Державотворчі ідеї у політичній думці доби гетьманщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 32(477)(09)"15/17"

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Державотворчі ідеї у політичній думці доби гетьманщини

23.00.01 - теорія та історія політичної науки

Куташев Ігор Вікторович

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Київському національному університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор політичних наук, професор Обушний Микола Іванович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри політології.

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор Кресіна Ірина Олексіївна, Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, завідувач відділу правових проблем політології;

доктор історичних наук, професор Майборода Олександр Микитович, Інститут політичних та етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Курсана НАН України, заступник директора з наукової роботи;

доктор політичних наук, професор Салтовський Олександр Іванович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри політичних наук.

Захист відбудеться 15 грудня 2008 року о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033 Київ, вул.. Володимирська, 60, к. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Київ, вул.. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 10 листопада 2008 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Постригань Г.Ф.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Сучасна Україна є спадкоємицею державницьких традицій попередніх поколінь автохтонів, що мешкали на її теренах. Свідченням цього є те, що нерідко ці традиції визначають суспільну і духовну складову сучасної української політики. Козацька держава другої половини ХУІ - ХУІІІ століть залишила по собі колосальну політичну спадщину, знання та використання здобутків якої не тільки збагачує державницький досвід України, але і при творчому її використанні дає змогу уникнути багатьох помилок. Цей досвід та уроки Козацької держави дають змогу запобігти багатьом помилкам, котрі були допущені українськими гетьманами в ХУІ--ХУІІІ ст., що зрештою і призвели до втрати Козацької держави.

Державотворчі ідеї у політичній думці доби гетьманщини стали джерелом для розробки багатьох сучасних політичних концепцій. Ці політичні підходи є актуальними і для сучасної української державності, тому вивчення та аналіз державотворчих ідей у політичній думці доби гетьманщини сприяє розвитку як сучасної політичної науки, так і практичних політичних процесів в Україні.

Дослідження доби гетьманщини, які провадилися до цього часу, акцентували в основному увагу на історичних, філософських, правових, культурних проблемах. Ми ж робимо головний акцент на політологічному дослідженні державотворчих ідей доби гетьманщини. Наразі, є всі підстави стверджувати, що державницькі ідеї в Україні, не дивлячись на багатовекторність політики гетьманів, розвивалися у загальноєвропейському руслі - утвердження національної державності.

Актуальність дослідження визначається також новим поглядом на політичні концепції мислителів Козацької держави, зокрема акцентуванням уваги на тому, що політика українських гетьманів була орієнтаційною і багатовекторною. Важливим є порівняння великодержавницьких і національних концепцій ідеологів-просвітників.

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю подальшого вивчення, допоки належно не оціненого теоретичного і практичного досвіду державотворення, накопиченого у добу гетьманату, та його використанням у сучасних умовах незалежного розвитку України.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами визначається тим, що дане дисертаційне дослідження виконане на кафедрі політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Воно є складовою частиною комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми державотворення України», науково-дослідницьких тем філософського факультету «Філософська та політична освіта в Україні на перетині тисячоліть» (01БФ041-1) та «Дослідження соціокультурних перетворень в історичному досвіді та сьогоденні української спільноти» (06БФ-34-01), та ««Історія формування і розвитку української держави» (№ 01БФ046-01), включеної до тематичного плану історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у з`ясуванні суті державотворчих ідей у політичній думці доби гетьманщини, особливостей їх розробки у різні історичні періоди та різними мислителями і гетьманами, визначенні місця та ролі у практичному становленні та розвитку української державності.

У відповідності до поставленої мети дисертаційного дослідження необхідним було вирішити такі основні завдання:

- проаналізувати джерела, в яких розроблялися державницькі ідеї доби гетьманщини, зокрема: політико-правові документи антропоцентричного спрямування та їх роль у розвитку української політичної думки; праці релігійно-богословського спрямування та їх вплив на формування ідей державності у політичній думці доби гетьманщини;

- провести аналіз праць вітчизняних та зарубіжних вчених, котрі досліджували зародження і становлення державницьких концепцій в добу Козацької держави та виявити основні тенденції розвитку політичної думки періоду їх занепаду;

- висвітлити концепції обґрунтування ідей української державності та гуманізму у контексті конфесійного патріотизму;

- проаналізувати концепцію державності у політичній спадщині С.Оріховського;

- дати аналіз державницьких поглядів у працях ідеологів релігійного протистояння;

- оцінити утопічні ідеї державності І.Вишенського;

- представити сучасний погляд на концепції національної державності у політичній думці Козацької держави;

- дослідити ідеї державності у джерелах епохи козацьких національно-визвольних повстань;

- проаналізувати ідеї автономності та незалежності у політичних поглядах гетьманів Козацької держави;

- визначити особливості розвитку політичних концепцій у добу руйнації гетьманщини;

- проаналізувати великодержавницькі та національні концепції державності у політичних поглядах мислителів-просвітників доби гетьманщини.

Об`єктом дисертаційної роботи є політична думка доби гетьманщини.

Предметом дисертаційної роботи є державницькі ідеї доби гетьманщини.

Методи дослідження. У дисертації в основу методології покладено політологічний аналіз, а також використовуються ряд широко вживаних методів соціогуманітарних наук, зокрема діалектичний з метою розкриття внутрішніх факторів становлення і розвитку державотворчих ідей у політичній думці доби гетьманщини; проблемно-хронологічний з метою дослідження еволюції ідей державності у політичних концепціях доби гетьманщини; порівняльно-історичний для аналізу ідей державності у політичних концепціях різних епох та проведення між ними паралелей; структурно-функціональний для дослідження взаємовпливу ідей державності на тогочасні політичні процеси, а також на взаємодію різних станів та верств українського суспільства; контекстуальний аналіз та інтерпретаційний синтез з метою представити аналіз джерел, у яких розроблялися ідеї державності.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у тому, що вперше у вітчизняній політичній науці на основі широкого кола джерел, у тому числі й тих, що введені автором у науковий обіг, доведено, що державотворчі ідеї доби гетьманщини, незважаючи на залежність українських земель від сусідніх держав, орієнтаційну багатовекторність гетьманів та тогочасних мислителів, розвивалися у руслі європейської політичної традиції. У межах проведеного дослідження обґрунтовано наступні положення, які визначаються новизною і виносяться на захист:

