Державотворчі ідеї О. Ейхельмана: еволюція інституційних вимірів політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Державотворчі ідеї О. Ейхельмана: еволюція інституційних вимірів політики

23.00.01 - теорія та історія політичної науки

Турчин Ярина Богданівна

Львів - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології Національного університету «Львівська політехніка» (Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України).

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Гетьманчук Микола Петрович, Львівський державний університет внутрішніх справ, завідувач кафедри політології та філософії

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Кирилюк Федір Михайлович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри політології

доктор політичних наук, професор Круглашов Анатолій Миколайович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри політології та державного управління

доктор політичних наук, професор Романюк Анатолій Семенович, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри політології

Захист відбудеться 10 червня 2011 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.17 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: вул. Університетська, 1 (ауд. 301), м. Львів, 79000, тел. 239-44-62.

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: вул. Драгоманова, 5, м. Львів, 79005.

Автореферат розіслано «6» травня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.М. Сорба

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Після проголошення незалежності Україна не лише визначилась як самостійна держава і посіла рівноправне місце в Європі та світі, а й отримала поштовх до радикальних політичних трансформацій всередині країни, якісного суспільного зламу попередньої формації, вироблення принципово нового вектора державного розвитку. Перед вітчизняною політичною елітою постало завдання сформувати стратегію національного поступу, яка має сприяти становленню України як демократичної, правової і соціальної держави, а також відповідати національним інтересам та ментальним особливостям українського народу. Однак процес державного будівництва характеризується складними внутрішньополітичними проблемами, які здебільшого пов'язані із браком державотворчого досвіду, адже українці, на відміну від інших європейських народів, пережили довгі періоди «бездержавності». Це актуалізує історико-політологічні розробки, у центрі яких, як правило, є розуміння національної ідеї та її державотворчих аспектів.

Очевидним є й те, що нинішній етап українського державотворення вимагає детального вивчення теоретичного доробку наших попередників, які брали безпосередню участь у національно-визвольному русі наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Насамперед, це стосується вітчизняних науковців-емігрантів - представників української політичної думки міжвоєнного періоду (М. Грушевського, С. Шелухіна, Р. Лащенка, В. Старосольського, С. Дністрянського, В. Липинського, О. Бочковського, А. Яковліва, С. Томашівського та інших), які розробили концепції українського державного будівництва, визначили сутність українського народу як окремої етнокультурної одиниці, обґрунтували місце України в системі міждержавних відносин як незалежного суб'єкта. Вивчення цих напрацювань дасть змогу виразніше усвідомити особливості української державницької традиції, дати відповідь на важливі питання, які стосуються сучасного етапу українського державного будівництва, допоможе уникнути помилок минулого та оптимізувати державотворчий процес.

Вагомий внесок у становлення і розвиток української політичної науки, вдосконалення державотворчої практики зробив і Отто Ейхельман (1854-1943) - визначний науковець, правознавець, конституціоналіст, громадсько-політичний діяч та ідеолог національно-визвольного руху в Україні на початку ХХ ст. Поєднання в особі вченого теоретика і практика надає дослідженню його наукового доробку незаперечного значення. Постать О. Ейхельмана привертає увагу не тільки тому, що він був державним діячем, чиї політичні ідеї та дії сприяли національному самовизначенню українців, а й тому, що вироблена ним система політичних цінностей містить державотворчий потенціал, який є важливим для сучасного процесу розвитку демократичної, правової і соціальної держави в Україні, посилення її позицій в міжнародній системі. Відтак дослідження його національно-державницької концепції в нинішніх умовах є актуальною проблемою політичної науки та потребою політичної практики.

Актуальність обраної теми посилюється й тим, що в умовах радянського режиму науковий доробок ученого був недоступним для науковців. Лише із проголошенням незалежності України з'явилися нові можливості для вивчення суспільно-політичних ідей О. Ейхельмана. Необхідно констатувати, що у вітчизняній та зарубіжній політичній науці практично немає узагальнювальних і спеціальних праць, які ґрунтовно розкривали б його концепцію українського державотворення. Більшість сучасних наукових публікацій стосується лише окремих епізодів громадсько-політичної діяльності вченого в контексті подій тогочасного суспільно-політичного життя. Натомість цілісне вивчення теоретичної спадщини О. Ейхельмана дає підставу говорити про завершену інтелектуальну систему, яка чітко структурована навколо таких проблем, як політико-правові підстави української державності; правові та соціальні аспекти держави як основного політичного інституту; взаємовідносини держави з елементами громадянського суспільства; реалізація ідеї народоправства і демократичних принципів в організації системи державної влади та їхнє конституційне оформлення; визначення місця України в системі міжнародних відносин та виділення пріоритетних напрямків зовнішньої політики; правові основи системи міжнародних відносин; стратегія розвитку української національної держави; реформа місцевого самоврядування тощо, які досі не були предметом політологічного аналізу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження є результатом роботи над науковою темою кафедри політології Національного університету «Львівська політехніка» «Проблеми та перспективи розвитку демократії в Україні» (№ 0109U003459).

