Політологічні аспекти державної політики і державного управління

Інтегруючим до попередніх двох підходів може бути описаний у 3.4. Політичний підхід до розгляду державного управління, що зображує систему державного управління як гармонійну сукупність акторів політичного процесу. Цей підхід є радше аналітичним, на відміну від нормативних менеджеріального та юридичного, і завдяки цьому він дозволяє не лише виявити відхилення від нормативних очікувань чи вимог, але й пояснити причини цих відхилень. Цей підхід, на противагу двом іншим, підкреслює сумнівність чіткого поділу функцій системи управління на політичні та адміністративні, адже і менеджеріальний, і юридичний підходи штучно розмежовують ці дві функції, відносячи їх навіть до різних інститутів політико-адміністративної системи.

Динаміка суспільних і політичних змін змушує спрогнозувати описані в 3.5. Вимоги до системи державного управління майбутнього. Якщо сучасні системи управління ще сяк-так відповідають умовам інформаційного суспільства, то вже наступний етап розвитку - суспільство знань - вимагатиме радикально нових підходів до управління суспільним життям. Політичний підхід до розгляду державного управління прямо вказує на те, що в разі неадекватності дій політико-адміністративної системи очікуванням та інтересам населення цілком можлива зміна складу політичних акторів, уповноважених на ухвалення рішень. Якщо менеджеріальний і юридичний підходи розглядають можливі реформи системи державного управління як продукт свідомого, раціонального рішення, то політичний підхід приводить до висновку про можливість реалізації так званої «випадкової закономірності», коли перемога одного з варіантів унаслідок збігу обставин чи як результат прихованих процесів викличе ланцюжок подій, які не могли б відбутися окремо одна від одної. Так зване «суспільство знань», що приходить на зміну інформаційному суспільству, потребуватиме відмови від «фордистської» системи управління, коли кожна управлінська інституція виконує строго обмежені функції, і вирішення комплексної проблеми потребує ретельної координації відповідних державних служб. Очікується посилення ролі неформальних «мереж» на етапах розробки публічних політик та організації їх виконання.

Одним із варіантів реалізації завдань побудови державного управління нового типу, зокрема, розділення політичних та адміністративних функцій може бути розглянуте в підрозділі 3.6. Електронне врядування як один із засобів «фрагментації» державного управління. Світовий Банк як послідовний прихильник саме менеджеріального підходу, у своєму визначенні цього терміну обмежується адміністративними питаннями вдосконалення управлінських послуг. Натомість така надскладна політична система, як Європейський Союз, вбачає в електронному врядуванні потужний інструмент для поліпшення розробки і впровадження публічних політик. У сучасних уявленнях електронний уряд має виконувати щонайменше чотири такі функції: інформування населення про політичні та адміністративні рішення; надання адміністративних послуг в онлайн-режимі; збирання соціальної, економічної та іншої інформації від населення для ухвалення рішень; залучення громадян до управлінської діяльності (електронні референдуми, вибори тощо).

Важливі аспекти трансформацій політико-адміністративної системи розглянуті в підрозділі 3.7. Політика реформ і реформа політики в галузі державного управління. Реформи політичних та державних інститутів носять всі ознаки публічної політики. Тому до розгляду і політичних, і адміністративних реформ можна і слід підходити з позицій науки про публічну політику. Історичні передумови реформування державного управління, процедури проведення адміністративної реформи в Україні останніми роками та Концепція адміністративної реформи стали основою для прикладних розробок методики проведення функціональних обстежень органів виконавчої влади, проведених групою під керівництвом дисертанта за підтримки Програми розвитку ООН та Світового банку. Проект методики функціонального обстеження, розроблений групою під керівництвом дисертанта у 2004 р., описаний в одному з Додатків до дисертації.

Цей підрозділ також містить порівняння адміністративних реформ і функціональних обстежень як підготовчого етапу в ряді країн світу, які свідчать про те, що здебільшого реформи здійснювалися в режимі менеджеріального підходу та обмежувалися адміністративною складовою системи управління.

Функціональне обстеження, що вже здійснюється в органах виконавчої влади, має забезпечити комплексну наукову діагностику стану системи, визначити її сильні сторони, що можуть бути використані для здійснення змін, виявити зайві функції чи елементи, що споживають ресурси, не приносячи очікуваної користі у відповідь, описати процедури і зв'язки, за якими ці процедури здійснюються, встановити логіку функціонування і розвитку системи. Складність переплетіння суспільних, інституційних та особистих інтересів у випадку всієї системи державної влади виростає в ступеневій залежності, і помилки чи похибки, які можна виправити у випадку меншої системи, можуть стати фатальними для більшої. Поступові, контрольовані й ретельно сплановані зміни окремих елементів державного управління дадуть змогу уникнути дестабілізації системи державної влади, а успіх у реформуванні органів виконавчої влади як елементів усієї макросистеми допоможе підвищити ефективність і спланувати зміни у системі вищого рівня.

