Еволюція зовнішньої політики Китайської Народної Республіки в умовах реалізації стратегії "чотирьох модернізацій"

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

УДК: 327(510)

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Еволюція зовнішньої політики КНР в умовах реалізації стратегії «чотирьох модернізацій»

Спеціальність 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Гримська Марта Ігорівна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі країнознавства Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор ГОЛОВЧЕНКО Володимир Іванович, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри країнознавства

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор ШЕРГІН Сергій Олександрович, Дипломатична академія України при Міністерстві закордонних справ України, завідувач кафедри глобальних і регіональних систем

кандидат історичних наук, доцент ТАРАН Макар Анатолійович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету.

Захист відбудеться 23 листопада 2009 року о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10.

Автореферат розісланий 20 жовтня 2009 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.Ю. Константинов

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження пояснюється стрімким посиленням ролі й значення Китаю в сучасному світі протягом останніх десятиліть, що, без сумніву, належить до найвидатніших явищ глобального значення. Зміцнення національного суверенітету КНР і міжнародно-правове возз'єднання з нею британського Гонконга та португальського Макао, перетворення Китаю на другу в світі економічну державу (після США), суттєвий ріст її військового потенціалу, більш активна й відповідальна участь країни у світовій політиці дедалі потужніше впливають на перебіг основних міжнародних політичних і економічних процесів як на глобальному рівні, так і особливо на регіональному - в Східній, Південно-Східній, Південній і Центральній Азії.

Осмислення нової ролі КНР у світовій політиці й витоків поведінки держави на міжнародній арені цікавить правлячі еліти та ділові кола не лише в суміжних із Китаєм країнах, які складають його своєрідний «стратегічний тил», але і в географічно віддалених, у т.ч. великих, державах. Причому, поряд із інтересом, що виявляється до китайської політичної системи та її еволюції, феномену високих і стійких темпів економічного зростання, його внутрішніх причин і наслідків, масштабних соціальних програм, загальну увагу викликає зовнішня політика КНР, спрямована на гарантування її політичної, економічної й військової безпеки. При цьому об'єктом ретельного вивчення наукового загалу стають не лише спонукальні причини й форми вияву цієї політики, але і їхні можливі результати, що чинять безпосередній вплив на національні інтереси інших держав.

«Четверте покоління» керівників Китаю, до якого належать Голова КНР Ху Цзіньтао й Голова Держради Вень Цзябао, наголошує, що в концептуальному сенсі зовнішньополітичний курс країни продовжує спиратися на п'ять принципів мирного співіснування, які зберігають свою актуальність у сучасних умовах і сприяють розвиткові багатополюсного світу, демократизації міжнародних відносин і утвердженню справедливого та раціонального нового світового порядку. Водночас ретельного наукового дослідження вимагає така політика Китаю, що, з одного боку, виступає за «мирний розвиток» і будівництво «гармонійного світу», а з іншого - нарощує зусилля з модернізації армії та флоту, реалізує амбіційну космічну програму, посилює економічну й політичну присутність у різних регіонах світу, зокрема в багатих на ресурси країнах Африки й Латинської Америки.

Тому для ухвалення політичних рішень на «китайському напрямку» вітчизняним владним структурам і, передусім, зовнішньополітичному відомству України слід з'ясувати особливості «стратегічної поведінки» офіційного Пекіна на сучасному етапі «чотирьох модернізацій», що визначається насамперед цілями й характером «великої стратегії» КНР. Не менш важливо враховувати нинішню орієнтацію китайського керівництва на здійснення «наукової концепції розвитку», що координує темпи внутрішньої еволюції й зміни в міжнародній системі, а також ставить нові, досить амбітні, завдання перед китайською дипломатією. В складних умовах глобалізації КНР репрезентує унікальну модель економічного розвитку, в той час як народногосподарський комплекс США внаслідок, не в останню чергу, експансіоністської зовнішньої політики, істотно поступився своїми позиціями на світовому ринкові. Найважливіший результат реалізації «китайської моделі» - високі темпи економічного зростання й випереджаючий ривок у промисловому виробництві, що становить непересічну практичну значимість для України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи» (номер державної реєстрації 06БФ048-01).

Наукове питання, що вирішується в дисертації, полягає в з'ясуванні взаємозв'язку між зовнішньополітичною стратегією КНР на глобальному й регіональному рівнях та характеру й глибини її впливу на особливості функціонування постбіполярної системи міжнародних відносин і завдання суспільно-економічної модернізації країни.

Мета дослідження полягає в аналізі головних векторів еволюції зовнішньополітичної стратегії КНР в контексті глобальних і регіональних викликів її національній безпеці на етапі здійснення стратегії «чотирьох модернізацій».

Задля ефективного досягнення сформульованої мети дисертант зосередилася на вирішенні таких завдань:

- розкрити взаємозв'язок сучасної зовнішньополітичної стратегії КНР з головними засадами внутрішньої політики в контексті здійснення «чотирьох модернізацій»;

- дослідити характер впливу чинника глобалізації на трансформацію зовнішньополітичного курсу КНР;

- визначити місце й роль китайсько-американських взаємин у зовнішньополітичній стратегії КНР;

- з'ясувати геополітичні й безпекові засади китайсько-російського партнерства та визначити його перспективи;

- розкрити основні напрями т а ключові проблеми китайсько-японських взаємин;

- проаналізувати регіональний рівень реалізації зовнішньополітичної стратегії КНР і його значення для успішного завершення «чотирьох модернізацій».

Об'єктом дисертації є зовнішня політика КНР.

Предметом дослідження є зовнішньополітичні стратегії Китаю в контексті суспільно-економічної модернізації.

Методологія дослідження. До загальної методології, використаної в дослідженні, передусім слід віднести загальнонаукові методи, а саме: гносеологічний, історико-філософський, хронологічний, історико-генетичний та компаративний. Хронологічний метод (опис явищ і подій у часовій послідовності) та історико-генетичний (встановлення генетичних зв'язків між подіями та явищами, що відбуваються) дали можливість простежити загальну динаміку зовнішньополітичної діяльності Китаю та його головних контрагентів (США, Росія, Японія, Індія, Євросоюз) у зв'язку зі зміною міжнародної обстановки від холодної війни й розпаду біполярної структури до «плюралістичної однополярності» й формування поліцентричної системи міжнародних відносин.

