Євроінтеграційний вимір в політиці соціал-демократії

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Автореферат

на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Спеціальність 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Євроінтеграційний вимір в політиці соціал-демократії

Виконав Болотнік Вадим Юрійович

Київ - 2009

Анотація

Болотнік В.Ю. Євроінтеграційний вимір в політиці соціал-демократії (на прикладі Німеччини, Франції та Великобританії). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. - Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. - К., 2009.

У дисертації комплексно досліджено характер і напрями еволюції політики європейських соціал-демократичних партій. На прикладі партій соціал-демократичного спрямування Німеччини, Франції та Великобританії простежено та проаналізовано ставлення соціал-демократів до процесів поглиблення та розширення європейської інтеграції. Основну увагу приділено концепціям і процесам періоду постбіполярності (з 1991 р.).

Досліджується специфіка підходів соціал-демократичних урядів до питання реформування і розширення Європейського Союзу, яка полягає, передусім, у досягненні балансу між основними політичними стратегіями сучасної Європи.

Головну увагу зосереджено на висвітленні модернізації соціал-демократичної моделі держави добробуту в напрямку подолання крайнощів неолібералізму і постмодернізму.

Проведено порівняльний аналіз позицій європейських соціал-демократів щодо інтеграції в межах ЄС, які варіюються в широкому діапазоні між моделями федералізму, більш поміркованими конфедеративними проектами та концепцією вільного союзу національних держав. Концептуально визначено умови та причини зменшення впливу соціал-демократів у країнах ЄС, пов'язані як з ідеологічними трансформаціями, так і з конкуренцією між лівими та правими і правоцентристськими політичними течіями. Сформульовано теоретичні висновки та узагальнено результати політичного аналізу з основних аспектів досліджуваної проблеми.

Ключові слова: європейська соціал-демократія, Європейський Союз, Європейська соціалістична партія, лейборизм, соціалізм, постмодернізм, неолібералізм, українська соціал-демократія, європейська інтеграція, глобалізація.

демократичний партія євроінтеграція політичний

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Звернення до тематики дослідження визначається статусом соціал-демократії як однієї з провідних політичних течій у країнах ЄС, де її представники традиційно беруть участь у національних урядах або формують потужну парламентську опозицію. Починаючи з 1979 р., коли були запроваджені загальні прямі вибори до Європарламенту, фракція соціал-демократів завжди була однією з найчисельніших. Визначення ступеня впливу соціал-демократії на процеси європейської інтеграції важливе в контексті дискусії про посилення повноважень керівних інституцій ЄС та структурування його зовнішньої політики та політики в сфері безпеки.

Після доволі переконливого періоду домінування в 1990-ті рр., впродовж останнього десятиліття спостерігалося певне послаблення впливу соціал-демократичних партій, що нерідко супроводжувалося втратою ними лідируючих позицій у політичному житті окремих європейських країн. В Європейському парламенті 2004 - 2009 рр. соціалістична фракція мала 213 мандатів із 785, займаючи друге місце після Європейської народної партії. Після виборів 2009 р. представництво соціалістів скоротилося до 161 мандату з 736.

В середньостроковій перспективі вплив соціал-демократів зазнає відчутних коливань. Поверненню до влади німецьких соціал-демократів (Соціал-демократична партія Німеччини, СДПН) і британських лейбористів у 1990-ті рр. передували тривалі періоди перебування в опозиції. Перемога Французької соціалістичної партії (ФСП) на парламентських виборах 1997 р. виявилася тимчасовим успіхом. У 2002 та 2007 рр. ФСП зазнала нищівної поразки від правоцентристського Союзу за народний рух.

Прихід соціал-демократів до влади зазвичай супроводжувалося світоглядним оновленням. Цей процес знайшов втілення у програмних концепціях «Третій шлях» (Великобританія), «Новий центр» (Німеччина), «Реалізм лівиці» («realisme de gauche», Франція), які були позначені ідеологічною конвергенцією та збільшенням уваги до основних проблем європейської інтеграції. Однак попри переконливі виборчі успіхи, на початку 2000-х рр. у політиці соціал-демократів виявилися істотні вади та слабкі риси. Партійні лідери, обтяжені реаліями урядової роботи, в цілому не встигали адаптувати соціал-демократичну ідеологію до нових, мінливих умов. Це негативно позначилося на зв'язках соціал-демократичних партійних структур з прихильниками та новими суспільними групами. Зокрема, така ситуація була характерна для керівництва СДПН, яке після відставки Г.Шрьодера зіткнулося з проблемами стратегічної та програмної невизначеності.

Сучасна політична динаміка в країнах ЄС мотивує пошук відповіді на ряд питань. Зокрема, наскільки глибоким є скорочення впливу соціал-демократії? Чи слід вважати послаблення соціал-демократів та соціалістів ознакою занепаду чи кризи лівого руху в європейських країнах, або ж ситуативне скорочення впливу та втрата ініціативи є проявами трансформаційних процесів, що можуть призвести до відновлення лівоцентристської перспективи, зростання ролі та міжнародного впливу європейської соціал-демократії? В цьому сенсі також не варто відкидати досвід соціал-демократії, накопичений у постсоціалістичних країнах, включаючи Україну. Перелічені проблеми мають як теоретичне, так і безпосереднє практичне значення, оскільки істотно впливають на вибір перехідними суспільствами моделей власного суспільно-політичного розвитку.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах наукової тематики відділу трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України в рамках теми «Геополітичний вимір посттоталітарних трансформацій у контексті євро-американських стратегій суспільного розвитку», № 105U002591 державного реєстру.

Мета і завдання дослідження. Метою є виявлення змісту, специфіки та перспектив соціал-демократичної політики в умовах європейської інтеграції. В якості прикладного матеріалу проаналізовано політико-ідеологічний досвід соціал-демократичних партій Німеччини, Франції та Великобританії.

