Політичний процес

Під процесом загалом (від лат. рrocesso - просування) розуміється хід якогось явища, послідовна зміна його станів, стадій розвитку, а також сукупність послідовних дій для досягнення якогось результату.

Процесуальний хід в науці дає можливість досліджувати явища і факти в динаміці, в розвитку, в русі і виявляти вплив на ці зміни чи використовувати отриману інформацію для цих цілей. Це досягається шляхом визначення змін у часі, виявлення стадій, напрямку, інтенсивності, тенденцій цих змін, прийнятті конкретних рішень та операцій.

Політичний процес - сукупність різних видів діяльності суб'єктів політики, що включені в динаміку практично політичних відносин, охоплюють всі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичної мети. Передумовою, соціальною базою політичного процесу є процес соціальний. Соціальний процес - сукупність дій соціальних спільностей, соціальних верств, різних груп, індивідів, що спрямовані на їх відтворення і забезпечення стабільності суспільної системи. Політичний процес характеризує певну сторону, механізм дії політичної системи суспільства, політичну свідомість, політичну культуру в найскладнішій сфері суспільного життя - політичній. Відображаючи реальності суспільства, реальності соціального, економічного, духовного життя, політичний процес виступає сукупністю результатів переплетіння різноманітних різновидів політичної поведінки соціальних спільностей, соціальних верств та громадян, діяльності владних органів та структур, реальності, в якій взаємодіють різноманітні субкультури, взаємовиключні традиції та багато факторів, що безупинно вносять у течію подій щось нове, нестандартне. В політичному процесі діють живі люди з усіма своїми стереотипами і забобонами, люди, які включаються у відносини з державою, а то не зрозуміло чому ігнорують свої політично значущі інтереси. У розвитку подій політичний процес як суспільне явище не вносить обумовленості, а, розкриваючи зміст політики через реальні форми, показує, що одні елементи, ланки політичної системи відтворюють, а другі руйнують, треті розвивають і творять, і завдяки такому процесу відбуваються глибинні зміни політичної системи, а сама політична система переходить від одного стану до іншого, тобто політичний процес розкриває рух, динаміку, еволюцію політичного життя.

Отже, в межах політичного процесу явища влади вивчаються з точки зору руху, зміни свого звичайного становища. Тому в цілому доцільно розрізняти три різних режими існування політичного процесу.

Перший - це режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян і інститутів влади, що склалися. У цьому випадку політичний процес відображає здатність структур і механізмів влади лише до простого відтворення рутинних, повторюваних з дня в день відношень між елітою і електоратом, громадянином і державою. Традиції і правонаступність в розвитку політичних зв'язків володіють тут незаперечним авторитетом на противагу будь-яким інноваціям і зрушенням у здійсненні функцій основними політичними суб'єктами.

Другий режим протікання політичного процесу - це режим розвитку. Тут структури й механізми влади виводять політику держави на новий рівень руху, що дозволяє адекватно відповісти на виклики часу. Такий ритм політичних змін означає, що правлячі кола знайшли мету й методи управління, відповідні змінам у соціальній структурі та серед політичних сил. Політичний розвиток супроводжується інтенсивною взаємодією мікро- і макрофакторів влади, борінням різнобічних течій і тенденцій, які в кінцевому результаті ведуть до підвищення відповідності соціальних і політичних явищ.

І, зрештою, третім різновидом режиму існування політичного процесу є режим занепаду, розпаду політичної цілісності або, як говорив П. Струве, «регресивна метаморфоза» політики. В даному випадку напрям динаміки політичного процесу має негативний стосовно норм і умов цілісного існування політичної системи характер. Ентропія і відцентрові тенденції переважають тут над інтеграцією, розпад режиму правління носить невідворотній характер. В результаті рішення, що приймаються режимом, втрачають управлінську здатність, а сам режим - свою легітимність.

Всі три режими існування політичного процесу характеризують постійну взаємодію різноманітних груп і громадян, що відносяться до них і які використовують різні канали й інститути політичної влади для задоволення своїх суспільно значущих потреб.

Отже, політичний процес можна розуміти як:

1) форму функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує в просторі і часі («сучасний суспільний процес»);

2) політичний процес як один із суспільних процесів, на поряд із правовим, економічним, ідеологічним тощо процесами («перебудова як політичний процес»);

3) позначення конкретного з кінцевим результатом процесу конкретного масштабу (формування якоїсь партії, проведення виборів тощо).

Зміст політичного процесу може бути найрізноманітнішим: розробка якоїсь концепції, починаючи з вихідної ідеї і закінчуючи розвинутою теорією (наприклад демократизація політичних відносин); формування суспільної думки про кандидатів на вибори, створення нових структур управління тощо.

Зрозуміло, що настільки багатий і різнобічний зміст політичного процесу вимагає певних спрощень, щоб виявити його найбільш сутнісні й глибинні властивості та характеристики. Враховуючи ж, що у будь-якому суспільстві так чи інакше складається певний курс державної політики, що відображає різноманітність вимог різних груп, політичний процес можна було б коротко визначити як сукупність інституалізованих і неінституалізованих дій суб'єктів політики, що здійснюють формування і реалізацію міжгруповою (і в цьому розумінні - загальноколективною) владою волі суспільства.

