Українсько-польські етнополітичні відносини 40–50-х років ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук україни

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Українсько-польські етнополітичні відносини 40-50-х років ХХ століття

Цепенда Ігор Євгенович

Робота виконана у відділі національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса

Науковий консультант - доктор історичних наук, професор, Панчук Май Іванович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України, завідувач відділу національних меншин

- опрацювати пропозиції щодо активізації українсько-польського співробітництва в сучасних умовах.

Об'єктом дослідження є комплекс етнонаціональних і політичних процесів, який включає міжетнічне протистояння, збройний конфлікт, масові депортації і так званий “обмін” населенням, які відбувалися на українсько-польському пограниччі в 1940 - 1950-х рр.

Предметом дослідження є тенденції українсько-польських міжетнічних відносин, механізми розроблення та процес реалізації національної політики в умовах боротьби тоталітарних режимів за політичне та ідеологічне домінування на територіях зі змішаним українським та польським населенням.

Географічні межі дослідження охоплюють територію сучасних України та Польщі. Основна увага зосереджена на українсько-польському пограниччі, яке включає Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Люблінщину, Підляшшя та Лемківщину.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1940 - 50-ті рр. - період, який умовно можна поділити на п'ять етапів. Перший охоплює 1941 - 1943 рр., коли представники українських та польських політичних сил робили спроби узгодити спільну позицію у вирішенні територіального питання та об'єднати зусилля у боротьбі з гітлерівським і сталінським режимами з метою відновлення національних держав. Під час другого етапу, у 1943 - 1944 рр., унаслідок кардинальних змін у ході воєнних дій та політичних розбіжностей між керівництвом обох визвольних рухів не вдалося запобігти збройному конфлікту на пограниччі. Третій етап 1944 - 1946 рр. характеризується експансіоністською політикою урядів СРСР та Польщі, спрямованою на “зняття” національної напруги шляхом “обміну” та депортацій українського і польського населення. Четвертий етап 1947 рік - є продовженням політики вирішення національного питання радикальними методами й охоплює депортаційну операцію “Вісла”. П'ятий етап датується кінцем 1940 серединою 50-х рр., коли українська меншина в Польщі та польська в Україні опинилися в національній ізоляції і тільки короткочасний період “хрущовської відлиги” відкривав для них можливість частково захистити свої інтереси і реалізувати культурно-освітні та релігійні запити.

Запропонована періодизація зумовлена об'єктом і предметом дослідження, підпорядкована реалізації мети та поставлених завдань.

Методологія і методи дослідження. Етнополітологічна спрямованість роботи, з урахуванням інтердисциплінарного характеру самої етнополітології, зумовила й розмаїття її методологічних засад, дотримання принципів історизму, об'єктивності, системного підходу і наступності, а також застосування дослідницьких методів, засобів та інструментарію, якими послуговуються й інші науки. Це, насамперед, загальнонаукові методи дослідження, продуктивні й для політології та етнополітології (аналізу і синтезу, соціологічний, нормативний, функціональний, системний, критично-діалектичний, історико-хронологічний та ін.). З огляду на об'єкт, предмет і мету дослідження, було закцентовано увагу на використанні універсального інструментарію порівняльного (компаративного), структурно-функціонального (кількісно-статистичного, соціокультурного та ін.) методів осмислення етнополітичних процесів, явищ і подій, а також антропологічного методу, що виявляє зумовленість політики природою і ментальністю людини як найбільшої цінності, та міждисциплінарний метод, який орієнтує науку, у тому числі й етнополітологію, на аксіологію, тобто вчення про морально-духовні засади.

Наукова новизна роботи зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх вирішення. У межах здійсненого автором дослідження отримано результати, які містять ознаки наукової новизни:

- на основі опрацювання вперше введеного до наукового обігу значного документального масиву, наявних наукових праць вітчизняних і закордонних дослідників проблеми створено цілісну картину етнополітичних процесів на українсько-польському пограниччі 1940 - 1950-х рр.;

- проаналізовано позиції провідних українських та польських політичних угруповань щодо бачення ними післявоєнного устрою України і Польщі, еволюцію їх політичних поглядів у контексті розвитку політичної, воєнної та етнополітичної ситуації на українсько-польському пограниччі;

- з'ясовано взаємовпливи внутрішньополітичних і зовнішньополітичних факторів, насамперед діаметрально протилежні підходи обох національних рухів до територіальних проблем та зацікавленість Німеччини й СРСР у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, а також вплив цих факторів на трагічний перебіг українсько-польського міжетнічного конфлікту в 1943 - 1944 рр.;

- узагальнено причини виникнення та характер українського й польського підпільних рухів, їх національну специфіку, спроби використання зовнішніх чинників у взаємному протистоянні;

- висвітлено особливості етнополітичної поведінки українців і поляків на тлі збройного протистояння, репатріаційно-депортаційних акцій, тиску з боку тоталітарних режимів;

- на основі нових фактів обґрунтовано періодизацію репатріаційно-депортаційних акцій щодо українського і польського населення в 1944 - 1946 рр.;

- розкрито спільні і відмінні підходи комуністичних урядів Радянського Союзу та Польщі в реалізації національної політики щодо української та польської меншин;

- здійснено комплексний аналіз зовнішньо- та внутрішньополітичних причин депортації українського населення в рамках операції “Вісла”, її вплив на асиміляційні процеси в польському поліетнічному суспільстві;