Відповідно до мети автором поставлено такі завдання:

· визначити базові засади ідентифікації та основні тенденції розвитку європейських соціал-демократичних партій на прикладі Німеччини, Франції та Великобританії;

· дослідити політико-системні трансформації соціал-демократії в західноєвропейському регіоні (друга половина ХХ століття);

· встановити взаємовплив між ідейною еволюцією європейської соціал-демократії та розвитком інтеграційних процесів у Європі;

· дослідити специфіку підходів соціал-демократичних урядів до питання реформування і розширення Європейського Союзу;

· проаналізувати напрями корекції та модернізації підходів соціал-демократії до євроінтеграційних процесів і викликів глобалізації

Об'єктом дослідження є політика європейських соціал-демократичних партій на прикладі Німеччини, Франції та Великобританії

Предметом дослідження є ставлення соціал-демократичних партій Німеччини, Франції і Великобританії до процесів поглиблення та розширення європейської інтеграції. Аналіз розвитку загальноєвропейських аспектів соціал-демократичної ідеології та політики простежено з кінця ХІХ століття. Основну увагу приділено концепціям і процесам періоду постбіполярності (з 1991 р.).

Методи дослідження. Основними методами, які застосовувались у дослідженні, є історичний (для аналізу еволюції вироблення програмових документів, впровадження інституційних змін та практичної політики європейських соціал-демократичних партій); системний (для дослідження політичних систем різних країн та ЄС як політичного цілого в контексті виявлення ролі, яку відіграють у них соціал-демократичні партії як їх невід'ємна складова); порівняльний (для виявлення спільних та відмінних рис в ідейних засадах, програмових документах, інституційних змінах та практичній політиці цих партій); методи якісного аналізу (в тому числі герменевтичний - для з`ясування соціал-демократичної сутності реальної політики тих партій, які не виносять у свою назву соціал-демократичну атрибутику), а також елементи кількісних методів аналізу (статистичного та ін.).

Наукова новизна одержаних результатів визначається виявленням основних тенденцій розвитку європейської соціал-демократії в умовах євроінтеграції та включає наступні положення:

· Визначено, що базовими засадами ідентифікації соціал-демократичних партій Німеччини, Франції та Великобританії є подібні, а останні десятиліття навіть переважно взаємозалежні тенденції розвитку, свідченням чого є: спільна соціал-демократична ідеологія, близькі програмні положення, однотипна урядова політика та політичні технології. Так, проблеми міжнародної політики стратегічно вирішуються соціал-демократами на засадах загального бачення ними суспільних та людських цінностей; зокрема, визначено, що соціал-демократичні партії є «програмними» на противагу, наприклад, партіям «виборчим» - чітко відстежують послідовність своїх програмних принципів від виборів до виборів, уникають неузгодженості між заданими цілями і засобами їх досягнення, надають великої ваги процедурним питанням, передбачають широке залучення всіх своїх членів до вироблення, а не лише прийняття, політичних рішень.

· Обґрунтовано основні внутрішні та зовнішні фактори, що визначали етапи розвитку міжнародної політики соціал-демократії Німеччини, Франції і Великобританії. З точки зору еволюції ідейних засад ці етапи включають: марксистський період інтернаціоналізму; період пріоритетного розвитку національних демократій; період політики захисту класичної держави добробуту від економічних і політичних факторів глобалізації; період формування загальноєвропейської моделі активної соціальної політики.

· Встановлено взаємний вплив між ідейною еволюцією європейської соціал-демократії та розвитком інтеграційних процесів у Європі, зокрема виявлено ті соціальні групи, які виступають спільною соціальною базою соціал-демократії в Європі: середні та вищі верстви робітничого класу (перший період); демократично налаштована частина національно свідомих громадян (другий період); соціально вразливі групи населення (молодь, пенсіонери, жінки тощо) та представники малого і середнього бізнесу (третій період); широкі верстви громадян, орієнтовані на цінності особистих досягнень (четвертий період).

· Досліджено специфіку підходів соціал-демократичних урядів до питання реформування та розширення Європейського Союзу, яка полягає, передусім, у здійсненні балансу між основними політичними стратегіями сучасної Європи: неоліберальна економічна політика надто послаблює контроль за підприємницькою діяльністю і фінансовим сектором, постмодернізм апелює до експериментальних соціальних проектів, тоді як соціал-демократична держава потребує збалансування та взаємної підтримки економіки і громадянського суспільства, ринку та планування, міжнародної взаємодії і підтримки національних політичних проектів.

· Проаналізовано напрями корекції та модернізації підходів соціал-демократії до євроінтеграційних процесів та викликів глобалізації ХХІ століття, до яких слід віднести: модернізацію держави добробуту в кожній з європейських країн, вдосконалення сучасних національних демократій у деліберативному дусі, поглиблення інституціоналізації спільних європейських політичних, економічних, соціальних проектів соціал-демократії, в тому числі за рахунок впливу на формування спільної європейської політики в різних галузях. Модернізована у напрямі подолання крайнощів неолібералізму та постмодернізму соціал-демократична держава подається як орієнтир для країн-учасниць європейської інтеграції. Базовою для європейської соціал-демократії є модель «деліберативної демократії» як такої, що базується на досягненні консенсусу шляхом обговорення суспільно-важливих проблем і не визнає легітимними ті рішення, які спираються на наперед утверджену формулу. Європейська соціал-демократична держава делегує частину своїх повноважень спільним європейським політичним органам, здійснюючи водночас і власну економічну, соціальну та культурну політику.

Практичне значення одержаних результатів. Досліджено та систематизовано досвід адаптації європейської соціал-демократичної теорії до реалій сучасної європейської інтеграції. Основні положення, узагальнення та висновки дисертації можуть бути використані в подальших дослідженнях з проблематики європейської соціал-демократії, а також зацікавленими структурами у сфері вироблення оптимальних програм розвитку перехідних суспільств. Результати дослідження можуть застосовуватися при розробці навчальних лекцій, спецкурсів, навчально-методичних рекомендацій для викладачів та студентів за спеціальністю «Міжнародні відносини».

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення та висновки дослідження обговорювались на засіданнях відділу трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України. Результати роботи доповідалися на міжнародних наукових конференціях - «Міжнародна інформація: історія, теорія, практика» (7 листопада 2008 р., м. Київ), «Дні науки філософського факультету» (18-19 квітня 2007 р., м. Київ).

