Політика: взаємодія реальності і міфу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

імені І.Ф. КУРАСА

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

ПОЛІТИКА: ВЗАЄМОДІЯ РЕАЛЬНОСТІ І МІФУ

Спеціальність 23.00.01 - теорія та історія політичної науки

ШАЙГОРОДСЬКИЙ Юрій Жанович

Київ - 2009

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

міфологізація політика глобалістський пострадянський

Актуальність теми дослідження. Політика як теорія і практика, спосіб мислення і діяльності людей, сфера взаємовідносин влади і суспільства, функціонування політичних інститутів, як поведінка політичних суб'єктів і система відповідних цінностей і норм завжди викликала й викликає пильний інтерес як вчених-суспільствознавців, так і широких кіл громадськості.

За сучасних умов категорія „політика” збагачується новими теоретичними й методологічними підходами. На пізнання сутності, форм і засобів політики спрямовують увагу фахівці різних галузей політичної науки - теорії політики, історії політичних вчень, політичної антропології, політичної психології, політичної соціології, політичної економії, політичної філософії тощо.

При цьому політика постійно змінюється і за цією динамікою змін політичне пізнання не завжди встигає зафіксувати й осмислити всі її базові і минущі особливості. Навіть політична футурологія не спроможна „урівноважити” темпи розвитку політичної теорії і темпи змін у реальному політичному житті. Щоправда, іноді футурологія пропонує ідеальні інваріанти (поглядів, цінностей, проектів тощо), які можуть сприйматися як теоретичні конструкти майбутніх подій політичного життя (наприклад, утопічний ідеал комунізму). У такий спосіб вибудовуються певні світоглядні системи та відповідне політологічне обґрунтування, що на деякий час уповільнює розвиток політичної науки і, водночас, дезорієнтує політичну практику. Тому завжди актуальною є проблема осмислення політики як цілісного специфічного суспільного явища. Відтак теорія політичної науки націлена не лише на з'ясування особливостей політичної реальності, функціонування політичних інститутів, діяльності лідерів, але й на вироблення механізмів удосконалення політичних процесів.

Зважаючи на те, що уявлення про політику постійно змінюються, й дотепер залишається актуальною проблема визначення предмета політичної науки. Це пояснюється тим, що політичний світ урізноманітнюється та ускладнюється поведінковими, мотиваційними, а останнім часом ще й технологічними особливостями. Крім того, міфологізація політики та введення в науковий обіг поняття „політична міфологія” зумовило появу нових напрямів досліджень, у тому числі й тих, що спонукають до перегляду ключових понять політичної науки.

Підставами та вихідними даними для цього дослідження стали також чинники, які визначають необхідність входження України у світовий політичний і політологічний простір з метою зміцнення демократичних надбань і розвитку дієвих політичних інституцій. У даному контексті глобальні зміни в політичних комунікаціях, зокрема бурхливий розвиток інформаційних мереж, актуалізують переосмислення традиційних політологічних парадигм, а відтак і формування нових методів пізнання світу політики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження є результатом роботи, яка виконувалася у рамках наукових тем Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України: „Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні” (НДР 0102U002865), „Світоглядно-теоретичний вимір сучасної української політики” (НДР 0108U001418).

Метою дослідження є не лише з'ясування сутності взаємодії політики і міфу, але й аналіз їх конструктивних та деструктивних наслідків, зважаючи на те, що політика була і залишається міфологізованою.

Теоретичні і практичні завдання дослідження полягають у:

з'ясуванні ступеня розробленості методологічних і теоретичних досліджень політики;

розкритті ролі міфологічної свідомості у розумінні політики;

дослідженні пострадянської політики під кутом зору її міфологізації;

розгляді міфотворчості як процесу формування політичної свідомості та політичного буття сучасної України;

аналізі особливостей становлення глобалістського підходу до національної політики і ролі в цьому процесі нових політичних міфів.

Головним у роботі є переосмислення та вдосконалення методології дослідження політики, зважаючи на необхідність вироблення і застосування комплексного теоретико-методологічного інструментарію на противагу однобокій методології (на кшталт марксистсько-ленінської) та розвиток наукового плюралізму. Разом з тим, увага акцентується на доцільності критичного ставлення до політики перехідних суспільств, зокрема до внутрішньої і зовнішньої політики України, у якій еклектично поєднуються раціональні підходи з міфологічними проектами суспільного розвитку.

Об'єктом дослідження є політика як багатоаспектне соціальне явище, як специфічне зовнішнє буття суб'єкта та його свідомості (хоча суб'єкт може бути й актором цієї реальності), як сфера теоретичної і практичної діяльності суб'єктів політики.

Предметом дослідження є взаємодія політики і міфу, причому політика розглядається не лише як всезагальна організаційна основа суспільства і регулятивна сфера життєдіяльності, відносин політичних суб'єктів, але і як сфера взаємодії раціонального та ірраціонального, політичної реальності і політичного міфу.

Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань у дисертації використано загальнонаукові, філософські та спеціальні політологічні методи дослідження.

Структурно-функціональний аналіз застосовувався при дослідженні функціональних залежностей елементів політики.

Використання інституціонального методу сприяло аналізу закономірностей політичного розвитку та трансформаційних перетворень у контексті взаємодії політичної реальності та міфу. Неоінституціональний підхід дозволив, з одного боку, виявити динаміку еволюції політичних інститутів, а з іншого - сфокусувати увагу на новітніх технологіях та практичному досвіді політичних акторів щодо визначення реальної політики та політичної міфології. Це уможливило з'ясування сутнісного взаємозв'язку між політичними суб'єктами і соціальною структурою (інституційним устроєм), у рамках якої вони діють, а відтак простежити трансформації політичних інституцій та їх вплив на зміни у політичній свідомості, політичних цінностях, на формування новітніх політичних міфів.

Політико-соціологічний метод дозволив виявити залежність процесу політичних змін від соціальної структури суспільства та рівень їх відображення у свідомості громадян. Системний підхід сприяв розгляду політики як цілісного, багатоаспектного явища з урахуванням об'єктивних і суб'єктивних взаємодій і взаємовпливів політичної системи. Порівняльно-політологічний метод став інструментом дослідження трансформації політики на різних етапах її розвитку, включаючи українське політичне сьогодення.

