Сучасна політична культура України в умовах глобалізації інформаційного суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 304.42:316.32(477)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Сучасна політична культура України в умовах глобалізації інформаційного суспільства

Спеціальність 23.00.03 - політична культура та ідеологія

Проскуріна Олена Олександрівна

Київ - 2009

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Міністерство освіти і науки України).

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор Шкляр Володимир Іванович Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інституту журналістики, професор кафедри міжнародної журналістики.

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор Головченко Володимир Іванович Київський національний університет Імені Тараса Шевченка Інституту міжнародних відносин Професор кафедри країнознавства;

доктор політичних наук Неленько Галина Іванівна, Інститут політичних і етнополітичних досліджень ім. .Кураса НАН України, провідний науковий співробітник;

доктор соціологічних наук, професор Катаєв Станіслав Львович Класичний приватний університет м. Запоріжжя Завідувач кафедри соціології та соціальної роботи.

Захист відбудеться 06 жовтня 2009 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.36 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал 12.

Автореферат розісланий 06 вересня 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат політичних наук Г.М. Сащук.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Бурхливий розвиток інформаційних і комп'ютерних технологій в останні два десятиріччя ХХ - на початку ХХІ ст. та поширення процесів глобалізації спричинили суттєві зміни в сценарії всесвітнього розвитку й серйозно вплинули на формування глобального політико-культурного простору та політико-культурного простору в Україні зокрема. Поява інформаційної цивілізації радикально змінює політичний, економічний та соціокультурний простір, формуючи так звану інформаційну культуру. Саме в умовах інформатизації політико-культурний простір виявився найбільш сприйнятливим об'єктом для трансформації.

Геополітичне становище України, всесвітні процеси глобалізації потребують якомога швидшого її інтегрування у світові та європейські політичні й економічні структури на умовах рівноправного демократичного цивілізованого партнерства. Перехід від індустріального до інформаційного суспільства у світі відбувається нерівномірно, що обумовлено й національною специфікою, і станом розвитку світового співтовариства. Існують різноманітні підходи до розвитку інформаційного суспільства, які різняться навіть у розвинутих демократичних країнах світу. Теоретичне обґрунтування такого розвитку значно відстає від динамічно зростаючих практичних. Доцільно розглянути такий розвиток з теоретичного боку з тим, щоб з'ясувати роль та місце України в нових умовах та перспективу вироблення стратегії власного розвитку.

Суспільні перетворення в Україні наражаються не лише з політичними, економічними, регіональними, етнічними проблемами, а й зі специфічними факторами політико-культурологічного і аксіологічного сенсу, що в багатьох випадках став на заваді подальшого трансформування суспільства й держави.

Тому нагальною проблемою сьогодення є осмислення основних тенденцій глобалізації, пов'язаних, зокрема, з появою нової реальності - глобального інформаційного простору, що постає в ролі соціокультурного середовища формування та функціонування політичної культури українського суспільства; необхідністю визначення основних якостей української політичної культури з позицій її сумісності з процесами світової глобалізації та соціально-політичної й економічної модернізації; потребою виявлення основних напрямків інформаційної стратегії України, спрямованої на збереження позитивних традицій вітчизняної політичної культури та їхню адаптацію до умов постіндустріальної модернізації.

Ступінь наукової розробленості проблеми. До теперішнього часу в багатьох країнах опубліковано велику кількість книг і статей з проблем політичної культури. Аспекти дослідження політичної культури тією чи іншою мірою розкриті у працях вітчизняних учених. Проте, поки можна говорити лише про початкову фазу її дослідження. Для вітчизняної політичної науки ця проблема є відносно новою, вивчена недостатньо повно, тому вельми актуальним стає дослідження політичної культури інформаційної доби. Політична культура не має чіткого однозначного визначення. Цей термін, що складається з двох понять - політика й культура, містить в собі значення кожного з них. Її трактування достатньо різноманітне в міждисциплінарних підходах, кожен з яких відображає лише деякі сторони цього явища. Використання наявних підходів дасть можливість дослідити цей об'єкт в умовах формування інформаційного суспільства.

Під час вивчення існуючих підходів та концепцій політичної культури авторка використала науковий потенціал зарубіжної політології та соціології, зокрема праці Г. Алмонда, С. Верби, Д. Пауелла, Т. Парсонса, Д. Істона, В. Айхера, Р. Багера, Ф. Бейлі, М. Бернстайна, Р. Інглехарта, Р. Лейна, С. Ліпсета, А. Турена, Р. Такера, С. Уайта, Е. Фрома, Ф. Фукуями, Т. Фрідмана.

Серед російських науковців можна окреслити Е. Бабосов, Е. Баталов, Ф. Бурлацький, І. Воронов, О. Соловйов, О. Панарін, Ю.П. Ожегов, Ю.А. Тихонов, Р.Г. Яновський та інших.

Щодо вітчизняних дослідників політичної культури, йдеться про праці І. Кураса, В. Андрущенка, Ф. Рудича, М. Чурилова, О. Рудакевича, Л. Нагорної, О. Бабкіної, В. Горбатенко, В. Бебика, М. Головатого, Є. Головахи, В. Григор'єва, В. Ребкала, В. Матусевича, Н. Паніної, О. Рудакевича, М. Поповича, Ю. Павленка, Н. Погорілої, С. Рудницького, В. Литвина, В. Лісового, М. Остапенка, Б. Цимбалістого, Н. Ротар, В. Різуна, В. Шкляра, А. Чічановського, Н. Шпонько, М. Розумного, О. Стариша. Саме їхні теоретичні напрацювання дали змогу ґрунтовно проаналізувати та класифікувати моделі політичної культури, визначити існуючи підходи до оцінки цього явища. Однак саме проблема впливу глобальної на формування політичної культури в українському суспільстві в умовах переходу до інформаційного суспільства у працях цих авторів є не головною, а лише дотичною. Спеціального дослідження політико-культурних трансформацій України в епоху глобалізації інформаційного суспільства немає. Оскільки в українській політичній думці відсутні комплексні дослідження особливостей політичної культури інформаційної доби, то ми зробили спробу осмислити процеси становлення сучасної політичної культури України в умовах глобалізації інформаційного суспільства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дослідження здійснено в рамках комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка, пов'язаної з науково-дослідницькими планами Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення України” (№ 019U015201), у рамках науково-дослідної роботи кафедри міжнародної журналістики „Дослідження в галузі українського журналіcтикознавства: методологія, термінологія і стандартизація” (реєстраційний номер 06БФ45-01).

