Політологічна та соціалогічна концепції В'ячеслава Липинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

«ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ

«ВИЩА ШКОЛА ЕКОНОМІКИ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ»

ФАКУЛЬТЕТ МЕНЕДЖМЕНТУ

КАФЕДРА СОЦІОЛОГІЇ І ПОЛІТОЛОГІЇ

Курсова робота

Політологічна та соціалогічна концепції В'ячеслава Липинського

Галузь знань: 0301 - соціально-політичні науки

Напрям підготовки: 6.030101 - соціологія

денна форма навчання

студентки І курсу, гр. СОЦ-13б

Ковирзiної К. Д.

Науковий керівник к.і.н., доц. Бєліков О.В.

Донецьк-2014

Зміст

Розділ 1. Життєвий шлях В'ячеслав Казимировича Липинського

1.1 Дитинство та юність

1.2 Діяльність в період Національно-демократичної революції 1917 -1920 рр.

1.3 Життя в еміграції

Розділ 2. Політологічна та соціологічна діяльність вченого

2.1 Політологічні погляди В.К. Липинського

2.2 Соціологічні погляди науковця

Розділ 3. Концепція політичної еліти

3.1 Поняття політичної еліти та шляхи її формування

3.2 Основні риси, завдання та функції політичної еліти

Висновки

Список використаної літератури і джерел

Вступ

В'ячеслав Казимирович Липинський був видатним українським філософом, політологом, соціологом, громадським і політичним діячем кінця ХІХ -початку ХХ ст., який залишив помітний слід в українській науці. Будучи одним з перших фахових українських політологів, він зробив вагомий внесок в теорію політичних еліт, глибоко дослідив проблеми співвідношення таких важливих політологічних категорій як держава, нація, патріотизм, націоналізм, форма державного правління. Саме він вважається творцем консервативної монархічної концепції державного управління в українській політології та філософії.

Його погляди на раціональне, справедливе існування держави та суспільства за сучасних, досить складних як внутрішньо, так і зовнішньополітичних обставин в Україні, набувають особливої актуальності. У роботах В.К. Липинського піднімаються важливі для нормалізації ситуації в нашій державі проблеми. Зокрема, сильної влади; провідної функції еліти, яка консолідує націю, формує для неї загальні цілі та орієнтири і веде до них всю спільноту; об'єднання всього народу на спільних ідеалах і патріотичній основі.

Нажаль, на сьогодні в Україні немає такої легітимної сили, яку б визнавали всі прошарки суспільства і яка б була здатна сформувати і реалізувати загальнонаціональні пріоритети, об'єднати суспільство і налагодити ефективне функціонування його системи, а також відстояти державний суверенітет. Тому, наша держава, нація опинилася перед загрозою втрати цілісності, самостійності і права на самовизначення.

З огляду на це, дане дослідження має не лише науково-пізнавальне, а практичне значення. Його результати можуть бути використані в напрацюванні подальшого шляху розвитку нашого суспільства і країни в цілому.

Об'єктом дослідження даної роботи є життєвий шлях та творчий доробок видатного українського мислителя, громадського і політичного діяча кінця ХІХ - початку ХХ ст. В. К. Липинського.

Предметом - біографія вченого, його політологічні, соціологічні погляди та теорія політичної еліти.

Метою даного дослідження є на основі комплексного аналізу проаналізувати життєвий шлях В'ячеслава Липинського, його соціологічні та політологічні погляди.

Мета роботи зумовлює виконання наступних завдань:

- вивчити біографію філософа та визначити її вплив на формування його поглядів;

- проаналізувати політологічні та соціологічні концепції вченого;

- визначити головні якості, завдання та функції політичної еліти в філософії В. К. Липинського.

При аналізі життєвого шляху та творчого доробка В.К. Липинського було використано наукові роботи українських дослідників. Зокрема, в праці Івана Лисяка-Рудницького було подано біографію вченого, проаналізовано основні засади його філософської концепції [1] .

Окремо на вивченні життя та творчості філософа зупинялись такі українські вчені, як І.Гирич, Я.В. Пеленський, В.А. Потулицький, Д. Чижевський, В.Шевчук, О.В. Яся [2, 3, 4, 5, 6, 7]. У своїх роботах вчені проаналізували основні періоди життя українського митця, важливі засади його політологічного вчення.

Аналіз філософської концепції вченого містить також багатотомна праця «Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна» [8]. Досліджувана проблема знайшла також відображення у загальних роботах з історії української політичної думки Б Кухта, В.А. Потульницького [9, 10]. Соціологічні погляди В.К.Липинського досить побіжно були розглянуті в узагальнюючих працях з української соціології [11,12, 13].

Останнім часом у наукових колах спостерігається підвищення інтересу до життя та творчості В.К. Липинського. Зокрема з цієї тематики були захищені докторська дисертація І.Г. Передерія, кандидатські дисертації О.П. Самойленко, О.О. Приймака, які досить ґрунтовно, різносторонньо розкривають філософську концепцію українського митця [14, 15, 16].

Досліджувана тема також висвітлювалася в сучасних періодичних виданнях, зокрема в газетах «Голос України», «Урядовий курьер», «День» [17,18, 19].

Значну увагу дослідженню творчості В.К. Липинського присвятили вчені української діаспори. Ця проблема знайшла відображення в колективній праці В.Гришко, М. Базілевського, П.Ковалів [20].

Дане дослідження не обмежується аналізом наявної з проблеми наукової літератури, воно спирається на джерела. При роботі були широко залучені праці В.К. Липинського. Зокрема, «Листи до братів-хліборобів», в яких вчений найбільш повно відтворив свої філософські, політологічні та соціологічні погляди [21].

Важливим джерелом для дослідження також є праця митця «Релігія і церква в Україні» [22]. У ній розкривається погляди науковця на місце релігії і церкви в житті країни та суспільства. Свій погляд на історію української державності, зокрема важливий її період Гетьманщини В.К. Липинський виклав в праці «Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті» [23].