Компаративний метод у дослідженні певним чином поєднується із системним підходом, оскільки, приміром, Китай, Індія й Росія є ключовими елементами регіональних систем - у даному випадку Східної й Південної Азії та пострадянського простору, на більш високому рівні - азійської системи міжнародних відносин, і на найвищому рівні - одними з головних (Китай і Росія) та потенційно провідних (Індія) елементів міжнародної системи. Системний аналіз дозволяє з'ясувати особливості відносин КНР зі США, КНР та Індії, КНР та Японії, Китаю й Росії в контексті програмування їхньої зовнішньої політики існуючою регіональною/міжнародною системою, що виступає зовнішнім середовищем по відношенню до системи двосторонніх взаємин.

Специфічні конструктивістські методи й прийоми міжнародно-політичної науки вжиті для з'ясування чинників, що обумовлюють природу суб'єктності КНР як глобального актора міжнародних відносин. Аналіз окремих складових китайської політичної ідентичності спирався на дискурсивний метод задля виявлення форм, у яких вона проявлялась, і взаємозв'язків між ними, а також на метод соціальної реконструкції для проникнення в сутність таких дискурсивних форм, розкриття їхнього власного змісту та інструментального значення для зовнішньополітичного позиціонування КНР.

В дослідженні використано окремі елементи геополітичного аналізу (вивчення взаємодії природних і суспільно-політичних чинників, що визначають політику великих держав і союзів держав; дослідження тенденцій змін геополітичної структури, тобто балансу сил, основних геостратегічних регіонів, геополітики провідних держав світу та ін.) для визначення різних підходів китайського, американського, японського, російського й індійського керівництва щодо просторової організації Азійсько-Тихоокеанського регіону, а, отже, відповідної проекції сили цими державами в найближчому оточенні. Своєю чергою, це допомогло встановити взаємонакладання «природних» сфер впливу КНР і Російської Федерації, Індії та Китаю, КНР та США, Китаю і Японії, що є вагомим конфліктогенним чинником у двосторонніх відносинах між ними. Серед прикладних методів дослідження варто зазначити й екстраполяцію та аналіз тенденцій зовнішньої політики окремих держав та світового розвитку. Метод екстраполяції дозволив перенести окремі характеристики відносин Китаю з південно-східними азійськими країнами на китайсько-індійські взаємини за умови схожості/відповідності системних параметрів відносин між країнами в першому і другому випадках.

Використаний у дисертації компаративний метод аналізу дозволяє з'ясувати й зміст трансформації китайських, американських, російських та інших зовнішньополітичних концепцій провідних міжнародних акторів, а також їхнє місце в регіональних підсистемах і світовій системі через порівняння потужності, впливовості, рівня та інтенсивності взаємодій Китаю, Сполучених Штатів, РФ із третіми країнами (Південної, Південно-Східної та Центральної Азії тощо). Вивчення ж окремих напрямів політики КНР у Центральній, Східній та Південній Азії базувалося на поєднанні методів та засобів із концепції діалектичного взаємозв'язку внутрішньої й зовнішньої політики, а також аналізові процесів формування та здійснення зовнішньої політики держави. А використання методу контент-аналізу в роботі з документальними джерелами передбачало врахування політичних орієнтацій та ставлення до проблеми авторів певного документального джерела.

Наукова новизна дисертації полягає в досягненні таких результатів:

- з'ясовано, що сучасна зовнішньополітична стратегія КНР розглядає останню як велику державу, а не країну, що розвивається. Змінилося ставлення китайського керівництва до багатосторонніх міжнародних форумів як знаряддя критики й політичного стримування країни; сьогодні ж КНР розглядає участь у них як спосіб формування правил міжнародного співжиття, поліпшення відносин із сусідніми державами (особливо Центральної й Південно-Східної Азії) та обмеження глобального впливу США (с.93-95, 156-157);

- визначено, що спектр відносин КНР із «периферією» та «напівпериферією» значно багатший, ніж із державами Заходу; причому особливого значення надається відносинам із сусідніми державами: тут поширені доволі тісні політичні й військові зв'язки, розробляються і впроваджуються в життя колективні позиції та дії (с.132-134, 149-150);

- обгрунтовано, що сталий господарський розвиток Китаю на основі інтеграції у світову економіку, який життєво потрібен для підтримання внутрішньої стабільності, посилення міжнародної економічної й політичної конкурентоспроможності Китаю, спричиняє негативну реакцію у відповідь з боку провідних країн Заходу, що створює загрози безпеці КНР (с.56-61);

- доведено, що зовнішньополітична лінія Пекіна щодо США націлена на перетворення КНР у середньостроковій перспективі на світову державу шляхом нарощування військово-політичної й фінансово-економічної могутності. Водночас аналогічне стратегічне завдання сформульоване й офіційним Нью-Делі, тому будь-які спроби з боку КНР щодо стримування претензій Індії на глобальний статус розглядаються останньою як загроза національній безпеці. Саме китайська «мирна» експансія в регіоні ПСА й нарощування Пекіном власних військових потужностей дозволяє зрозуміти позицію Індії в якості одного із зовнішніх балансирів для США, що об'єктивно сприяє зростанню її конкурентної стосовно КНР ролі в АТР у цілому (с.90-92, 148-149, 171).

Наукове та практичне значення результатів дослідження випливає з його актуальності й наукової новизни, тому положення та висновки дисертації варті використання в рамках навчального процесу у вузах України при підготовці підручників, навчальних посібників та науково-методичних рекомендацій, а також викладанні навчальних курсів із зовнішньої політики країн Азії, США і Росії, актуальних проблем міжнародних відносин в АТР, міжнародних відносин та зовнішньої політики, міжнародних систем та глобального розвитку, країнознавства тощо. Крім цього, висновки дослідження можуть бути використані фахівцями МЗС України й спеціалістами інших державних установ, науково-дослідницьких інститутів та центрів, які беруть участь у плануванні та здійсненні зовнішньої політики України в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійно виконаним науковим дослідженням. Усі наукові результати, що викладені в дисертації, одержані автором особисто.