Підручник за редакцією Б.А. Ісаєва визначає політичний процес як динамічну зміну політичного життя, що полягає у виробництві компонентів політичної системи суспільства, а також у зміні її стану; активність політичних суб'єктів, пов'язана з боротьбою за владу і впливом на владні структури.

Сучасний політологічний словник за редакцією В.А. Мельника визначає політичний процес як послідовну і довготривалу в часі зміну стану соціально-політичної дійсності, в першу чергу політичної системи суспільства і її окремих елементів, що відбувається в результаті узгодженої діяльності соціально-політичних суб'єктів (політичних сил), направлену на завоювання, утримання і використання в своїх інтересах політичної влади.

Термін «політичний процес» давно і широко вживається в соціально-філософській, політологічній та публіцистичній літературі, однак немає його загального і усталеного визначення, оскільки інтерпретації змісту даного поняття можуть істотно відрізнятися. Таке становище склалось не випадково: нині явно бракує достатнього обсягу знань як про самий політичний процес, так і про його елементи й характеристики (зміст, композиція, роль, історична типологія, зовнішні форми тощо). У гносеологічному плані інтенсивне нагромадження достовірних знань щодо цього феномена гарантує передусім правильна загально абстрактна модель політичного процесу. Потрібно зазначити, що, однак, до такого роду конструкцій ставляться часом сторожко, передбачаючи, що вони суперечать конкретно-історичним поясненням певного явища.

Існують різні підходи до визначення характеру і змісту політичного процесу. Від вибраного методу дослідження залежить характер аналізу процесу: чи це буде мікрорівень з аналізом специфіки індивідуальної політичної поведінки, чи рівень політичного інституту чи системи для вивчення політичних процесів в масштабах країни.

В якості основних підходів слід виділити інституціональний, біхевіористський, структурно-функціональний, теорію раціонального вибору, дискурсний та деякі інші.

Основну увагу представники інституціонального підходу приділяють вивченню основного суб'єкта політичного процесу - політичних інститутів. Інституціоналісти-класики вивчали формально-правові аспекти державного управління (конституційні документи і реалізацію їх положень в практиці інститутів влади, інституційні умови для державної служби, інституційну динаміку різних режимів). Сучасні інституціоналісти - неоінституціоналісти (М. Дюверже, С. Ліпсет, П. Блау, Ч. Міллс, Б. Мур) - під інститутом розуміють скоріше не державні заклади і організації, а норми, правила, установки, взагалі, стійкі форми організації політичного процесу, що визначали діяльність, поведінку людей, стан політичної системи і всього суспільства.

Біхевіористи акцентують свою увагу не на політичних інститутах, а на механізмах здійснення влади. Предметом їх аналізу є політична поведінка на індивідуальному і соціально-агрегованому рівнях. В полі зору біхевіористів опинились численні аспекти політичного процесу, пов'язані з політичною поведінкою, такі як лідерство, діяльність політичних партій і груп інтересів, голосування на виборах, участь в інших формах політичної активності, в тому числі і не конвенціональних (демонстрації, страйках). Вивчаючи ці різноманітні аспекти, вони намагаються відповісти на питання: чому люди ведусь себе в політиці так, а не інакше. Ініціаторами і послідовниками біхевіористського підходу до іналізу політичних процесів були, передусім, представники чикагської школи американської політичної науки - Б. Берельсон, П. Лазерсфельд, Г. Лассуелл, Ч. Мерріам та ін.

Прибічники структурно-функціонального аналізу, засновником якого є Т. Парсонс, уявляюсь суспільство як систему, що включає в себе стійкі елементи і способи зв'язків між ними, що в сукупності являє структуру системи. Кожний із цих елементів виконує конкретну функцію, важливу для підтримання системи в цілісності. Головною задачею дослідження, на думку представників даного підходу, є виявлення елементів системи, їх функцій і способів зв'язку між ними. Даний підхід використовується головним чином для вивчення політичних процесів на макрорівні.

Теорія раціонального вибору вивчає людину як незалежного, активного політичного актора з врахуванням характеру його орієнтацій, вибору оптимальної поведінки та інших характеристик. Дана теорія виходить із вторинності політики по відношенню до індивіда і із раціоналізації дій індивіда у відповідності із максимальною користю. Ціллю аналізу є пошук таких умов політичної гри, за якої її учасники вибирають деякі стратегії поведінки, вигідні і для них, і для інших. Даний підхід використовується для аналізу парламентської діяльності і формування коаліцій, поведінки виборців, міжнародних відносин, широко використовується при моделюванні політичних процесів. Основиними представниками теорії раціонального вибору є Д. Блек, Е. Даунс, М. Олсон, В. Райкер, Г. Симон, Г. Таллок та ін.

Дискурсний підхід виходить з можливості вивчення політичного процесу безпосередньо через комунікацію з використанням вербальних і невербальних складових - через соціальний діалог, який відбувається з допомогою суспільних інститутів між індивідами, групами і соціальними інститутами. Для аналізу політичного дискурсу в 1980-і рр. був сворений центр семіотичних досліджень, сконцентрований навколо Т. Ван Дейка. Дослідники центру приділяють увагу не тільки змістовним аспектам, але і техніці аналізу дискурсу, що дозволяє говорити про становлення самостійного методологічного підходу.

