Соціальна держава: сучасні тенденції та перспективи розвитку в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Таврійський національний університет

ім. В.І. Вернадського

УДК 32.001:316 (477)

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути і процеси

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА: СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

Супруненко Анна Петрівна

Сімферополь - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософських та соціальних наук Севастопольського національного технічного університету Міністерства освіти та науки України

Науковий керівник - кандидат філософських наук, доцент КІПЕНЬ Володимир Порфирович, Донецький національний університет, кафедра політології, доцент Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор ЦВИХ Володимир Федорович; Київський національний університет ім.Т.Шевченка, завідувач кафедри політології доктор філософських наук, професор КАЛЬНОЙ Ігор Іванович, Таврійський національний університет ім. В.І.Вернадського, завідувач кафедри соціальної філософії

Захист відбудеться "8" грудня 2009 року о _13_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 52.051.07 у Таврійському національному університеті ім. В.І. Вернадського за адресою: 95007, м. Сімферополь, вул. Ялтинська, 20, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського за адресою: 95007, м. Сімферополь, вул. Вернадського, 4.

Автореферат розісланий “ 6 ” листопада 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Є.О. Горюнова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Основна мета демократичної трансформації в Україні - підвищення суспільного добробуту. Вирішальною умовою досягнення цієї мети, розвитку держави і суспільства, становлення України як повноправного суб'єкта світового політичного процесу стає подолання негативних тенденцій соціального розвитку держави. Це зумовлює актуальність приведення реального стану речей у відповідність до конституційної норми, яка у 1-ій статті Конституції України проголошує нашу державу соціальною.

Зміни, що відбуваються в Україні з 90-х рр. ХХ ст., ще раз довели: становлення та розвиток капіталістичних відносин завжди і скрізь продукує комплекс гострих соціальних протиріч. Незважаючи на жорстку критику, якій піддається соціальна держава за надмірні державні витрати, поширення утриманських настроїв тощо, саме вона стала оптимальним інститутом ненасильницького вирішення багатьох протиріч у розвинутих країнах світу. Це можна вважати вагомим аргументом для активізації наукових розвідок щодо релевантності ідеї соціальної держави для України.

Ця ідея не є популярною у політичній риториці України. Вочевидь, між теоретичними доробками українських вчених та політичними акторами існує непорозуміння, яке свідчить про відірваність теорії від практично-політичного її застосування, використання віддаленого від українських реалій способу тлумачення соціальних явищ та процесів.

Дедалі гострішою стає потреба у підвищенні якості вітчизняних політологічних досліджень. Гіпертрофоване застосування в них доробків західних вчених виявилось невиправданим. Політологія надто чутлива до національної специфіки власної країни, адже в першу чергу вона має оперативно відкликатися на соціальні недуги свого суспільства, пропонувати сценарії вирішення актуальних проблем за оригінальних національних умов. А досвід розвинутих країн треба досліджувати, щоб, розуміючи сутність явищ в інших суспільствах, а також специфічні риси нашого суспільства, пропонувати шляхи подальшого розвитку.

Через численні негаразди ринкової трансформації потребує уточнення інтелектуальна конструкція того суспільства, яке розбудовується у нашій країні. У демократичному суспільстві мають право на існування різні точки зору, в тому числі такі, котрі є викликом домінуючій та усталеній суспільній думці. В даному дослідженні специфіка методологічних засад зумовила альтернативний ракурс розгляду проблематики в цілому та призвела до висновків, які у багатьох аспектах не співпадають з поширеними у суспільній свідомості думками. Проте саме обмін суперечливими аргументами сприяє віднаходженню оптимальних шляхів вирішення проблем та імплементації корисних ідей опонентів у державну політику.

В процесі інтеграції у світове співтовариство Україна неминуче гостро відчуватиме основні тенденції його розвитку, в першу чергу негативні. Треба застерегти суспільство від непередбачуваних наслідків шляхом об'єктивного раціонального аналізу того суспільства, яке маємо і якого прагнемо.

Це - завдання суспільствознавства, котре само переживає кризу. Низьку якість деяких досліджень українських вчених у гуманітарній сфері відмічають іноземні вчені. Про неспроможність сучасного суспільствознавства передбачити подальший перебіг подій свідчить повна несподіваність кризи 2008-2009 рр. як для науковців, так і для політичної еліти.

Серйозною методологічною помилкою політики останніх десятиліть стало порушення співвідношення мети та ціни її досягнення, тобто зсув реалістичної свідомості до аутистичної, коли бажане видається за дійсне. Не виправданою є пропаганда безумовної прогресивності ринкової економіки при повному ігноруванні того, що при змінах економічного устрою простір допустимого має бути детерміновано найжорсткішим обмеженням - виживанням системи в цілому: народу, країни. Більшість українців виявились нездатними вижити в процесі розбудови цього "ерзац-капіталізму", чи "мафіозного капіталізму", чи "капіталістичної системи для обраних". Про це свідчить масове зубожіння і депопуляція. За 16 років незалежності населення скоротилося з 52 млн. до 46,6 млн., ще 7 млн. українців змушені працювати за кордоном. Реально в Україні залишилось менше 40 млн. осіб. Тому нагальним викликом є налагодження суспільного діалогу щодо майбутнього, в якому єдиним пріоритетом має стати збереження народу. Треба припинити втілення в життя законів соціал-дарвінізму з його хижацько-споживацькою мрією і відновити солідарні підвалини життєустрою, одним із втілень якого є соціальна держава.

В Україні соціальна держава зараз знаходиться на початковому етапі своєї інституціоналізації. На порядку денному - формування загальних цілей та відповідних суспільних норм і їх законодавче закріплення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової теми кафедри філософських та соціальних наук Севастопольського національного технічного університету "Оптимізація взаємодії інститутів держави та громадянського суспільства у сучасному модернізаційному процесі" (номер державної реєстрації 0101U001611).

Метою дисертаційного дослідження є осмислення феномену соціальної держави і з'ясування перспектив становлення держави подібного типу в Україні.

Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:

? уточнити методологічні засади дослідження та диференціювати синонімічний ряд поняття "соціальна держава";

? обґрунтувати сучасну тенденцію посилення ролі держави як важливу передумову становлення соціальної держави;

? визначити специфіку розвитку західних соціальних держав та держав пострадянського простору;

? обґрунтувати суперечливість системи цінностей ринкової економіки і соціальної держави та розкрити соціальні наслідки ринкової економіки і причини бідності;

? визначити місце України у світ-системній ієрархії і можливості соціальної держави в укріпленні статусу країни;

? провести аналіз економічних та геополітичних передумов становлення України як соціальної держави;

? визначити суспільно-політичні детермінанти соціальної держави за умов України. держава ринковий економіка бідність

Об'єктом дослідження в даній дисертації виступає соціальна держава як динамічне і багатовимірне суспільно-політичне явище.

Предметом дослідження є перспективи становлення України як соціальної держави за умов сучасної світ-системи.

Інтегральний характер даного дослідження - на стику політології, соціальної філософії та політичної економії - спричинив різноплановість джерельної бази. Тому, по-перше, приділено особливу увагу проблемам методології, які розглянуто шляхом творчого опрацювання доробок таких вчених як К.П. Боришполець, Н.І. Бухарин., І. Валерстайн, В. Віндельбанд, О.П. Дзьобань, В.І. Добреньков , А.І. Кравченко, П.В. Кутуєв, Дж. Сартори, Л.В. Сморгунов, О.О. Чемшит та ін.

По-друге, критично опрацьовані роботи таких іноземних вчених та політиків, як:

* Б. Венер, Б. Дікон, Г. Геллер, Г. Еспін-Андерсен, Дж. Кейнс, Т. Маршалл, Ф. Нойманн, Т. Тилтон, Р.Титмус, Р. Хайнце та ін., які зробили вагомий внесок у розробку теорії соціальної держави;

* В. Беверидж, Г. Вільгеродт, Х. Ламперт, А Пигу, В. Рьопке, Дж. Стиглиць, Е. Шлехт, Л. Ерхард та ін., завдяки теоретичній та практично-політичній діяльності котрих відбулося формування національних моделей соціальної держави у контексті розвитку соціальної ринкової економіки;

* М. Арагон, Р. Дарендорф, П. Розанваллон, О. Тоффлер, Г. Риттер, Ф. Хайєк та ін. відомі політичні філософи сучасності, чиї наукові доробки присвячені проблемі кризи соціальної держави.

Через схожість стартових умов ринкової трансформації доцільно виокремити роботи дослідників з країн пострадянського простору, а саме таких авторів як С.І. Алексєєв, В.С. Афанасьєв, М.О. Волгін, П.К. Гончаров, С.В. Калашников, С. Кожемякін, Л. Левітін, Л.С. Мамут, Т. Мацонашвілі, В.П. Милецький, В.С. Ніколаєв, Н.М. Римашевська, В.Д. Роїк, Г.М. Соколова, В.А. Торлопов, В.Г. Федотова та ін.. Також до джерельної бази увійшли дослідження таких вітчизняних науковців, як Д. Гордієнко, О. Кіндратець, А. Сіленко, В.І. Куценко, О. Панкевич, Л. Прокопець, О. Скрипник, Л. Четверікова, І. Яковюк та ін., присвячені різним аспектам проблематики соціальної держави.

По-третє, для визначення специфіки сучасних реалій України автором опрацьовано значну кількість джерел, які включають класичні роботи К. Маркса, П. Прудона, М. Вебера, роботи сучасних вітчизняних та зарубіжних економістів, соціологів, політичних мислителів: І. Бекешкіної, М. Веллера, В.М. Ворони, А.Г. Гальчинського, В.М. Гейця, М.С. Герасимчука, Є. Головахи, Ф.У. Енгдаля, С.Г. Кара-Мурзи, Р. Кравчика, В.М. Кулькова, Б. Лісоволика, С.О. Макєєва, Г. Моргентау, С.М. Оксамитної, А.П. Паршева, Дж. Стиглиця, Л. Уорнера, М.О. Шульги, Л. Фільюолі та ін.

В інформаційній базі дослідження важливу групу складають нормативні акти, Інтернет-джерела, матеріали друкованих ЗМІ, статистичні дані, матеріали соціологічних досліджень.

Окремі аспекти досліджуваної проблематики розглядалися з різних методологічних позицій достатньо широким колом вчених. Проте, враховуючи, по-перше, застосування іншого методологічного ракурсу дослідження, і по-друге, мінливість соціально-економічної та політичної обстановки в Україні й світі, що змінює пріоритети науки, нагальною стала оцінка необхідності та можливості набуття Україною атрибутів соціальної держави за теперішніх умов.

Теоретико-методологічною основою даної наукової розвідки став крос-методологічний підхід, тобто перехрещення різноманітних способів аналізу, в тому числі системного, нормативно-ціннісного, соціологічного, компаративного, методів логіки. Також було поєднано нормативнтй та емпіричний методи, а використання номотетичного та ідіографічного методів забезпечило цілісність характеристики феномену соціальної держави, органічне врахування як загальних, так і специфічних її властивостей за умов України. Багатовимірність об'єкту дослідженні зумовила доцільність використання дімензіонального методу. Методологічним "ключем", який допоміг визначити положення нашої країни у міжнародному форматі задля оцінки перспектив становлення її як соціальної держави, став світ-системний аналіз.

Наукова новизна даного дослідження полягає у розробці та всебічному обґрунтуванні концептуальних засад становлення соціальної держави за сучасних умов України. Задля цього:

* в рамках концептуалізації поняття "соціальна держава", на засадах формальної логіки визначено співвідношення понять відповідного синонімічного ряду і аргументовано, що родовим є поняття "соціальна держава";

* вперше здійснено порівняльний аналіз статусу соціальних держав у пострадянських республіках;

* доведено неможливість копіювання досвіду соціальних держав Заходу;

* вперше сформульовано гіпотезу про маятникоподібний соціально-політичний розвиток у площині, завданій векторами "свобода" та "рівність" і доведено об'єктивну необхідність його переміщення у бік рівності на даному етапі розвитку українського суспільства;

* обґрунтовано необхідність посилення ролі держави у соціально-економічних процесах сучасності;

* вперше порівняно систему цінностей ринкової економіки та соціальної держави і доведено їх суперечливість;

* вперше на засадах світ-системного аналізу уточнено специфіку сучасного міжнародного положення України;

* з метою визначення потенційних джерел фінансування соціальних програм вперше обґрунтована специфіка процесу капіталізації в нашій країн, зазначені проблеми інвестицій та перспективи економічного розвитку України;

* вперше проаналізовано соціальну структуру українського суспільства у форматі підтримки ідеї соціальної держави різними верствами;

* доведено негативний вплив масової бідності на соціально-економічний розвиток України і необхідність спрямування політики держави на протидію цьому феномену.

