Теоретичний прорив в осмисленні цього синтезу був здійснений у ході розробки концепції сучасного патримоніалізму Г.Ротом і неопатримоніалізму Ш.Ейзенштадтом та Ж.-Ф.Медаром. Якщо Г.Рот підкреслює в сучасному патримоніалізмі елементи персонального правління, що спираються на матеріальні стимули й винагороди, то Ш.Ейзенштадт пов'язує неопатримоніалізм з домінуючим патерном взаємин між владним центром і периферією системи, тобто з певною структурою взаємин у межах усієї соціальної системи і способами її відтворення. Механізми демократизації стають «спусковим гачком» перебудови політичної системи на основі класичної патримоніальної політики патронажу і клієнтарного обміну ресурсів між центром і периферією: 1) політичний центр концентрує політичні, економічні й символічні ресурси влади; 2) державою керують як приватним володінням правлячих груп - носіїв державної влади, які приватизують різні суспільні функції й інститути, роблячи їх джерелом власних прибутків; 3) етнічні, кланові, регіональні й сімейно-родинні зв'язки відтворюються в сучасних політико-економічних відносинах, визначаючи способи і принципи їх функціонування.

Важливі уточнення до концепції неопатримоніалізму були зроблені французьким ученим Ж.-Ф.Медаром, для якого центральною характеристикою цього поняття була приватизація публічної сфери, що визначає перетворення політики на різновид бізнесу. Після робіт Г.Рота, Ш.Ейзенштадта й Ж.-Ф.Медара концепція неопатримоніалізму набула подальшого розвитку в роботах багатьох дослідників, що займаються проблемами політичного розвитку Африки, Азії і Латинської Америки. Критики модернізаційної теорії плідно розвинули веберівську тезу про те, що патримоніальний спосіб здійснення влади може існувати всередині різних економічних і політичних систем, як розвинених, так і нерозвинених. Концепція неопатримоніалізму переконливо продемонструвала, що модернізація не може вести й ніколи не вела до прямого відтворення «західного» ліберально-демократичного патерну, скоріше вона призводить до виникнення й розвитку нових різноманітних політико-соціальних форм організації суспільства, різних варіантів сучасності (Multiple Modernities), що виникли на основі власного варіанту диференціації і раціоналізації традиційних форм, серед яких одним із найбільш поширених варіантів синтезу в певних умовах стають політичні системи неопатримоніального типу.

У підрозділі 3.3. «Політичний розвиток у світ-системній перспективі» наголошується, що одна з найбільш авторитетних альтернатив теорії модернізації і девелопменталізму була розроблена в рамках світ-системного аналізу І.Валлерстайна, який став синтезом відразу кількох теоретичних традицій: по-перше, геоісторії Ф.Броделя і, ширше, всієї спадщини школи «Анналів», по-друге, «теорії залежності», яка виходить із марксистських теорій імперіалізму, по-третє, концепцій історичної динаміки капіталізму (К.Полані, Й.Шумпетер, Н.Кондратьєв). У певному значенні світ-системний аналіз став неомарксистською альтернативою переосмисленню девелопменталізму в рамках неовеберіанства.

Оригінальність підходу І.Валлерстайна полягає в тому, що він пропонує принципово нову дослідницьку перспективу аналізу соціальних, економічних і політичних процесів, в якій світ виступає як певне системне і структурне ціле, закони розвитку якого визначають траєкторії руху всіх окремих національних суспільств і держав. Принципова новизна підходу світ-системного аналізу до дослідження глобальних трансформацій полягає в акценті на приматі «зовнішніх», екзогенних чинників соціальних змін, що мають швидше не внутрішню, а зовнішню, світ-системну природу. Фактично підхід світ-системного аналізу претендує на об'єднання і творчий розвиток трьох основних осередків опору панівної соціальної науки (школи «Анналів», марксизму та історичної школи політичної економії).

Історичні системи можуть існувати у двох основних формах: міні-систем і світ-систем, останні диференціюються на світ-імперії і світ-економіки. Основною логікою світ-імперій було стягування військово-політичним центром ренти-податку з локальних виробників і його патримоніально-бюрократичний перерозподіл. Світ-економіки, на відміну від світ-імперій, становлять перш за все ланцюги виробництва, які існують поза політичними кордонами, вони інтегруються скоріше економічно, ніж патримоніально-політично. Історія розглядається І.Валлерстайном як розвиток різних регіональних світ-систем (світ-економік і світ-імперій), які тривалий час конкурували одна з одною, поки європейська (капіталістична) світ-економіка не стала абсолютно домінуючою.

Еволюція капіталістичної світ-економіки є чергуванням періодів суперництва і гегемонії держав ядра за відносний (на противагу патримоніальним світ-імперіям) контроль над світ-системою. В історії сучасної світ-системи були три держави-гегемони: Голландія в середині XVII століття (1620-1672), Велика Британія в середині XIX століття (1815-1873) і США в середині ХХ століття (пік - 1945-1967/73). Важливою особливістю встановлення гегемонії у світовому масштабі є те, що вона, з одного боку, вимагає певного обмеження конкуренції і підтримки порядку методами неринкового походження, а з другого, - вона змушена підтримувати відносну ліберальну стабільність і відкритість глобальної системи, бо інакше процес капіталістичного накопичення буде неможливим. Саме тому гегемонія в рамках капіталістичної світ-системи стримує встановлення повного контролю над нею з боку інших учасників, пригнічуючи й навіть вступаючи в глобальний конфлікт зі світ-імперіями, які прагнуть до патримоніально-політичного контролю над рештою світу і згортання конкуренції. Боротьба за монополізацію цих неринкових переваг, урешті, закінчується вирішальним зіткненням, яке І.Валлерстайн називає «тридцятирічною світовою війною». В історії капіталістичної світ-економіки можна виділити кілька подібних глобальних конфліктів: 1) Тридцятирічну війну 1618-1648 рр., в якій голландські інтереси взяли гору над інтересами Габсбургів; 2) наполеонівські війни 1792-1815 рр., в яких англійці перемогли французів; 3) тридцятирічну «американо-німецьку» війну 1914-1945 рр., у якій США перемогли Німеччину.

