Політичні детермінанти інноваційного розвитку України в умовах глобалізації: ідеологічний та соціокультурний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. М.П.ДРАГОМАНОВА

УДК 321.342.316.3

Політичні детермінанти інноваційного розвитку України в умовах глобалізації: ідеологічний та соціокультурний аспект

Спеціальність - 23.00.03 - політична культура та ідеологія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Дмитренко Микола Андрійович

Київ 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова.

Науковий консультант доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України, академік АПН України Андрущенко Віктор Петрович, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, ректор.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор, член-кореспондента НАН України, Михальченко Микола Іванович Інститут політичних та етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса, завідувач відділу історії та теорії політичної науки;

доктор політичних наук, професор, Бебик Валерій Михайлович, Відкритий міжнародний університет розвитку людини, проректор з навчальної роботи

доктор історичних наук, професор, Кудряченка Андрій Іванович Інституту європейських досліджень НАН України, директор.

Захист відбудеться 30.10.2009 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.053.12 Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, за адресою: 01601, м.Київ, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, за адресою: 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розісланий 25.09.2009 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

к. політ. н. М.А. Остапенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження політичних детермінант інноваційного розвитку України в умовах глобалізації зумовлена необхідністю визначитися із спрямованістю, основними стратегічними цілями подальшого розвитку суспільства, засобами їх реалізації, які б узгоджувались із загальними тенденціями розвитку політичної системи та суспільства постіндустріального типу.

Суть проблеми інноваційного розвитку України _ брак узагальнень на рівні методології _ як теорії політики, так і політичних детермінант. Важливо враховувати, що це застереження повною мірою стосується і найновіших теоретичних узагальнень _ теорії інформаційної революції та розбудови на основі політичної системи постіндустріального інформаційного суспільства. І праці Д. Белла "Прийдешнє постіндустріальне суспільство" (1973), "Соціальні межі інформаційного суспільства" (1980), і книги Е. Тоффлера "Шок майбутнього" (1970), "Третя хвиля" (1980), "Метаморфози влади" (1990), і тритомне дослідження М. Кастельса "Інформаційна ера" (1996_1998), і розвідки інших відомих учених _ японського економіста-соціолога Е. Масуди, французьких учених Ж. Ж. Серван-Шрайбера й А. Турена та інших у своїй основі ґрунтуються на засадах традиційного модернізму, тобто внесення змін до старого, а не запровадження нового, інноваційного. У цьому полягає їхня принципова наукова обмеженість. У них ідеться скоріше про обґрунтування передумов політичного розвитку, утвердження основних засад постіндустріального процесу, адекватних умовам перехідного етапу, а не про базові (сутнісні) стратегії становлення нового суспільства, які ще повною мірою не викристалізувалися.

Потреба формування нової методологічної парадигми пов'язана насамперед із тим, що нагромаджений пласт наукових концепцій специфіки сучасного політичного розвитку сформований переважно принципах індустріалізму, логіці модерну. Теоретичне та методологічне підґрунтя дисертації становлять класичні філософсько-політологічні праці, основні досягнення вітчизняних та зарубіжних авторів, творче переосмислення світової політологічної думки, а також роботи сучасних іноземних та українських дослідників (К. Попер, М. Туган-Барановський, М. Кондратьєв, Й. Шумпетер, В. Джевонс, В. Андрущенко, М. Михальченко, Л. Губерський та ін.).

Наукові здобутки провідних вітчизняних вчених-політологів В. Горбатенка, О. Бабкіної, І. Кураса, О. Кіндратець та ін. створили методологічну базу для дослідження впливу політичних чинників на стабільний розвиток суспільства.

Результати цих досліджень висвітлюють важливі аспекти впливу політичних факторів на суспільний розвиток. Водночас можна констатувати недостатню розробленість проблем розвитку та трансформації окремих політичних детермінант в інноваційний розвиток України. Необхідність поглибленого дослідження окресленої проблематики актуалізується відсутністю комплексного теоретико-методологічного дослідження.

Сучасний стан політичного розвитку України, як і багатьох інших країн, справедливо характеризується як кризовий. І це зрозуміло. Глибока й затяжна глобальна криза обумовлює нині особливості політичного й економічного поступу, зміни в царині політики і культури, специфіку духовних процесів _ релігійних, моральних, естетичних і правових, освітянських, виховних.

Криза (від грецького - рішення, переломний момент) у буквальному розумінні слова означає ні що інше, як складний, загострений стан, різкий перелом або занепад. У політиці вона проявляється внаслідок неспроможності владних структур прийняти й реалізувати єдино правильні рішення; в економіці - через нагромадження товарів, що не знаходять збуту; у соціокультурній сфері - внаслідок різкого падіння авторитету загальнолюдських цінностей і поширення відвертої антикультури. Проте, криза спонукає до прогресивних форм розвитку, прискорює суспільну еволюцію й дає поштовх суспільного прогресу. Як зазначають учені (В. Кремень, В. Ткаченко, А. Гальчинський, В. Геєць, М. Долішній та ін.), найбільш ефективним шляхом розвитку нинішнього суспільства є інноваційний. Інноваційна діяльність розглядається як усвідомлений, цілеспрямований та відтворюваний на систематичній основі процес, який вважається одним із важливіших системних чинників політичного, соціального та економічного розвитку країни. Адже в надрах саме політичної системи формуються нові суспільні рішення, мобілізуються нові економічні ресурси та створюються інститути для втілення політичних рішень. У цьому зв'язку політична система відіграє роль інструмента суспільної системи, оскільки забезпечує її вдосконалення, сприяє вдосконаленню її функцій, підвищенню ефективності вирішення завдань інноваційного розвитку.