Існують і інші підходи в дослідженні політичних процесів. Так, Д. Істон використав системний аналіз, який розділив процес на чотири основні фази: вхід - вплив середовища на політичну систему в формі її підтримки і висування до неї вимог; конверсію - перетворення вимог на рішення; вихід - реакцію політичної системи у вигляді рішень і дій; зворотний зв'язок - повернення до вихідної точки рівноваги. Ця модель циклічного функціонування політичного процесу була популярною в другій половині ХХ ст.

Дослідження політичного процесу з позиції боротьби еліт пов'язано з іменами В. Парето і Г. Моски. Вони розглядали в якості суб'єкта і рухомої сили політичного процесу еліту, якій протидіють контр еліти, а також народ, що виконує переважно пасивну роль.

А. Бентлі належить трактування динаміки політичного процесу як боротьби соціальних груп і їх політичного тиску на державну владу. При цьому політичний процес розглядається в двох основних площинах: в неформальній, що являється реальною із-за первинності групи, як суб'єкта політики, і виробничій, офіційно-інституційній формі, яка являє собою проекцію групових інтересів. Ідеї А. Бентлі підтримав Д. Трумен, який розглядав просторово-часові характеристики політичного процесу як деяку групову соціальну динаміку - хвилеподібний цикл переходу через нестабільні групові взаємодії на шляху до встановлення відносної рівноваги у формі або старої, або нової моделі балансу між групами.

Російський дослідник О.Н. Смолін пропонує використовувати для дослідження політичного процесу метод політико-ситуативного аналізу. Цей метод передбачає з'ясування характеристик і закономірностей історичних ситуацій; визначення множини таких характеристик і закономірностей, кожна з який описує конкретний тип історичних ситуацій; використання однієї з таких множин в якості критерію належності досліджуваної політичної ситуації до конкретного типу; прогнозування на основі параметрів і закономірностей даного типу історичної ситуації основних сценаріїв її розвитку і найбільш вірогідного з них. Використання такого методу досить продуктивно при вивченні історичних ситуацій, а також перехідних процесів, що є характерним для кінця ХХ - початку ХХІ ст.

Якщо узагальнити різні позиції, політичний процес розуміють як сукупну діяльність суб'єктів політики - державно владних структур, партій, соціально-класових груп, еліт і окремих осіб, завдяки якій забезпечується функціонування і розвиток політичної системи.

Як відомо, під політичним процесом розуміють сукупну діяльність усіх суб'єктів політичних відносин, пов'язану з формуванням, зміною, перетворенням і функціонуванням політичної системи, опосередковуючи публічну владу. Таке розуміння політичного процесу має свої передумови. Воно базується на тій ідеї, що даний процес складається з нескінченної суми політично значущих дій саме всіх включених у нього учасників. Крім того, таке розуміння спирається на тезу, згідно з якою продуктивне вивчення політичного процесу стає можливим лише за наявності загальнотеоретичних рамок, відповідних його реальному змісту. У цьому плані навряд чи «пропорційно» з дійсним станом політичного процесу його розуміння, наприклад, як процес відправлення публічно-владних повноважень або як ланцюг операцій з прийняття і виконання політико-управлінських рішень.

Політичний процес можна розглядати на макро-, мезо - та мікрорівнях.

Макрорівень пов'язаний з творенням політичної системи в цілому, її основних інститутів, таких як законодавча, виконавча, судова гілки влади федеративного чи національного рівня. Творення в даному контексті означає не тільки вибори чи перевибори цих інститутів, але і неперервність їх роботи протягом конкретного циклу, відтворення діяльності щоденно, після кожних відпускних канікул.

Мезорівень політичного процесу включає мезосубпроцеси регіонального рівня: політичні події в регіонах, взаємодію центральної та місцевої влади з регіональною з приводу вироблення політики конкретного регіону, продукування регіональних еліт та політичних систем.

Мікрорівень політичного процесу включає сукупність мікросубпроцесів, що складають локальний політичний субпроцес. Його також можна уявити як діяльність різних місцевих політичних суб'єктів.

Політичний процес в цілому виступає як результат суми взаємодій субпроцесів макро-, мезо- і мікрорівнів, як результат впливу груп інтересів всіх рівнів на органи влади, що приводить до прийняття рішень, які враховують локальні, регіональні і центральні інтереси.

Предметно-змістовні аспекти політичного процесу розкриваються з допомогою встановлення його відносин з іншими соціальними явищами. Пояснити структуру, організацію політичного процесу - означає зуміти його осмислити головним чином як деяку послідовність подій, що чергуються з серією певних акцій.