Наукова новизна одержаних результатів визначається метою та завданнями дослідження і полягає в наступному:

На підставі аналізу численних наукових джерел встановлено, що політика останнім часом перетворюється на систему науково обгрунтованих поглядів, теорій та технологій управління політичною сферою суспільства. Разом з перетвореннями у реальній політичній площині змінюються і теоретико-методологічні засоби дослідження політики. Відбувається формування нової теоретичної парадигми осмислення політичних процесів, що спричиняє появу нових теоретико-методологічних проектів стосовно специфіки, структури, функцій сучасної політики, окреслення шляхів подолання політичних конфліктів тощо.

Вперше визначено політику як: 1) теоретичну парадигму (система синкретичних уявлень - політичних, міфологічних, правових, теологічних, економічних, етичних, психологічних тощо - про взаємодію держави з громадянами, з інститутами громадянського суспільства, про цілі та механізми управління суспільними процесами, технологічні та комунікаційні засоби регулювання політичних явищ); 2) інституційну парадигму (система відносин державних та недержавних інститутів - держави, партій, класів, громадських організацій, профспілок тощо - та їх взаємодій).

Представлено авторське бачення міфогенези. Поєднання системного і конкретно-історичного підходів до дослідження політичного міфу, способів його використання для реалізації політичних цілей сприяло виокремленню та узагальненню специфічних ознак політичного міфу, його особливостей як політичного інструментарію.

Політичний міф визначено як цілісне, спрощене, переважно ірраціональне відображення в індивідуальній і масовій свідомості політичної реальності та основних суспільних цінностей; як своєрідний символічний засіб їх інтерпретації, моделювання світу i соціального життя; як інструмент реалізації конкретних політичних завдань: боротьби за владу, її легітимації, утвердження нової політичної ідеології тощо. Крім того, політичний міф представлено як інтегровану форму міфологічної і політичної свідомості, особливий вид міфу, що зберігає в колективній пам'яті народу його соціальний досвід, імперативи духовно-морального виміру політичних процесів.

Виявлено, що політична міфологія, як складова сучасної політики, збагачує теоретичну царину політичного світу, трансформує теоретичні конструкти (наприклад, політичні ідеали) в світогляд суб'єктів політики і в такий спосіб вмонтовується в її інституційну парадигму (через політичну соціалізацію, політичну комунікацію та легітимацію політики).

Дослідження засвідчило, що в Україні спостерігається не традиційна взаємодія політики і міфу, а прискорена міфологізація політики, коли новостворені (інколи штучно) міфи стають полем формування і функціонування ерзац-політики, а політичні суб'єкти значною мірою живуть і діють в уявних або деформованих політичному просторі і часі. Наслідком такої ситуації стає формування неефективної внутрішньої і зовнішньої політики.

Обгрунтовано, що новостворювані політичні міфи є не лише породженням масової політичної свідомості, але й продуктом творчих пошуків політтехнологів чи результатом уяви окремих політиків, оприлюднених у формі програм, намірів, обіцянок тощо. Такі міфи не мають шансів на успішну реалізацію, оскільки не відповідають реальній політичній практиці й суперечать суспільним уявленням про політичну владу, розвиток держави та її функції. Водночас у масовій політичній свідомості здавна побутує міф про здатність вирішення всіх політичних, економічних, соціальних проблем окремою людиною, особистістю - вождем, „всенародним обранцем”.

Встановлено, що внаслідок перманентних змін у політичному просторі України, появи нових гравців на політичній арені, насамперед, політичних партій, декларуються нові цінності, які не перетворюються на складову політичної свідомості (жодна з пропонованих ідей не стала загальнонаціональною). Натомість спостерігається міфологізація цієї свідомості за допомогою інститутів влади і засобів масової інформації, які штучно орієнтують громадську думку на загострення мовного питання, „розколу” країни, проблеми прискореного вступу до НАТО, створення „слов'янського союзу” тощо. Разом з тим, проблеми конституційної стабільності, гармонізації повноважень гілок влади, центру і регіонів, розвитку місцевого самоврядування, рівності громадян перед законом залишаються деклараціями та обіцянками.

Виявлено, що міфологічний світогляд як складова суспільно-політичної свідомості сприяв теоретичним спробам створити концепції мономіфу у вигляді національної мрії чи національної ідеї. Втім ефективність такого підходу викликає певні сумніви з огляду на те, що національна мрія і національна ідея зводяться переважно до їх політичної складової (отримання незалежності Україною), а проблеми соціальної захищеності, матеріального забезпечення населення, правового порядку, національної безпеки тощо залишаються поза увагою комплексного наукового аналізу.

Досліджено, що активізація процесу створення міфів пов'язана не лише із загостренням кризових ситуацій у політиці, економіці, культурі тощо. Стабільні періоди суспільного розвитку також характеризуються міфологізацією політичної свідомості внаслідок абсолютизації певних суспільних процесів, у тому числі і стану стабільності. Кризи ж слугують поштовхом для перегляду світоглядної (у даному випадку міфологічної) парадигми, оскільки антикризова політика є менш прогнозованою і потребує використання певних мислиннєвих конструктів для заповнення деяких теоретичних прогалин у моделях подальшого суспільного розвитку.

На підставі узагальнення досвіду процесів державотворення в Україні з'ясовано, що політика завжди була міфологізованою не тільки через дещо ідеалізоване бачення майбутнього значною частиною населення, але й через те, що наша країна майже завжди була об'єктом політичної гри інших держав, а тому віра в героя-визволителя чи країну-визволителя, у сприятливий збіг історичних обставин супроводжує українську політику й сьогодні. Відтак і процеси реміфологізації, як частина національного відродження, здебільшого не мають раціонального підгрунтя, а вибудовуються на актуалізованих мріях, не завжди обгрунтованих очікуваннях.

Розкрито суперечливість міфу про нерозривну пов'язаність і безперечну взаємообумовленість політичних та економічних свобод. Розвиток лише політичних свобод не гарантує відповідного рівня економічних свобод, зменшення тиску держави на підприємницький сектор, послаблення корупційних схем, бюрократизму тощо. Водночас наявність і політичних, і економічних свобод убезпечує від проявів авторитаризму.

