Регіональні особливості розвитку етнополітичних процесів в Україні

Розпад СРСР особливо відчутно позначився на етнополітичних процесах у їх регіональній спрямованості. До того ж компактне розселення національних меншин на прикордонні зі своїми етнічними батьківщинами (білоруси, молдавани, поляки, росіяни, румуни, словаки, угорці) чи близько до них (болгари, гагаузи, греки) обумовило стійкість тенденції до поглиблення їхньої етнічної самосвідомості. Ця обставина призвела до перетворення прикордонних регіонів України у досить своєрідні території, де сконцентровані проблеми як внутрішньої етнонаціональної політики, так і взаємовідносин нашої держави з сусідніми країнами, що підтверджують і наведені у роботі факти.

Значна увага приділена генезі та наслідкам міжнаціональних конфліктів на пострадянському просторі, деякі з котрих набули геополітичного масштабу. Зазначаючи, що національне відродження внаслідок дії цілого комплексу найсучасніших чинників та каталізаторів притаманне усім поліетнічним державам, автор виказує своє бачення відповіді на питання, чому в Україні етнополітичні аспекти її безпеки носять у переважній більшості випадків регіональний характер. Передусім обґрунтовано, що тенденцію до загострення міжетнічної конфліктності визначає така вагома причина, як, по суті, хронічно незадовільний соціально-економічний розвиток держави, що загострює почуття соціальної справедливості та відбивається на настроях регіональних, а не лише етнічних спільнот. Цілком природно, стверджує дисертант, що, будучи суто суспільним феноменом, більшість етнічних явищ адекватно відображають відповідні соціальні процеси. Підтвердженням цього є, зокрема, той факт, що етноконфлікти найтіснішим чином переплетені з подіями, які відбуваються в соціально-економічній, політичній та духовній сферах суспільного буття. Тому всі спроби розв'язання конфліктних ситуацій в етнонаціональній галузі без урахування соціально-економічних і політичних чинників, як свідчить досвід, є загалом малопродуктивними.

Конфлікти геополітичного характеру на міжетнічній основі засвідчують, що системне забезпечення прав національних меншин гарантується тільки за ефективної єдності міжнародного і національного законодавства, норми яких не лише детермінують належне виконання такої функції, а й спрямовані на врегулювання міжетнічних протистоянь виключно мирним шляхом. При цьому невідповідність внутрішньодержавних правових норм міжнародним стандартам загрожує не тільки погіршенням становища етнонаціональних спільнот, а й ускладненням геополітичної ситуації в цілому.

Водночас у дисертації зазначається, що підхід до цієї проблеми, який базується лише на захисті прав етнічних меншин, далеко не завжди гарантує успішність антикризового управління у тому чи іншому поліетнічному регіоні. Реальна практика показує, що дієвим засобом і надійним ресурсом запобігання міжнаціональним конфліктам є активне залучення до участі в регіональному та місцевому управлінні етнічних спільнот, що цілком відповідає їхнім суспільно-політичним прагненням та узгоджується з різноманітними їхніми потребами прагматичного характеру. Саме завдяки цьому, наголошує автор, формування регіональних механізмів менеджменту етнічних процесів набуває особливої значущості. І однією з прогресивних тенденцій у цій сфері можна вважати децентралізацію управління - розподіл функцій у системі влади, за яким значна частина тих із них, що належать державним інституціям, передається органам місцевого самоврядування.

Шляхом системно-функціонального аналізу законодавчих документів та обробки спеціальної статистичної інформації дисертант встановив, що у вітчизняній етнонаціональній політиці тривалий час домінував підхід, за яким етнічні спільноти розглядалися переважно як об'єкти державного впливу. Принагідно зауважується, що погляд на етнополітику як на суто односторонній вектор - від державних структур до етносів, характерний не лише державним інститутам, а й практично всім політичним партіям України. Такий підхід, на жаль, впливає і на зміст нормативно-правових актів, де превалює увага тільки до одного із суб'єктів етнополітики - власне держави. Національні ж спільноти фігурують в них, як правило, у ролі об'єктів державної політики. На численних прикладах автор доводить, що державне управління в етнополітичній сфері має належно враховувати рівень самоорганізації національних меншин, сприяти узгодженню їхніх інтересів за участю інституцій громадянського суспільства.

Оптимізація взаємодії регіональних органів управління з громадськими організаціями етнічних спільнот передбачає реалізацію різноманітних ініціатив, спрямованих на інтеграцію представників різних етносів у соціально-політичне і культурне життя країни, досягнення міжетнічної злагоди й толерантності. У зв'язку з цим досліджено вплив регіональних інтересів і потреб на процес функціонування державних інституцій, зумовлених насамперед економічними, культурними, релігійно-конфесійними та психологічними відмінностями, що мають місце поміж різними регіонами України. На основі застосування системного підходу до аналізу етнополітичних процесів, взаємодії між етнічними спільнотами та державно-управлінськими структурами доведено, що етнонаціональний чинник обумовлює функції й повноваження інститутів державної влади всіх рівнів, їх структуру та механізми взаємодії з органами місцевого самоврядування. Координації діяльності у цьому напрямі послуговує утворення при органах влади спеціальних консультативно-дорадчих структур за участю представників етнічних спільнот, науковців, активістів громадських організацій, працівників засобів масової інформації.

Автор цілковито погоджується з тими дослідниками, які вважають, що в Україні в цілому вже сформовано нормативно-правову базу забезпечення її етнонаціонального розвитку. Утім, маємо й усі підстави для невідкладного перегляду окремих нормативно-правових актів з метою усунення цілої низки неузгодженостей у цій сфері. Так, виходячи з нових реалій суспільного розвитку та якісних змін у міжетнічних відносинах, потребує оновлення базовий Закон України в етнонаціональній галузі "Про національні меншини в Україні" (1992 р.), що так і не приведений у відповідність з Конституцією України та деякими міжнародно-правовими актами, до яких приєдналася наша держава. Бракує такого базового модульно-правового документа, як "Концепція державної етнонаціональної політики", на необхідність розробки якої вказують і політики, і науковці, що послужив би тією основою, на якій можна було б оновити й розвинути далі законодавчо-правову базу з усіх питань захисту прав етнонаціональних меншин та розвитку міжнаціональних відносин в Україні.