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу науково-теоретичної спадщини та суспільно-політичної діяльності О. Ейхельмана концептуалізувати його погляди про сутність, особливості й принципи функціонування політичних інститутів та еволюцію їхніх інституційних основ як важливих складових національно-державного будівництва.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

-з'ясувати ступінь наукової розробки досліджуваної теми та особливості її концептуалізації, охарактеризувати стан джерельної бази, а також узагальнити сучасні наукові напрями в дослідженні суспільно-політичних поглядів О. Ейхельмана;

-виокремити основні етапи формування та еволюції політичного світогляду вченого від ліберально-демократичних ідей до сприйняття ліберально-демократичного націоналізму, визначити його місце в системі вітчизняної політичної думки міжвоєнного періоду;

-розкрити ґенезу ідеологічних поглядів та наукових підходів О. Ейхельмана на призначення, особливості організації і функціонування держави як основного політичного інституту через визначення її інституційних основ, правових і соціальних аспектів розвитку, взаємодії владних інститутів з елементами громадянського суспільства;

-визначити позиції вченого щодо вирішення «національного питання» та легітимності відновлення Української держави на початку ХХ ст.;

-виділити характеристики й основні положення стратегії державного будівництва О. Ейхельмана, розроблену для потреб українського національно-визвольного руху;

-з'ясувати внесок ученого в розвиток українського конституціоналізму;

-дослідити в працях О. Ейхельмана принципи організації системи державної влади України та визначити прикладну цінність наукового доробку вченого для процесу інституалізації сучасних державно-правових структур в Україні;

-виокремити особливості його поглядів на зміст і завдання інституту виборів, організацію виборчого процесу;

-дослідити новаційний характер федералістичної концепції О. Ейхельмана у її внутрішньому вимірі;

-розкрити підхід вченого до вирішення проблем місцевого самоврядування як теоретичної проблеми та української політичної практики;

-охарактеризувати зміст теоретичних положень О. Ейхельмана щодо політико-правових аспектів організації міжнародних відносин та їх інститутів, особливостей геополітичної системи і визначення місця України в ній.

Об'єктом дослідження є теоретична спадщина та діяльність О. Ейхельмана як представника української політичної думки кінця ХІХ - першої половини ХХ ст.

Предметом дослідження є особливості процесу інституалізації політики, виокремлені в межах національно-державницької концепції О. Ейхельмана.

Наукова новизна одержаних результатів визначається і сукупністю поставлених завдань, і засобами їх розв'язання. Запропоноване дослідження є першою спробою в українській політичній науці комплексно дослідити та оцінити суспільно-політичні погляди, національно-державницьку концепцію та діяльність О. Ейхельмана. Наукові результати дослідження полягають у такому:

а) уперше:

-встановлено, що значення держави як основного політичного інституту О. Ейхельман виводив з різних позицій її функціонального навантаження у системі внутрішньої і зовнішньої політики. Так, в одних випадках держава є головним інститутом політичної системи суспільства, в інших - під терміном «держава» розуміється «країна», «основний суб'єкт міжнародного права». В обох підходах домінує правовий аспект функціонування держави, коли право є основою для створення держави, а держава створює умови для реалізації права;

-доведено, що зміст політичної влади О. Ейхельман потрактував в рамках системного підходу як визначальний регулятор суспільного життя. Виявлено особливості його бачення процесу інституалізації політичної влади не лише через механізм її розподілу, а й через спосіб взаємодії її гілок, визначення сфери їхніх повноважень;

-з'ясовано, що О. Ейхельман дотримувався класичного визначення суверенітету держави та адаптував це поняття до тогочасних суспільно-політичних умов, надавши пріоритетності його зовнішньому аспекту та ідеї народного суверенітету. Доведено, що вчений був прихильником ідеї абсолютного суверенітету держави в міжнародній системі, а перспективною вважав союзну форму держави, складові якої зберігають за собою значну частину суверенітету;

-сформульовано висновок про те, що демократична держава, за О. Ейхельманом, виступає не лише правовою, а й соціальною: якщо сутнісним змістом правової держави є захист свобод людини від обмежень з боку держави, то соціальна держава, навпаки, передбачає активну політику з метою забезпечення права громадян на гідне існування. Виявлено, що вчений був прихильником активного типу соціальної політики держави як основи для утвердження економічної незалежності людини, втілення принципу трипартизму;

-з'ясовано, що місцеве самоврядування О. Ейхельман розглядав у межах концепції муніципального дуалізму. Доведено, що розширення компетенції місцевих органів влади для О. Ейхельмана було способом демократизації і децентралізації державної влади, формування політично свідомого типу громадянства;

-стверджено, що передумовою для становлення демократичних засад суспільства, держави та розвитку загальноєвропейського процесу О. Ейхельман вважав реалізацію принципу державного самовизначення націй. Пріоритетним для кожної нації він визнав право на самостійне державне існування, а політичне самовизначення українського народу - обов'язковою умовою на шляху до створення міжнародних союзів;

-визначено, що усвідомлення О. Ейхельманом змісту «українського питання» відбувалося поступово, що підтверджено запропонованою періодизацією основних етапів становлення і розвитку політичного світогляду мислителя. Окремо виділено і зіставлено доеміграційний (київський) та еміграційний періоди формування політичних позицій О. Ейхельмана та з'ясовано, що саме в еміграції його погляди оформились у завершену і цілісну концепцію суверенного розвитку Української національної держави. Виявлено, що майбутнє Української держави він конструював у формі демократичної, федеративної, парламентської республіки з розширеними повноваженнями Федерально-державного голови;

-доведено, що відновлення політичної незалежності України на початку ХХ ст. учений вважав цілком легітимним політико-правовим актом у процесі встановлення української держави. З'ясовано, що Переяславський договір 1654 р. О. Ейхельман трактував як договір «союзу і гарантій» між Україною і Росією, як персональний зв'язок, що втратив свою правову чинність з моменту падіння царської династії у 1917 р.;

-сформульовано висновок про те, що побудова національної держави для О. Ейхельмана не була самоціллю, а виступала головною умовою реалізації політичних, економічних, культурних та інших прав українського народу. Виділено принципи процесу боротьби українського народу за політичну незалежність: превалювання національного над класовим; державного над партійним; загального над особистим, захисту прав національних меншин як фактора стабілізації політичних відносин;

