Корупція, як соціально-політичний феномен

Висвітлений також досвід розвинутих країн, в яких важливим антикорупційним важелем є класичний розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Кожна із гілок влади урівноважує іншу і контролює її діяльність, протистоїть зловживанням. Особливо важлива у цьому контексті незалежна судова влада і прокуратура. Незалежні судові та слідчі органи найбільш надійні у боротьбі з корупцією, але за однєї умові, що вони повністю не підкупні і не пов'язані з системою роздачі посад за політичним розрахунком. Проте формальний принцип поділу влади не може сам по собі дати ефективного результату. Перевага повноважень хоча б в одній гілці влади призводить до владного дисбалансу і в кінцевому результаті до зловживання владою. Підкреслюється, що у вищому законодавчому органі - парламенті, системою противаги може бути опозиція або верхня палата, яка побудована на інших принципах представництва. У найбільш закріпленому вигляді цей принцип втілений у структурі конгресу США. У сенаті США п'ята частина членів верхньої палати плюс один голос можуть заблокувати будь-який законопроект, у тому числі підтриманий Президентом і більшістю обох палат.

Специфіка політичної корупції полягає в тому, що це «вершковий» тип корупції, а її суб'єктами є особи, які приймають політичні рішення. Їй не притаманна негайна матеріальна вигода, або прямо-корисна зацікавленість корупціонера. Її небезпеку слід розцінювати з позиції розбудови правової, демократичної держави. Тема політичної корупції тісно пов'язана з теорією політичної ренти як еквіваленту ренти економічної, яку одержують в рамках політичного процесу. Політична рента тісно пов'язана з державним регулюванням різних сфер економічного життя. Її механізм полягає в тому, що із наявності альтернативних рішень, політик вибирає той варіант, який задовольняє його особисту зацікавленість, а це інтереси суспільства в цілому.

У шостому підрозділі «Корупція як проблема культури суспільства» вперше у вітчизняній науці досліджується вплив культури на поширення корупції в державі. Наголошується, що далеко не на всі питання причин поширення корупції можна найти відповідь лише у політичних чи економічних негараздах. З урахуванням саме культури, менталітету народу та особливостей історичного розвитку сьогодні у світі склалося кілька моделей корупції.

Західноєвропейська модель. Для неї характерний низький рівень корупції. Вона сприймається суспільством як явна аномалія. Цьому сприяють традиції, у яких висока доля цивільної культури та правосвідомості.

Азіатська модель. Корупція тут пов'язана з історією, культурою і традиціями країн цього континенту. Корупційні зв'язки тут найтісніше переплітаються з іншими соціальними відносинами: сімейними, земельними, етнічними, корпоративними та ін., в основі яких лежать вікові традиції народу.

Африканська модель. Для цієї моделі характерна ситуація, коли влада продається «на корені» групі основних економічних кланів, що домовилися між собою. Політична влада в країні залишається неконсолідованою; фінансово-бюрократичні групи під тиском інстинкту самозбереження припиняють протистояння й домовляються; формується олігархічний консенсус між консолідованими фінансово-бюрократичними групами і частиною політичної еліти.

Латиноамериканська модель. Уряд дає можливість «тіньовим» і криміналізованим секторам економіки досягти могутності, порівнюваної з державою. З цим явищем, яке стало державою у державі, боротися особливо важко.

Дисертант приходить до висновку, що сьогодні не існує чітко визначених для всіх культур і правових систем єдиного розуміння сутності та змісту корупції. Те, що у Християнській цивілізації сприймається як корупція, у мусульман може бути складовою їх культури. Ґрунтовно проаналізовані особливості соціально-психологічного клімату, який сприяє процвітанню корупції. Це, передусім, подвійні моральні стандарти. З одного боку, корупція, особливо у верхніх ешелонах влади, вважається суспільно неприйнятною і це офіційно декларується, а з іншого - корупція, особливо низова, стала невід'ємною частиною буття пересічного українця. Обвинувачення в корупції стали настільки звичними, що межа між нормою поведінки і відхиленням практично стерлась. Як данність сприймається те, що, критикуючи чиновників і державу, громадянин не помічає своєї «маленької» корупції. Отже, аналізуючи причини зростання корупції в Україні, слід поряд з політичними і економічними чинниками, мати на увазі і те, що корупція більшістю українців не сприймається як одна з найбільш гострих проблем суспільства. Скоріш за все це другорядна проблема, що не йде в порівняння зі стурбованістю людей економічними негараздами, організованою злочинністю та наркоманією.

Досліджуючи природу цього явища, автор спирається на емпіричні дані, робить порівняльний аналіз відношення до корупції пересічного українця і середнього європейця, які суттєво відрізняються і пояснюються як історією, так і рівнем культури українського суспільства, правосвідомістю населення та рівнем його добробуту. Зазначається, що протидією цьому феномену, зміні психологічного клімату у суспільстві може сприяти широка просвітницька діяльність. Люди повинні одержувати більше інформації про реальну ціну свого толерантного ставлення до корупції і про її наслідки. У свою чергу влада і політики повинні стати взірцем поваги до закону, до суду, чого вони поки що не демонструють.

У третьому розділі «Соціальні механізми протидії корупції» досліджуються питання ефективності чинних антикорупційних механізмів в сучасній Україні та міжнародний досвід боротьби з корупцією. У першому підрозділі «Сучасна антикорупційна політика в Україні» розглядаються елементи такої системи та їх результативність. Зазначається, що за 17 років незалежності президентами України було затверджено декілька загальнодержавних програм боротьби з організованою злочинністю і корупцією, прийнято три концепції боротьби з корупцією та спеціальний закон України «Про боротьбу з корупцією», всього діє близько 100 нормативно-правових актів антикорупційної спрямованості. Крім цього, з зазначеної проблематики проведено десятки форумів, круглих столів, конференцій, семінарів. Ці питання неодноразово розглядала Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. Проте всі ці декларації, програми, плани, заходи бажаних результатів не досягли. Україна за даними незалежних міжнародних дослідницьких організацій визнана однією з найбільш корумпованих країн світу. В дисертації визначені найбільш корумповані сфери суспільного життя: державний апарат, органи місцевого самоврядування, міліція, суди, податкові адміністрації, навчальні заклади, адміністрації поліклінік і лікарень, органи контролю, а також політичні партії.