Аргументовано, що найбільш вразливою стороною сучасної української політики є її вторинний характер, постійне запізнення в реакціях влади не тільки на нові історичні виклики, але й на дії головних суб'єктів світової політики. Застосування трансформаційного, модернізаційного і глобалістського підходів у здійсненні політичних змін в Україні дає можливість уникнути методологічних прогалин у вивченні взаємозв'язку реальної політики і політичної міфотворчості на українських теренах, послабити міфологізацію політичної свідомості з огляду на те, що символічний світ політики все більше відокремлюється від реального і розпочинає самостійне існування.

Загалом теоретичне розмежування політичної реальності та її міфологічної інтерпретації не заперечує специфічного (міфологічного) осмислення політичних процесів як способу політологічного пізнання. Закодоване у міфі знання доцільно розшифрувати і використати як додатковий засіб осмислення минулого і сучасного, а, можливо, і знову закодувати його згідно з вимогами часу, щоб згодом використати модернізований міф для поширення чи спростування певних політичних ідей і концепцій. Наприклад, міфи про перші хвилі глобалізації (античні і середньовічні імперії, створення колоніальних імперій тощо) слугуватимуть підгрунтям для осмислення сучасних глобалізаційних процесів.

Міфологізація і реміфологізація політики може стати засобом прискореної модернізації країни за умови, по-перше, раціоналізації міфів на основі наукового знання, по-друге - через нове прочитання політичної історії України, звільненої від проімперських і прорадянських міфів, за якими антиукраїнська політика подавалася як „добровільне входження”, „возз'єднання братів-народів”, „формування нової історичної спільності - радянського народу” тощо. При цьому слід взяти до уваги певні труднощі щодо побудови виваженої теорії міфу, зважаючи на брак інструментарію для з'ясування сутності і реального змісту міфу через багатозначність символів, образів, ідеологем і психологем, якими оперує міфологічна свідомість. Тому подальші дослідницькі пошуки мають бути сконцентровані навколо розкриття значень прихованих міфологічних образів, спроб їх класифікації з метою виокремлення типових ознак, особливостей та тенденцій розвитку.

Інший перспективний напрям - врівноваження сфер раціоналізації та міфологізації політичної свідомості і політичного буття з метою підвищення рівня політичної культури, утвердження нової системи політичних цінностей.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення та висновки дисертації розширюють простір для подальшого теоретичного дослідження проблематики, пов'язаної з розвитком сучасної політики. Отримані наукові результати можуть бути покладені в основу розробки дієвих механізмів національної політики.

Окремі положення роботи та рекомендації можуть бути корисними для органів державної влади в їх практичній діяльності, пов'язаній з питаннями вдосконалення політичної стратегії, вироблення ефективних політичних рішень. Дослідження слугуватиме підґрунтям при підготовці загальних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, написанні підручників і навчальних посібників з політології, психології та соціології.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дисертаційного дослідження узагальнені та представлені в авторських доповідях і виступах на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: „Політичні, соціально-економічні та етнонаціональні процеси у південному регіоні України” (Миколаїв, 17-18 жовтня 2003 р.); „Соціально-психологічний вимір демократичних перетворень в Україні” (Київ, 18 листопада 2003 р.); „Ольвійський форум 2006: пріоритети України в геополітичному просторі” (Ялта, 7-10 червня 2006 р.); „Соціалізація особистості в умовах системних змін: теоретичні та прикладні проблеми” (Київ, 18 березня 2007 р.); „Україна та Росія: як змінити фундамент стратегічного партнерства: історичні, соціокультурні та геополітичні чинники розвитку відносин між двома державами і народами” (Київ, 8-9 листопада 2007 р.); „Українська політична думка в європейському контексті” (VІІ Міжнародний Конгрес україністів, Київ, 24-29 червня 2008); „Соціальна політика і механізми інтеграції українського суспільства” (Одеса, 12-13 вересня 2008 р.); „Сучасні проблеми політичного менеджменту” (Київ, 15-16 жовтня 2008 р.); „Ольвійський форум-2009: стратегії України в геополітичному просторі” (Ялта, 11-14 червня 2009); в ході проведення круглих столів: „Зростання політичної активності молоді як суттєвий чинник вдосконалення партійної системи” (Київ, 25 жовтня 2006 р.); „Політичні еліти і політичні лідери в країнах Центральної та Східної Європи: загальне, особливе” (Київ, 29 травня 2007 р.); „Політична еліта України: проблеми трансформації” (Київ, 26 червня 2007 р.); „Політичні підсумки року” (Київ, 12 грудня 2007 р.); „Політичні технології: інструмент управління чи маніпуляцій?” (Київ, 23 квітня 2008 р.); „Політизація молоді: міф чи реальність?” (Київ, 26 листопада 2008 р.); „Молодь і європейські цінності” (Київ, 28 квітня 2009 р.) та ін.

Публікації. Результати наукового доробку представлено в індивідуальній монографії, 39 наукових статтях, 25 з яких опубліковано у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації-монографії відповідає меті та завданням дослідження, включає вступ, три розділи і одинадцять підрозділів, висновки, список використаних джерел з 457 найменувань, містить 12 таблиць і 2 рисунки. Загальний обсяг дисертації становить 400 сторінок (21,88 авт. арк.)

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, визначено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі „Методологія дослідження політики як рушійної сили суспільного розвитку і технологій маніпуляцій свідомістю” здійснено аналіз провідних теоретичних та методологічних підходів до розуміння політики з огляду на зміну як політичних процесів, так і парадигм її пізнання. Зважаючи на суттєві трансформації в системі політичних цінностей українського суспільства, значну увагу приділено з'ясуванню ролі міфогенези та міфологічної свідомості в структурі політичної теорії.

Підрозділ 1.1. „Джерельна база та методологічні підходи до дослідження політики як рушія суспільного розвитку” присвячено системному аналізу наукових джерел з проблем розвитку політики з метою подальшої розробки та вдосконалення методологічних підходів, категорій і понять, які розкривають і пояснюють її сучасний стан та особливості.