Організація політичного процесу починається із замислу, ідеї процесу, розробки його теорії чи концепції, яку потім суб'єкт процесу (влада, лідер тощо) повинен перетворити в теорію. Його розробка включає ціле покладання, вибір цілі, її ідеалізацію, її формування в найбільш повній, зрозумілій формі, що відповідає ідеї чи концепції процесу. Вибір цілі, зрозуміло, ідеалізується: ідеальна ціль залишається критерієм політики, конкретно ж переслідується ціль, яку можна реально досягнути. У відповідності з нею і з загальним планом дій формулюються задачі політичного процесу, який очолює його суб'єкта і виконавців; обираються засоби, ресурси, методи політичного процесу і визначаються його просторові і часові характеристики (темпи, терміни, масштаби процесу - територія чи область діяльності, кількість учасників, чи їх склад тощо). Визначається взаємна відповідність елементів процесу суб'єкта (влади) - цілям і задачам; засобів і методів - цілям; виконавці повинні відповідати поставленим перед ними задачам і володіти відповідними засобами тощо. Неузгодження елементів політичного процесу і відносин між ними руйнує процес чи приводить його до непередбачених результатів. Продумана ідея політичного процесу може бути перевтілена в його концепцію, що і дозволяє будувати його теорію. Наступним кроком стає проект і конкретний план процесу. Повнота і завершеність попереднього етапу багато в чому визначає успіх самого процесу. Відсутність концепції привело до провалу багатьох політичних процесів. Добре відомі і досить масштабні прорахунки, пов'язані, наприклад із перетвореннями у Східній Європі, із затяжними наслідками: боротьбою тенденцій, партій, економічними проблемами тощо.

Єдиний цілісний політичний процес поділяється на такі п'ять стадій:

1) конституювання політичної системи;

2) відтворення компонентів і ознак політичної системи;

3) прийняття і виконання політико-управлінських рішень;

4) контроль за функціонуванням і напрямом розвитку політичної системи;

5) етап занепаду, розпаду політичної системи.

Конкретний політичний процес є відображенням потреб й інтересів людей, які являють початковий механізм його становлення і подальшої реалізації. Кожний окремий політичний процес, кожна його стадія детермінуються мотиваційним аспектом людської діяльності й остання є його початком і відносним результатом. Видалення із самого процесу суб'єктивного початку веде до знеособлення або надання мотиваційному механізму якості однодумності й самодіяльності. В той же час, довготривалість кожної із вказаних стадій може бути різною. Вона залежить від цілого ряду не тільки об'єктивних, але й суб'єктивних факторів. В якості найосновніших із них є наступні: характер історичного періоду в розвитку країни; ступінь розвитку політичної культури суспільства; глибина існуючих соціальних протиріч; політична зрілість соціальних суб'єктів; вплив зовнішніх політичних сил. Стадія конституювання політичної системи, наприклад, є неодноманентний факт, вона завершується в момент утвердження панування нових політичних сил. Початок чергового циклу в політичному процесі пов'язаний із зміною суб'єкта політичної влади і повним розпадом попередньої політичної системи.

Історично і логічно початковою стадією політичного процесу виступає конституювання політичної системи.

Політичний процес має низку власних характеристик. По-перше, основне значення у визначенні політичного процесу має аналіз суб'єктів політичної діяльності. З'ясування того, хто саме виступає ініціатором цього процесу, в чиїх інтересах він здійснюється, хто спроможний забезпечити його послідовний розвиток. По-друге, реально виникаючий політичний процес завжди зазнає впливу різних політичних сил.

Основні характеристики політичного процесу можна віднести до зовнішніх і внутрішніх. До перших належатимуть тимчасові характеристики (тобто час виникнення і розвитку політичних систем, партій, організацій, рухів; міра постійності або періодичність їх функціонування; затяжний або швидкоплинний характер існування), а також просторові (центральні або периферійні; загальнодержавні, загальнонаціональні або місцеві; в окремих сферах життєдіяльності суспільства або в окремих політичних організаціях). Внутрішні характеристики торкатимуться якості зв'язку учасників політичного процесу (співпраця або протиборство); спрямованість розвитку політичного процесу (прогресивне, регресивне); ролі об'єктивних умов і суб'єктивного чинника; стихійність або свідомість виникаючих подій.

Поняття політичного процесу - це абстракція, дещо спрощене зображення різноманітної політичної реальності.

Політичний процес перебуває у відповідному його змісту політичному просторі. Структура політичного процесу включає суб'єкт процесу (реальну владу або її носія, якому влада делегована); об'єкт, який повинен бути створений або досягнутий як мета процесу; кошти, методи, ресурси, виконавці процесу, які зв'язують суб'єкт і об'єкт-мету. Ресурсами політичного процесу можуть слугувати його ідеальні і матеріальні основи: наука, знання, технічні і фінансові засоби, настрої мас, учасників процесу, їх ідеологія, стан суспільного оточення та інші фактори.

Результат політичного процесу залежить від сукупності незалежних (об'єктивних по відношенню до нього) перемінних (наявність ресурсів; сприятливих чи несприятливих умов, інакше кажучи, оточення; від втручання неочікуваних, випадкових факторів тощо) і залежних, включених в сам політичний процес - вибіркових засобів, методів, виконавців тощо і відносин між ними. Велика частина незалежних перемінних може і повинна бути врахована в проекті політичного процесу, так само як і залежних, однак, саме ця друга група факторів більше всього здатна порушити політичний процес. Саме в середині нього знаходиться більше всього вірогідностей непередбачених порушень («протестів»), які змінюють відносини між елементами процесу, порушують його траєкторію в політичному просторі, змінюють кількість і активність виконавців і прихильників замислу, прямі і зворотні зв'язки з суспільним оточенням, переносять терміни завершення процесу і змінюють сам його результат.

Макромасштабний політичний процес більш чи менш тривалого періоду складається із багатьох взаємопов'язаних і перехідних один в одного політичних процесів. Їх сукупність складає динамічну і відповідальну частину політичного життя суспільства.