Досліджуючи ефективність чинних механізмів протидії корупції, автор розглядає два головні напрямки: перший - це власне боротьба з корупцією як з конкретними кримінальними або адміністративними проявами. Вона включає виявлення, розслідування і притягнення до відповідальності винних осіб. Це завдання в основному вирішують правоохоронні органи і суди. Другий напрям - це комплекс заходів, що включає в себе політичні, соціально-економічні, культурні, профілактичні, виховні та організаційні заходи, які в комплексі направлені на те, щоб виключити соціально-політичне підґрунтя корупції. Це завдання вирішують усі органи влади і управління, структури громадського суспільства.

Аналізуються повноваження, функції та діяльність політичних інститутів, а також органів, на які держава покладає обов'язки боротьби з корупцією. Зазначені органи дисертант поділяє на п'ять рівнів, відносячи: до першого - Президента України, Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України, Вищій Господарський Суд України, Вищий Адміністративний Суд, Генеральну Прокуратуру України; до другого - міністерства, державні комітети та інші центральні відомства України; до третього - обласні та прирівнені до них державні адміністрації, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідні ради народних депутатів; до четвертого - виконкоми міських рад, районні державні адміністрації, міські та районні ради народних депутатів; до п'ятого - інститути громадянського суспільства - політичні партії, громадські об'єднання та створені ними структури. Кожен з цих суб'єктів подолання корупції в країні за умов неналежної взаємодії, нечіткої визначеності функцій та обов'язків працює сьогодні неефективно. Це стосується насамперед першого рівня органів, які визначають державну політику, здійснюють законодавче, нормативне, організаційне і матеріальне забезпечення антикорупційної діяльності усіх державних і місцевих органів влади та управління. Ситуація склалася так, що сьогодні немає повної ясності в тому, хто, який рівень влади, за що і яку відповідальність несе за рішення ключових проблем соціально-економічного розвитку, у тому числі і в протидії корупції. Зберігається дублювання функцій органів виконавчої влади, діяльність яких характеризується слабкою відповідальністю, низькою виконавчою дисципліною при реалізації вже прийнятих рішень та нормативних актів. До цього необхідно додати постійні коливання політичного курсу, пошук нових способів досягнення нечітко сформульованих цілей, що різко знижує ефективність державної антикорупційної політики. Зовсім не визначені функції і відповідальність обласних і районних державних адміністрацій, обласних і районних рад у протидії корупції. Фактично, крім відповідальності за неповідомлення правоохоронних органів про виявлений факт корупції у підконтрольному органі, чинне законодавство не визначає повноваження керівників державних органів щодо запобігання та протидії корупції. В Україні десятки громадських організацій задекларували антикорупційну направленість своєї діяльності, проте їх діяльність ніким не координується, а законодавство не визначило механізми впливу на державні і політичні інститути. Сутність антикорупційної стратегії повинна полягати в поєднанні адміністративних і демократичних компонентів (підвищення спеціалізованих механізмів антикорупційних розслідувань, економічне делегування, максимально можливи деперсоналізацію взаємодії державних службовців з громадянами через механізми «єдиного вікна», детальну регламентацію процедур взаємодії зі споживачами державних і муніципальних послуг, регулярну ротація посадових осіб тощо.

У другому підрозділі «Органи державної влади в системі антикорупційних механізмів» безпосередньо досліджується система та ефективність діяльності державного апарату у протидії корупції. Характеризується сучасний стан організаційно-правового забезпечення органів, на які держава поклала обов'язки боротьби з корупцією, а саме: МВС, податкової міліції, СБУ, прокуратури та військової служби правопорядку. Докладно проаналізовано їх повноваження та реальні можливості їх реалізації, що дозволило дійти висновку, що коло суб'єктів боротьби з корупцією в чинному законодавстві необґрунтовано звужене. За його межами залишились органи, які взмозі більш кваліфіковано вести цю роботу, передусім, щодо виявлення та документування проявів корупції. Це органи контрольно-ревізійної служби, Рахункової палати, Головної державної служби, Національного банку України, Антимонопольного комітету, а також спеціально створені в центральних органах виконавчої влади - служби внутрішньої безпеки. Всі вони мають у своєму розпорядженні професійні кадри і структури в регіонах і взмозі ефективно протистояти корупції. Досліджуючи цю проблему з урахуванням досвіду розвинутих демократичних країн, в дисертації робиться висновок, що в державі повинен діяти незалежний спеціалізований антикорупційний орган, наділений широкими координаційними, контрольними і процесуальними повноваженнями.

Зазначено, що розвитку корупції сприяло безпрецедентне зростання державної бюрократії, в результаті чого різні державні інститути не завжди і не в усьому діють узгоджено. Механізми ухвалення рішень на всіх рівнях державної влади в постійному русі, стикаються один з одним. Це пояснюється тим, що відомства, відділи, управління будуються за принципом більш-менш вузької спеціалізації, відповідно, пропоновані ними програми, відображають як професійні інтереси їхніх укладачів, так і інтереси тих сфер суспільного життя, якими вони покликані управляти. Ці державні установи і посадовці, до компетенції яких входить прийняття рішень, відрізняються плюралізмом думок, позицій, симпатій. Тому вони доступні впливу різноманітних політичних, економічних, соціальних та інших груп, кожна з яких прагне реалізувати свої інтереси. Переслідуючи свої приватні інтереси, представники бюрократичного апарату розглядають відповідні інститути і процедури як джерело свого збагачення та існування. Наголошується необхідність радикального скорочення кількості ліцензій, дозволів та інших бюрократичних обмежень для приватного бізнесу. Практика видачі дозволів в Україні не лише далека від європейської, але й значно складніша, триваліша, ніж навіть в країнах, створених на теренах колишнього Радянського Союзу.