Перехідний характер політико-адміністративної системи України змушує застосовувати принципово інші підходи порівняно зі стабільними демократичними країнами, про що йде мова в Розділі 4. Особливості процесу розробки і здійснення публічної політики в перехідних суспільствах.

Зокрема, у підрозділі 4.1. Реформи як публічна політика розглядається ситуація порушення принципу інкременталізму при зміні політичної системи, тобто при глибинних політичних трансформаціях. Продовження попередньої політики в умовах нової політичної системи неможливе, оскільки структурна перебудова неминуче тягне за собою і перебудову функціональну, до управління приходять політичні сили з іншими ідеологічними спрямуваннями чи іншими особистими та суспільними інтересами. Тому неминуче виникає необхідність радикальних змін значної частини публічних політик, тобто, відбувається відмова від інкременталізму. Крім того, коли змінюється склад акторів, причетних до вироблення політичних та управлінських рішень, нові дійові особи, прагнучи скористатися отриманим шансом і задовольнити свої особисті, корпоративні чи групові інтереси, вносять до розгляду пропозиції, значною мірою спрямовані на перерозподіл ресурсів, а це неможливо зробити без значних, часом радикальних змін публічних політик. Застосування теорії інституційного ізоморфізму дає змогу зробити висновок про намагання політичних інститутів України радше копіювати зразки успішних аналогів з-за кордону, аніж оптимізувати вже існуючі структури державного управління.

Для глибшого розуміння процесів політичних трансформацій і відповідно успішнішого проектування реформ системи державного управління у підрозділі 4.2. Закономірності й особливості посткомуністичних переходів ретельно розглянуто особливості посткомуністичних трансформацій. Як показують дослідження, ці трансформації були з самого початку спрямовані радше на втечу від попередньої суспільно-політичної системи, аніж на побудову нової.

Підрозділ 4.3. Дилеми перехідного періоду значною мірою оснований на аналізі праці польського соціолога Пьотра Штомпки, в якій він сформулював так звані «Дилеми перехідного періоду». Ці 22 дилеми зведені у три групи відповідно до «бар'єрів» трансформацій - пов'язаних із сутністю трансформування, з тягарем історії та з пост-революційним дискомфортом. Серед цих дилем значна частина прямо стосується політико-адміністративної системи. Це, зокрема, дилеми розробки правил гри під час самої гри, «копання власної могили», часової асинхронності реформ у різних галузях суспільного життя, обмежених особистих ресурсів, «демократії без демократів», «важкого зречення» та «добровільного роззброєння».

Необхідність врахування й вирішення цих дилем політичною системою показана в підрозділі 4.4. Реформування політичної системи та інституційний ізоморфізм в умовах посткомуністичних трансформацій. Застосування до здійснення реформ структурно-функціональної моделі криє в собі небезпеку суттєвого гальмування швидкості трансформацій і внаслідок цього затримки досягнення бажаної нової системи. Натомість П.Штомпка пропонує застосовувати «модель процесу», за якою суспільне життя розглядається як неперервний потік суспільних змін, які є агрегатними наслідками індивідуальних дій. Суспільні утворення не мають стабільної, сталої форми, а знаходяться в постійному процесі перетворень в результаті дій членів суспільства. За такого підходу політична система відповідає за визначення кінцевого стану перетворень і стимулювання та корекції, необхідні в ході процесу суспільно-політичних трансформацій.

Поняття національного розвитку і роль політичних інститутів у його здійсненні розглянуті в підрозділі 4.5. Розвиток як мета, результат і процес публічної політики. Головною рисою національного розвитку є поєднання всіх сфер суспільного життя, а не визначення якихось окремих пріоритетних галузей і побудова гнучкої стратегії розвитку (але не жорсткого плану чи довгострокової програми). Показано, що вибір мети, цілей і стратегії національного розвитку - це політичний процес, в якому увага має приділятися теоретичним уявленням і прогнозам, оскільки новий етап розвитку настає з політичними, економічними чи/та соціальними змінами. Особливо це стосується корпоративістської моделі розподілу політичної влади, за якої кожна політична сила має своє бачення перспектив розвитку і шляхів їх досягнення відповідно до своїх інтересів та ієрархії цінностей.