Апробація результатів дослідження. Головні висновки й тези дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри країнознавства Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Наукові положення дисертації були оприлюднені у виступах на міжнародних науково-практичних конференціях: міжнародній конференції молодих вчених «Цвєтковські читання» (7 грудня 2007 р., Київ); «Дипломатія України: історія та сучасність» (20 грудня 2007 р., Київ); «Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку» (21 березня 2008 р. і 26 березня 2009 р., Київ); конференції молодих вчених «Актуальні проблеми міжнародних відносин» (23 жовтня 2008 р., Київ) та на міжнародному круглому столі «45 років Африканському Союзу» (20 травня 2008 р., Київ).

Основні положення та висновки дослідження знайшли відображення у чотирьох одноосібних статтях у фахових наукових виданнях, затверджених переліком ВАК України, а також тезах доповідей на наукових конференціях.

Структурно дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури (256 найменувань українською, російською, англійською й китайською мовами). Загальний обсяг роботи без списку використаних джерел - 189 сторінок, список використаних джерел - 25 сторінок.

Основний зміст роботи

китайський зовнішньополітичний курс модернізація

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, наукове значення роботи, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет та методологічну основу дослідження, розкривається його зв'язок з науковими програмами та планами Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, відображено наукову новизну, практичне значення, апробацію отриманих результатів та структуру роботи.

У першому розділі - «Концептуально-теоретичні засади й джерельна база дослідження» - проаналізовані джерела й наукова література з проблематики дисертації, з'ясований стан наукового розроблення теми, сформульовані концептуально-методологічні підходи дослідження. Зазначено, що комплексного та глибокого аналізу з обраної теми дослідження ще не проведено, існують численні праці з окремих напрямів зовнішньополітичної діяльності КНР за доби «чотирьох модернізацій».

Системний аналіз визначальних рис і особливостей міжнародного курсу КНР, з'ясування її місця в сучасному глобалізованому світі мають спиратися на ретроспекцію еволюції парадигми зовнішньої політики Китаю. Адже його цивілізаційні особливості накладали суттєвий відбиток на відносини з далекими і ближчими сусідами, що помітно відрізнялися від взаємин «націй-держав» (nations) у Західній Європі. Якщо націоналізм у його європейських чи американських формах виходить з унікальності й безумовної цінності власних національних культур, то китайський ґрунтується на переконаності в культурній вищості й універсальній придатності традиційних цінностей країни. Тому спроектовані на систему взаємин Китаю із зовнішнім світом патерналістські принципи конфуціанства зумовили побудову всіх міжнародних зв'язків імперії по вертикалі - від вищого до нижчого.

Водночас Китай ніколи не був надто могутнім, щоб утверджувати владу над сусідами винятково агресивним шляхом, принцип «вплив - важливіший від влади» традиційно є визначальним у зовнішній політиці країни. Значну роль у її ідеологічному забезпеченні відігравали історичні прецеденти, в багатьох випадках «легітимність» дипломатичних і воєнних заходів обґрунтовувалася посиланнями на прецеденти з «історичних реєстрів». З таким підходом логічно пов'язувалася специфічна система розроблення далекосяжної зовнішньополітичної стратегії країни, де в основі було критичне врахування попереднього досвіду, зафіксованого у вигляді спеціальних моделей поведінки - стратагем.

Агресія західноєвропейських держав, Росії та Японії у сер. ХІХ - на поч. ХХ ст. надовго кинула Китай у вир хаосу і зруйнувала східноазійську структуру світоустрою. Але, на думку здобувача, незважаючи ні на що, незримий центр «Піднебесної» зоставався незмінним за всіх коливань поточної політики, питання полягало лише в тому, які політичні сили повніше й точніше виразять принципи державного управління, притаманні цьому центрові. Збройне суперництво Компартії Китаю і Гоміндану здійснювалося саме в рамках зазначеної парадигми, тому після перемоги народної революції 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун і його соратники прагнули набути історично обумовленої легітимності, ототожнити себе з китайським народом і його цивілізацією, а не з черговою імпортованою ідеологією. Відповідно, і в стосунках із сусідніми державами КНР за правління Мао Цзедуна виявила себе правонаступником традиційного імперського курсу з його наступальною зовнішньою політикою по всім азимутам.

Але з початком реалізації стратегії «чотирьох модернізацій» напр. 1970-х рр. зовнішній політиці було відведено допоміжну роль, пов'язана з гарантуванням сприятливих міжнародних умов для оновлення Китаю. На перший план виходили не цілі підштовхування світової революції, ідеологічної боротьби й «стратегічного розширення», а питання розвитку, що безпосередньо залежали від перспектив оптимізації становища КНР у структурі світових економічних і науково-технічних контактів. Досить швидко задля прискорення внутрішньоекономічної модернізації офіційний Пекін розширив свій зовнішньополітичний профіль, значно активізувавши участь у міжурядових і неурядових організаціях, особливо фінансових, КНР поступово почала звільнятися від дипломатичної ізоляції ери Мао Цзедуна.

Однак трансформація Ден Сяопіна була лише частковою, китайська участь у міжнародному співтоваристві залишалася ще нестійкою, офіційний Пекін прагнув до багатьох прав і привілеїв великої держави без сприйняття основної частини супутніх обов'язків і відповідальності. Процес формування зовнішньої політики КНР за Ден Сяопіна також зоставався занадто централізованим, а китайський дипломатичний корпус - недостатньо підготовленим і зі слабким досвідом. Як наслідок, у документах ХVІ з'їзду КПК 8-14 листопада 2002 р., коли почалася фінальна стадія передачі влади в Китаї новому - «четвертому поколінню» керівників, відбилося досить суперечливе поєднання старого й нового бачення офіційним Пекіном світу й місця Китаю в ньому.