Теоретична та практична значущість дослідження полягає в тому, що окремі положення роботи вводяться до наукового обігу вперше і можуть стати поштовхом до подальшого дослідження та розв'язання сучасних проблем розвитку України. Теоретичні положення, висновки та рекомендації дослідження можуть бути використані у викладанні ряду відповідних наукових дисциплін (курсу політології та соціології, спецкурсів тощо), у написанні підручників, а також для підвищення політичної та правової культури депутатів, державних службовців.

Матеріали дисертаційного дослідження мають практично-політичне значення, оскільки можуть стати ідеологічним підґрунтям антикризових стратегій, використовуватися при визначенні та уточненні основних засад та пріоритетів сучасної державної політики України.

Особистий внесок здобувача. Основні положення та результати дисертаційного дослідження розроблені автором самостійно. Тексти опублікованих статей самостійно підготовлені автором.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи було викладено на Міжнародній конференції "Концептуальні проблеми модернізації вищої школи" (м. Донецьк, листопад 1998 р.), ІІ Міжнародній конференції "Розвиток демократії та демократична освіта в Україні" (м. Одеса, травень 2003 р.), Круглому столі "Національна безпека України: пошук нової парадигми" (м. Київ, грудень 2003 р.), ІІІ Міжнародній конференції "Розвиток демократії та демократична освіта в Україні" (м. Львів, травень 2005 р.), Науково-практичній конференції "Україна в системі духовних, економічних та політичних координат глобалізованого світу" (м .Київ, травень 2005 р.), Міжнародній науково-практичній конференції "Імператив національної консолідації: потенціал партійної системи та ресурси громадянського суспільства України" (мм. Донецьк, Чернівці, листопад 2005 р.), ІІ Всеросійській конференції "Сорокинские чтения 2005. Будущее России: стратегии развития" (м. Москва, грудень 2005 р.).

Публікації. Основні результати дисертації викладено у восьми наукових статтях, чотири з яких опубліковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України, загальним обсягом 2,1 друкованих аркуші.

Структура дисертації відповідає її меті й відображає послідовне вирішення поставлених завдань. Робота складається зі вступу, двох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 193 сторінки. Список використаних джерел містить 303 найменування, з яких 20 джерел - іноземні.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання дослідження, висвітлено ступінь розробки проблеми, зазначено методологічну основу дослідження, визначено об'єкт та предмет, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення дослідження, зазначено апробацію його результатів.

Перший розділ - "Соціальна держава: поняття та феномен" - включає три підрозділи. Оскільки феномен соціальної держави є складним, багатовимірним, то й його дослідження є багатоаспектним. Тому у підрозділах аналізуються: теоретико-методологічні засади політологічного аналізу соціальної держави, сучасні тенденції розвитку соціальних держав, обґрунтовується суперечливість базових засад соціальної держави та капіталістичного устрою. Ці різнопланові аспекти об'єднуються проблематикою методології дослідження даного об'єкту.

На сучасному етапі розвитку політології набуває все більшого значення проблема методологічного підґрунтя політичних досліджень, особливо коли предмет дослідження відноситься до інтенсивних, тобто відбувається поглиблення теоретичних знань за рахунок їхньої внутрішньої організації. Щоб відповідати викликам часу, науковцям потрібно чітко уявляти доречність використання того чи іншого методу, його достоїнства та недоліки. Тому в даній роботі значна увага приділена методологічним орієнтирам дослідження.

Сучасна методологія визнає динаміку пізнавальних проблем, змінюваність категорій та понять, формування нових пізнавальних установок, тому й методи зазнають певних змін. Враховуючи особливості об'єкту дослідження, доцільності набуло використання крос-методологічного підходу, тобто перехрещення та комбінування системного, нормативно-ціннісного, компаративного методів тощо . Також поєднано нормативний та емпіричний методи (оскільки завжди існує певний розрив між розумінням, яким мають бути явища/процеси і якими вони є в реальності), номотетичний та ідіографічний (що забезпечило врахування як загальних, так і специфічних властивостей інституту соціальної держави). Оскільки останнім часом у випадку розходження поглядів щодо тих чи інших процесів у вітчизняному суспільствознавстві мають місце прямі образи опонентів, застосовано дімензіональний метод, який допомагає вибудовувати спільний простір різних визначень. А от активне використання структурно-функціонального методу не виправдовує себе: цей метод давно піддається критиці за формальність та його неспроможність відповісти на питання, чому ті чи інші держави та політичні системи відрізняються, хоча мають подібні структури, які задовольняють ті ж самі функціональні необхідності.

Компаратив інтерпретацій поняття "соціальна держава", які містять недостатньо диференційований синонімічний ряд - "держава добробуту", "держава всезагального благоденства", "держава-покровитель", "держава всезагальної компенсації", "ліберальна соціальна держава" тощо - призвів до наступної гіпотези:

1. родовим, базовим є поняття "соціальна держава", тому що воно першим було застосовано для позначення нових якостей держави, є більш узагальненим і меншим за своїм змістом; крім того, воно більш нейтральне, не пов'язане з проголошенням важко виконуваних зобов'язань держави;

2. інші поняття підпорядковуються родовому, вони віддзеркалюють певні етапи розвитку держави подібного типу та/або національну специфіку, тобто мають більший зміст, але менший обсяг; крім того, вони несуть сильніше популістське навантаження.