Будь-яка політична теорія цінна в першу чергу своїм практичним значенням, тому в підрозділі 4.6. Стратегія національного розвитку: вибір теорії та публічна політика розглянуті аспекти вибору теоретичних засад стратегії національного розвитку. Саме з такою стратегією мають узгоджуватися плани і програми кожного нового уряду для того, щоб забезпечити наступність державної політики після чергових політичних виборів чи в результаті інших подій.

Для концептуального підходу до розробки стратегій розвитку нації немає і не може бути універсальних рецептів і процедур. Тобто, концептуальний підхід підкреслює політичний характер розробки і впровадження стратегій національного розвитку.

У окремих параграфах цього підрозділу розглянуто політичні теорії, що можуть бути покладені в основу розробки стратегії національного розвитку України або використані для пояснення поточних стратегій, що існують у неявному вигляді. Це:

- Структурний функціоналізм. Ця теорія належить до теорій консенсусу, оскільки в її основі лежить припущення про іманентне існування порядку і збалансованості в суспільстві. Зміна суспільно-політичної формації в напрямку демократизації не є сприятливою умовою для здійснення стратегічних перетворень за структурним функціоналізмом, що потребує еволюційного способу розвитку.

- Теорія модернізації. Модернізаційний дискурс в українській політичній системі зберіг свою популярність попри тривалі невдачі у впровадженні новацій у політичну й суспільну систему. Значною вадою цього підходу можна вважати приреченість нації на довічне «другорядне» становище відносно провідних країн. Успіхи і провали країн, що використовували модернізаційний дискурс у своєму розвитку, ставить під сумнів доцільність використання цієї теорії.

- Марксистські та неомарксистські теорії. Для них характерно пов'язувати розвиток з конфліктом акторів процесу - класові суперечності, що можуть зникнути лише зі зникненням класової структури суспільства, антагонізм між розвиненими і малорозвиненими країнами. У стратегії розвитку України минулих років певні елементи дискурсу теорії залежності чітко проявлялися. Це і активна відмова від користування «мовою колонізатора», і розрив економічних зв'язків колишньої «імперії», і, нарешті, віра в те, що здобуття незалежності автоматично принесе країні добробут. Однак численні недоліки цієї теорії вказують на недоцільність її використання в якості теоретичної основи для побудови стратегії національного розвитку.

- Теорія розвитку людського потенціалу. Програма розвитку ООН зазначає, що стратегії такого типу зміщують акценти з макроекономічних процесів на досягнення всебічного розвитку особи як центрального об'єкта економічних, політичних і соціальних процесів. За цією теорією, пріоритетними галузями суспільного життя стають освіта, охорона здоров'я та соціальний розвиток, а економіка й інші сфери суспільного життя опиняються в підрядному становищі.

- Теорія визволення: суспільно-політичний розвиток. За твердженням автора теорії визволення, бразильського філософа і педагога П. Фрейре, існують чотири основні чинники досягнення соціальної справедливості: письменність, тобто, «здатність до творення й відтворення, самотрансформації»; критична свідомість як здатність зрозуміти навколишній світ і своє місце в ньому; досягнення визволення через перетворення світу навколо себе і себе у світі; та економічний розвиток, що забезпечується в результаті усвідомлення людьми свого місця і ролі у світі. З гармонійного поєднання цих чинників виникає і набирає потужності національний розвиток. Головним завданням діяльності політиків П.Фрейре вважав скасування самої ситуації гноблення і допомога громадянам у їхньому становленні в якості Суб'єктів, а не об'єктів процесу розвитку суспільства.

- Світ-система і набір можливих стратегій для напівпериферійної країни. Методологія світ-системного аналізу, запропонована І.Валлерстайном, відкриває широкі перспективи для побудови стратегії національного розвитку таких країн, як Україна. Згідно з нею, світ-система поділяється не на дві, а на три групи країн - центральні, напівпериферійні та периферійні, і між цими групами можливі переходи як вгору, так і вниз. Для кожної групи країн існує свій набір можливих стратегій розвитку, що також має приваблювати і дослідників, і політиків до цього теоретичного підґрунтя можливої майбутньої стратегії національного розвитку.

Теоретичні дослідження змісту політичних процесів і ролі фахівців, експертів та громадськості у підготовці політико-адміністративних рішень лягли в основу Розділу 5. Знання у політичному процесі: експертність та учасницька демократія.