Мета й завдання дослідження.

Мета - встановити причини, закономірності й механізми, які визначають прямий або опосередкований вплив на трансформаційні процеси політичної культури в умовах глобальної інформатизації суспільства; з'ясувати сучасний стан і тенденції розвитку політичної культури України в процесі формування інформаційного суспільства.

Завдання дослідження:

- на основі вивчення еволюції соціально-політичної думки у взаємозв'язку з трансформацією світового розвитку обґрунтувати закономірний характер розвитку уявлень про політичну культуру від перших фрагментарних відомостей про неї до сучасного теоретичного осмислення;

- визначити ознаки-підстави аналізу типів політичної культури в сучасній політиці;

- виокремити й узагальнити фактори інформаційної революції, що впливають на формування політико-культурного простору;

- оцінити ступінь впливу нових інформаційно-комунікаційних технологій на сучасну політичну культуру;

- показати соціальне значення процесу трансформації політичної культури;

- означити політичні цінності через призму політичної культури;

- розглянути участь різноманітних соціальних суб'єктів (акторів) у процесі трансформації політичної культури та їхню сукупну дію на різних рівнях;

- виявити сутність впливу політичної культури на політичні процеси;

- визначити основні напрямки інформаційної стратегії України в сучасному геополітичному просторі;

- встановити сутність політичної комунікації в умовах глобальної інформатизації суспільства;

- обґрунтувати перспективи становлення нової політичної культури в Україні.

Об'єкт дослідження - політична культура в умовах глобальної інформатизації українського суспільства.

Предмет дослідження - трансформаційні процеси в політичній культурі сучасної України, обумовлені глобальною інформатизацією світу.

Методи дослідження. Дисертаційна робота ґрунтується на методологічних засадах, які є орієнтирами у вирішенні дослідницьких завдань. В умовах інформатизації політико-культурний простір виявився найбільш сприйнятливим об'єктом для трансформації, тому передусім, дослідження політичної культури суспільства потребує застосування такої специфічно-логічної категорії аналізу, як парадигма. Використання парадигми при розгляді проблеми політичної культури виправдано, оскільки парадигму можна розглядати в єдності двох сторін - „механізму” наукової революції та інструментарію якісної трансформації суспільства в контексті політичної культури, переміщення на вищий рівень рівноваги.

Принцип об'єктивності передбачає неприпустимість свідомого викривлення наявних фактів, вільного трактування процесів або явищ без відповідного наукового обґрунтування.

Ддисертантка використала низку загальнонаукових та спеціальних методів пізнання. Так, поєднання методів аналізу та синтезу в процесі вивчення політичної культури громадян на окремих етапах дало змогу виявити тенденції й закономірності розвитку політичної культури України в процесі глобальної інформатизації загалом. Метод сходження від абстрактного до конкретного був використаний для аналізу концептуальних моделей політичної культури з точки зору адаптації до сучасних українських реалій. політичний інформаційний україна

Синергетичний метод, базуючись на ідеї не лінійності, дав можливість передбачити багатоваріантність та альтернативність у політико-культурному розвиткові суспільства глобальної інформатизації.

Використання системно-функціонального підходу уможливило розгляд концепцій соціально-політичних і культурних трансформацій, динаміки, у фаз та стадій цього процесу.

Інституційний підхід дає змогу окреслити формально-правові аспекти державного управління в напрямові формування інформаційного суспільства.

Дискурсний підхід застосовано для аналізу соціальних і політико-культурних явищ, діалогу, який відбувається за допомогою суспільних інститутів і через них між індивідами, групами, а також між самими соціальними інститутами, задіяними в цьому діалозі. Соціально-політичні трансформації супроводжувані зміною ставлень різних соціальних груп до слова, мови, культури.

Використання процесуального аналізу уможливило вивчення динаміки політичних процесів, політичних настроїв, ступеня політичної активності українських громадян.

Під час роботи над темою був використаний також історичний підхід, який дав змогу простежити динаміку політичного життя в Україні в її послідовно-часовому розвитку, виявити взаємозв'язок минулого, сьогодення й майбутнього. В межах цього підходу здійснено аналіз процесу змін українського суспільства у контексті політичної культури в умовах глобальної інформатизації.

Наукову новизну визначено метою та завданнями дослідження, полягає в тому, що вперше в українських дослідженнях на основі залучення широкого кола зарубіжної та вітчизняної політологічної літератури досліджено проблему впливу глобальної інформатизації на трансформацію політичної культури України, яке реалізовано в таких наукових результатах:

- охарактеризовано сучасний стан політичної культури в осмислені зарубіжних та вітчизняних учених і аналітиків, виокремленні та систематизовані підходи щодо розуміння політичної культури. З'ясовано, що вона є складним інтегрованим утворенням;

- удосконалені ознаки-підстави, за якими доцільно проводити аналіз типів політичної культури в умовах глобальної інформатизації;

- з'ясовано причини й наслідки трансформаційної активності на політико-культурному просторі в умовах глобальної інформатизації суспільства. Новітні інформаційні технології змінюють якість і структуру пропозицій на політичному ринку, мережевий політичний дизайн стає основним інструментом ідентифікації громадян, організації і координації їхньої політичної участі;

- показано зміни в політичній культурі інформаційного суспільства й означено її відмінні особливості. Глобальна інформатизація створила умови для формування іншої політичної культури, від культур сталих демократій і названою новою політичною культурою;

- виявлено особливості впливу політичної комунікації на зміни в політичній культурі. Значення набувають канали політичної комунікації, які розподіляються на офіційний, персональний, опосередкований, анонімний;

- оцінено роль ЗМІ в процесі трансформації політичної культури в умовах глобалізації інформаційного суспільства, як ефективного інструмента впливу публічної політики на суспільство.