У п'ятому розділі - "Механізми і технології управління етнополітичними процесами" - проаналізовано організаційно-технологічні аспекти взаємодії органів державної влади, місцевого самоврядування та громадських організацій, зорієнтованої на запобігання етноконфліктних ситуацій. При цьому реальна практика показує, і це підтверджують матеріали дисертації, що найбільш ефективними шляхами нейтралізації конфліктогенного сценарію розвитку подій є: по-перше, максимально можливе врахування та задоволення потреб етнонаціональних спільнот; по-друге, досягнення балансу інтересів усіх зацікавлених сторін конфлікту, зокрема між різними категоріями спільнот та між ними і владою. У зв'язку з цим проаналізовано актуальну з точки зору сьогодення, але ще недостатньо вивчену і узагальнену, проблему запобігання гострих етноконфліктних протистоянь із залученням для цього інструментів правового консультування. Необхідність її вивчення спричинена складним і суперечливим характером сучасних суспільних процесів, загальною демократизацією міждержавних відносин, досвідом низки країн розвинутої демократії, де права і свободи людини органічно поєднані з колективними правами національних меншин, потребами в консолідації політичної нації, підвищенні авторитету та ролі міжнародних організацій (ООН, Рада Європи, ОБСЄ та інших).

Чільне місце в дослідженні відводиться аналізу саме тих різновидів етноконфліктів, які несуть у собі потенційний заряд небезпеки й безпосередньо загрожують суверенітету і територіальній цілісності України, що підтверджує необхідність розроблення Концепції етнополітичної безпеки держави. Шляхом узагальнення вже набутого досвіду врегулювання етноконфліктних ситуацій, розроблення та здійснення заходів щодо їх профілактики та попередження, дисертант доводить, що при виникненні таких явищ необхідно в межах чинного законодавства усіма засобами державного управління, якщо це дозволяють обставини, вдаватися до консультацій, обговорень, погоджень і узгоджень з організаціями відповідних етнічних меншин з метою запобігання жорстких адміністративних заходів. Все це актуалізує налагодження конструктивного діалогу між владою та лідерами громадських організацій і рухів національних меншин, їхню участь у підготовці та реалізації дієвих заходів, що стосуються усіх суб'єктів етноконфліктного протистояння. Доведено значущість залучення представників етнічних громад до безпосередньої та прямої участі в роботі представницьких органів влади на всіх рівнях, особливо на регіональному. Актуальними для обох сторін діалогу слід вважати питання розширення прав та надання більших повноважень національно-культурним товариствам.

На переконання автора, позитивні особливості інституційної системи етнополітичного менеджменту в Україні полягають у тому, що вона поряд з нормативно-правовим захистом етнонаціональних спільнот включає у себе і публічні, а серед них і владні органи: різноманітні структури державного управління та місцевого самоврядування, підприємства і установи, неурядові організації, у тому числі ті, які не набули статусу юридичної особи, наприклад, громадські об'єднання національних меншин, реєстрація котрих проводилась шляхом офіційного повідомлення про легалізацію. Доповнюють цю систему правові норми та принципи, що регламентують діяльність у цій сфері.

Коли йдеться про найбільш загальні принципи діяльності національних інститутів та механізмів захисту національних меншин в умовах українського поліетнічного суспільства, а також реалізації державної етнонаціональної політики, то, за спостереженнями дисертанта, відповідні соціально-економічні, політичні та культурні заходи здійснюються тут успішно і результативно за обов'язкового врахування заздалегідь спланованих і фахово визначених засад управління та координації у сфері міжнаціональних відносин. Суть такої політики полягає у цілеспрямованому використанні суспільного механізму постійного погодження, кореляції, узгодження притаманних етнічним групам національно-специфічних інтересів з усім комплексом проблем функціонування та розвитку Української держави.

Водночас в Україні назріла і низка першочергових заходів політико-управлінського змісту. Передовсім необхідно, по-перше, вдосконалюючи та обновляючи відповідні напрями чинного законодавства, створити легітимні механізми прийняття таких узгоджених правових норм, котрі б на практиці забезпечували кращу реалізацію задекларованих принципів і основних засад державної етнонаціональної та регіональної політики; по-друге, нагальним завданням слід вважати приєднання України до всіх важливих з точки зору національних інтересів міжнародних угод, пактів, конвенцій ООН, ОБСЄ, Ради Європи, які регламентують права людини, права національних меншин; по-третє, важливо досягти належного цивілізованого рівня співробітництва та партнерства України з міжнародними організаціями, а також незалежними експертами з метою запровадження постійного моніторингу, аналізу і оцінки етнополітичної ситуації у регіонах України.

Обґрунтовується, що результативність попереджувальних і регулюючих механізмів впливу і на етноконфліктні процеси прямо залежить від погодження та злагодженості управлінських дій як органів державної влади і місцевого самоврядування, так і відповідних інституцій громадського суспільства та міжнародних організацій. Всі вони згідно зі своїми визначеними правовими актами функціями вживають спеціальних превентивних заходів у випадку виникнення міжетнічних конфліктних ситуацій. Таку діяльність, наголошується дисертантом, належить здійснювати тільки у санкціонованому вітчизняним законодавством порядку та у повній відповідності з міжнародними нормами і стандартами захисту прав людини та національних меншин. Разом з тим першочерговим і пріоритетним завжди повинно бути всебічне врахування загальнодержавних інтересів України.

У шостому розділі - "Законодавчо-правова база управління етнополітичними процесами в Україні та шляхи її удосконалення" - проаналізовано основоположні міжнародно-правові стандарти щодо захисту колективних прав національних меншин у контексті їх можливої екстраполяції на Україну. Розглянуто роль децентралізації управління та розвитку місцевого самоврядування як шляхів подолання регіонального сепаратизму, засоби і ресурси оптимізації етнополітичних та регіональних процесів в Україні. Критично осмислено запроваджену у міжнародному праві та запозичену з нього в українському законодавстві систему заходів і механізмів захисту прав етнонаціональних спільнот. Проаналізовано досвід відповідних міжнародних організацій і окремих зарубіжних країн у цій складній сфері правових відносин. Те ж саме стосується розробки правових інструментів і дій з упередження та врегулювання етнополітичних конфліктних ситуацій.