Згідно традиційних уявлень, світ усе ще сприймався китайськими керівниками як потенційно ворожий, хоча й, на відміну від маоїстського періоду, такий, що не несе безпосередньої військової загрози для національної безпеки. Але водночас у відповідь на Азійську фінансову кризу 1997-1998 рр. КПК приступила до розроблення концепції участі КНР в економічній і політичній глобалізації. Її сутність - у вибудовуванні партнерських стратегічних відносин із Заходом, передусім зі США, та в підвищенні глобальної й регіональної ролі КНР за допомогою механізмів багатосторонньої дипломатії.

У здійсненні нової зовнішньополітичної стратегії офіційний Пекін, природно, стикається з протидією визнаних світових гравців, в основі якої лежать їхні побоювання щодо КНР як конкурента. Відбиттям таких побоювань стала поява різноманітних теорій антикитайської спрямованості, зокрема, «китайської загрози» й «Пекінського консенсусу». Перша вбачає в посиленні китайської могутності й зміцненні міжнародних позицій КНР загрозу ринковим демократіям з боку «недемократичного Китаю». А ідея «Пекінського консенсусу» народилася в середовищі тайванських науковців й зводиться до того, що офіційний Пекін пропонує світові власний варіант ринкового розвитку - без демократичних свобод (у західному трактуванні), і що надалі КНР насаджуватиме цей варіант у якості рецепту для «третього світу».

В російській політології міжнародних відносин (Л. Арешидзе, Я. Бергер, Д. Володін, О. Воскресенський, В. Корсун, С. Лузянін, М. Титаренко та ін.) широку презентацію концепції «Пекінського консенсусу» в академічних колах і ЗМІ КНР пов'язували з інтересом «четвертого покоління» керівництва держави до проблематики співвідношення «жорсткої» й «м'якої» влади, а також із завданням знаходження інструментів прискореного нарощування «м'якої влади», тобто заохочення привабливості Китаю в очах зовнішнього світу шляхом різноманітних засобів, у тому числі через усебічну пропаганду всередині країни й за кордоном успіхів реформ «чотирьох модернізацій» та китайської моделі розвитку.

Низка публікацій вітчизняних науковців (Є. Баєнкова, П. Ігнатьєв, Л. Лещенко, В. Таран, М. Таран, Н. Франчук, С. Шергін та ін.) засвідчила появу нового напрямку у вітчизняній політології, пов'язаного з дослідженням еволюції безпекової політики КНР за доби постбіполярності. Автори досліджень загалом сходяться на тому, що найближчим часом за безперечного утримання США провідних позицій на глобальному рівні відбуватиметься дифузія сили внаслідок зменшення ефективності американського регулюючого впливу та здобуття регіонального лідерства певними державами, передусім КНР та Індією. Причому США намагатимуться й надалі балансувати на інтересах держав Східної Азії для запобігання зміцнення свого суперника в особі Китаю.

Характерною ж рисою західної, насамперед, американської історіографії є те, що вона розглядає зовнішньополітичну діяльність КНР у категоріях світового порядку та майбутньої міжнародної системи. Базовою основою робіт американських авторів (З. Бжезинський, Д. Діллон, Г. Кіссінджер, М. Пілсбері, Дж. Рамо, Р. Росс, Т. Хрістенсен та ін.) є сприйняття Китаю в якості найбільш реального суперника США в середньостроковій перспективі, який здатен кинути виклик існуючому «американському» міжнародному порядку (Pax Americana), що, зрозуміло, позначиться на американських національних інтересах у світі. Американські автори висувають такі варіанти розвитку подій, як протистояння Китаю з США, колегіальне урядування двох держав у світі чи, принаймні в Азії, та cтворення колективного азійського «центру сили» на чолі з КНР та Індією, який би збалансовував американське домінування. Таким чином, інтерес американських дослідників полягає у відстеженні зростання Китаю та Індії, причому остання розглядається як один з головних форпостів у американській стратегії «стримування Китаю» або в контексті недопущення об'єднання Нью-Делі з Пекіном.

Відповіддю ж офіційного Пекіна на концепцію «Пекінського консенсусу» в ідеологічному сенсі стала теорія «мирного піднесення Китаю», спрямована на доведення того, що розвиток КНР і її нова міжнародна активність не несуть загрози світовому розвиткові й що Китай не претендує на роль «моделі розвитку» для будь-кого. Нова китайська зовнішньополітична стратегія націлена на набуття лідерства за рахунок ресурсів, що поєднують у собі елементи геополітичні й глобалізаційні, культурні й економічні, територіальні й екстериторіальні, що зводяться до активної культурної «асиміляції» простору. Відбувається дуже важливий перехід від стратегії забезпечення мирного зовнішньополітичного оточення до активного формування зовнішнього середовища, яке власне і є основою для мирного розвитку. Запропоновано нову формулу «мирного розвитку»: «спираючись на миролюбне міжнародне оточення, розвивати себе» й «удосконалювати піднесення та, в міру власного розвитку, сприяти підтриманню миру».

У другому розділі - «Відносини КНР із провідними геополітичними акторами» - здобувачем здійснена спроба окреслити місце й роль китайсько-американських та китайсько-європейських взаємин у формуванні поліцентричної системи міжнародних відносин, а також з'ясувати геополітичні й безпекові засади китайсько-російського партнерства та визначити його перспективи.

Дисертант виходив з того, що взаємини КНР із США найсуттєвіше впливають на динаміку міжнародних відносин в АТР - геостратегічних, військово-політичних, фінансово-економічних, культурно-цивілізаційних, ресурсно-екологічних тощо. Використовуючи різноманітні конфліктні ситуації, США (особливо за президентства Дж. Буша-молодшого) наполегливо просували сучасний світ у напрямку монополярності, прикриваючись ідеєю глобалізації й необхідністю боротьби з міжнародним тероризмом. Але на шляху США, принаймні в Східній Азії й АТР, стоїть КНР, яка перетворилася в настільки потужний центр сили, що з ним не можна не рахуватися.

