Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

імені І. Ф. КУРАСА

ДЕМОКРАТІЯ І НЕОПАТРИМОНІАЛІЗМ У СУЧАСНИХ ТЕОРІЯХ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ

Спеціальність 23.00.01 - теорія та історія політичної науки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

ФІСУН Олександр Анатолійович

УДК 321.7:316.32

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

Мамалуй Олександр Олександрович,

Харківській національний університет

імені В.Н. Каразіна, професор кафедри теоретичної та практичної філософії

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

Бабкіна Ольга Володимирівна,

Національний педагогічний університет

імені М. П. Драгоманова, завідувач кафедри політичних наук

доктор політичних наук, старший науковий співробітник

Литвиненко Олександр Валерійович,

Служба безпеки України, заступник начальника Департаменту інформаційно-аналітичного забезпечення

доктор філософських наук, професор

Рудич Фелікс Михайлович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, завідувач відділу теоретичних та прикладних проблем політології

Захист відбудеться 24 лютого 2009 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 по захисту дисертацій в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ-11, вул. Кутузова, 8, к. 202.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ-11, вул. Кутузова, 8.

Автореферат розіслано 22 січня 2009 р.

Т.в.о. вченого секретаря

спеціалізованої вченої ради,

доктор політичних наук В. А. Войналович

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційної роботи пов'язана з фундаментальними процесами глобальних трансформацій, які викликали нову хвилю переходів не лише до демократії, а й до різних форм гібридних режимів чи навіть змагального авторитаризму, природа й механізм яких є вельми далекими від ліберальних стандартів. Значна різноманітність форм і траєкторій демократичних переходів стала серйозним викликом для сучасної соціально-політичної теорії, яка осмислює феномени політичного розвитку посттрадиційних суспільств. Суттєвим стримувальним чинником у концептуальному осмисленні сучасних недемократичних альтернатив - наприклад, тих, з якими зіткнулися пострадянські суспільства, - є домінуюча тенденція їх дослідження в межах традиційної дихотомії «демократії і тоталітаризму», «демократії й авторитаризму», що приводить дослідників до суттєвих концептуальних натяжок і навіть теоретичних оксюморонів, які свідчать про те, що такі конструкти не можуть бути адекватним ключем до їх розгадки. Схоластичний пошук боротьби демократичних та антидемократичних начал, зіткнення «хороших» і «поганих» політичних сил, «демократів» і «недемократів» зовсім не наближає нас до розуміння того суспільства, в якому ми живемо, як і не сприяє осягненню реального змісту політичної боротьби, динаміки елітного протистояння чи тенденцій політико-режимного розвитку пострадянських суспільств.

Такі обставини значно посилюють необхідність пошуку інших, адекватніших ракурсів аналізу політичного розвитку й демократизації, пов'язаних, зокрема, з досягненнями неовеберіанської школи політичного аналізу, яка досить успішно переосмислила спадщину політичних і соціальних наук другої половини ХХ століття. Одним зі шляхів заповнення теоретичних лакун і розроблення нових напрямів вивчення демократизації може стати дихотомія «демократії і неопатримоніалізму» (відкритого конкурентного доступу або приватного привласнення публічно-політичної сфери), яка завжди - в явному або прихованому вигляді - була серед основних проблемних тем як політичної теорії, так і порівняльної політології.

Ступінь розробленості проблеми. Дослідження концепту неопатримоніалізму започатковане в роботах критиків модернізаційної парадигми девелопменталізму в 1970-1980-их роках (Ш.Ейзенштадт, Г.Рот, Ж.-Ф.Медар) на основі переосмислення веберівської теоретичної спадщини, перш за все, уведення до наукового обігу соціальних і політичних наук у 1960-1970-ті роки фундаментального magnum opus М. Вебера «Господарство і суспільство», а також його робіт із порівняльної соціології світових релігій (С.Калберг, В.Моммзен, Г.Рот, Ф.Тенбрук, В.Шлюхтер). Значною мірою неопатримоніалізм став стандартною інтерпретацією постколоніального розвитку багатьох країн Азії (П.Гатчкрофт, Г.Крох), Африки (М.Браттон і Н.Ван де Валле, Ж.-К.Віллам, Дж.Гартлін, К.Гібсон, Р.Джозеф, З.Ергас, Т.Каллагі, В.Лівайн, С.Ліндберг, П.Льюїс, Д.Ротшильд і Н.Хазан, Р.Сандбрук) і Латинської Америки (Дж.Заблудовськи, Ф.Урикоеча, К.Реммер, Р.Рюетт). Окрім неопатримоніалізму, останнім часом дедалі більшу увагу вчених привертає веберівське поняття султанізму, особливо в контексті аналізу персоналістичних диктатур і різних режимів особистої влади (Х.Чехабі і Х.Лінц, С.Еке і Т.Кузьо, Ф.Гулієв). Певні підсумки розвитку концепції неопатримоніалізму підбито в працях С.Шварцмана, Р.Теобальда, Г.Ердмана й У.Енгеля.

Проте, незважаючи на поширеність концепту неопатримоніалізму у світовій політології, в пострадянських політичних дослідженнях його систематичне використання лише починається. Фактично в роботах пострадянських вчених досі немає теоретичної розробки згаданого поняття, а нечисленні звернення до нього є переважно фрагментарними й несистемними. Істотним стримувальним чинником для позитивного розроблення цієї проблеми є відсутність послідовного розрізнення неопатримоніальних структур, що виникли в процесі політичного розвитку й модернізації, і патримоніальних відносин історичного минулого (як виняток із цієї тенденції відзначимо роботи Г.Дерлуг'яна, Г. ван Зона, П.Кутуєва, П.Соломона, В.Шевчук, К.Циммер). Відповідно до найбільш поширеної постановки проблеми, патримоніальні практики в пострадянському розвитку розглядаються як рудименти досучасних відносин напівтрадиційного типу, пов'язаних із продовженням фундаментальної історико-культурної традиції «влади-власності» (М.Афанасьєв, Т.Грем, Д.Дженсен, М.Ільїн, А.Лінч, В.Межуєв, Ю.Пивоваров, В.Томпсон, С.Хедлунд, О.Хлопін, Л.Шевцова). З історіографічного погляду ці підходи так чи інакше пов'язані з традицією використання веберівського поняття патримоніалізму в роботах Р.Пайпса, який протиставив «вотчинний» (патримоніальний) тип держави (на Сході й у Росії) тим соціально-політичним структурам, які виникли в Західній Європі на початку епохи Нового часу. Західні дослідники, які намагалися використовувати поняття патримоніалізму для опису радянської політичної системи, також у цілому рухалися в руслі вихідної веберівської і/або пайпсівської постановки проблеми (С.Бройер, Й.Горлицький, Г.Джилл, Дж.Істер, В.Мюрвар, Дж.Х'юз). У цій групі теорій найбільший евристичний потенціал, на нашу думку, мають концепції неотрадиціоналістичної трансформації постленінських режимів К.Джавітта й ролі історичної спадщини «патримоніального комунізму» Г.Кітшельта. Основні напрями дискусій щодо використання веберівської теоретичної спадщини для розуміння радянського політичного розвитку проаналізовано в роботах М.Масловського, у яких уперше введено тематику веберівського патримоніалізму в поле розгляду пострадянської соціальної теорії.