Всебічний, комплексний аналіз найважливіших за останні десятиліття документів ООН, Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій засвідчив значну і неординарну роботу цих поважних міжнародних організацій. Відзначено їхній вплив, морально і політично зобов'язуючий окремі держави суворо дотримуватися засад, визначених на найвищому міжнародному рівні та закодифікованих у міжнародному праві. Водночас, з позицій вітчизняного досвіду управління в етнополітичній галузі та визначення дієвих шляхів його подальшого вдосконалення, автор наголошує на тому, що при остаточному виробленні концептуальних засад державної етнополітики особливу увагу доцільно звернути на питання визнання колективних прав національних меншин, що тривалий час домінує в українських наукових і політичних дебатах. Крім всіх інших змістовних аргументів, у цьому, на думку дисертанта, слід керуватися насамперед тим, що така позиція, очевидно, йде врозріз з ідеологією Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин. Адже у загальних зауваженнях до неї (пункт 13 Пояснювальної доповіді до Конвенції) в дійсності йдеться, по суті, про те, що застосування принципів, викладених у цій Рамковій конвенції, не передбачає визначення колективних прав. При цьому наголос робиться власне на захисті тих осіб, що належать до національних меншин, які здійснюють свої права індивідуально та разом з іншими, отже, на думку автора, і у колективний спосіб.

Важливо підкреслити, що в сучасній Україні склалися добрі перспективи оптимізації розвитку етнополітичних та регіональних процесів, оскільки офіційний статус національних меншин у нашій державі вже у своїй основі збігається із міжнародно-визнаними стандартами забезпечення їхніх прав, а в цілій низці сфер і аспектів він навіть їх перевершує. Разом з тим механізм практичної реалізації зазначених прав, їх реального, а не теоретичного захисту потребує невідкладного подальшого удосконалення. Успішність зусиль у цьому напрямі залежить насамперед від активності саме етнонаціональних меншин, оскільки, як відомо, незатребуване право не може кваліфікуватись як порушене право. Слід також виходити з того, що реалізація законодавчо закріплених прав є безпосередньою справою і самих меншин.

У розділі проаналізовано механізми децентралізації державної влади і етнополітичного менеджменту зокрема. На її основі, виходячи з відповідних положень Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", в деяких областях (Закарпатській, Одеській, Чернівецькій) здійснюється розмежування функцій і повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування й органами етнічної самоорганізації, створюються сприятливі на всіх рівнях умови для адекватного врахування в державній етнонаціональній політиці етнічних інтересів, їх взаємоузгодження та кореляції як дієвих засобів запобігання проявів сепаратизму і міжетнічних конфліктів. Висвітлено процеси налагодження та координації співробітництва між структурами державної виконавчої влади та громадськими організаціями етнічних меншин, в яких дедалі активнішу роль відіграють різного роду дорадчі органи, передусім на рівні місцевого самоврядування. У процесі становлення сучасної системи етнонаціональної самоорганізації цей механізм вдосконалювався, зростала його ефективність і дієвість.

Підсумовуючи висвітлення цього важливого аспекту досліджуваної проблеми, дисертант констатує, що в сучасній Україні склалася в цілому конструктивна практика, коли органи державної влади в межах наданих їм повноважень не лише здійснюють систематичний контроль за виконанням органами місцевого самоврядування та органами етнічної самоорганізації законодавчих актів, інших юридичних документів з питань етнонаціональної політики, а й об'єднують з ними матеріальні та інші ресурси задля належного виконання поставлених перед кожними з них завдань.

Проводячи аналогії з політичною практикою Української держави у галузі етнополітики, дисертант вказує на ту принципову обставину, що європейська державотворча традиція склалася таким чином, що про зрілість і життєспроможність держави-нації та надійність її функціонування можуть свідчити такі сутнісні характеристики, як розгалуженість, самоорганізованість та політична представленість суб'єктів її етнонаціональної структури. При цьому однією з основних форм участі національних меншин у суспільно-політичному житті є діяльність їх громадських організацій. Головною ж метою створення об'єднань етнічних меншин є закономірна їх консолідація довкола спільних етнічних інтересів: культури, духовності, мови, історичних та родових традицій, звичаїв тощо. Опіка над цими національно-культурними осередками зазвичай здійснюється державою. В дисертації наголошується на тому, що перспективи подальшого розвитку ситуації у сфері етнополітики у значній мірі визначатимуться надалі повнотою суб'єктів державного управління, ефективністю їх самоорганізації та адаптації до змін у системі міжнаціональних відносин на засадах вироблення й дотримання єдиної загальнодержавної етнонаціональної політики з одночасною підтримкою належного рівня самодостатності органів регіональної влади та місцевого самоврядування. Для цього необхідно забезпечувати належну фінансову підтримку організацій етнонаціональних меншин, якнайактивніше залучати їх до участі у процесах ухвалення важливих для них рішень. Такий підхід посилюватиме, як свідчить і міжнародний досвід, функціональну ефективність дій владної виконавчої вертикалі у масштабах не лише регіонів, а й усієї держави загалом. Тому цілком актуальним завданням на перспективу вбачається також планомірне, поступальне вдосконалення теорії та практики тісної взаємодії владно-управлінських інституцій з відповідними мережевими структурами - товариствами, центрами та іншими осередками етнонаціональної самоорганізації громадян, котрі самоідентифікують себе з етнічними або ж етнорегіональними спільнотами.