Подолання кризи в Україні безпосередньо пов'язано з утвердженням інноваційної моделі розвитку як одного з головних пріоритетів національних інтересів. Теоретичні засади її реалізації для України мають бути сформованими колективними зусиллями вітчизняних науковців, політиків і державотворців.

Отже, потреба інноваційного розвитку, завдання розробки інноваційних стратегій стали нагальними. Це викликало комплекс політологічних розвідок, але вони проводилися не досить активно. Як результат, у царині проблематики формування інноваційних стратегій розвитку суспільства виявилося більше запитань, ніж відповідей на них.

Крім цього, суспільство, що трансформується, зумовлює власні особливості свого розвитку, вимоги до його суб'єктів, формує експектації стосовно ідеологічних, освітніх, наукових і культурних якостей. Адміністративно-правові норми, які ефективно врегульовували б відносини у стабільному суспільстві, у наших реаліях виявилися непридатними, їх бурхлива і постійна зміна вимагає нових підходів, нових навичок і нових стратегій. Які з них мають стати провідними й опорними, на яких принципах вони вибудовуються і в якому взаємозв'язку, за якими механізмами і під впливом яких чинників вони трансформуються в ідеологію сталого розвитку? Потребою розгорнутої відповіді на ці й багато інших запитань якраз і зумовлено вибір теми й напрям нашого дисертаційного дослідження.

Вивченню зазначених проблем в останні десятиліття надається все більшої уваги. Зокрема вони висвітлюються в працях В. Беха, О. Бабкіної, В. Баркова, І. Бідзюри, В. Горбатенка, І. Варзаря, Ф. Кирилюка, В. Котигоренка, В. Кременя, І. Кураса, О. Кіндратець, М. Михальченка, Ф. Рудича, В. Ребкала, С. Рябова, С. Телешуна, Ю. Шемшученка, Л. Шкляра, П. Шляхтуна та ін.

Позитивно оцінюючи результати досліджень, викладених у вітчизняній літературі, все ж зазначимо, що загалом системне осмислення складної об'ємної і багатоаспектної проблеми політичних детермінант, з'ясування своєрідності інноваційних стратегій розвитку суспільства перебуває на початковому етапі.

Зв'язок роботи з науковими програмами та темами. Загальний напрям дисертаційного дослідження пов'язаний з плановими науковими темами комплексної науково-дослідної теми "Проблеми політичної модернізації і трансформації: світовий досвід і українські реалії" кафедри політичних наук Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, наукового напряму "Дослідження гуманітарних наук", затвердженого Вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова 25 грудня 2003 року (протокол № 5), а також комплексної науково-дослідної теми "Проблеми захисту державного суверенітету, територіальної цілісності та пов'язаних з ними проявів сепаратистського і терористичного характеру" першої наукової лабораторії Інституту дослідження проблем державної безпеки, затвердженої Вченою радою Інституту дослідження проблем державної безпеки Служби безпеки України (наказ Голови СБ України від 15 грудня 2008р. №911).

Тему дисертаційного дослідження затверджено на засіданні вченої ради Інституту вищої освіти АПН України (протокол № 9 від 28 грудня 2005 року).

Мета та основні завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є осмислення та обґрунтування політичних детермінант інноваційного розвитку України, формулювання концептуальних засад і принципів розробки теоретико-методологічних основ інноваційної стратегії політичного й соціокультурного розвитку держави та вироблення практичних рекомендацій щодо способів подолання головних суперечностей на шляху реформування та запровадження суспільно-політичних технологій інноваційного розвитку України.

Для досягнення поставленої мети визначено такі основні завдання:

- сформулювати методологічні й науково-методичні проблеми дослідження політичних детермінант інноваційного розвитку суспільства та атрибутивні характеристики розвитку його в умовах глобалізації та інформаційної революції;

- обґрунтувати політичні та соціально-економічні фактори й етапи інноваційного розвитку держави, як форми вираження і функціонування системи політичних та економічних відносин, їх взаємозв'язок з політичною культурою й ідеологією;

- визначити зміст політичних детермінант інноваційного розвитку України та причин, що породжують протиріччя і гальмують процес системних інноваційних перетворень в Україні;

- виявити атрибутивні характеристики ідеології сталого людського розвитку як системного компонента інноваційного розвитку суспільства на різних етапах його еволюції;

- визначити основні чинники процесу формування ідеологічної доктрини державотворення як стратегії соціально-політичного розвитку України в умовах глобалізації та інформаційної революції;

- обґрунтувати вплив ідеології системних реформ на зміст та форми організації науки й освіти в процесі визначення політичних детермінант інноваційного розвитку України;

- проаналізувати динаміку змісту та форми організації науки й освіти та визначити їх роль у процесі формування політичної культури та стратегії інноваційного розвитку України;

обґрунтувати політичні передумови інноваційних технологій, що здійснюються шляхом продукування й реалізації нових суспільно-політичних ідей (концепцій, проектів, програм, стратегій);

розкрити ментальні засади та змістовні характеристики й механізми управління процесом формування інноваційного поступу та розробки й реалізації інноваційних стратегій за трансформаційних умов розвитку країни;

проаналізувати взаємозв'язок реалізації стратегій і технологій інноваційного розвитку України з політичною культурою та ідеологією суспільства в контексті перебігу політичних подій у кризових умовах;

сформулювати основні напрями інноваційного розвитку та розробити пропозиції щодо формування інноваційної політики в нестабільному політичному середовищі та вдосконалення вибору стратегій політичного, соціокультурного та економічного поступу держави в контексті стабілізації соціально-політичного розвитку суспільства.

Об'єктом дослідження є формування стратегії інноваційного розвитку українського суспільства в умовах глобалізації та інформаційної революції.

Предметом дослідження є аналіз політичних детермінант інноваційного розвитку в контексті культурних та ідеологічних засад державотворення в Україні.