У четвертому розділі «Динаміка політичного розвитку в парадигмі транзитології» розглядається проблематика демократизації й переходів до демократії в сучасних транзитологічних дослідженнях.

У підрозділі 4.1. «Демократичний транзит і консолідація демократії» аналізується зародження й розвиток транзитологічного підходу як альтернативи девелопменталізму й теорії модернізації в 1980-1990-ті роки. Теоретичні витоки цього напряму пов'язані з розвитком нового інституціоналізму й експансії теорії раціонального вибору з економіки в політологію й соціальну теорію. На відміну від теорії модернізації, транзитологічна парадигма робить акцент не на об'єктивних умовах і «передумовах» демократії, а на діяльності основних політичних акторів - перш за все на стратегічний вибір і дію політичних еліт (Д.Растоу, С.Гантінґтон, X.Лінц, Ф.Шміттер, А.Пшеворський та ін.).

Порівняльне вивчення процесів переходу до демократії в транзитологічних концепціях достатньо переконливо продемонструвало, що демократичні інститути й механізми стають наслідком зіткнення та конфлікту, що призводить до стану пата, за якого через взаємний страх один перед одним основні учасники роблять вибір на користь демократії. Демократія виникає зі страху взаємного знищення, який примушує учасників надавати політичні гарантії переможеним, тим самим радикально знижуючи ставки політичної гри. Протиборчі сторони, приймаючи демократичні правила гри, роблять вибір не на користь монопольного привласнення виграшу і «знищення» супротивника, а на користь спільного (кооперативного) користування його плодами, коли ніхто ніколи не залишається в цілковитому програші, просто виграш одних трохи більший за програш других.

Таким чином, на відміну від теорій модернізації, транзитологи висунули тезу про те, що спочатку виникають не об'єктивні «передумови» демократії (економічні, культурні тощо) або суб'єкт демократичної трансформації (демократи, середній клас, буржуазія), а перш за все сама «демократія», тобто певні демократичні правила гри, які внаслідок тих чи тих чинників приймають недемократичні актори. «Іронія демократії» полягає в тому, що її виникнення виявляється «побічним» продуктом політичної боротьби, наслідком зіткнення егоїстичних груп інтересів, які, дбаючи про власні цілі, змушені приймати демократичні правила через інстинкт самозбереження. І якщо теорія модернізації в дусі структурно-функціонального підходу підкреслювала необхідність рівноваги системи й досягнення соціального консенсусу, то в парадигмі транзитології демократія зовсім не ліквідує конфлікти, а інституціоналізує їх, тобто створює процедурні правила для їх подолання. Якщо ці правила розв'язання соціальних конфліктів визнаються всіма, то можна говорити про консолідацію демократії.

У підрозділі 4.2. «Історична динаміка демократизації» наголошується, що в сучасній політичній науці домінує уявлення про нерівномірність історичного процесу поширення демократії і його хвильову динаміку. Серед учених, які зробили найбільший внесок у розробку означеної проблематики, слід згадати С.Гантінґтона, Р.Даля, Ф.Шміттера, Ч.Курцмана, Р.Дооренспліт. Переважає точка зору, за якою поширення демократії у світі відбувалося трьома етапами, причому на кожному з них цей процес зачіпав різні групи країн, а за розширенням ареалу демократії (підйом демократизації) відбувалося його певне скорочення (занепад демократизації).

Одним із перших на хвилеподібність процесів демократизації у світовому масштабі звернув увагу Р.Даль, який виділив три основні етапи становлення поліархій: 1) 1776-1930-ті рр.; 2) 1950-1959-ті рр.; 3) 1980-ті рр. Модель Р.Даля розвиває далі С.Гантінґтон, який уточнює хронологічні межі цих етапів і доповнює їх поняттям «зворотної хвилі» (reverse wave) - протилежною тенденцією, яка пов'язана з посиленням антидемократичних сил, ураженням демократії і встановленням авторитарних і тоталітарних режимів. Схема С.Гантінґтона набула значного поширення і в загальному вигляді може бути представлена таким чином: перша тривала хвиля демократизації з 1828 до 1926 року (початкова точка відліку збігається з остаточним оформленням демократичних інститутів і процедур у США), перший спад (1922-1942 рр.); друга коротка хвиля демократизації - з 1943 до 1962 року, на 1958-1975 роки припадає друга «зворотна хвиля»; третій підйом починається в 1974 році з падінням авторитарного режиму в Португалії і триває до початку 1990-их років.

У підрозділі 4.3. «Посткомуністичний розвиток як четверта хвиля демократизації» аналізуються особливості переходів до демократії в посткомуністичному регіоні й окреслюються нові підходи до їх осмислення. Разом з рисами, добре розкритими в науковій літературі (поєднання завдань демократизації і маркетизації, відсутність розвиненого громадянського суспільства, кардинальна зміна міжнародного порядку і т. д.), підкреслюється важливість процесів State-building/Nation-building, тобто розбудови модерної держави та нації.

У цьому контексті обґрунтовується теза про те, що посткомуністичні трансформації взагалі і пострадянські особливо є четвертою хвилею демократизації, яка принципово відрізняється від попередньої третьої хвилі. Якщо третя хвиля починається в середині 1970-их років у країнах Південної Європи й поширюється перш за все на Латинську Америку, то запуск четвертої хвилі був спричинений абсолютно іншою гравітаційною групою чинників, епіцентр яких знаходився в 1989-1991-их роках у СРСР та Східній Європі й не був пов'язаний ні з Південною Європою, ні з Латинською Америкою. По суті, ототожнення посткомуністичних трансформацій з переходами до демократії в Латинській Америці й Південній Європі, аналіз і тих, і інших у рамках єдиної третьої демократичної хвилі стали одним із найбільш значних фіаско транзитології та одним із чинників «кінця парадигми транзиту». Необхідність розведення третьої і четвертої хвилі демократизації набуває дедалі більшого визнання з боку дослідників (А.Браун, Л.Вайтхед, Р.Дооренспліт, М.Макфол) і може слугувати важливою вихідною точкою для переосмислення процесів посткомуністичних трансформацій. У цьому контексті наголошується неадекватність спроб осмислення провалів демократизації в рамках четвертої хвилі за допомогою концепції гібридного режиму (як певного поєднання демократії та авторитаризму), виробленої на латиноамериканському матеріалі, і ставиться питання про необхідність її уточнення й нового сутнісного наповнення.