- вперше в політичній науці застосовано комплексний підхід до аналізу вивчення державотворчих ідей доби гетьманщини і на його основі визначено авторське розуміння місця і ролі Козацької державності на шляху утвердження незалежної української держави;

- вперше на основі виявлених нових документальних джерел доби Відродження визначено місце і роль конфесійного патріотизму в добу гетьманщини, розкрито його зміст. Доведено, що з появою конфесійного патріотизму, тобто з наданням вірі політичного значення, розпочинається розробка державницьких ідей С.Оріховським та іншими мислителями доби гетьманщини у контексті захисту прав і свобод українського народу та православної віри;

- поглиблено розкриття внеску представників так званої «католицької русі», тобто українців римо-католицького віросповідання, в суспільно-політичні процеси в Україні, зокрема їх прагнення зберегти і продовжити державницькі традиції Київської Русі, сформувати ідеологію української національної еліти. На основі цього аналізу доведено правомірність твердження про те, що для українців православна віра і національна приналежність тісно взаємопов'язані. Поява Козацької державності стала тому підтвердженням;

- вперше виявлено взаємозв`язок політичних та релігійних ідей, що містяться у працях мислителів релігійно-богословського спрямування, зокрема Г.Смотрицького, Х.Філалета, М.Смотрицького, К.Острозького, І.Потія, автора анонімного трактату «Пересторога», у яких боротьба за віру набуває значення боротьби за власну державу. Вперше для означення цих мислителів введено в науковий обіг поняття «ідеологи релігійного протистояння», бо всі вони представляли певну ідеологію. Показано, що їхні державницькі концепції були позначені виразним домінуванням національних інтересів, тенденцією до утвердження певного політичного статусу тогочасної України. Конфесійне питання стимулювало висунення на порядок денний питань суспільно-політичних, творення державницьких концепцій та осмислення складових частин держави. Доведено, що державницькі ідеї у працях учасників релігійно-богословської дискусії, зокрема ідеологів релігійного протистояння, позначені рисами європейської Реформації та особливостями національного контексту. Українські мислителі гармонійно поєднали особливості політичного розвитку в Україні та визначальні світові суспільно-політичні тенденції;

- набуло подальшого розвитку розкриття змісту українського утопічного ідеалу держави у спадщині І.Вишенського. Він творив свою державницьку концепцію всупереч і напротивагу існуючому суспільному ладу, державній системі Речі Посполитої. Його концепція була спрямована на захист прав простого українського народу, тому у ній актуалізовано ідею соціальної рівності;

- обґрунтовано авторську періодизацію розвитку політичної думки доби Козацької держави. Перший період - кінець ХУІ - середина ХУІІ століть - час козацьких національно-визвольних повстань, які підготували війну під проводом Б.Хмельницького. Другий період - середина ХУІІ століття - 1710 рік, що представлений державницькими концепціями Б.Хмельницького, І.Виговського, Д.Дорошенка, І.Мазепи. Третій період - етап руйнації гетьманщини, що тривав з 1710 року до кінця ХУІІІ століття. У цей час відбувався занепад державницьких концепцій;

- виявлено нові аспекти взаємозв'язку ідей державності та правителя в епоху козацьких національно-визвольних повстань із традиціями Києворуської держави та особливостями розвитку політичного життя в Україні межі ХУІ - ХУІІ століть. Державницькі ідеї цього часу характеризуються розробкою ідеї князівсько-козацької України й орієнтацією на протекторат іншої держави. У цей час ряд мислителів, зокрема Й.Верещинський, С.Пекалід, М.Пашковський та ін., творять свої державницькі концепції відповідно до світогляду доби Відродження та згідно з позиціями молодої Козацької держави. Водночас формуються державницькі концепції, що є виключним породженням саме Козацької держави, стали виявом її політичних позицій і настанов. Це спостерігаємо у працях К.Саковича, Куруківському трактаті, Ю.Немирича;

- вперше проведено політологічний аналіз ідей автономності та незалежності у контексті політичних поглядів гетьманів Козацької держави. Доведено, що протягом тривалого періоду українські гетьмани провадили орієнтаційну політику, котра коливалася між різними державами. Кожен із гетьманів розумів цю політику по-своєму. Політику, що була більшою мірою спрямована на утвердження незалежності України, провадили Б.Хмельницький, І.Виговський, П.Дорошенко, І.Мазепа. Їхня орієнтаційна політика хоч і передбачала союз з іншою державою, але він мислився як рівноправний союз. Міжнародна політика гетьманів періоду розвою Козацької держави будувалася на ідеї автономності України під протекторатом іншої держави. Вважаємо, що зародки ідеї незалежності були, але вона не розвинулася такою мірою, щоб стати домінуючою;

- на новому науковому рівні доведено, що у добу руйнації гетьманщини, після поразки гетьмана І.Мазепи державницькі концепції починають занепадати, що було зумовлено залежністю України від Росії. Натомість у середовищі української еліти відбувалося осмислення політичного буття історичного минулого українського народу. В основі політичного мислення діячів цього періоду лежить обґрунтування природного права кожного народу на власну державу, хоч на практиці більшість із них додержувалися орієнтаційної політики, і поряд із патріотичними концепціями розвиваються догмати російської імперіалістичної доктрини;

- набули подальшого аналізу великодержавницькі концепції ряду церковних діячів проросійського спрямування (Ф.Прокоповича та С.Яворського), котрі по-суті ігнорували національні інтереси. Натомість вони успішно послуговувалися великодержавницькими ідеями сусідньої російської держави;

- поглиблено аналіз ідей державності у політичних поглядах мислителів-просвітників національного спрямування (С.Климовського, М.Козачинського, Я.Козельського), які вибудовували свої державницькі концепції відповідно до європейського просвітницького контексту. Ці концепції стали важливим внеском у збереження українських державницьких традицій, їх розвиток у нових історичних і політичних умовах.

Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження визначається введенням до переліку політичних джерел доби Козацької держави низки нових праць, результати даного дослідження є важливими для написання інших наукових розвідок, присвячених добі гетьманщини, розробки нових державницьких концепцій.

Результати дослідження можуть бути використані у навчальному процесі на філософських, історичних, юридичних факультетах вищих навчальних закладів при укладанні та читанні курсів політології, історії політичних учень, історії політичної думки України, історії України, українознавства, спецкурсів з української політичної науки ХУІ--ХУІІІ ст. тощо.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні теоретичні положення та висновки дослідження були оприлюднені на наукових конференціях філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Дні науки філософського факультету» (м. Київ, 2005 р., 2006 р., 2007 р.), міжнародній конференції «Поведінкові типи в українському соціокультурному середовищі: історичний досвід та аналіз тенденцій» (25 жовтня 2007 р., м. Київ) та ін.

Публікації. За результатами дослідження опубліковано індивідуальну монографію, 21 наукову статтю у фахових виданнях, визначених переліками ВАК України, 4 тез за матеріалами конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п`яти розділів з чотирнадцятьма підрозділами, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 446 сторінок, список використаних джерел включає 303 найменування обсягом 26 сторінок.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано наукову і практичну значущість теми, проаналізовано стан її розроблення, визначено мету та завдання дослідження, виділено його об`єкт і предмет, сформульовано новизну дослідження, теоретичне і прикладне значення одержаних результатів дослідження, наведено інформацію про їх апробацію та зв`язок роботи з науковими темами Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні підходи дослідження ідей державності доби гетьманщини» присвячено вивченню та аналізу теоретико-методологічних підходів дослідження державотворчих ідей в епоху гетьманщини. Аналізується сучасний стан вивчення даної проблеми та методологія дослідження. Аналізуються джерельна база політичної думки доби Ренесансу, зокрема ідеї державності у політико-правових документах епохи Відродження та роль праць релігійно-богословського спрямування у розвитку ідей державності.

У підрозділі 1.1. Стан наукової розробки проблеми та методологія дослідження акцентується увага на дослідженні державотворчих ідей доби гетьманщини, на їх своєрідності, що вимагає спеціальних підходів до їх вивчення та застосування у цьому контексті загальних методів сучасної політологічної науки.

Політична думка доби гетьманщини у дослідженнях українських вчених ХІХ-ХХІ століть - окрема група джерел, котрі представляють процес осмислення та інтерпретації даної проблеми, містять різні концепції та оцінки політичної думки доби Відродження, періоду релігійно-богословської дискусії та Козацької держави у новітню епоху. Про це йдеться як у працях вчених України, так і дослідженнях діаспори. Для глибшого з`ясування існуючих здобутків вчених виділяємо наступні групи джерел: праці, присвячені вивченню політико-правових документів антропоцентричного спрямування у розвитку української політичної думки; праці, присвячені студіям над джерелами релігійно-богословської дискусії, котрі мали вплив на формування політичної думки гетьманщини; праці, присвячені осмисленню козацьких джерел у системі політичної думки гетьманської доби. У межах кожної групи джерел проаналізовано праці за хронологічним принципом, що дає змогу у ретроспективі уявити процес формування політичної думки.

Політична думка доби гетьманщини загалом стала предметом вивчення у працях таких видатних українських мислителів, як М.Грушевський, І.Франко, Д.Дорошенко, М.Костомаров, М.Драгоманов, П.Куліш, В.Липинський, О.Оглоблин та ін. Політична думка доби Відродження (ХУІ--поч. ХУІІ ст.) розглядається у працях Я.Дашкевича, І.М.Голєніщева-Кутузова, В.Нічик, В.Литвинова, М.Кашуби, Я.Стратій, С.Маслова, Б.Кравціва, Д.Наливайка, О.Зілинського, Я.Ісаєвича, М.Обушного, П.Саса, Б.Кухти, Ф.Кирилюка та ін. Більшою мірою дослідники акцентують увагу на філософському і культурологічному значенні предмету вивчення.

Дослідженню релігійно-богословської дискусії присвячені розвідки О.Левицького, Н.Полонської-Василенко, Ю.Федоріва, В.Липинського, І.Огієнка, Я.Ісаєвича, М.Кашуби, В.Ульяновського, І.Захари, В.Кондзьолки, К.Копержинського, А.Пашука, Я.Стратій, В.Харитонова, П.Яременка, О.Прокошина, П.Кралюка, О.Матковської, І.Паславського, В.Нічик, В.Литвинова та ін. Вчені в основному досліджують релігійну сторону дискусії та її вплив на формування філософських і культурних тенденцій в Україні.

Вивченню козацьких джерел присвячена велика кількість праць, в яких зроблено акцент на історичному аспекті в діяльності козацтва. Так, становлення Козацької держави, козацтво як державницьку силу досліджували Д.Яворницький, В.Антонович, І.Крип`якевич, у часи незалежності України - В.Нічик, М.Кашуба, М.Обушний, П.Сас, В.Сергійчук, О.Салтовський, В.Голобуцький, С.Величенко, Д.Наливайко, Н.Яковенко, А.Макаров, Т.Чухліб, В.Мадісон, О.Майборода та ін.