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір і актуальність теми дисертаційного дослідження, сформульовано мету, завдання, визначено об'єкт та предмет дослідження, методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, подано апробацію результатів роботи.

В першому розділі «Методологічні засади і джерельна база дослідження» представлено історіографічний та політико-теоретичний аналіз становлення і розвитку європейської соціал-демократії. Перший підрозділ «Ідейні основи соціал-демократії» присвячено проблемі еволюції соціал-демократичної політики та ідеології. Розглянуто ідейні джерела соціал-демократії, включаючи спричинені Великою французькою революцією ранні соціалістичні ідеї, творчий марксизм, лассальянство та політичний лібералізм, що були пов'язані з еволюцією європейського громадянського суспільства. Розгляд ідейної еволюції соціал-демократії з часів заснування висвітлює її «компромісний», до певної міри еклектичний характер, що дозволило цій політичній течії уніфікуватись і трансформуватись за різних соціально-економічних обставин на основі збереження принципу демократизму.

Початок ідейної еволюції соціал-демократії як міжнародної політичної течії був пов'язаний з полемікою всередині марксизму, яка стосувалася як суто політичних питань, так і теоретичних проблем. Ці зміни відбивали певні зрушення в соціальній базі соціал-демократії. Перебіг цієї полеміки істотно вплинув на міжнародну політику соціал-демократичних організацій. Під час Першої світової війни відбулася кардинальна ревізія марксизму. Теоретик європейської соціал-демократії К.Каутський аргументував необхідність підтримки німецькому уряду, посилаючись на необхідність «за будь-яких умов охороняти і захищати незалежність своєї нації, коли вона опиняється під загрозою». В поєднанні з принципом інтернаціоналізму це передбачало «визнання такого ж прагнення і за всякою іншою нацією». Відтоді в міжнародному сенсі соціал-демократи обстоювали пріоритет захисту інтересів демократії, включаючи захист держави від зовнішніх загроз. Згодом соціал-демократичний теоретик Ю.Габермас модернізував політичну ідеологію європейської соціал-демократії, перетворивши революційну теорію робітничого класу в солідаристську концепцію суспільного розвитку, пристосовану до умов постіндустріального суспільства.

Відхід від класових орієнтирів пов'язувався з соціальними змінами - формуванням «нового робітничого класу», до якого зараховувалися групи висококваліфікованих працівників, зайнятих у передових галузях виробництва, техніки, інженери. Ю.Габермас пов'язував основні надії на поліпшення соціальних умов та гуманізацію суспільства з розширенням просвітницької і реформістської діяльності, які мали подолати ірраціоналізм капіталістичного суспільства. Гасло Е.Бернштейна «мета - ніщо, процес - усе», яке означало надання першорядного значення процедурним питанням, підкреслювало важливість узгодженості між цілями та засобами їх досягнення. Проте соціал-демократичні партії, що набули виразних «технологічних» ознак, залишилися партіями «програмними». На противагу партіям «виборчим» вони прагнуть послідовно дотримуватися базових стратегічних установок. Для їх ухвалення проводяться резонансні партійні з'їзди, в тому числі й міжнародні (в рамках фракції Парії європейських соціалістів в Європарламенті та конгреси Соцінтерну).

Основу програмних документів партій соціал-демократичного спрямування визначає ставлення до форм власності, націоналізації виробництва, економічного планування, розподілу бюджету, земельної реформи тощо. В ході відновлення та розвитку господарства після Другої світової війни найбільш революційні програмні формулювання пом'якшувалися чи вилучалися зовсім. Дедалі активніше впроваджувалася ідея «економічної демократії», що перегукувалася з «новим лібералізмом», що поширюється в Європі. В соціал-демократичних програмах цього періоду ідею «державного соціалізму» початку ХХ століття замінили євроінтеграційні мотиви та концепція «демократичного соціалізму». Соціал-демократи порівнювали «демократичний соціалізм» з новим ступенем людської цивілізації, аргументуючи це тим, що в його основу покладено загальнолюдські, а не класові цінності. Дистанціювання від марксизму спричинило поєднання з неоліберальними принципами, що супроводжувалося критикою європейських соціал-демократів зліва. Ця модернізація ідеології європейської соціал-демократії була обумовлена зміною соціально-економічних умов на початку 1990-х рр., включаючи глобалізацію, лібералізацію економічних відносин, посилення індивідуалістичних тенденцій у суспільному бутті.

В політичній практиці європейських соціал-демократичних партій набули першорядного значення нові проблемні та дискусійні чинники:

· Пошук нової моделі економічних відносин в умовах швидкого перетоку капіталів, пов'язаний з потребами збереження конкурентоспроможності національних економік, вибір між кейнсіанськими методами та монетаризмом.

· Визнання логіки глобального ринку, зміна принципу «більше держави - більше соціалізму» на ліберальну візію «менше держави - більше соціалізму».

· Скорочення зобов'язань держави в сферах, що стосуються особистої відповідальності індивіда перед сім'єю, в стосунках з сусідами та іншими осередками суспільства, перенесення акцентів на відповідальність, самовдосконалення, забезпечення власної конкурентоспроможності за рахунок відмови від колективізму.

· Диференціація суспільства і розвиток громадянських ініціатив як чинника, пов'язаного зі зміною політичної культури, свідомості та електоральної поведінки, адаптація до умов взаємодії з різнокультурними і різноетнічними суспільними групами.

· Нагальність екологічних проблем за умов необхідності збереження робочих місць.

Впродовж останнього десятиліття поєднання традиційних та модернізованих політичних орієнтирів соціал-демократії залишалося головною концептуальною дилемою. Перебування при владі ЛПВ і СДПН ставало поштовхом до еволюції цих партій у неоліберальному дусі. Водночас електоральні програші спричиняли кризи, пов'язані з ідейною та політичною самоідентифікацією лівого руху. Успіхи французьких соціалістів на парламентських виборах теж супроводжувались переглядом програмних засад, проте французьким соціалістам було більш притаманне традиційне бачення соціал-демократії як виразно лівої політичної течії. Але й у цьому випадку гальмування корекції традиційних підходів до проблем глобалізації та європейської інтеграції не врятувало ФСП від програшу на парламентських 2002 - 2004 рр. та президентських виборах 2007 р.