Методи дослідження. Методологічна основа дослідження визначається підходом, який спирається на принципи об'єктивності та цілісності, а також комплекс загально філософських, загальнонаукових та спеціальних методів дослідження, що дозволило забезпечити обґрунтованість і достовірність наукових результатів. Зокрема, у процесі вирішення поставлених завдань було використано такі методи дослідження: діалектичний, як загальний метод пізнання _ розкрито теоретико-методологічні основи категорії "інновації", системно-структурний _ визначено сутність політико-культурних детермінант політичного розвитку України; метод системного аналізу, який забезпечив розгляд аналізу політичних детермінант інноваційного розвитку в контексті культурних та ідеологічних засад державотворення, дозволив виявити й обґрунтувати їх місце та роль у системі провідних методів політологічного дослідження та політичної практики; історичний - прослідковано еволюцію наукових поглядів щодо феномену інноваційного розвитку та його політичних детермінант; статистичний та політичного аналізу _ опрацьовано масив статистичних та емпіричних даних з метою оцінки впливу соціально-політичних детермінант на стан захищеності національних інтересів; порівняльний метод, який дозволив здійснити порівняння евристичних можливостей аналізу політичних детермінант інноваційного розвитку з іншими методами, що застосовуються в сучасному політичному просторі України; економіко-математичний та прогнозування _ проведено аналіз та здійснено прогноз розвитку соціальних детермінант політичного розвитку України; моделювання - побудована модель базових політичних індикаторів подальшого суспільного розвитку; синергетичний - інноваційний розвиток розглянуто як систему, що здатна до самоорганізації і характеризується відкритістю, нелінійністю, динамічністю; функціональний _ розкрито функції суспільно-політичних інститутів та їх взаємозв'язки.

Наукова новизна роботи полягає виявленні, обґрунтуванні й систематизації досвіду і механізмів застосування теоретичних здобутків інноваційного розвитку України на основі історичних та соціально-культурних передумов, а також ідеологічної, освітньо-культурної та інтелектуально-наукової сфери.

У дисертації сформульовано положення, які конкретизують наукову новизну дослідження й виносяться на захист. Найбільш суттєві теоретичні та практичні результати, що характеризують наукову новизну, проявляються в наступному: ідеологічний інноваційний політичний глобалізація

Уперше:

- розроблено методологію дослідження політичних детермінант інноваційного розвитку, яка базується на компаративному аналізі основних теоретичних концепцій і підходів до розуміння сутності впливу політичних чинників на інноваційний розвиток суспільства;

проведено системне дослідження політичних детермінант інноваційного розвитку України, системи чинників, які породжують проблеми і протиріччя на шляху інноваційного розвитку та політичних закономірностей узгодження інтересів суб'єктів суспільних відносин з позицій основних протиріч між народом і державою, владними структурами, сформульовані конкретні практичні рекомендації щодо їх подолання;

сформульовані методологічні і науково-методичні проблеми дослідження інноваційного розвитку суспільства, науково-методичні засади оцінки рівня інноваційного розвитку, які, на відміну від існуючого підходу, враховують системне дослідження соціально-економічних процесів, характеризують складність і багатофакторність такої оцінки та охоплюють різні аспекти комплексного розвитку (загальні закономірності, підходи і механізми формування стратегії розвитку) та індивідуальний (диференційований) підхід;

- формалізовано та систематизовано політичні, соціокультурні та ідеологічні чинники, що комплексно впливають на стан інноваційної діяльності. Серед актуальних проблем інноваційного розвитку: низька політична культура еліти; невиразність ідеологічної доктрини державотворення; несформованість інтегрованого національного політико-культурного простору; тінізація політичних та соціально-економічних відносин; надмірне розшарування населення за рівнем доходів, наслідком якого є продукування політичних проблем - людині, яка ідентифікує себе як бідна, властива занижена самооцінка, що негативно позначається на формуванні її національної самосвідомості та почуття патріотизму; демографічна криза, екологічна занедбаність, корупція в суспільстві, криміналізація соціуму внаслідок недосконалості правових механізмів.

Удосконалено:

- зміст інноваційних стратегій розвитку країни як сукупність намічених до послідовного виконання пріоритетів політичного і соціально-економічного розвитку держави та управлінських дій, операцій і процедур, здійснення яких забезпечуватиме досягнення поставлених цілей;

атрибутивні характеристики політичної культури та ідеології як системного компонента інноваційного поступу суспільства на різних стадіях його розвитку, які включають в орбіту людської діяльності нові типи об'єктів _ складні системи, що саморозвиваються і до складу яких включена сама людина;

теоретичні уявлення про шляхи підвищення якості управління _ соціальної категорії, що розглядається як сукупність моральних, культурологічних і технологічних властивостей управлінця та визначає його здатність задовольняти відповідні потреби особи, суспільства, держави відповідно до вимог соціуму;

положення про особливості виходу посттоталітарного суспільства з перехідного періоду, який збігся у часі з прискоренням світових глобалізаційних процесів та активною фазою інформаційної революції, що об'єктивно перетворює політику інноваційного поступу в єдиний можливий стрижень національного проекту України в ХХІ сторіччі;

зміст ідеології сталого розвитку, яка визначає сукупність духовних, соціальних, економічних, політичних процесів, що розгортаються в країні, і має стати духовною основою інноваційної стратегії поступу українського суспільства в інтересах гармонійного його розвитку.