Одним з перших, хто спробував типологізувати політичний процес був американський політолог Л. Пай. В своїй статті «Не-Західний» політичний процес» він формулює положення, за якими політичні процеси розрізняються в різних суспільствах. В «Не-Західних» суспільствах: 1) немає чіткої межі між політикою і сферою суспільних і особистих інтересів; 2) політичні партії схильні претендувати на вираження світогляду і представництво способу життя; 3) характер політичних орієнтацій допускає, що керівництву політичних угрупувань належить значна свобода у визначенні стратегії і тактики; 4) опозиційні партії і еліти, що прагнуть влади, виступають в якості революційних рухів; 5) політичний процес характеризується відсутністю інтеграції серед учасників, що є наслідком відсутності в суспільстві єдиної комунікаційної системи; 6) політичний процес відрізняється значними масштабами рекрутування нових елементів для виконання політичних ролей; 7) для політичного процесу характерне різка диференціація в політичних орієнтаціях поколінь; 8) яскравою рисою політичного процесу є висока ступінь суміщення і взаємозаміни політичних ролей; 9) національне керівництво вимушене апелювати до народу як єдиного цілого не розрізняючи в ньому соціальних груп; 10) емоційні і символічні аспекти політики відтісняють на другий план пошуки рішень конкретних питань і спільних проблем; 11) велика роль харизматичних лідерів.

У вітчизняній науці в залежності від соціокультурних і соціально-економічних характеристик процесу виділяють технократичний, ідеократичний і харизматичний політичні процеси.

Політичний процес технократичного типу генетично властивий Західній політичній культурі. Він вирізняється наявністю традицій еволюціонізму, неперервної і поступової адаптації політичних інститутів і механізмів до перемінних умов середовища, пріоритетом технологічного (процесуального) підходу до внесення змін в політичну систему, виключенням із політичної практики радикальної ломки політичних структур, які формуються протягом століть.

Політичний процес ідеократичного типу характерний для більшості держав, що переживають початкові стадії модернізації. Він вирізняється пануванням однієї ідеї (ідеології), по відношенню до якої існує (досягається чи декларується) загальнонаціональний консенсус. Пануюча ідея визначає цілі, зміст і напрямок політичного процесу, тип державного устрою, принципи і механізми формування і оновлення правлячої еліти, форми і способи участі громадян в політиці.

Політичний процес харизматичного типу характеризується всевладністю політичного лідера з політичними цілями якого узгоджуються ідеологічні доктрини і політичні інститути. Він сам переважно визначає цілі, зміст і напрямок політичного процесу. Політичний процес харизматичного і ідеократичного типу характерний для Східного типу політичний культур.

У спрощеному вигляді, під владарюванням розуміється узгодження державного управління і політичної участі громадян, умовно говорячи, субпроцесів, які йдуть зверху і знизу. Це означає, що у політичний процес обов'язково входять функціонування державних інститутів, таких як уряд, парламент, силові структури (армія, поліція, спецслужби), а також діяльність партій і груп тиску (інтересів), індивідуальна активність громадян. Тому такий цілісний процес нерідко трактують як досить складну конфігурацію свідомої і стихійної діяльності, тобто регулюваних державою і спонтанних акцій громадян і їх груп. Існують два підходи до розгляду узгоджень даних компонентів: по «горизонталі» і по «вертикалі».

Тому, залежності від двох типів політичних культур - етатистського (технократичного, елітарного) і неетатистського (демократичного) - виокремлюють вертикально і горизонтально організовані політичні процеси. Сутність першого полягає в стихійному прояві інтересів, потреб ірраціональних мас, яким протидіють державна влада і організована система цінностей.

Вертикально організований політичний процес зводиться до визначення взаємовідносин керуючих та керованих. Управлінці повинні узгоджувати інтереси різних соціальних груп, а підлеглі повинні розділяти етатистські цінності: визнавати авторитет влади, поважати закон, вміти підкорятися.

Горизонтально організований політичний процес виходить із визнання формальної рівності і автономності основних суб'єктів, які взаємодіють між собою, дотримуючись конкретних правил гри. Стрижневим елементом системи цінностей в такому процесі є цінності свободи, прав, консенсусу. Суб'єкти політичного процесу готові пожертвувати тим чи іншим заради досягнення поставленої цілі, або узгоджувати свої позиції зі всіма учасниками, використовуючи практику круглих столів, багатосторонніх консультацій, посередництвом яких приймаються політичні рішення. На практиці, як правило, мова йде про поєднання чи домінування вертикальної чи горизонтальної складової політичного процесу.

Існує досить багато типів політичних систем. Загалом, їх можна класифікувати за деякими ознаками, які наведені нижче в таблиці, але і ця типологія не вичерпує всю багатогранність і різноманітність політичних процесів.

Табл. 1.