Необхідність повноцінного та всебічного розгляду проблеми спричинила до групування джерел інформації, внаслідок чого джерельну базу дослідження склали: 1) наукові праці вітчизняних і зарубіжних авторів; 2) публіцистичні і художні твори з соціально-політичної тематики, матеріали дискусій суспільствознавців, політичних і громадських діячів, Інтернет-ресурси; 3) програми і статути політичних партій України, дані про їх діяльність, агітаційні матеріали суб'єктів виборчих процесів; 4) результати соціологічних досліджень тощо.

Зазначається, що загальнотеоретичним підґрунтям для вивчення феномена політики можуть слугувати праці Платона, Аристотеля, Цицерона, Н. Макіавеллі, Т. Кампанелли, Т. Гоббса, Р. Декарта, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, І. Канта, Г. Гегеля, К. Маркса, Ф. Енгельса, М. Вебера, В. Леніна, М. Бердяєва, М. Бухаріна, А. Грамші, О. Конта, Т. Парсонса, К. Ясперса, М. Хайдеггера, Б. Рассела, Ж. Сартра, Г. Маркузе, Р. Арона, Д. Белла, З. Бжезинського, С. Хантінгтона та ін. При цьому політика здебільшого аналізується в онтологічному, пізнавальному, функціональному, регулятивному, прогностичному, цивілізаційному та інших аспектах.

Для розуміння політики як рушія суспільних змін вагомим здобутком стали численні роботи радянських вчених (М. Дьомін, В. Келле, М. Ковальзон, Ф. Константинов, М. Мітін, Б. Паригін, О. Спіркін, О. Уледов, Д. Чесноков, В. Афанасьєв, І. Бичко, М. Біккенін, В. Журавльов, Е. Ільєнков, В. Куценко, М. Лашина, М. Михальченко, Т. Ойзерман, Є. Осічнюк, П. Пічугін, Ю. Плетников, Ф. Рудич, М. Сапожников, В. Ядов та ін.).

В Україні системні дослідження сучасної політики починаються наприкінці 1980-х рр.

Аналізу проблем політичних трансформацій, політичної влади, ідеології, політичних цінностей, політичної культури тощо присвячені праці українських вчених В. Андрущенка, В. Бебика, М. Головатого, В. Горбатенка, М. Кармазіної, Ф. Кирилюка, В. Князєва, В. Котигоренка, В. Кременя, І. Кресіної, А. Кудряченка, І. Кураса, В. Литвина, А. Лоя, В. Ляха, М. Михальченка, Л. Нагорної, А. Пахарєва, Ю. Пахомова, М. Розумного, Ф. Рудича, В. Солдатенка, Д. Табачника, В. Ткаченка, М. Тарасенка, П. Толочка, Ю. Шаповала, Л. Шкляра, С. Шпорлюка, П. Шляхтуна, М. Шульги, В. Якушика та ін.

Важливе місце в дослідженнях політики як способу мислення і практиної діяльності відводиться в працях О. Бабкіної, В. Беха, В. Бакірова, І. Варзара, В. Журавського, Ю. Левенця, О. Майбороди, О. Мироненка, М. Мокляка, М. Обушного, М. Панчука, М. Поповича, М. Рибачука, С. Римаренка, В. Солдатенка, С. Телешуна, А. Толстоухова, В. Храмова, М. Хилька та ін.

Вивчення різних аспектів політики дозволило окреслити нові тенденції та особливості, насамперед проблему співвідношення політики і міфу, ролі міфу у розробці і здійсненні політики („політична міфологія”). Політична міфологія, таким чином, виокремилася у відносно самостійну галузь політичної науки. Вітчизняні дослідники підхопили естафету Ж. Сореля і почали досліджувати не тільки міф як такий, а політичний міф як результат інтелектуальної і громадської діяльності, як засіб політичних маніпуляцій, як спосіб осягнення політичного світу. Якщо в радянські часи міфи здебільшого вивчалися в етнокультурному та релігійному аспектах, то пострадянські представники філософської і політичної науки зосереджуються на соціальних і політичних міфах. Цей феномен досліджують, зокрема, В. Андрущенко, В. Бебик, М. Головатий, В. Горський, О. Донченко, М. Кармазіна, Ю. Левенець, І. Кресіна, В. Королько, В. Матвієнко, М. Михальченко, М. Обушний, Г. Почепцов, Ю. Романенко, З. Самчук, Ю. Шаповал, Ф. Шульженко та ін.

У сучасній науковій літературі поняття „політичний міф” стає важливим інструментом дослідження політики, свідомості людей, політичної поведінки лідерів, еліт. Разом з тим, використання цього поняття в системі категорій політичної науки розширило його значення і в філософських, і в психологічних науках, не змінюючи ключової ознаки міфу - його „легендарності”, яка надає йому виняткової усталеності попри те, що міф більше спирається на віру, аніж на логіку. Міф розглядається як феномен сучасної політики, як фактор розвитку сучасної політичної свідомості. Міфологія постає як предмет соціально-філософського аналізу, вивчаються функції соціально-політичного міфу, процеси міфологізації свідомості в сучасному суспільстві, досліджується вплив несвідомого на формування політичного простору, політична мова як засіб маніпулятивного впливу (Л. Зубрицька, Д. Арабаджиєв, О. Садовніков, А. Ставицький, Д. Усов, О. Локаш, В. Петренко) тощо.

В цілому системний джерелознавчий аналіз проблем політики засвідчив її багатоаспектність, збереження та поглиблення певних традиційних напрямків політичної науки (дослідження універсальної сутності політики та політичних відносин), а також виокремлення нових галузей, зокрема політичної міфології. Всі вони так чи інакше зорієнтовані на вивчення, а відтак вирішення широкого кола проблем: політичної влади, політичної організації суспільства, діяльності політичних суб'єктів, взаємовідносин політичних класів, соціальних груп, еліт, прав і свобод громадянина тощо.