Добу розквіту Козацької держави та її політичної думки вивчали М.Грушевський, Д.Дорошенко, В.Винниченко, В.Шевчук, О.Салтовський, О.Апанович, І.Борщак, О.Оглоблин, М.Обушний, В.Смолій та ін. Особлива група праць присвячена вивченню Хмельниччини - розвідки С.Томашівського, М.Кордуби, В.Липинського, Д.Дорошенка, Г.Карпова, В.Сергєєвича, Н.Дьяконова, Н.Коркунова, В.Макотіна, М.Слабченка, Б.Нольде, В.Мякотіна, М.Драгоманова, О.Апанович, А.Яковліва, Я.Дзири, Я.Федорука, М.Бушина, В.Коваля, М.Дмитренка, Л.Горенка, А.Горкуна, В.Смолія, В.Степанкова, С.Полтавця, М.Хилька та ін. Інші державницькі концепції даного періоду вивчали М.Грушевський, Д.Дорошенко, М.Андрусяк тощо. Темі І.Мазепи присвячені дослідження О.Лазаревського, С.Килимника, І.Борщака, В.Доманицького, Р.Млиновецького, М.Андрусяка, О.Апанович, М.Карпенка, В.Шевчука, Т.Чухліба та інших вчених. До періоду занепаду Козацької держави зверталися вчені І.Борщак, О.Прицяк, А.Слюсаренко, О.Трохимчук, М.Трохимчук, Я.Малик, В.Чуприна, Ф.Кирилюк, В.Горський, Р.Іванченко, Л.Нагорна, А.Коцур та ін. Ідеї державності в політичних поглядах мислителів-просвітників доби гетьманщини вивчали П.Гнатенко, В.Горський, В.Дмитриченко, В.Іваньо, І.Захара, М.Кашуба, Л.Коваленко, С.Маслов, П.Морозов, В.Нічик, Г.Нудьга, Ф.Плотнір, А.Пашук, М.Рогович, В.Смирнов, О.Соболевський, І.Чистович та ін.

Зважаючи на внесок названих вище вчених, все ж зауважимо, що у їхніх працях не проводиться комплексний аналіз державницької думки доби гетьманщини. Не достатньою мірою вивчені концепції національної державності у політичній думці Козацької держави, фактично не досліджувалися монархічно-абсолютистські концепції у політичних поглядах мислителів-просвітителів доби гетьманщини. У дисертації саме цим та деяким іншим малодослідженим аспектам політичної думки доби гетьманщини і приділяється найбільша увага.

Для більш ґрунтовного осмислення джерельної основи політичної думки доби гетьманщини було опрацьовано фонди Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського та фонди Центрального державного історичного архіву України в м. Києві. Зокрема, робота з архівними документами дала змогу по-новому оцінити політичні позиції ідеолога-просвітника С.Яворського.

У працях українських вчених ХІХ-ХХІ століть бачимо процес осмислення феномену ідеї державності у політичній думці доби гетьманщини. У ХІХ столітті, як правило, цей феномен досліджувався в історичному контексті. У радянські часи підхід до даної проблеми визначався виключно радянською ідеологією. Натомість в діаспорі побачило світ багато праць, в яких політична думка доби гетьманщини аналізувалася з об`єктивних наукових позицій. Після проголошення незалежності України епоха Козацької держави та створена в її часи документація досліджуються з позицій політичної науки.

Автор користується саме цією позицією при дослідженні державотворчих ідей доби гетьманщини. Принципи, які використовуємо у даному дослідженні, формуються на основі теоретичних узагальнень та практичних висновків щодо даної проблеми. Вони зумовлюються політичним аналізом фактів, тобто тих процесів, явищ і подій, з яких випливають зміст і природа державотворчих ідей у політичній думці доби гетьманщини. Методологію, методику і теорію вивчення проблеми державотворчих ідей у політичній думці доби гетьманщини становлять напрацювання у галузях політичних, історичних, філософських, юридичних теорій наукового пізнання. Доцільність застосування методу групового дослідження зумовлена тим, що державотворчі ідеї формувалися різними гетьманами і наближеними до тих політичними групами. З огляду на це доцільним є акцентування уваги на відмінностях політичних концепцій, визначених різними групами. Метод порівняльного аналізу дає змогу порівняти державотворчі концепції різних гетьманів і на основі компаративістського аналізу виділити особливості кожної з них.

Важливими для нашого дослідження є такі компоненти порівняльної політології, як об`єкти порівняльного аналізу, зокрема політичні системи Козацької держави та їхні складові, внутрішньополітичні фактори розвитку Козацької держави, взаємодія в її межах головних політичних сил, зокрема гетьмана та його оточення, козацької старшини, війська, інтелігенції, широких кіл населення; параметри порівняння, зокрема стабільність, ефективність, структура і функції, способи досягнення цивільної згоди при виробленні державних рішень, соціальна політика, ідеологія; способи порівняння, зокрема історико-генетичний, структурно-функціональний, порівняння умов; види порівняння, зокрема вертикальне, що передбачає зіставлення однотипних структур усередині країни на різних рівнях політичної ієрархії. Застосовуючи порівняльний метод дослідження, аналізуємо факти, що у ретроспективі представляють становлення і розвиток державотворчих концепцій у політичній думці доби гетьманщини, виявляємо їхні спільні та відмінні риси, причини їх реалізації чи не реалізації на практиці, визначаємо їх вплив на становлення загальної політики Козацької держави.

Метод системного аналізу необхідний для того, аби дати повний аналіз політичної системи Козацької держави та проаналізувати взаємодію окремих його систем. Метод структурно-функціональний необхідний для визначення головних структур політичної системи Козацької держави та аналізу здійснюваних ними функцій. Адже політична система являє собою не лише взаємодію її структур, а є також функціонуючою, динамічною системою, яка постійно змінюється. Головна мета застосування структурно-функціонального методу полягає в кількісній оцінці тих можливих структурних змін, до яких дана система може пристосовуватися і тих політичних концепцій, які при цьому розвиваються. Емпіричні методи, зокрема технологія підбору і вивчення документів, контент-аналіз, експертні оцінки дають змогу дати детальний аналіз досліджуваних джерел.

Методи суто політологічних досліджень, зокрема порівняльно-історичні (історичний опис, конкретний аналіз, періодизації, проблемно-хронологічний, ретроспективний, прогнозний та ін.) дають змогу вивчати державотворчі концепції доби гетьманщини у їхньому зв`язку, а також в умовах тих політичних обставин, в яких кожна з них формувалася. За допомогою цих методів виявляємо закономірності становлення і розвитку кожної з концепцій. Посередництвом емпіричних методів досліджуємо політичну поведінку українських гетьманів, внаслідок якої формувалися їхні державотворчі концепції, вивчаємо вплив різних факторів на політичні процеси, які зумовлювали особливості цих концепцій.