- окреслено фактори впливу на процеси трансформації політичної культури. Розподіл їх інституціональні та не інституціональні дав можливість простежити закономірності й особливості розвитку цього процесу в українських реаліях;

- встановлено основні тенденції та механізми впливу політичної культури на трансформаційні процеси в Україні. До основних тенденцій відносимо: перехід до гетерогенної моделі політичної культури, поглиблення кризових явищ за наявності субкультур з різними ідеологіями та цінностями, регіональний транзитивний компонент політичного процесу, непродуктивність запозичених моделей реформування. Механізми впливу поділені за ознаками на три групи: політико-аксіологічні, політико-ідеологічні, політико-правові;

- запропоновано авторське розуміння інформаційної стратегії України, основним завданням якої стає готовність до інформаційного протиборства з питань політичного, економічного, ідеологічного, культурного характеру, які зачіпають або ущемляють національно-державні інтереси;

- зроблено спробу прогнозу розвитку політичної культури в Україні в умовах глобальної інформатизації, обґрунтовано визначальну роль нових інформаційних технологій на формування нової політичної культури. Узагальнено ознаки нової політичної культури як культури інформаційного суспільства.

Практичне значення одержаних результатів.

Положення й висновки дисертації може бути використано для проведення подальших поглиблених наукових досліджень трансформаційних процесів, що відбуваються в політичній культурі під впливом інформаційно-комунікативних технологій в сучасній Україні.

Матеріали дисертації може бути використано в практичній роботі органів державного й муніципального управління, які займаються проблематикою політичної культури на рівні країни та регіону; у викладанні курсів: політології, соціології, політичної культури, політичної регіоналістики, а також у науково-методичній роботі з відповідних проблем.

Аналітичні розробки й висновки, що містяться в матеріалах дослідження, уже використано авторкою в навчальному процесі в рамках курсів „Політологічні аспекти державного управління”, „Правове забезпечення державного управління та місцевого самоврядування” та в загальному курсі політології.

Апробація результатів дисертації. Результати наукового дослідження було оприлюднена на міжнародних наукових, всеукраїнських конференціях, зокрема:

Міжнародна науково-практична конференція: „Давня та нова історія України” (Луганськ, 17-18 травня 2002 р.); Міжнародна конференція з проблем розвитку України та Польщі у ХХ ст. „Україна і Польща в ХХ ст.” (Київ, 25 квітня 2002 року); Засідання Дискусійного клубу української науково-педагогічної інтелігенції 22 листопада 2002 року (м. Київ); VІ Міжнародна науково-практична конференція „Наука і освіта `2003” (м. Дніпропетровськ 20-24 січня 2003 р); ІІ Міжнародна науково-практична конференція „Сучасні наукові дослідження - 2006” (м. Дніпропетровськ, 20-28 лютого, 2006 р.); І Міжнародна науково-практична конференція „Наука и технологии: шаг в будущее - `2006” (м. Білгород (Росія), 20-31 березня 2006 р.); ІІ Міжнародна науково-практична конференція „Перспективы разработки науки и техники - `2006” (м. Дніпропетровськ, 16-30 листопада 2006 р.); І Міжнародна науково-практична конференція „Наукова молодь: досягнення та перспективи” (м. Луганськ, 20 квітня 2006 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція „Проблеми та перспективи викладання політології у вищій школі” (м. Львів, 15 - 16 травня 2006 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція „Модернізація політичної системи України: стан та перспективи розвитку” (м. Луганськ, 26 жовтня 2007 р.); ІY Міжнародна науково-практична конференція „Наукова молодь: досягнення та перспективи„ (м. Луганськ, 21 травня 2008р.); Всеукраїнська науково-практична конференція „Модернізація політичної системи України: стан та перспективи розвитку„ (м. Луганськ, 28 жовтня 2008 р.), а також на засіданнях кафедри міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації.

Основні теоретичні положення, практичні пропозиції та рекомендації викладено в авторський монографії та 32 публікаціях, із яких 21 - у фахових виданнях.

Структурно дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 393 сторінки, із них основного тексту - 346 сторінок, список використаних джерел містить 514 найменувань (українською, англійською та російською мовами), обсяг - 47 сторінок.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її об'єкт та предмет, сформульовано мету й завдання, розкрито теоретичні та методологічні основи дослідження, визначено наукову новизну та практичне значення, наведено відомості про апробацію одержаних результатів.

У першому розділі - „Політична культура як фактор формування глобального інформаційного простору” - здійснено критично-аналітичний огляд зарубіжної й вітчизняної літератури, проаналізовано теоретико-методологічні й політичні аспекти політичної культури, сутність та основний зміст процесу глобальної інформатизації, їхній взаємозв'язок та взаємовплив.

В першому підрозділі - „Теоретико-методологічні та аксіологічні аспекти політичної культури” - обґрунтовано теоретико-методологічну основу наукового пошуку, вибір методів дослідження, окреслено понятійні категорії роботи.