Проблема співвідношення понять має не тільки суто теоретичний, семантичний аспект. Ця диференціація доцільна і у практично-політичному сенсі. Релевантним є вживання поняття "соціальна держава", коли мова йде про перспективи України.

З численних сучасних тенденцій розвитку соціальної держави особливо проявляють себе наступні. По-перше, це посилення ролі держави взагалі По-друге, проголошення кризи соціальної держави, або навіть її занепаду як раз у країнах, де саме завдяки принципам соціальної держави протягом десятиріч вдавалося забезпечувати соціальну злагоду й запобігати конфліктам. Третя тенденція деякою мірою суперечить другій, адже полягає вона у появі нових держав, які визнали за доцільне закріпити принцип соціальної держави конституційною нормою. Це - більшість країн пострадянського простору.

У понятті "соціальна держава" родовим поняттям є "держава", тому важливо визначити спрямованість вектору ролі держави. Події осені 2008 р. зробили очевидним для всіх, що роль держави в соціально-економічних процесах є вирішальною, скільки б ліберальні теорії не вихваляли lassiez faire. Більш популярним заходом під час фінансово-економічної кризи в більшості європейських країн стала політика bailout ("брати на поруки"), як спроба стримати обвал на фінансових та фондових біржах через рятування банків та біржових спекулянтів за допомогою багатомільярдних державних інвестицій.

Ще раніше науковці, які досліджували відносини держави і капіталу, діставалися висновку, що роль держави на всіх етапах капіталістичного розвитку залишається значною. І з "великої депресії" американська економіка вийшла завдяки "новому курсу" - втручанню держави в регулювання економічних процесів. Під час Другої світової війни економіка США отримала імпульс для подальшого розвитку завдяки адміністративно-командній системі - найвищому ступеню втручання держави. Інші приклади - економічне зростання Японії, країн Південно-Східної Азії, Китаю. І в цих випадках двигуном була зовсім не "приватна" ініціатива, а великі державні програми розвитку, в яких з високим ступенем координації поєднувались підприємства різних типів.

Виникає серйозна проблема з "якістю" державного апарату, якому можна довірити розширені функції. За умов розмаху корумпованості, притаманної вітчизняній бюрократії, проблематичним буде ототожнення посилення ролі держави з розширенням можливостей реалізації суспільних інтересів, а не особистих інтересів чиновників. Тому вирішальне значення матиме еволюція самого державного апарату, формування його здатності відійти від обслуговування інтересів фінансово-промислових угрупувань, подолати домінування вузькокорисливих інтересів й спрямувати зусилля на реалізацію інтересів суспільства. Саме такий імператив завдає ідея соціальної держави.

Аналіз досвіду соціальних держав Заходу призвів до висновку, що соціальна держава у тих різновидах, в яких вона відбулася на Заході акцидентна, тобто, вона є наслідком сполучення унікальних, не відтворюваних геополітичних, економічних, та соціоментальних умов. На Заході держава стала соціальною тільки внаслідок тривалої боротьби робітників за свої соціальні права. Багаті зрозуміли, що краще ділитися з бідними, ніж витрачати більші кошти на приборкання страйків, демонстрацій тощо.

Поки що досвід розбудови соціальних держав на пострадянському просторі отримав мало наукової рефлексії. Тому у даній роботі здійснено дослідження Конституцій пострадянських країн, яке показало, що у восьми з них соціальна держава закріплена як конституційна норма. Та навіть в цих випадках процес набуття державами атрибутів соціальної відбувається суперечливо і в цілому його не можна назвати успішним. Ліберальні проекти, ініційовані міжнародними структурами і втілювані національними елітами поки що сприяли погіршенню стану соціальної сфери.

Поглибити розуміння сутності соціальної держави допомагає дослідження: чи є соціальна держава іманентно притаманним атрибутом капіталістичного устрою, чи вона суперечить його засадам. Капіталізм потребує деякого "некапіталістичного" сектору, якому він міг би делегувати ті справи, без яких не існуватиме суспільство. Саме в цьому секторі змушена була посісти своє місце і соціальна держава, якій як раз і делеговано неприбуткові справи. У суспільстві, де конкуренція є всюдисущою, соціальний мир та збереження соціуму стає проблемою, рішення якої виходить за рамки засад даного суспільства. Тому об'єктивно має існувати механізм, який в змозі це зробити. Отже, соціальна держава стає таким механізмом збереження соціуму та підтримки соціального миру, при цьому вона є стороннім капіталізму тілом.

Соціальна держава протистоїть світу конкуренції, що доводить порівняння систем цінностей, притаманної капіталізму, з тією, на якій ґрунтується соціальна держава. Головна ознака соціальної держави - реальне забезпечення матеріальними ресурсами права на життя. Цьому допомагає домінування такої цінності як рівність у всіх її аспектах, починаючи від рівності шансів на життя до вирівнювання доходів задля забезпечення умов гідного життя. У системі цінностей соціальної держави чільне місце посідають також ідеї справедливості та солідарності. Ринкова ж економіка визнає провідною цінністю свободу, пропагує конкуренцію в усьому, жагу до наживи та споживацтва, призначення всьому своєї ринкової ціни, але при цьому відсутнім є обов'язок гарантувати життя громадян. Взагалі, ці дві цінності - свобода і рівність - суперечать одна іншій, в реальності "свобода versus рівність", хоча у побутовій свідомості вони сприймаються як тандем.

Ця діалектична взаємодія двох базових цінностей - свободи та рівності дозволила висунути гіпотезу, що соціальний розвиток відбувається маятникоподібно, у площині, завданою векторними цінностями "свобода" та "рівність". Не можна одночасно завдати більше свободи і більше рівності, цінності ці певною мірою мають бути розведені у часі, одну з них обов'язково потрібно обмежувати, щоб сприяти утвердженню іншої. Процес цей має бути гнучким та динамічним, його мета - виживання і розвиток даного соціуму. У розхитуванні цього маятника певну роль відіграє соціальна держава: вона стримує рух в бік свободи на користь обмеження поляризації доходів і забезпечення системи соціального захисту. За реалій СРСР маятник штучно було відхилено у бік одного полюсу - рівності. Після відпущення існуючих гальм він з необхідністю спрямувався у протилежний бік - до свободи. Відбулася ірраціональна лібералізація економіки і суспільства. Проте неконтрольована та необмежена свобода загрожує існуванню соціуму. Тому на разі необхідним є спрямування маятника у бік рівності.