Інший важливий напрям - посилення внутрішнього контролю за діяльністю чиновників. Наголошується на доцільності введення в штатні розклади центральних та обласних відомств спеціальних підрозділів внутрішньої безпеки, на які слід покласти контрольні функції щодо службової поведінки і способу життя посадових осіб. В цілому обмеженню корупції в державному апараті можуть сприяти: забезпечення виваженої науково обґрунтованої чисельності державного апарату; приведення структури державної служби у відповідність з рекомендаціями та стандартами держав - членів Європейського Союзу; запровадження правового інституту ротації кадрів державних службовців; удосконалення механізму проведення атестації державних службовців; прийняття Закону "Про державний фінансовий контроль" за декларуванням прибутків і їх витратами особами, уповноваженими на виконання функцій держави; створення єдиного державного банку даних про осіб, які були притягнуті до відповідальності за корупційні діяння; впровадження системи громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; створення єдиного державного банку даних щодо юридичних осіб, причетних до корупції; запровадження правового механізму, що забезпечує передачу депутатами Верховної Ради України та державними службовцями у довірче управління належного їм майна, з метою недопущення поєднання політичної та підприємницької діяльності тощо.

У третьому підрозділі «Політико-правові механізмами рецепції міжнародного антикорупційного законодавства в нормативно-правову базу України» розкривається зміст документів міжнародних і регіональних організацій (ООН, Ради Європи, Організації американських держав) та висвітлений практичний досвід окремих демократичних країн у протидії корупції. Підкреслюється, що очевидне бажання України стати рівноправним членом міжнародного і, особливо, європейського економічного і політичного співтовариства, робить необхідним серйозне вивчення і втілення в життя закордонного досвіду, перш за все таких розвинутих країн, як Бельгія, Італія, Німеччина, Фінляндія, Франція, США, діючих там політичних, економічних, соціальних, організаційних і правових механізмів запобігання корупції. Зазначається, що такий досвід різноманітний і залежить від великої кількості національних факторів. Але є й загальні, визначальні для країн розвинутої демократії принципи і підходи. Корупція тут не ототожнюється тільки з хабарництвом або підкупом, а розглядається як складний, соціально-політичний феномен, відповідно до чого і розробляються механізми протидії цьому злу.

Розкрито зміст і вимоги основних міжнародних документів та узагальнені найбільш важливі підходи до вирішення проблеми обмеження корупції. Серед них особливо важливими є рекомендації щодо уточнення поняття і змісту корупції, визначення кола суб'єктів корупційних діянь, включаючи юридичних осіб, посилення кримінальної відповідальності за корупцію тощо. Констатується, що світова співдружність розглядає корупцію як одну з найбільших загроз правопорядку, демократії, правам людини, чесності та соціальній справедливості. Узагальнено досвід окремих країн у протидії корупції, насамперед, тих, що входять у першу десятку найменш корумпованих держав. Це явище тут усвідомлюється урядом і громадськістю як серйозна проблема національної безпеки. Чітко виділяються два види корупції: політична і економічна - найбільш небезпечні.

У четвертому розділі «Формування антикорупційної політики держави і суспільства» з урахуванням результатів аналізу детермінант корупції та ефективності діяльності держави в протидії цьому явищу досліджується одна з головних проблем - удосконалення чинних та включення нових антикорупційних механізмів в сучасній Україні.

У першому підрозділі «Основні напрями вдосконалення правових механізмів запобігання та протидії корупції» аналізується стан і перспективи вдосконалення нормативно-правового забезпечення боротьби з корупцією. Така необхідність обумовлена невисокою якістю прийнятих поспіхом у перші роки незалежності України законів, щоб створити хоча б тимчасовий каркас для нових політичних та економічних відносин. Ця проблема ускладнювалась і відсутністю у молодій державі як кадрів, так і досвіду. Сьогодні в Україні діє понад 100 нормативно-правових актів: Указів Президента України, Постанов Верховної Ради, Кабінету Міністрів України та галузевих нормативних актів антикорупційної спрямованості. Проте така чинна нормативна база, із зазначених причин, не забезпечує ефективної діяльності всіх зацікавлених органів щодо викорінення корупції у суспільному житті. Прийняті Верховною Радою України закони, особливо «Про державну службу», «Про боротьбу з корупцією», настільки недосконалі і не відповідають міжнародним стандартам, що фактично стали гальмом при вирішені цієї складної проблеми, імітуючи видимість боротьби з корупцією. Сферу оподаткування, наприклад, регулюють близько 1,5 тисячі нормативно-правових актів, що не тільки не зупинило корупцію, а стало її додатковим підґрунтям. Отже наявність не чіткого, не узгодженого законодавства та підзаконних актів у більшості випадків створило додаткове підґрунтя для корупції.

Автор підкреслює суперечливість поглядів на необхідність спеціального Закону "Про боротьбу з корупцією", оскільки постає питання, чи можна взагалі об'єднати в одному правовому акті різні галузі законодавства?! Дисертант дотримується думки, що специфіка протидії корупції, як системному явищу, потребує застосування можливостей різних галузей законодавства: цивільного, господарського, фінансового, адміністративного, кримінального, трудового та інших. Обґрунтовуючи такий підхід, автор зазначає, що важко вмістити норми багатьох галузей права в одному правовому акті, тому таке завдання не слід ставити перед законодавцем. Головне завдання нового Закону щодо протидії корупції - це визначити загальні засади і систему головних механізмів протидії корупції, передусім суб'єктів корупції, органи, відповідальні за введення в дію цих механізмів, форми відповідальності за корупційні діяння, повноваження державних органів і громадських організацій у попередженні корупції тощо. Така позиція передбачає також наповнення антикорупційним змістом всіх інших законів, насамперед тих, які регулюють владні, соціальні та економічні відносини, де прояви корупції найпоширеніші.