Сучасний стан європейської соціал-демократії визначається потребами в подальшій ідеологічній адаптації, яка має запропонувати суспільству ефективні відповіді на нові виклики часу, та конкуренцією з правими і альтерглобалістськими течіями, що потребує посилення лівого спрямування в ідеології та політичній практиці. З цієї точки зору концепція «Третього шляху» вже видається багатьом соціал-демократам занадто ліберальною, що знайшло відображення в рішеннях Конгресу Соцінтерну 2003 р. в м. Сан-Пауло.

Другий підрозділ «Теоретичні аспекти європейської інтеграції» містить аналіз основних концептуальних та наукових підходів до проблем європейської інтеграції. Методологічні позиції більшості європейських та вітчизняних політичних дослідників, що приділяли увагу проблемам європейського досвіду інтеграції, визначалися концепціями федералізму, функціоналізму, конструктивізму та неофункціоналізму. Причому всі перелічені теоретичні моделі тією чи іншою мірою застосовувалися представниками європейської соціал-демократії на різних етапах еволюції цієї політичної течії. Концепцію федералізму розглянуто на основі робіт Д. де Ружмона, М.Алле, А.Спінеллі, П.Тейлора, Ф.Кінскі, К.Фрідріха. Теоретичні аспекти конструктивізму представлені в працях Д.Урі, Дж.Діленті, К.Едера, Б.Джізена. Модель функціоналізму визначала погляди Ж.Монне та Д.Мітрані, неофункціоналізму - Ф.Шміттера, Л.Ліндберга, П.Тейлора, Дж.Ная. В теперішньому етапі найбільшим поширенням користуються концепції конструктивізму та неофункціоналізму.

Узагальнюючи положення значної кількості концептуальних робіт та дослідницьких розробок, автор відносить до представників європейського федералізму ті напрямки теоретичних досліджень, які визнають за остаточну мету інтеграції утворення наднаціональних інститутів ЄС. В цьому відношенні вирізняються такі течії, як класичний федералізм 1950-1960-х рр., якому був властивий нормативістський, доктринальний характер, з притаманним суб'єктивним та дещо ідеалістичним уявленням про Об'єднану Європу; “інтегральний” федералізм, який передбачає перехід до федерації через залучення до інтеграційних процесів всього суспільства та формування системи “багаторівневого управління”; “галузевий” федералізм, що розглядає федералізм, як гнучку модель, яка дозволяє використовувати форми та методи інших інтеграційних теорій. Функціоналізм зосереджує увагу на дослідженні динаміки інтеграційного процесу та його розширення. Саме він став теоретичною основою для розвитку неофункціоналістської теорії, яка досліджує рушійні сили та мотиви функціонального та просторового розширення європейської інтеграції. Подальший розвиток неофункціоналізму, вдосконалення його методів та ревізіонізм деяких положень знайшли відображення в пізніших роботах Ф.Шміттера, Л.Ліндберга, П.Тейлора.

Ф.Шміттер ввів у неофункціоналістську систему поняття «екстерналізму», яке об'єднувало як сприятливі, так і негативні зовнішні фактори, що так чи інакше впливають на інтеграційні процеси та їх поширення, а їх врахування мало важливе значення для пояснення інтеграційних змін. Дж.Най одним із перших розвинув концепцію «активних» та «пасивних» зовнішніх факторів, що просувають регіональну інтеграцію. На різних етапах зазначені підходи до розуміння європейської інтеграції використовувалися практично всіма європейськими політичними партіями, що позиціонувалися як соціал-демократичні. Разом з тим, у західноєвропейському соціал-демократичному середовищі також спостерігаються й виразні національні особливості.

У третьому підрозділі «Джерельно-документальна база дослідження» запропоновано умовний поділ джерельної бази дослідження на ряд окремих груп (науково-теоретичні праці з питань ідейних засад сучасної соціал-демократії; фахова політична література з проблем європейської інтеграції; спеціальні наукові дослідження, присвячені особливостям діяльності партій соціал-демократичного типу у Франції, Німеччині та Великобританії; первиннні джерела і теоретичні дослідження з проблем адаптації європейської соціал-демократії до викликів глобалізації).

Важливу групу джерел становлять праці відомих теоретиків західної соціал-демократії, таких як Е.Бернштейн, К.Каутський, Ф.Мерінг та ін. Різною мірою простежується вплив пізніших теоретиків та ідеологів (Ю.Габермас, О.Негта, Е.Фішер, Е.Мандель, Г.Фогель, Т.Майєр). Простежується значний вплив на теорію і практику сучасного міжнародного соціал-демократичного руху політичних праць та програмних виступів лідерів провідних соціал-демократичних партій Європи, передусім Т.Блера, Л.Жоспена та Г.Шрьодера.

Ідейні витоки соціал-демократії були предметом розгляду багатьох вітчизняних та іноземних дослідників. Аналіз постмодерністських впливів на розвиток політичної теорії простежується в працях європейських авторів (С.Вайт, Р.Янг, Дж.Фрідмен, А.Гар). На жаль, у вітчизняній літературі цей напрям у політичній теорії залишається практично не охопленим, однак його аналіз має значення не лише для вивчення вузької проблеми (визначення ролі та перспектив сучасної європейської соціал-демократії), а й для аналізу природи постмодернізму в сучасній політичній теорії.

Загальна проблематика соціал-демократії привертала значну увагу вітчизняних та російських дослідників. Серед класичних робіт радянського періоду зберігають наукове значення праці Б.А.Айзіна, Б.М.Бессонова, С.М.Брайовича, В.А.Єщіна, В.Д.Кульбакіна, Х.Н.Момджяна, С.М.Морозова, М.Є.Овчаренка, В.С.Павлова, Г.М.Садової і Н.П.Шелудченка. Серед досліджень українських науковців слід відзначити праці А.І.Голуба, О.Гараня, О.Майбороди, І.І.Бегея.