У підрозділі 1.2. Джерельна база дослідження ідей державності доби Ренесансу аналізуються політико-правові документи цього періоду та праці релігійно-богословського спрямування. Ці джерела по-суті містять повний спектр суспільно-політичних проблем, що постали у добу Відродження. Серед них: високий рівень національного самоусвідомлення української еліти, роздуми українців про суть та природу держави і правителя, ідея природного права, ідея громадянського патріотизму, ідея князівської держави в Україні. Осмислення українськими мислителями цих суспільно-політичних проблем відбувалося у контексті західноєвропейської гуманістичної суспільно-політичної традиції, але водночас воно набувало національного забарвлення. Праці українських політичних мислителів доби Відродження стали тією світоглядною базою, котра сприяла гуртуванню українського народу у вирішальний період його національного становлення. Вони склали ідеологічну основу у підготовці майбутньої національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.

Національна свідомість українців в епоху Відродження виявлялася на рівні етнічної свідомості, конфесійної, політичної ідентифікації. На противагу твердженню про ренесансний космополітизм є підстави наголошувати на національній самоідентичності українців. Підтвердженням цього є хоча б той факт, що вони мали подвійні та навіть потрійні прізвища: Станіслав Оріховський-Роксолан, Іван Туробінський-Рутенець, Павло Кросненський-Рутенець Русин, Георгій Тичинський-Рутенець, Григорій Чуй-Самборський Рутенець. У створених ними етико-політичних концепціях громадянського гуманізму на перше місце ставилися принципи спільного блага. Відповідно до цього осмислювалися ідеї справедливості у суспільстві, свободи, патріотизму. Під їх впливом формувалися республіканські ідеали, а також етнічна і національна свідомість.

Релігійно-богословська полеміка мала визначальний вплив на формування державотворчих ідей доби Відродження. Вона засвідчила зростання рівня національної свідомості українців, які починають відчувати себе окремою соціальною структурою. Це відчуття особливо було помітне в період гетьманської держави. Наразі, є підстави стверджувати, що ряд мислителів цього періоду дивилися на Україну як складову і провінцію інших держав, однак вони не заперечували права українського народу на самовизначення. Окремі з них навіть роблять серйозні спроби підняти статус України, наблизити її до політичного рівня Литовського князівства чи Польського королівства.

Унія 1596 року сприяла формуванню групи представників римо-католицької конфесії в Україні, які відчували себе українцями, незважаючи на те, що не були православними. У середовищі православного українства з`являється й утверджується ототожнення, що українці-руси - це суто православні. Ідея унії мала й позитивні аспекти, адже саме представники римо-католицької конфесії в Україні та українські уніати ставили за мету інтегрувати Україну в систему європейської політики, культури та освіченості. Щодо цього православні дуже часто висловлювали ідеї своєрідного національного консерватизму, не надаючи уваги важливості факту інтеграції України у контекст західноєвропейських держав, тобто далі від Московського князівства. Вони абсолютизували ідею православної віри. І саме ця абсолютизація зіграє визначальну роль у політиці Богдана Хмельницького. Крім того, православні не надавали особливого значення можливості існування української держави, а зводили національну самодостатність до проблеми утримання східної віри незалежною від протекторату папи римського. Тобто, у цей час православна віра набула більшого поширення, ніж ідея української державності.

Політичний аспект релігійно-богословської дискусії представлений у працях мислителів-полемістів, зокрема Христофора Філалета, Клірика Острозького, Мелетія Смотрицького, автора «Перестроги» та ін. Ці праці є своєрідними політичними програмами, що були зумовлені тогочасними соціальними проблемами і політичними роздумами. Головне їхнє завдання - запобігти експансії католицизму на православ`я та вивести православну церкву з кризи, а також прагнення привести у відповідність із політичними інтересами Козацької держави, котра починала стверджуватися як серйозний політичний інститут.

Розділ 2. Джерельна база дослідження ідей державності доби козацької держави присвячено аналізу державотворчих ідей у джерелах часів становлення, розвитку і занепаду Козацької держави. Досліджується джерельна база, в яких ці ідеї розроблялися, порівнюється стан державотворчих ідей у різні періоди існування гетьманщини. З огляду на те, що виникнення цих праць і документів було зумовлено конкретними суспільно-політичними обставинами та з метою систематизації поділяємо їх на три типи. Перший - джерела доби становлення Козацької держави (кінець ХУІ - середина ХУІІ століття), тобто до національно-визвольної війни Б.Хмельницького. Другий тип джерел охоплює пам`ятки, котрі творилися від середини ХУІІ століття до 1710 року, тобто поразки гетьмана Івана Мазепи. Третій тип - джерела, котрі представляють занепад Козацької держави (від 1710 року і до кінця ХУІІІ століття). Уявляється, що такий поділ дає змогу виділити головні джерела козацької документації, котрі стали важливою складовою політичної думки доби гетьманщини, визначити їх домінантні ідеї, зокрема державотворчі. Загалом ці три групи праць і документів представляють тактику і стратегію Козацької держави, розробку її мислителями та діячами державотворчих ідей.

У підрозділі 2.1. Джерела періоду становлення Козацької держави досліджуються праці, в яких розкривається характер тогочасного українського суспільно-політичного мислення, і низка визначальних політичних тенденцій. Серед яких слід виділити перетворення козацтва на політичну силу, здатну витворити власну суспільну ідеологію. Першим кроком на шляху формування козацтва як організаційної сили стало національно-визвольне повстання під проводом С.Наливайка, у процесі якого було проголошено ідею автономної Козацької держави. Всі спроби інтегрувати козацтво у структуру Речі Посполитої виявилися малоефективними. Натомість ефективним на шляху організації козацтва було утворення територіальних полків у формі князівства, ідеологом чого був Й.Верещинський. Форми Козацької держави починають запроваджувати у реальне життя гетьмани П.Сагайдачний та М.Дорошенко.