Термін «політична участь», яким позначається залучення громадян до вирішення ключових і поточних суспільних проблем, розкривається в підрозділі 5.1. Учасницька демократія і поведінка громадян як «дії окремих громадян, через які вони намагаються вплинути чи підтримати адміністративні та політичні органи». Тут розглядаються ролі, які зазвичай грають громадяни в політичних процесах, зокрема, в політичних виборах, і показана необхідність посилення роботи з громадянами в Україні задля стимулювання їхньої активної участі в політиці.

Підтримка чи опір з боку громадян рішенням і діям політико-адміністративної системи, що розглядається в підрозділі 5.2. Формування політичної свідомості громадянина, має велике значення для раціональності й успішності цих дій. У підрозділі розглянуто особливості політичної участі громадян в умовах чотирьох моделей розподілу політичної влади в політичній системі, змальовані умови і вимоги до систем політичної освіти у справі формування критичної свідомості та демократичної громадянськості людини. Побудована схема громадянських якостей і визначені чинники, що зумовлюють формування особистості. Людина знаходиться в центрі багатьох одночасно діючих процесів, кожен з яких веде до посилення відчуття громадянства, впливає на утвердження тих чи інших цінностей і в кінцевому підсумку визначає громадянську поведінку особи.

Досвід здійснення громадянської та політичної освіти у 10 країнах світу, в тому числі у ФРН, США, Канаді, Росії та КНР, розглянуто у підрозділі 5.3. Громадянська і політична освіта: міжнародний досвід. Спільним для громадянської освіти всіх країн став наголос на вихованні громадянина саме своєї держави. Однак, що стосується політичної освіти, то в демократичних країнах вона була спрямована на розвиток особистості громадянина, а в недемократичних (Китай, Російська Федерація) носила яскравий відбиток ідеологічної індоктринації. Для підкріплення загальних результатів у цьому ж підрозділі розглянуто і політичну освіту в колишньому СРСР.

Оскільки українській політичній системі для успіху в демократичних трансформаціях вкрай потрібна свідома легітимація населенням її реформаційних рішень, шляхи досягнення цього розглянуті в підрозділі 5.4. Перспективи впровадження політичної освіти в Україні. В умовах відсутності конструктивізму у взаємодії українських політичних акторів формування системи політичної освіти залишається вельми сумнівним. «Псевдодемократичність» політичної системи в нашій країні означає, що кожен з її акторів віддаватиме перевагу саме індоктринації у руслі своєї «ідеології», а це не забезпечить бодай плюралізму політичних знань, не кажучи вже про розвиток критичного мислення.

Важливість підготовки і виховання різнобічних фахівців у галузі державної/публічної політики і державного управління підкреслюється підрозділом 5.5. Експертне знання в управлінні суспільним життям. Експертне знання, що є одним з атрибутів (невід'ємних складових) процесу вироблення і здійснення державної політики, носить суттєво різний характер не лише на різних етапах політичного процесу, але й у залежності від становища експерта в політичній системі. Слід виділяти принаймні три види експертного знання: «у політиці» - коли експерт безпосередньо задіяний у політичному процесі, «для політики» - коли експерт надає свої знання учасникам політичного процесу, залишаючись осторонь ухвалення рішень, і «про політику» - коли експерт виступає стороннім спостерігачем в оцінюванні дій політико-адміністративної системи. Дисертант розглядає особливості кожного виду експертного знання і обговорює, яка навчальна програма може забезпечити підготовку відповідних фахівців.

Висновки

Проведення цього дисертаційного дослідження дає змогу зробити такі висновки та узагальнення:

1. Застосування моделей розподілу політичної влади (монополізму, плюралізму, елітизму й корпоративізму) дає змогу чіткіше розділити й більш адекватно описати основні принципи й процедури вироблення, ухвалення і впровадження політичних рішень, пояснити особливості політичних процесів у подібних політичних системах, скласти достовірні прогнози розвитку ситуацій.

2. Для трьох моделей розподілу політичної влади - монополізму, елітизму й плюралізму - показана провідна роль виконавчої гілки влади як стабільної інституції, укомплектованої експертами у відповідних галузях. Завдяки своїм організаційним можливостям і ресурсам виконавча влада спроможна нав'язувати вигідні з її точки зору рішення іншим органам управління та політичним силам, що входять до складу політичної системи й уповноважені на ухвалення політичних управлінських рішень.