Окрему групу робіт становлять дослідження вітчизняних вчених, присвячені розвитку євроінтеграційних процесів (О.Бесараба, В.Вовк, Т.Гогунська, О.Деменко, О.Клименко, О.Коломієць, Р.Кривонос, В.Крушинський, О.Лозовицький, О.Мітрофанова, М.Мовчан, О.Полтораков, О.Снігир та А.Шинкарук), а також дослідження політичних проблем окремих європейських країн.

У другому розділі «Політико-системна трансформація європейської соціал-демократії у другій половині ХХ століття» висвітлюються проблеми, пов'язані з урядовою діяльністю соціал-демократів та формуванням їхньої політики, включаючи позиціонування стосовно проблем зовнішньої політики та розвитку європейської інтеграції. У першому підрозділі «Програмні стратегії соціал-демократичних партій Західної Європи (1950 - 1960-ті роки)» розглянуто причини та перебіг змін, що стосувалися програмних стратегій соціал-демократичних партій Західної Європи в другій половині ХХ століття. Вагомою причиною цих змін був вплив урядової політики на розробку та реалізацію програмних стратегій зазначених політичних партій. Водночас програмні стратегії соціал-демократії теж враховувалися при формуванні загальноєвропейської інтеграційної політики.

Започаткування процесу європейської інтеграції (передусім у військовій сфері та в економіці) обумовило певну «конвергенцію» підходів консерваторів (правих) та західноєвропейських соціал-демократів, що стала виразно відчуватися з кінця 1950-х - початку 1960-х рр. У цей період у Франції, ФРН та, з певною затримкою, у Великобританії на тривалий час встановився своєрідний «національний консенсус», що в основу якого було покладено версії національних інтересів, запропонованих правими і правоцентристськими буржуазними партіями. Внаслідок цього в 1950-60-ті рр. провідні соціал-демократичні партії Європи виявилися повністю інтегрованими в геополітичний контекст «холодної війни», що вплинуло як на формування політичних систем цих країн, так і на міжнародні відносини в цілому.

На тлі гострого суперництва провідних держав Європи - Франції, Німеччини та Великої Британії і, певною мірою, СРСР, в якості зовнішнього актора, особливо виразно простежувався амбівалентний характер зовнішньої політики країн Західної Європи як щодо стимулювання європейської інтеграції, так і щодо участі в атлантичних союзах. Втім керівництво Франції наполягало, що європейська політика у форматі біполярного світу не повинна бути надміру силовою, проте має передовсім спиратися на дипломатію та підвищення стандартів життя громадян Європейського Економічного Співтовариства. Стосовно супердержав французьке керівництво дотримувалось політики балансування. Період президентства Ш. де Голля яскраво продемонстрував вплив урядової політики, що виражала національні інтереси, на трансформацію політики соціал-демократичних партій. Зворотній процес впливу соціал-демократії на політику національних урядів простежено на прикладі повоєнної Німеччини / ФРН, зокрема в контексті дискусій та практичних заходів, спрямованих на возз'єднання країни.

У другому підрозділі «Євроінтеграційні імперативи європейської соціал-демократії (1970 - 1990-ті роки)» здійснено аналіз позицій та політики соціал-демократії щодо інтеграційних процесів та формування Європейського Союзу. Вагомими чинниками, що вплинули на політичну ситуацію в регіоні, були нафтова криза 1970-х рр. та пов'язане з нею загострення «холодної війни». Наслідком економічних дисбалансів стала криза класичної моделі «держави загального добробуту», що призвело до послаблення європейського соціал-демократичного руху. У більшості європейських країн соціал-демократи зазнали поразок на виборах. Провідні соціал-демократичні партії (ЛПВ і СДПН) на тривалий час опинилися в опозиції. Зазначені явища стимулювали перегляд соціал-демократами своїх політичних і економічних програм. Втім були й інші вагомі причини, що змушували соціал-демократів коригувати свої підходи до засад державної політики, включаючи:

· Ідеологічні (настанови та програмні завдання виявилися нездатними забезпечити політичну стабільність та прискорення економічного розвитку європейської спільноти).

· Економічні («держава загального добробуту» вичерпала свій ресурс; постійне підвищення податків спричинило невдоволення великих і середніх підприємців; зростання інфляції, безробіття як наслідок викликали невдоволення найманих робітників і бідніших верств населення).

· Міграційні (соціал-демократичні режими завжди сприймалися як режими інтернаціональні, альтернативні поширенню расизму і шовінізму. Відсутність серйозних міграційних бар'єрів у країнах з соціал-демократичним урядами стимулювала міграцію дешевшої робочої сили з Північної та Центральної Африки і Близького Сходу).

· Науково-технічний прогрес призвів до скорочення зайнятості й зростання безробіття.

Відповіді на ці питання соціал-демократи шукали в форматі поглиблення й прискорення економічної інтеграції в межах ЄЕС. З початку 1980-х рр. спостерігалося зближення підходів між консерваторами та соціал-демократами, які загалом позитивно оцінювали результати західноєвропейської інтеграції. Відмінності зберігалися переважно в оцінках темпів та обсягів координації економічного співробітництва.

На XVIII Конгресі Соціалістичного Інтернаціоналу в Стокгольмі (1989 р.) було затверджено політико-ідеологічну платформу «нових лівих» - «Декларацію принципів», пізніше покладену в основу концепції «третього шляху» Г.Шрьодера - Т.Блера (1999 р.). В декларації містилися гасла підтримки політичної, економічної та соціальної свободи в глобальному масштабі й визнання приватної власності поряд із державною. Проте стверджувалося, що форма власності має відповідати характеру виробництва, а економічне зростання має супроводжуватися зростанням життєвого рівня. Згодом ці принципи стали імпульсом для розробки Європейської соціальної хартії. Водночас участь соціал-демократів у коаліційних урядах та необхідність узгодження позицій в межах багатостороннього між партійного діалогу створювала певні політичні обмеження.