-виокремлено та об'єднано чинники розвитку Української держави за О. Ейхельманом у цілісну чотирикомпонентну систему: становлення ефективної структури державного управління; досягнення належного розвитку економічної сфери держави; побудову національної системи освітніх закладів, зорієнтованої на підготовку управлінських кадрів; організацію авторитетного типу державної влади із врахуванням принципу вільного розвитку кожного члена нації;

-встановлено, що вчений був прихильником багатовекторності в зовнішній політиці УНР, яка мала базуватися не тільки на принципах миру, партнерства, рівності, але й економічної доцільності та слугувати основою для реалізації українського національного інтересу;

-визначено, що О. Ейхельман обґрунтував відокремлений тип державно-церковних відносин, за якого церква і держава - незалежні інститути, відносини між якими базуються на ідеї нормативності. З іншого боку, визнання за Українською автокефальною православною церквою особливого статусу дає підстави стверджувати про часткову формалізацію вченим ідеї відокремлення церкви від держави, що значною мірою пояснюється тогочасними суспільно-політичними процесами і значущістю церкви для консолідації українського суспільства;

-з'ясовано, що окремі твердження О. Ейхельмана частково суперечать сучасним уявленням про демократію як суспільний устрій. Ідеться про ідею сильної держави, введення плюральних виборчих голосів, спосіб розв'язання мовного і релігійного питань, набуття і позбавлення українського громадянства тощо, що можна пояснити кризою європейської демократії, розвитком націоналістичних ідей і нереалізованим прагненням українців відновити власну державу на початку ХХ ст.;

-вперше укладено найповнішу політичну біографію О. Ейхельмана, виокремлено основні напрями наукових досліджень та громадсько-політичної діяльності, що доводить його еволюцію від академічного викладача до ідеолога українського визвольного руху ХХ ст., від теоретика до політичного практика, від прихильника ліберально-демократичних позицій до симпатика базових засад ліберально-демократичного націоналізму;

б) вдосконалено і доповнено наукові розробки щодо:

-теоретико-методологічної основи політичного світогляду О. Ейхельмана. Доведено, що погляди вченого розвивалися під впливом теоретиків світової і вітчизняної політичної думки, що дало йому змогу в поєднанні з практичним державницьким досвідом сконструювати теоретичну модель Української держави на основі принципів демократизму, народоправства і федералізму;

-експлікації течій української політичної думки міжвоєнного періоду та визначення в них місця державотворчих ідей О. Ейхельмана як представника її національно-демократичного напряму;

-принципів організації і проведення виборів. З'ясовано особливості запропонованої вченим пропорційної виборчої системи: запровадження «вільних списків» і використання плюральних голосів виборців. Перевагою підходу О. Ейхельмана визначено впровадження спрощеної системи виборчих списків, коли позапартійні кандидати могли об'єднуватись в альтернативні групи, брати активну участь у виборах, уникаючи партійного тиску;

-внеску О. Ейхельмана в розвиток українського конституціоналізму як представника його ліберально-демократичного напряму;

-правових основ міжнародних відносин та утворення міжнародних союзів у контексті теорії ліберального ідеалізму, крізь основні принципи якої проходить ідея нормативності. З'ясовано внесок О. Ейхельмана в розвиток науки міжнародного права в Україні, зокрема, обґрунтування необхідності застосування теоретичних напрацювань та юридичної техніки для підвищення авторитету міжнародного права, виділення особливостей принципів міжнародного права і принципів абсолютного суверенітету у відносинах між державами, здійснення класифікації норм міжнародного права;

-федеративної концепції О. Ейхельмана та обґрунтовано ідею, що федералізм для нього означав не лише форму державного устрою, а й політичний принцип, реалізацію ідеї народного суверенітету. Доведено, що вчений був прихильником «симетричної» федерації, в якій усі суб'єкти мали рівноправний статус і однаковий характер відносин із федеральними органами влади.

Методологічною основою дослідження є принципи міждисциплінарності, цілісності, історизму, логічної несуперечності, об'єктивності, повноти та наукового плюралізму під час реконструкції теоретичної спадщини О. Ейхельмана як явища української політичної науки. Для вирішення поставлених завдань використано як логічні, загальнонаукові, так і спеціальні методи дослідження. Застосовуючи системний метод, розглянуто державницьку концепцію вченого як певну інтелектуальну систему, що є синтезом тематичних блоків щодо політико-правових підстав української державності; майбутньої форми Української держави та її місця в міжнародному вимірі; демократичного розвитку України та чинників державотворчого процесу. За допомогою структурно-функціонального методу вивчено зв'язки між структурними елементами державницької концепції О. Ейхельмана, виділено їхні особливості, принципи та завдання. Використовуючи метод моделювання та прогнозування, доведено належність вченого до національно-демократичного напряму української політичної думки міжвоєнного періоду, передбачено можливі наслідки запровадження його теоретичних ідей у державотворчу практику. Погляди тогочасних теоретиків було зіставлено за допомогою компаративістського методу, що дало можливість виявити специфіку політичного бачення О. Ейхельмана, визначити рівень наукової обґрунтованості його теоретичних напрацювань. На основі історіологічного методу з'ясовано співвідношення розвитку тогочасних суспільно-політичних подій із процесом становлення політологічного світогляду О. Ейхельмана. За допомогою методу вивчення документів розкрито постать вченого як інституціоналіста, виявлено раніше не відомі факти його політичної біографії, особливості громадсько-політичної позиції. Використання хронологічного методу дало змогу розглянути утвердження та еволюцію політичних ідеалів О. Ейхельмана в певній хронології, виокремити основні етапи його наукової, громадської та державотворчої роботи, розкрити процес поступового формування проукраїнської державницької позиції. На основі синхронного методу разом із політичними поглядами вченого розглянуто і політичні ідеї інших вітчизняних мислителів першої половини ХХ ст., охарактеризовано особливості тогочасних історичних подій, що сприяє формуванню цілісного, об'єктивного уявлення про науковий і практичний доробок ученого. Застосування ідеографічного методу дозволило виявити унікальність постаті О. Ейхельмана як теоретика і практика, прихильність ученого до державницьких традицій української народу, незважаючи на його належність до німецької нації.