Аксіологічний аспект має важливе значення, оскільки саме криза цінностей, їхня невизначеність, розмитість багато в чому визначають сутність змін, які відбуваються в політичній культурі й політичному процесі пострадянської України. Аксіологічна складова досліджуваної проблеми дав змогу усвідомити суть впливу політичної культури на становлення та розвиток політичного простору в період глобальної інформатизації. Ціннісний вимір у політологічному дослідженні дав змогу чітко визначити динаміку трансформації громадянських позицій, влади, нарешті, виявити ступінь сприйняття реформ у суспільстві. Будучи сукупністю політичних навичок, знань, умінь, які впливають через політичну соціалізацію й політизацію особистості на рівень її залучення в політичний процес, політична культура одночасно впливає на вироблення політичної поведінки особистості, соціальної групи, культивування зразків політичної поведінки.

Виходячи з цього, політичну культуру можна охарактеризувати як імпліцитну єдність політичних знань, ідей, концепцій, переконань, традицій і цінностей, менталъностей і колективних уявлень, зразків політичної поведінки, а також моделей політичних дій, що вносять певний порядок і значення в політичний процес.

Другій підрозділ - „Когнітивні основи дослідження політичної культури у світовому суспільствознавстві” - присвячено дослідженню політичної культури як суспільно-політичного явища. Застосовується критерій, що діяв ще за Аристотеля, де суспільство розглядалося як тип соціальної системи (серед усього універсуму соціальних систем), яка досягає щодо навколишнього середовища найвищого рівня самодостатності. Одним із таких рівнів самодостатності суспільства є його культурна система, яка, співвідносячись із вищою реальністю, перетворює нормативні зразки в ціннісні орієнтації, які належать до іншого оточення та системи дії, у тому числі до фізичного світу, організмів, особистостей і соціальних систем. Самодостатність суспільства залежить від культурної орієнтації системи, яка є головним джерелом легітимації її нормативного порядку. Цей порядок, конституює найістотнішу інформацію високого рівня для політичної системи, що безпосередньо пов'язана з особистістю та всім соцієтальним співтовариством.

Дисертантка не ставить завдання вироблення спеціального поняття політичної культури, а лише використовує дослідження політичної культури сучасних західних і вітчизняних науковців та зазначає, що проблематика політичної культури актуальна серед дослідників при поясненні розбіжності між політичними системами, а також ірраціональні реакції, алогічні дії, позбавлені будь-якої закономірності, що відбуваються в політичній сфері держави. У цьому сенсі когнітивний підхід є основним.

Поняття „політична культура” передбачає певну реальність - справжні думки, почуття, становлення людей до політики. Політична культура є не реальністю як такою, а аналітичною абстракцією, концептом, який допомагає у вивченні політики й політичних процесів, що реально відбуваються в соціумі. Зазначено, що кожен з аналітиків політичної культури обґрунтовував власне бачення цього поняття й на цій основі позиціонував своє трактування політичної культури, визначав сучасні її типи або моделював можливі типи політичної культури країн чи окремо взятої країни в процесі політичної практики.

Систематичне вживання поняття „політична культура” почалося в середині XX століття, коли в результаті численних досліджень виникла безліч різноманітних визначень політичної культури, які можна розділити на чотири групи. Перша - це однорідні психологічні визначення: політична культура - низка орієнтацій суб'єкта на різні політичні об'єкти. Друга - це узагальнені визначення, в яких політичну культуру розуміють як певний „коктейль” з психічних факторів і того, до чого вони спонукають. Політичну культуру розглядають і як установку, і як поведінкові акти. Третя - це група об'єктивних або об'єктивістських визначень, що відносять до політичної культури інститути та структури влади, які санкціонують поведінку учасників, прийнятну для відповідної системи. Четверта - це група евристичних визначень: політичну культуру розглядають як певний гіпотетичний конструкт, створений ученим з аналітичною метою.

Сучасна наука окреслює три періоди найбільшого інтересу до політичної культури у XX столітті. Перший (1930-і рр.) пов'язаний з пошуком шляхів запобігання соціальних катаклізмів і досягнення стабільності та безконфліктного розвитку суспільства. Другий (1960-і рр.) був обумовлений феноменом деколонізації та зростанням демократичних настроїв у країнах „третього світу”, де стояло питання: як закріпити процеси модернізації та створити ґрунт для стійкого соціального й політичного розвитку. Третій (1990-і рр.) відзначено увагою дослідників до процесів демократизації в країнах Східної Європи, оскільки „пробуксовка” скопійованого на Заході досвіду дала підстави визнати, що одні й ті самі політичні інститути дають різні результати в умовах інших культур з їхніми унікальними наборами цінностей та установок. Дисертантка виокремлює четвертий етап дослідження політичної культури, який розпочався з 70-их років ХХ століття й триває до сьогодні. Пов'язаний він зі вступом людства в нову стадію свого розвитку - в епоху інформаційного суспільства з усіма його досягненнями, протиріччями й конфліктами.

На сьогодні у вітчизняній і зарубіжній політичній думці накопичено значний потенціал з питань політичної культури, її місця й ролі в політичному процесі. Отже, наявний величезний матеріал за різними науковими напрямами - культурною антропологією, етносоціологією, порівняльною політологією. Причому, розвиток різних напрямів, підходів у вивченні політичної культури утверджує нову релятивістську парадигму. З цих позицій, як видається, відкривається істина того, що різні культури здатні домагатися однакових результатів різними шляхами та методами.

З погляду когнітивного підходу політична культура - це сукупність політичних традицій країни, які виражають її минуле; це форми та зразки поведінки людей у публічній сфері, які демонструють свою адаптованість до сучасної політичної реальності; це ціннісні уявлення та орієнтації людей про зміст і цілі розвитку світу політики в майбутньому, де поєднано ймовірне, бажане та належне; вона має інтерсуб'єктивну природу, виникає та існує лише в міжособистісному спілкуванні.

Третій підрозділ - „Витоки та сучасний стан політичної культури українського суспільства” - присвячено аналізу особливостей політичної культури в умовах трансформування українського суспільства.