Фактична відсутність концепції неопатримоніалізму на карті сучасних досліджень процесів демократизації блокує як розвиток реалістичної інтерпретації пострадянської дійсності, так і вироблення більш адекватних підходів до її вивчення. Істотно уповільнює цей процес і те, що дихотомія «демократії й неопатримоніалізму» ще не була самостійною темою дослідження в сучасних соціально-політичних науках, хоч при цьому вона є однією з ключових міждисциплінарних тем європейської політичної думки і може допомогти з'ясувати багато важливих аспектів власне демократичної теорії. Заповнити цю теоретичну лакуну можна на основі використання напрацювань кількох напрямів соціально-політичної теорії та переосмислення їхніх досягнень.

По-перше, йдеться про традицію осмислення проблем демократії та її альтернатив в історії як класичної політичної думки (А.Августин, Т.Аквінський, Арістотель, К.Л.Галлер, Фр.Гвіччардіни, Г.В.Ф.Гегель, Т.Гоббс, Г.Гроцій, Дж.Локк, Н.Макіавеллі, Дж.Ст.Мілль, Ш.Л.Монтеск'є, Платон, Полібій, Ж.-Ж.Руссо, А. де. Токвіль, Дж.Фортеск'ю, Ціцерон), так і в сучасній політичній теорії (Р.Арон, Б.Барбер, Ф.Бенетон, А.Бірч, Ю.Габермас, М.Гардт і А.Негрі, Д.Гелд, Б.Гуггенбергер, Р.Даль, Дж.Коен і Е.Арато, А.Лійпгарт, Ч.Макілвен, Ч.Мерріам, Р.Міхельс, Г.Моска, Р.Патнам, Дж.Сарторі, Ф.Фукуяма, І.Шапіро, К.Шмітт, Й.Шумпетер). Новим аспектом сучасної розробки демократичної проблематики стає аналіз процесів формування й трансформації класичних і посткласичних моделей демократії, а також процесів концептуального визрівання нових уявлень про сутність і призначення влади. Істотний прорив у вивченні цих питань відбувся після появи новаторських робіт К.Скіннера й Дж.Покока, у яких було акцентовано значущість концепції республіканізму в генезі західної демократичної традиції, підкреслено значення її античних, середньовічних і ренесансних джерел. Важливі проблеми демократичної теорії розглядаються в роботах українських і російських учених Т.Алексєєвої, Л.Бакуна, Є.Баталова, В.Бебика, Л.Брагіної, Н.Бусової, К.Гаджиєва, Г.Ділігенського, М.Ільїна, Г.Каменської, Б.Капустіна, Ю.Левенця, В.Ледяєва, О.Медушевського, А.Міграняна, М.Михальченка, С.Перегудова, С.Пшизової, С.Рябова, О.Салміна, А.Соловйова, І.Тарусиної, О.Хархордіна.

По-друге, беруться до уваги масштабні дослідження варіантів і напрямів суспільної еволюції в рамках неовеберіанського підходу в історичній соціології, який вдало синтезував численні досягнення як макроісторичного вивчення структур «великої тривалості», так і мікроаналізу владних взаємодій колективних політичних акторів. Біля витоків формування цього напряму були Р.Бендікс, Г.Рот, Н.Еліас і Ш.Ейзенштадт, а безпосереднє здійснення неовеберіанського синтезу й найбільші досягнення пов'язані з новаторськими працями Р.Коллінза, М.Манна, Ч.Тіллі. Включення до традиційного веберіанського політичного аналізу світ-системної перспективи Ф.Броделя й І.Валлерстайна призвело до справжнього ренесансу макроісторичних досліджень, які вийшли за межі традиційного канону та ідеологічних кліше девелопменталізму й теорії модернізації 1950-1960-х років (Е.Геллнер, Е.Гідденс, Дж.Голдстоун, Б.Віттрок, Дж.Голл, Б.Даунінґ, М. ван Кревельд, Р.Лахманн, В.Макніл, С.Роккан, Т.Скочпол, Г.Спруйт, Т.Ертман). Українська перспектива аналізу соціально-політичних трансформацій і політичної модернізації представлена в працях Е.Афоніна, В.Бабкіна, В.Баркова, Д.Видріна, А.Гальчинського, Є.Головахи й Н.Паніної, В.Горбатенка, Г.Зеленько, С.Катаєва, О.Категоренка, І.Кураса, В.Кременя, П.Кутуєва, О.Куценко, М.Михальченка, В.Степаненка, Є.Суїменка, Д.Табачника, В.Тарасенка, В.Ткаченка, В.Цвєткова.

По-третє, використовується нове покоління досліджень демократичних транзитів і демократизації в межах порівняльної політології, в яких значною мірою переосмислено наші колишні знання про конкретні механізми народження демократії і становлення демократичних політичних режимів (С.Гантінґтон, Л.Даймонд, Х.Лінц і А.Степан). Розвиток досліджень демократизації можна схарактеризувати як рух від панування «великих теорій» 1950-1970-их років (біхевіоризму, структурно-функціонального аналізу, неомарксизму), де демократія була наслідком фундаментальних зсувів у структурних властивостях системи (Г.Алмонд, Д.Аптер, Ж.Блондель, С.Верба, Д.Істон, Д.Колеман, С.Ліпсет, Б.Мур, Б.Пауелл, Е.Шилз), до теорій середнього рівня, що акцентують роль формальних і неформальних правил гри, які встановлюються політичними акторами на основі констеляції наявних ресурсів і потенційних можливостей того або іншого вибору (Т.Карл, Дж.Коломер, А.Пшеворський, Д.Растоу, Д.Хіглі, Ф.Шміттер). Значною мірою розвиток транзитологічної парадигми був зумовлений впливом теорії нового інституціоналізму та експансії концепції раціонального вибору з економіки в політологію й соціальну теорію (Б.Вейнгаст, Дж.Годжсон, П.Голл і Р.Тейлор, М.Леві, Дж.Марч і Й.Ольсен, Д.Норт, П.Ордешук, Б.Пітерс, В.Райкер, Б.Ротстайн, К.Телен).