Висновки

Здійснений аналіз регіональних особливостей сучасних етнополітичних процесів в Україні показав глибину проблеми, пов'язаної з процесами демократизації суспільного життя, модернізації політичних інститутів, здійснення адміністративно-територіальної реформи. Він дозволив уточнити концептуальні підходи та теоретико-методологічні засади дослідження етнополітичних процесів, усвідомити важливість та невідкладність нової регіональної політики, яка має проводитись у державі системно і послідовно. Для ефективної реалізації такої політики необхідно активніше залучати науково-експертний потенціал країни, оскільки об'єктивний аналіз та діагностика етнополітичних процесів як у державі в цілому, так і в її регіонах зокрема, можливі лише на підставі системного аналізу закономірностей і тенденцій в умовах трансформаційного розвитку. Тільки політика, котра спирається на фундаментальні знання, може сприяти попередженню та запобіганню проявів руйнівних конфліктів етнополітичного характеру.

Сьогодні українське суспільство, політичні та державні інститути влади переживають складний період свого розвитку. Поглиблення та загострення політичного протистояння в країні посилюється і негативними процесами світової фінансово-економічної кризи. Чи не вперше після проголошення незалежності на порядок денний так гостро поставлені питання національно-державного суверенітету, цілісності України, недоторканності її кордонів. Причому загрози і виклики, що виникають у цьому контексті, є не лише продуктами зовнішнього походження, інспірованими недружніми жестами сусідніх держав. На жаль, самі кроки недружньої поведінки багато у чому стали можливими через внутрішні чинники, які мотивують зовнішнє втручання у внутрішні справи нашої країни. Серед таких в числі іншого необхідно вказати на регіональні, оформлені у відповідні ідеологічні та партійно-політичні структури, - політичні партії, громадські об'єднання та рухи.

Впродовж останніх років "регіональна карта" постійно розігрується політичними гравцями як всередині самої держави, так і назовні. Для них демократична, незалежна, європейськи орієнтована Україна стала головним об'єктом зусиль для дискредитації як її внутрішньополітичного, так і зовнішньополітичного курсів. Використовуючи фактори україно-російської двомовності та поліконфесійності, відповідні сили намагаються переконати широку громадськість у "неприродності" України як держави у її теперішніх кордонах; всіляко роздмухуються міфи про немовби агресивну антиросійську сутність української влади, актуалізуються стереотипи щодо антиросійського змісту українського націоналізму; здійснюється постійна атака на гуманітарну сферу нашої країни як таку, котра нібито будується на фальсифікації історії з метою привнести розбрат в україно-російські відносини. Як приклад можна навести рішення Донецької міської ради від 23 вересня 2009 року щодо проведення в місті так званих "уроків історичної правди". Цим своїм містечковим за змістом рішенням місцеві депутати висловили ідеологічне, а не наукове ставлення до вивчення історії у школах та вузах. Його ініціаторів неабияк турбує те, що у підручниках історії надто багато місця відводиться трагічним сторінкам минулого нашого народу - голодомору, ОУН-УПА тощо. Більш того, за повідомленнями засобів масової інформації, міськрада доручила управлінню освіти міськвиконкому навчати школярів критичному сприйняттю "пронаціоналістичної" інформації на уроках історії, ще й має намір звернутися до Міносвіти з пропозицією, щоб під час незалежного тестування питання, які "викликають різне трактування", були вилучені з їх переліку.

Це лише один із багатьох прикладів того, якого ступеня гостроти, опору і протистояння набула сьогодні гуманітарна сфера суспільного життя. Але ж відомо, що саме вона є тим середовищем, в атмосфері котрого формується національна свідомість молоді, її патріотизм, любов до минулого і сьогодення свого народу. До того ж цей приклад показово характеризує також те, як ідеологічна конфронтація часто-густо переходить у політичну площину, а це паралізує роботу влади, знижує її ефективність, загрожує сталому розвитку нашої держави. Віднедавна на рівні експертного співтовариства вже цілком серйозно обговорюються сценарії можливого розвитку подій на українських теренах з імовірним втручанням зовнішнього чинника, насамперед російського, у випадку, якщо політична криза в країні буде продовжуватись і надалі й досягне тих критичних меж, за котрих може бути необхідним силове втручання у розвиток подій. За таких обставин, вказують експерти, можливим є сценарій поділу України на три частини - Південно-Східну, Центральну і Західну, кожна з яких може опинитися під тим чи іншим чужим протекторатом. На реалізацію подібних сценаріїв сьогодні мобілізовані потужні фінансові та інформаційні ресурси, котрі ідейно та організаційно готують грунт для його втілення на практиці. За умов, про які йдеться, цілком логічним є висновок про те, що регіональний чинник в українському державотворенні, на жаль, став збудником слабкості, а не зміцнення демократії та державності. Щоб запобігти розвиткові подій за негативним сценарієм, необхідно здійснити цілий ряд невідкладних кроків, які покликані стабілізувати ситуацію в країні, дати їй новий поштовх для розвитку позитивних тенденцій на консолідацію нації, зміцнення засад демократії та свободи, бо тільки на цьому шляху, ми переконані, майбутнє України як цивілізованої європейської держави.

На жаль, політична регіоналістика як напрям політологічного аналізу до останнього часу в нашій країні розвивалася досить слабко. Це пояснюється тим, що на порядку денному актуальнішими були питання націєтворення та державотворення, проблеми етнічних меншин та інших груп і категорій населення. Проте, як показує розвиток політичної ситуації в країні, сьогодні є не лише науково-теоретична, а й політико-практична необхідність активізувати саме напрямок політичної регіоналістики, передовсім у контексті аналізу етнорегіональної специфіки функціонування і розвитку держави як цілісного організму. Виконане дисертаційне дослідження привертає увагу наукового загалу до політологічних, зокрема етнополітологічних проблем вітчизняної регіоналістики. Автор, спираючись на принципи системного підходу, пропонує явища і процеси етнорегіональної політики розглядати в єдиному ключі з проблемами регіональної економіки, культури, мови тощо. Лише такий підхід, власне, і дозволяє отримати цілісну картину тих етнополітичних процесів, які відбуваються в нашій країні. Йдеться насамперед про визначення впливу регіональних особливостей на формування української нації, виклики та загрози, котрі при цьому виникають, не лише політичній стабільності, а й демократичним перетворенням у державі та суспільстві.