Теоретико-методологічну базу дослідження політичної культури українського суспільства становлять праці І. Кураса, В. Андрущенка, Ф. Рудича, М. Чурилова, О. Рудакевича, Л. Нагорної, О. Бабкіної, В. Горбатенко, В. Бебика, М. Головатого, Є. Головахи, В. Григор'єва, В. Ребкала, В. Матусевича, Н. Паніної, М. Поповича, Ю. Павленка, Н. Погорілої, С. Рудницького, В. Литвина, В. Лісового, М. Остапенка, Б. Цимбалістого, Н. Ротар, В. Різуна, В. Шкляра, А. Чічановського, Н. Шпонько, М. Розумного, О. Стариша. Аналіз процесів формування політичної культури України має певні труднощі, оскільки для нашої країни характерна різноманітність економічних, етнічних, регіональних та інших умов - це по-перше. По-друге, збереження високого рівня соціальної напруги в суспільстві, як наслідок - хаотичності політичної модернізації. По-третє, підвищення активності населення, громадяни все менше дослухаються до порад лідера й уважають за краще покладатися на власний аналіз та оцінку ситуації, що складається в регіоні й у країні. Індикатором поступального розгортання масових процесів політичної соціалізації може бути зміна співвідношення сил між трьома блоками електорату: політично освіченим, політично свідомим і тим, який керується панівним у суспільстві настроєм. Виріс кількісно виборчий корпус „середнього класу”, що доводять деякі політичні події в Україні. По-четверте, перегрупування сил усередині дієздатної частини політичної еліти, що й довели парламентські вибори. Відбулося перегрупування сил, які прийшли із серйозною ревізією нинішнього соціально-економічного курсу при збереженні двох базових начал - економічної модернізації та прихильності до представницького управління.

Політична культура сучасної України ґрунтується на особливостях розвитку попередніх періодів її історії, географічного розташування, специфічних характеристиках традиційної культури населення та обумовлена геополітичним положенням держави, домінуванням форм колективного способу життя, тривалою віддаленістю громадян від реальних важелів влади, низькою політичною роллю механізмів самоврядування та самоорганізації населення.

Важливим фактом в умовах відчутного впливу глобальної інформатизації на життя людини, стають відповіді політико-культурного поля сучасного українського суспільства на виклики інформаційної доби. Дисертантка проектує головні завдання політичної культури суспільства на пріоритети політичної науки в Україні в умовах інформаційної епохи, ієрархія яких, на думку авторки, набуде такого вигляду:

- дослідження процесів становлення в Україні політичної культури в умовах глобальної інформатизації та основних показників цього процесу, а також вивчення констеляції внутрішніх і зовнішніх чинників цього процесу;

- співвідношення низхідних (держава - суспільство) і висхідних (суспільство - держава) зв'язків у формуванні типу особистості та моделей політичної поведінки;

- констеляція традиції та інновації в розвитку політичної культури й політичної свідомості громадян, прогностичний аналіз ціннісних орієнтацій потенційних виборців та їхніх можливих переваг;

- зіставлення регіональних моделей рецепції сучасних політичних інститутів і моніторинг проблемних ситуацій, що виникають, зокрема віддзеркалення в масовій свідомості сучасних правових нормативів;

- вплив партійно-політичної системи на формування нової політичної культури інформаційної епохи.

Політичні зрушення 2004 - 2006 рр. в Україні можна назвати революцією/еволюцією, яка звільняє особистість від соціально-інституційних, психологічних і, найголовніше, політико-культурних обмежень, що сковували розвиток її творчого потенціалу. Зазначений процес далекий від завершення, однак він має значні перспективи, тому що, по-перше, останніми роками у світі спостережено підвищення інтересу суспільствознавців, політиків, журналістів і широкої громадськості до проблем політичної культури, що пов'язано зі змінами в менталітеті населення західних країн, де за період після завершення Другої світової війни до вступу в третє тисячоліття відбулися серйозні перетворення, які й привели до розвитку абсолютно інших відносин у світі, суттєво змінили структуру політичних цінностей та орієнтацій населення; по-друге, назріла необхідність осмислення результатів соціально-політичних перетворень, які відбулися в колишніх соціалістичних країнах, так само і в Україні, після падіння комуністичних режимів і завершення „холодної війни”, а також потреба прогнозування їхнього майбутнього розвитку в умовах посткомуністичної модернізації та прискорення економічної й культурної глобалізації; по-третє, усвідомлення соціально-політичної невизначеності, яка склалася в Україні, де, на нашу думку, особливого значення набуває суб'єктивний чинник політичної культури (ставлення до політики, політичні цінності, ідеологія, національний характер, культурне середовище тощо) вузької елітарної верстви, якій узурпувала можливість вибору того або іншого шляху розвитку суспільства. Роль цього чинника подібна до ролі флуктуації у відкритій неврівноваженій динамічній системі, рух якої проходить через точку біфуркації; по-четверте, в сучасній Україні, як і в усьому світі, зросла зацікавленість у пізнанні політичної поведінки суспільства і правил, які ним керують.

До чинників та історичних подій, які вплинули на політичну культуру України, згодом проявилися в регіональній дезінтеграції та стали визначальною рисою сучасності нашої країни. Це зокрема: чинники обумовлені геополітичним становищем, поділ країни географічно та історично, що суттєво впливав на формування політичних уподобань. Тому моделювання майбутнього України та її політичної культури залежить від розуміння відмінностей між Сходом та Заходом, це по-перше. По-друге, формування регіональної політичної культури Сходу та Заходу України має свої особливості. Для Сходу - космополітичність ментальності індустріальних міст; депресивний характер регіону й нерозв'язаність багатьох значущих проблем; поєднання демократичних цінностей, традиціоналістських і патерналістських традицій, які послаблюються, з електоральною свідомістю, яка містить більші очікування від демократії та влади; високий рівень критичного настрою щодо місцевої влади; високий рівень політичної участі населення порівняно з іншими регіонами країни; клієнтельна модель організації елітних груп, для яких соціальний простір - це особиста домовленість між патронами клієнтельних груп. Для Заходу - побудова модерної української нації за моделлю етнонації та месіанське призначення регіону в боротьбі за відродження й збереження української ідентичності.