Джерела цього часу свідчать про те, що ідеї створення Козацької держави були в центрі уваги тогочасних українських мислителів. Безперечно, Польща не була зацікавлена у такому процесові, адже це загрожувало виходом України з-під її впливу. Ці тенденції яскраво виявлені у Куруківському трактаті 1625 року, що став результатом козацько-польської війни того ж року. Цей документ - одне з найбільш яскравих свідчень послідовної та серйозної боротьби Польського королівства із зародками Козацької держави. На той час козацьке військо на чолі зі своїми лідерами йшли на компроміс, адже ще не були достатньо сильними для відстоювання своїх інтересів.

У підрозділі 2.2. Джерела періоду розвою Козацької держави аналізуються праці та документи доби гетьманщини, що стали ідеологічною основою боротьби козацтва за власну державність. Саме за цими джерелами можна визначити політичні цінності, суспільні орієнтації, ідейні основи козацтва. Підтвердженням цього є зокрема той факт, що вони засвідчують оформлення козацтва як політичного чинника, військової сили та ідейної течії.

Визначальною ідеєю другого типу джерел, котрі представляють розвиток державницьких ідей періоду гетьманщини, є поєднання ідеології Козацької держави з національно-визвольною боротьбою українського народу. До цього типу джерел відносимо праці мислителів, написані у період розгортання національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького до 1710 року, зокрема документацію Б.Хмельницького, І.Виговського, Ю.Хмельницького, І.Брюховецького, П.Дорошенка, П.Суховія, Д.Многогрішного, П.Іваненка, І.Мазепи, І.Самойловича та ін.

Фактично цей період починається гетьманування К.Косинського, а завершується поразкою І.Мазепи. Для розвитку ідеї державності у політичній думці він став визначальним і кульмінаційним, поєднавши зовнішню та внутрішню козацьку боротьбу. Основним супротивником Козацької держави була Польща, а потреба визволитися з-під її влади стала головною причиною національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького та відбудови української державності. Крім конфлікту між козаками і польським урядом, своєрідними були стосунки з Кримом, Туреччиною, Молдовою, Московією, котрі зумовлювалися конкретними суспільно-політичними обставинами та політикою того чи іншого гетьмана.

Отже, державотворчі ідеї періоду розвою Козацької держави репрезентують найвищий ступінь розробки ідеї державності у політичній думці доби гетьманщини. Саме у цей час українські державні діячі найближче підійшли до ідеї незалежної України, хоч через складні суспільно-політичні обставини вона не могла бути реалізованою у практичному житті.

У підрозділі 2.3. Джерела періоду занепаду Козацької держави аналізуються праці П.Орлика, І.Скоропадського, Д.Апостола, К.Розумовського та ін. Ці джерела засвідчують, що ідея української державності поступово втрачає свою актуальність і значущість з огляду на занепад Козацької держави та все більше підкорення України Росією.

Поразка І.Мазепи спричинила могутню реакцію московського царизму проти України, внаслідок якої розвиток державницьких ідей в українській політичній думці починає занепадати, як і сама Козацька держава. Основні політичні тенденції цього періоду визначаються тим, що зникає полонофільська орієнтація, але посилюються спроби знайти компроміс із Кримом і Туреччиною. Козацька старшина продовжує свої намагання утвердити автономний статус Козацької держави. Але ці намагання стають дедалі слабшими, а врешті Козацьку державу буде взагалі ліквідовано. Цей період окреслюється 1710 р. -- ХУІІІ століттям. Час від гетьманування І.Скоропадського до остаточного зруйнування Запорізької Січі у 1775 році характеризується своєрідним зламом ідеї козацької державності, занепадом визначальних її тенденцій. Навіть акція П.Орлика вже не могла відродити колишню велич і славу гетьманщини. З огляду на цю тенденцію козацтво виступає в основному авангардною силою у військовій політиці Московської імперії на Півдні України та допоміжною силою під час російських завоювань на півночі та заході.

Політичні мислителі цього періоду шляхом осмислення та інтерпретації найважливіших подій, політичної та військової діяльності гетьманів, кошових, полковників узагальнили складні шляхи розвитку державотворчих ідей на теренах України. У політичних працях цього часу особлива увага приділяється тим гетьманам, котрі змогли використати московські війська для власного утвердження, а з часом, переконавшись у загарбницькій політиці Росії щодо України та необхідності відбудовувати власну державу, стали на шлях боротьби за неї. Як правило, їхня доля була трагічною, зокрема І.Самойловича, але своєю діяльністю вони доводили факт існування Козацької держави та останніх потуг на шляху її збереження. Політичні та ідеологічні засади світогляду мислителів періоду занепаду Козацької держави зумовлювали їх прагнення максимально відобразити та пояснити причини і наслідки військової та героїко-патріотичної, міжусобної боротьби козацтва. Особливу увагу вони звертають на його ідеологічні прагнення, політичні розрахунки, програми, шляхи утвердження державотворчих ідей на практиці тощо.

Загалом вимальовується кілька головних тенденцій у політичному мисленні даного періоду. Перша тенденція утверджує національну ідею, шлях до якої бачиться через визволення, повстання проти іноземного поневолення. Представники другої тенденції культивують ідею національного піднесення України завдяки союзу Козацької держави з іноземними правителями. Представники третьої тенденції прагнуть до збереження Козацької держави під протекторатом російського царя. Представники четвертої стояли на позиції повного відступництва від національних ідей і підтримували політичне поглинання України Російською державою.

Отже, державотворчі ідеї доби занепаду Козацької держави засвідчують спроби зберегти та відродити права і вольності Козацької держави часів Б.Хмельницького. У цей час домінуючими були розроблена П.Орликом, П.Полуботком, Й.Кириленком ідея незалежності України та ідея автономності І.Скоропадського, Д.Апостола, К.Розумовського під протекторатом Москви.