Сукупність єдиноспрямованих за змістом принципів і методів дослідження становлять основу для методологічних підходів, зокрема: нормативного і процесуального. Провідним визнано неоінституційний підхід (на основі наукових ідей Д. Норта), а його застосування дало змогу розглянути позицію О. Ейхельмана щодо змісту, призначення та принципів взаємодії політичних інститутів, виокремлення їхніх іституційних основ; особливостей функціонування політичних інститутів у межах тогочасної політичної системи України, формування механізмів для забезпечення їхньої стабільності.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що отримані результати не лише формують цілісне уявлення про суспільно-політичні погляди і державотворчі ідеали О. Ейхельмана, але й до певної міри доповнюють загальну картину тогочасних політичних подій, допомагають з'ясувати основні тенденції і напрямки українського державотворення, особливості розвитку вітчизняної політичної думки міжвоєнного періоду. Теоретичні узагальнення і висновки дисертації можуть бути використані під час розробки фундаментальних досліджень у вітчизняній політичній науці, під час викладання курсів з політології, історії політичної науки та політичної історії, написання монографій, узагальнювальних праць, підручників та навчальних посібників.

Практичне значення дослідження виявляється в тому, що його основні положення можна застосувати для розв'язання політичних проблем, які стоять перед українським суспільством на сучасному етапі державного розвитку. Основні ідеї О. Ейхельмана можуть бути використані органами державної влади, політичними партіями, громадськими організаціями у сфері конституційних досліджень, реалізації ідеї народоправства, оптимізації регіональної політики і місцевого самоврядування, організації системи міжнародних відносин, вироблення стратегії національного розвитку, забезпечення прав національних меншин, розв'язання соціальних проблем для більш ефективної реалізації соціально-політичних перетворень у сучасному українському суспільстві.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дослідження апробовано у формі доповідей та обговорень на міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях: VI Міжнародній конференції «Розвиток демократії та демократична освіта в Україні» (Київ, 2009); Міжнародній науково-теоретичній конференції «Перспективи демократичного соціалізму в контексті загальноєвропейських та світових тенденцій» (Київ, 2008); V Міжнародній науковій конференції «Українство у світі: Україна є там, де живуть українці» (Чернігів, 2009); І Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Гуманітарні та соціальні науки - 2009» (Львів, 2009); XXIV Міжнародній науково-практичній конференції «Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості» (Донецьк, 2008); VI Міжнародній науковій конференції «Ідея національної державності в українському і польському визвольних рухах новітньої доби (кін. ХІХ-ХХ ст.). Історія - історіографія - політологія» (Житомир, 2009); ІІІ Міжнародному конгресі «Діаспора як чинник утвердження держави у міжнародній спільноті: сучасний вимір: проекція в майбутнє» (Львів, 2010); ІІІ Международной научно-практической конференции «Украина в системе современных цивилизаций: трансформации государства и гражданского общества» (Одесса, 2010) та ін.

Публікації. Результати дослідження відображено в індивідуальній монографії «Отто Ейхельман: постать на зламі століть. Політологічний дискурс» (Львів, 2010); 23 наукових статтях, включених ВАК України до переліку фахових у галузі «Політичні науки», і у 24 виданнях матеріалів і тез наукових конференцій.

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження, його предметом та обраною методологією. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (551 позиція) і додатків (окрема книга). Загальний обсяг рукопису становить 599 сторінок (з них 401 сторінка основного тексту).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, зв'язок з напрямом наукових досліджень кафедри політології Національного університету «Львівська політехніка», визначено об'єкт та предмет, сформульовано мету і завдання дослідження, наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичну і практичну значущість.

У першому розділі дисертації - «Джерельна база та методологія дослідження суспільно-політичних поглядів О. Ейхельмана» - структуровано джерела дослідження, узагальнено сучасні наукові напрями у вивченні суспільно-політичних поглядів О. Ейхельмана, виокремлено малодосліджені аспекти його національно-державницької концепції та вибрано методологію їх вивчення.

У підрозділі 1.1 «Стан наукового вивчення проблеми та джерела дослідження» з'ясовано, що дослідження політичних поглядів О. Ейхельмана базується на значному та різноманітному масиві джерел, які доцільно класифікувати. Найважливішими з них є праці самого вченого, які поділено на такі групи: 1) наукові та публіцистичні праці, що були опубліковані і окремими виданнями, і в періодиці; 2) неопубліковані рукописи його праць; 3) листування О. Ейхельмана; 4) тогочасні видання, які містять інформацію про суспільно-політичні події, а також наукові, громадські і політичні інститути, до діяльності яких безпосередньо долучався О. Ейхельман. Встановлено, що коли впродовж доеміграційного етапу наукових пошуків учений більше уваги приділив вивченню загальних проблем правової організації державних інститутів, обґрунтуванню політико-правових принципів функціонування міждержавних відносин, змісту суверенітету держави, то в еміграційному - ідеї української державності та шляхам її реалізації. Отож його наукові погляди еволюціонували в напрямку ліберально-демократичного націоналізму, тобто О. Ейхельман не лише сприйняв і розвинув ліберально-демократичні ідеї, але й переніс їх на сферу національного життя, що було зумовлено, насамперед, нереалізованим прагненням українців відновити власну державність на початку ХХ ст.