Дисертантка зробила висновок, що важелями, які формують основні риси політичної культури сучасного українського суспільства, є:

- пріоритет проекту майбутнього над моделлю історичного минулого яке Західна Україна пов'язує, скоріше, із Західною Європою, ніж з Росією, а Схід України бачить своє майбутнє в співробітництві й з Росією, й із Західною Європою;

- суттєвий відсоток маргінальних верств населення, сформований насильницьким упровадженням комуністичної ідеології та знищенням тоталітарним режимом цілих соціальних верств населення (купецтва, селянина-власника, інтелігенції, офіцерства);

- домінування лінійно-моністичних установок й уявлень, які не відповідають системній трансформації;

- регіональний розподіл внутрішньо- й зовнішньополітичних пріоритетів жителів України, зпричиненний загостренням політичної боротьби між різними політичними силами 2004 - 2006 рр.;

- різка диференціація ідеологічного поля, як наслідок - процеси демократизації й глобалізації, які відкрили Україну світовим інформаційним і культурним потокам;

- персоналізоване сприйняття влади, пошук харизматичного лідера („рятувальника вітчизни”, здатного вивести країну з кризи), нерозуміння ролі представницьких органів влади, тяжіння до виконавських функцій з обмеженою індивідуальною відповідальністю, пов'язане з тривалою дистанційованістю громадян від важелів влади, низькою політичною роллю механізмів самоврядування й самоорганізації суспільства.

У реферованому розділі з'ясовано здатність політичної еліти впливати на політичну культуру, формовану в сучасних умовах. Зазначено, що для політичної еліти в українському суспільстві характерні безвідповідальність і непрозорість. Український політикум формується виходячи із суто меркантильних міркувань, тому характерними є відсутність цивілізованих відносин між елітою та масами, певний правовий нігілізм тих, хто керує, і керованих, слабкий рівень правової культури. Щоправда наявний рівень політичної та правової культури еліти дав змогу їй досягати політичного консенсусу на певний час, що сприяє зміцненню політичної стабільності в суспільстві на якийсь період.

Процеси глобалізації істотно впливають на формування незалежної України. Зробивши свій вибір на користь інтеграції в європейські структури, наша країна має сьогодні шанс зайняти належне місце в глобальному співтоваристві і успішно здійснювати економічні й політичні реформи. Високий рівень освіченості українців є суттєвою передумовою для усвідомленої та конструктивної участі в політиці, розуміння того, що розвиток інформаційних технологій сприяв формуванню нової фази історичного розвитку, основними ознаками, чого є перетворення теоретичних знань у джерело інновацій. Сучасні інформаційні потоки та комунікації поступово розмиватимуть традиціоналізм і неліберальну політико-культурну практику українців та формувати основи політичної культури інформаційної доби.

Процеси, які відбуваються в українському суспільстві впродовж останніх сімнадцяти років, позначилися на тенденціях і навіть нових зразках політичного мислення та діяльності, що сприяє становленню основ зовсім іншого суспільства. Про це свідчать, що:

- трансформація політико-культурної сфери пов'язана із впливом соціально-економічних і духовних процесів, які розгортаються в межах абсолютно визначених традицій, властивих суспільству;

- ліквідація суворих ідеологічних обмежень обумовила здатність суспільства до культурної інтеграції й, одночасно, до розширення впливу на інші культурні світи;

- домінування в українській політичній культурі традиційних архетипів ставить певний бар'єр на шляху засвоєння цінностей нової політичної культури (НПК), формованої в західних країнах (культури інформаційного суспільства); стримує трансформацію ціннісних структур у сфері політики, сприяє зміцненню суперечностей між власне культурними та специфічно політичними підґрунтями ціннісних орієнтацій громадян у сфері влади.

Четвертий підрозділ - „Культурна ознака та культурний тип як евристичний метод культурного вибору в сучасній політиці” - присвячено аналізу підходів до типології та характеристики політичної культури. Специфіка політичної орієнтації та політичної участі громадян у тих або інших суспільствах стали відправним пунктом для формування цілої низки підходів до структури, типології та характеристики політичної культури в різних політичних системах, країнах і цивілізаціях.

Концепти культурних типів за всього розмаїття, заголом можна поділити на два типи - традиціоналістські й техногенні. Техногенна цивілізація з'явилася в європейському регіоні приблизно в ХVІ - ХVІІ ст. Фундаментальним процесом її розвитку став техніко-технологічний прогрес. Саме техногенна культура створила систему цінностей, що заклали основу інформаційного суспільства, такими є: цінність активної, суверенної особистості, пріоритет ідеалу вільної індивідуальності, автономної особистості, яка вписується в різні соціальні спільноти, маючи рівні права з іншими; пріоритети індивідуальних свобод і прав людини, яких не знали традиційні культури; цінність інновацій і прогресу (інновації стають головною цінністю); пріоритет цінності науки; особливе розуміння влади й сили, причому сюди відносять не лише природні, а й соціальні системи; соціальний прогрес розглядають як позитивну діяльність людини, обумовлену знанням законів зміни об'єктів.

Культурний тип - історично сформований комплекс особливостей культури, характерних для народів, що живуть у певних природно-географічних умовах, при певному рівні їхнього соціально-економічного й політичного розвитку.

Культурну ознаку ми пов'язуємо з тим, що будь-всяка культура складається з багатьох елементів, які становлять її специфіку та обумовлюють існування субкультур. Субкультура в основній масі цих елементів ідентична або дуже близька до базової й відрізняється, зазвичай, лише однією-двома ознаками. Крім субкультур, що відрізняються від основної культури якими-небудь етнічними, лінгвістичними або конфесійними ознаками, існує безліч субкультур, заснованих на соціальній або віковій специфіці: молодіжна субкультура, субкультура пенсіонерів і людей літнього віку, субкультура середовища інвалідів тощо. Культурна ознака тісно пов'язана з видами культури. Це такі сукупності правил, норм і моделей поведінки, які є різновидами більш загальної культури.