Серед ключових питань, які слід вирішити у новому антикорупційному законодавстві, пропонуються такі: визначити критерії розмежування корупційного злочину з корупційним адміністративним правопорушенням; розширити коло суб'єктів корупційних діянь, включивши в нього керівників громадських об'єднань, політичних партій, державних і приватних господарських і фінансових структур; визначити окремо поняття, зміст і форми проявів політичної корупції та відповідальність за неї; чітко розмежувати повноваження і відповідальність різних гілок і рівнів органів влади і управління за стан попередження і протидії корупції; визначити форми громадського контролю за відкритістю і діяльністю органів влади і управління; обмежити рамки депутатського і суддівського імунітету; встановити обов'язковість реагування відповідних органів на повідомлення засобів масової інформації та громадськості про факти корупції.

Формуючи систему заходів щодо посилення протидії корупції, дисертант обґрунтовує необхідність прийняття закону України «Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення». Такий захід обґрунтовується гострою потребою дати правову оцінку і способи ліквідації злочинного корумпованого середовища - різноманітних псевдоорганізацій, які під прикриттям юридичної особи порушують закони. Доведена також необхідність суттєвого посилення відповідальності за корупцію. Пропонується доповнити особливу частину Кримінального кодексу України розділом «V а» - «Злочини у сфері службової діяльності в юридичних особах приватного права», передбачивши в ньому такі склади корупційних злочинів, як зловживання повноваженнями, комерційний підкуп, торгівля впливом та інші.

У другому підрозділі «Формування в Україні сучасного державного апарату - головна умова обмеження корупції» досліджуються шляхи і механізми вирішення цієї проблеми. Дається поглиблена узагальнююча характеристика сучасного державного апарату, визначено фактори, які впливають на корупційну поведінку і діяльність державних службовців. Наводяться дані соціологічних опитувань, що характеризують особу сучасного українського державного службовця, для якого характерна байдужість до людей та інтересів держави, некомпетентність і безвідповідальність. Досліджено вплив бюрократії в цілому на рівень і динаміку корупції. Констатується, що в результаті постійного зростання бюрократії, вона перетворилась в очевидне гальмо для розвитку країни. Якщо великий бізнес, що має прямий доступ до влади, ще може проривати бюрократичні бар'єри, то малому бізнесу на підкуп державних чиновників щороку потрібно витрачати мільйони гривень на хабарі. В результаті значна частина ключових ініціатив чесних політиків і бізнесменів не знаходить вирішення.

Доводиться, що корупція з'являється, передусім там, де немає суспільного супротиву, де є штучні перешкоди, тобто чим більше держава втручається в сферу економіки, тим більше сприятливих умов і потенційних можливостей для корумпованих чиновників. В дисертації зроблена спроба сформулювати концепцію виходу з такого стану та створення державного апарату європейського зразка. В зв'язку з цим аналізуються головні напрями адміністративної реформи, яка б не тільки покращувала управління суспільством, а й мала антикорупційну спрямованість. Її результатом має стати створення умов, за яких громадяни України реально впливатимуть на ефективність діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, а їх діяльність відповідатиме сучасним європейським стандартам. Пропонуючи певні заходи, автор посилається на досвід розвинутих європейських країн. Саме він дозволив європейським країнам сформувати у післявоєнні роки сучасні державні інститути. В основу їх формування і покладено принципи, згідно з якими середня і нижча ланки виконавчої влади виконують свої повсякденні функції незалежно від приходу до влади тієї чи іншої політичної сили. Кадрова політика на цьому рівні не керується розподілом посад лише з урахуванням партійності або політичної лояльності претендента на посаду. Другий головний принцип формування державного апарату - це високий професіоналізм державного службовця. Розкриваючи шляхи формування такого державного апарату, автор концентрує увагу на проблемі корупції в правоохоронних органах та судах, оскільки з усіх проблем, пов'язаних з обмеженням корупції, нема такої, яка б завдавала більшої шкоди суспільству, ніж корупція у правоохоронних органах та судах. Розглядаються такі механізми, як посилення внутрішнього контролю, кадровий і професійний відбір, залучення громадськості та засобів масової інформації до виконання контрольних функцій тощо. Обґрунтовується доцільність передачі значної частини державних функцій в недержавний сектор. Підкреслюється велике практичне значення вдосконалення адміністративної юстиції, як важливого механізму захисту прав людини у конфлікті з бюрократією. На основі викладеного пропонується розробити проект нової редакції Закону України «Про державну службу», у якому визначити прозорі, аполітичні критерії прийняття та звільнення державних службовців і просування їх по службі, а також розробити проекти інших нормативно-правових актів, необхідних для розвитку в Україні державної служби та служби в органах місцевого самоврядування.

В третьому підрозділі «Інститути громадянського суспільства у протидії корупції» аналізуються можливості самого суспільства у вирішенні цієї проблеми. Залучаючи громадські об'єднання до повноцінної співпраці для вирішення проблеми подібного масштабу, держава отримує шанс підвищити довіру суспільства, а це, в свою чергу, сприяє досягненню поставленої мети. Зазначено, що окремому громадянину, хоч яким би він був політично активним, важко реалізувати свої антикорупційні прагнення. У значної частини населення скандальні публікації у пресі викликають певний інтерес, проте у більшості випадків це не штовхає людей до активних дій. Інша справа - об'єднання громадян. У розвинутих демократичних країнах саме громадські об'єднання, відіграють значну роль в контролі за діяльністю державного апарату і оперативно реагують на будь-які корупційні прояви. У зв'язку з цим в дисертації поглиблено висвітлюється досвід окремих демократичних країн та рекомендації міжнародних організацій з цього питання. Вони зобов'язують держави-учасниці сприяти активній участі громадських організацій в попередженні і протидії корупції шляхом посилення прозорості та включення громадян в процеси прийняття рішень.