У роботі також були використані джерела довідникового характеру, зокрема «Філософія політики», а також збірники документів «Філософія політики:Хрестоматія» [24, 25].

При підготовці даної роботи були використані наукові методи логічного аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення, опису, абстрагування. Дослідження базуються на основних принципах науковості, об'єктивності, системності, всебічності.

Вивчення зазначеної наукової літератури, джерел, при дотриманні вказаних методів та принципів наукового пізнання, дозволяє об'єктивно висвітлити життєвий шлях видатного українського мислителя В.К. Липинського, проаналізувати його творчий доробок, а саме соціологічні та політологічні концепції, теорію політичної еліти.

липинський демократичний політичний еліта

Розділ 1. Життєвий шлях В'ячеслава Липинського

1.1 Дитинство та юність

В'ячеслав Казимирович Липинський народився 5(18) квітня 1882 року у селі Затурці Володимирського повіту на Волині [7, 39]. Його батько належав до заможного польського шляхетського роду Липинських. Проте, не зважаючи на своє походження він завжди вважав себе українцем. У одній із своїх праць «Листах до братів - хліборобів», В.К. Липинський наголошував на тому, що «українцем, своїм, близьким, людиною однієї нації - єсть кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці)зв'язана з Україною»[21, 34].

Вчений отримав гарну освіту. Він навчався у Житомирській, Луцькій гімназіях. Вирішальним етапом у житті В.К. Липинського стало навчання у Першій Київській гімназії. Саме тут почалося формування його як особистості, вченого, філософа, громадського і політичного діяча. Під час навчання у гімназії він почав брати участь у громадському житті. Тут він потрапив в українське середовище, брав участь у діяльності «хлопоманів», діяльності польських нелегальних гуртків [2, 35].

Уже в юні роки В.К. Липинський проявив себе неординарною особистістю із своїми власними переконаннями. Зокрема, під час крайовий з'їзд делегатів середньошкільних учнівських корпорацій Правобережжя, який проходив у Києві в 1901 р., він запропонував нелегальній польській студентській організації об'єднатися з українською студентською громадою. Коли його колеги відкинули цю ідею, Липинський покинув з'їзд, вийшов з складу польську організацію і став членом української громади. З того часу він почував себе національно свідомим українцем, але не поривав родинних і товариських контактів з місцевим польсько-шляхетським світом. Він бажав працювати над поворотом до українства сполонізованої правобережної шляхти [1, 131].

Після закінчення гімназії у 1902 році В.К. Липинський відбував військову службу у Ризькому драгунському полку, що стояв у Кременці на Волині. Проте, після року служби медичною комісією він був визнаний не здатним до служби. У В.К. Липинського було виявлено хворобу легенів (туберкульоз), який фактично протягом всього життя супроводжував українського мислителя.

Після звільнення з служби В.К. Липинський продовжив навчання і в 1903 року вступив до Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав агрономію. Разом з тим він слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, літератури. Особливе враження на нього справили лекції з української літератури Богдана Лепкого. У 1906 році, закінчивши навчання, одружився у Кракові з Казимирою Шуміньською та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати соціологію у тамтешньому університеті. Проте вимушений був повернутися, через швейцарський клімат, який погано впливав на його здоров'я [5, 29].

Повернувшись до Кракова В.К. Липинський починає активно займатися громадсько-політичною діяльністю. Він підтримував ідею незалежності українського народу і вважав, що очолити боротьбу за її досягнення повинна його еліта. За умов наростанні українського національного руху ополячена і польська шляхта Україні повинна визначитися треба визначитись: буде вона з народом і зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Ці погляди були сформовані у брошурі «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії», яка вийшла в Кракові у 1909 р. [2, 37].

У цьому ж році за ініціативою і активною участю В.К. Липинського відбувся нелегальний з'їзд “українців польської культури”, на якому він закликав польську шляхту підтримати українське національне відродження. З'їзд прийняв рішення про видання двотижневика “Przeglаd Krajowy”, редактором якого був сам В.К. Липинський. Проте, не зважаючи на його активну діяльність спрямовану на поширення власних переконань, вони не отримали широкої підтримки в середовищі польської шляхти. У колі його прибічників нараховувалось не більше десяти осіб. Навіть найближчі родичі, а саме брати, дружина, єдина донька не поділяли його поглядів. Згодом, після видання дванадцятого номера, був закритий і двотижневик В.К. Липинського з огляду на брак передплатників та величезну кампанії проти його видавців з боку польських противників [ 1, 131].

Не зважаючи на відсутність широкої підтримки В.К Липинський продовжив активно працювати над формуванням своїх поглядів, щодо подальшої долі України. Наступні роки філософ провів у своєму власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (тепер Черкаська область), який подарував йому його дядько Адам Рокицький. У цей час В.К. Липинський активно працював над підготовкою збірника статей, більша частина яких належала йому з історії України. Книга була видана у 1912 р. польською мовою і отримала назву «Z dziejow Ukrainy» («З історії України») [5, 30].

Усі статті збірника стосувалися історії України XVII ст., напередодні, під час і після Хмельниччини, і зосереджувалися на ролі української шляхти в національній боротьбі України й особливо ролі шляхетського елементу в подіях Хмельниччини. Відразу ж після виходу в світ книга справила враження на наукову громадськість, і В.К. Липинський був обраний дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка.

Окрім літературної та наукової діяльності, В.К.Липинський брав безпосередню участь в організації українського національного руху. Зокрема, напередодні Першої світової війни він долучився до організації за межами Росії українського політичного центру, в подальшому трансформованого в Союз Визволення України [16, 11].