По-четверте, слід виділити як самостійний напрям дослідження гібридних режимів, що виникли в ході поширення хвиль демократизації в країнах «третього світу» і посткомуністичному регіоні (Л.Вей, Л.Даймонд, Ф.Закарія, Д.Кольєр, С.Левітські, Т.Карозерс, Г.О'Доннелл, Ф.Ріггз). Широкий спектр різних аспектів посткомуністичних трансформацій аналізується в роботах А.Брауна, Х.Балзера, В.Банс, З.Бжезінського, С.Валландер, В.Васовича, Г.Гейла, С.Генсона, А.Гржимали-Бюссе, Р.Дарендорфа, П.Джонз Люонґ, Дж.Джонсон, Г.Екерта, Дж.Ішиями, Ч.Кінга, Дж.Копстайна, Т.Кузьо, М.Макфола, В.Меркеля, О.Мотиля, Р.Мюллера, К.Оффе, Ф.Редера, Н.Робінсона, Р.Сакви, C.Фіша. Процеси демократизації на пострадянському просторі активно вивчаються також і в російській політології (Г.Вайнштейн, О.Гаман-Голутвіна, В.Гельман, Г.Голосов, В.Єлизаров, І.Клямкін, І.Кузнецов, А.Кинєв, А.Лукін, А.Мадатов, О.Малинова, А.Мельвіль, А.Нікітченко, С.Риженков, Л.Сморгунов, О.Харитонова, Л.Циганков). Серед українських робіт, присвячених різним аспектам теорії демократизації і політико-режимних змін в Україні, відзначимо праці В.Бакірова, О.Бабкіної, О.Гараня, О.Дергачова, О.Долженкова, В.Журавського, В.Карасьова, М.Кармазіної, А.Колодій, І.Кресиної, А.Кудряченка, О.Лазоренко, Н.Латигіної, О.Литвиненка, С.Макєєва, Ю.Мацієвського, О.Новакової, Р.Офіцінського, В.Паламарчука, А.Пахарєва, В.Полохала, О.Романюка, Ф.Рудича, М.Рябчука, М.Сазонова, В.Сухоноса, М.Шаповаленко, В.Якушика, С.Янішевського.

По-п'яте, це включення політико-антропологічного аналізу влади в суспільствах архаїчного та напівтрадиційного типу, а також праці з вивчення феодальних відносин, азіатського способу виробництва, незахідного політичного процесу (Ж.Баландьє, М.Блок, О.Бруннер, Л.Васильєв, К.-А.Вітфоґель, А.Володін, Л.Гевелінг, А.Гуревич, Б.Єрасов, В.Зарін, Н.Зарубіна, А.Зубов, В.Ілюшечкін, М.Косухін, М.Крадін, Л.Куббель, О.Лебедєва, Ж.Ле Гофф, В.Лі, В.Максименко, Г.Мирський, О.Осипова, Ю.Павленко, Л.Пай, С. Перегудов, Д.Петрушевський, Н.Симонія, Б.Старостін, В.Сумський, В.Федотова, А.Фурсов, М.Чешков, Л.Ентін, М.Ентін). У цьому контексті особливо відзначимо кілька найбільш перспективних сфер міждисциплінарних досліджень, які можуть бути безпосереднім джерелом концептуального наповнення й змістового розвитку поняття неопатримоніалізму. Зокрема, це роботи з клієнтарно-патронажних відносин і неформальних владних ієрархій (М.Афанасьєв, С.Бірч, Дж.Ведел, А.Дауґавет, К.Коллінз, А.Леденьова, Р.Лемаршан, К.Леґґ, В.Меркель і А.Круассан, К.Клепхем, О.Криштановська, Дж.Пауелл, В.Радаєв, У.Рено, Л.Ронігер, Г.Гелмке і С.Левітські, Р.Теобальд, О.Хлопін, С.Шаттенберг, Ш.Ейзенштадт), політичного капіталізму (Є.Беллін, В.Ганєв, Дж.Геллман, П.Еванс, Д.Канґ, Л.Кінг, Г.Коржов, Л.Косалс, Р.Пуґлісі, І.Селені, Я.Станіцкіс, Д.Старк, М.Татур), адміністративно-феодальної і/або силової модифікації політико-економічних відносин (В.Волков, Н.Дінелло, С. Кордонський, С.Солнік, В.Шляпентох), а також регіональних політичних машин (М.Брі, Г.Гейл, В.Гельман, К.Мацузато, Дж.Скотт, К.Циммер).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана на кафедрі політології філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна в рамках комплексної наукової теми кафедри «Влада та її реалізація в незалежній Україні».

Метою дисертаційної роботи є комплексне теоретичне розкриття контроверзи демократії / неопатримоніалізму в контексті основних теорій політичного розвитку взагалі і порівняльного вивчення пострадянських політичних режимів зокрема, а також генези цієї дилеми в історії політичної думки й демократичної теорії.

Визначення головної мети дослідження зумовило необхідність вирішення низки взаємопов'язаних завдань:

– реконструкції теоретичного розвитку опозиції демократії і патримоніалізму в історії політичної думки, виявлення їх концептуальних витоків, історико-теоретичної генези й актуалізації в умовах сучасних політичних трансформацій;

– актуалізації веберівської теоретичної спадщини як відправної точки постановки проблематики патримоніалізму і неопатримоніалізму в сучасній порівняльній політології і посткласичній теорії демократії;

– розкриття ролі й значення концепту неопатримоніалізму в еволюції основних теоретичних підходів до вивчення політичного розвитку;

– аналізу основних теорій пояснення демократичних трансформацій і тих концептуальних конструктів, які виникли для вивчення сучасних варіацій політичних режимів і «хвиль демократизації»;

– перевірки можливостей застосування опозиції демократії і неопатримоніалізму щодо умов та особливостей пострадянських трансформацій, перш за все, з'ясування питання, чому становлення демократії тут є швидше винятком, ніж правилом.