В дослідженнях політики та її взаємодії з міфами застосовуються як „старі” методологічні підходи - інституціональний, нормативний, біхевіористський, структурно-функціональний, дискурсивний, так і відносно нові - цивілізаційний, синергетичний, глобалістський тощо. Головне полягає в тому, щоби при застосуванні будь-якої комплексної плюралістичної методології можна було залишатися в межах наукового пізнання, аби вибір предмету і методів дослідження політики, побудова гіпотез і концепцій, а також їх використання забезпечувалися методологічно як спосіб раціонального вибору шляху пізнання. Ірраціональні, штучні методології не дадуть позитивного результату.

Таким чином, вивчення джерельної бази та методологічних підходів до дослідження політики дало змогу дійти висновку про доцільність розгляду окремих аспектів становлення і розвитку теорії політики, зважаючи на динамічні зміни як у суспільстві, так і в політологічних підходах до його вивчення. Наукові розвідки засвідчують формування нових значеннєвих відтінків категорії „політика” у зв'язку з розширенням дослідницького інструментарію, отриманого в результаті взаємозбагачення галузей політичних досліджень, зокрема, соціології політики, психології політики, політичної міфології. Остання, разом з політичною ідеологією, стає суттєвим чинником трансформації, модернізації або докорінного перегляду засад політики на тому чи іншому історичному етапі. Власне тому й виникає потреба простежити динаміку основних ідей, пов'язаних з розвитком політики, зважаючи на суттєві перетворення в українському суспільстві та брак комплексних досліджень з проблем сучасної політики.

У підрозділі 1.2. „Генеза поглядів на політику як суспільне явище: ключові моменти зміни парадигм пізнання” з'ясовується науковий потенціал основних політичних теорій з метою виокремлення типологічних ознак у розумінні сутності політики як суспільного явища, що, в свою чергу, дозволяє визначити ключові зміни парадигм у розумінні політики.

Використання ретроспективного-порівняльного аналізу виявилося продуктивним для виокремлення політичних парадигм з урахуванням історичних особливостей та відмінностях у передумовах соціальної онтології. Еволюцію поглядів на політику проаналізовано, виходячи з загальнометодологічної тези „політика як парадоксальний предмет соціального пізнання”. Йдеться про врахування особливостей політики, яка, з одного боку, утворює ядро функціонування держави, з іншого - політика завжди має ціннісний супровід, пов'язаний з політичним ідеалом (свобода, справедливість тощо), якого важко досягнути в реальних політичних процесах. У результаті парадоксальність політики полягає в тому, що про неї говорять як про певну фундаментальну очевидність нашого соціального досвіду і, водночас, як про те, що постійно „ухиляється” від раціонального осмислення і практичного втілення. Крім того, наукові розвідки свідчать про тенденцію дослідження політики здебільшого в двох аспектах - її розглядають або в термінах „реальної політики”, тобто шляхом редукції усієї політичної сфери до владно-примусових відносин, або як певний ідеал, як політику заради політики.

Зважаючи на вищезазначене, в роботі виокремлено концепції, в яких значною мірою дотримано співвідношення „ідеального” та „реального”, що уможливило вияв сутнісних ознак взаємозв'язку політичних інститутів і суб'єктів, їх ставлення до влади та владних відносин, а також відмежування політики від не-політики. Це концепції: „політика: держава на службі у „блага” (зародження політичної філософії як теоретичного підґрунтя для вибору оптимальної форми правління, етикоцентрична модель політики (Платон, Аристотель); „політика як інституційна форма досягнення соціального консенсусу” (індивід як вихідна абстракція політичного мислення, ідея природного права, ідея суспільного договору, концепція розподілу влади (Г. Гроцій, Ш. Монтеск'є, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо), „марксистський проект розчинення політичного в соціальному” (людина як сукупність суспільних відносин, абсолютизація суспільного буття, суспільної свідомості, політичне відчуження пов'язано з класовою ідентичністю, скасування політики як такої, її розчинення в соціальному (К. Маркс) та сучасні концепції реполітизації (переосмислення статусу політичного суб'єкта, зміна соціально-політичної онтології з вертикально-ієрархічної (заснованої на фіксації усталених та відносно замкнених соціальних груп) на горизонтально-сітьову (динамічна соціальна суб'єктність - А. Бадью, С. Жижек, Ж. Рансьєр).

У підсумку виокремлено принципи, що лежать в основі основних парадигм пізнання світу політики: етикоцентристської (під політикою розуміють мистецтво управління як гармонізацію суспільних і нтересів в ім'я Блага Цілого); інституційної (політика виступає у вигляді інституційного механізму забезпечення прав індивідів згідно з передумовою їх рівності); парадигми революційної деполітизації (політику парадоксально розуміють як технологію самоскасування) і зрештою, парадигми лівої реполітизації (передбачає радикалізацію егалітарного принципу і радикалізацію принципів демократії). Серед описаних парадигм на сьогодні видаються актуальними класична ліберальна парадигма, яка не втратила свого потенціалу і продовжує визначати політичне мислення сучасної західної цивілізації та парадигма реполітизації, що актуалізує проблему соціальної справедливості.

Разом з тим слід зауважити, що розглянуті парадигми не вичерпують горизонтів політичного мислення, а відтак і формування нових політичних теорій, якщо враховувати бурхливий розвиток процесів символізації політики. Взаємодоповнення і взаємовплив цих парадигм у подальшому визначатиме розвиток і співвідношення політичних теорій та політичних практик в сучасних державах, в тому числі і в Україні.

У підрозділі 1.3. „Міфогенеза в системі політичної теорії” розкриваються тенденції, що істотно впливають на розвиток як політичних відносин, так і теорій, що їх пояснюють, у зв'язку з актуалізацією політичної міфології.

Підкреслюється, що сучасна політична теорія набуває нових ознак внаслідок актуалізації символічного дискурсу. Важливими теоретичними складовими для розуміння політичних процесів стають такі поняття, як політична свідомість, політичні цінності, політична культура тощо.