Акцентується увага на особливій ролі засобів масової інформації у вирішенні цієї проблеми, чому буде сприяти об'єктивна інформація та реальна можливість її поширення. Ці дві складові мають важливе значення не лише в антикорупційній діяльності, а й у широкому політичному аспекті, оскільки володіння повною об'єктивною інформацією та право на її поширення - це можливість впливу на владу і корекції її дій. Тому створення ефективного механізму доступу громадян насамперед, журналістів, до інформації про діяльність органів державної влади та їх посадових осіб є важливим важелем протидії корупції.

У Європі ефективним став громадський моніторинг стану поширення корупційних діянь у політичній, економічній і соціальній сферах на загальнодержавному і місцевому рівнях. Форми такого моніторингу різноманітні, але загальним для них є завдання - залучення до цієї роботи інститутів громадського суспільства, насамперед, громадських об'єднань, засобів масової інформації, політичних партій, трудових колективів, роль яких невиправдано виключена із суспільного життя України. Пропонується зазначені питання вирішити у спеціальному законі України «Про громадський контроль», який, крім іншого, передбачив би форми і способи такого контролю, включаючи і журналістські розслідування. Автор пропонує повернутися і використати радянську практику, коли на будь-яке журналістське розслідування було обов'язковим реагування відповідного державного органу з повідомлення засобу масової інформації про здійснені заходи щодо усунення недоліків. Досліджується також роль політичної та української еліти у вирішенні зазначених проблем. Наголошується, що сучасна українська еліта це переважно еліта за формальною ознакою. Причина не тільки в нестачі знань, а й в тому, що вона поки ще не має внутрішньої потреби врахувати інтереси суспільства. Вона змогла запропонувати суспільству лише ту систему цінностей, яка орієнтується на особисте збагачення. Отже, важливим фактором ефективної антикорупційної стратегії в перспективі є посилення ролі інститутів громадянського суспільства. Першим кроком повинно стати об'єднання зусиль численних громадських організацій, які задекларували свою антикорупційну спрямованість. Для цього пропонується створити «Громадський центр антикорупційних технологій», наділивши його відповідними повноваженнями і правами. Слід також реально забезпечити публічний характер розробки і обговорення проектів антикорупційної стратегії в засобах масової інформації. Максимально залучити до цього процесу представників законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування, бізнес-товариств, академічної громадськості, журналістів, практиків. Доцільно також ввести відповідні учбові курси у вищих навчальних закладах.

Висновки

В дисертації вирішена важлива для сучасного суспільного розвитку України наукова проблема: на підставі комплексного дослідження визначений сучасний зміст корупції, її національні особливості, причини і джерела зростання, вплив на розвиток нашої держави, на основі чого запропоновані дієві механізми (політичні, соціально-економічні, правові, культурні, організаційні) щодо запобігання та посилення протидії цьому соціальному феномену. Серед висновків за темою дисертації можна виділити наступні.

· Корупція у сучасному світі перетворилась на таке соціально-політичне явище, яке необхідно сприймати не просто як одне із неминучих супутніх цивілізації негативних явищ, а як зло, що тягне за собою реальну загрозу національній безпеці суспільства. Вона стала глобальним викликом для всієї людської цивілізації.

· Корупція значно ширше поняття, ніж тільки діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави і спрямованих лише на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Таке «правове» розуміння корупції залишає за його межами політичний, економічний і культурний аспект корупції, оскільки корупція проявляється по різному, охоплюючи економіку, політику, культуру, етику, мораль, всю соціальну сферу; тобто за своєю сутністю це багатоскладове соціально-політичне явище, важливою ознакою якого є обумовлена цими обставинами поведінка суб'єкта правопорушення.

· Корупція з'являється насамперед там, де є перешкоди, чим більше держава втручається у сферу економіки, у приватне життя людини, тим більше умов і потенційних можливостей для корупції. І навпаки - там, де виробник і споживач залишаються один на один, нема підстав для корумпованих відносин.

· Доведено, що сама по собі держава не може побороти корупцію, оскільки її структури і органи є головними носіями цього феномену, його середовищем, вона не може боротися сама з собою. В обмеженні цього явища об'єктивно зацікавлено суспільство, його найбільш активні члени, їх громадські об'єднання.

· Негативним процесам, що сприяли зростанню корупції в Україні, певною мірою сприяє неврегульованість політичної системи суспільства, гальмування з проведенням адміністративної реформи, в процесі якої повинні бути конкретизовані і законодавчо визначені місце, роль та повноваження окремих елементів, механізму держави відповідно до принципів розподілу влади.

· До загальних детермінант координації в Україні слід віднести і недосконалість законодавства як антикорупційного спрямування, так і покликаного регулювати управлінсько-розпорядчу діяльність. Сьогодні воно не вписується у правове поле, визначене конституцією України. У чинній нормативній базі переважають підзаконні акти, що суперечить визначальним ідеям правової держави і вимогам ч.1 ст.8 Конституції України стосовно запровадження в державі принципу верховенства права.

· Дослідження висвітлило особливості української моделі корупції а саме: глибоке її проникнення у політичну діяльність; неприпустимо широке втягування у корупційні відносини працівників правоохоронних органів та судів; тісний зв'язок корупції з економічною злочинністю і «тіньовою» економікою, які її фінансово живлять; відкрите зростання бізнесу і влади, що стало основою створення потужних фінансово-політичних кланів з кримінальним забарвленням; ураження корупцією життєво важливих інститутів суспільства та перетворення її на функціонально важливий спосіб їх функціонування. Поширення корупції фактично у всі сфери життєдіяльності суспільства: культуру, освіту, охорону здоров'я, науку, побут тощо; утвердження в суспільстві стереотипів терпимого ставлення до корупції з одночасною готовністю вирішувати свої проблеми неправовими методами.