Форми культури належать до таких сукупностей правил, норм і моделей поведінки людей, які не можна вважати повністю автономними утвореннями; вони не є також складовими частинами якогось цілого. Висока або елітарна культура, народна культура й масова культура йменуються формами культури тому, що вони є особливим способом вираження.

Алмонд Г. і Верба В. першими здійснили ґрунтовне дослідження типів політичної культури. Ми вважаємо, що класифікація політичних культур тоді може бути евристичною, коли виділені нею типи пізнаватимуться, відповідатимуть реальному емпіричному досвіду, а риси, поєднані в ній, будуть справді внутрішньо взаємозалежними. Упродовж розвитку різних держав і народів виникло безліч типів політичної культури, які відображають перевагу в стилі політичної поведінки громадян певних цінностей і стандартів, форм взаємин із владою, а також інших елементів, що сформувалися під домінантним впливом географічних, духовних, економічних та інших факторів, серед яких: специфіка різноманітних політичних систем (X. Екстайн); специфіка країн і регіонів (Г. Алмонд, С. Верба); типи орієнтацій громадян у політичній грі, зокрема, моралістських, індивідуальних або традиційних (Д. Елазар); відкритість (дискурсивність) або закритість (бездискурсивність) політичних цінностей до контактів з іншими культурами (Р. Шварценберг); внутрішня цілісність культурних компонентів (Д. Каванах); ідеологічні розбіжності (Є. Вятр та ін.).

Існують критерії типологізації, обумовлені, зокрема, специфікою цивілізаційного устрою напівсвітів - Сходу та Заходу.

Українські дослідники типологію політичної культури розглядають переважно в контексті української ментальності. На сучасному етапі можна виділити три основні напрямки наукового аналізу. Перший здійснюють соціологічними методами за такими показниками: рівень задоволення й ступінь політичної довіри; політична поінформованість і компетентність; політична активність і залучення; політична ефективність і готовність до соціального протесту; політична ідентифікація; національна й соціально-класова толерантність (Н. Паніна, Н. Погоріла). Другий базується на дослідженні взаємозв'язків і взаємодії ментальності й політичної культури, моралі (Є. Головаха,). Третій розглядає політичну культуру як сферу взаємодії політики, культури, моралі, тобто типологізацію політичної культури здійснено з позиції політичної етики (В. Бебик, В. Ребкало, О. Рудкевич). Підсумок в аналізі типології політичної культури України наприкінці ХХ століття зробила науковець Л. Нагорна. Дослідниця слушно помітила, що найбільш придатною для аналізу політичної культури в Україні є схема С. Ліпсета - традиція структурного функціоналізму. Л. Нагорна відносить політичну культуру України до плюралістичних, багатоскладових суспільств з „розділеною демократією”.

Авторка дисертації вважає, що особливість типу політичної культури окремої держави загалом залежить від того, що: по-перше, політична культура становить собою не саму політику чи політичний процес, а їхнє усвідомлення, пояснення, оскільки в політичній галузі часто набувають значущості не лише реальні дії та заходи держави, а й те, як їх оцінюють і сприймають, в якому контексті їх подано тощо; по-друге, важливу роль відіграє прийняття чи неприйняття переважною більшістю населення форм реалізації реальних дій і заходів держави; по-третє, політична культура окремої країни, що цілком характерно й для України, зазвичай, виражає стійкі риси цивілізованого розвитку суспільства й держави. Це відбувається тому, що політична культура формується в процесі переплетіння різноманітних ціннісних орієнтацій і способів політичної участі громадян, національних традицій, звичаїв, способів суспільного визнання людини, панівних форм спілкування еліти та електорату, тощо.

У новітніх працях із зазначеної тематики дедалі більше застосовують комплексний підхід, який синтезує відзначені вище методи дослідження цього феномену. На думку авторки, аналіз типів політичної культури різних суспільств доцільно проводити за такими ознаками-підставами:

- з урахуванням цивілізаційних підстав формування політичної культури, ознак та особливостей культурного коду, гена останньої;

- за роллю та місцем політичної культури в суспільстві у зв'язку з характером влади, владних відносин і політичної системи: „демократична”, „авторитарна”, „тоталітарна” й „перехідні”;

- за характером і ступенем участі людей у політиці відповідно до їхніх орієнтацій та установок: „парафіяльна”, „підданська”, „партисипаторна”, „громадянська” та інші різновиди політичної культури;

- за характерними ознаками й особливостями політичної культури у зв'язку з її цивілізаційними основами формування, домінантами розвитку й функціонування: „західна” політична культура (у тому числі „американська”), „євро-азійська” політична культура („російська”), „східна” політична культура (містить „конфуціанську”, „індо-буддійську”, „ісламську”) та ін.;

- з урахуванням розбіжностей у стратегії освоєння політичною культурою майбутнього в політиці, умінням робити вибір в альтернативній ситуації.

Другий розділ - „Глобальне інформаційне суспільство як чинник формування сучасної політичної культури” - присвячено аналізові процесів формування глобального інформаційного суспільства, яке спричинило величезні зміни в державність, культуру; зазіхнуло на національні особливості, упроваджуючи повсюдно універсальні цінності й культуру, стираючи державні кордони й традиційні інститути.

У першому підрозділі - „Глобальний інформаційний простір як соціокультурне середовище” - розкрито зміст процесу глобалізації, що охопив усі сторони життєдіяльності людини, найбільше проявилися у сфері інформаційного забезпечення соціально-економічних і політичних процесів і в найбільш розвинених, і в найвідсталіших країнах сучасного світу. Інформація перетворила світ у єдине ціле, незважаючи на наявні культурні, конфесіональні, політичні та інші відмінності.