Оскільки ж головну мету встановлення нового міжнародного порядку Китай вбачає в оптимізації свого місця в поліцентричному світі, надійному гарантуванні безпеки країни, мінімізації зовнішнього втручання та здобутті неформального лідерства в АТР, реалістичним варіантом китайсько-американських відносин у постбіполярний період, фактично, стало співіснування США та КНР, засноване на суперництві.

Але, на думку здобувача, сценарій розвитку ситуації за прикладом протистояння між США та СРСР, що розробляється деякими американськими та російськими експертами, є малоймовірним. Для Пекіна, як і для Вашингтона, вигідні цивілізовані й збалансовані взаємини, тому, оскільки КНР іще не скоро стане державою, яка могла б створити значну стратегічну загрозу для США, але вже сьогодні посідає істотні позиції в американській економіці, сторони віддаватимуть перевагу партнерству, за якого вони зможуть не лише вирішувати питання двосторонніх відносин, а й стабілізуюче впливати на міжнародно-політичну ситуацію в АТР. Усвідомлення взаємозалежності та паралельних інтересів двох держав щодо будь-яких проблем глобального характеру змушують КНР і США до пошуку взаємоприйнятних, іноді досить болючих для національних владних еліт, але раціонально неминучих компромісів.

Водночас КНР ніколи не погодиться на роль молодшого партнера США, чиї зовнішньополітичні рішення та дії на міжнародній арені (особливо після іракської війни 2003 р.), що претендують на реальне управління світом, не влаштовують Пекін з багатьох питань, зокрема, стосовно тлумачення природи сучасних регіональних конфліктів, регулювання міжнародних валютно-фінансових відносин, контролю над поширенням зброї масового знищення та критичних військових технологій тощо. У сфері безпеки КНР не задовольняє ступінь її нинішньої відносної незахищеності від воєнно-технічного потенціалу США.

Тому в ближчій та середньостроковій перспективі, протидіючи американському глобальному лідерству, Китай прагнутиме до розширення власних можливостей «стримування» військової могутності США різними шляхами: вдосконаленням ракетно-ядерного потенціалу «удару у відповідь»; закупівлею сучасних систем озброєнь у держав із розвиненим ВПК (зокрема в Росії); розширенням діапазону дій свого ВМФ; постачанням вразливих для США видів зброї та військової технології супротивникам Білого дому. Саме відносини в підсистемі КНР - США, де країни взаємно виступають перешкодою для досягнення своїх стратегічних цілей та забезпечення національних інтересів у Східній Азії, можуть стати моделлю для становлення стратегічної рівноваги та геополітичної стабільності в системі міжнародних відносин в АТР.

На відміну від міжнародних відносин в АТР, розвиток китайсько-європейських взаємин за доби «холодної війни» вважався фахівцями далеко не першорядним політичним явищем, оскільки як КНР, так і ЄЕС вибудовували свою політику щодо інших міжнародних акторів, незмінно орієнтуючись на їхні стосунки із СРСР та США. Офіційний Пекін тоді розглядав «Спільний ринок» як «другу арену бойових дій» спершу проти «гегемонізму» США, а з поч. 1970-х рр. вважав, що Західна Європа має згуртуватися в боротьбі проти Радянського Союзу. Навіть на поч. 1990-х рр. китайські аналітики й урядовці все ще акцентували увагу на тому, ніби з розпадом СРСР дедалі більше оголюватимуться суперечності між західними країнами.

Інертний характер взаємин двох перспективних «центрів сили» пояснювався тоді й незначною роллю Китаю в зовнішньоекономічних зв'язках ЄС, а також доволі низькою активністю офіційного Пекіна у світовій політиці за межами АТР. Лише з початком нового тисячоліття інтерес об'єднаної Європи до Китаю почав зростати в геометричній прогресії, відповідно до нарощування активності КНР із гарантування своєї безпеки на глобальному рівні після зміни політичного керівництва країною й приходу до влади «четвертого покоління» її лідерів. Щоправда, на переконання здобувача, у взаєминах ЄС і КНР залишилася проблема взаєморозуміння, обумовлена цивілізаційними розбіжностями: хоча обидві сторони досить прагматичні, європейці прагнуть до швидших результатів, у той час як китайці готові вибудовувати довгострокові стратегії, в яких допустимі тимчасові поступки. Як результат, у окремих європейських посадовців і експертів складається ілюзія, що політика ЄС (причому з усіма її суперечностями, які виникають внаслідок боротьби інтересів різних країн-членів та груп інтересів усередині них) може помітно впливати на перебіг реформ у Китаї.

Тому в найближчій перспективі КНР і ЄС залишаться один для одного «чужими», але сторони навряд чи будуть вступати в безпосередню конфронтацію, оскільки вони обидві зацікавлені в посиленні своєї зовнішньополітичної ролі, що можлива лише в умовах багатополюсного світу. Це, звичайно, не означає, що ЄС буде помітно дистанціюватися від США, хоча з окремих питань у взаєминах із Китаєм можливі розбіжності трансатлантичних партнерів. Ключову роль у вибудовуванні відносин ЄС - КНР, як і раніше, відіграватимуть провідні економічні партнери Китаю - ФРН і Велика Британія (остання багато в чому завдяки фактору Сянгана), меншою мірою Франція. З окремих питань можлива особлива позиція деяких малих країн: у торговельно-інвестиційній сфері - Нідерландів, в області безпеки й торгівлі зброєю - Швеції та ін. Китай прагнув би мати більш розвинені форми кооперації з Європейським Союзом, але рамкові умови все ще визначаються китайсько-американськими відносинами, та й у свідомості більшості китайців ЄС традиційно залишається «молодшим братом» Сполучених Штатів.