- висвітлено сутність суперечливих проблем в українсько-польських відносинах, які успадкували сучасні уряди України і Республіки Польща;

- обґрунтовано наукові пропозиції щодо вирішення низки правових і практичних проблем з метою упередження конфліктних ситуацій на міжетнічному ґрунті в майбутньому та пошуку виважених і компромісних оцінок спільного минулого.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає у тому, що воно створює базу для подальшого поглибленого вивчення суперечливих питань українсько-польських відносин 40-х - 50-х років ХХ століття, які й надалі залишаються проблемними у міждержавних відносинах України і Республіки Польща. Напрацювання об'єктивних, неупереджених оцінок українсько-польських стосунків досліджуваного періоду має важливе значення для подолання негативних стереотипів і комплексу проблем на міжетнічному рівні. Положення і висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані при проведенні подальших наукових досліджень з цієї тематики, у роботі органів представницької і виконавчої влади, політичних партій і громадських організацій, при розроблені навчальних курсів з політологічних дисциплін.

Апробація результатів роботи. Основні висновки та теоретичні положення дисертації були викладені на міжнародних наукових конгресах, конференціях, семінарах, а саме: “Польсько-українські стосунки: вчора, сьогодні, завтра” // Ювілейні (Х) Міжнародні українсько-польські зустрічі. - 4 - 5 листопада 1999 року (Варшава); “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” // Міжнародний науковий конгрес. 16 - 18 травня 2000 року (Чернівці); Міжнародна конференція “Актуальні проблеми польсько-українських стосунків та їх історичне коріння”. 9 - 11 листопада 2000 року (Щецин); VІІІ Міжнародний історичний семінар “Українсько-польські стосунки в роки Другої світової війни”. 6 - 8 листопада 2000 року (Варшава - Рембертув); ІХ - Х Міжнародний історичний семінар “Українсько-польські стосунки в роки Другої світової війни”. 6 - 10 листопада 2001 року (Варшава - Рембертув); “Україна і Польща на порозі нового тисячоліття”. Міжнародна наукова конференція. 8 - 9 листопада 2001 року (Варшава); “Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми історії і політології”. Міжнародна наукова конференція. 16 - 18 травня 2002 року (Київ). Результати дослідження були використані при підготовці інформаційно-аналітичних матеріалів до візитів Президента України, Прем'єр-міністра України, Голови Верховної Ради України до Республіки Польща у 2002 - 2006 рр., а також оприлюднені в одній індивідуальній монографії та 26 наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Структура дисертації підпорядкована меті та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел і літератури (798 позицій на 68 с.). Загальний обсяг дисертації - 423 с.

Основний зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, його мету і завдання, сформульовано положення, які становлять наукову новизну, подано інформацію про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ - “Теоретико-методологічні засади, історіографія та джерельна база дослідження” - складається з трьох підрозділів, присвячених теоретичним, методологічним, історіографічним і джерелознавчим питанням дослідження.

У підрозділі 1.1. “Принципи, методи та понятійний апарат” розкрито інтердисциплінарний характер етнополітологічного дослідження. Відзначено, що головним наслідком інтердисциплінарного характеру науки в умовах демократії та політичного плюралізму є її методологічне розмаїття.

Методологічну заданість дослідження несе аналіз історіографії та джерельної бази проблеми, ретельна і водночас критично оцінена інформація, одержана з опублікованих книг і статей та з архівних документів, незалежно від їх походження. У цьому випадку доречним стало застосування методу політичного дискурс-аналізу, продуктивність якого з покликаннями на праці багатьох зарубіжних дослідників (Ю. Габермас, Т. Ван Дейк, Г. Кук, І. Касавін, В. Герасимов, М. Ільїн та ін.) переконливо аргументувала Л. Нагорна.

Беручи за основу принципи історизму, об'єктивності, системного підходу і зважаючи, що етнополітичні процеси в українському і польському суспільствах відбувалися на тлі безкомпромісної боротьби супердержав за формування нової політичної карти Європи, використано також методологію дослідження міжнародних відносин, а саме методи дослідження співпраці, суперництва та протистояння, які розглядаються у двох площинах. В одній площині - методологічний підхід, який має коріння в різних наукових дисциплінах, зокрема в історії, праві, економіці, соціології, політології, культурології, етнопсихології, у другій - прагнення сконструювати таку методологію дослідження, яка б синтезувала вищевикладені підходи, але не повторювала їх безпосередньо. Широко використано також інструментарій конфліктології.

У підрозділі 1.2. “Стан наукової розробки проблеми” проаналізовано історіографію українсько-польських відносин у Другій світовій війні та в перші повоєнні роки, започатковану з середини минулого століття. Звернено увагу на однобокі, тенденційні оцінки радянських і польських істориків боротьби Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА), польського підпілля, зокрема Армії крайової (АК), на висвітлення їх діяльності винятково як проявів бандитизму, спрямованих проти “народної” влади. У радянській історіографії згадана проблема фрагментарно висвітлювалася Ф. Зуєвим, О. Манусевичем, І. Кундюбою, І. Євсєєвим у контексті радянсько-польських відносин і мала виражене ідеологічне забарвлення. На тлі загальних пропагандистських підходів до цієї проблеми польські наукові праці були насичені великим фактографічним матеріалом, який нерідко відображав ті аспекти боротьби ОУН та УПА, які в радянській історіографії не висвітлювалися. Прикладом такого підходу можна вважати працю польських військових істориків Б. Щесняка і З. Шоти “Дорога в нікуди”, яка на вимогу посольства СРСР у Польщі була вилучена з книгарень.