На початку війни науковець був мобілізований як резервний офіцер до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку. Його полк у складі російської армії генерала Самсонова брав участь у східнопруській військовій операції, яка закінчилась розгромом російських військ. Через тяжкі воєнні умови легенева недуга відновилася, і В.К. Липинський був переведений до резервних частин спочатку в Дубно, потім в Острозі, а згодом в Полтаву де він і зустрів Лютневу революцію 1917 року.

1.2 Діяльність в період Національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

В.К.Липинський з великим ентузіазмом сприймав політичні зміни в країні. За власної ініціативи він намагався у Полтаві сформувати український кавалеристський полк і передати його у розпорядження Центральній Раді. Проте ні серед військових, ні серед членів Центральної Ради його ініціатива не отримала підтримки. Шляхетське походження, монархічні погляди викликали недовіру до В.К. Липинського. Це спровокувало подальшу ідеологічну розбіжність філософа з політикою Центральної Ради.

На весні 1917 р. В.К. Липинський брав участь у роботі І Всеукраїнського військового з'їзду і остаточно розчарувався в діяльності Центральної Ради, він вважав, що їй бракувало державницької волі, а практична діяльність зводилася до пустих промов.

На цьому фоні відбувається зближення В.К. Липинського з Українською демократично-хліборобською партією. Вона виникла у червні 1917 р. в Полтаві і складалася із місцевих заможних селян, громадських діячів, яких об'єднувала опозиція до соціалістичного курсу Центральної Ради. До її провідних членів належали М. Боярський, Л. Климів, С. Шемет, В. Шкляр, В. Андрієвський [2,40].

В.К. Липинський на рівні з іншими членами партії був одним з організаторів установчого з'їзду партії хліборобів, який відбувся у червні 1917 року. Наступного місяця він підготував програмний документ партії «Нарис програми Української демократичної хліборобської партії», який був виданий окремою брошурою. Основними ідеями програми були відстоювання державної суверенності України та збереження приватної власності на землю. Проте суспільно-політичні обставини не сприяли популярності Української демократичної хліборобської партії та її програми. Соціально-демократичні погляди в більшій мірі відповідали потребам тогочасного революційного суспільства.

Після наступу більшовиків у січні 1918 р. В.К.Липинський вимушений був тікати до Лубен, потім - до Києва і далі на західноукраїнські землі. Під час військових дій його хутір Русалівські Чагари був спалений. Науковець втратив гарну бібліотеку, науковий архів, збірки документів[17,7].

Після визволення України від більшовиків, навесні 1918-го року і відновлення влади Центральної Ради, В.К.Липинський повернувся до Києва. Тоді він висунув ідею закликати на український престол німецького принца, що мало б примусити Німеччину захищати незалежність України.

29 квітня 1918 р. в Україні стався державний переворот. За підтримки німецьких військових Центральну Раду було повалено, а головою Української держави було проголошено Павла Скоропадського. В.К. Липинський безпосередньої участі в перевороті не приймав, але зміну влади сприйняв позитивно .

На запрошення міністра закордонних справ Д. Дорошенка, який був особистим приятелем В.К. Липинського, той погодився стати послом Української держави в Австро - Угорщині та виїхав у квітні 1918 р. до Відня. У своїй дипломатичній діяльності В.К. Липинському вдалося досягти певних результатів. Зокрема, йому вдалося обміняти у Відні ратифікаційні грамоти Берестейського миру між Україною і Німеччиною, Болгарією і Туреччиною, було денонсовано таємний пункт Берестейського договору про утворення зі Східної Галичини українського коронного краю [3, 140].

В.К. Липинський болісно сприйняв антигетьманський переворот і був сповнений критичності щодо відновлення Української Народної Республіки. Проте на прохання Директорії і з почуття патріотичного обов'язку він залишися на своєму дипломатичному посту. Проте, ситуація в Україні загострювалась. Навесні 1919 р. дипломат відвідав генеральний штаб отамана Симона Петлюри і був вражений розрухою, яка панувала на українських землях, безвладдям. Та найбільше обурення у нього викликав польовий суд над полковником П.Болбачаном і його розстріл. Ця подія стала причиною розриву відносин В.К. Липинського з Директорією і звільненням з посади посла у Відні [6,39].

1.3 Життя в еміграції

Наприкінці серпня 1919 року В.К. Липинський оселився у гірському містечку Райхенау на півдні Австрії, де й прожив до осені 1926 року. Саме на ці роки припадає його найінтенсивніша наукова і громадська діяльність. Він повернувся до науковї роботи, перерваної війною і революцією. У 1920 р. вийшла його історична монографія «Україна на переломі», присвячена діяльності Богдана Хмельницького після Переяславської Ради. Також В'ячеслав Липинський видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна», де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 року).

В.К. Липинський продовжив в еміграції активну політичну діяльність. За його ініціативою була створена політична організація «Український союз хліборобів - державників», до якої увійшли відомі українські громадські, політичні діячі, науковці: М.Кочубей, Д.Дорошенко, С.Шемет, О.Скоропис - Йолтуховський, згодом і колишній гетьман Павло Скоропадський [14,21]..

В.К. Липинський був автором программного статуту та організаційного регламенту організації, оголошених у грудні 1920 року, а також фактично її очолив як голова Ради присяжних. Ціллю союзу була боротьба за віднову суверенної української держави з класократичним устроєм у формі традиційного гетьманату, з поправкою на спадковість гетьманської влади. При цьому визнавались легітимні права на булаву родову Скоропадських [1, 134-135].

Проте беззаперечним лідером та ідеологом Український союз хліборобів - державників та всього українського консервативно - монархічного руху в еміграції, був В.К. Липинський. Його діяльність знайшла відгуки не тільки серед деяких кіл української політичної еміграції в Західній Європі, а також частини громадянства на галицько-волинських землях і серед українських поселенців американського континенту.