П'ятий розділ «Дилема демократії і неопатримоніалізму в контексті пострадянських трансформацій» присвячений вивченню особливостей процесів переходу до демократії в пострадянських країнах.

У підрозділі 5.1. «Інверсійні траєкторії пострадянського політичного розвитку» висувається й обстоюється теза про якісну відмінність результатів однієї і тієї ж четвертої хвилі демократизації в країнах Центральної і Східної Європи (включаючи Прибалтику), з одного боку, і державах колишнього Радянського Союзу, з другого. Пояснити відмінність процесів демократизації в цих двох посткомуністичних регіонах можна за допомогою поняття path-dependency, тобто «залежності від обраного шляху розвитку». З погляду теорії історичного інституціоналізму, та чи інша траєкторія становлення національних держав, послідовність процесів бюрократизації, демократизації, індустріалізації значною мірою зумовлює формування конкретно-історичної моделі взаємин громадянського суспільства й держави. Успішна демократизація в рамках попередніх хвиль демократичних переходів у Західній Європі й Латинській Америці, як правило, відбувалася вже після процесів раціональної бюрократизації і побудови національної держави. Справді успішним переходам третьої хвилі передував тривалий досвід існування олігархічних демократій XIX століття, а також авторитарного розвитку 1920-1930-их років. Демократизація до, а не після раціонально-легальної бюрократизації - ось що визначає фундаментальну відмінність траєкторій суспільного розвитку пострадянських демократій від траєкторії розвитку не лише західного ядра сучасної світ-системи, а й значною мірою країн Латинської Америки, а також більшості держав Південної і Центральної Європи. Ця інверсійна логіка розвитку визначає фундаментальну відмінність як політичних траєкторій, так і кінцевих результатів демократичного транзиту в Латинській Америці, Південній і Центральній Європі, з одного боку, і пострадянських трансформацій, з другого боку.

Саме це зумовлює неадекватність парадигми транзиту для пояснення реалій пострадянських трансформацій. Фактично для пострадянського розвитку виявилася неревалентною модель демократичного пакту еліт, яка в тій чи іншій формі, але все-таки відбулася в країнах Центральної і Східної Європи. У пострадянських суспільствах різні ситуативні угоди політичних противників, які відбивалися у формі різних міжелітних компромісів, швидше приводили не до народження демократії, а до стабілізації різних варіантів напівдемократичних і недемократичних режимів. Пострадянські міжелітні консолідації можна розглядати як певні картельні угоди щодо обмеження конкуренції й усунення «сторонніх» від участі в експлуатації публічних державних ресурсів.

У підрозділі 5.2. «Пострадянські політичні режими: неопатримоніальна інтерпретація» наголошується, що ключові особливості пострадянського політичного розвитку й розуміння режимної динаміки пострадянських держав можуть бути виражені за допомогою поняття неопатримоніалізму. Пострадянський варіант неопатримоніалізму відрізняється формальною інсталяцією інститутів сучасної держави (парламенту й багатопартійності, електоральних механізмів і сучасної конституції), які, виконуючи роль легітимного фасаду системи, у цілому внутрішньо підпорядковані «патримоніальній логіці» свого функціонування. Ключову роль відіграють не раціонально-легальні стосунки в рамках офіційних систем взаємодії, а клієнтарно-патронажні зв'язки, які регулюють доступ неопатримоніальних гравців до різних ресурсів на основі відношень особистої залежності, що зростає з асиметричної конвертації й обміну капіталів. Відповідно, формування економічного капіталу відбувається не через привласнення засобів виробництва, а, перш за все, через привласнення адміністративних засобів управління.

Виділяються основні риси пострадянської неопатримоніальної моделі: 1) формування класу рентоорієнтованих (rent-seeking) політичних підприємців і/або неопатримоніальної бюрократії, яка для досягнення своїх економічних цілей використовує політичні можливості злиття влади і власності; 2) приватне - тією або іншою мірою - використання державно-адміністративних ресурсів, насамперед силової і фіскальної функції держави, які застосовуються, в першу чергу, для придушення політичного опору й усунення економічних конкурентів; 3) вирішальна роль клієнтарно-патронажних відносин і зв'язків у структуризації політико-економічного процесу, а також простору реальної політичної боротьби.

Основним агентом політичного та економічного процесу виступає неопатримоніальна бюрократія, яка значною мірою поєднує функціональні ролі адміністративних, політичних та економічних еліт. Неопатримоніальну бюрократію можна визначити як специфічний адміністративно-управлінський шар, який основним джерелом свого існування має не твердо встановлену платню, а різні пребендальні доходи від капіталізації своїх функцій. Як провідна політико-економічна сила й реальна «партія влади» неопатримоніальна бюрократія структурується на основі регіональних, галузевих, кланових та сімейно-родинних зв'язків і є складною пірамідою різноманітних патронатів, що поєднуються через механізм клієнтарних відносин вертикаллю президентської влади. Усередині неопатримоніальної бюрократії центральні позиції належать президентській вертикалі, а саме клієнтарно-патронажній мережі, яка утворюється навколо фігури глави держави; на її верхівці перебувають особисто віддані йому люди, які займають ключові позиції в державному й партійному апаратах, контролюють силові міністерства й основні галузі економіки. Саме цьому неформальному інституту належить керівна, організаційна й мобілізаційна роль як у реальній або формальній «партії влади», так і в політичному розвитку суспільства в цілому, що відсуває на другий план проблему верховенства в такому суспільстві якоїсь партії або держави.

Виділяються основні варіанти пострадянського неопатримоніалізму: бюрократичний (державно-бюрократична монополізація й напівпримусова централізація неопатримоніального панування, значна роль мілітарних структур і спецслужб, популістська й патріотична мобілізація та плебісцити), олігархічний (формування значного прошарку олігархічних і регіональних рентоорієнтованих гравців, які діють поруч або замість державних інститутів через клієнтарно-патронажні мережі), султаністський (крайній ступінь концентрації особистої влади, фасадний характер виборів, кланові моделі голосування). Уведення до пропонованої класифікації ступеня конкурентності політичного режиму (мінімальна, середня, висока) дозволяє побудувати комплексну типологію пострадянських політичних режимів.