Повноцінна можливість досліджувати ці події відкрилася для українських і польських науковців тільки на початку 1990-х рр. За час, що минув, у польській історіографії, на думку варшавського дослідника Г. Мотики, серед фахівців, які займаються цією проблемою, виділяються чотири групи: “ревізіоністська”, “традиціоналістська”, польських істориків українського походження та “позанаукова”. До “ревізіоністів” Г. Мотика відносить тих дослідників, які приділяють особливу увагу викриттю фальсифікацій у науковій літературі часів ПНР і цим самим, навіть не завжди свідомо, намагаються переглянути сформований негативний образ українця у Польщі (Б. Скарадзінський, Т. Ольшанський, А. Хойновська, Р. Внук, В. Менжецький, Р. Тожецький та ін.). “Традиціоналісти” - дослідники, які особливо реагують на замовчування трагічних подій на Волині та в Східній Галичині (Єва та Владислав Семашки, В. Філяр, Є. Венгерський, Г. Мазур та ін.). Окрему групу складають польські історики українського походження. У переважній більшості їм належать ґрунтовні джерельні праці (Є. Місило, Б. Гук, Р. Дрозд, І. Галагіда, М. Сівицький, М. Сич). До групи “позанауковців” Г. Мотика включив Е. Пруса, Я. Вільчура, А. Кормана, які здебільшого відомі своїми антиукраїнськими пропагандистськими публікаціями.

Проблема українсько-польських етнополітичних відносин включає численні дослідницькі відгалуження, які тісно переплетені між собою. Передусім це стосується ставлення польської політичної еліти до ідеї української державності, українсько-польського конфлікту на Волині в 1943 - 1944 рр., кількості жертв серед польського й українського населення в роки конфлікту, проблеми протистояння та спільних дій польського та українського підпілля, репатріаційно-депортаційних акцій 1944 - 1946 рр., операції “Вісла” тощо. В українській історичній і політологічній науці згадані проблеми досліджували І. Білас, Б. Гудь, Я. Дашкевич, Л. Зашкільняк, І. Ільюшин, О. Калакура, В. Кучер, М. Литвин, Ю. Макар, С. Макарчук, В. Сергійчук, Ю. Сливка, Ю. Шаповал, Б. Ярош та ін.

Незважаючи на протилежність підходів до проблеми в середині 1990-х рр., українські і польські науковці прагнули применшити розбіжності історичних оцінок, наслідком чого стало проведення тринадцяти міжнародних наукових семінарів “Україна - Польща: важкі питання” та публікація їх матеріалів.

Доробок науковців обох країн засвідчує потребу розширення дослідницької проблематики, залучення до неї демографів, правників, культурологів. Зокрема окремого аналізу потребує не лише зміст національної політики СРСР і Польщі, що спричиняла напруженість в українському та польському суспільствах, але й соціально-економічних процесів та геополітичних чинників загострення міжетнічних стосунків.

У підрозділі 1.3. “Джерельна база дослідження” аналізується широке коло репрезентативних опублікованих та архівних джерел, які віднесено до таких груп: документи центральних і місцевих органів влади, політичних партій і громадських організацій СРСР, УРСР та Польщі; документи українського (Українська головна визвольна рада (УГВР), Організація українських націоналістів (ОУН), Українська повстанська армія (УПА)) і польського рухів опору (Армія крайова (АК), емігрантського уряду у Лондоні); спогади учасників і очевидців подій; матеріали судових процесів; статистичні матеріали; публікації у пресі.

З-поміж цих груп джерел, які використані при дослідженні українсько-польських стосунків у період Другої світової війни та повоєнних років, зокрема й репатріаційно-депортаційних акцій українського і польського населення 1940 - 1950-х рр., найціннішими з інформаційного погляду залишаються документи, що зберігаються у фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Архіву Міністерства закордонних справ України, Центрального архіву Міністерства внутрішніх справ і адміністрації РП, Центрального військового архіву Міністерства національної оборони РП, Архіву нових актів та Архіву Міністерства закордонних справ РП.

Значний пласт документів про діяльність ОУН та УПА, у тому числі й під час операції “Вісла”, виявлено також у фондах “Армії крайової”, “Комітету у справах громадської безпеки”, “Міністерства громадської адміністрації”, “Міністерства громадської безпеки”, “Міністерства внутрішніх справ. Кабінету міністра”, Архіву Міністерства внутрішніх справ і адміністрації РП тощо.

Важливі матеріали, присвячені переселенню українського населення до УРСР та розселенню депортованих українців у рамках операції “Вісла”, зберігаються в Архіві нових актів. Документи про перебіг репатріації українського та польського населення згідно з Люблінською угодою 1944 р. містяться у фондах “Головного представника уряду з питань евакуації у Варшаві та Любліні”; “Районних представників уряду з питань евакуації в Любачуві, Ліску, Ярославі, Горлицях, Новому Сончу”. У фондах “Міністерства громадської адміністрації” та “Міністерства Повернених Земель” є матеріали, які стосуються розселення українців у північно-західних воєводствах Польщі внаслідок операції “Вісла”. За видовою ознакою переважають циркуляри міністрів, доповідні воєвод, довідки про суспільно-політичну ситуацію в північно-західних воєводствах та оцінки настроїв українського населення.