Отримали подальший розвиток:

науково-методичні засади розуміння й оцінки впливу ідеології сталого людського розвитку на формування концепції та вибір моделі інноваційного поступу України, яка полягає в тому, що розвинені країни перебувають сьогодні в перехідному стані: від індустріального до постіндустріального, інформаційного суспільства, від взаємодії національних економік і держав до глобалізації важелів управління світовою економічною системою;

висновок про органічну єдність інновацій та культури, яка виступає духовним підґрунтям інноваційних стратегій суспільства та проявляється як чітко скерована позиція суспільства в досягненні власного розвитку і забезпечує гармонійну рівновагу соціальних відносин між людьми, виступає провідною силою в реалізації творчих потенцій людини, які є важливою складовою інноваційного розвитку суспільства;

алгоритм науково-технічної революції другої половини XX ст., як матеріальної основи інноваційного розвитку та зародження інформаційного суспільства;

вплив ментальних засад на підвищення ефективності державної політики у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва України з урахуванням інтеграційних пріоритетів держави, як невід'ємної складової механізму реалізації стратегії інноваційного розвитку;

ідеологія системних реформ як стратегія розвитку науки й освіти в системі вищої школи, яка ще не відповідає структурі соціально-економічного попиту на спеціалістів та перспективам інноваційного розвитку суспільства, та к як існуюча в Україні система вищої освіти часто постачає на ринок праці незатребуваних спеціалістів, підготовка яких не відповідає вимогам Болонського процесу та структурі попиту;

обґрунтування політичної парадигми інтегрування розрізненого ланцюжка "освіта - наука - виробництво - система управління процесами розвитку" в єдину національну інноваційну систему відповідно до глобальних тенденцій.

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що його наукові положення і висновки дають змогу проникнути в глибинну природу та сутність політичних детермінант інноваційного розвитку й виявити його місце політичній системі інформаційного суспільства, а також виявити органічні зв'язки науки, освіти, ідеології та культурного потенціалу суспільства як джерел інноваційних процесів. Дослідження дає реальне уявлення про політичні процеси в Україні, їх зовнішню і внутрішню спрямованість, дозволяє сформувати стратегії та виробити політику подальшого інноваційного розвитку держави.

Практичне значення дослідження. Результати дослідження складають методологічну базу для подальшої розробки проблеми й визначення сутності, структури та змісту політичних детермінант інноваційного розвитку України. Теоретико-методологічні положення й висновки, викладені в дисертації, можуть бути використані для наукового обґрунтування та підготовки відповідних законодавчих актів, документів програмного і прогнозного характеру, орієнтованих на розробку інноваційних стратегій сталого розвитку держави.

Наукові розробки та пропозиції дисертанта реалізовано у практичній діяльності Ради національної безпеки і оборони України при підготовці рішень РНБО України від 9 квітня 2009 року №15-РНБОУ-9 "Про створення Академії з профільних питань РНБО України" та Кабінету Міністрів України при підготовці Постанови КМУ від 21 липня 2006 р. №1001 і Розпорядження КМУ від 29 липня 2009р. №891-р. щодо розвитку регіональної інноваційної інфраструктури та приведення у відповідність із стандартами ЄС нормативно-правової і науково-методичної бази у сфері організації та розвитку інноваційної інфраструктури. Окремі пропозиції автора покладені в основу Указу Президента України від 12.02.07 р. №105/2007 (Про стратегію національної безпеки України). Матеріали дисертаційного дослідження увійшли складовими частинами в наукові праці Інституту дослідження проблем державної безпеки та НПУ імені М. П. Драгоманова. Використовуються в практичній діяльності СБ України, а також навчально-методичній роботі Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова та Національної академії Служби безпеки України. Крім цього можуть бути використані в навчальному процесі з суспільних наук та підготовки спецкурсів студентам інших вищих навчальних закладів політичного та соціо-гуманітарного профілю.

Апробація результатів дослідження. Дослідження отримало апробацію, насамперед, при обговореннях на кафедрі політичних наук національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова; через розробку і викладання авторських спецкурсів "Політична система України" та "Інститут президентства" для студентів вищих навчальних закладів; через низку доповідей і повідомлень на наукових конференціях, семінарах, з'їздах політологів та ін.

Основні положення та висновки, практичні результати дисертаційної праці викладено в дисертації, доповідалися й були сфалені на: Міжнародному семінарі "Участь громадськості у формуванні та реалізації державної політики. Шляхи запровадження інституту громадського моніторингу за діяльністю органів виконавчої влади" (м. Київ, 2006 р.); Міжнародній науково-практичній конференції "Моделі та стратегії євроінтеграції України: економічний і правовий аспекти" (Київ, 2006 р.); Міжнародній науково-практичній конференції "Трансформація політичної системи на постсоціалістичному просторі" (м. Київ, 2006 р.); Науково-практичній конференції "Проблеми законодавчого регулювання діяльності Служби безпеки України в контексті положень Конституції України та побудови демократичного суспільства" (м. Київ, 2006 р.); ІІІ з'їзді політологів України "Сучасна Україна: політична нація. Держава. Громадянське суспільство" (м. Київ, 2007 р.); Міжнародній науковій конференції "Україна в глобалізованому світі" (м. Київ, 2007 р.); Міжнародній науковій конференції "Треті юридичні читання" (м. Київ, 2007 р); Першому Конгресі політологів України "Консолідація українського суспільства: практичні проблеми і перспективи" (м. Київ, 2007 р); Міжнародній науковій конференції "Четверті юридичні читання" (м. Київ, 2008 р.); Науковій конференції "Єдине інформаційне середовище навчального закладу в контексті стратегічного розвитку освіти в Україні" (м. Київ, 2008 р.); Першій міжнародній конференції "Захист демократичних цінностей і дотримання прав людини у діяльності спецслужб" (м. Київ, 2008 р.); Міжнародній науково-практичній конференції "Сучасні проблеми політичного менеджменту" (м. Київ, 2008 р.); Міжнародній науковій конференції "П'яті юридичні читання" (м. Київ, 2009 р.); Другому Конгресі політологів України "Трансформація влади в сучасній Україні: специфіка, перспективи" (м. Київ, 2009 р.); Другій міжнародній конференції "Захист демократичних цінностей і дотримання прав людини у діяльності спецслужб" (м. Київ, 2009 р.); Науково-практичній конференції "Філософія освіти: теорія, методологія, практика" (м. Київ, 2009 р.); Круглих столах "Україна в Європі: моделі інтеграційного поступу" (м. Київ, 2009 р.); та "Політична криза в Україні: проблеми і шляхи вирішення" (м. Київ, 2009 р.).