Спроба імплементувати концепцію "загальнолюдських цінностей" в національний ґрунт може мати драматичні наслідки. Відмова від традиційної системи цінностей призводить до домінування холодного жорсткого розрахунку у взаємовідносинах, до призначення всьому своєї ціни. Безкорисні відносини стають рідкістю, навіть такі як дружба, кохання тощо. Наприклад, люди похилого віку не мають ринкової цінності, в системі ринкових координат вони - зайвий баласт. Більшою ж мірою здатні зробити наш соціум безпечним та збагаченим духовно традиційні цінності українського народу - колективізм, взаємодопомога, співчуття тощо.

Феномен бідності концентрує в собі негативні наслідки ринкової економіки, і до нього можна звести всі ті ризики капіталістичного устрою, амортизація котрих є провідною функцією соціальної держави. Це явище в різних формах та мірі притаманна всім суспільствам і є продуктом певної системи суспільних відносин. Причина виникнення цього феномену у пострадянських країнах - вилучення значної частини багатства у збіднілої більшості. Тому й протидія бідності передбачає неминуче вилучення значної частини багатства у забагатілої меншості. Проте політична еліта, яка репрезентує інтереси саме забагатілої меншості уникає навіть реального розуміння причин бідності, а саме - що бідність одних членів суспільства є неминучим атрибутом багатства інших. Це - бінарні опозиції, які зумовлюють одна іншу.

Визначення можливості становлення соціальної держави в Україні за сучасних геополітичних реалій має не тільки теоретичне, а і практично-політичне значення. Відповідь на питання, чи зацікавлені інші країни у становленні України як соціальної держави, допомагає адекватно визначати стратегію і тактику, які забезпечуватимуть і повноцінне буття країни у глобалізованому світі, і гідне життя народу в ній. Використання світ-системного аналізу призвело до висновку, що шанси України наздогнати країни "центру" практично відсутні, навіть шанси потрапити до "периферії" є спірними. Це "ззовні" посилює необхідність становлення України як соціальної держави, яка, крім виконання певних внутрішніх соціальних функцій, ще й у міжнародних відносинах має відстоювати гідне місце країни у світі, протидіючи перетворенню України на "ядерний смітник" чи "західний секондхенд". Для цього мають бути радикально змінені засади внутрішньої та зовнішньої політики у бік патріотичної мотивації на користь всього суспільства. Світ-система не всесильна, і якщо внутрішня і зовнішня політика держави спрямована на посідання цією країною гідного місця, а політична еліта патріотична і проявляє політичну волю, то країна здатна домогтися успіху.

Другий розділ - "Україна: перспективи становлення соціальної держави" - складається з двох підрозділів, в яких визначається готовність українського суспільства до змін, завданих вектором "соціальна держава". Економічні та геополітичні передумови становлення України як соціальної держави детерміновані особливістю процесу капіталізації, що відбувається з початку 90-х рр., специфікою інвестиційного клімату, наявністю перспектив економічного розвитку.

Особливе значення для забезпечення соціальних програм має наявність матеріальних ресурсів, адже наша країна не має і не матиме тих джерел, які мають розвинені західні держави. Але у дослідженнях вітчизняних вчених щодо соціальної держави значна увага приділяється світовому досвіду перерозподілу суспільного "пирога", проте поза увагою залишилося більш важливе для України питання - з яких джерел можна наповнювати бюджети всіх рівнів, щоб потім було що перерозподіляти.

Одне з джерел фінансування соціальних програм може з'явитися у результаті зміни ставлення до процесу капіталізації. Саме капіталізація зумовлює специфіку соціально-економічної і політичної ситуації України вже майже два десятиріччя. Вона стала фактично наймасштабнішою в історії людства акцією з експропріації, адже наділення конкретних груп власністю здійснювалося без згоди попереднього власника на подібні дії. Цей процес супроводжувався спалахом корупції, нищенням держави та небаченим до того посиленням злочинності. Відбулося різке розшарування. На тлі масового зубожіння приватизація через залогові аукціони сприяла появі мільярдерів.

Згодом приватна власність виявилась менш ефективною з точки зору продуктивності праці. А диктат ринку призвів до небезпечної деформації всієї структури виробництва та системи життєзабезпечення. В цілому економічна політика сприяла найскорішому вилученню прибутку новоствореними власниками, але жодною мірою не сприяла досягненню добробуту більшістю громадян. Під "дахом" ліберальних догматів, популярних у 90-ті рр.. складні, багатовимірні процеси було представлено у вигляді доведеної до абсурду суто економічної моделі, з якої повністю було виключено соціальні, культурні й психологічні аспекти. Не були передбачені жодні механізми пом'якшення неминучих потрясінь, таких як безробіття, бідність, безпритульність, бездоглядність дітей, високий рівень захворюваності на так звані "соціальні хвороби" тощо.

Тому для подальшого соціально-економічного розвитку необхідно повернення в країну хоча б частини шахрайськими способами виведених з державної власності капіталів. Це буде складний процес, оскільки олігархи, долучені до влади, чинитимуть опір всіма доступними їм способами. Проте поява інших джерел, здатних пожвавити українську економіку, поповнити казну для забезпечення збереження країни і народу в ній є ще більш проблематичною .

Значну стимулюючу роль в економіці зазвичай відіграють інвестиції. Проте ставка на іноземні інвестиції як на панацею для вітчизняної економіки не виправдовує себе. Адже зарубіжні капіталовкладення домінантно спрямовані на захоплення внутрішнього ринку товарів і послуг, а не на підтримку національного виробництва і соціально-економічний розвиток України. Причина стриманості інвестиційних потоків полягає в тому, що у світових масштабах розгортання економічної діяльності в нашій країні не є економічно вигідним. Виробничі витрати практично всіх українських підприємств вищі за середньосвітові, вони інвестиційно непривабливі. Це спричинено низкою об'єктивних і суб'єктивних чинників, серед яких кліматичні показники, немодернізовані виробничі потужності, нерозвиненість транспортної системи, корупційні виплати тощо. Тому Україні потрібно віднаходити шляхи розвитку без ставки на іноземні інвестиції.