Водночас сформульована представниками «четвертого покоління» керівників КНР загальна оцінка перспектив світового розвитку передбачає й особливу роль пострадянського простору для втілення в життя амбітних планів піднесення Китаю. Причому, незважаючи на всі міжнародно-політичні складнощі «боротьби за Росію», в Пекіні нині мало хто сумнівається в її необхідності, натомість у центрі уваги місцевої наукової й політичної еліти опинилося питання, якими методами можна «залучати» Москву до своїх масштабних міжнародних проектів, тобто, яким чином реалізувати кооперативістську лінію щодо російського стратегічного партнера.

Дисертант виходить з того, що з розпадом СРСР Росія, коли не брати до уваги її потужний ракетно-ядерний потенціал, набула статусу крупної, але регіональної держави, в той час як КНР почала перетворюватися з регіонального «центру сили» на світову державу, щоправда, певний час позбавлену військового потенціалу глобального рівня. Швидка дезінтеграція недавнього «ворога № 1» на тлі глибокої економічної кризи й подальшої тривалої депресії в Російській Федерації справили дестабілізуюче враження на китайське суспільство. Враховуючи сепаратистські настрої й рухи в Тибеті, Синьцзяні, Внутрішній Монголії й Гуандуні, уряд КНР вповні резонно побоювався, що в країні могли початися процеси, аналогічні тим, які призвели до краху горбачовської «перебудови». Тому офіційний Пекін у терміновому порядку розробив прагматичні підходи для спілкування з новими сусідами, оскільки для нього співробітництво з Кремлем ставало чинником збереження балансу в АТР та однією з противаг американському й японському впливам.

Природно, що на поч. ХХІ ст. між офіційними Пекіном і Москвою склалися партнерські відносини особливого типу, коли глибоке співробітництво й кооперація з усього спектру міжнародних питань (від реформування ООН до регіональних порядків денних - Близький Схід, Центральна Азія, Корейський півострів та ін.) поєднується з обопільним прагненням уникнути формування чітко ідентифікованого військово-політичного союзу. Такий тип відносин логічно випливає з особливостей соціально-економічного й стратегічного становища КНР і Росії: зростаючої залежності Пекіна від російських енергетичних ресурсів і Москви - від китайських інвестицій та технологій, досвіду інтеграції у світове господарство, вмілого поєднання ліберальних і державних підходів в економіці.

У третьому розділі - «Регіональний вимір зовнішньої політики КНР» - проаналізовано регіональний рівень реалізації зовнішньополітичної стратегії КНР і його значення для успішного завершення «чотирьох модернізацій», а також розкрито сутність китайсько-японських взаємин у контексті боротьби за регіональне лідерство в Східній Азії та АТР загалом.

З'ясовуючи місце країн Центральної Азії в зовнішньополітичній стратегії КНР, дисертант виходила з того, що оскільки після розпаду СРСР простір СНД перебував у стані перманентної політичної й економічної кризи, держави Центральної Азії й Росія, знявши «загрозу з Півночі», забезпечили для КНР можливість зосередити головну увагу на вирішенні внутрішніх проблем модернізації й відновлення «Великого Китаю». Реальна влада в центральноазійських країнах залишилася в руках представників колишньої компартійної номенклатури, тому в якості першорядного завдання китайської зовнішньої політики, що мала забезпечити в тому числі й вирішення проблеми обмеження впливу на Сіньцзян-Уйгурський автономний район ісламських фундаменталістів та пантюркістів, було визначено всебічну підтримку існуючих політичних режимів.

Дисертант дійшла висновку, що саме включення до числа пріоритетних у взаєминах із центральноазійськими державами питань колективної безпеки й «боротьби з ісламським фундаменталізмом» відкрило шлях до підписання з ініціативи КНР 26 квітня 1996 р. в Шанхаї «Угоди щодо зміцнення довіри у військовій області в районі кордону», а також укладення 23 квітня наступного року в Москві «Угоди про взаємне скорочення збройних сил у районі кордону», що започаткували «Шанхайську п'ятірку» (КНР, Росія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан). Від початку Китай вбачав у ній провідника власних інтересів у Центральній Азії, задля чого й домігся заміни двостороннього формату переговорів (КНР - четвірка пострадянських держав) на п'ятисторонній. Це дозволило Пекінові успішно для себе вирішити головну проблему - врегулювати питання зі спірних кордонів.

Здобувач доводить, що завдяки ШОС Китай отримав легітимну й схвальну з боку Росії та держав Центральної Азії можливість безпосередньо діяти на пострадянському просторі за прийнятими в СНД неписаними правилами, тобто можливість безперешкодно грати на суперечностях як між окремими країнами, так і між різними угрупованнями всередині кожної з цих країн без ризику бути звинуваченим у підривній діяльності й експансіонізмові. Щоправда, найважливіші реальні важелі впливу знаходяться досі в руках Росії, й багато в чому саме від її політики як на пострадянському просторі, так і щодо Заходу залежать перспективи ШОС. Але коли військова присутність США в Центральній Азії завершиться, потреба в партнерстві з Росією в регіоні для Китаю суттєво зменшиться.

Натомість зовнішньополітична діяльність Китаю в ПСА на зламі тисячоліть може, на думку здобувача, бути визначена як «мирний наступ», що активізувався в переддень ХVІ з'їзду КПК на початку листопада 2002 р., коли 10 учасників АСЕАН підписали спільно з КНР «Рамкову угоду про всеосяжне економічне співробітництво». Не пройшло й року, як Китай приєднався до Балійського договору про дружбу і співробітництво в Південно-Східній Азії (1976 р.), а КНР і АСЕАН оголосили, що вступають у відносини «стратегічного партнерства заради миру й процвітання» (жовтень 2003 р.). Далі почався процес оформлення домовленостей про «стратегічне партнерство» на двосторонніх рівнях - між індивідуальними учасниками Асоціації й КНР.

Очевидно, ніхто з міжнародних акторів не оцінив власне перехід Пекіна від маоїстської революційності до реформістської поміркованості Ден Сяопіна та його наступників, від політизованого мислення в дусі «великих стрибків» до економізованого курсу подальших десятиліть так високо, як лідери «первісної» АСЕАН з їхнім жорстким антикомунізмом. Спостерігаючи як КНР відходить усе далі від лівацької ортодоксії до «нормального» націоналізму, добиваючись успіхів в економіці й перетворюючи тоталітарні механізми верхівкового контролю в авторитарні, керівники Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду й Філіппін дедалі більше бачать у ньому «свого» за всією сукупністю політичних і економічних критеріїв.