Значно розширили базу дослідження документальні збірники Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича, спільний видавничий проект Служби безпеки України, Інститут національної пам'яті РП та Міністерства внутрішніх справ і адміністрації РП, збірники документів, упорядковані І. Біласом, В. Сергійчуком, Ю. Сливкою, а також польськими дослідниками українського походження І. Галагідою, Б. Гуком, Р. Дроздом, Є. Місилом.

Аналіз історіографії та джерельної бази дослідження засвідчив низку проблем, які потребують подальшого осмислення. Це, передусім, питання впливу геополітичної ситуації в Європі на позиції українського та польського визвольних рухів, ролі гітлерівських, радянських та польських комуністичних спецслужб у розпалюванні українсько-польського конфлікту, політики СРСР та ПНР, спрямованої на денаціоналізацію української та польської національних меншин Польщі й України та ін.

Другий розділ “Етнополітична ситуація на українсько-польському пограниччі в середині 1940-х років” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Позиції української та польської політичних еліт щодо суперечливих проблем двосторонніх відносин” проаналізовано спроби налагодження українсько-польського діалогу стосовно шляхів протистояння тоталітарним системам. Висвітлено позиції провідних українських і польських політичних угруповань щодо територіальних питань та щодо післявоєнного майбутнього України і Польщі. Простежено хронологію українсько-польських перемовин, при цьому звернено увагу на те, що вони не мали системного характеру і залежали від зміни військово-політичної ситуації. Водночас радикалізм політичних сил України і Польщі не дозволив подолати бар'єр територіальних протиріч, оскільки для обох сторін символ Львова і українсько-польського пограниччя мав різні політичні, національні і культурні ознаки, які вели до протистояння.

У підрозділі 2.2. “Українсько-польський міжетнічний конфлікт 1943 - 1944 років” висвітлено причини та перебіг українсько-польського міжетнічного конфлікту на пограниччі в 1943 - 1944 рр. Ця територія стала місцем переплетення низки політичних, воєнних, національних і релігійних протиріч, які не лише впливали на подальший розвиток подій у регіоні, а й позначилися на розвитку українсько-польських відносин. Українсько-польський конфлікт 1943 - 1944 років став неоголошеною війною обох націй, незалежницькі інтереси яких зіткнулися. У сучасній польській та українській історіографії висловлюються різні оцінки цих подій - від екстермінації польського населення до прямих провокацій з боку “третіх” сил - СРСР та Німеччини. Водночас дослідники схильні також розглядати цю трагедію як наслідок українсько-польських протиріч, що накопичувалися десятиліттями. Проаналізовано зовнішні чинники, які мали безпосередній вплив на терористичні акції проти цивільного населення. У розпал конфлікту, 28 липня 1943 р. до мешканців Волині із закликом зупинити боротьбу звернулася Окружна делегатура уряду К.Банаха, звинувачуючи німців та радянські спецслужби в провокуванні братовбивчої боротьби. Зацікавленість у конфлікті з боку СРСР була природною, оскільки його турбувало поширення та зміцнення українського національно-визвольного руху, насамперед створення військового формування - УПА. Крім того, занепокоєння викликала і діяльність польського підпілля, зокрема АК, яка прагнула зберегти контроль над цими теренами і повернути їх до складу оновленої польської держави. У роки Другої світової війни Волинь була не єдиним місцем, де українсько-польське протистояння набрало особливої гостроти і збройного характеру. Осередками українсько-польських протиріч стали також Галичина, Холмщина та Люблінщина. Обидва підпільні рухи - Українська повстанська армія та Армія крайова - активно протистояли саме на цих теренах, хоча форми боротьби були дещо іншими. Аналіз ролі “третьої” сили у цьому протистоянні засвідчує, що діяльність спецслужб СРСР і Німеччини створювала живильний ґрунт для поглиблення цього конфлікту. Водночас спроби українського та польського підпілля на окремих етапах боротьби заручитися підтримкою німецької чи радянської сторін ще більше поглиблювали цю трагедію та послаблювали обидва рухи опору, що згодом використав Кремль.

У підрозділі 2.3. “Репресії радянських каральних органів щодо українського та польського підпілля” проаналізовано діяльність радянських спецслужб, спрямовану на ліквідацію обох рухів опору. Незважаючи на спроби польської сторони заявити себе як союзника СРСР, Кремлю не потрібно було сильного польського підпілля на цих територіях, оскільки після приходу радянських військ його опір міг бути повернений проти них. Радянське керівництво намагалося також обмежити зовнішню допомогу польському руху опору, зокрема з Великобританії. Українське підпілля, зі свого боку, з наближенням радянської армії вдалося до нової тактики боротьби - перейшло у тил німецько-радянського фронту, уникаючи при цьому сутичок з армійськими з'єднаннями. Водночас НКВС вдалося проникнути в оунівське підпілля. Внаслідок виконаної ним підривної роботи підрозділи УПА зазнавали серйозних втрат. У свою чергу польське підпілля намагалося не вступати у збройні сутички з Червоною армією, а навпаки, робило спроби налагодження співпраці, зокрема, під час боїв за Львів у липні 1944 р. Але радянське керівництво не розглядало частини АК як своїх потенційних союзників, оскільки не бажало підтримувати польський еміграційний уряд у Лондоні, тим більше, що вже були сформовані польські частини Армії людової та визначений склад маріонеткового уряду, який мав проводити політичну лінію Кремля у Польщі. Протистояння між українським та польським підпіллям сприяло радянським спецслужбам в отриманні інформації щодо розташування головних збройних осередків обох визвольних рухів. Ці та інші фактори дозволили їм досить швидко нейтралізувати польське підпілля та перейти до боротьби з українським.