У даному дослідженні перспективи економічного розвитку України розглянуто у форматі визначення механізмів та галузей, здатних наповнювати дохідну частину державного бюджету для фінансового забезпечення соціальних програм.

Оскільки від "капіталізації" суспільство нічого не виграє, адже сумарна частка внеску першої півсотні мільярдерів до ВВП становила навіть у "благополучному" 2007 р. всього 25%, проте їх особистий капітал складав більше 64 млрд. дол. - понад два річних бюджети України, то приватизація стратегічно важливих для національної економіки підприємств має бути призупинена. Іншим чинником, який дозволить наповнювати державний бюджет хоча б у мірі, достатній для підтримки життєздатності суспільного організму є детінізація економіки України. За оцінками НБУ, поза офіційною сферою грошового обігу знаходиться більш 15 млрд. дол., що обслуговують потреби "тіньового сектора".

Значною мірою перспективи економічного розвитку пов'язані з виробництвом продовольства. За сучасних умов це може стати найкрупнішою статтею державного доходу, яке дасть країні кошти на фінансування соціальних програм, зокрема - боротьбу з безробіттям та бідністю; дозволить компенсувати витрати, пов'язані зі зростанням цін на енергоносії та забезпечить внутрішніми інвестиціями на модернізацію промисловості. Також до галузей, які здатні виступити "локомотивами розвитку" національної економіки, можна віднести прогресивне машинобудування, інформаційні технології, біотехнології, найновітніші сектори промисловості, аутсорсинг, туризм.

Щодо впливу світової фінансово-економічної кризи на становлення України як соціальної держави, можна припустити два вірогідних сценарії: песимістичний та оптимістичний. З одного боку, цілком можливо, що криза ще більше ускладнить і уповільнить становлення соціальної держави, якщо буде виконана фінансово-економічна програма МВФ: продаж іноземним кампаніям ефективних економічних об'єктів та землі, бездефіцитний бюджет за рахунок обмеження соціальних витрат, а саме - зміна умов пенсійного забезпечення, заморожування мінімальної заробітної плати, підвищення тарифів за послуги ЖКГ для населення тощо. З іншого боку, не можна виключити, що в ситуації, пов'язаній з негативними світовими трендами, задля забезпечення виживання нації, держава змушено навчиться пом'якшувати негативні тенденції і посилювати позитивні, що сприятиме якісному оновленню суспільства, змінить вектор розвитку у напрямку, який відповідатиме інтересам більшості громадян.

В аналізі перспектив становлення України як соціальної держави важливим аспектом є визначення, що собою представляє соціально-політичний формат країни і які верстви зацікавлені у становленні такого типу держави, а також їхнья здатність політично відстоювати свої інтереси.

Українське суспільство можна представити вертикально витягнутою пірамідою, у верхівці якої нечисленні заможні, а в основі - численні незаможні. Потрапляння до цих класів поки що мало детерміноване походженням, освітою чи кваліфікацією. Часто випадковий успіх/невдача, особисті зв'язки стають вирішальним чинником, що визначає соціальну позицію людини. При цьому високий статус залишається уразливим, що спричиняє два взаємодоповнюючих процеси. З одного боку, відбувається капіталізація адміністративних можливостей, з іншого - забагатілі особи прагнуть закріпити свій статус причетністю до владних структур.

Дедалі більше посилюється поляризація. Ці полярні соціальні групи ідентифікують як "нових багатих" та "нових українців" - на одному полюсі, а на іншому - численна група "нових бідних", включаючи "соціальне дно".

Олігархи усвідомлюють тимчасовість свого стану, адже їх прибутки на рівні мільйонів забезпечується продажем за кордон ресурсів, створених попередніми поколіннями. Ця соціальна група радше не зацікавлена в становленні України як соціальної держави. Об'єктивно вони зацікавлені в існуванні себе і тих нечисленних працівників, які забезпечують їх прибуток. З аналізу положення олігархів в Україні витікає важливий висновок: реальним конфліктом українського суспільства є конфлікт між тими, хто прагне все можливе вивезти з цієї країни, а її перетворити на ядерний "смітник" чи щось на кшталт цього - і тими, хто бажає не тільки сам вижити в Україні, але й залишити цю можливість для наступних поколінь. Поки що більший доступ до владних важелів у тієї сторони цього конфлікту, котра прагне все вивезти та розпродати і, таким чином, знищити країну.

"Нові українці", до яких можна віднести і чиновництво, і тих, хто забезпечує потреби населення через торгівлю, побутові послуги тощо, а також клерки, дрібні банкіри і т.п. зацікавлені в тому, щоб Україна стала соціальною державою і забезпечила виживання свого населення. Чиновництво взагалі (і чесне, і навіть корумповане) зацікавлено в існуванні держави і наповненого бюджету в ній. І підприємцям, котрі отримують чималі прибутки в торгівлі, будівництві, сфері побутових послуг необхідно, щоб населення не скорочувалось і було платоспроможним. Хоча час від часу представники цієї групи вступають у конфронтацію з населенням, штучно роздуваючи ціни на найнеобхідніші товари, паливо тощо і тим самим різко збільшуючи свій прибуток.

Становлення середнього класу залишається в Україні проблематичним: навіть у "благополучному" 2005 р. він становив лише 12%; до нього логічно було б віднести більшість платників єдиного податку, частину наших гастарбайтерів у країнах ЄС та "офісний планктон".

За своїми політичними уподобаннями середній клас мав би бути ліберальним, вірити в можливість перебудувати світ за ринковими лекалами. Проте більшість з них прагне потрапити під "парасольку" державного соціального страхування. Представники середнього класу не заперечують необхідність втручання держави в регулювання соціальної сфери. Проте виконання ними соціального законодавства залишається доволі проблематичними.