3. Умовою стабільності розвитку і наступності публічної політики є досягнення консенсусу виробниками політики. Єдиною моделлю розподілу політичної влади, за якою можливе хоча б частково справедливе врахування інтересів, потреб і очікувань громадян, і одночасно ухвалення прогресивного (розвиткового) політичного рішення залишається корпоративізм - політична система у складі невеликої кількості політичних підприємців, що змушені домовлятися між собою, спираючись при цьому на виборців як на споживачів своїх політичних послуг.

4. Заміна парадигми «державної політики» парадигмою «публічної політики» одночасно вимагає врахування впливу численних офіційних і неофіційних акторів на вироблення, ухвалення і впровадження рішень. Легітимація державних рішень прямо пов'язана з політичним впливом окремих політиків, політичних груп і партій на різних етапах політичного процесу, а отже, зведення розгляду публічної політики лише до дій державних органів неминуче звужує спектр можливих акторів і може призвести до помилок в інтерпретації процесу. Тому зручною категорією для аналізу є радше політична влада і її розподіл всередині політичної системи та в її навколишньому середовищі.

5. На практиці неможливо забезпечити аполітичність адміністративних рішень та інституційно і функціонально розділити між собою політичну й адміністративну складові системи державного управління. Ця проблема може бути суттєво послаблена з широким впровадженням електронного урядування.

6. Розгляд моделей вироблення і здійснення публічної політики крізь призму політичної взаємодії акторів політичного процесу свідчить про можливість використання цих моделей не лише для пояснення подій у системі державного управління, але й для опису та інтерпретації поточної політичної боротьби, особливостей проведення партіями виборчих кампаній, формування органів влади.

7. В умовах незмінності складу політичних акторів найчастіше відбувається «інкрементальна», еволюційна зміна характеристик державної політики. Це негативно позначається на здійсненні суспільних, економічних і політичних реформ, оскільки радикальні зміни неможливі без довготривалої злагоди між акторами політики та свідомої й послідовної підтримки з боку всіх стейкхолдерів політики.

8. Раціональний підхід до реформування будь-якої сфери суспільного життя неминуче стикається з неможливістю чіткого планування дій і прогнозування їхніх наслідків. Тому реформи, як правило, носять далекий від системного характер, особливо в умовах плюралістичної політичної системи. Найкращою для реформування виявляється монополістська модель розподілу політичної влади, яка, проте, внаслідок реформ ризикує втратити свій вплив у суспільстві й трансформуватися в елітизм чи плюралізм, поховавши при цьому розпочаті реформи.

9. Здійснення економічних, соціальних і особливо політичних реформ можливе лише за умови відкриття «вікна можливостей», причиною чого можуть стати різкі зміни в якійсь галузі суспільного життя, зміна моделі розподілу політичної влади або просто співвідношення сил у політичній системі.

10. Потужним чинником у реформуванні політичних інститутів є інституційний ізоморфізм - їхнє прагнення набути таких нових форм, повноважень і функцій, які в інших країнах чи в інших умовах довели свою життєздатність і ефективність. При такому реформуванні спостерігається накладання двох протилежних тенденцій - збереження звичних форм і набуття нових. Внаслідок взаємодії цих тенденцій в політичній системі, що реформується, можуть виникати конфлікти між старими і новими формами політичних інститутів, що призводитиме до зміни цілей, сповільнення процесу реформ і консервації основ попереднього (дореформеного) режиму.

11. Для забезпечення когерентності публічних політик необхідна розробка і узгодження політичною системою спільно з громадськістю чітко сформульованих стратегій національного розвитку. Такі стратегії можуть відігравати роль «конституцій розвитку» на зразок затверджених в багатьох країнах Національних планів розвитку.

12. Формування учасницької демократії передбачає активізацію населення в його боротьбі за свої права, за вирішення існуючих проблем і задоволення потреб. З розвитком комунікативних процесів у суспільстві дедалі сильнішою стає потреба в поліпшенні спілкування з різних питань, і в першу чергу - задля підвищення стандартів життя.

13. Свідома участь громадян у політичних процесах неможлива без постійної освітньої діяльності демократичної політичної системи, спрямованої на формування громадянина не лише в сенсі громадянства конкретної держави, але й «цивільної», тобто вільної людини, здатної критично оцінювати реальність.

14. Політична освіта як «навчання участі в політичному житті» знаходиться в Україні в повному занепаді. Система політичної освіти, яка відносно добре діяла в колишньому СРСР, нині зруйнована і не може використовуватись через її індоктринаційну сутність. Нова ж система політичної освіти може з'явитися лише тоді, коли політична система сформує узгоджену, послідовну стратегію національного розвитку, що буде сприйнята суспільством як керівництво до дії.