· Розглядаючи корупцію як системне багатоаспектне соціально-політичне явище, такого ж підходу потребує і розробка дієвих антикорупційних механізмів. Посилення лише кримінальної та адміністративної відповідальності за корупційні діяння не вирішує цю проблему. В основу антикорупційних заходів слід покласти наступні принципи: визнання суспільної небезпеки корупції; невідворотність відповідальності за скоєні корупційні діяння; недопустимість злиття влади і бізнесу; неприпустимість прийняття нормативних актів, які допускають неоднозначне тлумачення; пріоритет превентивних заходів боротьби з корупцією; усунення монополії при прийнятті рішень.

· Дослідження одночасно висвітлило нагальну необхідність визначення меж депутатського і суддівського імунітетів, оскільки вони зводять нанівець демократичні принципи громадянського суспільства і правової держави про рівність усіх перед законом та породжують правовий нігілізм. Будь-які імунітети та привілеї не повинні сприяти посадовій особі бути недосяжною для правосуддя у випадках вчинення злочину.

· Важливим антикорупційним механізмом може стати удосконалення системи політико-правових відносин, які забезпечать прозорість і максимально об'єктивний механізм прийняття рішень, вільних від політичної кан'юктури і суб'єктивізму. Відсутність такого прозорого для суспільства механізму прийняття рішень стала сприятливим середовищем для формування сублегальних (тіньових, неформальних) центрів вироблення політики, коли «дружні» відносини замінюють формальні правові процедури державного управління.

· Законодавчо закріпити права та повноваження інститутів громадянського суспільства у протидії корупції; розробити і впровадити правовий механізм забезпечення захисту джерел журналістської інформації; створити в державі єдиний громадський центр антикорупційних технологій, який об'єднав би зусилля чисельних громадських організацій у протидії корупції.

· Обмеженню корупції буде сприяти наведення порядку в адміністративній практиці. Всі адміністративні процедури повинні бути закріпленні в регламентах роботи органів державної влади й стати максимально зручними для людей. Зробити це треба для того, щоб громадяни знали обов'язки конкретного чиновника, мали реальну можливість оскаржити його незаконні дії або бездіяльність. Необхідно також кардинально змінити ідеологію адміністративних процедур, пов'язаних з відкриттям і веденням бізнесу. Одночасно значна частина функцій, що виконуються державними органами, повинна бути передана на реалізацію в недержавний сектор. Це дозволить значно скоротити чисельність державного апарату.

Список опублікованих автором праць за темою дослідження

Монографії

1. Невмержицький Є. В. Корупція в Україні: причини, наслідки, механізми протидії: монографія / Є. В. Невмержицький. - К. : КНТ, 2008. - 364 с.

2. Невмержицький Є. В. Правові проблеми економічної безпеки суспільства // Теоретичні та практичні проблеми правового забезпечення соціально-економічного та політичного розвитку суспільства : монографія [за ред. В. Ф. Опришко, Ф. П. Шульженко] / Є. В. Невмержицький, Ф. П. Шуль-женко. - К.: КНЕУ, 2006. - С. 481-602.

3. Невмержицький Є. В. Корупція в Україні / Є. В. Невмержицький, М. І. Камлик. - К. : Знання, 1998. - 185 с.

Статті в наукових фахових виданнях

1. Невмержицький Є. В. Політична корупція: сутність і зміст / Є. В. Невмержицький // Право України. - 2008. - №7. - С. 123-129.

2. Невмержицький Є. В. Інститути громадянського суспільства у протидії корупції / Є. В. Невмержицький // Право України. - 2008. - № 12. - С. 126-132.

3. Невмержицький Є. В. Державні органи в системі суб'єктів протидії корупції / Є. В. Невмержицький // Віче. - 2008. - № 20. - С. 19-22.

4. Невмержицький Є. В. Стан і проблеми вдосконалення антикорупційного законодавства / Є. В. Невмержицький // Віче. - 2008. - № 17. - С. 18-21.

5. Невмержицький Є. В. Економічна злочинність і корупція / Є. В. Невмержицький // Вісник прокуратури. - 2008. - № 5. - С. 85-94.

6. Невмержицький Є. В. Корупція як проблема культури суспільства / Є. В. Невмержицький // Вісник прокуратури. - 2008. - № 3. - С. 95-109.

7. Невмержицький Є. В. «Тіньова» економічна діяльність в системі чинників корупції / Є. В. Невмержицький // Вісник національної академії прокуратури України. - 2008. - № 1. - С. 34- 41.

8. Невмержицький Є. В. Ефективний державний апарат як головна умова викорінення корупції в Україні / Є. В. Невмержицький // Банківська справа. - 2008. - № 5. - С. 47-55.

9. Невмержицький Є. В. Механізми протидії корупції: стан та проблеми удосконалення / Є. В. Невмержицький // Вісник національної академії прокуратури України. - 2008. - № 3. - С. 62-70

10. Невмержицький Є. В. Морально-етичні проблеми антикорупційної діяльності правоохоронних органів / Є. В. Невмержицький // Вісник прокуратури. - 2008. - № 11. - С. 77-84.

11. Невмержицький Є. В. Історичні витоки корупції та її сучасний зміст / Є. В. Невмержицький // Вісник академії прокуратури України. - 2007. - № 4. - С. 14-22.

12. Невмержицький Є. В. Корупція як економічне явище / Є. В. Невмержицький // Вісник прокуратури. - 2007. - № 11. - С. 10-21.

13. Невмержицький Є. В. Незалежність прокурора як гарантія забезпечення верховенства права в державі / Є. В. Невмержицький // Вісник прокуратури. - 2007. - № 10. - С. 63-71.