Об'єктом дослідження є концепції політичного розвитку в сучасній порівняльно-історичній політології і політичній теорії.

Предметом дослідження виступає дилема демократії і неопатримоніалізму як ключовий проблемний вузол порівняльного вивчення демократизації в теоріях політичного розвитку.

Методи дослідження. Методологічною базою дослідження було кілька теоретичних підходів: «концептуальна історія понять», історико-компаративний метод, структурно-функціональний і структурно-генетичний аналіз, неоінституціональна методологія та теорія раціонального вибору. «Концептуальна історія понять» використовувалася для аналізу теоретичних витоків та еволюції концептів (нео)патримоніалізму й демократії в конкретно-історичному контексті розвитку різних етапів політичної думки й сучасних теоретичних парадигм. Історико-компаративний метод застосовувався для аналізу різних траєкторій розвитку демократизації, раціонально-бюрократичної трансформації і модернізації в глобальній та регіональній перспективі. Структурно-функціональний і структурно-генетичний підходи були використані для побудови класифікаційних типологій і теоретичного аналізу динаміки політичних режимів, розвитку революційних ситуацій і генези демократичної держави в контексті реконструкції основних проблемних питань сучасних теорій політичного розвитку. Неоінституціональна методологія, що підкреслює роль формальних правил гри, історичної спадщини й часових послідовностей формування інституційних структур, використовувалася для аналізу специфіки посткомуністичного, перш за все пострадянського розвитку, а також для збагачення й нової інтерпретації поняття неопатримоніалізму. Теорія раціонального вибору застосовувалася для аналізу мотивів поведінки політичних акторів у контексті різних варіантів трансформації пострадянських неопатримоніальних режимів.

Наукова новизна дисертаційної роботи пов'язана з розробленням дилеми демократії / неопатримоніалізму як нового комплексного підходу до осмислення процесів політичних трансформацій, який синтезує досягнення неовеберіанської порівняльно-історичної політології з теоріями нового історичного інституціоналізму в самостійний альтернативний напрям вивчення процесів політичного розвитку. Внаслідок теоретичного синтезу отримано такі нові наукові результати:

Уперше у вітчизняній і зарубіжній політичній науці здійснено концептуальну тематизацію контроверзи «демократії і неопатримоніалізму» як однієї з провідних теоретичних проблем порівняльного вивчення демократизації, у рамках якої обґрунтовано зіставлення демократії і неопатримоніалізму як різних способів взаємин приватних і публічних інтересів. Патримоніалізм як приватне привласнення публічно-владних повноважень протиставляється демократії як відкритому конкурентному доступу до політичної влади, завдяки чому політична сфера соціуму не може бути назавжди або надовго захоплена тією або іншою групою приватних інтересів, тим більше монополізована ними лише заради власної вигоди.

Установлено теоретичні джерела поняття патримоніалізму, які сягають ключового для європейської думки протиставлення влади й володіння, відокремлення верховних публічних повноважень (imperium) від приватної сфери патримоніального панування (dominium), підкреслюється особливий внесок М.Вебера, який установив зв'язок патримоніалізму з апропріацією політичних (судово-юридичних і військово-силових) повноважень та його сумісність із розвитком деяких форм капіталізму.

Реконструйовано концептуальну логіку й варіанти розвитку поняття неопатримоніалізму в ході критики базових постулатів теорії модернізації і подолання внутрішніх суперечностей парадигми девелопменталізму 1950-1960-их років. Порівняно з первинними теоріями неопатримоніалізму Г.Рота, Ш.Ейзенштадта, Ж.-Ф.Медара збагачується й уточнюється зміст цього концепту: неопатримоніалізм розглядається як певна нова системна форма виробництва і привласнення політичної ренти на основі монополізації владно-адміністративних (силових і фіскальних) ресурсів держави різними групами політичних підприємців і/або бюрократії.

У ході аналізу транзитологічної парадигми набуло подальшого розвитку трактування появи демократії як наслідку зіткнення й конфлікту, що призводить до стану пата, за якого основні учасники роблять вибір на користь відкритого політичного ринку, де жодна з груп не може претендувати на повну владу. Консолідація демократії пов'язується, перш за все, з інституціоналізацією конфлікту еліт, у межах якої виробляються певні процедурні правила для їх подолання.

Додатково аргументовано висновок про те, що посткомуністичні трансформації взагалі і пострадянські особливо становлять четверту хвилю демократизації, яка принципово відрізняється від попередньої третьої хвилі. У цьому контексті висунуто тезу про інверсійну природу пострадянських соціально-політичних трансформацій, яка пов'язана з тим, що, на відміну від країн Латинської Америки та Європи, процеси демократизації тут передували раціонально-бюрократичній трансформації.

Уперше висунуто й системно обґрунтовано неопатримоніальну інтерпретацію пострадянських політичних режимів, яка дозволяє вийти за межі дихотомії демократії / авторитаризму й на новому рівні концептуально синтезувати їхні основні специфічні особливості: формування класу рентоорієнтованих (rent-seeking) політичних підприємців і/або неопатримоніальної бюрократії; приватне використання державно-адміністративних ресурсів, насамперед силової і фіскальної функції держави; вирішальну роль клієнтарно-патронажних відносин у структуризації політико-економічного процесу; формування залежно від балансу сил і структури міжелітних союзів основних типологічних форм: бюрократичного, олігархічного, султаністського неопатримоніалізму.

Обґрунтовано тезу про те, що головним фокусом політичного процесу в пострадянських політичних системах є не стільки конкуренція партійно-політичних альтернатив у рамках парламентського суперництва, а скільки боротьба різних фракцій політичних підприємців і/або неопатримоніальної бюрократії за монополізацію тих або інших сегментів клієнтарно-патронажної мережі, яка формується навколо глави держави; доводиться, що саме цьому неформальному інституту і належить напрямна, організуюча роль як у реальній або формальній «партії влади», так і в політичному розвитку суспільства в цілому, що відсуває на другий план проблему верховенства в такому суспільстві тих чи інших партій або державних інституцій.