Розділ третій “Репатріаційно-депортаційні акції із переміщення населення у 1944 - 1946 роках” представлений чотирма підрозділами. У підрозділі 3.1. “Причини та правове обґрунтування українсько-польського переселення” проаналізовано причини, які спонукали радянське і польське керівництво розпочати репатріацію для досягнення таких цілей. По-перше, позбавити обидва національні рухи соціальної бази на прикордонних територіях. По-друге, компенсувати людські втрати, завдані в роки війни. По-третє, ліквідувати потенційні можливості виникнення нових українсько-польських міжнаціональних конфліктів. По-четверте, сприяти колонізації земель, залишених під час війни через воєнні дії. Один із ініціаторів ідеї репатріації М. Хрущов, розглядаючи план переселення, аналізував також і можливість включення Холмщини та Грубешівщини до складу УРСР. Наприкінці літа 1944 р. суспільно-політична ситуація на пограниччі сприяла репатріації на добровільних засадах. Важливою причиною такого ставлення українського та польського населення була тривога щодо можливості терору з боку обох підпільних рухів. Для виконання Угоди про репатріацію була підготовлена таємна інструкція, у першому розділі якої йшлося про добровільність переселення, яка засвідчувалася переселенцем в усній або письмовій формі. Згодом, коли евакуація набрала депортаційного характеру, це положення відкрило шлях до юридичних зловживань, оскільки уповноваженні могли реєструвати репатріантів за т.зв. “усною згодою”, яку переселенці могли й не висловлювати.

У підрозділі 3.2. “Репатріаційні акції та їх наслідки (листопад 1944 - лютий 1945 років)” обґрунтовується, що рішення про проведення репатріації протягом трьох з половиною місяців (з 15 жовтня 1944 р. до 1 лютого 1945 р.) вже тоді виглядало малореальним. У дійсності ці терміни відразу ж порушувалися, оскільки тільки на початку жовтня 1944 р. районні уповноважені разом зі своїми штабами прибули у визначені місця. Перші серйозні проблеми з'явилися вже при підрахунках українського населення, яке проживало на території Польщі. На основі архівних документів показано, що радянське і польське керівництво не володіло реальними даними про чисельність населення. З упевненістю можна стверджувати, що протягом усієї переселенської акції ні радянське, ні польське керівництво не мало точних даних щодо кількості переселенців, що породжувало нові проблеми в районах їхнього розселення. До того ж не всі українці мали намір покинути батьківські місця, і перші сигнали про це почали надходити саме з найбільш густозаселених українцями повітів - Любачувського та Перемишльського. Значно пізніше вони зрозуміли помилковість свого рішення, і для багатьох з них розпочалось друге переселення - здебільшого нелегальне повернення в західні області УРСР. польський конфлікт депортація український

Інформації про перші тижні репатріації свідчили, що радянське керівництво не очікувало такого повільного процесу подання заяв на виїзд до УРСР. На цьому тлі ще критичнішим виглядає процес переселення поляків. Польські представники не приховували, що переселених з території УРСР польських громадян не було де розселяти. Одним із найважливіших чинників, який стримував населення від подання заяв, було негативне ставлення до переселення з боку українського і польського підпілля. Перша спроба проведення добровільної репатріації переконала комуністичне керівництво обох країн у нереальності цієї ідеї.

У підрозділі 3.3. “Українські і польські переселенці під тиском радянських і польських спецслужб (березень - липень 1945 року)” висвітлено діяльність радянських і польських органів, які здійснювали масований тиск на українців і поляків з метою примусити їх до переселення. Саме з цією метою було проведено серію арештів серед поляків. З другого боку кордону в кінці лютого - на початку березня 1945 р. пройшла хвиля нападів на українські села за участю як польської міліції, так і підпілля, а також провокаційних груп НКВС. Зазначимо, що це збіглося в часі зі спробою перегляду комуністичною верхівкою обох країн методів, які б прискорили акцію переселення. Головною метою цих нападів було залякати населення, примусити його переселятися. Аналіз викладеного матеріалу свідчить, що в період другої фази переселення комуністична влада намагалася використати український та польський підпільні рухи для прискорення переселенської акції. Провокації комуністичних спецслужб були спрямовані на порушення нетривкого примирення обох рухів та інспірацію їх терористичної діяльності. Але цього разу обидва підпілля досить швидко розгадали задуми спецслужб і не дали втягнути себе в провокацію. Комуністичні верхівки обох держав пересвідчились, що адміністративні спроби заохочення або ж примусу до виїзду не давали очікуваних результатів. За цих обставин у серпні 1945 р. радянське і польське керівництва вдалися до насильного виселення із залученням військових підрозділів та міліції.