Хоча теоретичні основи розуміння міфу та його ролі у різних сферах суспільної діяльності закладалися ще в „класичних” концепціях (Платон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, А. Шопенгауер, А. Бергсон та ін.), однак і досі не існує загальноприйнятого трактування цього феномена. Відомі на сьогодні концепції міфу (світоглядна, філософська, культурологічна, просвітницька структурна, соціологічна, соціально-психологічна, символічна, політологічна, технологічна, універсальна тощо) розглядають різні аспекти „міфологічного буття”. Зокрема, політологічна концепція тлумачить міф як вияв волі до влади; як відображення в індивідуальній і масовій свідомості політичної реальності та основних суспільних цінностей (Ж. Сорель, Е. Кассірер, К. Мангейм та ін.). Дослідження свідчить про незавершеність формування міфогенези, зважаючи на багатоаспектність поняття „міф”, на його постійне переосмислення представниками різних епох та різних галузей знань. Втім набагато важливішим з теоретико-методологічної точки зору видається вияв особливостей як самого міфу, так і суспільних перетворень, які безпосередньо впливають на зміну усталених та створення нових концепцій міфу.

Поняття „політичний міф” в сучасній науковій літературі стало важливим інструментом пізнання політичної свідомості, політичної поведінки тощо. Крім того, політичний міф є не лише істотним елементом політичної культури суспільства - він детермінується історичною та соціальною пам'яттю, традиціями, нормами й цінностями, моделями суспільних взаємин, що позначається на діяльності політичних суб'єктів.

У дослідженні підкреслюється, що сучасна політична міфотворчість вносить певні корективи у розвиток традиційних галузей політичного знання. Так, політична ідеологія під впливом трансформації міфологічних парадигм набуває нових ознак - аж до ототожнення ідеологічних принципів та вкорінених в суспільну свідомість політичних міфологем. Таке розуміння бере початок у „хибній свідомості” (соціологія знання), коли світогляд не створює, а лише відображає реальність, щоправда, не завжди адекватно. У такий спосіб міф мотивує політичну дійсність і водночас стає її складовою. Отже, спостерігаємо дві тенденції у співіснуванні політичної ідеології та політичної міфології. Перша - процеси символізації політичної реальності дедалі більше уможливлюють поєднання в одну систему ідеологічних та міфологічних конструктів. При цьому слід мати на увазі, що політичні міфи довговічні в силу їх архетипної основи. Друга ? сучасний міфологічний дискурс тяжіє до протиставлення міфології та ідеології.

Політичний міф певним чином моделює дійсність, містифікує політичну реальність, утворюючи своєрідний структурний елемент свідомості - міфологічну свідомість, яка дозволяє спростити складний світ політики завдяки цілісному і гармонійному світосприйняттю, заснованому на вірі, а не на логічному знанні з його внутрішніми суперечностями.

Особливістю сучасних політичних міфів є, з одного боку, тенденція до створення нових міфів внаслідок утвердження нових суспільних явищ (формування політичного ринку, трансформація інституту багатопартійності, віртуалізація політичних процесів), а з іншого - міфи стають технологічною складовою управління (маніпулювання) суспільною свідомістю.

В ситуації невизначеності напрямів стратегічного розвитку держави, посилення суперечливих тенденцій в суспільстві зростає потреба в захисних механізмах, які сприятимуть збереженню цілісності соціуму. Таку функцію може виконати політичний міф. Його використовують як для конструювання політичних символів, так і для адаптації „символічного товару” на політичному ринку.

Саме тому перспективними, на думку автора, є проблеми узагальнення досвіду новітньої міфотворчості та побудови сучасної класифікації політичних міфів; співвідношення політичних технологій і міфотехнологій, зокрема створення політичного бренду; комунікативний потенціал сучасних політичних міфів; дослідження політичних міфів як підґрунтя створення концепцій державотворення, національної ідеї тощо.

Підрозділ 1.4. „Роль міфологічної свідомості у розумінні політики” висвітлює особливості сучасної міфотворчості, її вплив на формування світу політичних цінностей, політики як такої та їх теоретичне узагальнення.

Серед основних ознак сучасної політичної діяльності відзначається послаблення її раціональних засад. Залежно від конкретної соціально-політичної ситуації, цілей, очікувань масової свідомості, політики створюють міфи, які дозволяють заповнити ціннісний вакуум новими духовними дороговказами. Останні можуть перетворитися на дієву ідеологію, або стати реальним підґрунтям для формування нової ціннісної парадигми. Політична міфотворчість стає складовою моральної орієнтації в політичному просторі. Продукуючи символи і значення, міф наповнює політичні процеси новим культурологічним змістом, внаслідок чого змінюються пріоритети, а відтак і взаємовідносини влади з громадськістю.

Підкреслюється, що міф поєднує раціональне і ірраціональне знання, він є характерною рисою історичної пам'яті народу і сучасних оцінок природного і соціального світу. Опертя на суспільну психологію з усіма її вадами і сильними сторонами робить міф стійким і гнучким, особливо коли він набуває ознак предмета віри і легенди. В стародавніх суспільствах міф як еквівалент науки претендував на цілісність знання. В сучасних формах він здебільшого стає формою позитивної і негативної творчості, коли знання свідомо витісняється псевдознанням (міфологізація суспільного життя, лідерів, окремих подій).

Останнім часом спостерігається посилення процесу символізації політики, а відтак і формування нового розуміння ідеології, за допомогою якої можна проаналізувати це символічне середовище. Неоднозначне тлумачення ідеології та її сучасного статусу не в останню чергу викликане тим, що не існує теоретичної моделі, завдяки якій можна було б системно інтерпретувати ідеальну сферу політики. Такі поняття, як „суспільна свідомість”, „цінності”, „переконання”, „комунікації”, „дискурс” тощо, відображають лише окремі аспекти політичної активності людини. Для формування цілісної світоглядної системи необхідно конструктивно поєднати ідеологію з іншими формами суспільної свідомості. У протилежному випадку вони почнуть витісняти одна одну. Йдеться, зокрема, про політичну ідеологію і політичну міфологію, які стають справжніми „конкурентами” у символічному світі політики.

Період своєрідного ціннісного „вакууму”, коли одні ідеї і теорії втратили актуальність, а інші ще не сформувалися, є найсприятливішим для міфологізації політики. Ідеології, лише як раціональної конструкції, недостатньо для успішної реалізації політики, досягнення політичних цілей. Потреба сучасної людини в цілісному і зрозумілому баченні світу породжує (відроджує) міф. Привабливість тієї чи іншої ідеї, ступінь її сприйняття суспільством прямо залежить від рівня її міфологічності.