15. Змістом для політичної освіти має виступити експертне знання, сформоване в процесі й у результаті публічних політик. Розділеність трьох видів експертного знання - «у політиці», «для політики» і «про політику» - в умовах слабких змістових та ціннісних зв'язків між ними заважає гармонізації публічних політик (перетворенню державних політик у публічні), а отже, знижуватиме ефективність державного управління, або, точніше, управління суспільним життям.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Індивідуальна монографія:

«Державна політика і державне управління: політологічні аспекти». Монографія. //К.: Факт, 2008. - 272 с.

Книги у співавторстві:

Lewis, Darrell R., Darwin Hendel, Alexander Demyanchuk. Private Higher Education in Transition Countries. Kyiv: KM Academy Publishing House, 2003. 176 p.

Колективні монографії:

«Система розробки і здійснення публічних політик в Україні.» Колективна монографія. Під заг. ред. О.Дем'янчука. //К.:Факт, 2004. 224 с.

Статті у фахових виданнях:

1. Трансформація філософії суспільства і нова філософія освіти: формулювання проблеми.// Зб. Україна і Польща у Східно-Центральній Європі: спадок і майбуття. - К.- 1999. - С. 71-77.

2. Філософські та суспільно-політичні аспекти реформування освіти в посткомуністичному суспільстві на межі століть.// Наукові записки НаУКМА. Том 12 - Політологія. - К., 1999. - Cc. 81-87.

3. Державна політика незалежної України в галузі освіти.// Нова політика. 2000 - № 4(30). - С. 26-29.

4. Освітня політика й управління освітою в перехідний період: теоретичні засади та практичне втілення.// У зб. Освіта для демократії. - К., «Альтерпрес». 2000. - С. 16-23.

5. Освіта і національний розвиток: модернізація проти глобалізації.// Наукові записки НаУКМА. Том 18 (спеціальний випуск, частина 1). - К., 2000. - С. 140-144.

6. «Державна політика» та «публічна політика»: варіант перехідного періоду.// Наукові записки НаУКМА. Том 18 - Політологія. - К., 2000. - С. 31-36.

7. Теорія і практика громадянської освіти: світовий досвід.// Наукові записки НаУКМА. Том 19 - Політичні науки. - K.: Видавничий дім «КМ Академія», 2001. - С. 64-69.

8. Політичні та інституційні обмеження реформ в українській вищій освіті.// Наукові записки НаУКМА. Том 20. - Політичні науки. - К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2002. - С. 44-49.

9. Управление университетами в условиях глобализации: государственный и частный секторы. // Персонал, 2001, № 11, с. 66-71.

10. Глобалізація вищої освіти: огляд сучасних світових проблем.// Людина і політика. 2002, № 1. - cc. 74-82.

11. Конфликт принципов равенства и справедливости в государственной системе финансирования вузов.// Персонал, 2002, № 2. - cс. 62-66.

12. Держава і громадянське суспільство як дійові особи в здійсненні освітньої політики. //У зб. “Розвиток демократії та демократична освіта в Україні”. Матеріали ІІ міжнародної наукової конференції (Одеса, 24-26 травня 2002 р.). - К. - 2003. - С. 613-618.

13. Публічна політика в системі управління суспільним життям.// У кн.. “Система розробки і здійснення публічних політик в Україні.” Під заг. ред. О.Дем'янчука. - К.: Факт, 2004. С. 5-21.

14. Державне управління як особливий випадок державної політики.// Там само, С. 196-215.

15. Проблеми реформування виконавчої влади в Україні: завдання, підходи і процедури. //Вибори і демократія. 2005 № 3 (5). - С. 34-40.

16. Політична освіта в різних країнах світу: порівняльна перспектива.//У зб. «Політична освіта в Україні: проблеми та перспективи розвитку». За заг. ред. С.Г.Рябова. - Інститут громадянської освіти НаУКМА. - К. - 2005. - С. 24-31.

17. Уроки помаранчевої революції для реформування державного управління в Україні.//У зб. «По той бік розуміння: Україна та Європа після Помаранчевої революції». - За заг. ред. Ґейра Флікке та Сергія Кисельова. - К.: Атіка, 2006. - 228 с.

18. Відкриті й приховані виклики державному управлінню в перехідному суспільстві.// У зб. «Політологічні, соціологічні та психологічні виміри перехідного суспільства: як зробити реформи успішними». - Суми. 2006. - Т.1. - С. 45-49.