14. Невмержицький Є. В. Міжнародний досвід протидії корупції / Є. В. Невмержицький // Вісник академії прокуратури України. - 2007. - № 2. - С. 64-73.

15. Невмержицький Є. В. Деякі проблеми реформування державної служби в Україні / Є. В. Невмержицький // Вісник академії прокуратури України. - 2006. - № 2. - С. 38-95.

16. Невмержицький Є. В. Прокуратура в механізмі соціально-правової держави: реалії та перспективи / Є. В. Невмержицький, Ф. П. Шульженко // Юридична Україна. - 2004. - № 4. - С. 63-70.

17. Невмержицький Є. В. Тенденції економічної злочинності і світові глобалізаційні процеси / Є. В. Невмержицький, Ф. П. Шульженко // Вісник академії праці і соціальних відносин. - 2003. - № 5. - С. 26-34.

18. Невмержицький Є. В. «Тіньова» економіка як головне підґрунтя економічної злочинності / Є. В. Невмержицький // Вісник академії праці і соціальних відносин. - ФПУ. - 2002. - № 2. - С. 167-170.

19. Невмержицький Є. В. Деякі проблемні питання організаційно-правового забезпечення боротьби з корупцією / Є. В. Невмержицький // Вісник академії праці і соціальних відносин ФПУ. - 2002. - № 4. - С. 89-95.

20. Невмержицький Є. В. Суспільство перехідного типу: соціальна безпека та чинники загроз / Є. В. Невмержицький, Ф. П. Шульженко // Вісник академії праці і соціальних відносин. - 2002. - № 5. - С. 160-165.

21. Невмержицький Є. В. Соціальна безпека перехідного суспільства в контексті глобалізації / Є. В. Невмержицький, Ф. П. Шульженко // Правове регулювання економіки : зб. наук. праць КНЕУ. - К., 2000. - № 4. - С. 23-32.

22. Невмержицький Є. В. Про результати дослідження проблем, що пов'язані з протидією корупції в Україні / М. І. Камлик, Є. В. Невмержицький // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія та практика) : наук.-практ. журнал. МНДУ при координаційному комітеті боротьбі з корупцією і організованою. - 2000. - № 2. - С. 85-114.

23. Невмержицький Є. В. Корупція державного апарату / М. І. Камлик, Є. В. Невмержицький // Організована злочинність в Україні / за ред. Я. Ю. Кондратьєва. - К. : МНДЦ Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, 1999. - С. 66-73.

24. Невмержицький Є. В. Розуміння поняття корумпована держава / М. І. Камлик, Є. В. Невмержицький // Організована злочинність в Україні / за ред. Я. Ю. Кондратьєва. - К. : МНДУ Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, 1999. - С. 34-42.

Статті в інших виданнях

1. Невмержицький Є. В. Корупція як морально-етична проблема правоохоронних органів / Є. В. Невмержицький // Проблеми вдосконалення підготовки юристів. Професійні та морально-етичні проблеми : зб. матеріалів наук.-метод. конф., Київ, жовтень, 2008 р. - К., 2008. - С. 149-157.

2. Невмержицький Є. В. Наукове забезпечення механізмів протидії корупції в Україні / Є. В. Невмержицький // Матеріали міжнар. форуму керівників антикорупційних органів 106 країн світу, Київ, 3-6 жовтня 2008 р. - К., 2008.

3. Невмержицький Є. В. Корупция как политическая проблема / Є. В. Невмержицький // Современная организованная преступность и коррупция в России : состояние, тенденции, проблемы и возможности эффективного противодействия : тезисы междунар. науч.-практ. конф., 27-28 февраля 2007 г., Академия права, Россия, Саратов. - Саратов, 2007. - С. 156-160.

4. Невмержицький Є. В. Прокуратура в соціальній державі / Є. В. Невмержицький // Реформування органів прокуратури : проблеми і перспективи : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., Київ, 2-3 жовтня 2006 р. - НАПУ, 2007. - С. 112-116.

5. Невмержицький Є. В. Юридична освіта в Україні в контексті Болонського процесу: соціальний аспект / Є. В. Невмержицький, Ф. П. Шульженко // Юридична Україна. - 2004. - № 12. - С. 75-82.

6. Невмержицький Є. В. Реформування юридичної освіти - нагальна необхідність / Є. В. Невмержицький // Проблеми вищої юридичної освіти : тези доповідей та наук. повідомлень наук.-метод. конф., Харків, 18-19 грудня
2001 р. -Харків, 2002. - С. 24-27.

Навчальні посібники

1. Невмержицький Є. В. Правові основи боротьби з економічною злочинністю і корупцією: навч. посіб. / Є. В. Невмержицький. - К. : АПСВ ФП, 2005. - 407 с.

2. Невмержицький Є. В. Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки : навч. посіб. / Ф. П. Шульженко, Є. В. Невмержицький. - К.: КНЕУ, 2003. - 171 с.

3. Невмержицький Є. В. Корупція і національна безпека : навч. посіб. / Є. В. Невмержицький, Ф. П. Шульженко. - К. : КДЛУ, 2000. - 193 с.

4. Невмержицький Є. В. Теоретичні основи кваліфікації злочинів : навч. посіб. / Є. В. Невмержицький, М. І. Тітов. - К. : АПСВ ФП, 2004. - 196 с.

5. Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію: посібник] / Упоряд. : Є. В. Невмержицький, Л. М. Доля ; під ред. М. І. Камлика. - К. : Школяр, 1999. - 498 с.

6. Невмержицький Є. В. Правові засади протидії корупції : навч.-метод. комплекс для студентів магістратури / Є. В. Невмержицький. - НАПУ., 2008. - 19 с.

