У "Вступі" обґрунтовано актуальність, розкрито ступінь наукової новизни дослідження проблеми, сформульовано об'єкт і предмет дослідження, наукову мету та завдання, подано методологічну основу дисертації, її теоретичне і практичне значення, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі "Теоретико-методологічні засади дослідження регіональної політики" розглянуто основні категорії і теоретичні підходи, які застосовуються при вивченні проблем регіоналізму, регіональної політики і владних відносин державного центру з субнаціональними регіонами. Окрема увага присвячена аналізу політико-географічних образів українського простору, уявлень, ідей і концепцій його політико-територіального облаштування в історії вітчизняної політичної думки. Розглядаються теоретичні аспекти взаємодії простору і політики, способи територіальної організації суспільства і держави в історії політико-правових вчень України.

У підрозділі 1.1 "Регіони і регіоналізм як об'єкти аналізу політичної науки" визначено і проаналізовано такі поняття, як "регіон", "регіоналізм", "регіональна політика", а також здійснено критично-аналітичний огляд наукової літератури, присвяченій розгляду політичних аспектів регіоналізму і регіональної політики.

З'ясовано, що всім цим термінам притаманна полісемія, у більшості випадків їх визначення та наділення певними ознаками й якостями залежить від цілей і методологічної бази досліджень. Такий стан зумовлює наповнення зазначених категорій різним сенсом та уможливлює різнобічний підхід до їх сутності залежно від інтересу дослідника.

Якщо взяти поняття "регіон" і синтезувати географічний, економічний, культурологічний, соціологічний, юридичний, політологічний підходи і спробувати дати йому узагальнене визначення, то під регіоном слід розуміти область, район, частину країни (систему політичної і адміністративної децентралізації), що відрізняється від інших сукупністю природних або інших особливостей, що історично склалися і є відносно стійкими економіко-географічними структурами, що часто поєднується з особливостями національного складу населення. У вужчому розумінні, виходячи із завдань дослідження, ми розуміємо під регіоном одну з субнаціональних одиниць територіальної структури держави, тобто складову частину адміністративно-територіального поділу, яка має свій політичний та юридичний статус й регіональні владні інститути з певними функціями та повноваженнями.

Аналіз поняття "регіоналізм" так само виявив багатоманітність його трактувань. Існують юридичні, економічні, геополітичні, історичні, культурні та інші трактування цього складного явища. Кожне з них концентрується лише на якомусь одному аспекті, ігноруючи решту важливих характеристик.

У політичній науці при вивченні регіоналізму виділяють три основні сфери аналізу. По-перше, це відносини між центром і регіонами; по-друге, це політика держави по відношенню до регіонів (у такому вузькому розумінні регіональну політику розглядає переважна більшість науковців і політиків); по-третє, вивчення політичного середовища на рівні регіонів.

Встановлено, що відносини між центром (державою в цілому) та регіонами (субнаціональними територіями) є одним з основних об'єктів дослідження в політичній регіоналістиці. У межах регіональної політики регламентуються взаємозв'язки між центром і регіонами, визначаються права і повноваження адміністративних одиниць; формується своя практика впливу центру на регіони, і навпаки, регіонів на центр, що регулюється у демократичних державах правом.

Доведено, що регіональна політика в найширшому розумінні цього поняття виступає в двох основних вимірах: з одного боку, в об'єктивованому та субстанціональному вимірі, як відносно цілісна та автономна сфера об'єктивного розвитку суспільства, а з іншого, в суб'єктивованій та реляційно-інституціональній формі, як активність соціальних суб'єктів, в механізмах їх дій та взаємодій, що опредметнюються в інститутах, в стійкій системі політичних відносин та спілкування, в регулюючих їх нормах та цінностях. Водночас даний загальний двоаспектний і дуалістичний розгляд регіональної політики не вичерпує всього різноманіття її окремих параметрів та вимірів.

Встановлено, що питанню регіоналізму і регіональної політики приділяється велика увага в сучасній українській політології. Проте цілісні, комплексні підходи до дослідження політичних відносин "центр-регіони" в Україні відсутні. Переважну частину робіт українських фахівців становлять прикладні дослідження, які мають моніторинговий, передусім емпіричний та описовий характер. Досліджувана проблема відносин центру (держави) з субнаціональними регіонами розглядається лише опосередковано і розроблена недостатньою мірою. Переважна більшість авторів розглядає відносини "центр-регіони" не зокрема, а в певному контексті - залежно від фахового спрямування праці та завдань, які ставить перед собою дослідник. Спектр тем, у контексті яких розглядаються відносини "центр-регіони", охоплює як питання загальносистемного політичного процесу, так і специфічні аспекти політичного буття на рівні регіонів.