У листопаді 1926 року В.К.Липинський за запрошенням Павла Скоропадського переїхав до Берліну. Він працював у стоверому колишнім гетьманом Українському Науковому інституті, очолював кафедру української історії. Берлінський клімат та часті зустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманського центру людьми негативно вплинули на фізичний стан його здоров'я і психологічний спокій. За порадою лікарів у 1928 р. В.К. Липинський повернувся до Австрії, де оселився у гірській місцевості Бадеґ [18,11]..

Саме у цей час загострюються суперечності між Павлом Скоропадським та В'ячеславом Липинським. Своє розходження зі Скоропадським він тлумачив протиріччями між двома глибоко відмінними та непримиренними версіями монархізму. На думку В.К. Липинського, його погляди відповідали європейському, право-конституційному зразку монархії, прикладом якого може служити Англія. Натомість бачення П. Скоропатського подальшого управління Україною уособлювало собою східну, деспотичну монархію.

18 вересня 1930 р. В.К. Липинський наважується на радикальний крок і як голова Ради присяжних, він оголосив розпуск Українського союзу хліборобів - державників. Після розриву з гетьманом у В.К. Липинського лишився невеликий гурт однодумців, а саме М.Кочубей, В. Залозецький, В.Кучабський. Саме з ними він створив нову організацію - Братство українських клясократів - монархістів. Ідеологія братства майже не відрізнялась від програмних положень Українського союзу хліборобів, за винятком того, що питання вибору династії лишалося відкритим. Його мав у майбутньому вирішити парламент новонародженої українскої держави. Був створений періодичний орган братства «Збірник хліборобської України», в якому було опублікована програма Братсва «Вступне слово». Це був його останній твір, що з'явився у друку посмертно [3,142].

Прихильники Павла Скоропатського також створили свою політичну організацію, вони об'єднались у Союз гетьманців-державників.

Але хронічна легенева недуга В.К. Липинського загострюється. Після серцевого нападу 14 червня 1931 року він помер. Похований В'ячеслав Липинський у с. Затурцях на Волині.

Доля видатного українського мислителя В'ячеслав Казимирович Липинського виявилась досить складною. Не зважаючи на обтяжливі політичні обставини: війну, революції; тяжку хворобу, відсутність широкої підтримки його переконань, на протязі всього життя він залишався послідовним в своїх поглядах і бажанні побудови в Україні сильної держави шляхом встановлення конституційної монархії.

Розділ 2. Політологічна та соціологічна діяльність вченого

2.1 Політологічні погляди В.К. Липинського

В'ячеслав Казимирович зробив вагомий внесок в розвиток української політологічної науки. Основну увагу він зосередив на вивченні соціології держави та політики. Основні положення його доктрини були викладені і обгрунтовані в роботі «Листи до братів-дліборобів». Своє власне бачення теорії держави він сформував на основі історичних подій та під впливом робіт західноєвропейських філософів, зокрема Жоржа Сореля, Вільфреда Парето, Гюстава Лебона, Шарля Морраса, Роберта Міхельса [1,139].

Український мислитель розглядав державу як абсолютну цінність, без якої неможливий цивілізований суспільний розвиток. «Держава, - наголошував він, - величезне досягнення цивілізації, безсмертне відкриття, подібне до створення колеса, винаходу вогню або грошей…» [21, 57].

В.К. Липинський вважав, що держави створюються шляхом завоювання. В свою чергу він розділяв їх на внутрішні та зовнішні. Перші здійснювалися у тому випадку, коли завойовники були вихідцями з іншої країни, землі, другий - коли завойвники виділилися із місцевого населення. В.К. Липинський обгрунтовано доводить, що для кожної держави, не залежно від форми устрою, притаманне існування влади та провідної верстви, як носія влади. У залежності від характеру взаємідносин цієї верстви суспільства з народом філософом було виділено три основні форми державного устрою: класократія, демократія і охлократія.

Згідно переконанням дослідника ці типи виникають у різні епохи, на різних рівнях економічного розвитку і серед різних культурних кіл. Тобто ці форми державного усторю могли на різних проміжнах часу виникати в одній і тій же країні і з теоретичної точки зору були однозначими, рівнорядними.

Проте найбільш ефективною формою державного устрою, за переконанням В.К. Липинського була класократія з правовою монархією. Ця форма державного устрою передбачала наявність рівновага між владою та народом. Владу в даному випадку уособлює активна меншість - аристоркратія, яка є результатом певного добору кращих представників всіх суспільних класів і груп. Влада аристократії за класократії обмежувалась монархом, який в свою чергу діяв в межах законів. Ці закони прийнав двухпалатний парламен, який складався із територіальної і трудової палати, в які входили представники відводідно окремих територій та класократичних трудових колективів [21 , 271].

Таким чином забеспечувалась учась в управлінні державою всіх соціальних прошарків. І в той же час управління здійснювалось виключно в правовому полі. Кожний з учасників політичних процесів обмежував можливість сваволі іншого. Показовим є те, що Англію, яку звичайно розглядають як демократичну країну, Липинський називає зразком класократії. Це свідчить про невідповідність термінології вченого сучасним поняттям.

Незважаючи на популярність у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. у зарубіжній і вітчизній філософській, політичній думці ідей демократі В.К. Липинський негативно ставився до демократичної форми державного устрою. На думку митця демократія є порушенням рівноваги між владою і народом на користь останньої. Демократичний індивідуалізм негативно впливав на моральні основи людського суспільства і в кінцевому результаті призводив до їх знищення. За такої форми управління державна влада ставала знаряддям приватних інтересів і держава рухалась до занепаду. На думку В.К.Липинського, роголошені соціально-демократичні лозунги були лише популізмом, за яким переховувались маніполювання та вирокистання широких мас заможною верхівкою суспільства. Тобто в цьому випадку мова не йшла про справедливе суспільство з характерними для сучасного розуміння демократії правами та свободами громадян держави [9, 237].