Другу групу джерел становлять праці сучасників О. Ейхельмана. У них розкрито ідеологічні орієнтації, виокремлено передумови становлення та еволюції його політичних поглядів, розглянуто життєвий шлях ученого в науковому, громадському та політичному вимірах. Тут варто відзначити роботи В. Біднова, С. Драгоманова, В. Заїкіна, П. Клунного, Д. Мироновича, Студента (псевдонім - невідомий авт.), В. Б. (псевдонім - невідомий авт.). Важливу інформацію містять і архівні матеріали, зокрема спогади і характеристики наукової і громадсько-політичної діяльності О. Ейхельмана таких учених, як Г. Айола, Л. Білецький, М. Галаган, І. Горбачевський, Д. Дорошенко, Р. Лащенко, С. Літов, М. Лорченко, М. Обідний, С. Русова, М. Славінський В. Старосольський, М. Шаповал, С. Шелухін, А. Яковлів та ін. Для розуміння суспільно-економічних та політичних процесів того часу, а також особливостей політологічного світогляду О. Ейхельмана було використано праці-спогади В. Винниченка, С. Гольдельмана, Д. Дорошенка, А. Керенського, С. Петлюри, П. Скоропадського, О. Шульгина та Є. Чикаленка.

Третю групу джерел становлять новітні наукові дослідження, які вийшли друком упродовж останніх років. Сюди відносимо праці тих дослідників, які в контексті своїх наукових інтересів ввели до наукового обігу фактичний матеріал, що стосується теми дисертаційної роботи. Короткі біографічні відомості про О. Ейхельмана знаходимо в різній довідковій літературі авторства Т. Андрусяка, О. Вішки, І. Бегея, Н. Брайляна, Т. Осташка. Важливими для розкриття суспільно-політичної позиції вченого в контексті розвитку української політичної науки визнано праці О. Бориславської, Б. Бронько, М. Бучина, С. Кащенка, І. Копелєва, Ю. Манелюка, Ю. Мороза, О. Мошак, М. Петріва, В. Потульницького, П. Стецюка, Д. Яневського та ін. Дещо ширше конституційні ідеї О. Ейхельмана розглянули представники юридичної науки, зокрема Н. Єфремова, О. Мироненко, А. Присяжнюк, О. Скакун, М. Томенко. Наукові розробки О. Ейхельмана становили інтерес і для фахівців з галузі науки міжнародного права та дипломатії. Насамперед, слід виділити роботи Д. Будкова, Д. Вєдєнєєва, В. Денисова, Л. Заблоцької, О. Задорожнього, В. Короткого та К. Савчука.

Для розгляду національно-державницьких ідей ученого в роботі використано й узагальнювальні дослідження політологічного та історичного змісту таких відомих науковців, як Д. Білий, І. Варзар, І. Вдовичин, В. Верига, В. Верстюк, С. Віднянський, М. Гетьманчук, С. Грабовський, О. Гринів, В. Денисенко, М. Держалюк, О. Доценко, М. Женченко, О. Забужко, Ф. Кирилюк, А. Колодій, О. Кресін, А. Круглашов, В. Кульчицький, І. Курас, Ю. Левенець, В. Литвин, О. Лупандін, В. Піскун, О. Реєнт, Ю. Римаренко, А. Романюк, О. Рубльов, А. Савченко, В. Сергійчук, В. Солдатенко, В. Трощинський, Л. Шкляр та ін. Активні дослідження у сфері політичної думки України проводили і за кордоном, зокрема М. Галаган, Т. Гунчак, А. Заїкін, І. Лисяк-Рудницький, С. Наріжний, Я. Пеленський, Є. Пизюр, Н. Полонська-Василенко, О. Пріцак, Р. Шпорлюк та ін. Використання наукових праць згаданих авторів дозволило точніше зрозуміти специфіку суспільно-політичних ідей О. Ейхельмана в контексті тогочасних подій, його внесок у розвиток вітчизняної політичної науки та процес розбудови української державності періоду національно-визвольних змагань українського народу наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Аналіз джерел і літератури засвідчує, що праці О. Ейхельмана в умовах радянського режиму тривалий час замовчувались і були недоступними для науковців та широкого кола читачів. Сучасні наукові видання переважно містять інформацію лише про окремі факти з життя О. Ейхельмана, його участь у державотворчих процесах в Україні періоду національних змагань 1917-1920 рр. Дослідження політико-правових та конституційних ідей О. Ейхельмана проведено фрагментарно, здебільшого на основі його авторського проекту Конституції УНР. Водночас архівні та науково-публіцистичні матеріали майже повністю залишилися поза увагою дослідників, проте саме вони є важливим джерелом для вивчення науково-теоретичної спадщини О. Ейхельмана, що розкриває його погляди на зміст і призначення політичних інститутів, їхніх інституційних основ, а також ключових етапів становлення і розвитку Української держави.

У підрозділі 1.2 «Теоретико-методологічні основи державницьких ідей О. Ейхельмана: порівняльний аналіз» доведено, що базовим рівнем політологічного світогляду вченого щодо організації демократичної, правової і соціальної держави, впровадження принципу народоправства, розподілу влади, обґрунтування її етичного змісту, розвитку громадської ініціативи стали ідеї європейських мислителів Т. Гоббса, Д. Локка, Ж-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, І. Канта, В.-Ф. Гегеля, західноєвропейські федералістичні теорії правової держави, розроблені Ж. Боденом, Г. Вайтцем, М. фон Зайделем, а також праці представника німецької психологічної школи кінця ХІХ - початку ХХ ст. В. Вундта.