У підрозділі 5.3. «`Кольорові революції': вихід із неопатримоніалізму чи його перебудова?» наголошується, що хвиля «кольорових революцій» на пострадянському просторі у 2004-2005 роках підвела певну межу під цілим періодом політико-режимного розвитку пострадянських держав, пов'язаного з формуванням і підйомом різного роду неопатримоніальних режимів. Розширення позицій рентоорієнтованих акторів у другій половині 1990-их (що найяскравіше виявилося в їх ролі на президентських виборах у Росії та Україні або в силових захопленнях влади в закавказьких республіках) призводить до посилення конкуренції різних фракцій неопатримоніальної бюрократії і плюралізації економічного й політичного поля цих держав. У більшості олігархічно-патримоніальних режимів найвпливовіші економічні гравці ставлять питання про часткову зміну правил гри і зниження ролі глави держави як основного вето-гравця й домінантного елемента неопатримоніальної вертикалі. З боку рентоорієнтованих підприємців виникає потреба не в ієрархічній, а скоріше в горизонтальній організації без єдиного монопольного центру, що отримало своє політичне вираження в проектах парламентаризації політичної системи і сформулювало запит на «слабкого президента». Так виникла перша стратегія трансформації пострадянського неопатримоніалізму, яку можна назвати «політичною раціоналізацією»: політична система має бути перетворена так, щоб швидко й ефективно відгукуватися на запити різних груп економічних інтересів, вона має бути прозорою й нейтральною.

У відповідь на це неопатримоніальна бюрократія, спираючись на контроль силових ресурсів з боку глави держави, спробувала приборкувати або прямо ліквідовувати всі незалежні центри сили (олігархічні бізнес-інтереси, політичні партії, ЗМІ, парламент, недержавні організації, культурні й регіональні еліти тощо). «Олігархічний поворот» 1993/94-1999/2000 рр. змінюється новим ключовим трендом 2000/01-2004/06 рр., який полягає, з одного боку, у формальній раціоналізації / бюрократизації влади й відновленні позицій держави в економічній сфері, а з другого, - у спробах обмеження й контролю політичної конкуренції, що спричиняє розвиток авторитарних тенденцій і поступове «закриття» політичної сфери. Стратегія «силової раціоналізації», що відбувається під гаслами «наведення ладу в економіці», фактично веде до «контрреволюційної стабілізації»: експропріації ресурсної бази незалежних економічних гравців, усунення їх значного політичного впливу і, зрештою, занепаду ролі парламенту й політичних партій (Росія, Білорусь, Казахстан і Азербайджан).

Через геополітичні причини і слабкість ресурсної бази неопатримоніалізму досить безболісно парламентаризація режиму відбулася в Молдові (як раніше в прибалтійських державах). В інших країнах визначальною моделлю трансформації стає «політична раціоналізація» знизу, що відбувається у формі «кольорових революцій» (Грузія, Україна й Киргизія). Посилення силових і примусових функцій держави призводить неопатримоніальну бюрократію до конфлікту з більшою частиною рентоорієнтованих політичних підприємців, які починають інвестувати ресурси не в главу держави, а в аутсайдерів системи, тобто переходять від політики підтримки неопатримоніального центру до конфлікту з ним. Виштовхнуті з клієнтарно-патронажної мережі президента опозиційні рентоорієнтовані підприємці, спираючись на свої регіональні й соціальні бази підтримки, були змушені до мобілізації мас знизу, що спричинило класичну неопатримоніальну революцію, добре знайому фахівцям з «третього світу» (див. падіння режимів Маркоса, Сухарто й Мобуту). Загалом неопатримоніальні революції не змінюють базової моделі відносин між центром і периферією, заснованої на обмеженні доступу до центру й позиції контролю за ним, швидше вони змінюють політику розподілу ресурсів, а також принципи справедливості, які обґрунтовують цю політику.

Однак «іронія» неопатримоніальних революцій полягає в тому, що вони відкривають реальну можливість появи демократії як побічного продукту конфлікту політико-економічних сил. Саме те, що через внутрішні суперечності рентоорієнтовані політичні підприємці з «помаранчевого блоку» не змогли створити домінантну «партію влади», є передумовою формування в Україні плюралістичної політичної системи, в якій жодна з груп або сегментів суспільства не володітиме контрольним пакетом влади. Цикл постреволюційних виборів 2006-2007 років фактично закріпив багатополюсну систему української політики, в якій у режимі «динамічної рівноваги» діють кілька приблизно рівних загальнонаціональних політичних гравців. Хоч український режим, що виник у 2005-2008 роках, можна схарактеризувати як неопатримоніальну демократію, в довгостроковій перспективі ситуація пата між основними політичними гравцями в умовах збереження гострої політичної конкуренції сприяє закріпленню демократичних правил гри і блокує потенційні спроби реалізації політики «переможець отримує все» з боку будь-якого учасника.

ВИСНОВКИ

демократія європейський суспільний свобода

Дисертаційна робота закладає основи нового наукового напряму вивчення процесів політичних трансформацій у контексті протиставлення «демократії і неопатримоніалізму», який синтезує досягнення неовеберіанської порівняльно-історичної політології з теоріями нового історичного інституціоналізму. Уперше в сучасній політичній науці здійснено дослідження неопатримоніалізму як самостійного теоретичного концепту, яке об'єднує розробку цієї категорії в рамках порівняльної політології з історико-теоретичним аналізом у контексті історії політичної думки та фундаментальними проблемами демократичної теорії. Замість традиційних зіставлень «демократії і тоталітаризму», «демократії і авторитаризму» на перший план висувається принципово інша дилема -«демократії і неопатримоніалізму», відкритого конкурентного доступу до позицій розпорядження публічною політичною владою або її приватного привласнення в ім'я власних інтересів. Нова постановка проблеми дозволяє істотно переосмислити конвенціональні уявлення про сутність демократії і зміст її історичних альтернатив.