Обраний нами підхід грунтується також на широкому узагальненні етнополітичного досвіду та концептуальних розробок як вітчизняних, так і західних та російських науковців. Завдяки цьому запропоновано інтегративне бачення проблеми, котра досліджується, зокрема пропонується розглядати етнорегіональну проблематику нашої країни під кутом зору трьох чинників, а саме: міжнародного, національного та регіонального, що у підсумку дає науково-теоретичний синтез загального, особливого та конкретного в політологічному дискурсі. Для України, котра здійснює проект політичної модернізації, такий підхід набуває неабиякої цінності, оскільки дає можливість, поєднавши науково-теоретичні досягнення вітчизняної етнополітики та регіоналістики з концептуальними розробками зарубіжної науки і практики, застосувати їх до конкретних умов української дійсності. Таким чином, ця дисертаційна робота є одним із перших у вітчизняній політичній науці системним дослідженням етнополітичних процесів крізь призму диференціації вітчизняного етнополітичного простору з урахуванням при цьому історичних, цивілізаційних та етнорегіональних особливостей розвитку української державності. Вона вирізняється також залученням сучасних парадигмальних поглядів до феноменів нації, державності, етносу, регіональних спільнот тощо, серед яких провідне місце поряд із системним та синергетичним підходами посідають такі методи дослідження, як програмно-цільовий та порівняльно-критичний аналіз, методи історизму та емпіричного узагальнення.

Україна є поліетнічною країною, у якій співіснують і корінні народи, і національні меншини. Деякі з них тривалий історичний час проживають в окремих регіонах, які в силу різноманітних причин є потенційними носіями етноконфліктних ситуацій. Своєчасне їх виявлення можливе лише за умов належного моніторингу етнополітичних процесів у регіональному вимірі. Таке бачення та підхід до проблеми зумовлюють розвиток на сучасному рівні інституту етнополітичного менеджменту як інструмента технологічного впливу і управління конфліктними ситуаціями, запобігання їх розвитку у руйнівному ключі. У цьому контексті досить плідними мають стати ідеї, що випливають з концепції "нового регіоналізму", яка набула досить широкого розповсюдження серед цілої низки європейських країн. Філософія "нового регіоналізму", не руйнуючи сталих кордонів класичних держав, визнаних міжнародним правом, підтримує розвиток територій передусім на базі місцевих ресурсів та засобами транскордонного співробітництва. Для розвитку такого потенціалу і у нас є вагомі підстави та передумови як економічного, так і людського, гуманітарного змісту. У зв'язку з тим, що різні регіони нашої країни у різні часи перебували у складі різних держав, між українським етносом та народами-сусідами в цілому склалися добрі традиції мирного співіснування. Позитивний досвід такого добросусідства необхідно використовувати як на благо самих регіонів, так і країни в цілому. Адже чим заможніші регіони, тим багатша й держава, тим комфортніше почувають себе її громадяни.

Особливої уваги при цьому вимагають етнорегіони, тобто ті території, які характеризуються активними етнополітичними процесами. Їх можна віднести до територій особливої функціональної орієнтації, що відрізняються від інших своєю цільовою спрямованістю. Поглиблення кризових явищ у цих регіонах здатне породити руйнівні незворотні дезінтеграційні процеси, у тому числі й безпідставні претензії на утворення національно-територіальних автономій. Таким чином, ті ж етнонаціональні чинники актуалізують і низку завдань державного регулювання територіального розвитку. Конструювання сучасної системи державного управління та місцевого самоврядування здійснюється в умовах формування української політичної нації, досить помітної активізації самоорганізаційних процесів не лише в середовищі національних меншин, а й різного роду регіональних спільнот. Розвиткові таких процесів сприяють демократизація суспільного та політичного життя країни, а також процеси децентралізації управління. Якщо їх пустити на самоплин, послабивши державне регулювання, тобто державний етнополітичний менеджмент, можна одержати посилення негативних тенденцій у вигляді сепаратизму, регіоналізму, федералізму тощо. Ідейно-психологічним підгрунтям таких процесів є втрата загальнонаціональної ідентичності, натомість активне формування на її місці регіональних ідентитетів, котрі інколи протиставляються саме громадянсько-політичній ідентичності титульної нації. На жаль, в останні роки ці негативні явища мають тенденцію до поглиблення, яку, на наш погляд, зумовлює як політизація регіонального чинника, так і послаблення регулювання державою регіональних процесів, що зазнають впливу також із зовні. У цьому зв'язку є неприпустимим зволікання з політико-правовим забезпеченням інтеграції в український соціум кримськотатарського народу з розробкою програм його адаптації до сучасних кримських і загальноукраїнських умов. Належного наукового опрацювання та ухвалення на цій основі відповідних державно-управлінських рішень вимагає й проблема політичного русинства.

Розбудова вітчизняної системи державного управління з урахуванням міжнародного досвіду потребує критичного підходу до вибору тієї чи іншої зарубіжної моделі організації та функціонування етнополітичного простору. Сьогодні як ніколи існує нагальна потреба у науково-фаховому супроводі впровадження різного роду реформаторських (інноваційних) підходів як до нового осмислення етнополітичних процесів, так і до практичних кроків з реалізації етнополітики. У сучасних умовах вкрай важливим завданням є досягнення узгодженості між розвитком національно-етнічної самосвідомості та підвищенням загального рівня громадянської культури, що, у свою чергу, вимагає уточнення (відповідно до реалій сьогодення) концептуальних засад державної регіональної та етнонаціональної політики, пріоритетних напрямів діяльності у цій сфері як державних органів влади, так і громадських організацій, у тому числі й тих, котрі представляють інтереси національних меншин. Реальна політична практика нашої держави свідчить, що забезпечення їхніх прав гарантується тільки за ефективної взаємодії міжнародного та внутрішньодержавного права, норми котрих спрямовані на успішну реалізацію делегованих органам влади різних рівнів функцій із забезпечення захисту прав етнічних спільнот, розв'язання етнонаціональних протиріч виключно мирним способом. Незабезпечення таких прав, а також брак взаємодії вітчизняного законодавства та міжнародних правових норм і стандартів можуть призвести не лише до погіршення становища національних меншин, а й до ускладнення пов'язаних з цим міжнародних стосунків.