У супротивному випадкові виявилося б неможливим розширення АСЕАН за рахунок В'єтнаму, Лаосу й Камбоджі, де при владі й досі перебувають партії - прямі спадкоємці Комуністичної партії Індокитаю. Адже саме китайський досвід модернізації переконує засновників АСЕАН, що можливий некатастрофічний, продуктивний вихід із комуністичної системи в їхній власний модус розвитку. Тому й прийом «індокитайців» до Асоціації відбувався лише тоді, коли з'ясовувалося, що вони по суті йдуть по п'ятам КНР. Але оскільки останні півстоліття політичної історії ПСА проходять під знаком домінування США і Японії, сучасна, в багатьох відношеннях природна, активність Китаю в «країнах південних морів» не може не нести в собі елементи виклику могутнім позарегіональним силам. Їхня реакція на «мирний наступ» Китаю набуває, з погляду інтересів окремих країн ПСА й регіональної безпеки в цілому, першорядного значення. Дисертант при цьому виходить з того, що подальше проектування китайсько-американського суперництва всередину АСЕАН поєднується зі спробами кожного із суперників добиватися лояльності від максимального числа її членів та з імовірним розхитуванням самої організації.

Переходячи до з'ясування ролі Південної Азії в системі зовнішньополітичних пріоритетів КНР, здобувач наголошує на тому, що вона поступово посилюється, в першу чергу, з ростом глобального впливу Індії, яка, по-суті, вже перетворилася на світову державу. Загалом підходи цих азійських гігантів до міжнародних проблем планетарного рівня співпадають, але у віддаленій перспективі обидві держави розглядають одна одну як стратегічних суперників, при тому, що в найближчому майбутньому вони готові співпрацювати з цілого ряду напрямків світової й регіональної політики.

Як випливає з компаративного аналізу оригінальних джерел, пекінське керівництво не може не побоюватися перспективи утворення «антикитайського блоку» за участю Індії, що перерве позитивний економічний розвиток КНР і перешкодить реалізації її зовнішньополітичних цілей у ПСА. Тому найбільш імовірним на найближче десятиліття уявляється збереження status-quo в індійсько-китайських відносинах: поступове розширення зв'язків і продовження процесу їхньої «повільно текучої» нормалізації. Різке ж поліпшення можливе лише у випадку актуалізації двох загроз - з боку Заходу й ісламського світу. Зниження рівня відносин відбудеться за певного затухання значення даних факторів, у цьому випадкові на перший план вийде приховане суперництво Індії й Китаю.

Таким чином, у конкретному плані офіційний Пекін зацікавлений у продовженні нормалізації двосторонніх відносин з Індією, неприєднанні Нью-Делі до планів оточення КНР, послаблення тиску на свого союзника - Пакистан і зміцнення економічних відносин. Пекін навряд чи буде відмовлятися від використання третіх країн у якості основного важеля тиску на Індію, чиї південноазійські сусіди готові всебічно розвивати зв'язки з Пекіном. Такі ж держави, як Пакистан і Бангладеш, значимі для Китаю і в сенсі поліпшення взаємного порозуміння з усім ісламським світом.

Що ж стосується Японії, то після трагічних подій на пекінській площі Тяньаньмень 3-4 червня 1989 р. ця країна, чиї політичні лідери й суспільна думка ніколи не відзначались надмірною стурбованістю питаннями прав людини в інших державах, якнайкраще підійшла на роль головного західного партнера КНР і продовжувала з ним співробітництво у власних інтересах, але ніби від імені й за дорученням США та всього західного співтовариства. Саме тоді й сформувалась оптимальна модель особливих китайсько-японських відносин, що спиралася на: 1) подібність і взаємодоповнюваність економічної стратегії обох країн; 2) збіг чи, в крайньому випадкові, низьку конфліктність їхніх основних політичних інтересів; 3) високий рівень культурної й ділової сумісності; 4) порівнянне за модальністю сприйняття таких західних цінностей, як «свобода», «демократія», «права людини» та ін.; 5) розуміння й мовчазна підтримка з боку США.

Але переваги подвійної ролі Японії в зовнішньополітичній стратегії КНР - головного ділового партнера й «повноважного представника» всього західного співтовариства у відносинах із Пекіном - протрималися недовго. Дисертант стверджує, що з розпадом СРСР у США і їхніх західноєвропейських союзників з'явилися інші пріоритети й нові стратегічні можливості, значення Китаю як «противаги головному супротивникові» почало швидко зменшуватися. Мовчазна підтримка Білим домом зусиль Японії з нарощування співробітництва з КНР поступово зійшла нанівець, а розуміння змінилось байдужістю. Проте далі цього справа не пішла, тісні зв'язки Китаю з Японією й особливо унікальний китайсько-японський економічний симбіоз так і не вступили в суперечність з інтересами США.

Висновки

В результаті дослідження еволюції зовнішньої політики КНР в умовах реалізації стратегії «чотирьох модернізацій» здобувач дійшов таких висновків:

1. Нині одночасно відбуваються «мирний розвиток Китаю» (кодовий термін, покликаний у суспільно-політичному лексиконі офіційного Пекіна замінити конфліктний вираз «мирне піднесення Китаю») й трансформація власне міжнародної системи, головним змістом чого є в політичній області - рух країни від периферії системи до її центру, а в економічній площині - високий ступінь інтеграції Китаю в світову систему. Протягом останніх років, особливо після трагічних подій 11 вересня 2001 р., в осмисленні Китаєм його ролі в міжнародній системі сталися кардинальні зрушення: впливові пекінські аналітики стверджують, що КНР остаточно позбавилася «менталітету жертви» й натомість активно просувають сприйняття «великодержавницького менталітету».