Виділено два шляхи трансформації пострадянських неопатримоніальних режимів: (1) «політична раціоналізація» через «кольорові революції» знизу, (2) «силова раціоналізація» через «бюрократичну революцію» згори, які можуть розглядатися як різні варіанти процесу раціонально-бюрократичної трансформації. При цьому обґрунтовано трактування «кольорових революцій» як нового різновиду революцій неопатримоніального типу, що виникають із зіткнення інтересів неопатримоніальної бюрократії й рентоорієнтованих підприємців та призводять до розпаду моделі консолідації неопатримоніального режиму на основі політико-економічної гегемонії глави держави й вибудовуваної навколо і під нього клієнтарно-патронажної мережі експлуатації публічних ресурсів.

Практичне значення отриманих результатів полягає в розробленні нових підходів до осмислення внутрішніх суперечностей та альтернатив побудови демократії, розуміння демократичної консолідації й аналізу посткомуністичних політико-режимних змін, які можуть бути використані в роботі органів державного управління, законодавчої влади, діяльності експертних та аналітичних центрів, розробці стратегічних ініціатив у сфері розвитку політичної системи, конституційного реформування, консолідації демократії.

Результати дослідження можуть бути також використані при підготовці курсів і спецкурсів для різних соціально-гуманітарних дисциплін, перш за все політології, соціології, політичної філософії; при підготовці студентів за фахом «політологія» і «державне управління» у вищих навчальних закладах України.

Ряд теоретико-практичних висновків дисертаційної роботи використано під час підготовки загальнополітичних розділів Експертної доповіді до щорічного Послання Президента України (2006-2007 рр.), щорічників Національного інституту стратегічних досліджень «Україна: стратегічні пріоритети» (2005-2008 рр.), а також у науково-аналітичних та експертних матеріалах Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у м. Харкові (1998-2008 рр.).

Системний практичний розвиток основних ідей і концепцій дослідження здійснювався в рамках наукового редагування й перекладацької діяльності щорічного Альманаху порівняльних досліджень політичних інститутів, соціально-економічних систем і цивілізацій «Ойкумена» (2003-2007 рр.).

Апробація результатів дисертаційної роботи. Основні положення й висновки роботи були представлені на міжнародних, всеукраїнських, регіональних науково-практичних конференціях, симпозіумах і семінарах: міжнародному науковому семінарі «Світ-системна теорія і сучасні глобальні трансформації» (м. Харків, червень 2000), семінарі «Загадка пострадянських демократій: неопатримоніальні інтерпретації» (м. Вашингтон, США, травень 2001), міжнародній науковій конференції «Нові розділення в Європі» (Лондон, Великобританія, жовтень 2000), конференції «Україна в сучасному світі» (м. Ялта, вересень 2002), конференції «Україна - проблеми ідентичності: людина, економіка, суспільство» (м. Львів, вересень 2003), семінарі «Інституційне будівництво і політичний процес в Україні» (м. Торонто, Канада, жовтень 2003), семінарі «Розуміння пострадянської політики: нові демократії чи неопатримоніальні системи?» (м. Вашингтон, США, червень 2004), конференції «Національна безпека України» (м. Чернігів, вересень 2004), міжнародному науковому колоквіумі «Історична соціальна наука в світ-системній перспективі» (м. Харків, червень 2005), 101 з'їзді Американської асоціації політичної науки «Мобілізуючи демократію» (м. Вашингтон, США, вересень 2005), конференції «П'ятнадцять років пострадянських трансформацій: висновки, уроки, перспективи» (м. Полтава, вересень 2005), конференції «Держави і революція. Вектор змін: вплив революцій 1989-1991 рр. і 2003-2005 рр. на трансформацію держав Центральної і Східної Європи» (м. Москва, Росія, червень 2006), науковому колоквіумі «Пострадянський простір: вихід із кланократичної системи» (м. Москва, Росія, жовтень 2006), конференції «Україна: подолання розбіжностей - розвиток особливостей» (м. Кам'янець-Подільський, вересень 2006), міжнародній конференції «Гібридні режими: виникнення нового напряму порівняльних досліджень» (м. Вашингтон, США, квітень 2007), семінарі «Революції і контрреволюції в пострадянській Євразії» (м. Вашингтон, США, травень 2007), конференції «Демократичне суспільство. Толерантність і соціальна відповідальність» (м. Харків, грудень 2007), міждисциплінарному семінарі факультету політичних наук і соціології Європейського університету «Шляхи трансформації пострадянських політичних режимів: неопатримоніальна інтерпретація» (м. Санкт-Петербург, Росія, травень 2008).

Результати дослідження були апробовані на засіданнях і теоретичних семінарах кафедри політології філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, відділу теорії та історії політичної науки Інституту політичних та етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України, на зборах Асоціації політологів Слобожанщини, були представлені у вигляді наукових доповідей на Вченій раді Національного інституту стратегічних досліджень, а також використовувалися при розробці й викладанні курсів і спецкурсів «Філософія політики», «Політична антропологія», «Парадигми сучасної політології», «Сучасна західна політологія» для спеціальності «політологія» соціологічного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна. Матеріали дослідження стали концептуальною основою розроблення й написання кількох розділів підручників і навчальних посібників: Політологія / за ред. М.І.Сазонова. Харків, 1998 (укр.), 2001 (рос.); Порівняльна політика / за ред. В.С.Бакірова і М.І.Сазонова. Харків, 2005 (рос.), 2008 (укр.).

Публікації. Результати дисертаційної роботи представлені в монографії «Демократія, неопатримоніалізм і глобальні трансформації» (загальний обсяг - 22 друк. арк.), 20-ох статтях у спеціалізованих наукових виданнях ВАК України, 16-ти інших наукових публікаціях і тезах виступів.

Структура роботи. Мета й завдання дослідження визначили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація містить вступ, п'ять розділів, кожен з яких має по три підрозділи, висновки, список використаних джерел. Робота включає 17 таблиць і 1 схему. Загальний обсяг роботи - 431 сторінка, з них 360 сторінок основного тексту, 71 сторінка - список використаних джерел (772 найменування, з них 285 англійською мовою).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, проаналізовано ступінь розробленості проблеми, сформульовано мету й завдання роботи, визначено об'єкт, предмет і методи дослідження, його новизну, теоретичну і практичну значущість, представлено апробацію результатів і структуру дисертації.