Працівники реального сектору економіки, які створюють додаткову вартість, за реалій України становлять нижчий клас.При цьому власники капіталу збільшують свій прибуток, купуючи товар "робоча сила" за заниженою ціною через те, що попит на цей товар є меншим за пропозицію. Власники ж товару "робоча сила змушені продавати свій товар за будь-яких умов, оскільки це єдине джерело щоденної підтримки існування себе і сім'ї. Тому робітники змушені працювати 10-11 годин щодня, часто без вихідних, відпусток тощо. Вони більше інших зацікавлені в існуванні соціальної держави de facto, яка б забезпечила дотримання трудового, соціального тощо законодавства роботодавцями. І в цілому вони зацікавлені в сильній державі, яка б забезпечила хоча б виживання їм та їх родинам.

Отже, у становленні та розвитку соціальної держави зацікавлені тією чи іншою мірою всі верстви. Проте необхідність соціальної держави мало усвідомлюється представниками вищого класу. А представники незаможних верств поки що не в змозі відстояти свій інтерес.

Якщо відкинути псевдо-ідеологічний камуфляж провідних партій України, то стає очевидним, що за своєю класовою, економічною та соціальною сутністю - це партії крупного капіталу. Тільки одні з них - партії фінансового капіталу (космополітичного за своєю сутністю, більше, ніж до певної економіки прив'язаного до світової банківської системи), а інші - промислового (більше орієнтованого на використання ресурсів вітчизняної економіки). Проте обидва капітали є компрадорськими, вони легко "здають" вітчизняний сектор транснаціональним корпораціям.

Партій, які б реально відстоювали інтереси незаможної більшості, у політичній палітрі України не представлено. Проте перманентні політичні кризи на тлі різкого падіння темпів економічного зростання та інфляції, падіння рівня життя можуть сприяти некерованому поверненню народних мас у політику.

Поки що має місце деполітизація мас. Її традиційно поширеною причиною є масове зубожіння, оскільки малозабезпечена людина більше часу і сил витрачає на просте відтворення свого життя. Штучно "підігрітий" рекламою споживацький бум у борг теж став певною мірою тією "анестезією", яка зробила суспільство нечутливим до політичних проблем. Проте криза сприяє зростанню претензій "пересічних" українців до можновладців щодо раціональності і справедливості розподілу національного багатства.

Головним наслідком невдалих ринкових реформ (які народ влучно назвав "прихватизацією") стала бідність. В свою чергу й сама вона продукує багато негативних соціальних явищ. Тому це явище дедалі більше потребує і наукової рефлексії, і практично-політичної протидії. В Україні ж проблема бідності "побачили" тільки у 2001 р., коли було затверджено Стратегію подолання бідності. Проте досі наводяться різні дані щодо кількості бідних: від 27% до 80%.

Бідність має різні виміри, а отже, способи її мінімізації теж різні. Бідність "слабких" - пенсіонерів, людей з фізичними вадами, багатодітних сімей має вирішуватись в основному через соціальну допомогу, опіку державних органів влади та благодійність. Бідність працездатних людей долається через розвиток економіки в цілому і підприємництва зокрема. Специфіка “нових бідних”, до яких відносять працюючих бідних, полягає в тому, що їм суспільство не може пред'явити жодних претензій: люди з вищою освітою, висококваліфіковані, займаються суспільнозначущою працею, їх колеги з подібним обсягом і змістом роботи знаходяться на досить високих щаблях соціальної драбини в інших країнах. В Україні ж їхні доходи є нижчими навіть за офіційно встановлений прожитковий мінімум. Це лікарі, вчителі, працівники науки і культури тощо.

Одним із шляхів самостійного виходу із стану бідності для громадян України стала трудова міграція. Цей феномен заслуговує ґрунтовних досліджень, адже кількість "заробітчан" сягає 7 млн. До того "заробітчанами" переважно стають молоді, здорові, освічені люди, а повертаються вони в Україну старими та хворими і очікують на соціальні виплати.

Не припустимо, щоб у громадській думці формувалося ставлення до бідних, як до тих, хто сам винен у своїй бідності і хоче жити "з урядових подачок". Важливим аргументом на користь всебічної допомоги бідним є те, що серед них традиційно переважають багатодітні сім'ї, неповні сім'ї, зараз все частіше бідними стають і взагалі сім'ї, що мають неповнолітніх дітей. Тому соціальна допомога виконує ще одну важливу функцію - виховання лояльності дітей з цих сімей до держави і до суспільства.

Практично недосліджуваним є "соціальне дно", яке можна характеризувати як специфічний шар, представники якого відкинуті суспільством, позбавлені соціальних ресурсів, втратили елементарні соціальні навички, не визнають норми та домінантні цінності суспільства, тобто десоціалізовані. "Дно" дедалі збільшується і відокремлюється від "благополучних" як "інша", ворожа спільнота. Відштовхуючись від даних по РФ, широко оприлюднених в ЗМІ та виходячи з припущення, що ситуація в нашій країні є приблизно такою ж, дані по Україні щодо кількості мешканців "дна" становлять: близько 1,3 млн. бездоглядних дітей, майже по 800 тис. повій та жебраків, більше 1 млн. бездомних. До того ж приблизно 1,3 млн. - наркомани, а більше 1,6 млн. - хворі на СНІД. Хоча офіційні дані, які розрізнено оприлюднюються у виступах посадових осіб, коментарях експертів дають іншу, часто на порядок зменшену, картину "соціального дна". Та навіть за цими даними очевидно, що бідність в Україні набуває масштабів катастрофи, і за збереження цієї тенденції проблема бідності як самостійна може зникнути, поглинаючись проблемою економічної розрухи, якщо не буде вжито ефективні заходи запобігання поширенню бідності.