У підрозділі 3.4. “Примусове переселення українців і поляків у серпні 1945 - червні 1946 років” показано участь польських військ у депортації українського населення та тиск з боку НКВС щодо польського населення.

У серпні 1945 р. польське підпілля сигналізувало про нормалізацію відносин УПА з польським населенням. Чи не вперше зверталася увага на те, що так звані акції-відповіді УПА насправді були добре підготовленими провокаціями НКВС. Складною була ситуація польських переселенців, яких влада направляла в поукраїнські села. У кінці жовтня - на початку листопада 1945 р. загони УПА вдалися до спалення окремих українських сіл, у які було заселено польських репатріантів. Незважаючи на це, польська влада продовжувала здійснювати прискорене переселення поляків з УРСР. Найдовше утримувалися від виїзду поляки Львова. 14 грудня 1945 р. Е. Осубка-Моравський та М. Бажан підписали додатковий протокол у справі продовження терміну реєстрації осіб на виїзд до 15 січня 1946 р. У протоколі вже не йшлося про добровільність, подання заяв, а тільки про реєстрацію осіб, які підлягали репатріації. Таким чином, примус став доконаними фактом. Від початку 1946 р. польське керівництво було особливо зацікавлене в прискоренні переселення поляків. Такий поспіх пояснювався завершенням депортації німецького населення з північно-західних воєводств та заселенням звільнених територій польськими репатріантами з СРСР. Паралельно польське керівництво активізувало діяльність з виселення українців. Уже в кінці листопада 1945 р. на прохання НКВС УРСР і особисто Л. Берії Тимчасовий польський уряд виділив дві військові дивізії для боротьби з підрозділами УПА і забезпечення переселення українців з території Польщі. Акція виселення набрала настільки протиправного характеру, що війська не звертали уваги на місцеву владу, яка протистояла безсистемному переселенню. Унаслідок беззаконня, яке запанувало на цих теренах, під примусове виселення потрапила й частина польського населення.

Четвертий розділ “Депортація польських громадян українського походження в рамках операції “Вісла” представлений чотирма підрозділами.

У підрозділі 4.1. - “Зовнішньо- та внутрішньополітичні чинники депортації” проаналізовано політичну ситуацію у Східній Європі, яка склалася після завершення Другої світової війни. Незважаючи на примусовий характер евакуації українського населення до УРСР, на території південно-східних воєводств Польщі залишалися значні анклави з українським та змішаним населенням, яке в окремих районах кількісно домінувало над польським. Проблему ускладнювала й діяльність хоча вже й не настільки сильного, але все ж розгалуженого і впливового українського підпілля. Прагнення до побудови мононаціональної держави було визначальним у національній політиці польського комуністичного уряду. Поряд із внутрішніми чинниками, що спонукали польське керівництво до радикального “вирішення” українського питання, були й зовнішні обставини, які також мали далеко не другорядний вплив. Домінантною серед них була незавершеність розв'язання питання щодо західного кордону Польщі і територій Східної Пруссії, які за рішенням Потсдамської конференції відійшли до Польщі. Після виселення німців постала інша проблема - заселення цих територій етнічними поляками, яка частково вирішувалася за рахунок поляків, репатрійованих з СРСР. Але повністю заселити нові території польському уряду так і не вдалося. Лідери західних держав також володіли інформацією про неможливість швидкого заселення північно-західних територій, а тому намагались використати цей факт для відновлення дискусій про доцільність надання Польщі німецьких територій. Зіставляючи хронологію цих подій, зроблено висновок, що поряд із внутрішньополітичними причинами, які були визначальними і призвели до проведення депортаційної операції щодо українського населення, неабияке значення мав і зовнішній чинник, що підштовхував комуністичне керівництво якнайшвидше заселити отримані території.

У підрозділі 4.2. “Підготовка та реалізація депортаційної операції й участь у ній СРСР і Чехо-Словаччини” проаналізовано етапи підготовки та здійснення оперативного плану “Вісла”. Звернено увагу, що хронологія ліквідації польського та українського підпілля дуже тісно переплетена з подіями, пов'язаними з підготовкою операції “Вісла” та з оголошенням амністії. Частина воїнів УПА, особливо новобранці та члени самооборони, скористалися б амністією, але польський уряд не хотів вирішувати українську проблему політичними методами. Позбавлення УПА права скористатися амністією свідчило й про те, що для комуністичної влади українське підпілля не складало серйозної загрози. Водночас, незважаючи на серйозні протиріччя між українським та польським визвольними рухами, є підстави вважати, що комуністичний уряд остерігався можливого об'єднання обох рухів для боротьби з тоталітаризмом. Для початку широкомасштабної політичної кампанії з метою узаконення виселення українського населення було використано ймовірно спровоковане убивство вояками УПА заступника міністра оборони Польщі генерала К.Сверчевського. Акцію виселення планувалося також узгодити з урядами Радянського Союзу і Чехо-Словаччини. Вже в середині квітня було підготовлено першу версію оперативного плану під кодовою назвою “Схід”, який фактично став основою “Проекту організації оперативної групи “Вісла”. Відмінність між ними полягала тільки в тому, що в останньому на перший план було поставлене завдання ліквідації УПА, а вже потім - виселення українського населення. Однією з найбільш суперечливих проблем залишається питання т. зв. “руки Кремля” у підготовці та проведенні операції “Вісла”. Для багатьох дослідників аргументом на користь участі в цій операції СРСР є лист міністра оборони Польщі М. Жимерського від 14 квітня 1947 р. до міністра оборони СРСР М. Булганіна, у якому польська сторона просила ущільнити кордони та інформувала, що акція розпочнеться 20 квітня і триватиме 2 місяці. Аналогічний лист був надісланий до міністра оборони Чехо-Словаччини Л. Свободи. Але згадані листи були направлені адресатам вже після ухвали польським комуністичним керівництвом рішення про проведення депортаційної операції. Натомість, на сьогодні не оприлюднено жодного документа, який би свідчив, що польська сторона до 28 березня 1947 р. порушувала перед кремлівським керівництвом питання про відновлення депортації. Зміст радянських документів, які опосередковано стосуються самої операції “Вісла”, має характер констатації подій, а не вказівок чи порад.