Публікації. Автором опубліковано безпосередньо за темою дисертації 50 наукових робіт: 5 монографій, у тому числі чотири індивідуальних (82,41 др. арк.) та одна у співавторстві (12,86 др. арк., особистий внесок автора _ 3,9 др. арк.), 23 статті у фахових наукових журналах, 14 - у матеріалах наукових конференцій і збірниках наукових праць, 8 - наукових та навчальних посібників (55,34 др. арк.) Загальний обсяг публікацій становить 158,6 др. арк.

Структура і обсяг роботи. Мета і завдання дослідження та логіка реалізації пізнавальної концепції визначили структуру дисертації, що складається із вступу, восьми розділів (які поділяються на підрозділи), висновків і списку використаних джерел (467 позицій). Загальний обсяг дисертації становить - 462 сторінки, основний текст дисертації викладено на 418 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У "Вступі" обґрунтовується актуальність теми дослідження, розкриваються об'єкт, предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, її методологічні засади, визначається наукова новизна дослідження, відображається теоретичне і практичне значення та форми апробації результатів дисертаційної роботи.

Перший розділ "Теоретико-методологічні проблеми дослідження детермінант інноваційного розвитку суспільства" присвячено вивченню та уточненню понятійно-категорійного апарату дослідження, викладу загальної методики й конкретних методів дослідження, визначенню сутності політичних детермінант інноваційного розвитку України. Висвітлено еволюцію наукової думки і поглядів провідних вчених на предмет та інструментарій дослідження, окреслено питання, які залишилися невирішеними у розв'язанні наукової проблеми: розробці теоретико-методологічних засад забезпечення інноваційного розвитку України на основі застосування інноваційних стратегій та технологій.

На підставі аналізу наявних наукових надбань з проблем інноваційного розвитку автором робиться висновок, що на сьогодні в теорії превалює функціональний підхід, згідно з яким інноваційний розвиток розглядається як: парадигма політичного, економічного, соціокультурного та іншого розвитку суспільства. У такому контексті поняття парадигма розуміється не просто як нова наукова концепція чи теорія. Ідеться про значно більше - про нові світоглядні засади, нову культуру мислення, про базові принципи сучасного світосприйняття. Узагальнюючи погляди попередників, автор виділяє дві класифікаційні ознаки інноваційного розвитку: перша _ взаємодія технологічних інновацій і людських цінностей; друга _ перебудова організацій та інститутів. Погоджуючись, у цілому, автор обґрунтовує недостатність цих підходів для сучасної інноваційної стратегії нашої держави. Він, зокрема, доводить необхідність: структурного оновлення української політичної системи та формування культури й ідеології суспільства на засадах постіндустріального розвитку; інтеграції освіти - науки - культури - системи управління процесами розвитку в єдину національну інноваційну систему відповідно до глобальних тенденцій.

Розкриваючи основи загальної методології дослідження, поряд із загальноприйнятими її базовими принципами, дисертантом обґрунтовується необхідність більш широкого застосування принципу детермінізму: керованість та прогнозованість суспільних трансформацій в умовах природних еволюцій і соціальних катаклізмів багато в чому залежить від того, наскільки успішним буде теоретичне пізнання причинно-наслідкових та функціональних зв'язків, що притаманні соціуму і визначають динаміку його розвитку та соціальної стабільності.

В роботі розглядається інноваційний розвиток як пріоритет нашої країни, спрямований на забезпечення довгострокового сталого розвитку. Пропонуючи стратегію інноваційного розвитку, він виходять з того, що Україна, яка має великий інтелектуальний і науково-технологічний потенціал, може і повинна орієнтуватися на науково-технологічні моделі сталого розвитку, пов'язані саме з використанням чинників інтелектуально-освітнього потенціалу, розвитку науки й інноваційної активності політичних інституцій.

Виходячи з того, що головним системним компонентом інноваційного розвитку виступають інноваційні знання, інтелектуальний потенціал держави - це фактор культурного, економічного та соціального прогресу, який поки що важко враховується, але дедалі більше цінується. Винаходи, знахідки, передовий досвід котирується тепер на рівні, а може й вище, ніж нафта, руда та інші дарунки природи.

Це означає, що інноваційну політику держави не можна розглядати на одному рівні з іншими напрямами державної політики, такими як розвиток промисловості, соціальної сфери тощо. У інноваційного сектора принципово інша функція - бути вектором і прискорювачем розвитку всіх інших сфер суспільства та держави.

Отже основою стратегічного курсу, його базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови політичної системи й утвердження України як високотехнологічної держави.

Не менш актуальним є, на думку автора, дослідження сучасних світових глобалізаційних процесів. Глобалізація, інформаційна революція, інтеграційні тенденції в Європі і в світі, боротьба з тероризмом, міграційні процеси тощо засвідчують, що практично кожна з держав змінює параметри своєї загальної і політичної життєдіяльності. Стабільність локального соціуму стала величиною достатньо умовною. Дослідження інноваційного розвитку глобалізованого суспільства стало завданням гострим, актуальним і практично значущим. Останнє потребує нового типу світової політичної інтеграції, нових норм і технологій, формування яких є однаково важливим завданням для всіх країн, які вступають у відповідні взаємовідносини.