Ще одним сприятливим чинником для актуалізації міфології стає розширення віртуального простору. З появою новітніх інформаційних і телекомунікаційних технологій цей процес набув нових ознак: віртуальне середовище виокремилося в структурі політичних комунікацій, а сам „віртуал” став своєрідним споживачем інформації, яка формує відповідний „віртуальний дискурс”. Таким чином, формується новий тип символічного буття людини, культури, соціуму, символічна діяльність людини розширюється й значно посилюється. Відтак віртуальність стає основою всіх інших світів (у їх потенційній формі). Виникає сприятливий грунт для створення нових міфологем, які швидко поширюються віртуальним середовищем, схвально сприймаються віртуалами та опосередковано впливають на некористувачів мережевого простору.

Іншими словами, політичні суб'єкти, виходячи з наявних ресурсів (інтелектуальних, технологічних, інформаційних тощо), можуть використовувати різні механізми символізації і на їх підставі вибудовувати свої комунікаційні стратегії. При цьому слід мати на увазі, що політичні міфи довговічніші завдяки їх архетипній основі. Ідеології не є усталеними, вони з часом переглядаються. Крім того, в процесі політичної соціалізації людині притаманно змінювати свої ідеологічні переконання.

Узагальнення закономірностей існування сучасних політичних міфів у суспільній свідомості дало підстави для визначення особливостей їх функціонування. По-перше, міфи існуватимуть завжди, оскільки вони неодмінна складова суспільної свідомості. Міфологічна свідомість, як і раніше, є формою пізнання світу. По-друге, міф - це своєрідна синергія, де поєднуються свідоме і несвідоме, колективне та індивідуальне, минуле і майбутнє, реальне та ідеальне буття. По-третє, за влучним висловом М. Головатого, міф „повинен мати певні ознаки тотальності”. Це означає, що міфологізовані ідеї з часом стають надбанням суспільної свідомості. По-четверте, спостерігається тенденція до створення нових міфів внаслідок утвердження нових суспільних явищ. По-п'яте, все частіше політичний міф використовується для маніпуляції суспільною свідомістю.

Таким чином, міфотворчість стає однією із сутнісних ознак мислення сучасної людини, а існування особистості у штучно створеному просторі політичних міфів стає характерним явищем суспільно-політичного життя. Зрештою міфологічна свідомість тісно переплітається з політичною свідомістю, а відтак перетворюється на складову політики. Це свідчить, з одного боку, про посилення взаємодії реальності і міфу в політичних процесах, з іншого - призводить до технологізації політики.

У підрозділі 1.5. „Конкретно-історичний підхід в аналізі технологій політичної маніпуляції” розкривається маніпулятивний потенціал політичних технологій, у тому числі і політичної міфотворчості.

Укорінення міфологічних конструктів у політичній культурі актуалізує проблему впливу на політичну свідомість громадян, зокрема поширення маніпулятивних технологій. З технологічної точки зору, маніпуляція є процесом, окресленим у часі й поділеним на певні етапи: розробка загальної моделі чи сценарію маніпуляції; реалізація моделі; застосування маніпулятивних виграшів. Така послідовність збігається з логікою так званих „антикризових міфологем”, які використовуються для формування нової світоглядної парадигми, і „вдалі знахідки” яких можуть надовго залишатися у свідомості пересічних громадян. В епоху мас-медіа можливості застосування маніпулятивних технологій зростають. Противагою їм може бути лише аналітичний підхід до самого феномена політичної маніпуляції, дослідження теоретичних і практичних основ маніпулювання суспільною свідомістю.

Технологія політичного маніпулювання базується на систематичному впровадженні в свідомість людей ідеологічних, політичних, соціальних міфів. Причому феномен політичної маніпуляції не є продуктом лише нашого часу і практикується не тільки в суспільстві, побудованому на ліберальних принципах ринкової конкуренції та особистої свободи. Цей феномен існував протягом усієї людської історії, з того моменту, коли влада з метою своєї легітимації була змушена втягувати у свою гру населення, впливаючи на його настрій, як батогом прямого насильства, так і медяником маніпулятивних технологій.

На підтвердження вищезазначеного, у дослідженні виокремлено історичні форми політичних маніпуляцій, а саме: доідеологічні (усі види технологій, чий вплив на масову свідомість не опосередковується ідеологічною мовою, а носить безпосередній характер політики прямої дії); ідеологічні, які відрізняються особливим типом соціально-політичного дискурсу. Різновидом маніпулятивного ідеологічного дискурсу можна назвати політичний міф, хоча специфіку останнього визначає діаметрально протилежна деполітизуюча настанова. До постідеологічних форм маніпулювання суспільною свідомістю віднесено різноманітні прояви віртуалізації політичного життя, деідеологізацію та виникнення трансполітичних феноменів, з рештою мас-медійні виклики.

Серед факторів, що сприяють розвитку і розгортанню маніпулятивних технологій, а відтак загрожують інформаційно-психологічній безпеці особистості і національній безпеці в цілому виокремлено: існування соціально-психологічних станів, так званих „ціннісних криз”; поширення маніпулятивних технологій в політичних комунікаціях; з більшення кількості суб'єктів, що використовують технології маніпулювання та засоби інформаційного впливу; недосконалість законодавчого регулювання у сфері убезпечення суспільства від впливу маніпулятивних технологій тощо.

Другий розділ „Пострадянська політика - взаємодія творчості і міфотворчості” присвячено аналізу зміни парадигми політичного мислення, з'ясуванню політики перехідного періоду та вияву „перехідної” специфіки України крізь призму взаємодії політики і міфів.

У підрозділі 2.1. „Перехід від одномірного марксистсько-ленінського розуміння політики до плюралізму - зміна політичного мислення” проаналізовано особливості процесів у інтелектуальній і духовній сферах періоду „перебудови”, причини та наслідки концептуального переосмислення політики на теренах колишнього СРСР.

Увагу закцентовано на переході зі сфери ідеологічної замкненості у простір політичної відкритості (за терміном К. Поппера), на формуванні засад політичного плюралізму. Концептуальний аналіз доводить складність цього процесу у зв'язку з тим, що постійно з'являлися сили, які прагнули лише косметичного ремонту системи без відмови від соціалістичної утопії. Виокремлено декілька етапів цього процесу, а саме: десталінізація, деленінізація, демарксизація і, нарешті, деутопізація (хоча в реальності ці етапи частково збігалися в часі).