У підрозділі 1.2 "Проблема регіоналізму і територіальної організації держави в українській політичній думці" проведено аналіз політико-географічних образів українського простору, уявлень, ідей і концепцій його територіального облаштування в історії політико-правових вчень України. Розглядаються теоретичні аспекти взаємодії простору і політики, способи територіальної організації суспільства і держави в історії української політичної думки.

За допомогою історіографічного аналізу з'ясовано, що питання політико-територіальної організації суспільства, регіональних відмінностей та способів забезпечення єдності суспільства і держави присутні в українській політичній думці з часів Київської Русі до сьогодні.

Вітчизняні політичні мислителі недавнього минулого і теперішнього часу наголошували на тому, що однією з головних умов здійснення української державності є єдність - політична, національна, регіональна. Сягаючи корінням у княжу добу, українська ідея соборності почала набувати сучасного змісту в епоху нової і новітньої історії. Зокрема, вона рельєфно вимальовується вже в період формування українського козацтва як консолідаційного ядра становлення української нації, національно-визвольної війни українського народу в другій половині XVII ст. Знов ідея соборності актуалізується в середині ХІХ - на початку ХХ ст., виступаючи як інтегруючий ідеал, духовна, метафізична та геополітична мета свідомого українства: українофільство Кирило-Мефодіївського товариства, "Руська трійця”, ідеї Т. Шевченка, М. Драгоманова, В. Антоновича, М. Грушевського, діяльність українських національно-демократичних партій, Центральної Ради, Української народної Республіки.

Поняття соборності з плином часу та відповідно до суспільно-політичних колізій на теренах України набувало щораз нового смислу. Сюди включали не лише прагнення до об'єднання Галичини і Наддніпрянщини. Передбачалось об'єднати усі етнографічні українські землі, які упродовж тривалого часу були роз'єднані кордонами сусідніх держав, і створити власну незалежну державу. Плідна співпраця між роз'єднаними українськими територіями, з метою майбутньої соборності, передбачала не лише територіальну єдність. Соборність розумілась як майбутня політична, економічна, культурна, релігійна та духовна цілісність.

Тим, що територія України впродовж віків лишалася політично і економічно незінтегрованою, пояснюється особлива вага регіоналізму, який був і є одним з головних чинників новітньої історії України. Особливої актуальності регіоналізм як явище суспільно-політичного життя, як проблема управління та як предмет політологічних досліджень набув в Україні з початку 90-х років минулого століття, коли із здобуттям незалежності постала нагальна потреба просторової організації політичної влади і розроблення державної регіональної політики.

У другому розділі "Регіональні аспекти територіальної цілісності держави: український та світовий досвід" аналізуються чинники, які впливають на регіональне структурування сучасних держав. Досліджується взаємозв'язок регіоноутворюючих факторів з відцентровими тенденціями, а також механізми запобігання дезінтеграційним процесам у державах.

Підрозділ 2.1 "Регіоноутворюючі фактори просторової неоднорідності сучасних держав" присвячено розгляду головних регіоноутворюючих чинників, що впливають на збереження або втрату територіальної цілісності й керованості сучасних держав світу.

Факторний аналіз дав змогу виявити дві групи регіоноутворюючих чинників: внутрішні й зовнішні. Перша група факторів пов'язана з внутрішніми процесами у державах. До них належать фізико-географічна роздрібненість території, етноконфесійні відмінності суспільства, історико-культурна специфіка територій і адміністративно-територіальний поділ держави. До зовнішніх чинників відносяться міжнародні відносини регіонів, їх геополітичне положення, а також ступінь впливу на регіони процесів глобалізації та міждержавної інтеграції.

Виявлено, що збереження, розвиток, а також повноцінне функціонування держави тісно пов'язані як з внутрішніми, так і зовнішніми чинниками регіоналізації. Компаративний аналіз особливостей регіональної структури сучасних держав вказує на різний ступінь впливу тих чи інших факторів на відцентрові процеси. У багатьох прикладах регіони прагнуть до підвищення свого політичного статусу до того чи іншого рівня залежно від ступеня розвитку політико-культурної ідентичності, наявності географічних, соціально-економічних та політико-правових передумов.

Тенденції до підвищення ролі й самостійності регіонів відображають також глобальні процеси, що відбуваються у світі, передусім у Європі, де регіоналізація виступає, з одного боку, як протиставлення уніфікації і втраті своєї самобутності, а з іншого - як пропозиція нових, ефективніших форм управління і модернізації.

Зроблено висновок, що єдність держави насамперед залежить від відцентрових і доцентрових сил. Відцентрові процеси визначають рівень розвитку регіональних інтересів, потреб та амбіцій. Найпомітнішим фактором є рівень розвитку політико-культурної ідентичності. В її основу закладені історія регіону та його етнокультурна специфіка, перетворення яких в актуальний політичний фактор залежить від рівня політизації питання, наявності політичного руху, який вважає культурну специфіку регіону необхідною і достатньою підставою для його автономізації. Свою відцентрову роль відіграє й саме значення території, що визначається демографічними й економічними параметрами.