У розділі 3. Ідеї державності в українській політичній думці доби відродження стверджується, що українська політична наука в останні десятиріччя ХХ - початку ХХІ століть суттєво розширила спектр своїх досліджень, включивши до нього праці мислителів-гуманістів доби Ренесансу, що дало змогу досліджувати ідеї державності на якісно новому рівні. У радянські часи ідея української державності у ХУІ столітті взагалі не вивчалася. Більше того, стверджувалося, що у цей час на українських землях був занепад політичного і культурного життя, а елементи слов`янського відродження, зокрема державного, було прийнято вбачати лише у діяльності князя Костянтина Острозького та діяльності організованого ним Острозького осередку. Але проголошена у цей час ідея конфесійного (віросповідного) патріотизму дає підстави говорити про те, що ідеї державності та прагнення втілити її на практиці ніколи не залишалися поза увагою українських мислителів.

У підрозділі 3.1. Ідеї української державності у контексті конфесійного патріотизму проведено політологічний аналіз доби Відродження (ХУ--першої половини ХУІІ століття). Він наочно засвідчує, що ідея держави, роль людини в її створенні, її гуманістична суть і призначення, а також різні складові та компоненти, як образ правителя, рівень його політичної культури і т. ін. були визначальними в суспільно-політичній думці того часу. Не випадково ідея державності цієї доби заклала основу для творення концепції Козацької держави, що постала в ХУІІ--ХУІІІ ст. і стала фундаментом для розбудови незалежної української держави у ХХ--ХХІ століттях.

У працях мислителів доби Відродження рельєфно окреслено концепцію сутності держави, подано осмислення таких її складових, як походження, пріоритет права, ідея спільного блага, ідеал свободи, проблема спадкової монархії, республіканська форма правління, осмислення постаті правителя, характеру війн, проблеми миру та нації тощо. Ці ідеї знайшли своє вираження у працях таких політичних мислителів доби Відродження, як Й.Верещинський, І.Домбровський, Ю.Дрогобич, П.Русин, М.Гусовський, С.Кленович, А.Чагровський, І.Туробінський-Рутенець, Г.Чуй-Русин, С.Пекалід, Я.Щасний-Гербут, С.Оріховський, І.Вишенський, І.Потій, М.Смотрицький, Христофор Філалет, Клірик Острозький та ін. Світське тлумачення ідеї держави має характер не лише етнічний чи релігійний, а й суто політичний. Мислителі роздумують над проблемами України, демонструючи високу національну свідомість та суспільну зрілість.

Особливо тут слід виділити представників так званої «католицької русі», тобто українців римо-католицького віросповідання, котрі зробили помітний внесок у суспільно-політичні та націотворчі процеси в Україні. До цього часу внесок діячів «католицької русі» у розвиток політичної думки України залишався мало дослідженим. Саме представники «католицької русі» прагнули сформувати ту політичну ідеологію, котру цілком правомірно можна назвати ідеологією української національної еліти, що ставила собі за мету зберегти державницькі традиції Київської Русі, продовжити і розвинути їх у нових історичних умовах.

Отже, у ХУІ - першій половині ХУІІ ст., у добу Відродження українські мислителі заклали підвалини для включення українців у загальноєвропейський контекст, де основною цінністю, що виростає з природного права, є вольність, а добровільне підданство подається як форма реалізації свободи. До цього часу руська ідея загалом зводилася до засади свободи як головного стрижня історичного буття народу. Саме через призму цієї категорії пояснювалася політична та етнокультурна ідентичність руського народу. А сама свобода є результатом природного права, державної, культурної, правої, релігійної традицій. Категорія свободи виступає у працях мислителів як загострене почуття політичної правосуб`єктності, вона була визначальною домінантою у соціальній свідомості. В основі руськості лежить елемент національного виміру - регіональний фактор, а не релігійний.

У своїх працях мислителі доби Відродження особливого значення надавали проблемі формування засад нації. Це призвело до того, що вона стала визначальною домінантою для творення державницьких концепцій у працях мислителів Козацької держави. Не зважаючи на те, що ренесансний гуманізм мав на українських землях характер явища елітарного, тобто фактично був відірваним від широких верств населення, культивувався у вищих сферах суспільства, він вплинув на народну свідомість, а головне - зробив вагомий вплив на формування ідей державності доби гетьманщини.

У підрозділі 3.2. Політичні ідеї у науковій спадщині С.Оріховського йдеться про філософське осмислення проблем держави мислителем доби Відродження. Він був одним із найвидатніших представників не лише філософської, а й політичної думки доби гетьманщини, оскільки розробив власну концепцію державності. В числі головних політичних ідей С.Оріховського слід назвати такі: визначення сутності держави, державного управління, місця та ролі правителя, проблеми війни і миру, ідеї природного права, патріотизму, свободи тощо.

Концепція державності С.Оріховського основується на засадах ідеології доби Відродження. Вона всебічно осмислються ним, спираючись на праці мислителів античності, Середньовіччя та своїх сучасників. При цьому С.Оріховський не наслідує їх, а критично аналізує, розробляє власну державницьку концепцію, котра стала важливою складовою частиною української політичної думки доби гетьманщини.

С.Оріховський не виступав за незалежний статус України, а фактично бачив її автономною частиною у складі Польського королівства. Тлумачачи державу як результат суспільного договору, що укладається людьми через їхнє вроджене прагнення до взаємної допомоги, він відстоював ідею єдності України. Наголошуючи на принципі спільного блага, основними ідеями якого є патріотизм, служіння державі, ідеї суспільної активності, що основуються на підпорядкуванні приватного інтересу спільному благу, мислитель закликав українців згуртуватися навколо української ідеї, хоча бачив її складовою польської державної ідеї. Актуалізуючи теорію природного права, зокрема думку про те, що справедливою є та держава, що забезпечує громадянам право на власність, свободу совісті, слова, право жити відповідно до власного розуму, Оріховський дуже близько підійшов до ідеї природного права кожного народу мати власну державу. Ця ідея буде пізніше розвинена його послідовниками під час творення Козацької держави. Тому цілком правомірно можна говорити про те, що політичні ідеї, наявні у науковій спадщині С.Оріховського, стали важливим внеском у розробку державотворчих ідей доби гетьманщини.