2. Модернізація політичного процесу та його особливості в Україні

Поняття «Політичні зміни» і «політичний розвиток» тісно пов'язані один з одним, і часто в політології вони виступають як тотожні. У теж час слід уточнити, що зміни самі по собі - це різні зміни, які відбуваються протягом деякого часу. А розвиток - термін, який застосовується головним чином при аналізі політичного життя і політичної системи всього суспільства. Політичний розвиток - багатовимірний процес, при якому в результаті взаємодії різних політичних сил відбувається зміни в політичній поведінці, політичній культурі, в політичній системі суспільства. Політичний розвиток - це зростання здібностей політичної системи до гнучкого пристосування до соціальних умов, що змінюються, при збереженні можливостей для успішного функціонування системи. Політичний розвиток слід розглядати як зростання здатності політичної системи адаптуватися до нових вимог. Політичний розвиток також як і зміни можуть здійснюватися в еволюційній і революційній формі. Революція веде до зміни політичної системи, в період еволюції відбувається накопичення кількісних змін, що принципово не міняють політичну систему суспільства. Політичний розвиток повинен знаходитися в певному співвідношенні з соціальним розвитком, необхідна рівномірність і збалансованість протікання політичного і соціального розвитку. Прикладом невідповідності цих процесів є скидання шахського режиму ісламською революцією в Ірані в 1979 році, крах республіки Веймарської і встановлення влади Гітлера. У сучасній політичній науці політичний розвиток окремо взятої системи прийнято розглядати як сукупність процесів, складових основу переходу від традиційного до сучасного суспільства. У основі виділення традиційного і сучасного суспільства лежить типологія політичної системи, запропонована американськими ученими Алмондом і Пауеллом, критерієм якої є міра структурної диференціації і культурної секуляризації суспільства. В рамках вказаної типології виділяють наступні системи:

- примітивна - характеризується мінімальною структурною диференціацією, члени системи зорієнтовані на локальні інтереси, національне ціле і його інтереси їх не хвилюють;

- традиційна - представлена диференційованими урядовими і політичними структурами, які функціонують в умовах підданської політичної культури. На відміну від примітивної системи люди мають уявлення про центр влади, про систему в цілому, але зорієнтовані на чекання послуг від системи, бояться її зловживань і не представляють можливим впливати на систему, брати участь в реальному процесі здійснення влади;

- сучасна - характеризується наявністю добре диференційованої політичної структури, яка доповнена розвиненою політичною інфраструктурою: партії, ЗМІ і ін. У цій системі домінує політична культура участі (активістська). Люди розуміють, що вони можуть впливати на політичну систему і коректувати її дії.

Теорія політичного розвитку використовує як базових двох останніх типів систем, оскільки примітивні системи відійшли в минуле і надзвичайно рідкі виключення не впливають на спроможність теорії. В рамках теорії політичного розвитку традиційна і сучасна системи розглядається як дві основні стадії еволюції суспільства:

- Традиційна грунтується на традиціях, звичаях і звичках.

- Сучасна базується на раціоналізмі, свідомій постановці завдань, цілей політичного розвитку і їх послідовному досягненні.

Таким чином, політичний розвиток є процесом переходу від традиційної системи (традиційного суспільства) до сучасного у сфері політики. Загальна спрямованість цих змін пов'язана з раціоналізацією системи управління і політичної сфери життєдіяльності суспільства в цілому. Головна мета політичного розвитку - створення відкритої сучасної політичної системи, вільної від релігійних, ідеологічних догм, здатної сприймати будь-які альтернативи, варіанти політичних рішень і усвідомлено, раціонально вибирати найбільш прийнятні.

У загальному руслі теорій політичного розвитку виникає теорія модернізації, яка є одній з найбільш впливових в сучасній політичній науці. Поняття «модернізація» з'являється на початку 50-х років ХХ ст для позначення процесів в країнах, які здійснювали перехід до сучасного суспільства (індустріального) від традиційної системи за допомогою вдосконалення економічної інфраструктури. У загальному сенсі модернізація означає процес оновлення (від англ. modern - сучасний).

На різних етапах становлення цієї теорії значні вклад у формування її внесли такі дослідники як Ліпсет, Алмонд, Верба, Ростоу, Бжезінський та ін. Теорія модернізації була направлена на подолання песимістичних теорій Шпенглера, Тойнбі та ін. У її розвитку можна виділити декілька етапів:

Перший - 50-60-і рр. ХХ ст. Передбачався шлях економічного удосконалення для так званих країн третього світу (що відстали в своєму розвитку) як основа їх політичних перетворень. При цьому ігнорувалися місцеві культурні цінності, традиції і вважалося, що ці країни автоматично сприймуть західні норми;

Другий - 70-80-і рр. ХХ ст. Запропонована модель економічного розвитку дала збої: механічне перенесення закономірностей європейської цивілізації в процесі переходу від традиційних суспільств до сучасного виявилося невірним, тобто виявилася неадекватність західного підходу до цінностей азіатської, африканської і латиноамериканської культур;

Третій - сучасний - почався з кінця 80-х років ХХ ст і триває до наших днів. Був зроблений висновок про те, що модернізація не може обмежитися лише економічними підходами (людські і природні ресурси, накопичення капіталу, нові технології). Разом з ними величезне значення мають і позаекономічні чинники: геополітичні, соціальні, культурні і так далі, тобто концепції модернізації набули соціокультурного характеру. На цьому етапі був подоланий європоцентризм, визнана самоцінність місцевих культур і неможливість механічного перенесення західних моделей розвитку на інші країни. Сучасні теорії модернізації розглядають модернізаційний процес в рамках певного суспільства як свідоме устремління держави на здійснення якісних перетворень в суспільстві не шляхом копіювання досвіду передових країн, а шляхом гармонійного поєднання найпоширених політичних структур, цінностей, що мають універсальний (загальнолюдський) характер із специфікою даного регіону, країни, суспільства.