У третьому підрозділі «Трансформація інституційних засад соціал-демократичної ідеології (1990-ті роки)» розглянуто новітні концепції суспільного розвитку та практичної політики, що застосовуються соціал-демократами. Цю роль виконували концепція «третього шляху» Т.Блера та її німецький і французький аналоги. Запропонований підхід набув форми політичного компромісу з неолібералізмом. Обґрунтовувалась так звана політика «нового центру», зорієнтована на нові соціальні групи («новий середній клас»), близькі по статкам до традиційних середніх прошарків, але з переважною орієнтацією на індивідуалізм та незалежність особистості. Відповідно до цього, послідовники демократичного соціалізму переорієнтувалися на індивідуалістичні та постматеріальні цінності. Соціал-демократичні партії ініціювали як програмні, так і інституційні зміни у двох ключових сферах економічної політики, включаючи дотримання бюджетної стабільності та визнання доцільності приватизації державної промисловості і сфери послуг. В обох цих питаннях простежувався вплив директивних рішень, ухвалених на рівні керівних органів Європейського Союзу.

На противагу позиції партії в 1980-х рр., британська лейбористська партія відмовилась від перерозподілу добробуту як засобу досягнення більшої соціальної рівності. Т.Блер пов'язав «можливість» з «відповідальністю», що означало реалізацію системи вигод, яка «структурована навколо праці», через систему стимулів (податкові знижки, низькі податкові ставки) і штрафів (обмеження у вигодах). Питання, чи повинен перерозподіл бути центральною метою добробуту, було предметом дискусії і в СДПН. З кінця 1990-х рр. прибічники доктрини «Нового центру» доводили, що добробут має слугувати «трампліном» замість того, аби залишатися «мережею безпек». Однак ця точка зору стала домінуючою лише 2002 р. внаслідок перенапруження видатків державних фінансів ФРН. Започаткування урядом під проводом СДПН нової політики добробуту для праці (відомої як реформи П.Гартца) та обмеження державних витрат тлумачилося як перехід до «активної держави, яка допомагає людям здійснювати незалежне життя». Реформи Гартца мали за мету зобов'язати індивіда приймати запропоноване працевлаштування. Що стосується ФСП, її керівництво бачить державу добробуту в ширшому сенсі «держави-покровителя», що підкреслює роль держави у формуванні долі окремих людей. Добробут індивідів передбачає як перерозподіл багатства, так і рівність можливостей. До того ж, вважається, що відповідальність стосується більше держави, ніж індивіда, який користується правами на соціальне страхування.

Принципова корекція урядових стратегій СДП пов'язується їх теоретиками зі зміною інституційних засад функціонування сучасних політичних процесів. Під цим мається на увазі зміна співвідношення економічних та політичних чинників у визначенні напрямків суспільної еволюції. Хоча до початку світової економічної кризи 2008-2009 рр. економічна глобалізація переважно тлумачилася як рушійна сила в здійсненні економічних змін, політичні представники СДП розглядали саме Європейський Союз як основу суспільного добробуту, переймаючись питаннями вдосконалення внутрішнього європейського ринку. В цьому сенсі ФСП і СДПН наполягають на зміцненні мінімальних стандартів для працівників та гарантування їхніх прав як на національному, так і на європейському рівнях. Позиція лейбористів Великобританії має певну специфіку, оскільки інтереси підприємців вважаються пріоритетними щодо вимог профспілок. Це підтверджується прийняттям ЛПВ наприкінці 1990-х рр. програмного документу «Чесність у праці». В той час, коли СДПН і ФСП наполягали на високому рівні соціального захисту, лейбористський уряд пропонував обмежитися встановленням мінімальної заробітної платні й на амстердамській Європейській Раді в 1997 р. ініціював політику координації зайнятості в межах ЄС, яка передбачала встановлення єдиних стандартів для всіх країн-членів.

Третій розділ «Соціал-демократична парадигма в постбіполярній Європі» присвячено ставленню соціал-демократії до проблем міжнародної безпеки, європейської інтеграції та глобалізації. У першому підрозділі «Європейська соціал-демократія у постбіполярний період» автор доводить, що специфіка соціал-демократичної політики після краху системи соціалізму і розпаду СРСР була пов'язана з тимчасовим піднесенням класичної «матеріалістичної» проблематики, пов'язаної з масштабними соціально-економічними трансформаціями. Спектр нових проблем включав об'єднання Німеччини, ринкові трансформації в постсоціалістичних економіках, спроби зміцнення міждержавних союзних відносин та реформування інституцій ЄС.

В західноєвропейських суспільствах спостерігалося посилення інтересу громадськості до ключових тем, пов'язаних з становищем трудящих верств. Це супроводжувалося переоцінкою ролі робітничого класу в процесах виробництва, участі в управлінні підприємствами, дискусією довкола ідей деліберативної демократії. Стратегічним напрямком ідейної еволюції соціал-демократії було визнано громадянську освіту як продовження традицій просвітницької філософії. Перспективність цього напряму пов'язана з можливістю пом'якшення класових антагонізмів, змінами соціальної структури суспільства в бік поширення дрібних соціальних груп і зростання мультикультуралізму, заповненням ніш, спричинених розмиванням традиційних християнських цінностей. Застосування комунікативних моделей та консенсусних механізмів ухвалення рішень вийшли далеко за межі господарської доцільності та відбивали прагнення досягати солідарності шляхом взаємопорозуміння. Ці пошуки стосувалися й зовнішньополітичної сфери.

З точки зору Т.Блера мотивація перегляду соціал-демократичної ідеології підсилювалася прагненням посилити роль Британії в європейських процесах та подолати напівізоляцію, спричинену євроскептицизмом, який виявляли попередні консервативні уряди. Концепція «третього шляху» Т.Блера передбачала беззастережне визнання права приватної власності, ефективності ринкового господарства, характеризувалася запозиченням ліберальних економічних рецептів, визнанням пріоритетності індивідуалістичних цінностей перед колективістськими. Проте «третій шлях» зустрів далеко неоднозначне сприйняття в соціал-демокртичних колах. На тлі спільної декларації Блера і Шрьодера (8 червня 1999 р.), приуроченої до виборів у Європейський парламент, маніфест Партії європейських соціалістів, проголошений від імені всіх лівоцентристських партій, віддзеркалював орієнтацію на традиційну соціальну базу соціал-демократичного руху. В ньому містилися підтримка ринковій економіці та заперечення ринкового суспільства, пропонувалося скоротити робочий тиждень, захистити економічні і соціальні завоювання, включивши їх до Європейської соціальної хартії. Окрім цього, передбачалося посилення контролю за світовою фінансовою системою та збільшення прямих інвестицій в економіку.