Автор робить висновок що, інформаційні технології дають новий імпульс для пошуку парадигми майбутнього суспільства. Йдеться, насамперед, про комплекс інноваційних технологій, що вносять нові принципи організації в політичну сферу людської діяльності, надають новий імпульс суспільного розвитку, істотно змінюють характер взаємовідносин. Сутність епохи глобалізації та інформаційної революцій й потреба в інноваціях _ це спосіб цивілізаційної реалізації людського потенціалу інформаційного суспільства.

У другому розділі - "Поняття, сутність та основне протиріччя інноваційної діяльності" - розглядаються сутність інноваційної діяльності, фундаментальні цінності, на основі яких можлива розробка інноваційної стратегії розвитку суспільства. Підкреслюється, що на сучасному етапі розвитку країни, в умовах динамічних перетворень, що відбуваються останнім часом в Україні та у світі, назріла необхідність переосмислення пріоритетів державної політики у сфері формування інноваційних стратегій визначення шляхів розбудови громадянського суспільства.

Інновації розглядаються через призму інноваційної діяльності і визначається як кінцевий результат, що втілився у вигляді нового політичного мислення, нового чи вдосконаленого технологічного процесу, використовуваного у практичній діяльності, або в новому підході до суспільного розвитку. Неодмінними властивостями інновації є науково-технічна новизна та виробнича застосовність. Інновації можуть бути як політичні, соціально-економічні, так і культурно-освітні, організаційно-управлінські, техніко-технологічні тощо. Автор дійшов висновку, що інноваційний розвиток суспільства _ це радикальна зміна напряму розвитку, яка багато в чому заперечує увесь попередній досвід.

Загальний аналіз інноваційного процесу, переконує, інноваційні стратегії повинні розроблятися з урахуванням традицій і культури конкретного суспільства. Саме тому, що в будь-якій культурі, хоча й різною мірою, містяться і традиційний, й інноваційний шари, і складається синергетична інноваційного розвитку. У цьому контексті культура виступає як єдність наступності та відновлення, що припускає, з одного боку, використання культурних цінностей, накопичених предками, а з іншого, - зміна існуючих традицій і відторгнення того, що більше не відповідає духу часу. Тобто, можна говорити про культуру як про взаємовплив і протиборство традиції й інновації. І якщо не завжди перемагає традиція, то, у крайньому разі, вона зберігається у глибині суспільного буття. Ми легко можемо уявити собі суспільство, що живе без чи майже без інновацій - такі всі традиційні культури, але уявити собі суспільство без традицій неможливо.

У дисертації проводиться думка про те, що за всієї своєї опозиційності і традиція, й інновація взаємозалежні і взаємообумовлені до такого ступеня, що часом їх складно диференціювати: адже жодна інновація ніколи не залишається нововведенням протягом довгого часу саме так, як жодна традиція не є традицією "споконвіку", а виникає спочатку як інновація. Саме в умінні приймати та засвоювати інновації і полягає життєздатність традиції.

В розділі поставлено питання про відносини суспільства і держави, показано як вони впливають на інноваційний процес. У дослідженні підкреслюється, що інноваційний розвиток в Україні не має певної спрямованості. Залишається невирішеним питання про мету та ідеал суспільно-політичних змін. З огляду на це, на перший план висувається проблема саме політичної трансформації суспільства, бо в цій сфері формулюються мотиви та цілі розвитку всього українського соціуму.

Обґрунтовується думка, що інноваційні стратегії є напрямом розвитку суспільних відносин і водночас забезпеченням підвищення негентропійності владних відносин. Її сутність полягає в еволюційному запровадженні нових прогресивних форм організації політичного життя та раціоналізації влади шляхом комплексного поєднання соціально-економічних та духовно-культурних чинників суспільної системи. Усі нові тенденції та нові стратегії життєдіяльності закладають підвалини особливого типу цивілізаційного прогресу, що, очевидно, відрізнятиметься від попереднього техногенного розвитку. Зараз важко конкретизувати в деталях шляхи та засоби майбутніх змін глибинних цінностей техногенної культури, адже головне те, що має відбутися примирення нововведень і природноствореного. Процес становлення нової соціальної теорії можна досить умовно поділити на два етапи - концепція постіндустріалізму та саме інформаціоналізму.

Погоджуючись з тим, що концепція "інформаційного суспільства" розкриває принципово важливу рису постіндустріального суспільства _ зростаючу роль інформації в житті суспільства, автор вважає, що головним фактором подальшого суспільного розвитку буде використання інновацій у формі створення національних інноваційних систем.

Розглядаючи політичні, духовні та соціально-економічні реалії як політичні детермінанти інноваційного розвитку України, необхідно зазначити, що за існуючих умов, коли стратегічні цілі мають бути орієнтирами для вибору способів виходу з кризового стану (вибір моделей державотворення, реструктуризації економіки) при визначенні стратегічних цілей України необхідним є аналіз не тільки внутрішніх потреб, а й світових тенденцій розвитку, інтересів гравців на міжнародній політичній арені. Але недосконала політика стосовно відродження української економіки є не єдиною причиною поглиблення кризового стану в Україні. Іншою причиною є відсутність орієнтованої на перспективу політики самої української влади, її невміння побудувати стратегію подолання кризи, ефективно використати іноземну допомогу. Особлива увага має бути приділена внутрішнім проблемам (клани, мафіозні, злочинні угруповання тощо), які, як правило, перебувають у "тіні", що не заважає їм мати корупційну мережу в органах влади і тим самим нейтралізовувати дії проти себе.