У першому розділі «Демократія та її альтернативи в історико-теоретичній перспективі» аналізується формування нової європейської концепції політичного порядку на основі диференціації «загального» і «окремого», суспільного і приватного вимірів соціального простору.

У підрозділі 1.1. «Античні витоки демократичної традиції: метаморфози архе і народження res publica» аналізується найважливіший політичний архетип античної моделі розвитку - розуміння політики як «загального блага» й особливого публічно-суспільного процесу за формулою «що стосується всіх, повинне бути й схвалене усіма». Витоки цих уявлень про сутність і призначення влади сягають своїм корінням у специфіку функціонування політичної сфери в давньогрецькому полісі, де поняття arche (верховенства, верховного начала) вперше відділяється від поняття basileia (правління представників сакральної і/або військово-адміністративної еліти) і набуває незалежного від конкретних людей значення верховного владного мандата на здійснення функцій панування / підпорядкування.

Центральною темою роздумів античних мислителів стає проблема поєднання протилежних інтересів різних соціальних груп, запобігання потенційній можливості розпаду полісу на ворожі протиборчі частини, нейтралізації будь-яких можливостей підпорядкування публічного простору arche приватним егоїстичним інтересам партикулярного типу. Підсумком осмислення цих проблем стала концептуалізація двох альтернативних політичних теорій - «геометричної» концепції демократії Платона і «змішаної» Арістотеля, що стали підставою двох протилежних стратегій стабілізації античного полісу.

Платон розробляє свою модель ідеальної держави як альтернативу наявним видам державного устрою саме тому, що в них влада завжди є пануванням партикулярних егоїстичних інтересів в ім'я власного блага, тобто переважанням «приватного» над «цілим»; тому його проект базується на усуненні від управління суспільством усіх, хто свої приватні інтереси ставить вище за громадські, і переданні функцій панування / підкорення тим, хто здатний на зворотне. Арістотель же намагається не усувати вторгнення приватних інтересів у сферу публічної влади, а створити баланс між ними, нейтралізувати їхні крайнощі й представити тією або іншою мірою інтереси всіх. Якнайповніша реалізація цього задуму можлива в «змішаній» формі владарювання - політії, тобто правлінні «середнього елементу», що втілює і якісну, і кількісну більшість громадян.

Концептуального оформлення ідея «середнього ладу» набуває в роботах давньоримських мислителів Ціцерона й Полібія. Підсумком розвитку античної політичної думки стала фіксація держави (res publica) як «спільної справи», надбання народу (res populi), що потенційно передбачає неможливість приватної узурпації «спільного інтересу» з боку будь-якої частини або сегмента суспільства, а також розпорядження «спільним надбанням» як своєю приватною власністю або спадковим майном (patrimonium).

У підрозділі 1.2. «Від патримоніального панування до політичного: генеза нових уявлень про сутність і призначення влади» аналізуються процеси переосмислення основних положень античного політичного дискурсу в контексті розвитку нової європейської цивілізації. Найважливішим аспектом нової моделі владних стосунків, що виникають, є формування чіткої відмінності між поняттями влади і володіння. Влада як сукупність верховних примусових повноважень (imperium) відділяється від панського володіння певною територією як своєю приватною власністю (dominium). У цьому сенсі поняття dominium пов'язується з управлінням державою як особистим майном (patrimonium) і протиставляється політичній владі як вираженню принципово іншого типу публічно-владного (політичного) суверенітету.

Рецепція римського права в європейській політичній думці створює потужний категорійний апарат, за допомогою якого відбувається концептуалізація нових уявлень про принципи організації влади. У роботах Томи Аквінського й Егідія Римського намічається принципове розрізнення двох типів владарювання - царського (regimen regale) і політичного (regimen politicum). Управління державою як особистою власністю протиставляється управлінню, що ґрунтується на публічно обнародуваних принципах і законах. Англійський правознавець Дж.Фортеск'ю фіксує це розділення через розмежування двох типів влади: королівської (dominium regale) і політичної (dominium politicum). Диференціація двох типів владарювання дає можливість нової, більш послідовної концептуалізації уявлень про співвідношення публічних і приватних інтересів, а також створює передумови розвитку теорії сучасного конституціоналізму й парламентського представництва.

У підрозділі також розглядаються особливості трансформації таких уявлень у республіканських концепціях теоретиків Відродження. Виділяються флорентійський і венеціанський варіанти республіканської теорії, що виникли з протилежних стратегій нейтралізації тиску приватних інтересів і корупційних егоїстичних амбіцій претендентів державної влади.

У підрозділі 1.3. «Дилеми свободи і деспотизму: вектори політичної теорії Нового часу» аналізуються основні варіанти співвідношення особи, суспільства і держави в модерній європейській політичній думці. Зокрема, простежуються варіанти висунення на перший план пріоритету держави (Гоббс, Гегель), суспільства як цілісної (Руссо) або плюральної сукупності громадських інтересів (Локк, Токвіль).

Відзначається, що в європейській політичній думці поняття патримоніальної монархії використовувалося багатьма теоретиками (наприклад, Гроцієм, Гоббсом, Пуфендорфом) для позначення особливої панівної форми влади, що має на меті володіння «політичним тілом» на правах повної власності, отриманої, наприклад, у результаті придбання або завоювання. Особлива роль у розвитку цієї проблематики належить консервативному швейцарському правознавцеві К.Л. фон Галлеру, який уперше розробляє поняття патримоніальної держави як самостійної категорії. У своїй роботі «Реставрація науки про державу» (1816-1834) К.Л. фон Галлер висуває тезу про те, що функції держави первинно виростають з управління приватними володіннями правителя, а сама держава не може бути нічим іншим, як приватною власністю певних осіб. У контексті дихотомії «демократії / патримоніалізму» концепція Галлера має принципове значення для формування основних підходів до розуміння політичної сфери й сутності публічних політичних повноважень епохи Модерну.

Політичні теорії Нового часу, розвиваючи основні інтенції європейських уявлень про владу, закладають основні варіанти розв'язання «дилеми Галлера», тобто вирішення питання про те, яким чином приватні (патримоніальні) інтереси співвідносяться з публічними політичними повноваженнями. Теоретичною основою розв'язання цієї дилеми є той чи інший варіант локалізації «спільного» інтересу versus патримоніального і, як наслідок, конструювання «політичної спільноти» шляхом диференціації публічного і приватного простору.