Другим суттявим недоліком демократичного устрою В.К. Липинський вважвав характерну для нього наявність плюралізму, багатопартійності. На думкудослідника це не сприяло нормалізації державного управління, а навпаки ще більше ускладнює ситуацію, веде до децентралізації та безвладдя. Події національно-демократичної революції в Україні в 1917-1920 рр. стали для вченого уособленням демократичної форми правління.

До третьої форми державного управління В.К. Липинський відносив «охлократію» тобто суспільно-політичний лад, в якому необмежено панувала одна соціальна верства. Нею могла бути царська бюрократія, фашиська партія, військова диктатура тощо. Для такої форми правління характерне придушення будь-яких проявів свободи. Прикладом охлократії були азійські деспотії, європейські революційні диктатури, фашизм, що зароджувався на той час у Європі [8, 277].

Усі ці три форми державного управління за концепцією В.Липинського чергувались за певною послідовністю. Ослабленанадмірним розвитком матеріального добробуту класократія вироджується в демократію. В свою чергу її заміняє охлократія, яка з часом знову перетворюється на класократію. Разом з тим В.К. Липинський вказував на те, що цей порядок змін форм державного управління не є сталим, він одночасно велике значення в цьому процесі надавав свободній волі, яка своїм рішенням спроможна скерувати розвиток подій у новому напрямку.

В.К. Липинський визнавав наявність прогресивних факторів в історії, але він рішуче відкидав ідею автоматичного прогресу. Він вважав, що за кожним досягненням людства стоїть велика праця розумова чи фізична, певні жертви вироблені зусиллями розому й волі. Тому і здобутки прогресу, зокрема в царині суспільного організації та державного будівництва, ніколи не є остаточними. Вони за своїм характером постійно підлягають змінам, їх треба раз у раз відстоювати та закріплювати.

Важливим є те, що В.К. Липинський не вірив у можливість існування ідеальної форми державного устрою, при якому б була забеспечена тривала соціальна гармонія, зникла несправедливість, суперечності, міжгрупові антогонізми. Кожна із існуючих форм державного управління мала свої недоліки. Проте, все ж найбільш сприятливим для стабільності держави, нормального суспільного розвитку В.К. Липинський вважав класократію.

Вагоме місце в політичних поглядах В.К. Липинського займали роздуму над майбутнім України. Він вважав, що основним завданням Української держави в часи Національно-демократичної революції 1917-1920 рр. було подолання ідейного хаосу в політиці, налагодженні дисципліни, тобто усунення тих факторів, які перешкодили свого часу створити таку реальну Українську державу [4, 40]. « Ми знаємо, - писав він, - що недостача ідеї державності і самопоїдання анархічної провідної верстви погубили Київську і Галицьку Русь, Русь Литовську, Козаччину Українську, врешті, сучасну українську інтелігенцію. І хотячи всією душею держави української, ми хочемо це каліцтво наше вилічити» [4, 40]. Свої плани щодо здобуття державної незалежності України Липинський пов'язував з встановленням в країні спадкової монархії, а саме гетьманської влади. Він повинен виступити найвищим символом держави, бути її невідємним елементом. Його влада повинна спиратися на традиці, започатковані ще Богданом Хмельницьким.

На думку В.К. Липинського, саме постать сильного, харизматичного гетьмана здатна обєднати всю Україну Без сильної централізованої влади в особі гетьмана, окремі політичні сили будуть продовжувати боротьбу в країні, вважаючи лише свої погляди вірними і вартими втілення в життя. Такий розвиток подій, вчений виправдано вважає нищівним для держави.

Лише сильна постать гетьмана, обєднання навколо нього розрізнених політичних сил може стати запорукою для подальшої побудови сильної держави, народ, якої буде співпрацювати в імя спільного добробуту. «При монархії, - зазначав вчений, - найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з монархістів на це найвище місце претендувати не може. Тому кожен скеровує свою уваг, щоб вище місце здобути своїм найкращим виконуванням покладених на нього обов'язків» [4, 41].

На думку В.К. Липинського вирішення внутрішня політика для кожної країни повинні бути першочерговою. Зовнішня політика повина стояти на другому місті і забезпечувати виконання внутрішньополітичних завдань.

Разом з тим важливим завданням, на думку видатного українського мислителя, яке стояло перед молодою українською владою було також досягнення взаєморозуміння українців з росіянами та представниками інших національних меншостей, що проживали на її території. Вирішення цих питань сприяло б посиленню країни, вирішені ряду важливих для державотворення питань, зокрема кордонів, розвитку соціально-економічних, культурних зв'язків, нормального безконфліктного співжиття.

Досить цікавими і особливо актуальними в контексті останніх подій є погляди науковця щодо російсько-українських відносин. Липинський був переконаний, що культурно-національні (етнічні, мовні, релігійні) відмінності між українським і російськими народами не настільки радикальні й непримиренні, щоб можна було б налаштувати українців проти росіян під гаслами націоналістичної виключності. На його думку, відмінність України від Росії полягала в першу чергу в інших традиціях політично-державної організації, які в Росії є азіатськими, охлократичними, а в Україні - європейськими, класократичними.

Філософ вважав, що самостійна Україна повинна шукати шляхи до мирних взаємовідносин з Росією, а також з Білорусією. Історичну ж місію України вчений вбачав у тому, щоб на її території створити синтез західних, європейських та східних, візантійських державотворчих рис. Корені української духовної культури, яка в усіх народів визначається передусім релігійними традиціями, є виразно східними, візантійськими.

Проте, українські державні формації різних періодів (Галицько-Волинське князівство, Гетьманщина) своїм устроєм відповідали західноєвропейським зразкам державного управління. Тому перед Україною В.К. Липинський ставив таку важливу геополітичну місію: поєднати дві різні цивілізації. На йогу думку, реалізувавши це завдання, Україна започаткувала б нову, кращу історичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливе, більш згідне з божею волею життя не тільке для себе самої, але й для всіх сусідніх народів. Цю ідею В.К. Липинський називав «українським месіанізмом» [1, 146-147].