Теоретичні передумови цього підходу можуть бути пов'язані з творчою спадщиною М.Вебера, що заклала основи посткласичної демократичної теорії. Найважливіший аспект веберівської творчості пов'язаний з розробкою поняття патримоніалізму, який у його чистому типі протиставляється їм, з одного боку, феодалізму, а з другого, - бюрократичному (раціонально-легальному) правлінню. На нашу думку, актуалізація веберівського поняття патримоніалізму може стати важливою вихідною точкою переосмислення реального змісту процесів демократизації та її альтернатив. Крім того, звернення до нього може стати ключовим аспектом у розумінні специфіки пострадянських траєкторій політичної та економічної трансформації: особливостей пострадянського капіталізму, взаємин влади і бізнесу, процесів формування сучасної бюрократії, раціоналізації «правил гри», реальних пріоритетів правлячих еліт, феномену «захоплення держави», корупції і т. ін.

Проведений аналіз «генеалогії поняття» показує, що початкове ядро концепту патримоніалізму має досить тривалу історію свого розвитку в політико-правовій та історико-економічній думці, реконструкція якої дозволяє по-новому осмислити як саму сутність демократичної політики, так і те, чому вона протиставлялася раніше і протиставляється тепер. Зокрема, поняття патримоніального панування може бути пов'язане з ключовим для європейської політичної думки зіставленням imperium і dominium, а саме формуванням чіткої відмінності між поняттями влади і володіння. Відділення владних публічних повноважень від приватних прав патримоніального типу, верховної влади (imperium) над територією від особистої сфери патримоніального панування (dominium) виступає не лише найважливішою особливістю західноєвропейського політичного дискурсу, а й специфічною властивістю політичного розвитку Заходу взагалі. На нашу думку, це ключове розділення, яке пояснює особливості сучасних демократичних політій і їх принципові відмінності від усіх варіацій недемократичних режимів минулого і сьогодення.

Аналіз розвитку контроверзи демократії та її альтернатив в історії політичної думки й сучасної демократичної теорії дозволяє зробити висновок про те, що демократія в різних своїх трактуваннях має одну загальну інституційну рису свого виникнення й маніфестації. Як підкреслено в нашому дослідженні, найбільш важливим підсумком веберівсько-шумпетерівського посткласичного повороту в розумінні демократії, а також подальших дебатів елітистів і плюралістів стало трактування демократії як різновиду відкритого політичного ринку, на якому через процес політичної конкуренції підтримується неможливість установлення монополії у сфері ухвалення рішень, що «стосуються всіх», з боку будь-якого сегмента або прошарку суспільства. Демократія виникає як засіб стримування егоїстичних інтересів, що прагнуть до обмеження конкуренції і встановлення повної або часткової монополії; це інституційний механізм протидії спробам захоплення публічних важелів управління з боку партикулярних сил або сегментів суспільства, патримоніального привласнення владно-політичних механізмів заради власної вигоди. У рамках ширшої дослідницької перспективи теза про демократію як протилежність приватного володіння публічною владою може виступати своєрідним «методологічним ключем» до інтерпретації змісту політичних процесів, що відбуваються в ході модернізації і демократизації сучасних суспільств, а також до осмислення реалій глобальної динаміки розвитку всієї світової системи.

Дилема демократії і патримоніалізму є важливим аспектом подолання внутрішніх суперечностей теорії модернізації, що втілює найбільш характерні риси найвпливовішої парадигми розвитку 1950-1960-их років - теорії девелопменталізму. Значною мірою розвиток нових підходів до політичного розвитку й критика базових постулатів класичної модернізаційної теорії були пов'язані з новим зверненням до веберівської теоретичної спадщини й перш за все до тієї її частини, в якій дається складніша картина процесів раціоналізації і демонструється комбінація й синтез форм панування в реальному історичному процесі. Зокрема, особливу увагу дослідників привернуло формування в багатьох країнах «третього світу» систем сучасного патримоніалізму (Г.Рот) і неопатримоніалізму (Ш.Ейзенштадт, Ж.-Ф.Медар), які виникли з особливого переплетення раціонально-бюрократичних елементів сучасної держави і традиційних та напівтрадиційних механізмів здійснення влади.

Розвиток неовеберіанської хвилі в порівняльній політології, що стала частиною «веберівського ренесансу» в сучасній соціальній теорії, призводить до перетворення неопатримоніалізму на ключову теорію пояснення специфіки політичного розвитку Африки, Азії і Латинської Америки. У більш загальній порівняльно-історичній перспективі концепція неопатримоніалізму стала альтернативною теорії модернізації способом концептуалізації гетерогенних постколоніальних держав, що розвиваються, а також окремих аспектів власне західного розвитку. Важливий висновок неовеберіанського аналізу Г.Рота, Ш.Ейзенштадта і Ж.-Ф.Медара полягає в тому, що неопатримоніалізм виникає як наслідок провалу політики національно-державного будівництва, що виражається передусім у неможливості реальної інтеграції і функціонування політії на основі формально встановлених раціонально-бюрократичних механізмів.

Одна з найбільш авторитетних альтернатив теорії модернізації і девелопменталізму була розроблена в рамках світ-системного аналізу І.Валлерстайна, який висунув у центр аналізу уявлення про світ як системну і структурну єдність, закони розвитку якого визначають траєкторії розвитку його структурних одиниць. Світ-системний аналіз дозволяє нам внести істотні уточнення до розгортання дилеми демократії і неопатримоніалізму з урахуванням глобальної перспективи. На основі реконструкції логіки й основних положень світ-системного аналізу обґрунтовується теза про те, що основним механізмом стримування неопатримоніальних інтересів у всесвітньому масштабі є встановлення і зміна циклів світової гегемонії, які мають відносний (на противагу патримоніальним світ-імперіям) контроль над світ-системою.

Як новий варіант сучасних теорій політичного розвитку, що виникли на хвилі критики девелопменталізму, може розглядатися парадигма транзитології, яка з'являється під час неоінституціонального повороту 1980-1990-их років і експансії теорії раціонального вибору з економіки в політологію та соціальну теорію. Ключовою тезою теорій демократизації стала ідея про те, що демократія постає в результаті глибокого внутрішньоелітного конфлікту, а конкретні траєкторії розвитку демократичних політій визначаються структурою й композицією протистояння основних елітних угрупувань.