Автором показано, що етнополітична ситуація в деяких регіонах України з компактним проживанням національних меншин відзначається, з одного боку, традиційною стабільністю, а з іншого - латентною конфліктогенністю, котра спричинена низкою чинників як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. На жаль, потенціал їх багатокультурності ще не включений належним чином у процеси трансформації суспільства. Адже досить розвинена в усій державі мережа етнонаціональних громад на практиці донині залишається все ще не узгодженою з адміністративно-територіальним устроєм України. Тому потрібні серйозні зрушення, впровадження реальних моделей етнополітичного розвитку регіонів, створення інфраструктури, яка б забезпечувала їх і міжнаціональну злагоду та співпрацю. При цьому проведений аналіз політико-правових актів держави та широкого масиву емпіричних матеріалів дає всі підстави для висновку, що у багатоетнічному середовищі надзвичайно важливу та ефективну роль відіграє саме місцеве самоврядування. Якраз на його рівні в умовах децентралізації влади та усієї системи державного управління може повною мірою проявитися творчий потенціал регіональної політики щодо реалізації соціальних, гуманітарних та духовно-освітніх проектів і програм.

Відроджувані у результаті цього етнокультурні традиції, безсумнівно, сприятимуть позитивним тенденціям державотворення. Разом з тим розвиток та зміцнення власне місцевого самоврядування як складової частини регіональної системи влади відкриває широкі можливості для поєднання загальнодержавних підходів до реалізації стратегії розвитку країни з помітними місцевими особливостями, котрі сформувалися внаслідок складних історичних процесів та геополітичних впливів. Тут необхідно уникати як уніфікації, так і також регіонального ізоляціонізму, протиставлення одних регіонів іншим, а тим паче протистояння по лінії "держава - регіон", що, крім деструкції, нічого іншого не несе. Базуючись на цьому, можна більш ефективно задовольняти ключові соціально-культурні потреби громадянина, який ідентифікує себе з певною етнічною спільнотою (за ознаками мови, культури, традицій, звичаїв тощо), здійснювати належне управління і регулювання міжнаціональних відносин, громадський контроль їх поточного стану з метою запобігання конфліктних ситуацій. При цьому досить актуальним і у такому контексті є запровадження державного моніторингу етнополітичної ситуації в різних регіонах України задля оперативного реагування на факти дискримінації громадян за етнічною ознакою, вияви ксенофобії та антисемітизму.

Ослаблення центральної влади, її розбалансованість і, по суті, нездатність утворити єдиний центр ухвалення управлінських рішень, фактичне руйнування виконавчої владної вертикалі спричинило, на наш погляд, радикалізацію регіонального чинника насамперед у його політичній проекції. Пом'якшити ці процеси, збалансувати розвиток центру та регіонів значною мірою може політика не лише розширення можливостей, а й підвищення ефективності місцевого самоврядування. Успішній її реалізації сприятиме подальше зміцнення його правових основ у контексті посилення впливу на етнополітичні процеси регіонального рівня. Тут необхідно чітко розмежувати функції та повноваження місцевих, регіональних і центральних органів влади. Функція держави має полягати у розробці стратегічних засад етнополітики та контролі за реалізацією відповідного курсу. Зокрема це стосується її регулюючого впливу на подолання економічних диспропорцій між регіонами, вирівнювання соціальних стандартів людського розвитку, динаміку демографічного стану, ринок праці, екологічну ситуацію тощо.

Наголошуючи на помітній активізації регіонального чинника у здійсненні державної етнополітики, слід акцентувати увагу на необхідності системного підходу як до теоретичного аналізу відповідних проблем, так і до його використання у практичній діяльності органів влади. При цьому активна та ефективна етнополітика є невід'ємною складовою результативних економічних та соціальних програм. Її не можна обмежувати лише проблемами освіти і виховання, культури та проведенням фольклорних заходів. Отже, йдеться про врахування усього комплексу соціально-економічних, історико-культурних та мовно-регіональних чинників, що взаємодіють між собою як на рівні держави, так і окремих регіонів і територіальних громад.

У стабілізації процесів міжетнічних відносин та запобіганні етнічним конфліктам важливу роль відіграє взаємодія органів державної влади, місцевого самоврядування і громадських організацій національних меншин. Предметні стосунки національно-культурних товариств з владними інститутами як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях, забезпечує їх співпраця у розробці та реалізації державної етнонаціональної політики в Україні. Водночас невирішеною залишається проблема участі національних меншин у прийнятті державно-управлінських рішень, які безпосередньо торкаються їх інтересів. При цьому етнонаціональні взаємовідносини актуалізуються у свідомості та поведінці людей саме тоді, коли вони набувають конфліктного характеру і етнічність постає вже як символ позитивної або негативної установки. Хоч Україна і традиційно характеризується як держава, де панує міжетнічна толерантність, разом з тим ряд соціально-економічних і політичних чинників опосередковано, а то й безпосередньо все ж генерують етнічну недовіру та нетерпимість. Отже, така ситуація диктує необхідність перегляду низки підходів і до процесу реалізації державної етнонаціональної політики, які не виправдовують себе в умовах, коли етнічні спільноти вже не задовольняються декларативними правами, а висувають вимоги стосовно надання їм реальних можливостей для задоволення їхніх інтересів. Тому нагальною потребою є невідкладний розгляд і ухвалення парламентом України Стратегії державної етнонаціональної політики, взявши за основу відповідний її проект, котрий підготовлено вченими Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України.