У цілому політична концепція вченого, яка запачатковувала новий, консервативнийї напрям в українській політології, включала державні монархічні погляди разом із засадами християнства, етики і консервативної ідеї. Спираючись на власну диференціацію типів державного будівництва В.К. Липинський сформував концепцію української монархії. Вона базувалась на п'яти основних підвалинах: аристократії; класократії; територіальному патріатизмі; українському консерватизмі; релігійній етеці.

Важливим в його концепції було поняття територіального патріотизму української нації і українського консерватизму. Саме ці поняття, на думку філософа, здатні подолати внутрішні органічні слабкості Української держави та її народа. Найкраще українську націю можна об'єднати на грунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності і єдності всіх постійних мешканців української землі, незалежно відїхнього етнічного походження, класової приналежності, віросповідання, соціально-культурного рівня. Почуття любові до рідного краю повинно виступити основним поєднуючим людей однієї країни фактором і сприяти формуванню української нації.

Заклики до соціально-класової чи національної нетирпимості, протиставлення українців іншим мешканцям України, на думку В.К. Липинського, призведуть лише до взаємної ненависті і призведуть до остаточної руйнації Української державності тому є згубними як для країни, так і для її мешканців.

Філософ виправдано категорично засуджував націоналізм, в основу якого покладено свідомість громади, а не території, почуття спільності людей однієї віри і одного стану, хоча й з різних територій, і ненависті до людей чужої віри і чужого стану на будь-яких територіях [21, 376].

В.К.Липинський наголошував на тому, що відсутність територіального патріотизму як серед українців, так і серед представників інших національностей, що проживають в Україні, завжди негативно впливали впливали на формування української державності. «Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіальної віросповідності і становості. Патріотів українських і українського патріотизму історія наша, за винятком одиниць і епізодів, не знає» - відзначав у «Листах до братів-хліборобів» В.К. Липинський [21,376].

Важливе значення у нормальному функціонуванні держави В.К. Липинський відводив релігї. Цьому важливому аспекту життя суспільства була присвячена його праця « Релігія і церква в історії України». Основною умовою для створення української державності він вважав єдність, яка включала релігійну, регіональну, політичну, національну, організаційну єндість.

На його думку лише релігія спроможна наснажувати громадянство духом самопосвяти та ідеалістичного пориву, лише вона творить моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Релігія і церква у політичній концепції В.К. Липинського є найвищим критерієм оцінки історичного процесу, навіть вищим за державу. Вище інтересів держави і нації вчений ставив засади етики й моралі, які завжди освячувала церква. Будь-які потрясіння на релігійному грунті можуть бути особливо небезпечними як для держави, так і для її населення. Тому вчений виступав за рівність прав всіх релігій і конфесій у країні, за свободу віросповідання.

Разом з тим В.К. Липинський гостро засуджував підпорядкування церкви авторитетові політичної влади («цезаропапізм»), так і змагання духовенства за владу в країні («клерикалізм»). На його думку, найкращі взаємини між державою і церквою існують тоді, коли кожна з них автономна у своїй сфері і коли одночасно між ними є координація та взаємодопомога [1,142].

Важливим і невідємним фактором українського державотворення на думку В.К. Липинського також є утвердження консерватизму. У ньому вчений вбачав утвердження в середині української суспільства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних у майбутньому стати носіями української державної влади, приборкувати і спрямовувати в потрібне русло різних бунтарів. Тобто в необхідності утвердження коцерватизму вчений ще раз висловлював думку про передачу влади в країні окремій, найбільш здібній до цього, соціальній групі.

На думку філософа орієнтація виключно на широкі кола населення, властива соціал-демократичним політичним силам, є згубною для країни та її подальшого розвитку. Таким чином держава втрачає важливий потенціал вищого класу, який може сприяти її розвитку. В.К. Липинський говорить проте, що Українська держава ніколи не відродиться, якщо консервативним елемен тобто найбільшосвідчені і генетично найбільш здатні до державної роботи, верхні соціальні шари громадянства перейдуть у російський або польський табір [4, 43].

В даному випадку під консервативним елементом вчений розуміє нащадків славетних українських родів : Б.Хмельницького, П. Конашевича-Сагайдачного, І. Богуна, І. Виговського, І.Мазепу, П.Орлика, які здатні забезпечити подальший стабільний, успішний розвиток української держави.

2.2 Соціологічні погляди науковця

Досить цікавими є погляди В.К. Липинського на природу людини. Людина, згідно його концепції, в першу чергу самостійна і самоцільна вартість, а вже потім громадянин держави.

Український вчений вважав, що за своєю суттнісю людина не удосконалюється і завжди розривається різними інстинктами. «А порода людська все остається та сама. Бо людина, в протилежності до звіря, бореться з природою не переміною свого організму, а удосконаленням своїх машин», - зазначав філософ.

В.К.Липинський вважав, що за будья-яких обставих і при різних соціально-економічних формаціях, чи то феодалізмі, чи капіталізмі, люди залишаються однаковими. Він вважав, що у першу чергу вони повинні опанувати самі себе, свої антигромадські, антиорганізаційні інстинкти, мусять творити в собі нові складніщі соціальні вартості, і разом творити нову вищу громадську національну мораль, виробляти в собі нову, більшу силу духа.

На думку вченого, суспільство, яке не зможе витворити нової моралі, руйнується і в кінцевому результаті вимушене буде відтворюватися з самого початку [22, 78-79].

Все філософське вчення В.К. Липинського пронизане релігійними мотивами. Певна релігійність присутня і в поглядах на людину та мету її життя. Мислитель вважав, що найвище покликання людської діяльності полягає у тому, щоб у житті народів реалізувати, наскільки це дозволяє недосконала і грішна природа, вічну Божу істину [1, 143].