Сучасна політична наука виділяє два типів модернізації:

Первинна (оригінальна або спонтанна) модернізація характерна для країн Заходу, які здійснювали її поступово, протягом декількох століть в ході індустріального розвитку і демократизації суспільства. У тимчасовому відношенні цей процес починається в період першої промислової революції, руйнування спадкових привілеїв і проголошення рівних цивільних прав, демократизація, триває до сьогоднішнього дня, оскільки модернізація - процес перманентний (що безперервно продовжується). У вказаному тимчасовому проміжку виділяють історичні типи первинної модернізації: доіндустріальна (XVI-XVII вв.), ранньоіндустріальна (XVIII - початок XX ст.), пізньоіндустріальна (початок XX - 60-і рр. XX ст.), постіндустріальна (70-і рр. XX ст. - сьогоднішній день).

Вторинна (неорганічна, доганяюча, відбита) модернізація характерна для розвитку країн, що затрималися на традиційній стадії. Основним чинником такої модернізації є соціокультурні контакти країн, що відстали в своєму розвитку, з вже існуючими центрами індустріальної культури. Вторинна модернізація носить характер доганяючого розвитку і передбачає порівняно швидке досягнення рівня економічного, соціального, політичного і культурного розвитку західних держав за допомогою використання їх досвіду і підтримки.

Політична модернізація - зміни політичної системи в процесі переходу від традиційного до сучасного суспільства, які в найзагальнішому вигляді з'являються у вигляді поступового поширення демократичних інститутів, підвищення політичної участі громадян і закріплення демократичних цінностей і норм в політичній культурі. Детальний розгляд процесу політичної модернізації дозволяє виділити наступні зміни:

- територіальне і функціональне розширення області центрального законодавства, адміністрації і політичної активності;

- створення диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією ролей і інститутів;

- постійне розширення включеності в політичне життя соціальних груп і інтересів;

- виникнення і швидке збільшення кількості раціональної політичної бюрократії;

- ослаблення традиційних еліт і їх легітимація;

- заміна традиційної еліти модернізаторською елітою.

На сучасному етапі політична модернізація здійснюється в руслі модернізації суспільства в цілому і органічно вплетена в процес економічних і соціально-культурних перетворень. Тобто це процес, який йде одночасно і паралельно з економічною модернізацією (впровадження ринкових стосунків, техніки і технологій) і соціальною модернізацією. Соціальна модернізація включає процес розвитку, який характеризується соціальною мобілізацією, урбанізацією, зростанням освітнього і професійного рівня, підвищення мобільності населення, що відбувається на тлі поширення індивідуалістичних цінностей і секуляризації культури.

Таким чином, політична модернізація - процес трансформації суспільства, який супроводжуєтья розширенням демократичних цінностей і норм, формуванням політичних інститутів і соціальною мобілізацією. Сьогодні модернізація більшістю дослідників розглядається як усвідомлена установка держави, суспільства на здійснення якісних перетворень в суспільстві з врахуванням досягнень передових країн. Модернізація сприймається як одна з необхідних умов становлення нового світового порядку. Відповідно до цього погляду - основна закономірність соціального розвитку полягає в постійних змінах, ускладненні політичної, економічної, культурної структур, їх функцій відповідно до потреб ефективного функціонування суспільства як соціальної системи. Якщо розглядати модернізацію як процес демократизації суспільства, то слід врахувати, що демократичні цінності не виникають самі по собі, їх поява безпосередньо пов'язана із загальним розвитком нації. Про це слід пам'ятати, приступаючи до розгляду процесів соціальної і політичної модернізації в українському суспільстві.

Модернізація - прагнення держави, політичної системи суспільства наблизити менш розвинені країни до лідерів.

Модернізація політичного процесу як суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах:

1) спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя, вдале поєднання яких у певний історичний час, у межах того чи іншого соціально-політичного простору дає якісно новий поштовх;

2) свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових суспільних груп або правлячих еліт.

Успіх модернізації в обох випадках залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення.

C. Блек поділяє процес модернізації на декілька стадій:

усвідомлення мети;

консолідація зорієнтованої на мету еліти;

період трансформації;

інтеграція суспільства на новій основі.

Виникає питання: наскільки можливим є осягнення процесу модернізації на всіх вищевказаних етапах? Навряд чи це можливо при використанні абстрактно-універсальної схематизації. Однак деякі узагальнені характеристики, залежні від певних історичних умов і рівнів соціальної організації цілком можливо дослідити.

Отже спираючись на історичні здобутки цивілізації визначимо коло завдань, вирішення яких є метою модернізаційних процесів.

Одним з найголовніших завдань модернізації є структурне оновлення політичної системи, формування політичної структури соціальної дії, оскільки політична система повинна бути якомога більш адаптованою до нових проблем, породжених сучасним суспільством, здібною діяти за конкретних історичних умов суспільно-політичних ситуацій. Представники ліберального напрямку західної політології, зокрема Р. Даль, висунули так звану теорію поліархії, як забезпечення відкритого політичного суперництва лідерів та еліт та високої політичної активності населення, що можливі лише за умов структурного перетворення політичної системи.

Також важливим елементом є забезпечення високої політичної активності населення, як здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ресурсів задля вирішення суспільно значущих завдань.