Етнополітична ситуація, що склалася в Україні у пострадянській фазі її розвитку, не має світових аналогів. Ось чому даремно шукати десь за кордоном вже готові варіанти вирішення регіональних та етнополітичних проблем, якими могли б скористатися вітчизняні політики. Мова може йти лише про творче використання окремих підходів та узагальнення досвіду. І одним із важливих ресурсів подальшого розвитку України на шляху збереження міжрегіонального порозуміння і єдності громадян є активізація власне територіального чинника у його конструктивному, а не руйнівному напрямі. Необхідно зробити так, щоб саме регіональний чинник державотворення в Україні став уособленням сили, а не слабкості країни, чого, на жаль, сьогодні не спостерігається. Більш активну роль у процесах гармонізації міжетнічних та міжрегіональних відносин, на наш погляд, повинні відігравати передусім органи місцевого і власне регіонального самоврядування. Сьогодні цей ресурс або ж задіяний недостатнім чином, або ж не завжди використовується у бажаному для України та її громадян напрямку.

Головним викликом незалежності України, її територіальній цілісності виступають не стільки самі по собі етнічні чинники, скільки деструктивні дії окремих політизованих регіональних еліт, які задля мобілізації підконтрольного їм електорату штучно загострюють питання мовної, регіональної політики, міжконфесійних відносин, впливу зовнішнього чинника на ситуацію в Україні та її окремих регіонах. Такий стан речей, як нам видається, є досить вигідним регіональним олігархічно-клановим (політико-економічним) групам, оскільки принцип "поділяй і володарюй" як ніякий інший відповідає їх прагматичним інтересам у сфері власності, а також зовнішнім деструктивним силам, позаяк внутрішня боротьба еліт, розколоте за регіональним принципом суспільство робить країну слабкою та узалежнює її не лише від внутрішніх проблем, а й від зовнішнього тиску.

Виходячи з проведеного аналізу, можна констатувати, що вітчизняний досвід управління регіональними та етнополітичними процесами є доволі повчальним і багато у чому дійсно досить продуктивним. Він характеризується впровадженням у цілісну систему управління етнонаціональними процесами як міжнародних правових норм, так і положень національного законодавства, що зміцнює авторитет та довіру до офіційної етнополітики, котра все більше орієнтується на новітні технології етнополітичного менеджменту. Саме завдяки їхньому впровадженню значною мірою і вдалося уникнути ескалації багатьох потенційних конфліктів на етнополітичному чи етнорегіональному ґрунті.

Водночас майже некеровані в Україні процеси у сферах приватизації, бізнесу, соціальної політики створюють передумови для переформатування етнорегіонального простору країни. На порядок денний сьогодні вийшли проблеми регіоналізації, котрі базуються на символах і цінностях такого фундаментального порядку, якими є мова, релігійно-конфесійна належність, по суті полярність геополітичних орієнтацій населення України, що на загал кореспондуються з поняттям національної ідентичності. Саме вони формують і нові виклики демократичному розвиткові нашої держави, її послідовній інтеграції у європейський політико-економічний простір.

Ці та інші проблеми регіональної політики, розглянуті нами під кутом зору тісної взаємодії етнічного та етнокультурного, партійно-політичного та геополітичного чинників, вимагають не тільки подальшого детального наукового вивчення, а й, що головне, вжиття дієвих заходів щодо залучення політико-владними структурами їх конструктивного потенціалу на потреби державотворення і націєтворення. Задля цього необхідно якомога скоріше відновлювати політичну стабільність у державі на засадах громадянського консенсусу, забезпечувати консолідацію політичних еліт з позицій захисту національних інтересів, зміцнення світоглядної єдності громадян нашої країни різних національностей на принципах національної ідеї та патріотизму, подальшого формування громадянського суспільства, яке стає все відчутнішою домінантою всіх процесів, якими характеризуються і регіональні особливості сучасного розвитку етнополітичної ситуації в Україні.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Монографії:

1. Зварич І.Т. Етнополітика в Україні: регіональний контекст. Монографія / Ігор Теодорович Зварич. - К.: Дельта, 2009. - 317 с.

Рецензії: Марчук В.В. Феномен вітчизняного регіоналізму / Василь Марчук // Урядовий кур'єр. - 2009. - № 180 (4086). - 1 жовтня. - С. 7; Твердохліб Р. Етнополітика в Україні: регіональний контекст / Ростислав Твердохліб // Західний кур'єр. - 2009. - № 39 (1196). - 1 жовтня. - С. 18.

2. Зварич І.Т. Державне регулювання економічного зростання: інститути, механізми, інфраструктура (регіональний зріз). Навч. посібник / Зварич І.Т. - К.: Вид-во "АртЕк", 2009. - 416 с.

3. Зварич І.Т. Економічне зростання регіону: моделі та методи аналізу і прогнозування. Монографія / Зварич І.Т. - Івано-Франківськ: Вид.-диз. відділ Центру інформ. технологій, 2006. - 184 с.

Статті у фахових політологічних виданнях:

4. Зварич І.Т. Етнополітичні процеси як предмет теоретико-методологічного аналізу / Зварич І.Т. // Нова парадигма: [журн. наук. праць] / гол. ред. В.П. Бех; Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова; Тв. об'єд. "Нова парадигма". - Вип. 73. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2007. - С. 126_139.

5. Зварич І.Т. Регіональне та місцеве самоврядування у системі реалізації державної етнополітики / Зварич І.Т. // Нова парадигма: [журн. наук. праць] / гол. ред. В.П. Бех; Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова; Тв. об'єд. "Нова парадигма". - Вип. 78. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2008. - С. 139_149.

6. Зварич І.Т. Нові виклики етнополітичної стабільності в Україні: причини та можливі наслідки / Зварич І.Т. // Гілея (наук. вісник): Зб. наук. праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. - К., 2008. - Вип. 13. - С. 195-202.

7. Зварич І.Т. Вплив регіоналізму на політизацію етнічності / І. Зварич // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї. - К.: Укр. центр політ. менедж., 2008. - Спецвипуск: Політ. технології. - С. 119-135.

8. Зварич І.Т. Методи моделювання та прогнозування в етнополітиці // І. Зварич // Наук. записки Ін-ту політ. і етнонац. досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - К., 2008. - Вип. 37. - С. 28-41.

9. Зварич І.Т. Регіоналізм як об'єкт міждисциплінарного дослідження // І.Т. Зварич // Наук. записки Ін-ту політ. і етнонац. досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - К., 2008. - Вип. 38. - С. 200-220.