Ліберальні акценти Т.Блера були знехтувані французькими лівими. Соціаліст Л.Жоспен запропонував своє бачення проблем в маніфесті «Новий альянс», який був непрямою відповіддю на декларацію Блера і Шрьодера. У маніфесті Жоспена соціал-демократії пропонувалося врівноважувати інтереси капіталу і робітників та захищати права трудящих від загроз, спричинених процесам глобалізації. Один з авторів цього документа французький сенатор А.Вебер пояснював, що головною відмінністю французького соціалізму від нового лейборизму є гострий критичний підхід до сучасного капіталізму. Визнаючи ринкову економіку, «ми також вважаємо, що держава на місцевому, національному та європейському рівнях повинна грати центральну роль і в економічних, і в соціальних питаннях». Якщо Блер і Шрьодер розводили проблеми соціальної справедливості і рівності в різні боки за рахунок збільшення індивідуальної відповідальності громадян, у маніфесті Жоспена проголошувалося: «Мета соціалістів - добитися ствердження в суспільній свідомості ідеї перерозподілу». Між цими двома крайніми позиціями визначився значний проміжний простір, в якому одні солідаризувалися з правим варіантом (Г.Шрьодер), інші - з лівим (А.Гутьєерреш, В.Вельтроні, Ф.Холланд), треті ж займали проміжну лівоцентристську позицію (М.Д`Алема).

Дискусії довкола «третього шляху» стосувалися поєднання тенденцій до індивідуалізації та паралельного прагнення європейських лівих до побудови зручного суспільства, яке б гарантувало своїм членам безпеку і соціальну гармонію. В рамках цих суперечок перший підхід спирався на індивідуальний чинник, другий - на колективний. Спроби застосування концепції «третього шляху» стимулювали реальну оцінку наслідків глобалізації, а з іншого боку стали формою опосередкованого продовження історичного змагання між Францією та Великобританією, пов'язаною з домінуванням у Європі.

В другому підрозділі «Соціал-демократи і проблеми реформування Європейського Союзу» розглянуто специфіку ставлення соціал-демократів до політичних та інституціональних проблем ЄС. Традиційно в середовищі європейських лівоцентристів вирізняється декілька течій, які зберігають певну специфіку в сприйнятті проблем євроінтеграції та умовно представляють три найбільших європейських господарських і соціокультурних регіони (кластери) - північний, південний та атлантичний, відносними лідерами яких є Німеччина, Франція і Великобританія. Політична специфіка проявляється й на рівні державної політики, оскільки урядові кола кожної з цих країн, що перебувають у складних взаємовідносинах союзництва / суперництва, просувають власні моделі розвитку ЄС. Середні та малі держави-члени ЄС, відповідно до своїх цілей та можливостей, мають взаємодіяти з провідними європейськими акторами, вступаючи з ними в більш чи менш стабільні коаліції «за інтересами». Водночас і наднаціональні органи союзу теж намагаються реалізувати своє право на формування порядку денного і участь в ухваленні остаточних рішень.

Політика окремих країн ЄС щодо європейської інтеграції має істотні відмінності. Підхід Німеччини, що вже став традиційним, передбачає подальше поглиблення і розширення інтеграції, аж до наділення ЄС ознаками федеративної держави. Показово, що в основних аспектах ця модель була сформульована саме соціал-демократичними урядами. Представники основних сегментів національного істеблішменту підтримують ці орієнтири принаймні з часу об'єднання країни, яке змінило роль нової Німеччини в постбіполярній Європі. Ще в 1994 р. німецький Бундестаг ухвалив рекомендаційний документ про майбутнє Європи під назвою «Реакція на європейську політику» («проект Шойбле-Ламерса»), де була викладена чітка орієнтація на побудову федеральної Європи. Загальна ідея документа полягала в тому, що сформований на федеральних принципах валютний союз країн ЄС потребує адекватної йому політико-правової форми державного устрою. Тему федеральної Європи активно розвивали канцлер Г.Шрьодер і тогочасний глава МЗС Й.Фішер. В травні 2000 р. Й.Фішер виклав конкретизований план інституційної архітектури передбачуваної європейської федерації. Як зауважував німецький політолог У.Бек (2002 р.), «закриті національно-державні можновладці та відокремлені одна від одної кордонами держави» стали ірраціональними щонайпізніше із запровадженням євро. З боку Г.Шрьодера підтримка федералізму супроводжувалася надмірними очікуваннями щодо швидкої ратифікації Конституції ЄС, як він вважав - не пізніше літа 2006 р. На думку Шрьодера, прийняття Євроконституції давало змогу вже незабаром визначити повноваження регіональних, національних і європейських органів влади виходячи з принципу субсидіарності. Німецькими політиками цей принцип розуміється виключно як федералістський.

Федералістські настрої знаходили прояв у численних проектах «європейської оборони», включаючи чотирьохсторонній проект створення власних європейських збройних сил за участю Німеччини, Франції, Бельгії та Іспанії (2003 - 2004 рр.). Цьому чималою мірою сприяло негативне ставлення європейських лівих до силової акції США в Іраку (2003 р.), яка стала вагомим аргументом на користь наддержавної перспективи ЄС.