Авторка акцентує увагу на таких поняттях, як інформація, інформаційний простір, інформаційне суспільство. Доводить, що політико-соціальне значення інформації різко посилилося в другій половини ХХ ст., вона перетворюється в масовий продукт, стає не лише повідомленням з конкретним змістом, а й економічною категорією, отримує ринкову оцінку та перестає бути безкоштовним товаром (виникає інформаційний ринок). Нерівномірний розподіл інформації, наявний у суспільстві, її неоднакова доступність призводять до того, що одні індивіди отримують інформаційну перевагу над іншими. Вона поступово трансформується в економічну, соціальну або політичну перевагу, стає важливою соціальною силою, що сприяє перерозподілу економічних, соціальних і політичних (владних) ресурсів. З'явилися технологічні можливості отримання, передачі, зберігання й використання інформації. Технологічне лідерство захопили інформаційні технології, в основі яких лежить взаємодія комп'ютера або комп'ютерної мережі з машиною (приладом, апаратом, маніпулятором) і людиною. Виникнення інформаційного суспільства свідчить про становлення якісно нового типу інформаційного простору, найважливішою ознакою якого є глобальність у соціальному її сенсі.

Дисертантка визначає ознаки та властивості глобального інформаційного простору, які безпосередньо впливають на процес формування політичної культури суспільства: безперервність (незалежно від географії, національного походження тощо) глобального інформаційного простору, що уможливило його використання в політичному процесі всередині країни та на міжнародній арені; вміле маніпулювання нею дозволяє досягти прийняття політичних рішень, які відповідають інтересам владної еліти, активно впливати на процес формування зовнішньополітичної стратегії й тактики; універсальність глобального інформаційного простору, тобто сумісність для передачі/прийому/переробки будь-яких потоків інформації; технологічність, що дає можливість застосовувати найвищі технології для створення аналітичних і трансляційних центрів, глобального інформаційного простору, і, з іншого боку, забезпечує доступність для споживачів і користувачів інформації; демократичність сприяє у доступності глобального інформаційного простору незалежно від суб'єктів; космополітизм, позанаціональність: глобальний інформаційний простір можуть з однаковим успіхом використати національні й наднаціональні органи та організації.

Глобальний інформаційний простір постає як соціокультурне середовище, у якому й за допомогою якого формується політична культура сучасного українського суспільства.

Другий підрозділ - „Розвиток нових інформаційно-комунікаційних технологій як база становлення інформаційного суспільства” - присвячено питанню революційного впливу нових інформаційно-комунікаційних технологій на кардинальні зміни в інформаційній сфері на глобальному рівні.

XXI століття називають століттям інформації, інформаційної революції, основу якого становить безпрецедентний за швидкістю та обсягом передачі інформації розвиток нових технологій. Як підкреслено в Окінавській Хартії (прийнятій на самміті 22 липня 2000 р.) глобального інформаційного суспільства, інформаційно-комунікаційні технології стають важливим стимулом розвитку світової економіки та політики тому, що, по-перше, з'являється можливість оперативного доступу максимальної кількості людей до текстів законопроектів ще на стадії їхньої попередньої розробки, а також до значного обсягу аналітичної інформації з цього приводу. По-друге, принципове нововведення полягає в можливості кожного громадянина з відносно мінімальними витратами звернутися до необмеженої аудиторії та висловити власну думку з того або іншого питання.

Проблема глобальних змін завдяки інформаційно-комунікаційним технологіям ґрунтовно вивчається в руслі концепцій постіндустріалізму та формування інформаційного суспільства.

Праці Ю. Хаяши, Д. Белла, І. Масуди, Т. Стоуньєр висвітлюють аспекти вдосконалювання засобів отримання, обробки й поширення інформації та результати її використання в економічній сфері.

Роботи М. МакКлюена (Канада) та Е. Тоффлера (США) акцентують увагу на функції й ролі інформації в житті суспільства, тенденціях формування глобального інформаційного суспільства, зокрема посилення активної ролі мас-медіа, деконцентрації виробництва, стрімкого росту інформаційного обміну, превалювання самоуправлінських політичних систем, подальшої індивідуалізації особистості при збереженні солідарних відносин.

Дракер П., Кастельс М. розпочали новий етап у дослідженні інформаційного суспільства. Виходячи з того, що інформація за своєю природою є таким ресурсом, який краще за інші проникає через усілякі перешкоди та кордони, інформаційну еру вони розглядають як епоху глобалізації, а нове суспільство, що формується, називають „мережним”.

За останнє десятиліття до теми глобального інформаційного суспільства неодноразово зверталися різні вчені. А. Ракітов, Г. Смолян, Д. Черешков видокремили власні ознаки нового суспільства, приділили увагу питанням інформаційної безпеки особистості, суспільства, держави. Російський учений М. Мойсеєв називає інформаційне суспільство „суспільством колективного інтелекту планетарного масштабу”.

Узагальнюючи наявні підходи до трактування поняття „глобальне інформаційне суспільство”, дисертантка робить висновок, що: суспільство нового типу, формоване внаслідок нової глобальної соціальної революції, основою якої є інтенсивний розвиток і конвергенція інформаційних і телекомунікаційних технологій; в суспільстві знання головною умовою благополуччя кожної людини й кожної держави стають знання, отримані завдяки безперешкодному доступу до інформації та вміння з нею працювати; у глобальному суспільство обмін інформацією не буде мати ні часових, ні просторових, ні політичних кордонів, за допомогою наукової обробки даних і підтримки знання прийматимуться більш оптимальні та обґрунтовані рішення з метою поліпшення якості життя; суспільство знання, з одного боку, сприяє взаємопроникненню культур, а з іншого - відкриває кожному співтовариству нові можливості для самореалізації.

...