Оскільки процес зародження і формування політичних позицій О. Ейхельмана відбувався в територіальних межах Російської імперії, то виявлено визначальний вплив на них державознавчих досліджень представників російської ліберальної філософії природного права кінця ХІХ - початку ХХ ст., зокрема Б. Чичеріна, Л. Петражицького, П. Новгородцева, М. Ковалевського, В. Соловйова та Б. Кістяківського. З'ясовано, що ідеї федералізму та організації системи місцевого самоврядування О. Ейхельмана утверджувались під впливом прогресивних розробок земців-конституціоналістів, насамперед, М. Драгоманова та І. Петрункевича. Натомість питання відновлення державної незалежності українців учений осмислив крізь призму принципу національного самовизначення, обґрунтованого І. Блюнчлі, В. Вільсоном та Т. Масариком. Доведено, що у працях з теорії міжнародних відносин і їхнього правового оформлення О. Ейхельман акцентував увагу на ідеях «вічного миру», «європейської та світової федерації», що відображені у творах Е. Роттердамського, Г. Гроція, І. Канта та Дж. Бентама.

Погляди О. Ейхельмана щодо організації політичних інститутів, особливостей їхнього різноступеневого функціонування в межах державної та міжнародної систем, формування політичних та соціально-психологічних механізмів, які забезпечують стабільність і стійкість політичної системи, проаналізовано з використанням неоінституційного підходу, виробленого Д. Нортом. У теоретичному доробку О. Ейхельмана виділено інститути та інституції як регулятори їхньої діяльності, розглянуто процес інституціоналізації норм, традицій, звичаїв та принципів політичного життя в теоретичні моделі політичних інститутів, розроблених ученим.

Методологічний аналіз довів структурованість суспільно-політичних поглядів ученого навколо державницької ідеї та шляхів її реалізації. З уваги на науковий рівень теоретичних розробок О. Ейхельмана його можна розглядати не лише як представника української політичної думки, а насамперед - світової політичної науки, що підтверджується доказовістю, обґрунтованістю, концептуальністю, системністю та формальною несуперечністю базових ідей національно-державницької концепції вченого.

У другому розділі - «Еволюція політичного світогляду О. Ейхельмана: особливості та основні етапи» - досліджено чинники впливу на процес формування політичного світогляду і державницьких ідеалів ученого; розкрито еволюцію його поглядів щодо питання державного самовизначення українського народу; з'ясовано місце і роль О. Ейхельмана в науково-політичному середовищі української еміграції та значення його теоретичних напрацювань для розвитку вітчизняної політичної думки міжвоєнного періоду.

У підрозділі 2.1 «Світогляд та ідейно-політична позиція вченого в доеміграційний період» розглянуто ті події і процеси, безпосереднім учасником чи очевидцем яких був О. Ейхельман, відобразив їх у своїх наукових працях і на основі яких розробив власну концепцію української державності. Особливості формування його наукового та ідейно-політичного світогляду розкрито в межах двох періодів: доеміграційного (київського, 1882-1920) та еміграційного (празького, 1920-1943).

Трансформацію політичної позиції О. Ейхельмана досліджено в поєднанні з пріоритетними напрямками його діяльності - наукової, педагогічної та громадсько-політичної. Прогресивність ідей ученого в доеміграційний період доведено результативністю його роботи в урядових комісіях з питань реформування економічної та політичної сфер Російської імперії; органах місцевого самоврядування м. Києва; вищих навчальних закладах та наукових товариствах (Київському університеті Св. Володимира, Київському комерційному інституті, Київському правничому товаристві тощо). З'ясовано прихильність О. Ейхельмана до ідеології демократичного лібералізму, де пріоритетного значення набула ідея свободи і незалежності людини в її взаємостосунках з державою і суспільством. Разом з тим зазначено, що утвердження його проукраїнських позицій відбувалося поступово, головно на основі ґрунтовних академічних знань про особливості, принципи та механізми функціонування складових політичної системи, а також під впливом його ліберально-демократичного оточення і тогочасних політичних подій.

Доведено, що саме київський період став переломним у сприйнятті О. Ейхельманом ідеї національної держави, що підтверджується його участю у становленні і розбудові суспільно-політичних інститутів УНР. Діяльність ученого впродовж 1918-1920 рр. здебільшого здійснювалась у зовнішньополітичній сфері, полягала в налагодженні міждержавних взаємин УНР з країнами Антанти, Німеччиною, Румунією, РСФРР, Білоруською Народною Республікою, Кримом і була спрямована на визнання України повноправним суб'єктом міжнародних відносин. Водночас національно-державницькі ідеї О. Ейхельмана концептуалізувалися лише в еміграційний період, коли на основі переосмислення революційного досвіду 1917-1920 рр., а також під впливом світових тенденцій він запропонував альтернативні підходи до реалізації ідеї української державності.

У підрозділі 2.2 «Науково-педагогічна та громадсько-політична діяльність О. Ейхельмана в еміграції» з'ясовано належність ученого до національно-демократичного за своїми ідейно-політичними засадами та програмними вимогами середовища міжвоєнної української еміграції. Відтак розглянуто основні напрямки еміграційної діяльності О. Ейхельмана і в наукових, і в політичних структурах, насамперед еміграційному уряді УНР, політичних партіях та об'єднаннях тощо. З'ясовано, що він був співавтором низки документів, зокрема Меморандуму до Ліги Націй, законів «Про Державну Народну Раду У.Н.Р.», «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці», «Проекту урядової комісії по виробленню Конституції Української держави», «Проекту Конституції Козаччини» тощо, які мали важливе значення для розвитку політико-правових ідей та формування позитивного змісту «українського питання» в європейському інформаційному просторі.