Головною політичною метою діяльності «четвертого покоління» китайського керівництва залишається збереження чинної політичної системи, зведеної навколо монополії КПК на державну владу. Але на відміну від періоду «холодної війни», коли зовнішня загроза для влади вбачалася в діях «американського імперіалізму» й «радянського соціал-імперіалізму», сучасні лідери КНР не бачать прямої небезпеки для їхніх політичних позицій із-за кордону. Реальною загрозою вони вважають підрив внутрішньої стабільності як наслідок природної для ринкової економіки нерівномірності в розподілі результатів економічного зростання.

Усвідомлюючи дедалі більшу роль глобалізації в розвиткові внутрішньої соціально-економічної ситуації в країні, керівництво КНР визначило вихід на світові ринки й можливість впливати на глобальну економіку завданнями зовнішньої політики країни, пов'язаними з інтересами її безпеки. Таким чином, офіційний Пекін переходить від традиційного курсу на створення по периметру китайських кордонів сприятливих умов для внутрішнього розвитку країни до активної економічної дипломатії, в тому числі в багатосторонніх форматах. Хоча завдання мати мирні кордони з сусідами залишилося й надалі, для чого китайська «відкрита дипломатія» використовує різноманітні новаційні методи (територіальні поступки, заморожування прикордонних спорів, економічний розвиток «спірних районів» і т.д.), на перший план виходить діяльна глобальна і регіональна дипломатія, завдяки якій Китай прагне впливати на події, щоб набути можливості визначати динаміку світової політики й економіки.

2. Сучасна зовнішня політика КНР спрямована на забезпечення умов реалізації національної стратегії розвитку, метою якої є досягнення Китаєм до сер. XXI ст. статусу наддержави, що посіла б домінуюче становище в АТР і рівне за своїм політичним впливом, економічною та військовою могутністю зі США. Реалізацію цієї стратегії в КНР пов'язують із посиленням сукупної національної могутності, головними складовими якої є внутрішньополітична стабільність, динамічне й стале економічне зростання, розвиток науки й технологій, пошук та експлуатація природних ресурсів усередині країни й забезпечення доступу до світових джерел сировини та енергії. Пекін поступово дистанціюється від попередньої ролі провідного глашатая інтересів країн, що розвиваються, приміряючи на себе мантію «відповідальної великої держави», «акціонера» сучасної світ-системи.

Таким чином, у КНР розроблена оригінальна ідеологія розвитку глобальної системи, за якою та формуватиметься внаслідок протистояння «глобальних місій» провідних держав, заснованих на різних цінностях, організаційних принципах, співвідношеннях «м'якої» й «жорсткої» сили, політики й економіки. Глобалізація безпекових інтересів КНР, як і ставлення до цього процесу з боку її головних зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних партнерів, переконливо свідчать, що роль Китаю в сучасному світі стрімко зростає й чинить дедалі більший вплив як на систему міжнародних відносин у цілому, так і на окремі її підсистеми. Цей процес, що розглядається здобувачем як модифікація попередніх і вироблення нових форм та методів взаємозалежності Китаю з рештою світу в умовах глобалізації, не може не відбиватися на двосторонніх зв'язках офіційного Пекіна.

Але очікувати легкого й швидкого перетворення Китаю на «нову наддержаву» передчасно, причому проблема полягає не лише в тому, що КНР залишається в групі країн із низькими прибутками на душу населення, чи в її значній залежності від імпорту енергоносіїв. Існують небезпідставні сумніви й щодо здатності КНР засобами військової та технологічної модернізації набути найближчим часом потенціалу, достатнього для ефективного проектування сили за межами національної території й захисту морських комунікацій. Як мінімум, чотири групи суперечностей стримують зовнішньополітичну поведінку КНР: прагнення позиціонувати себе великою державою й реалії порівняно бідної країни «третього світу»; «політика відкритості» й принцип «абсолютного суверенітету»; «ідеологічна чистота» й політичний прагматизм; поведінка в рамках двосторонніх взаємин і діяльність у багатосторонніх міжнародних структурах. Важливим елементом нового китайського мислення є визнання (щоправда, зроблене з великою нехіттю) того, що світ на даний момент є монополярним і що перевага США протримається десятиліття.

3. Хоча китайські лідери «четвертого покоління» публічно трактують багатополярність як провідну тенденцію сучасності (й засуджують американську монополярність), водночас вони усвідомлюють, що КНР найближчим часом не зможе змінити глобальне домінування США. Але останні припускають імовірність перетворення КНР у наддержаву, що несе загрозу інтересам Америки не лише у Східній Азії, але й на Близькому Сході та в Центральній Азії. Політика залучення, що здійснювалася за президентства В.Клінтона, доповнилася політикою стримування, передусім у питаннях військової безпеки, перетворившись після 11 вересня 2001 р. у політику «м'якого стримування Китаю за допомогою його активнішого залучення». Усіма наявними засобами США намагатимуться загальмувати процес перетворення КНР у наддержаву з тим, щоб зберегти за собою статус одноосібного лідера-гегемона.

Найболючішим полем відносин між США і КНР залишається Тайванська проблема, оскільки політичне поглинення острова материком за допомогою сили призвело б до розмивання системи двосторонніх союзів у регіоні. Водночас, без контролю над Тайванем КНР не лише не зможе почувати себе регіональним лідером, але й завжди буде вразливою для американського тиску у військово-стратегічному, політико-психологічному та економічному сенсі. Відтак, на думку здобувача, офіційний Вашингтон використовуватиме Тайвань як механізм впливу в АТР та перешкоджатиме матеріалізації варіантів возз'єднання острова з материком, одержуючи економічні вигоди від експорту озброєнь на Тайвань та демонструючи йому військову підтримку. Зі свого боку, КНР завжди виступатиме проти будь-яких планів США зарезервувати для себе недосяжну й унікальну позицію глобальної невразливості щодо ядерної або іншої зброї масового знищення. В разі ж успішного просування США до їхньої реалізації офіційний Пекін спрямовуватиме всі наявні ресурси для блокування таких намірів військовими, економічними чи політико-дипломатичними засобами.