У третьому розділі "Історичні, соціально-економічні та політичні передумови обрання Україною інноваційної стратегії розвитку" проведено комплексне дослідження історичних, політичних та соціально-економічних передумов обрання Україною інноваційної стратегії свого розвитку.

Розглядаючи історичні передумови інноваційного розвитку як одну з політичних детермінант стабільної держави, зазначено, що інновації виступають об'єктом національного розвитку суспільства. Конкретні історичні події і глобальні процеси, що відбувалися на території Східної Європи наприкінці XIX - на початку XX ст. призвели до ґрунтовних розробок на ниві українства як європейського явища.

Аналіз праць політиків і науковців, які вивели розробку цієї проблеми на новий фундаментальний рівень. (М. Драгоманов, М. Грушевський, М. Міхновський, В. Липинський, Д. Донцов) свідчить, що вони започаткували формування української політичної нації, відродили традицію державності, перевели у практичну площину ідею соборності та ін. Географічне розташування розглядалося дослідниками і практичними політиками як "остання лінія", "культурний кордон", "буферна зона", що захищає Європу від гегемоністичних претензій Росії, постійного та потужного азійського тиску.

Саме тут, на думку автора, і виявляється геополітична роль України, при виборі напрямів інноваційного розвитку. Україна повинна, відшукуючи та реалізуючи свої потенційні переваги, збалансувати політичні, гуманітарні, соціально-психологічні, макро- та мікроекономічні фактори, визначити та забезпечити оптимальні траєкторії подальшого розвитку, а також знайти свій напрям здобуття гідного місця на світовому ринку, посідаючи провідну позицію у тих сферах економічної діяльності, де для цього ще є умови. Проте нерозвиненість соціальної структури, невизначеність панівних ідей, домінуючих цілей розвитку суспільства зумовлює нерозвиненість організаційних структур, які відображали б інтереси відповідних верств населення та мобілізували б його на вирішення поставлених завдань.

Автор доводить, що недосконалістю та неналежним виконанням законів гальмується розв'язання проблеми зменшення обсягів тіньової економіки, зокрема, через недосконалість податкової системи; загострюється проблема боротьби з корупцією тощо. Тому нині українська держава має остаточно визначитися з пріоритетами та концептуальними засадами інноваційного розвитку країни, вдосконалювати нормативно-правову базу для встановлення норм і правил взаємовідносин між державними інституціями й суб'єктами інноваційної діяльності, а також із вибором прямих та (чи) опосередкованих методів підтримки інноваційної діяльністю з метою її активізації. Структурні політичні перетворення ще не відповідають вимогам інноваційної моделі розвитку, зорієнтованої на реабілітацію гуманістичних цінностей, повернення до першооснов людського буття та культурного поступу, розумну взаємодію людей на основі їхньої творчої співпраці і внутрішньої, детермінованої обов'язком і совістю поваги до Закону, Порядку і Справедливості.

Проведений аналіз розвитку процесів у сфері політичних інноваційних процесів через призму потенційних загроз безпечному суспільному розвитку дав можливість відзначити значні масштаби наслідків штучного стримування і глибокого спотворення розвитку суспільства за радянських часів, що нині виявляються в гальмуванні становлення інститутів громадянського суспільства, в суперечливому, переважно деструктивному впливові влади на перебіг суспільно-політичних процесів та ін.

До того ж спроба побудови політичної системи західного взірця, про яку мріяли та за якою діяли реформатори першої хвилі, виявилася неможливою. Модель майбутньої української державності, на думку автора, слід вибудовувати на основі власних здобутків і помилок, з урахуванням історії, традицій, звичаїв українського народу, органічно поєднаних із неперехідними цінностями культурного генофонду та помножених на інноваційний досвід сучасної цивілізації.

Нині в Україні домінують негативні політичні процеси, що супроводжуються антагоністичними політичними суперечностями, скандалами і конфліктами. Чи не найважливішою ознакою діяльності минулих та діючої влади є те, що в Україні склався специфічний тип "демократії" - бюрократично-кланова. Групи бюрократії, клани мають великі можливості використовувати права і свободи для боротьби між собою, поливати брудом один одного через засоби масової інформації, навіть знищувати суперників політичними та терористичними методами. Саме вони призводять до нестабільності у суспільстві, спонукають до нарощування ентропії, що суттєво загрожує національній безпеці країни. У дисертаційному дослідженні логічно виокремлюється засоби формування політичної культури особистості як важливі стабілізатори суспільства в цілому.

Отже, ураховуючи історичні, соціально-економічні та політичні передумови інноваційного розвитку України, слід зазначити, що стратегія інноваційного розвитку має спиратися на досвід західних країн, власний довготривалий прогноз динаміки світових політичних та економічних відносин, унікальні цивілізаційні та соціокультурні основи української нації.

У четвертому розділі "Політичні проблеми системного характеру інноваційної стратегії України" обґрунтовано необхідність системного характеру інноваційної стратегії України, окреслені головні суперечності періоду незалежного розвитку, визначені характеристики політичної, соціальної, економічної, екологічної, інформаційної сфер життєдіяльності суспільства, а також заходи щодо захисту національних інтересів, першочергові завдання та визначення пріоритетів розвитку України, а також основні напрями досягнення системності інноваційних стратегій в українському суспільстві.

Аналізуючи системні перетворення за часів незалежності обґрунтовано, що головним здобутком є демонтаж основних підвалин командно-адміністративної системи, що ігнорувала об'єктивні закони розвитку, загальнолюдські цінності, а спиралася виключно на особливе специфічне, передусім на класовий підхід і пропонує розрізняти життя суспільства (сукупність створених членами суспільства історичних, економічних, демографічних та інших передумов для подальшого розвитку та забезпечення їх життєдіяльності) та життя окремої особи (використання створених умов з метою задоволення власних потреб).