Зроблено висновок про те, що О. Ейхельман залишив не лише величезну теоретичну спадщину, а й акумулював значний практичний державотворчий досвід, спрямований на утвердження незалежного статусу соборної України. Він був учасником ключових подій національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., а перебуваючи в еміграції, продовжив громадсько-політичну та наукову роботу, присвячену проблемам української державності. Простежено еволюцію вченого від академічного викладача до ідеолога українського визвольного руху ХХ ст., від теоретика до політичного практика, від прихильника ліберально-демократичних ідей до симпатика базових засад ліберально-демократичного націоналізму. О. Ейхельман залишив великий науково достовірний матеріал, який дає змогу не лише по-новому оцінити події політичного життя тогочасної України, зрозуміти особливості державного поступу українського народу, а й сприймати вченого як теоретика української політичної науки, доробок якого становить її методологічну основу.

У підрозділі 2.3 «Місце державотворчих ідей О. Ейхельмана в українській політичній думці міжвоєнного періоду» на основі експлікації течій української політичної думки міжвоєнного періоду виділено такі її основні напрями, як консервативний, націоналістичний і національно-демократичний, а також визначено специфічність їхніх форм - пріоритетності питання національної свободи, що значною мірою пояснюється тривалим перебуванням українського народу під чужоземним пануванням, його боротьбою за своє самоутвердження як нації та поразкою національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.

Увагу акцентовано на характеристиках націонал-демократичного напряму, репрезентованого тими вченими, які прагнули бачити Україну національною демократичною державою українського народу. Національно-демократичний підхід до вирішення українського питання був розвинутий у працях С. Шелухіна, Р. Лащенка, С. Дністрянського, О. Бочковського С. Рудницького, а також О. Ейхельмана. Вони визнали суверенітет і народу, і держави та пропагували ідею республікансько-демократичної державності, коли в дихотомії «народ (нація) - держава» реалізовувалось право нації (народу) над правом держави. У такому випадку побудова української національної держави не була самоціллю, а виступала головною умовою реалізації та захисту економічних, політичних, культурних прав українського народу.

Визначено, що націонал-демократи декларували наміри будувати національну Українську державу суто демократичним шляхом та обґрунтували ідею політичної нації, коли в правовому сенсі народ і нація виступали тотожністю; обстоювали ідею захисту прав людини разом із правом національної ідентичності і культурного розвитку; пріоритетом для української нації вважали вирішення проблеми державної незалежності; особливу увагу приділяли розв'язанню інших невідкладних завдань політичного, соціального й економічного розвитку країни. З'ясовано, що націоналізм у цьому випадку був зумовлений історичними обставинами, а його демократизм був похідним від прагнення долучити свою націю до світового загальноцивілізаційного процесу. Вищезазначені тематичні проблеми визнано структурними складовими державницької концепції розвитку України О. Ейхельмана як представника національно-демократичного напряму української політичної думки міжвоєнного періоду.

У третьому розділі - «Інституційні основи держави та процес українського державотворення» - розкрито теоретичні підходи О. Ейхельмана до визначення змісту і підставових характеристик держави як основного політичного інституту, правових та соціальних аспектів її функціонування; висвітлено його позицію щодо легітимності процесу відновлення української державності на початку ХХ ст. та стратегії національного розвитку України.

У підрозділі 3.1 «Суть, форми та функції держави як основного політичного інституту» з'ясовано, що сутність держави О. Ейхельман розглядав крізь призму науки про політику, вказуючи тим самим на потребу відповідності державної організації етичним, релігійним нормам, ментальним особливостям та національній ідеології населення країни. Отже, зміст держави як політологічної категорії він виводив не лише з її значення як механічного урядового апарату, а як сукупності урядування і народу; системи закладів, через які реалізується влада, що мають своєю метою гарантування безпеки, порядку і розвитку державної території та її населення.

Обґрунтовано, що державу О. Ейхельман трактував, по-перше, як суб'єкт міжнародного права, що розкривається через свої базові характеристики - територію, населення і владу; по-друге, як основний політичний інститут, який гарантує безпеку і загальний добробут населення, що свідчить про соціальну й етичну сутність держави. Визначено інституційну основу держави як сукупність норм, приписів, вимог і розпоряджень, що легітимізують владні інститути, створюють легальні форми їх взаємодії з населенням, структурними елементами громадянського суспільства та міжнародною спільнотою.

Встановлено, що О. Ейхельман запропонував типологію держав за такими критеріями, як політична культура та форма державного устрою, визнавши при цьому політично перспективною союзну державу. На основі аналізу його праць виокремлено: 1) прогресивні характеристики держави новітнього типу (утвердження внутрішньої культури в діяльності держави; функціонування державного апарату на основі раціональної системи владних структур; розвиток економічної політики в напрямку реалізації принципу соціальної рівності та захисту праці); 2) пріоритетні напрямки трансформації держави (розвиток і вдосконалення системи представництва інтересів; зміна статусу і функцій виконавчої влади з метою підвищення ефективності її діяльності; модернізація системи державного управління, яка гарантувала б відповідальність виконавчої влади за наслідки своєї діяльності; широка реалізація принципу народного суверенітету). Зроблено висновок, що основою його досліджень стали світова теоретична спадщина, практичний державотворчий досвід розвинутих демократичних країн (США, Швейцарії, Німеччини), а також політичні традиції українського народу.

У підрозділі 3.2 «Правові та соціальні аспекти функціонування держави» розкрито теоретичні підходи О. Ейхельмана до забезпечення прав і свобод громадян України, розв'язання соціальних та релігійних проблем як важливих факторів стабілізації політичної системи. З'ясовано, що засобом встановлення правової системи УНР О. Ейхельман визначив державну стратегію із врахуванням об'єктивних суспільно-політичних обставин та реальних можливостей національних сил (духовних, моральних, економічних, фізичних тощо).