У підрозділі 4.3. “План асиміляції українців у польському середовищі” розкрито механізми денаціоналізації українського населення. Влада наказала розпорошити українські сім'ї у місцях поселення таким чином, щоб вони не створювали компактних груп і їх кількість не перевищувала 10% жителів села. Заборонено було розселяти українців у зоні 50 км від сухопутного кордону, 30 км від морського кордону і воєводських міст та 10 км від західного кордону Польщі станом на 1939 р. Однією з найбільш складних проблем, з якою зіткнулися переселенці відразу після прибуття на місце постійного проживання, стала відсутність належних умов для облаштування своїх господарств. Незважаючи на панівну в часи комуністичної Польщі тезу про заселення українцями добротних будинків, залишених німецьким населенням, насправді ситуація виглядала дещо по-іншому. Вже в перші дні прибуття ешелонів з південно-східних воєводств місцеві органи влади сигналізували про критичність ситуації. Польська влада не довіряла навіть працівникам спецслужб української національності. На початку червня 1947 р. почали надходити інформації про нібито співпрацю працівників польських спецслужб українського походження з відділами УПА. В цілому ж комуністична влада прагнула під маскою боротьби з УПА остаточно “вирішити” українське питання шляхом виселення та розпорошення українців у північно-західних воєводствах з перспективою подальшої полонізації. Саме з цією метою були запроваджені жорсткі правила розселення.

У підрозділі 4.4. “Ліквідація українського збройного підпілля на території Польщі” висвітлено дії польських військ проти УПА, доведено, що виселення українців полегшило військам боротьбу проти УПА, оскільки остання втрачала свою соціальну базу. Наведені факти, коли польські спецслужби у своїй розвідувальній діяльності використовували й полонених вояків УПА. Деколи вони включалися в групи, які переслідували УПА, а в окремих випадках виконували самостійні завдання, прагнучи таким чином частково реабілітувати себе в очах комуністичної влади. Найбільш підозрілих українців ще до прибуття на нове місце проживання ув'язнювали. 23 квітня 1947 р. на засіданні політбюро ЦК ПРП було ухвалене рішення про створення “для підозрілих українців” табору в містечку Явожно Краківського воєводства. У липні 1947 р. близько 200 воякам УПА під командуванням “Громенка” і “Бурлаки” вдалося перейти на територію Чехо-Словаччини. На східних теренах, які залишалися у сфері діяльності УПА, зберігалися лише добре законспіровані осередки пропаганди, а також нечисленні бойові групи. Тільки дві сотні УПА дісталися на північ Польщі, в околиці мазурських озер, де й були остаточно розбиті в кінці 1947 р. Частина керівництва ОУН та УПА перейшла через Чехо-Словаччину до Західної Німеччини, частина законспірувалася у північно-східних воєводствах Польщі. 2 березня 1948 р. на одній з вулиць Вроцлава був арештований Мирослав Онишкевич - “Орест”, командуючий групи УПА-“Сян”.

Підбиваючи підсумки своєї боротьби з УПА, польське командування поділило її на три фази, перша з яких розпочалася від часу прибуття частин Оперативної групи (ОГ) і тривала близько шести тижнів, унаслідок чого підрозділи УПА були розпорошені на малі групи й уникали збройних сутичок. Під час другої фази, коли було проведено евакуацію українського населення, УПА втратила продовольче забезпечення, систему зв'язку та свою цивільну мережу. У ході останньої фази об'єднані сотні куренів “Рена” і “Байди”, які переслідувалися військами ОГ, втративши значну кількість своїх бійців, пробилися до південних Карпат. Значна їх частина (сотні “Бурлаки”, “Громенка”) перейшла чехо-словацький кордон, сотні “Біра”, “Хріна” з рештками “Стаха” - кордон з СРСР, залишаючи на польській території керівництво “Закерзонського краю” та повітовий актив. УПА вже не могла протистояти масованому натиску польських військ. Все ж учасники бойових дій з польського боку визнали, що їм не вдалося ліквідувати в одноразовій операції жодного великого підрозділу УПА. У своїх спогадах польські військовослужбовці, які брали участь у боях з УПА, відзначали, що в її лавах перебували різні люди, але в своїй основі це були добровольці, які йшли до УПА з ідеологічних націоналістичних переконань.

П'ятий розділ “Українська і польська національні меншини в країнах проживання” складається з трьох підрозділів, присвячених аналізу умов, в яких опинилися українська і польська національні меншини.