Ця теза дозволяє зробити суттєві уточнення до визначення демократичної консолідації, що стає інституціоналізацією конфлікту еліт, у рамках якої виробляються певні процедурні правила для розв'язання конфліктів. На відміну від поширеного уявлення про консолідацію як «об'єднання» всіх навколо спільних інтересів, цінностей, ідентичностей, ми підкреслюємо скоріше момент того, що демократична консолідація передбачає об'єднання не навколо тих чи інших ціннісних (субстанціональних) принципів, а навколо визнання специфічних спільних процедур установлення пріоритету й реалізації цих принципів. Демократія в цьому сенсі, на відміну від тоталітарних і авторитарних систем, не ліквідовує, а, навпаки, зберігає реальний плюралізм інтересів, цінностей, ідентичностей.

Нові підходи до розуміння сутності демократії та особливостей її конкретно-історичної генези в різних суспільствах дозволяють уточнити зміст поняття політичного режиму, центральним елементом визначення якого стає баланс сил між основними акторами, що відкриває (або закриває) доступ до використання тих чи інших стратегій, ресурсів і видів капіталу в рамках певної сукупності формальних і неформальних правил. Відповідно, спираючись на доступні стратегії, ресурси й види капіталу, актори прагнуть посилити свій вплив на політичному полі і, по можливості, захопити його повністю (вони намагаються максимізувати свій виграш, водночас знизивши витрати на його отримання). Демократія з цієї точки зору є різновидом відкритого політичного ринку з досконалою конкуренцією, де розкол сегментів політичного поля такий, що протиборчі сили не дозволяють нікому його повністю захопити і жодна група не може претендувати на цілковиту владу.

Аналіз особливостей посткомуністичних трансформацій взагалі і пострадянських особливо дозволяє зробити висновок про те, що вони є четвертою хвилею демократизації, яка принципово відрізняється від попередньої третьої хвилі. Четверта хвиля демократизації призвела як до виникнення й консолідації демократії (у країнах Центральної і Східної Європи), так і до становлення специфічних пострадянських напівдемократичних режимів, природа яких є зовсім не перехідною, а має тенденції до стійкого закріплення й відтворення. Ключовим чинником того, що виникнення демократії в пострадянських державах було швидше винятком, а не правилом, стала історична послідовність структурних перетворень, яка призвела до своєрідної інверсії політичного розвитку (демократизація передує раціонально-бюрократичній трансформації), що заблокувала можливості закріплення демократичних правил гри в кожній окремій пострадянській політії.

Інверсійні траєкторії пострадянських трансформацій стають головним чинником формування пострадянських неопатримоніальних режимів, інституційна специфіка яких характеризується домінуванням неопатримоніальних правил політичної гри, що передбачають панування клієнтарно-патронажних відносин, персоналізацію влади, злиття влади-власності, приватизацію суспільних функцій. Процеси «демонтажу комунізму» і «транзиту до демократії» призвели до встановлення добре вивчених на прикладі Азії, Африки й Латинської Америки неопатримоніальних систем, в яких, незважаючи на існування демократичного фасаду, ключову роль як у визначенні правил «політичної гри», так і функціонуванні політичної системи в цілому відіграють не раціонально-легальні, а клієнтарно-патронажні відносини та зв'язки.

Теорія неопатримоніалізму дозволяє найточніше урахувати сутність пострадянського розвитку й інтегрувати в межах єдиного підходу весь комплекс рис і особливостей, що становлять його історичну специфіку. Теза про неопатримоніальну природу пострадянських політичних режимів дозволяє досить точно відбити їхні специфічні особливості, а також помістити їх у контекст ширшого політико-історичного й соціально-філософського порівняльного аналізу різних варіантів переходу до «Модерніті», добре вивчених на прикладі країн Західної Європи, Азії, Африки й Латинської Америки. Неопатримоніальна інтерпретація пострадянських трансформацій також дає можливість розв'язання цілої низки складних дослідницьких проблем, пов'язаних зі встановленням специфіки процесів формування сучасної держави, особливостями пострадянського капіталізму, динаміки розвитку пострадянських політичних режимів тощо.

Концепція неопатримоніалізму може стати новою теоретичною рамкою інтерпретації політико-режимних змін у тій гілці «четвертої хвилі», що розгорталася в державах пострадянського блоку, перед якими стояли завдання будівництва сучасної держави й нації, раціонально-бюрократичної трансформації і національної консолідації в структурі модерної держави. Більше того, неопатримоніальна інтерпретація пострадянських трансформацій дозволяє внести суттєве концептуальне уточнення й провести змістово-сутнісне наповнення понять гібридного режиму, напів- і/або «неліберальної демократії», неформальних інститутів стосовно саме пострадянської реальності. Неопатримоніальна перспектива аналізу дозволяє ширше поставити питання про можливість у пострадянських суспільствах безпосереднього і прямого «переходу до демократії» і сучасної держави, а також про правомірність ототожнення процесів політичної трансформації, що відбуваються в цьому регіоні, з процесами «демократичного будівництва».

Неопатримоніальна інтерпретація пострадянських політичних трансформацій дозволяє істотно переосмислити як зміст, так і загальний фокус політичного процесу в суспільствах такого типу: у своїй реальній основі це перш за все не боротьба партійно-політичних альтернатив в умовах парламентського суперництва, а швидше боротьба різних фракцій політичних підприємців і/або неопатримоніальної бюрократії за монополізацію тих або інших сегментів клієнтарно-патронажних мереж, їх зміну й перерозподіл. В умовах незавершеної раціонально-бюрократичної трансформації та неповного розділення політики й економіки найбільш вигідною і «дешевою» стратегією рентоорієнтованих груп стало входження в клієнтарні ланцюжки обміну ресурсів і капіталу. У цьому контексті концепція неопатримоніалізму дозволяє не лише висунути альтернативну інтерпретацію пострадянських трансформацій, а й пояснити те, що не вдалося запропонувати теорії транзиту: показати, чому і за допомогою яких механізмів та практик виникнення демократії на пострадянському просторі стало винятком, а не правилом, тобто чому демократія переважно не стала побічним результатом відкритої політичної боротьби (як це сталося в Європі).