Кожна реальна нація, за концепцією вченого, повинна бути соціально диференціонованою і охоплювати як прогресивні, так і консервативні елементи й мати опозицію. Як вже вище зазначалося, найбільш сприятливою формою державного управління В.К. Липинський вважав класократію. Згідно з його філософським вченням класократичне суспільство передбачало розділ на певні соціальні групи - класи. В основу соціального розподілу Липинського був покладений професійний показник, тобто люди розподілялись на класи не за походженням, а за основним заняттям. Під поняттям «класи» він розумів всіх, що об'єднані виконанням однієї спільної функції, без уваги на ієрархічний щабель, який вони займають.

Устрій класократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між консерватизмом і прогресом. В цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної і політичної самодіяльності. Але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної і стабільної державної влади. Суспільство класово диференційоване, при цьому органи классового самоврядування користуються автономією у своїх власних сферах; зверхні групи всіх класів входять до загальнонаціональної провідної верстви.

В першу чергу це був клас хліборобів. До нього вчений відносив поміщіків, селян, сільських робітників. Другим був клас промисловий, тобто власники фабрик, інженери, робітники. До третього класу В.К. Липинський відносив фінансовий і купецький клас, а саме всіх тих, хто жив не за рахунок виробництва певних видів продукції, а за рахунок обміну продуктами. Наступний клас був комунікаційний тобто особи професії, яких були пов'язані з забезпеченням роботи комунікацій, а саме залізничники, водії, працівники пошти. До п'ятого соціального класу В.К.Липинський відносив інтелігенції (духовенство, вчителів, письменників, журналістів, адвокатів, лікарів тощо), яка має здійснювати ідеологічні функції у суспільстві.

У свою чергу кожен із соціальних класів розподіляється на два стани: організаторів і організованих. Перші є активною меншістю, другі - пасивною більшістю. Так наприклад у хліборобів станом організаторів, або активною меншістю є поміщики, а організованими, або пасивною більшістю - селяни. У класі промисловців відповідно організаторами є власники підприємств, орагізованими -робітники.

У його соціальній доктрині концепція хліборобів займає одне з провідних місць. Саме люди цього класу виступають рушійною силою політичного процесу. Хлібороби, власники, які працюють на землі мали стати силою, що відновила б втрачену державність. При цьому, для зарахування у хлібороби у В.К. Липинського кількість землі і форми праці не мали значення, головними були саме посідання землі і факт власноручної праці на ній. Зацікавленість в праці на землі і міцний зв'язок з нею, на думку вченого могло стати запорукою відродження країни саме класом хліборобів, які були найбільше зацікавленими в цьому [9, 272].

Згідно, з його загалною концепцією класократії, провідною верствою можуть бути промисловці, які самі керують своїми підприємствами; купці, фінансисти й торгівці, які задовольняються власним заробленим прибутком, а не спекуляцією; робітники, що шанують свою працю і справжнього господаря-власника.

Водночач, інтелігенція, на думку В.К.Липинського, не може бути провідною верствою суспільства. У своїй концепції він відводив їй роль лише помічника національної аристократії. Винятком може бути лише така інтелігенція, яка спроможна дати своїй нації одну обєднуючу політичну ідеологію.

В.Липинський називає інтелігенцією ту категорію населення, яка зовсім втратила органічний зв'язок з яким небуть матеріально-продукуючим класом. Вчений ділить інтелігенцію на дві групи. Перша - служить громаді, нації, державі, класу, друга - навпаки, використовує громаду в своїх цілях, тобто претендує на провідну роль в ній. Водночас В.К. Липинський відводить у своїй концепції інтелігенції роль не лише помічника еліти, але й посередника між нею і масами, оскільки саме вона має готувати грунт для формування української державотворчої верстви [8, 218].

Суспільний порядок в класократичному суспільстві забезпечується, згідно концепції В.К. Липинського, наступним чином. Кожен соціальний клас управлявсься станом організованих. Іх влада обмежувалася монархом. У свою чергу повноваження голови держави регламентувалися законами, які приймав парламент, до якого входили представники всіх класів і станів. Таким чином, не зважаючи на наявність монархічного устрою, в управлінні державою були задіяні представники усіх соціальних груп, що є проявом демократизму та справедливого соціального устрою.

Розділ 3. Концепція політичної еліти

3.1 Поняття політичної еліти та шляхи її формування

Ключове місце у філософській концепції В.К. Липинського займає теорія політичної еліти або національної аристократії. Під цим поняттям вчений розуміє кращих людей нації, не зважаючи на їх приналежність до того чи іншого соціального класу і стану. Це можуть бути представники робітників, селянства, шляхти, інтелігенції тощо. Їх перевага над іншими визначається не походженням, а особистими рисами, активною позицією, здатністю об'єднувати навколо себе людей і умінням управляти ними, грамотно, виважено скеровувати їх дії. Тобто це люди, які є найкращими на підставі факту, вони стоять на чолі організаційних (політичних, культурних, економічних) установ нації, їм належить влада.

Цілком виправдано В.К.Липинський наголошує на тому, що державна еліта повина бути сильною. Це є беззаперечною запорукоє внутрішньої стабільності і сили держави. Жодна політична сила не розпочне боротьбу за владу в країні маючи такого сильного і непорушного конурента. Тобто політична еліта, або аристократія, згідно філософської концепції В.К. Липинського виступає активною правлячою й організуючою меншістю нації [21, 129].

В.К. Липинський відзначав, що зміна політичної еліти відбувається на важливих перехідних проміжках часу для країни та її суспільства. Вчений говорить проте, що життя кожної нації супроводжується перманентною боротьбою двох начал: утворюючого та руйнуючого, конструктивного та деструктивного. Апогей зіткнення цих суперечливих елементів настає тоді, коли матеріальний розвиток нації випереджає політико-організаційні форми упорядкування суспільства, які продукує і зберігає аристократія. Тоді нові прогресивні елементи прагнуть до нових організаційних форм, заміни старої еліти. Від того, чи зможе стара аристократія прийняти вимоги часу і запропонувати ці нові форми залежить майбутнє всякої нації [10, 250].