У підрозділі 5.1. “Українська і польська громади в умовах національної ізоляції” відзначено, що проведена польською комуністичною владою депортація українського населення все ж не вирішила головного завдання - зняти українське питання у Польщі. Саме тому після проведення депортаційної акції “Вісла” був обраний курс на повну полонізацію українського населення. Польські органи влади продумали детальний план, який би, на їх думку, ізолював українців у польському середовищі і призвів до повної полонізації. Депортовані українці обмежувалися у свободі переміщення. Заборонено було залишати території, на які вони були виселені, і повертатися на попередні місця проживання. Українці були позбавлені будь-яких громадянських свобод. На початковому етапі депортовані були зобов'язані з періодичністю у кілька днів реєструватися у відділках міліції. Незважаючи на офіційні декларації про залучення українців до державного будівництва, комуністична пропаганда продовжувала цілеспрямовану інформаційну акцію боротьби з “українським націоналізмом”, що створювало в польському суспільстві атмосферу підозрілості і неприязні до всього українського.

Репатріаційно-депортаційні акції 1944 - 1946 рр. докорінно змінили етнографічну мапу тих регіонів Української РСР, у яких упродовж віків проживали поляки. Згідно з офіційними даними, у кінці 1940-х рр. на території УРСР проживало близько 450 тис. поляків. Значне зменшення їх кількості було зумовлене сталінськими депортаціями 1930-х років, людськими втратами як у період гітлерівської окупації, так і в ході українсько-польського протистояння в Західній Україні.

Утиски з боку влади відчували поляки, які працювали у галузі науки, освіти, займалися літературною і мистецькою творчістю. У політичному лексиконі повоєнних років у СРСР термін “національні меншини” був відсутній, оскільки головний акцент було зроблено на формування нової спільноти - радянського народу. Продовжувалась критика польського “буржуазного націоналізму”. Поляки в УРСР відчули на собі сповна такі драматичні для них явища, як “ждановщина” та “кагановщина”.

На початку 1950-х рр. була припинена діяльність майже всіх національних шкіл, різко скоротилась кількість учнів у неросійських школах. Якщо у 1945/1946 навчальному році в УРСР було 68 шкіл із польською мовою викладання, то на початок 1953/1954 навчального року їх залишилося лише 12, у яких нараховувалося 2 203 учні.

За роки тоталітаризму значна кількість поляків втратили головну ознаку національної самобутності - свою мову. Радянський уряд на тлі показового піклування про розвиток культурно-освітніх потреб поляків докладав чималих зусиль, щоб якнайшвидше поглибити асиміляційні процеси у польському середовищі. Вже у 1959 р., згідно з переписом населення, тільки 45,2% поляків СРСР назвали рідною польську мову, а в УРСР цей показник становив 18,7%. У цілому становище польської меншини нічим не відрізнялося від долі представників інших національностей СРСР.

У підрозділі 5.2. “Етноконфесійні проблеми українців і поляків на тлі атеїстичної політики комуністичних урядів” проаналізовано традиційно значущу роль церкви у формуванні та зміцненні національної свідомості українців та поляків. Саме тому один з головних ударів радянських репресивних органів був завданий по духовенству. Ліквідаційні процеси щодо Греко-католицької церкви в СРСР та в Польщі були безпосередньо пов'язані між собою, оскільки вони здійснювалися за планом, розробленим у Кремлі. Але перебіг цих подій у Польщі мав свої суттєві особливості. Одна з причин погіршення становища Греко-католицької церкви виникла на ґрунті загострення стосунків між комуністичним урядом Польщі та Римо-католицькою церквою, що в свою чергу було спричинено політикою Ватикану щодо Польського комітету національного визволення. Польська комуністична влада визнала також легальною діяльність католицького костелу разом з трьома його обрядами: латинським, греко-католицьким та вірменським. Але такий стан протримався тільки до 12 вересня 1945 р. Арешти греко-католицького духовенства та посилення тиску репресивного апарату на українське населення призвели до масової зміни віросповідання українців. Сильний тиск відчуло на собі і польське православ'я, оскільки в католицькій Польщі протягом століть православ'я розглядалося як небезпечний осередок збереження традицій українського та білоруського народів. У 1948 р. відбулась процедура переходу Польської автокефальної православної церкви під протекторат Московського патріархату, що започаткувало складний період її вдаваної самостійності, оскільки внутрішньоцерковні процеси відбувалися під прискіпливим поглядом як польських органів влади, так і Московської патріархії. Такий стан речей задовольняв обидві сторони, оскільки за міжвоєнні та воєнні роки польське православ'я стало осередком збереження національної та духовної самобутності українців та білорусів, але в цьому не були зацікавлені ні польська комуністична влада, ні Російська православна церква. У Західній Україні ліквідація костелу відбувалася значно активніше, що пояснювалося істотним зменшенням польського населення на цій території. У наступні роки Римо-католицькій церкві були нанесені нові удари. У 1946 р. розпочалася чергова хвиля репресій проти католицького духовенства, представників якого арештовували і карали тільки за те, що вони були священиками польського походження. Протягом другої половини 1940-х рр. в УРСР перестали діяти довоєнні діацезії. Тільки в окремих місцевостях вдалося зберегти поодинокі костели.