19. Відповідність нинішньої системи управління й вироблення державної політики вимогам суспільства знань. // Наукові праці: Науково-методичний журнал. - Т. 54, - вип. 41. - Політичні науки. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2006. - С. 182-186.

20. Політична освіта як чинник формування порядку денного публічної політики: теорія та українська практика. // Наукові записки НаУКМА. Том 57 - Політичні науки. - К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. - С. 71-77.

21. Політика як навчання та навчання політиці. //У зб. Менеджмент за умов трансформаційних інновацій: виклики, реформи, досягнення. Суми, 2007. Частина 1. - С. 89-99.

22. Модель “політичного ринку” в процесах формування державної/публічної політики в Україні. // Наукові праці: Науково-методичний журнал. - Вип. 56. - Політичні науки. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2007. - С. 40-45.

23. Дилеми політико-адміністративної реформи: очікування публічної політики. //У зб. Інноваційний розвиток суспільства за умов крос-культурних взаємодій. - Суми, 2008. С. 139-142.

24. Політична освіта: місток між державою та громадянським суспільством.// У зб. Громадянське суспільство: проблеми теорії та практики. Під ред. С.Г.Рябова. - К.: НаУКМА, 2008. С. 62-79.

Наукові переклади:

1. Фрейре Пауло. Педагогіка пригноблених. //К.: Юніверс, 2002.

2. Фрейре Пауло. Формування критичної свідомості. //К.: Юніверс, 2003.

3. Фрейре Пауло. Педагогіка свободи.// К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2003.

4. Колбеч Г.К.. Політика. // К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2004.

5. Парсонс Вейн. Публічна політика. Вступ до теорії й практики аналізу політики. //К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2006.

Анотація

Дем'янчук О.П. Політологічні аспекти державної політики і державного управління. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України, Київ, 2009.

В дисертації досліджуються політичні аспекти діяльності системи державного управління по виробленню, ухваленню та впровадженню державної політики. Дослідження базуються на теоретичних розробках українських і зарубіжних учених, нормативних документах та на емпіричних даних, зібраних дисертантом. В основу досліджень покладено теоретичні моделі розподілу політичної влади в політичній системі та методологію аналізу державної політики.

Проаналізовано процедури вироблення, ухвалення і впровадження державної політики з точки зору політичних процесів, пов'язаних з ними, в умовах чотирьох моделей розподілу політичної влади. Проведено порівняння менеджеріального, юридичного (нормативного) та політичного підходів до реформування системи державного управління. Показано особливості реформування системи державного управління України на сучасному етапі, визначено небезпеки, що можуть виникнути в процесі здійснення реформ.

Теоретично проаналізовано перспективи національного розвитку України та розглянуто можливі варіанти національних стратегій розвитку. Розкрито особливості змісту та процедур вироблення державної політики в умовах запропонованих стратегій. Подано прогноз розвитку системи державного управління в майбутньому «суспільстві знань» і роль впровадження електронного урядування для подальшої демократизації українського суспільства.

З урахуванням типів експертного знання, необхідного для вироблення і впровадження державної політики, розроблені навчальні плани та рекомендації стосовно розвитку системи політичної освіти в Україні й підготовки та підвищення кваліфікації фахівців у галузі державної політики і державного управління.

Ключові слова: політична влада, державна політика, державне управління, політична реформа, адміністративна реформа, національний розвиток, політична освіта.

Summary

Olexandr P. Demyanchuk. Political Aspects of Public Policy and Public Administration. - Manuscript.

Dissertation for the degree of Doctor in Political Science in speciality 23.00.02 - Political Institutions and Processes. - I.F.Kuras Institute of Political and Ethno-National Studies, The National Academy of Science of Ukraine, Kyiv, 2009.

This is the investigation of Politics in Public Administration and in Public Policy development and implementation. It is based on the theoretical research of Ukrainian and foreign scholars, official documents and empirical data gathered by the Candidate. The investigation uses the models of Political Power distribution in a political system as well as the methodology of Public Policy Analysis.

The procedures of public policy development and implementation are analyzed with the attention to the political processes occurred on each step in conditions of all four models of political power distribution in the political system. The comparison of the managerial, legal and political approaches to the reforms of public administration in Ukraine shows a necessity to pay a close attention to the politics around these reforms and indicates weaknesses and threats to the process in contemporary Ukraine.

The perspectives of national development of Ukraine and relevant national strategies have been analyzed theoretically. The features of public policy content and procedures of development for these strategies have been considered. The future development of the public administration system in the “Knowledge Society” has been forecasted and the role of E-Government in further democratization of Ukraine has been shown.