При цьому мало вірогідно, що політична система України в її сучасному стані "зависання" здатна каналізувати масові протести для свого полагодження та відрегулювання. Вона потребує "перезавантаження", результатом якого мають стати зміни і еліти, і стратегії розвитку країни в бік її відповідності інтересам більшості громадян. Орієнтири стратегічних змін завдає соціальна держава, яка довела свою інтегруючу силу. Саме ця інституція здатна перетворити націю у свого роду артіль, виробничий колектив, де головна мета - не надприбутки одиниць, а забезпечення роботою та засобами життя всіх. А за умов правильно обраних внутрішньо- та зовнішньоекономічних напрямків спеціалізації цей соціальний організм може виявитися життєздатним і перед викликами світової кризи/

ВИСНОВКИ

Специфіка методологічних засад зумовила альтернативний ракурс розгляду проблематики та призвела до висновків, які у багатьох аспектах не співпадають з поширеними у суспільній свідомості думками.

1) Питання становлення та розвитку соціальної держави - це питання подальшого повноцінного буття України, адже економічні реформи були здійснені без необхідної оцінки їх соціальних наслідків, а саме - припустимої межі погіршення положення основної маси населення. Ірраціональна поляризація доходів, падіння життєвого рівня для "нових бідних" вимагають перегляду розподільних відносин та механізмів, інакше неможливо зупинити наростання кризових явищ у всіх сферах.

2) Уточнення методологічних засад дослідження показало, що взагалі питанням методології у вітчизняних політологічних дослідженнях приділяється недостатня увага. Для того, щоб ці дослідження давали більш якісні й адекватні результати, науковцям необхідно чітко уявляти доречність того чи іншого методу, його достоїнства й недоліки, враховувати, що динаміка пізнавальних проблем, змінюваність категорій та понять потребують і нового сполучення використовуваних раніше методів, і застосування нових.

Основне поняття даного дослідження, "соціальна держава", залишається невизначеним як у світовій науці, так і у вітчизняній політології. Це спричинено різними логіко-методологічними настановами та підходами, до цього додається ще й проблеми перекладу англомовних, франкомовних тощо термінів. Несформованість категоріально-понятійного апарату заважає сформувати загальноприйнятні уявлення про такий тип держави, умови її становлення та динаміки. Компаратив інтерпретацій синонімічного ряду відповідних понять призвів до висновку, що родовим поняття є "соціальна держава", оскільки воно найменше за змістом і найбільше за обсягом. У політичній риториці щодо перспектив України взагалі недоцільним є використання таких понять як "держава всезагального благоденства", "держава добробуту". Попри привабливість подібних типів держав, вони потребують надто дорогої системи соціального захисту, для забезпечення якої в України об'єктивно немає і ніколи не буде матеріальних та фінансових ресурсів. А поняття "соціальна держава" має певний мобілізуючий, пропагандистський, творчий потенціал, здатне фіксувати реальні, виконувані зобов'язання держави перед громадянами.

3) Дієвим механізмом гармонізації розподільних відносин та вирішення проблем соціальної сфери у багатьох західних країнах стала соціальна держава. Вона не є іманентно притаманним атрибутом капіталістичного устрою, навпаки, соціальна держава - це "стороннє капіталізму тіло", вона виникає з метою протидії руйнівним проявам дикого, неприборканого капіталізму шляхом формування різноманітних регулюючих механізмі і сприяє консолідації суспільства, вирішенню внутрішніх конфліктів, які перешкоджають соціально-економічному прогресу.

Соціальна держава - це складний системний об'єкт, представлений законодавчо оформленими механізмами та заходами, котрі забезпечують рішення на ринку праці, у сфері охорони здоров'я, освіти, пенсійного забезпечення та інших і спрямовані на задоволення соціальних потреб переважної більшості суспільства. Також соціальну державу треба розглядати як сталу систему зв'язків та норм, котра об'єднує громадян довкола основних потреб суспільного життя і забезпечує рівновагу соціальної системи.

4) В Україні ідея соціальної держави не набула визнання, незважаючи на її статус конституційної норми. Політологічний аналіз практики втілення окремих механізмів соціальної держави свідчить про паліативність та неефективність цих заходів. Дослідження законодавчих актів, зокрема, Стратегії подолання бідності показує, що там не міститься ані реальних причин виникнення цього явища в Україні, ані дієвих, ефективних способів протидії йому. Певною мірою це є результатом відірваності теоретичних розвідок вітчизняних політологів від практично-політичних рішень та дій. Не виправдовують себе рекомендації щодо широкого застосування західного досвіду в нашій країні. Адже це суспільства з іншим історичним та культурним корінням, іншою економічною базою. Засвоєння їх досягнень має сприяти синтезу, вирощуванню на власному ґрунті нових структур.

5) Більш важливим для перспектив становлення України як соціальної держави став аналіз досвіду становлення та розвитку держав пострадянського простору. Лише вісім з них конституційно проголосили себе соціальними, що стало результатом дії різних чинників: ідеологічних (домінування у суспільній думці країн Балтії неоліберальних поглядів), релігійних (у мусульманських країнах функції захисних механізмів від соціальних негараздів виконує сім'я, рід), економічних (обмеженість фінансово-економічних ресурсів завадила Молдові проголосити себе соціальною державою) тощо. Якщо відкинути псевдодемократичну зашореність, то треба визнати, що реальних успіхів на шляху становлення соціальної держави досягла Білорусь. Авторитарний стиль керівництва її лідера, безумовно, має і негативні, і позитивні результати. До останніх можна віднести те, що він перешкодив "олігархізації" економіки цієї країни, тому відсутня поляризація доходів і масове зубожіння народу, вдалося забезпечити і більшість соціальних гарантій.

6) Методологічно важливою проблемою даного дослідження стало визначення спрямованості вектору ролі держави. Світовою тенденцією є посилення ролі держави і в економічній, і в соціальній сферах. Особливої актуальності це набуває у кризові часи. Історичні приклади доводять, що двигуном соціально-економічного розвитку в такі періоди стає зовсім не "приватна ініціатива", а великі державні програми розвитку, які й завдають вектор соціально-економічного розвитку, координують діяльність підприємств різних типів тощо. Цю тенденцію посилення ролі держави можна розглядати як важливу передумову становлення соціальної держави. При цьому, особливого значення набуває "якість" державного апарату, якому можна довіряти розширені функції. Адже корумпованість, притаманна вітчизняній бюрократії, може завадити реалізації суспільних інтересів, переключити ресурси на задоволення особистих інтересів чиновників чи фінансово-політичних угрупувань.