Відцентровим силам протистоять доцентрові. Регіон має змогу обирати автономію або незалежність, або ж врегульовувати відносини з центром на взаємоприйнятних основах. На користь останнього варіанту говорять такі доцентрові фактори, як політична стабільність центру, його готовність до компромісу з територіями та економічний добробут держави загалом. Держава повинна розробити систему інститутів і технологій, які сприяють зміцненню єдності, консолідації територій, зниженню контрастності.

У підрозділі 2.2 - "Регіональна політика держави: проблема централізації і децентралізації влади" - досліджено інституціональні механізми регіональної політики в контексті оптимізації державно-територіального устрою і забезпечення інтеграції держави як фундаментальної політичної спільності. Розглянуто зарубіжний досвід децентралізації та централізації влади в процесі узгодження центральних та регіональних інтересів у державі.

"Централізація" і "децентралізація" є основоположними принципами побудови будь-якої складної організаційної системи та управління нею. В організаційній теорії управління за аксіому прийняте те, що є функції або частина функцій, які практично доцільно централізувати (зосередити в одному органі або місці), і такі, які доцільно розосередити. Аналіз сучасних загальносвітових тенденцій державного будівництва виявив, що ефективність інтеграції територій і регулювання регіональних ситуацій і проблем в державі безпосередньо залежить від балансу політики розмежування компетенцій і політики узгодження інтересів. Доведено, що стійкість будь-якого державного устрою та його спроможність до змін залежать від здатності підтримувати баланс відцентрових і доцентрових тенденцій, баланс інтересів у централізації та децентралізації влади.

Встановлено, що в сучасному світі достатньо очевидною стає ефективність децентралізації. Досвід державного будівництва в різних країнах засвідчив справедливість формули "менше етатизму - менше сепаратизму". Політична емансипація регіонів сприяє отриманню територіями від держави вищого рівня автономії, проте в обмін на відмову від сецесії, на збереження державної єдності та загальних правил політичної гри.

Третій розділ - "Проблеми і перспективи політичних відносин "центр-регіони" в Україні" - присвячено аналізу стану регіональної політики в Україні та визначенню необхідних способів оптимізації політичних відносин держави з субнаціональними регіонами в контексті проблеми забезпечення державної єдності. Виявлено, що збереження територіальної цілісності України тісно пов'язане з процесом регіоналізації. Тому сьогодні на перший план виходить завдання вдосконалення регіональної політики, яка має стати одним з головних, пріоритетних напрямів державної політики, і яка б враховувала як стратегічні інтереси національної безпеки, так і потреби розвитку самих регіонів.

У підрозділі 3.1 "Особливості інституціалізації політичних відносин "центр-регіони" в Україні в умовах суверенної державності" обґрунтовано необхідність створення інституціоналізованої системи відносин між центром і регіонами для запровадження в країні ефективної регіональної політики на демократичних засадах. Доведено, що створення регіональних політичних інститутів є свідченням демократизації суспільства, впорядкування та раціоналізації владних відносин, відходу від авторитаризму та централізованої системи управління, для якої характерним є існування політичної та суспільної структури, представленої мінімумом формалізованих та офіційних політичних інститутів.

З'ясовано, що, по-перше, визначена Конституцією України та іншими законами модель організації регіональних органів влади є неефективною. Дублювання споріднених функцій різними органами ускладнює систему виконавчої влади і самоврядування. Вона потребує пошуку оптимальніших варіантів розмежування повноважень між обласними державними адміністраціями та обласними органами місцевого самоврядування.

По-друге, надмірна концентрація управлінських функцій на вищих щаблях виконавчої влади призводить до непідготовленості і низької якості управлінських рішень, а також зменшення ролі низових структур. Процедури формування регіональних органів влади не відповідають ні рівню завдань, що стоять перед державою, ні сучасним управлінським стандартам. У діях виконавчих органів відчутні рецидиви старого адміністративно-командного управління, існує невиправдане втручання держави в діяльність органів самоврядування, що призводить до зміщення балансу відносин "центр-регіони" у бік центру.

Оскільки обласні ради як органи місцевого самоврядування, які покликані представляти інтереси територіальних громад, позбавлені права створювати свої виконавчі органи, то вони значну частину переданих їм відповідними радами повноважень змушені делегувати відповідним державним адміністраціям, на які, по суті, покладається здійснення функцій виконавчих органів цих рад. Повноваження місцевого самоврядування таким чином перетворюються на державні повноваження, які здійснюються місцевими органами державної виконавчої влади.