Proceeding from the different types of the expert knowledge in the political process of public policy development and implementation, the curricula and recommendation of corresponding experts training are presented. There are also clear recommendations concerning development of the political education system in Ukraine to improve the conditions for the participative democracy development in Ukraine.

Key words: political power, public policy, public administration, political reform, administrative reform, national development, political education.

Аннотация

Демьянчук А.П. Политологические аспекты государственной политики и государственного управления. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Институт политических и этнонациональных исследований имени И.Ф. Кураса НАН Украины, Киев, 2009.

В диссертации исследуются политические аспекты деятельности системы государственного управления по разработке, принятию и внедрению государственной политики. Исследования основываются на теоретических разработках украинских и иностранных ученых, нормативных документах и эмпирических данных, собранных диссертантом. В основу исследований положены теоретические модели распределения политической власти в политической системе и методология анализа государственной политики. Принято различать четыре модели распределения политической власти:

- монополизм (только одна политическая сила обладает монополией на принятие политических решений),

- плюрализм (наличие в политической системе большого количества мелких политических предпринимателей),

- элитизм (действующие лица политического процесса составляют властную группу с ограниченным обменом ресурсами с обществом),

- корпоративизм (в составе политической системы - несколько крупных политических корпораций, не обладающих по отдельности контрольным пакетом, но способных заблокировать любое решение, вследствие чего политический процесс принимает характер переговоров и компромиссов).

Проанализированы процедуры разработки, принятия и внедрения государственной политики с точки зрения политических процессов, связанных с ними, в условиях этих четырех моделей распределения политической власти. Показано, что в условиях первых трех моделей решающую роль в выработке политических решений играет исполнительная ветвь государственной власти как наиболее стабильная, организованная и объединяющая профессионалов в соответствующих отраслях.

Проведено сравнение менеджериального, юридического (нормативного) и политического подходов к реформированию системы государственного управления. Показаны особенности реформирования системы государственного управления Украины на современном этапе, определены опасности, которые могут возникать в процессе осуществления реформ. В частности, продемонстрирована необходимость использования именно политического подхода к разработке и осуществлению политики реформ, поскольку он способен дать оценку не только экономических и процедурных, но и политических возможностей и опасностей, возникающих при трансформировании политико-административных систем.

Теоретически проанализированы перспективы национального развития Украины и рассмотрены возможные варианты национальных стратегий развития в рамках теорий структурного функционализма, модернизации, зависимости, развития человеческого потенциала, освобождения, а также мир-системного анализа, предложено объяснение ряда особенностей политических трансформаций Украины в соответствии с этими теориями. Раскрыты особенности содержания и процедур разработки государственной политики в условиях предложенных стратегий. Представлен прогноз развития системы государственного управления в будущем «обществе знаний» и роль внедрения электронного управления для дальнейшей демократизации украинского общества.

Дальнейшая демократизация украинского общества предполагает повышение роли граждан и их объединений в решении общественных проблем и создании условий для развития нации. Эта задача требует развития демократической системы политического образования. Просвещение граждан в вопросах политики (и как политической борьбы, и как целенаправленной деятельности государственного управления) обеспечит сознательную поддержку обществом устанавливаемых государственной политикой способов поведения, поможет избежать грубых ошибок при выработке и принятии политических решений, что повысит их эффективность и действенность.

Подробно рассмотрены три типа экспертного знания в процессах выработки, принятия и внедрения государственной политики. Эксперт «в политике», участвующий непосредственно в процессе разработки политического решения, должен обладать в первую очередь отраслевыми знаниями с тем, чтобы отстаивать интересы того политического института, который он представляет. Эксперт «для политики», оказывающий консультационные и научные услуги политическому и/или административному институту при разработке или оценке принятых политических решений, представляет скорее межотраслевые знания, необходимые для координации действий этого института с другими органами управления. Экспертные знания «о политике» предназначаются в основном обществу и раскрывают сущность соответствующей государственной политики, ее положительные стороны и недостатки, помогают гражданам принять сознательное участие в политическом процессе.

В соответствии с ролями упомянутых экспертов должна строиться и их подготовка либо повышение квалификации. С учетом типов экспертных знаний, необходимых для разработки и внедрения государственной политики, разработаны учебные планы и рекомендации касательно развития системы политического образования в Украине, а также подготовки и повышения квалификации специалистов в области государственной политики и государственного управления.

Ключевые слова: политическая власть, государственная политика, государственное управление, политическая реформа, административная реформа, национальное развитие, политическое образование.

Размещено на Allbest.ru