Становлення нової поліпшеної системи та ринкової економіки супроводжувалося кризовими явищами. Проте, специфіка економічної кризи 1991-1999 pp. (на відміну від сьогодення), на думку автора, полягає в тому, що це криза трансформаційного змісту. Значить, вона була інструментом розвитку, а не деградації - засобом радикального інноваційного оновлення політичної системи, що існувала раніше, омолодження всього комплексу суспільно-політичних відносин. Реформи стали своєрідним механізмом суспільного порятунку, виходом на нові рівні розвитку, утвердженням фундаментальних принципів цивілізаційної людської життєдіяльності - свободи вибору, дії, відповідальності. І незважаючи на прорахунки в суспільно-політичній та соціально-економічній сферах було створено всі атрибути державності та здійснено переорієнтацію її основних політичних функцій, певним чином упорядковано зовнішню політику.

Головні суперечності періоду незалежного розвитку, вважає автор, виникали передусім через безсистемне здійснення реформ. Найбільших втрат Україна зазнала на початковому етапі реформ, адже вони розгорнулися без будь-якого обґрунтування, не було навіть суто теоретичних уявлень про шляхи їх здійснення. Відповідно ідеологія стартового періоду звелася до сумно відомого з історії принципу - спочатку зламати, зруйнувати все до основи, а потім розпочати спорудження нового з нульової позначки. У цьому разі не було враховано головний постулат суспільного процесу - наступність розвитку.

Як наслідок подальші спроби проведення політичної й економічної модернізації здійснювалися методологічно необґрунтовано та безсистемно. Політика й економіка замість взаємного посилення часто суперечила одна одній, чим ослаблювала трансформаційний процес. Тому реформи швидко стали втрачати свою конструктивну спрямованість і незабаром викликали структурну розбалансованість економіки - рекордна гіперінфляція 1993 р. та обвальне 25-відсоткове падіння ВВП. Ситуація загострювалася через жорстке протистояння виконавчої та законодавчої гілок влади, розбалансованість економічних перетворень із соціальною політикою, часту зміну управлінських еліт, посилення впливу олігархічного капіталу та його прагнення підпорядкувати владні структури та ін. Постійні коливання між стратегічними партнерами, що часто були пов'язані зі зміною владних структур, також позначалися на трансформаційних процесах усередині країни.

Погоджуючись із думкою українських дослідників, що необхідною умовою визначення інноваційних стратегій розвитку є аналіз суспільних потреб, їх систематизація (а не узагальнення), формулювання у вигляді цілей процесу розвитку України, автор робить висновок, що мають бути визначені також бажані характеристики політичної, соціальної, економічної, екологічної, інформаційної сфер життєдіяльності суспільства, що забезпечували б системність і поступовість такого переходу.

Обґрунтовується принципова новизна постіндустріальної цивілізації, яка полягає в тому, що її розвиток здійснюється в напрямі поступового перетворення сумарної цілісності світу на структурну цілісність. А головна особливість розвитку структурної цілісної системи полягає в тому, що елементи, які її конституюють, дедалі більше підпорядковуються цілому. Вони вступають у нові взаємозв'язки, що диктуються цим цілим, перебудовуються згідно законам його функціонування та розвитку. Формування структурної цілісності сучасного світового процесу супроводжується подальшим посиленням ролі і значимості загально цивілізаційних принципів розвитку. Останні набувають статусу верховенства, беруть на себе провідну функцію у визначенні загальної траєкторії суспільно-історичного прогресу. На цьому ґрунті відбувається зближення різних суспільно-політичних систем.

Обґрунтовуючи переваги системності інноваційного розвитку, автор вбачає їх в поєднанні політичних, економічних, гуманітарних, соціально-психологічних, макро- та мікроекономічних чинників та інституційних передумов. В роботі окреслені чинники та передумови системності інноваційного розвитку, це зокрема: політичні передумови системності інноваційного розвитку, які пов'язані з виробленням загальнодержавної стратегії та тактики інноваційних перетворень, створенням законодавчої бази для їх забезпечення, організацією та контролем за їх упровадженням у життя та модернізацією всієї політичної системи; інституційні передумови інноваційного розвитку, полягають у розбудові інфраструктури інноваційної діяльності на державному та регіональному рівнях; економічні чинники системності інноваційного розвитку, пов'язані зі здійсненням нової хвилі економічних реформ, націлених передусім на корекцію наявної моделі економічного зростання та підвищення енергетичної безпеки нашої держави; гуманітарний чинник відіграє значну роль у забезпеченні системності інноваційного розвитку; соціально-психологічний чинник. Важливу роль у забезпеченні інноваційного розвитку відіграють макроекономічні, мікроекономічні та інституційні чинники.

На підставі аналізу праць вітчизняних учених зазначається, що будь-яка стратегія розробляється на основі виділення базових національних інтересів та цінностей. Система національних інтересів має, з одного боку, загальний, універсальний характер, притаманний усім країнам, з іншого _ унікальний специфічний, властивий лише окремій державі набір елементів. Ця система розвивається внаслідок еволюційного розвитку інтересів її підсистем, їх взаємозв'язків, а також зовнішнього впливу. Ступінь їх організованості визначається кількістю та різноманітністю взаємозв'язків її елементів. За високого ступеня організованості система є досить стабільною, вона мало залежить від зовнішніх збуджень, хоча зміна будь-якого її елементу може призвести до зміни інших елементів чи системи загалом. Виділяються основні напрями досягнення системності інноваційних стратегій. До них належать: формування єдиної ідеології державотворення; виховання управлінської (керівної) еліти; сертифікація (паспортизація) ресурсів; визначеність у стратегічному партнерстві; забезпечення поступовості і спадкоємності процесу; повернення обличчям до науки й освіти, духовності як чинників інноваційного поступу.