається їх ідеологічними уподобаннями, не завжди чітко усвідомленими, доктринально структурованими, однак від того не менш, а більш дієвими через їхній підсвідомий, не завжди раціонально усвідомлюваний характер. Саме таким недостатньо виразним ідеологічним уподобанням властивий поділ ідеологічних концептів на дві узагальнені ідеї - «ліву» і «праву».

В Україні в 70-х рр. ХХ ст. сформувалася школа, яка розглядала ідеологію як невіддільну частину суспільної свідомості, що охоплює істинні й помилкові знання (М. Михальченко, Л. Губерський, В. Андрущенко, І. Надольний, В. Пазенюк та ін.). Незважаючи на це, сьогодні ми є свідками суттєвих змін в ідеологічно-спектральному позиціонуванні традиційних «лівих» і «правих» політичних сил, цей поділ не втрачає своєї актуальності. І викликано це значною мірою тим, що традиційні ідеології постійно модифікуються. Перегрупування економічних та політичних інтересів призвело до втрати лібералізмом і консерватизмом своєї окремішності й виразності.

Поділ політичних сил та політичних ідеологій на «праві» і «ліві» забезпечує зручний евристичний підхід, дає змогу схарактеризувати відмінності між різними світоглядними концептами, розбіжності в межах однієї теорії. Визнання слушності такого поділу характерне і для марксистської, і для сучасної західної й української політичної думки (Т. Бекназар-Юзбашев, І. Крістол, І. Маклін, А. Макмілан, М. Попович, А. Романюк, Р. Скратон, Ю. Шведа).

Достатньо зважене тлумачення правої ідеї можна дати через порівняння з лівим підходом, оскільки ліві деколи протистоять економічному лібералізму, іноді - індивідуальному або соціальному консерватизму, терміном «правий» позначають усі ці погляди. Загалом правих визначають як тих, хто перебуває в опозиції до соціалізму або соціал-демократії. Як наслідок - ідеології правих політичних сил містили елементи консерватизму, християнської демократії, лібералізму, лібертаріанства й націоналізму. Встановлено, що, незважаючи на критичне ставлення до ідеологій як до не цілком наукових доктрин, загалом домінує підхід, що без них функціонування суспільства і політичної системи фактично неможливе, а для ухвалення політичних рішень люди повинні також використовувати судження про цінності, які мають особливе значення для них і не ґрунтуються лише на доказах. Політики без ідеології не існує. В українській міжвоєнній політичній практиці й теорії сформувалося дві ідеологічні та політичні течії правого напряму - консерватизм і націоналізм, у середовищі яких було багато внутрішніх відмінностей.

Ідеології-світогляди (Т. Бол, Р. Деггер, К. Мангайм) призначені для об'єднання великих груп людей насамперед на базовому світоглядному рівні - щодо найвагоміших принципів та цінностей колективної свідомості, причому роблять це на далеку перспективу. Вони відрізняються від політичних ідеологій, які виступають радше засобом об'єднання задля здійснення конкретних політичних дій та досягнення політичних цілей. Зроблено висновок, що власне такі ідеологічні засади були в основі світогляду українського націоналізму, який прагнув об'єднати українське суспільство на цінностях здобуття державної незалежності та свободи особи. Я. Дашкевич, А. Колодій, С. Кузик достатньо переконливо доводять, що таке поєднання є слушним та можливим.

Зазначено, що чимало дослідників дотримується підходу, що «націоналізм» - це теорія і практика етнічних та соціально-політичних відносин, які ґрунтуються на самоідентифікації нації в розв'язанні політичних, державних, економічних, соціокультурних проблем суспільного розвитку і реалізуються в різноманітних формах діяльності, зумовлених рівнем соціально-економічного, політичного та духовно-культурного розвитку суспільства, як шляхом особистої ініціативи, так і скоординованої, колективної дії (П. Альтер, І. Варзар, Е. Сміт, Е. Шилз, Я. Тамір). Багатогранна світоглядна система націоналізму базується на тлумаченні нації як оптимального життєвого середовища для певної (досить великої і згуртованої) групи людей - окремого «світу», який треба плекати і зміцнювати, захищати від різноманітних загроз, що зумовлює прихильність до більш консервативного світобачення.