Центральними елементами його політико-правового бачення виступили дві інституції - право і держава, коли право творить основу для функціонування держави, а держава виконує функцію захисту права. Отже, такі категорії, як «право», «правовий порядок» О. Ейхельман поєднав з поняттям державної влади, обґрунтувавши принцип «зв'язаності» держави правом і раціонального співвідношення індивідуальної, громадянської і політичної свободи особи в державі. За такого підходу, держава може контролювати суспільне життя лише в тих межах, що гарантують безпеку її та населення, але водночас надавати можливість індивідам та суспільним групам творити власні автономії, «вільні» правила суспільно-політичного життя як основи для формування громадянського суспільства. Виділено ті характеристики, які сукупно складають модель правової держави за О. Ейхельманом, зокрема, реалізація принципу розподілу влади, організація і функціонування громадянського суспільства, широкі повноваження органів місцевого самоврядування, незалежність судової системи, домінування правових норм в усіх сферах державного і громадського життя, захист свободи особи, рівна відповідальність перед законом держави і громадянина, захист прав національних меншин тощо. Зроблено висновок, що вчений віддав перевагу юридичній рівності не особи, а громадян України перед законом. політичний демократичний націоналізм ейхельман

Релігійне питання О. Ейхельман розглянув у контексті встановлення правової держави, що підтверджує його розуміння релігійної свободи як складової громадянської свободи. З'ясовано, що він обґрунтував відокремлений тип державно-церковних відносин, доцільність організації Української автокефальної православної церкви та зафіксував право вільного розвитку інших релігійних конфесій на території УНР.

Пріоритетного значення учений надав соціальному захисту особи в суспільстві, під яким розумів покращення умов економічного і культурного життя всього населення. Виділено пріоритетні напрямки соціальної політики за О. Ейхельманом: 1) розширення частки державного майна; 2) розвиток системи доступного кредитування; 3) підвищення економічного і соціального статусу робітничого класу; 4) запровадження диференційованої податкової політики; 5) розвиток приватного сектора економічної системи УНР. Отже, демократичну державу вчений уявив не лише правовою, а й соціальною, в умовах якої держава є основним суб'єктом соціальної політики.

У підрозділі 3.3 «Політико-правові підстави української державності та особливості національно-визвольної боротьби українського народу» розглянуто національно-державницьку концепцію О. Ейхельмана, що складається з кількох тематичних блоків, а саме: 1) обґрунтування політико-правових підстав української державності; 2) виведення періодів, завдань і принципів боротьби українського народу за державну незалежність; 3) теоретичні напрацювання про шляхи розвитку Української держави з використанням національного і світового досвіду. За працями О. Ейхельмана виокремлено пріоритетні завдання державницького поступу українців: реалізація права національного самовизначення та розвиток національної культури; встановлення системи міжнародних відносин на принципах миру і добросусідства; уникнення імперської політики; створення системи вільних міждержавних договорів; вирішення міждержавних конфліктів через міжнародні судові інстанції; приєднання до міжнародних угод щодо роззброєння. Зроблено висновок про те, що першоважливою метою українського народу він визнав відновлення власної державності, її економічного добробуту на основі національної ідеології за умови вільної і раціональної співпраці з іноземним капіталом.

Розглянуто ті факти політичної історії, які легітимізували процес відновлення української державності та які оцінено у працях О. Ейхельмана. З'ясовано, що Переяславську угоду 1654 р. він потрактував як особисту унію між українським гетьманом Б. Хмельницьким і московським царем, в умовах котрої Україна зберегла за собою статус незалежної держави; акт абдикації російського царя 1917 р. учений визначив як правову основу для відновлення політичної самостійності України.

Зроблено висновок про те, що відновлення державної незалежності української нації О. Ейхельман розумів як цілісний процес, який складається із трьох послідовних періодів: «революційної битви»; перших кроків революційної влади; остаточного конструювання народної влади. Його суб'єктами виступали національна еліта і народні маси, а реалізація завдань державницького поступу залежала від ефективності їхньої взаємодії. З погляду політичної практики важливо, що О. Ейхельман не лише виділив причини поразки державницьких устремлінь українців упродовж 1917-1920 рр., але й виробив конкретні рекомендації для уникнення таких прорахунків у майбутньому. Доведено актуальність поглядів ученого щодо реформування економічної сфери держави та її освітніх закладів, організацію системи державної влади на принципах вільного розвитку кожного члена нації.

У підрозділі 3.4 «Стратегія національного розвитку України: етапи, завдання та пріоритети» з'ясовано особливості й основні положення політичної програми О. Ейхельмана, яку він розробив для потреб українського національно-визвольного руху. Доведено, що стратегія державного розвитку України, запропонована ним, є комплексною, складається із трьох взаємопов'язаних етапів та базується на взаємодії економічної, освітньої і політичної систем.

Так, завданням першого етапу є реформування економічної сфери та покращення матеріального рівня життя населення шляхом створення сприятливих умов для розвитку української кооперації та їх затвердження на законодавчому рівні. Позитивна динаміка розвитку економічних показників виступила передумовою другого етапу - підвищення рівня освіти українського суспільства. З'ясовано, що інститути освітньої системи вчений трактував як агентів політичної соціалізації, носіїв національної ідеології під час становлення нового типу державницької еліти. Поєднання високих економічних та освітніх стандартів створювало ґрунт для третього етапу - проголошення і розбудови Української держави. Пріоритетними тут виділено питання участі громадянства у процесі формування владних інститутів, підготовці, ухваленні та впровадженні політичних рішень на всіх структурних рівнях держави, починаючи від місцевої громади і закінчуючи федеративним об'єднанням; запровадження в систему державного управління дієвих механізмів контролю за результатами і якістю роботи державних чиновників; децентралізації державної влади.