Теорія неопатримоніалізму дозволяє також глибше зрозуміти динаміку пострадянських політико-режимних змін, зокрема хвилю «кольорових революцій» на пострадянському просторі. З погляду такої перспективи, «кольорові революції» є, перш за все, розпадом моделі консолідації неопатримоніального режиму на основі політико-економічної гегемонії глави держави й вибудовування навколо й під нього клієнтарно-патронажної мережі експлуатації публічних ресурсів. «Кольоровим революціям» як «політичній раціоналізації» знизу протиставляється «силова раціоналізація» згори, яка призводить до контрреволюційної стабілізації неопатримоніального режиму. Запропонована в роботі інтерпретація уможливлює побудову комплексної типології пострадянських режимів, яка враховує баланс сил і структуру союзів усередині трикутника неопатримоніальної бюрократії, рентоорієнтованих підприємців і глави держави, який контролює важелі силового і фіскального впливу (султаністський, олігархічний і бюрократичний варіанти неопатримоніалізму).

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія:

Фисун А.А. Демократия, неопатримониализм и глобальные трансформации : монография / Фисун А.А. ; Регион. ф-л Нац. ин-та страт. иссл. в г. Харькове. - Харьков : Константа, 2006. - 352 с.

Статті у наукових фахових виданнях:

Фісун О.А. “Незахідні” політичні режими: контури типології / Фісун О.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Питання політології”. - 2000. - № 470. - С. 22-31.

Фісун О.А. Панування, демократія та легітимність: соціально-філософська теорія М. Вебера та реалії сучасного суспільного розвитку / Фісун О.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Питання політології”. - 2001. - № 518. - С. 9-15.

Фісун О.А. Політико-режимна трансформація України та дилеми пострадянського неопатримоніалізму: гегемонія, картель чи консенсус еліт? / Фісун О.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Питання політології”. - 2002. - № 555. - С. 42-51.

Фісун О.А. Цикли гегемонії, нова картографія постсучасного світу і глобалізація: пошук стратегії для України / Фісун О.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Питання політології”. - 2003. - № 592. - С. 69-86.

Бакіров В.С. Політико-режимна еволюція України: від системи «переможець отримує все» до пакту еліт? / Бакіров В.С., Фісун О.А. // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї / [редкол.: І.Ф. Курас, М.І. Михальченко та інш.]. - К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. - С. 152-158.

Фісун О.А. Глобальна історія в контексті сучасних теорій геоісторичних змін / Фісун О.А., Крисенко О.В. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Питання політології”. - 2004. - № 643. - С. 6-13.

Фісун О.А. Інверсійні траєкторії пострадянських соціально-політичних трансформацій у контексті четвертої хвилі демократизації / Фісун О.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Питання політології”. - 2005. - № 702. - С. 5-13.

Фісун О.А. Типології політичних систем: основні підходи / Фісун О.А. // Політичний менеджмент. - 2005. - № 5. - С. 39-50.

Фісун О.А. Проблеми і перспективи реалізації зовнішньої політики Європейського Союзу / Фісун О.А., Вінникова Н.А. // Нова парадигма: журнал наук. праць. - Вип. 51. - К. : Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005. - С.110-121.

Фісун О.А. Динаміка демократичних переходів: транзитологічна інтерпретація / Фісун О.А. // Наукові праці: наук.-метод. журнал. - Т. 44. - Вип. 31 : Політичні науки. - Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2005. - С. 15-18.

Фісун О.А. Сучасні теорії революцій: від історичної феноменології до контингентних інтерпретацій / Фісун О.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Питання політології”. - 2006. - № 737. - С. 6-13.

Фісун О.А. “Кольорові революції” на пострадянському просторі та шляхи трансформації неопатримоніальних режимів / Фісун О.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Питання політології”. - 2007. - № 760. - С. 7-14.

Фісун О.А. Концепція неопатримоніалізму в сучасній політичній теорії / Фісун О.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Питання політології”. - 2007. - № 785. - С. 5-15.

Фісун О.А. Політичний режим України у порівняльній перспективі / Фісун О.А. // Стратегічні пріоритети. - 2008. - № 1(6). - С. 5-12.

Фісун О.А. Античні витоки демократичної теорії: метаморфози полісу та парадокси архе / Фісун О.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Питання політології”. - 2008. - № 796. - С. 6-14.

Фисун A.А. Патримониализм в теории господства М. Вебера / Фисун A.А. // Грані : наук.-теор. і гром.-політ. альманах. - 2008. - № 4. - С. 165-169.

Фисун A.А. Постсоветские неопатримониальные режимы: специфика, особенности, типология / Фисун A.А. // Вісн. Одеського нац. ун-ту. - 2008. - Т. 13. - Вип. 5 : Соціологія і політичні науки. - С. 714-721.

Фісун О.А. Від патримоніального панування до політичного: генеза європейської владної моделі / Фісун О.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Питання політології”. - 2008. - № 810. - С. 6-13.

Фісун О.А. Консолідація демократії як проблема сучасних транзитологічних досліджень / Фісун О.А. // Гілея (науковий вісник) : збірн. наук. праць. - 2008. - № 14. - С. 155-163.

Фісун О. Неопатримоніалізм проти демократії в Україні / Фісун О. // Віче. - 2008. - № 17. - С. 4-7.

Інші публікації з теми дисертаційної роботи:

Фісун О.А. Політичні системи неопатримоніального типу / Фісун О.А. // Політологія : навч. посібн. для вузів / упоряд. та ред. М. Сазонова. - Харків : Фоліо, 1998. - С. 700-728.

Фисун А. Постсоветские политические режимы: «новые демократии» или неопатримониальные системы? / Фисун А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених м. Харкова”. - 2000. - № 456. - Ч. 1 : Державне управління та політологія. - С. 15-18.

Фисун А.А. Мир-системный анализ как теория геоисторических изменений / Фисун А.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Світ-системна теорія і сучасні глобальні трансформації (філософія, політологія, соціологія)”. - 2000. - № 487. - С. 34-51.

Фисун А.А. Модернизация, социокультурные констелляции и мир-системный анализ / Фисун А.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Філософські перипетії”. - 2000. - № 474. - С. 134-139.

Фисун А.А. Концепция темпоральности И. Валлерстайна и проблемы геоисторической эволюции / Фисун А.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Філософські перипетії”. - 2001. - № 509. - С. 47-52.