Консерватизм, як і переважна більшість ідеологій, не може бути визначений у площинній інтерпретації «або - або». Його інтелектуальний та евристичний ресурс багатоплановий і великою мірою визначається історико-політичною практикою, у якій реалізується, й особистостями, які проголошують та застосовують відповідні ідеї. Класичним прикладом зваженого використання консервативної ідеї виступає американський досвід. Щодо консерватизму в епоху швидких політичних і соціальних змін, то він спирається на позицію американського консерватора Френка С. Меєра - світ, у якому існує сучасний консерватизм, є революційним. І прийняти цей світ, зберігати його - означало б прийняти та зберегти саме заперечення довготривалого розвитку людського розуміння, те знищення істини, яке і є суттю революції. Встановлено, що власне такі засади були визначальними для українського консерватизму, представниками якого були такі політичні мислителі, як В. Кучабський, В. Липинський, О. Назарук, Й. Сліпий, С. Томашівський. Скажімо, В. Липинський неодноразово наводив приклад США як держави, найбільш подібної до класократії. Загалом консерватизм сам по собі не є протилежністю розвиткові, прогресу, він лише вимагає, щоб розвиток був органічним, еволюційним, щоб майбутнє не знищувало минулого.

З огляду на вищесказане, досить обґрунтованим є підхід, відповідно до якого існує багато чинників світоглядної наближеності українського консерватизму і націоналізму міжвоєнного періоду, що дозволяє об'єднати їх у ширший - «правий» світоглядний концепт.

У розділі 2 «Конституювання предметного поля правої української політичної думки в контексті визначення сутності свободи особи» досліджено чинники взаємозв'язку і взаємодії соціально-культурного стану як основи свободи людини через визначення невіддільної складової частини свободи - відповідальності. Розкрито ціннісні складники свободи, їхній політичний зміст як подолання відчужених форм діяльності та відносин.

У підрозділі 2.1 «Свобода особи як сукупність внутрішніх станів індивіда» досліджено чинники впливу внутрішніх станів індивідів на інтерпретацію та реалізацію свободи особи у відповідності до теоретико-ідеологічних засад української політичної думки правого спрямування.

У пункті 2.1.1 «Рефлексія соціально-культурного стану» розглянуто вагому роль великих і малих груп людей у політичному процесі. Суспільні групи формуються або в природний спосіб, на основі соціальної диференціації (розшарування) суспільства, або свідомим об'єднанням людей у громадські організації чи створенням певних інститутів із специфічним становищем та інтересами - О. Волинець, М. Гетьманчук. Джерелом спонтанного утворення груп - елементів соціальної структури - є соціальна диференціація: горизонтальна й вертикальна.

Встановлено, що згідно з підходами української політичної думки правого спрямування, яка відповідає поглядам та ідеям американського дослідника А. Маслоу, - громадянин світу, який не має коренів і є космополітом, не буде гарним громадянином світу порівняно з тим, хто виріс у сім'ї, у конкретному місці, у родині з визначеною мовою, з конкретною культурою, а тому володіє почуттям належності, над якою можна надбудовувати вищі рівні політичних цінностей. Передумовою формування політичної свідомості є те, що людина починає усвідомлювати свою групову належність, групову ідентичність і водночас те, що вона неспроможна реалізувати власні групові інтереси без вступу в певні відносини з політичною владою. Українська дослідниця С. Андрусів, аналізуючи ідеї Д. Донцова та інших представників правої думки, зауважує, що застосування поняття свободи більше до колективу, ніж до окремих осіб, доцільне тоді, коли говоримо про бажання народу бути вільним від іноземного ярма і самому визначати власну долю. Такий підхід властивий західним дослідникам (Ф. Гаєк, І. Берлін) і представникам правої української думки - Ю. Вассияну, В. Кучабському, В. Липинському, С. Томашівському та ін.

У пункті 2.1.2 «Проблема відповідальності людини» з'ясовано, що українська політична думка правого cпрямування зосереджувала увагу не тільки на інструментарії існування політичної діяльності особи, а на сенсах і результатах цієї діяльності. Доведено, що Д. Андрієвський, Д. Донцов, М. Дужий, М. Гоца, В. Кучабський, З. Коссак, Я. Окуневський, Є. Онацький, Д. Чортомлик та інші обстоювали підхід щодо свободи особи, за яким особа, стикаючись з відчуженими суспільними інститутами, мала внутрішню силу для опору і в той же час не сприймала соціального і політичного середовища як вороже, а усвідомлювала нерозривний і неуникний зв'язок з ним, проте прагнула і була спроможна до змін. Для цього індивідові потрібно вийти за межі утопічно-раціоналістичних політичних схем. На те, що справа не в універсальності, а в гідності, свідомості окремої людини, аналізуючи українську політичну думку міжвоєнного періоду, звернули увагу українські вчені О. Баган, Д. Чижевський. Встановлено, що для української політичної думки правого спрямування практично-політичний та інтелектуальний вияв свободи особи забезпечуються не тільки розумом, а й внутрішньою моральною та суспільною відповідальністю. Суб'єкт політичного обов'язку і відповідальності - особа, яка усвідомлює не тільки тут і тепер, а й має уявлення про минуле і майбутнє, яке виходить за межі персональних матеріальних зацікавлень.