У другому розділі «Посткласичні моделі демократії: концептуальні витоки і тенденції» аналізуються основні особливості розвитку сучасної демократичної теорії, простежується еволюція основних підходів до інтерпретації поняття демократії.

У підрозділі 2.1. «Харизма, патримоніалізм і бюрократія в теорії панування М.Вебера» наголошується, що нові акценти в розумінні механізмів функціонування політичної сфери, які заклали основи формування посткласичної демократичної теорії, з'явилися внаслідок новаторських досліджень процесів раціоналізації, бюрократизації і динаміки типів панування М.Вебера. Концепція трьох типів легітимного панування (традиційного, харизматичного, легально-раціонального) стала теоретичним підґрунтям для переосмислення Вебером постулатів класичної теорії демократії. На думку Вебера, система «чистого» раціонального бюрократичного панування, партійні кліки, як і потужні економічні інтереси, що підпорядковують собі класичні демократичні інститути (парламент, вибори і т. д.), потребують обмеження й заборони з боку незалежного зовнішнього джерела демократичної легітимності - з боку традиції і/або з боку харизми.

Вебер окреслює контури нового посткласичного розуміння демократичної теорії, адекватної реаліям пізньокапіталістичного суспільства - масового та індустріального. По-перше, на відміну від теоретиків класичного лібералізму, поняття демократії у Вебера не має онтологічного нормативно-ціннісного статусу й пов'язується, швидше, з процесами формальної раціоналізації, що втілюється в системі раціонально-легального бюрократичного панування. По-друге, демократія, як наслідок, є не результатом, а засобом, який функціонує в межах не одновимірної системи легального панування, а багатовимірної функціональної композиції, що суміщає різні типи панування й легітимації. По-третє, і це найважливіше, демократія в сучасному, масовому суспільстві стає перш за все технікою відбору правлячих еліт і політичних лідерів у рамках певних електоральних механізмів «масової політики».

Особливе значення у веберівській теоретичній спадщині має розробка теорії патримоніалізму, ключовою особливістю якої є апропріація (привласнення) сфери управління офіційними носіями політичної влади, а також нерозчленованість публічно-політичної і приватної сфер соціуму, внаслідок чого державою керують як приватним володінням правлячих груп, які приватизують різні суспільні функції і державні інститути. За визначенням М.Вебера, у своєму чистому типі патримоніальне панування, особливо в становій формі, розглядає всі управлінські повноваження з відповідними економічними правами як приватно апропрійовані економічні можливості. У своїй початковій формі патримоніалізм розвивається з управління господарством правителя, точніше, з відділення слуг та клієнтів від домашнього господарства володаря й надання їм земельних володінь, повноважень, можливості збирати податки і т. ін. Фактично, з виникненням держави і виділенням спеціалізованих функцій управління («штабу управління») саме патримоніальні відносини стають найбільш характерним різновидом традиційного панування, значне історичне поширення яких простежується в найрізноманітніших формах досучасних політій як централізованого, так і децентралізованого типу.

На відміну від інших німецьких істориків і правознавців (Р. фон Моля, Р.Еллінека, О. фон Гірке, Р. фон Бєлова), які виводили патримоніалізм із різних форм патріархально-сімейних стосунків і ототожнювали патримоніалізм із вираженням приватноправових аспектів вотчинної земельної власності, М.Вебер підкреслює політичний вимір патримоніального панування, особливе привласнення судово-юридичних і військових функцій держави. У цьому сенсі М.Вебер робить значний крок уперед порівняно з попередніми інтерпретаціями, він не просто переосмислює значення цього поняття, а й відкриває принципово нові можливості його використання в порівняльному аналізі.

У підрозділі 2.2. «Реалістичний поворот у вивченні політики і процесуальна парадигма демократії» розглядається перетворення аналітичної перспективи «реалістичної» політичної науки М.Вебера, Р.Моски, В.Парето і Р.Міхельса на концептуальну основу процесуальної парадигми посткласичної демократичної теорії. Відповідно до неї демократія перестає трактуватися як нормативна модель цільової необхідності, а стає перш за все певним методом, процедурним засобом здійснення політичної влади в суспільстві. Найбільш завершеного вигляду нова процесуальна парадигма набуває в конкурентній моделі демократії видатного австрійського економіста Й.Шумпетера. Демократія, на його думку, є передусім певним способом інституціалізації політичних рішень, за якого індивіди досягають влади для ухвалення рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу.

У межах біхевіористського етапу становлення посткласичної демократичної теорії можна виділити дві основні лінії розвитку шумпетерівського трактування демократії - плюралістичну й елітистську. Прихильники першого варіанту (Р.Даль, Д.Трумен, С.Ліпсет, Д.Рісмен та ін.) розглядали демократію перш за все як політичний механізм, який регулює взаємодію між конфліктуючими інтересами шляхом «демонополізації» законного доступу до публічного «ухвалення рішень». Кожна з груп інтересів може певним чином впливати на процес формування політики, але жодна з них в умовах конкуренції не в змозі встановити свою монополію або завоювати контрольний пакет влади, оскільки інші групи відіграють роль стримувального чинника. У межах другого підходу демократія була швидше політичним процесом, що забезпечує реалізацію демократичних принципів відбору й функціонування політичної еліти. Якщо плюралісти зосередилися на «горизонтальному» вимірі процесу демократичної політики, то елітисти звернули увагу на її вертикальний вимір - проблеми компетентності політичних еліт і нейтралізації негативних ексцесів політичної активності мас. Замість далівської «чуйності» політичних еліт, елітисти підкреслили необхідність певного «дистанціювання» системи управління від вимог мас (С.Гантінґтон), а також визначення поліархії не лише як елективної системи вибору, а й як селективного відбору еліт (Дж.Сарторі).

У підрозділі 2.3. «Від теорії політичного плюралізму до деліберативної демократії» підкреслено, що сучасні версії посткласичної демократичної теорії (зокрема, оновленого плюралізму й деліберативної демократії Ю.Габермаса) збагатили й посилили розуміння демократії як відкритої системи формування політичного вибору громадян. Спільною рисою розвитку цих підходів є акцент на пошук нових механізмів протидії силам монополізації публічної сфери і приватного використання політичної влади.