Проект трансформації політичної архітектури Європи був частково підтриманий керівництвом Франції, яке, втім, сформулювало альтернативний підхід, що характеризується меншою визначеністю стосовно перспектив і кінцевої мети європейської інтеграції. Двоїстість французької позиції пов'язана як з суперечністю двох європейських стратегій Франції - консервативної та євроінтеграційної, так і з конкуренцією між правими і лівими за здійснення власної європейської політики. Причому французькі ліві далеко не завжди виявлялися євроінтеграторами, а праві - противниками євроінтеграції. Частина керівників країни (Л.Жоспен, Ф.Сеген, Ж.-П.Шевенман), включаючи членів ФСП, захищала концепцію «Європи Батьківщин» Ш. де Голля й висловлювала бажання продовжувати інтеграційні процеси в рамках союзу національних держав. Прихильники цієї лінії й сьогодні постійно підкреслюють відмінності між класичною федерацією та союзом національних держав. За висловом Л.Жоспена, федеральна форма державності відображає тенденцію до примату цивілізаційних відносин над національно-державною і соціокультурною ідентичністю народів Європи, тоді як вільний союз держав стоїть на варті такої ідентичності й символізує «непорушність демократичних основ всієї європейської конструкції». Позиція екс-голови Національних зборів Франції Ф.Сегена зводилася також до неприйняття федеральної моделі за типом Сполучених Штатів Європи, яка, на його думку, перебуває в повній суперечності з пробудженням національної самосвідомості народів Європи.

Водночас значна частина істеблішменту Франції (Д. де Вільпен, Ж.-П.Раффарен) більшою чи меншою мірою поділяє федералістські устремління німецьких політиків. Французькі соціалісти підтримали Конституційний договір як засіб посилення політичної ефективності і демократичної підзвітності в межах ЄС, а також оскільки він сприяє справі соціального прогресу, містить Хартію фундаментальних прав і ставить такі цілі, як повна зайнятість, стійкий розвиток, боротьба з дискримінацією та гендерна рівність. З точки зору соціалістів зростанню ролі Європи як світового гравця має сприяти створення міністерства закордонних справ ЄС. Лісабонський договір про реформу європейських інституцій розглядається як засіб досягнення кінцевої мети, необхідний крок і етап на шляху будівництва єдиної Європи.

Позиція Великобританії щодо еволюції європейського інтеграційного проекту має значні відмінності, що подекуди збігаються з позицією скандинавських держав (Данії, Швеції, Фінляндії). Негативне ставлення британських лейбористських урядів до проектів «федеральної Європи» пояснюється посиланнями на принципову антидемократичність цієї моделі, що веде до формування високоцентралізованої наддержавної структури зі столицею в Берліні або в Брюсселі. Проте «євроскептики» також відкидають модель ЄС як союзу національних держав, на чому наполягає Франція. Вважається, що подібна конструкція також припускає делегування певної частки суверенітету держави-нації на наднаціональний рівень, примат міжнародного права над національним при одночасному применшенні контрольних і обмежувальних функцій урядів.

У відповідь на наднаціональні проекти континентальних держав британське керівництво висловило власне бачення політичного майбутнього Європи. В концентрованому вигляді його виклав прем'єр Т.Блер (листопад 2000 р.). Нова Європа розглядається як спільнота вільних, незалежних, суверенних країн, які роблять вибір на користь об'єднання суверенітетів для забезпечення своїх інтересів і спільних цілей. Така Європа може, маючи в своєму розпорядженні економічну та політичну силу, стати надпотугою, але не наддержавою. Іншими словами, Європейський Союз не повинен бути наднаціональним об'єднанням, всі рішення в рамках альянсу можуть ухвалюватися тільки обраними національними адміністраціями. Спільним інститутам, перш за все Європейській комісії та Європарламентові, повинна відводитися підпорядкована роль. Т.Блер запропонував концепцію так званої «мінімальної» або «гнучкої інтеграції». Остання повинна будуватися навколо обов'язкового цоколя політик, який, на думку британської сторони, становлять єдиний внутрішній ринок і спільна сільськогосподарська політика, і залишати на розсуд самих держав-членів право брати участь в інших напрямах спільної політики. Таким чином може бути створена «Європа за вибором», яка остерігається глобального характеру інтеграції, уникає її кінцевої політичної мети і взаємозалежності політик в різних сферах.

На противагу традиційній німецько-французькій політичній формулі, що охоплює рамками ЄС загальну зовнішню політику і політику безпеки, Великобританія прагне переорієнтовувати ЄС на проведення економічних реформ, модернізацію економічних систем і боротьбу з безробіттям. При цьому Великобританія застерігає від надмірного втручання в економіку і спроб замінити ринок централізованим регулюванням, побоюється рецидивів регламентації торгівлі чи нав'язування суворих правил в соціально-економічній сфері. Лондон не вважає за доцільне участь у «шенгенській зоні» та «зоні євро».

Позиції окремих партій соціал-демократичної орієнтації визначаються не стільки загальними доктринальними установками, скільки специфікою становища окремих держав та враховують особливості внутрішніх соціальних настроїв. Зокрема, позиція ФСП визначається вимогами побудови більш соціальної Європи, включаючи пріоритетність розв'язання таких проблем, як повільні темпи економічного зростання та скорочення рівня безробіття. Значну увагу європейських соціалістів привертають проблеми автономії національних бюджетних політик, збільшення соціального інвестування, вдосконалення правових основ діяльності наднаціональних органів, посилення одноманітності соціальних і фіскальних умов у країнах ЄС. Ці аспекти було відображено в доповіді «За прогресивну Європу», представленій П.Ламі лідеру Європейської соціалістичної партії, колишньому прем'єр-міністру Данії П.Расмуссену. Однак у середовищі європейських соціалістів зберігаються значні суперечності, оскільки не тільки представники Великобританії, але й німецькі політики виступають проти надмірних витрат і фіскальної одноманітності.

В третьому підрозділі «Соціал-демократичний підхід до проблем і викликів глобалізації» простежується ставлення соціал-демократичних політиків до глобальних проблем за умов загострення економічної конкуренції між економічно розвиненими країнами. При цьому простір для економічного маневрування значно звузився. Європейські експерти вважають, що завдяки індивідуалізації межа між найнятим робітником і працедавцем стала досить розмитою. Зближення політичної культури цих прошарків відбулося завдяки поширенню індивідуалізму та іншим змінам ціннісного характеру. В підсумку, зміни в структурі європейського соціуму призвели до орієнтації лібералів і соціал-демократів на тотожну соціальну базу, що сприяло конвергенції неоліберальної і соціал-демократичної світоглядних моделей. Новим чинником зближення колись антагоністичних ідеологічних систем стали «нові політичні питання», а також політичне співіснування в межах спільного соціально-політичному і соціально-економічного простору.