Інституціоналізація політичної структури також є вельми важливою, оскільки є удосконаленням традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності або взагалі реформуються у нові, сучасні соціально-економічні інститути. Це має велике значення, оскільки саме таким чином відбувається процес їх адаптації та усвідомлення ними суспільно-політичних проблем, які перебувають у постійній зміні, а отже реагування їх на ці проблеми повинне бути адекватним. Рівень інституціоналізації визначається якісними показниками: здатністю вдосконалених чи нововдосконалених структур до адаптації за нових умов, ступенем їхньої складності, рівнем автономності щодо соціальних груп або інших інститутів взаємною узгодженістю суспільно-політичної діяльності.

Процес модернізації має альтернативний характер, тобто припускає певні варіанти перебігу оновлювальних заходів, в залежності від умов їх протікання, традицій та національних цінностей, але існуючий світовий досвід дозволяє все ж таки вести мову про певні стандарти в організації економіки, політики, соціальних відносин. Це насамперед товарно-грошовий регулятор виробництва, збільшення затрат на освіту, зростання ролі науки в раціоналізації економічних відносин, сприяння якомога більшій соціальній мобільності населення, плюралістична організація влади, зростання політичних комунікацій та багато інших тенденцій.

Тут хотіося б звернуи увагу на те, що наявність універсальних норм не означає наявності якоїсь однієї обов'язкової програми розвитку для усіх країн, що перебувають у стадії розвитку. Мова йде про те, що ці універсальні норми - це комплекс цілей, спираючись на які, країни, в яких відбуваються процеси модернізації будуть спроможні проводити інституціоналізацію відповідну потребам часу. Але все ж, на нашу думку, всі модернізаційні перетворення повністю залежні від історичних особливостей розвитку того чи іншого суспільства, його націо-ментальних характеристик.

Отже, необхідність проведення усіх вищезазначених заходів зумовлює певні дії з боку держави, напрямлені на прискорення процесу модернізації, але з метою недопущення небезпечних суспільних тенденцій потрібно постійно стримувати форсування модернізаційного процесу. Тому виникає поняття так званої часткової модернізації, тобто існування такого проміжку часу, коли в межах системи співіснують нові елементи (як результат наявності модернізаційного процесу) та старі (різке скасування яких спроможне викликати соціальну напругу). У багатьох суспільствах модернізовані і традиційні елементи переплітаються у досить цікаві структури. Частіше такі соціальні невідповідності являють собою тимчасові явища, які супроводжують прискорення, соціальні зміни. Але доволі часто вони закріплюються і зберігаються протягом поколінь. Якщо давати формальне визначення, то часткова модернізація являє собою такий процес соціальних змін, котрий призводить до інституціоналізації у одному й тому ж суспільстві відносно модернізованих соціальних форм та менш модернізованих структур.

Можлива дуже велика кількість комбінацій, що впливають на дисгармонійність співвідношень традиційного і модернізованого елементів у суспільстві. Заглиблення у цю різноманітність і являє собою сенс і одночасно складність вивчення специфіки модернізації в тій чи іншій країні. Чільне місце посідає тут вивчення ціннісного складу людського життя, того, що самі люди, соціальні, фахові і демографічні групи, субкультури уявляють найважливішим для себе, як вони бачать суспільні ідеали, які наводяться в культурі зразки правильної поведінки. Можна стверджувати, що на основі таких культурних програм, що складаються у суспільному житті, народжуються і норми, і соціальні інститути, що їх охороняють.

Саме по собі переплетення традиційних і модернізованих елементів та структур у одному й тому ж суспільстві не обов'язково набуває негативних сенсів. Досить можливе у певній мірі співіснування старого з новим. Нажаль, все ж таки, часткова модернізація відкриває шлях патологічного протікання суспільних процесів. Небезпека можливих неприродних «сполучень» ще й у том, що розвиток модернізації, народження нових модернізованих структур може слугувати традиційним модернізованим структурам, підтримувати і навіть активізувати традиційні цінності, доходячи навіть до руйнування, придушення перспективних нововведень.

Процес політичної модернізації в Україні історично належить, поза сумнівом, до вторинної (неорганічної) модернізації, характерної для перехідних суспільств, котрі намагаються «вписатись» у процес, який російський політолог В. Пугачов іменує «осучаснення навздогін».

Проголошення України незалежною державою дало можливість для всебічної модернізації її суспільства на основі світового досвіду і власних потенційних ресурсів. Але, досягнувши певного стартового рівня для модернізації, Україна через розрив між бажаними наслідками політичних змін і реальними їх результатами опинилася в лабетах всепоглинаючого «дракона», що у політології дістав назву «синдром модернізації».

Синдром модернізації - це протиріччя між процесом диференціації, вимогами рівності та здатністю політичної системи до інтеграції.

Однією з найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно стійкої рівноваги й політичної стабільності в суспільстві на основі визнання природи й напрямку процесів, що відбуваються в ньому.

Другою важливою проблемою у процесі політичної модернізації українського суспільства є пошук оптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального пом'якшення вірогідного зіткнення старих, традиційних для цієї національної політичної культури цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами.

Третьою проблемою політичної модернізації сучасної України є налагодження системи постійного зворотного зв'язку й діалогу між представниками владних структур і населенням, збільшення кількості індивідів, які мають не лише право, а й реальну можливість бути почутими під час прийняття політичних рішень.