Десталінізація охоплювала поверхневий прошарок реконструкції авторитарного соціалістичного проекту, при аналізі якого підлягали критиці технології політичного терору та репресій. Процес деленінізації здебільшого не виходив за межі тези про „спотворення” гуманістичної соціалістичної ідеї і, по суті, прирівнював В. Леніна до Й. Сталіна. Процес демарксизації вимагав переходу від морального осуду жорстокості авторитарного соціалізму до з'ясування глибинних причин того, чому у межах марксистського проекту людина була лише об'єктом колективного цілого (суб'єктом вона могла стати лише за умови бюрократично-вождистського залучення до реалізації вчення, замкненість якого передбачала підкорення вождю, одностайність та принципову неможливість плюралізму). Деконструкція утопічного мислення продемонструвала приналежність марксизму-ленінізму до універсального утопічного проекту, коріння якого сягає часів Платона. Важливість більш абстрактного універсально-типологічного підходу, висунутого у 1980-ті роки, полягала в тому, що в ньому аналізувався не стільки зміст конкретного утопічного вчення (марксизм, ленінізм тощо), скільки утопічна форма, яка незалежно від змісту завжди дає однакові результати.

Кожна з виокремлених стадій цього процесу (десталінізація, деленінізація, демарксизація, деутопізація) вказує на рівень та якісні ознаки так званої переорієнтації - від критичного переосмислення окремих політичних технологій (політичний терор і репресії) до спроб ревізії ідей марксизму-ленінізму та нового їх тлумачення в нових суспільних умовах.

Подальший розвиток постсоціалістичної державності засвідчив, що політичного плюралізму неможливо досягти простою відмовою від спадщини К. Маркса і В. Леніна. Більше того, демократичні перетворення у багатьох постсоціалістичних державах стали доказом того, що процес деутопізації суспільної свідомості не завершився, а відтак формується сприятливий грунт для політичної міфотворчості.

Підрозділ 2.2. „Політика перехідного періоду - об'єднання нових зразків політичного мислення і нових міфів” розкриває особливості пострадянських політичних реформ та на їх підставі формування нового світоглядного підґрунтя для пояснення демократичних трансформацій, а також вияв рівня міфологізації нового політичного мислення.

Вирішення проблеми пошуку адекватної наукової методології для пояснення та аналізу трансформаційних процесів супроводжувалося, з одного боку, неоднозначністю теорії перехідних періодів через використання різних термінів (перехідний процес, перехідний етап, перехідне суспільство тощо). Втім необхідність виокремлення перехідних періодів для ґрунтовного дослідження продиктована важливістю порівняльного аналізу різних етапів політичної історії. Остання свідчить про певну повторюваність суспільних подій та явищ, які проявляються саме в перехідні періоди.

В роботі представлено основні міфологеми перехідного періоду: фольклорний міф про „погану владу”; неоліберальний месіаністський міф про ринкову економіку як царство Добра і Свободи; транзитологічний міф; націонал-патріотичний міф; реставраційний міф та бюрократичну утопію.

Перший, так званий фольклорний міф характеризувався простими ознаками та здебільшого відтворював архаїчні моделі. Цей міф став зворотним боком радянського владного патерналізму. Уявлення про те, що влада піклується про своїх громадян були симетричні міфу про відчуження від влади та породженням однієї й тієї ж структури свідомості. У цьому контексті ненависть до влади - своєрідний емоційний реванш за те, що влада „не любить їх”. В результаті на владу спрямовувались проекції уявлень про неї як про основне джерело народних негараздів.

Другий, неоліберальний міф базувався на необхідності укорінення на пострадянських теренах основних демократичних і ринкових цінностей. Створений за класичною схемою дуальності світу (стихійність/планування, індивідуалізм/колективізм, справедливість/несправедливість, свобода/патерналізм), він все ж залишився міфом, тому що створювався для абстрактного індивіда, а не для конкретної соціальної спільноти, зокрема, української.

Виокремлено транзитологічний міф, тому що цей концепт передбачав парадоксальний статус суспільства, яке зупинилося між минулим і майбутнім, але його теперішнє існування супроводжується численними політичними проблемами. Це, в свою чергу, сприяло концептуальному вакууму внаслідок певних труднощів ідентифікації таких соціальних утворень. Більше того, західний неоліберальний та пострадянський квазимарксистський дискурс перепліталися у постулаті перехідного періоду, в якому поєднувались ознаки „темного минулого” та паростки „світлого майбутнього”.

Процеси переосмислення національної самосвідомості спричинили до життя націонал-патріотичний міф, який водночас актуалізував розвиток націоналістичних концепцій, етноцентризму. Створення таких міфів було відображенням як прогресивних (вироблення національного проекту розвитку), так і регресивних (несприйняття демократичних принципів) тенденцій. На користь останнього свідчить і поширення так званих реставраційних міфів, які пропагували повернення до радянського ладу, апелюючи до його об'єктивних здобутків у багатьох сферах суспільного життя. Натомість пострадянська політики викликала хаос, суспільні протиріччя, погіршення рівня життя тощо.

Завершенням зазначеного „міфологічного ряду” стала бюрократична утопія, яка сьогодні відома під назвами „керована демократія” або „суверенна демократія”. Як різновид етатизму, що перебуває у внутрішній опозиції до принципів демократії і політичного плюралізму, ця утопія виявилась антитезою транзитологічній утопії. Якщо прихильники транзитологічного сценарію уявляли стан і роль чиновників як „погану” номенклатуру, то бюрократична утопія прагнула довести свою історичну та „вирішальну” місію у процесі нової постсоціалістичної розбудови. У такій міфології для її головного суб'єкта - управлінської еліти - основною світоглядною передумовою стає уявлення про владу як про певну субстанцію, константну й самототожну. Для еліти було необхідно виробити й відповідну ідеологію, на зразок тієї, яка в радянські часи обґрунтовувала роль комуністичної партії як „керівної та спрямовуючої сили”.