У підрозділі 3.3. Державницькі концепції у поглядах ідеологів релігійного протистояння аналізуються державотворчі ідеї мислителів-полемістів. Традиційно протягом тривалого часу у політичній та історичній науках вживався термін «учасники релігійно-богословської дискусії». Натомість поряд із ним уводимо термін «ідеологи релігійного протистояння», адже всі учасники цієї дискусії були представниками певної ідеології, а сама дискусія виникла за конкретних політичних обставин.

Загалом же державницькі ідеї у поглядах ідеологів релігійного протистояння (Г.Смотрицького, Х.Філалета, М.Смотрицького, Клірика Острозького, автора «Перестороги», І.Потія та ін.) є важливою складовою державотворчих концепцій доби гетьманщини. У їхніх працях зустрічаємо немало думок стосовно створення тієї чи іншої форми державності на теренах України. Відтак, ідеологи релігійного протистояння представляють українську версію реформаційної ідеології. Поєднання світогляду ренесансного гуманізму та реформаційної ідеології породило нове бачення суті держави. У цьому контексті боротьба за віру нерідко набувала яскраво вираженого політичного спрямування, а окремі праці, написані у цей період, стали не лише вагомою частиною української політичної думки доби гетьманщини, а й суттєвим кроком для утвердження ідеї державності на теренах України. Національна приналежність до українського народу, відчуття та осмислення зв`язку з його історією, зокрема князівською добою, були вагомими чинниками, котрі чинили моральний і політичний вплив на виховання певного світогляду народу напередодні визвольної війни 1648--1654 рр.

Загалом мислителі-учасники релігійно-богословської дискусії виявляють досить високий рівень національного самоусвідомлення. Деякі з них вважають Україну окремою державою, прагнучи підняти її до рівня Корони Польської чи князівства Литовського. Навіть представники римо-католицької русі мислили себе українцями незалежно від конфесійності. А у православному середовищі побутувало поняття, що русь - це православні. Всі мислителі намагалися ввести Україну у систему європейської освіченості. Часто православні висловлювали ідеї національного консерватизму, часто лише конфесійного, заперечуючи необхідність української держави, зводячи національну самодостатність до проблеми утвердження прав східної православної віри. Неодноразово поняття «Русь» в інтерпретації ідеологів релігійного протистояння включає в себе Україну та Білорусію, але часто бачимо чітке розмежування цих понять. Загалом Україна бачиться в межах колишнього Галицько-Волинського князівства із центром у Києві, часто поняття Русь вживається на означення лише України. Важливо, що Московська держава у поняття «Русь» не вводиться жодним із мислителів.

Отже, у державницьких концепціях ідеологів релігійного протистояння осмислюється унія як політичний феномен, ставиться на порядок денний суспільно-політичного життя ідея необхідності обмежити права Польщі на теренах України, православна віра розглядається як основна і необхідна умова буття українського народу та його держави, осмислюються проблеми війни і миру, свободи індивіда та народу, постать правителя, проблеми освіти, культури. Власне, жодне положення про державу, котре розроблялося ідеологами релігійного протистояння, не мислилося без релігійного впливу. Це і є визначальною рисою та особливістю їхніх державницьких концепцій.

У розділі 4. Національна державність у політичних поглядах мислителів козацької держави аналізуються ідеї політичного правління, державності та правителя. Вони стали новим етапом у розвитку ідеї державності на українських теренах, найвищим її виявом та реальною спробою бути реалізованими у практичному житті. Слід наголосити, що від самого початку ці ідеї, зокрема і перш за все ідея державності, мали так звану багатовекторну спрямованість, що було зумовлено залежністю України від сусідніх держав. Саме тому шляхи подальшого розвитку України завжди визначалися з огляду на позиції Росії, Польщі, Австро-Угорщини, Туреччини, Криму, Швеції тощо.

Проаналізовані у дисертації підходи щодо розвитку ідей державності доби Козацької держави дають автору підстави запропонувати наступну періодизацію. Перший період у розвитку політичної думки Козацької держави охоплює кін. ХУІ - середину ХУІІ ст. Це був час козацьких національно-визвольних повстань, які підготували війну під проводом Б.Хмельницького. Другий період розпочинається з середини ХУІІ століття і триває до 1710 року. Саме у цей час державницькі концепції досягають найвищого свого розвитку, робляться реальні спроби втілити їх на практиці. Головними досягненнями цього етапу є державницькі концепції Б.Хмельницького, І.Виговського, Д.Дорошенка, І.Мазепи та ін. творців козацької державності. Третій період - етап руйнації гетьманщини - розпочинається з 1710 року і триває до кінця ХУІІІ ст. На цьому етапі відбувається поступовий занепад у розвитку політичної думки гетьманщини, а державницькі концепції втрачають свою актуальність у політичному житті України. Запропонована періодизація, на думку автора, дає можливість дослідити і проаналізувати процес зародження, становлення і розвитку ідей державності у політичній думці доби Козацької держави у ретроспективі.

У підрозділі 4.1. Державницькі ідеї епохи козацьких національно-визвольних повстань аналізується період становлення державницьких концепцій, котрий накладається на епоху козацьких національно-визвольних повстань. У цей час державницькі концепції тільки починають зароджуватися і розвиватися. Слід підкреслити, що багато мислителів творять свої державницькі концепції як відповідно до світогляду доби Відродження, так і згідно з політичними позиціями молодої Козацької держави. Зокрема, йдеться про Й.Верещинського, С.Пекаліда, М.Пашковського та ін. Водночас формуються державницькі концепції, котрі є виключним породженням саме Козацької держави, стали виявом її політичних позицій і настанов. Цей процес спостерігаємо у працях К.Саковича, Куруківському трактаті, Ю.Немирича. Політико-філософське осмислення державницьких концепцій бачимо у працях Т.Євлевича та К.Транквіліона-Ставровецького.