7. Невмержицький Є. В. Філософія права : навч.-метод. комплекс для студентів магістратури / Є. В. Невмержицький. - К. : НАПУ. - 2008. - с.48

Анотація

Невмержицький Є. В. Корупція як соціально-політичний феномен. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, Київ, 2009.

Робота присвячена комплексному аналізу корупції як соціально-політичного явища. Максимально повно представлено та систематизовано історіографію корупції, її сучасний зміст, досліджуються основні причини, які визначально вплинули на поширення корупції в Україні та її вплив на розвиток українського суспільства, аналізується співвідношення і взаємовплив корупції і організованої злочинності та мафії. Доведено, що корупція продукується в соціальному просторі, який охоплює політику, економіку і соціальну сфери життєдіяльності суспільства. Розглядається сутність і зміст політичної корупції, корупції як соціально-економічного явища, форми і способ її проявів у сучасному українському суспільстві. Зазначено, що найбільш важливим фактором, яким стимулював зростання корупції в Україні, - стала "школа" стратегії економічних реформ, перш за все поспішна приватизація державної і комунальної власності.

Подано об'ємну характеристику українських і зарубіжних наукових досліджень цього феномену як універсального соціального явища, яке стало загальносвітовою проблемою.

Досліджується ефективність функціонування в Україні чинних антикорупційних механізмів, обгрунтовується необхідність їх суттєвого удосконалення та створення нових. У зв'язку з цим аналізується досвід протидії корупції в окремих розвинутих країнах, рекомендації міжнародних організацій з цієї проблематики, що дозволило автору визначити головні механізми та напрямки роботи щодо посилення боротьби з корупцією в Україні. Йдеться про соціально-політичні, економічні, організаційні, духовні й морально-етичні заходи протидії цьому злу.

Ключові слова: корупція, політика, соціальна сфера, економіка, соціальний простір, політичний процес, громадське суспільство, правова держава, державна служба.

Аннотация

Невмержицкий Є. В. Коррупция как социально-политический феномен. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Институт политических и этнонациональных исследований им. И. Ф. Кураса НАН Украины, Киев, 2009.

Работа посвящена комплексному анализу коррупции как социально-политического явления. Её актуальность обусловлена тем, что в условиях недостаточно развитых демократических традиций, низкого уровня политико-правовой культуры общества, несовершенства законодательства, неэффективной деятельности властных институтов, сложности переходного этапа развития страны, связанного, в первую очередь, со сменой форм собственности и политического режима, - коррупция стала реальной угрозой построению в Украине гражданского общества и правового государства. Она поразила большинство сфер общественной жизни, создает в стране социальную напряженность, тормозит становление в Украине правового государства.

Диссертация посвящена научному осмыслению этого феномена, всех его составных частей и аспектов, прежде всего политических, социальных, экономических и правовых. Произведён углублённый историко-политологический анализ этого явления, его содержания и сущности. Особенностей коррупции в переходном украинском обществе, форм её проявлении, а также причин и условий, её порождающих. Сделан вывод, что это сложное, системное социально-политическое явление, комплексный ассоцильный феномен, который поражает, прежде всего, институты власти и управления.

Раскрывается сущность и содержание политической коррупции и факторов которые влияют на ее распространения. Исследуется эффективность функционирования в Украине действующих политических институтов и государственных механизмов, обосновывается необходимость их существенного усовершенствования и создания новых. В связи с этим анализируется опыт предупреждения и искоренения коррупции в странах развитой демократии, а также международно-правовые акты по этой проблеме, что позволило диссертанту обозначить основные направления работы по приведению национального антикоррупционного законодательства в соответствие с международными стандартами.

Значительное внимание уделено перспективам искоренения коррупции в Украине, путям решения этой проблемы. Всесторонне исследуются вопросы административной реформы, функционирования государственного аппарата, становление институтов гражданского общества, совершенствования как специального, так и экономического, банковского законодательства, системы государственного контроля, вопросы обеспечения ответственности государственных служащих, их аттестации, декларирования доходов, разработки Кодекса их поведения, депутатского и судейского иммунитета. Углубленно анализируются механизмы противодействия проникновению коррупции в правоохранительные и контролирующие органы, в другие структуры государственного аппарата.

Ключевые слова: коррупция, политика, социальная сфера, политический процесс, гражданское общество, социальное пространство, экономика, государственная служба, правовое государство.

Summary

Nevmerzhytskiy E. V. Corruption as Social-Political Phenomenon. -Manuscript.

Thesis for Doctor in Political Science degree in speciality 23.00.02 - political institutions and processes. - I. Kuras Institute of Political and Ethnic-National Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2009.

The manuscript is devoted to the complex analysis of corruption as a social-political phenomenon. Corruption historiography and its modern content are maximally full represented and systematized. There are examined principal reasons which initially affected on corruption prevalence in Ukraine and its influence on Ukrainian society development, and analyzed correlation and interplay of corruption and organised crime and mafia. It is proved that corruption is produced inside social sphere, which includes politics, economics and public society. It's considered essence and content of political corruption, corruption as social-economic phenomenon, forms and ways of its manifestation in present Ukrainian society. It's mentioned that the most important factor which stimulated corruption growth in the country was “shock” therapy of economic reforms and first of all rash privatization of state and municipal property.

Substantial characteristic of Ukrainian and international scientific researches of this phenomenon, as the universal social phenomenon which became a world-wide problem is given.

Function efficiency of valid anticorruption mechanisms in Ukraine is examined, and the necessity of its substantial improvement and creation of new one are grounded. In this connection the experience of corruption counteraction in developed countries and recommendations of international organizations on this issue are analysed and that allowed the author to define principal mechanisms and directions to strengthening of fight against a corruption in Ukraine. The matter is about social-political, economic, organizational, spiritual and moral-ethic actions of counteraction this evil.

Key words: corruption, politics, social sphere, economy, political process, public society, rule of law, legality, government service.

Размещено на Allbest.ru