10. Зварич І.Т. Явище "регіону-донора" та його роль у формуванні національної ідентичності / Зварич І.Т. // Нова парадигма: [журн. наук. праць] / гол. ред. В.П. Бех; Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова; Тв. об'єд. "Нова парадигма". - Вип. 79. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2008. - С. 151_166.

11. Зварич І.Т. Програмно-цільовий метод у контексті теорії і практики управління етнополітичним розвитком / Ігор Зварич // Наук. записки Ін-ту політ. і етнонац. досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - Вип. 40. - С. 71_85.

12. Зварич І.Т. Міжнародно-правові стандарти захисту прав національних меншин та вітчизняна практика їх дотримання / Ігор Зварич // Україна дипломатична. Наук. щорічник Вип. дев'ятий / Упоряд. Леонід Губерський, Павло Кривонос, Борис Гуменюк, Анатолій Денисенко. - К., 2008. - С. 356-369.

13. Зварич І.Т. Етноекономіка і деякі ментальні особливості управління персоналом за її сучасного розвитку / Зварич І.Т. // Наук. записки Ін-ту політ. і етнонац. досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - К., 2008. - Вип. 41 (підсерія "Курасівські читання"). - С. 166-182.

14. Зварич І.Т. Принципи та інститути етнополітичного менеджменту в сучасній Україні / Зварич І.Т. // Наук. праці: Наук.-метод. журн. - Т. 93. Вип. 80. Політ. науки. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. - С. 92-96.

15. Зварич І.Т. Регіональні особливості етнополітичних процесів в Україні / Ігор Зварич // Віче, 2009. - № 1-2 / 2009. - С. 32-34.

16. Зварич І.Т. Інституалізація етнополітичного менеджменту в сучасній Україні / І.Т. Зварич // Наук. вісник. Одеський держ. екон. ун-т. Всеукр. асоц. молодих науковців - Науки: економіка, політологія, історія. - 2009. - № 3 (81). - С. 88-101.

17. Зварич І.Т. Етнополітичні процеси як об'єкт системного і функціонального аналізу / І. Зварич // Наук. вісник Ужгор. ун-ту. Серія: Політологія. Соціологія. Філософія. Вип. 11 / М-во освіти і науки України; Ужгор. нац. ун-т; Редкол.: М. Вегеш (гол. ред.), В. Андрущенко, О. Бабкіна та ін. - Ужгород: Вид-во УжНУ "Говерла", 2009. - С. 170-176.

18. Зварич І.Т. Право на політичне представництво як ресурс врегулювання етнополітичних та регіональних конфліктів в Україні / Зварич І.Т. // Нова парадигма: [журн. наук. праць] / гол. ред. В.П. Бех; Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова; Тв. об'єд. "Нова парадигма". - Вип. 84. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2009. - С. 100-113.

19. Зварич І.Т. Феномен "депресивного регіону" та його вплив на етнополітичні процеси в Україні / Ігор Зварич // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Зб. наук. статей. - Чернівці: Рута, 2009. - Т. 19-20. - С. 78-85.

20. Зварич І.Т. Політико-правові засади етнополітики в Україні: стан та перспективи розвитку / Зварич І.Т. // Гілея (наук. вісник): Зб. наук. праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. - К., 2009. - Вип. 20. - С. 390-397.

21. Зварич І.Т. Державне забезпечення механізмів реалізації етнонаціональної політики в Україні / І.Т. Зварич // Вісник Одеського нац. ун-ту. Серія: соціологічні і політичні науки. Том 14. Вип. 2. - Одеса: Астропринт, 2009. - С. 122-131.

22. Зварич І.Т. Моделювання і прогнозування в етнополітиці / Зварич І.Т. // Гілея (наук. вісник): Зб. наук. праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. - К., 2009. - Вип. 21. - С. 313-325.

23. Зварич І.Т. Регіональна політика: виклики та загрози / І. Зварич // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - Київ, Миколаїв: Вид-во "Укр. центр політ. менедж.", 2009. - Вип. 16. - С. 153-168.

24. Зварич І.Т. Регіональна політика: виклики та загрози / Ігор Зварич // Передрук: зі змінами і доп. - Історичний журнал, 2009. - № 3 (45). - С. 14-21.

25. Зварич І.Т. Етнополітичний менеджмент та його роль в упередженні конфліктів / Зварич І.Т. // Гілея (наук. вісник). Зб. наук. праць. - Гол. ред. В.М. Вашкевич. - К., 2009. - Вип. 23. - С. 374-383.

26. Зварич І.Т. Формування національної ідентичності - домінанта етнополітичного менеджменту України / Зварич І.Т. // Наук. записки Ін-ту політ. і етнонац. досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - К., 2009. - Вип. 43. - С. 330-342.

У фахових виданнях із суміжних наук:

27. Зварич І.Т. Щодо створення і розвитку інфраструктури управління процесами фінансово-організаційного оздоровлення підприємств регіонального промислово-виробничого комплексу / І.Т. Зварич, Ю. І. Мартинюк, М.С. Лосєва // Наук. вісник Чернів. торг.-екон. ін-ту КНТЕУ: Зб. наук. праць за матер. XIII Міжнар. наук.-практ. конф. (9-10 квітня 2002 р., Чернівці). Вип. II. Екон. науки. У 2-х ч. - Чернівці: АНТ Лтд, 2002. - ч. II. - С. 133-137 (автору належить 0.18 д. а.: проаналізовано можливості впливу регіональних органів управління на залучення інвестицій у промисловість).

28. Зварич І.Т. Регуляторна реформа і проблеми управління розвитком підприємництва в регіоні / І.Т. Зварич, П.В. Андрусяк, Н. Є. Василишин, Ю.С. Півнєв, В.П. Петренко // Наук. вісті Ів.-Фр. ін-ту менедж. та екон. "Галицька академія". - Івано-Франківськ, 2002. - № 2. - С. 21-28 (автору належить 0.18 д. а.: розглянуто стан розвитку підприємництва у регіоні).