Фисун А.А. Постклассические модели демократии: основные дилеммы, этапы и тенденции эволюции / Фисун А.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Філософські перипетії”. - 2002. - № 561. - С. 184-193.

Фісун О. Україна в електоральному циклі 2002-2004 рр. / Фісун О. // Україна після парламентських виборів: погляд напередодні / Київський проект Ін-ту Кеннана ; [редкол.: В.Б. Евтух, Я.М. Пилинський та ін.]. - К. : Стилос, 2002. - С. 39-43.

Фісун О. Політико-режимна трансформація України: дилеми неопатримоніального розвитку / Фісун О. // Україна в сучасному світі : конф. вип-ків програм наук. стажування у США (Ялта, 12-15 вересня 2002 р.). - К. : Стилос, 2003. - С. 234-243.

Фісун О. Альтернативи українського політичного розвитку: “переможець одержує усе”, картель чи пакт еліт? / Фісун О. // Україна - проблема ідентичності: людина, економіка, суспільство : конф. укр. вип-ків програм наук. стажування у США (Львів, 18-21 вересня 2003 р.). - К. : Стилос, 2003. - С. 272-276.

Фисун А.А. Теория политических систем в контексте эволюции современной социально-политической теории / Фисун А.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна “Філософські перипетії”. - 2004. - № 623. - С. 57-65.

Фісун О. Інверсійні траєкторії пострадянських політичних режимів і моделі неопатримоніальної консолідації / Фісун О. // Національна безпека України : конф. укр. вип-ків програм наук. стажування у США (Чернігів, 16-19 вересня 2004 р.). - К. : Стилос, 2004. - С. 3-12.

Фисун А.А. Геоисторическое моделирование и формирование партийных систем Центральной и Восточной Европы: концептуальный набросок / Фисун А.А. // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна “Філософські перипетії”. - 2005. - № 706. - С. 196-201.

Фисун А. Политическая экономия «цветных» революций: неопатримониальная интерпретация / Фисун А. // Прогнозис. - М. : Территория будущего, 2006. - № 3 (7). - С. 211-244.

Фісун О. Помаранчева революція і демократична консолідація / Фісун О. // Агора. - Вип. 4 : Подолання розбіжностей - розвиток особливостей. - К. : Стилос, 2006. - С. 52-57.

Фісун О.А. Парадигма транзиту / Фісун О.А. // Теорія і практика політичного аналізу і прогнозування : збірн. наук.-експ. мат-лів / за ред. М.М. Розумного ; Нац. ін-т страт. досл. - К. : НІСД, 2007. - С. 15-18.

Фисун А.А. Постсоветские неопатримониальные режимы: генезис, особенности, типология / Фисун А.А. // Отечественные записки. - М., 2007. - Т. 39. - № 6. - С. 8-28.

АНОТАЦІЯ

Фісун О.А. Демократія і неопатримоніалізм у сучасних теоріях політичного розвитку. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.01 - теорія та історія політичної науки. - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України, Київ, 2009.

На захист винесено результати дослідження дилеми демократії і неопатримоніалізму в сучасних теоріях політичного розвитку й модернізації. У роботі здійснено теоретичний аналіз літератури з демократичної теорії, девелопменталізму, світ-системному аналізу і транзитології, що дозволяє висвітлити ключові підходи й інтерпретації даного феномена. Відзначається ключове значення диференціації понять imperium і dominium для розвитку європейського політичного дискурсу та нових уявлень про владу. Аналізуються як головні типи патримоніального панування М.Вебера, так і сучасні неопатримоніальні підходи. Спеціальний розгляд присвячено неопатримоніальній інтерпретації пострадянських політичних режимів у порівняльній перспективі. Аналізуються ключові особливості та типологія пострадянських неопатримоніальних систем.

Ключові слова: демократія, неопатримоніалізм, девелопменталізм, модернізація, світ-системний аналіз, транзитологія, політичний режим, клієнтарно-патронажні мережі, неопатримоніальна бюрократія, демократизація.

SUMMARY

Oleksandr Fisun. Democracy and Neopatrimonialism in the Modern Theories of Political Development. - Manuscript.

Dissertation for the Doctor degree in Political Sciences (23.00.01 - Theory and History of Political Science). - Ivan Kuras Institute for Political and Ethnic Studies, National Academy of Science of Ukraine, Kyiv, 2009.

The author presents for defense the results of research of the democracy / neopatrimonialism dilemma in the modern theories of political development and democratization. The dissertation provides a theoretical analysis of the existing literature on democratic theory, developmentalism, world-systems analysis, and transitology, which enables to highlight the key approaches and interpretations of the phenomena. The key role of differentiation between imperium / dominium and its consequences for European power discourse formations are outlined. There are analyzed the Weberian sub-types of patrimonial domination and main contemporary neopatrimonial approaches both. Special attention is focused on the neopatrimonial interpretation of post-Soviet political regimes in comparative perspective. There are analyzed the main features and typology of post-Soviet neopatrimonial systems.

Key words: democracy, neopatrimonialism, developmentalism, modernization, world-system analysis, transitology, political regime, client-patronage networks, neopatrimonial bureaucracy, democratization.

АННОТАЦИЯ

Фисун А.А. Демократия и неопатримониализм в современных теориях политического развития. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.01 - теория и история политической науки. - Институт политических и этнонациональных исследований имени И.Ф. Кураса НАН Украины, Киев, 2009.

На защиту выносятся результаты исследования дилеммы демократии и неопатримониализма в современных теориях политического развития и модернизации. В диссертационной работе осуществлен теоретический анализ литературы по демократической теории, девелопментализму, мир-системному анализу и транзитологии, который позволяет осветить ключевые подходы и интерпретации феномена неопатримониализма. Подчеркивается ключевое значение дифференциации понятий imperium и dominium для развития европейского политического дискурса и формирования новых представлений о власти. Анализируются вклад М.Вебера в развитие концепции патримониализма и его типология форм патримониального господства. Подчеркивается, что дилемма демократии и патримониализма является важным аспектом преодоления внутренних противоречий теории модернизации, воплощающей характерные черты наиболее влиятельной парадигмы развития 1950-1960-х гг. - теории девелопментализма, анализируются теоретические подходы Г.Рота, Ш.Эйзенштадта, Ж.-Ф.Медара и др.