На думку Ю.Габермаса, демократична самоорганізація суспільства повинна мислитися не як плебісцитарне і/або «технічне» підсумовування окремої волі індивідів, а як процес дискурсивного формування думок і волі народу, в якій бере участь найбільша кількість громадян. На відміну як від класичної, так і від веберівсько-шумпетерівської інтерпретації демократії, у Ю.Габермаса утворення «спільної волі» не зводиться до разового акту голосування або кількісного вибору, а розпадається на безліч складників і ступенів процесуального «індивідуалізованого» утворення волі й думок громадськості в процесі вільних дебатів та обговорень. Деліберативна демократія Ю.Габермаса виявляється не просто владою «волі народу» (як у парадигмі Руссо) або владою «вождів електорату» (як у парадигмі Вебера-Шумпетера), скоріше, вона є певною можливістю «позапартійного» формування й відбору якісних рішень, виявлених у комунікативному просторі обміну думок, взаємозбагачення і взаємоуточнення власних позицій. На відміну від Вебера, який спробував обмежити експансію структур бюрократичного (легально-раціонального) панування за допомогою плебісцитарного харизматичного лідерства, Ю.Габермас шукає «протиотруту» вторгненню системно-функціональних імперативів у життєвий світ через повернення до концептуального «ядра» античного розуміння демократії - її інтерпретації як bios politikos, практики самовизначення громадян за допомогою публічного диспуту, відкритого обговорення спільних справ на агорі, що протиставляється будь-яким патримоніальним практикам «приватного» здійснення політичної влади.

У третьому розділі «Парадигма девелопменталізму: теоретичні передумови і напрями критичного переосмислення» розглядається становлення девелопменталізму як ключової теорії політичного розвитку 1950-1960-их років, а також аналізуються основні теоретичні альтернативи, що виникли в рамках неовеберіанського й неомарксистського підходів.

У підрозділі 3.1. «Основні положення теорії модернізації» розглядаються теоретичні витоки, концептуальні характеристики й типологія модернізаційних процесів. У класичній версії соціальної теорії модернізацію зазвичай розуміли як особливу форму соціального розвитку, історична своєрідність якої полягала в переході від традиційного, аграрного суспільства до сучасного, індустріального і постіндустріального. Народження і поширення теорії модернізації значною мірою було пов'язане з діяльністю Комітету з порівняльної політології при американській Раді з досліджень у галузі соціальних наук (SSRC), створеній 1954 року й очолюваній Г.Алмондом у 1954-1963 рр. У своїй фундаментальній основі теорія модернізації значною мірою постає з класичних ідей європейського Просвітництва й усієї традиції європейського мислення Нового часу. «Проект Модерну», секуляризувавши християнську модель незворотного часу, що протікає лінійно й забезпечує безперервність минулого, сьогодення і майбутнього, постулював прогресивний та універсальний характер розвитку людської спільноти, одновекторність соціальних змін і тезу про те, що всі менш розвинені країни повинні пройти той же шлях, яким ідуть розвиненіші держави.

Ширші концептуальні рамки осмислення процесів модернізації в різних типах суспільств були запропоновані теорією «незахідного політичного процесу» Л.Пая, яка стала вихідною точкою осмислення варіацій розвитку політичних систем у різних регіонах світу. Модель Л.Пая вдало підкреслила ключові риси політичного процесу в незахідних суспільствах, наприклад, те, що політична сфера чітко не відокремлена від соціальних та особистих стосунків; політичний процес характеризується переважанням персональних клік; характер політичної лояльності дає лідерам високий ступінь свободи у визначенні державної політики; значна інтенсивність і широта політичних дебатів не пов'язані з відповідним процесом ухвалення рішень; національні лідери займають чіткіші позиції щодо міжнародних питань, ніж проблем внутрішньої політики; емоційні й експресивні аспекти політики пригнічують аспекти, пов'язані з реальним подоланням політичних проблем або виробленням конкретного політичного курсу; у політичному процесі переважають харизматичні лідери; слабко виражена переговорна функція різних інституційних «брокерів», які б представляли інтереси різних верств суспільства.

У підрозділі розглядаються основні варіанти типології політичних систем, які виникли в рамках осмислення закономірностей незахідних суспільств, вивчення різних варіантів політичного розвитку в країнах Азії, Африки, Латинської Америки, що виникають у процесі модернізації (Г.Алмонд й Б.Пауелл, Е.Шилз, С.Файнер). У ході аналізу основних підходів до побудови типології модернізаційних процесів виділяються структурно-функціональні й історико-генетичні класифікації модернізації.

У підрозділі 3.2. «“Веберівський ренесанс” і розвиток концепції неопатримоніалізму» наголошується, що в 1970-1980-ті роки модернізація традиційних суспільств фактично перестає розглядатися в однолінійній перспективі однозначного та «повного» переходу до Модерну. Перше покоління теоретиків модернізації зробило акцент на веберівській теорії раціоналізації / бюрократизації як теоретичної бази побудови дихотомії традиційного і сучасного, а також лінійного прогресу від першого до другого. Проте, як показали дослідження теоретиків неовеберіанської хвилі порівняльно-історичної політології і соціальної теорії, у тіні залишалися інші важливі моменти веберівської думки, актуалізація яких дозволила змалювати більш складну картину як самого процесу раціонально-бюрократичної трансформації, так і тих політичних форм, які виникають унаслідок неї. Звернення до автентичних веберівських текстів і їх нове прочитання розглядається у світовому веберознавстві як явище своєрідного «веберівського ренесансу», під знаком якого відбувся розвиток соціальних наук у 1970-1980-ті роки.

Спираючись, з одного боку, на веберівську типологію типів панування (яка припускає не лише чисті типи, але й багато змішаних і злитих форм) і, з другого, - на неовеберіанську модель військово-фіскального походження сучасної держави (яка підкреслює особливу роль процесів монополізації засобів насильства й фіскального примусу), дослідники дійшли висновку, що в умовах «пізнього» (або постколоніального) формування державних структур виникають і принципово нові варіанти поєднання й синтезу різних форм панування. Такі народжені в процесі модернізації (або в реакції на неї) політико-економічні системи, що часто характеризуються як «напівтрадиційні» або «перехідні», у ході взаємодії традиційності і сучасності виробляють власні оригінальні характеристики, які створюють принципово новий (уже не традиційний, але й не сучасний) механізм самовідтворювання й підтримування стабільності.