По-третє, конфлікт вищого керівництва держави за підпорядкування собі регіональних органів влади, неузгодженість дій виконавчих структур, необґрунтованість рішень, що приймаються, - все це призводить до управлінських помилок. Накопичення помилок і відсутність персональної відповідальності за їх наслідки зменшують довіру громадян до державної влади, що живить відцентрові тенденції і становить загрозу територіальній цілісності України.

По-четверте, важливим інституціональним фактором досягнення балансу інтересів в системах центральної і регіональної влади є роль політичних партій і позиції партійної системи в політичному житті країни. В Україні існують територіальні сегменти, на які поділяється українське суспільство. Відповідно існують і партії, які прагнуть використати територіальні спільноти у боротьбі за певні інтереси. В Україні досі немає політичної сили, яка б користувалася рівновеликим авторитетом і популярністю в усіх регіонах. Усі парламентські вибори, що відбувалися в Україні впродовж її новітньої історії, демонструють надзвичайно різку регіональну поляризацію електорату й регіональну обмеженість електорального впливу більшості партій та виборчих блоків.

Виявлено, що за існуючої виборчої системи і політики проводу політичних партій, депутати Верховної Ради не в змозі представляти інтереси всіх регіонів. Вибори за пропорційною системою із закритими списками не забезпечують представництва регіональних спільнот у парламенті. Політичні партії не здатні збалансувати участь регіонів у загальнонаціональних структурах влади. В умовах сильної регіональної сегментації України це призводить до подальшого поглиблення диспропорцій розвитку регіонів, що опосередковано створює підґрунтя для дезінтеграційних процесів у суспільстві.

По-п'яте, доведено, що одним із найважливіших чинників, які впливають на політичні відносини "центр-регіони", є неформальні структури всередині легальних інститутів та неформалізовані політичні суб'єкти. Значна частина українських політичних партій створюються та діють не у відповідь на соціальний запит як інститути формулювання та просування інтересів широких суспільних верств, а як інструменти (засоби) політичної легалізації і боротьби інтересів окремих груп та осіб, які прагнуть здобути чи зберегти владу, або ж вплинути на неї. Великі масштаби політико-партійного будівництва на основі політико-економічних груп в Україні вказують на дефіцит інших, суто демократичних, джерел формування партійної системи - через репрезентування інтересів широких суспільних груп. Таким чином, ці суб'єкти займають не лише головну нішу в економічній системі країни, а й виконують квазіпредставницьку суспільно-політичну функцію.

Встановлено, що подальші перспективи знайдення балансу у відносинах між центром і регіонами великою мірою залежать від спроможності центральної та регіональної влади знайти і запровадити інституціональний механізм оновлення еліт за новими принципами та в межах демократичних конституційних процедур. Це дасть змогу зняти вагому кількість наявних міжелітних протиріч, які є однією з основних перешкод для ефективної регіональної політики.

У підрозділі 3.2 "Способи оптимізації відносин "центр-регіони" обґрунтована концептуальна основа оптимізації відносин центру з регіонами і розроблені конкретні механізми їх збалансування.

Однією з головних причин зростання напруженості у відносинах між регіонами, між регіонами та центром є неефективність як місцевого самоврядування, так і державного управління. Сьогоднішня модель державно-територіального устрою вiдзначається значним дисбалансом на користь виконавчої влади, що стало наслiдком посилення централiзацiї публiчної адміністрації, відсутності чіткого розподілу повноважень і відповідальності між рівнями та органами місцевого самоврядування. Обрана Україною модель територіальної організації влади потребує пошуку оптимальніших варіантів розмежування повноважень між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування, особливо на обласному рівні.

Зроблено висновок, що у перспективі необхідно усунути конфліктну модель, коли місцева державна адміністрація водночас є виконавчим органом та органом контролю. До запровадження регіонального самоврядування і надання жителям області статусу територіальної громади необхідно забезпечити ефективне державне управління на обласному рівні. При цьому голови обласних державних адміністрацій повинні бути насамперед представниками держави в регіоні та проводити єдину державну політику. Тому доцільною і перспективною є зміна преференцій місцевих державних адміністрацій від виконавчо-розпорядчих до контрольно-наглядових, коли основним напрямом діяльності місцевих державних адміністрацій в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці законодавчо має бути визначена контрольно-наглядова діяльність за додержанням Конституції України і відповідного законодавства, а також діяльність щодо здійснення державного управління і місцевого самоврядування. Окрім цього, слід змінити принцип призначення голів місцевих державних адміністрацій шляхом надання таких повноважень Кабінету Міністрів України. Посади голів ОДА повинні бути чітко віднесені до посад державної служби і на них мають призначатися політично нейтральні державні службовці.

Висновки