Аналізуючи розвиток націй, держави та національної, В. Липинський вводить поняття «раси» та «расових відносин», де під расою він розуміє не тільки біологічні та духовні, а й певні соціальні параметри. За його теорією існує дві раси. Одна більше активна, рухлива, більше громадськи моральна і тому краще зорганізована, сильніша, що прийшовши до влади , дала ті чи інші форми матеріяльної культури та громадської орґанізації. Друга ж - більше пасивна, інертна, лінива, менше громадськи моральна і тому гірше зорґанізована, слабша. Вона повністю приймає витворені активною расою форми матеріальної культури та громадської організації [21, 214].

Активна меншість для того, щоб забезпечити своє панування над пасивною масою повинна легітимізувати свою владу шляхом встановлення і забезпечення морального авторитету в очах більшості, що відбувається через запровадження єдиної «громадської віри» та «громадської моралі», привнесення адекватних форм матеріальної культури та громадської організації[21, 215].

За своїм складом аристократія не повинна бути однорідною. На думку науковця, вона може розподілятися на різні групи за своїми поглядами, вподобаннями, професіональними здібностями.

Еліта, в уявленні українського мислителя, може бути демократичною, класократичною і охлократичною, і такого ж характеру набуває та держава або народ, де ця еліта приходить до влади. Тут взаємовідносини будуються або на гармонійній співпраці еліти з масою (класократія), або на догоджанні масі та пошуках альянсу з її анархічними, руйнівними інстинктами (демократія), або на насильницькому пануванні над масою (охлократія).

При цьому, не порушним є принцип верховенства влади гетьмана над аристократією. Порушення цього правила призводить до негативних наслідків. Спробии. групи, або окремого представника аристократії змінити існуючий лад, усунути гетьмана і перебрати на себе його повноваження призводять до руйнації країни.

Свої теоретичні міркування В.К. Липинський підтверджує фактами із історії України. Він вважає, що Іван Виговський, який був призначений після смерті Богдана Хмельницького регентом при його сині Юрії, першим порушив цей принцип. Він зажадав одноосібно управляти козацькою державою, викликавши суперечки, протистояння в середовищі козацької старшини, які в результаті призвели до загибелі Української козацької держави і мали вкрай тяжкі політичні, соціально-економічні наслідки для українського народу [1, 144].

Важливе значення політичній еліті В.К.Липинський відводив в побудові майбутньої української державності. Він вважав, що слабкість національного відродження на Україні зумовлювалася не скільки недостатньою освідченністю, культурним рівнем і свідомістю мас, скільке кволістю соціально-політичних та інтелектуальних верхів українства.

Особливістю розвитку політичної еліти на теринах України було те, що імпульси до її створення завжди давали чужі расові елементи. Основи Русі заклали варяги, завдяки яким почалася організація держави, що спиралась на князівські дружини. Козацька Україна завдячує своєму початкові активним елементам, які прибули із Польщі та Литви. Асимілюючись з українцями, вонизапочаткували український консерватизм. В.К. Липинський відносив до представників польської українізованої шляхти видатних постатей історії України: Б.Хмельницького, П. Конашевича-Сагайдачного, І. Богуна, І. Виговського, І.Мазепу, П.Орлика.

Він вважав, що обов'язковою передумовою успішного успішної побудови незалежної і міцної Української держави, має бути поява української еліти. Вона повина постати на основі об'єднання «старих панів з новими», оскльки традиційна еліта буде занадто консервативною, а нова - революційною і не досвідченою. Без такого органічного сполучення еліти не постане нова українська провідна верства. На його думку, вона повинна включати представників дворянства та хляхти і хліборобів-трударів [10, 215]. Вчений виправдано вважає, що народи, які не вміють відтворити власної провідної верстви змушені навіки коритися чужим панам.

Отже, В.К.Липинський обгрунтовано, відводить провідне місце в державотроренні активній меншості тобто політичній еліті, аристократії, яка виникає в переломні періоді і відповідає суспільним запитам.

3.2 Основні риси, завдання та функції політичної еліти

В.К. Липинський в своїх філософських поглядах покладав великі сподівання на політичну еліту, як на запоруку стабільного, нормального розвитку держави та суспільства. Для того, щоб вона могла виконати свої функції, мислитель наділяє її рядом важливих рис. У першу чергу аристократія повинна мати матеріяльну силу, що забеспечить її незалежність.

Важливою рисою політичної еліти також є моральний авторітет в очах своєї нації, який виступає основою легітимності, тобто загальносуспільного визнання влади політичної еліти. В. К. Липинський відзначає : «Без двох основних прикмет: матеріальної сили і морального авторітету -- немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії -- без сильних і авторітетних провідників нації в її тяжкій боротьбі за істнування -- немає і не може бути нації»[21 137].

Одніє з визначних рис політичної еліти є її природне бажання управляти і наявність відвовідних лідерських якостей для цього. Необхідна політична активність, психологія і мораль «лицарів-войовників».

Провідна верства, крім таких факторів, як хотіння правити, організовувати та уміння жертвувати і ризикувати своїм життям, мусить володіти технічними засобами війни та оборони: державою, зброєю та армією; технічними засобами економічної продукції: землею, фабриками та машинами [8, 150].

Як видно, у характеристиці аристократії В. Липинський намагається синтезувати дві діаметрально протилежні, але водночас комплементарні складові: волюнтаристсько-ірраціональну та матеріально-технічну; перша є природною і вродженою, друга - набувається за рахунок здібностей, умінь та навичок.

Невідємною рисою національної аристократії є відповідальність. Найбільшою мірою нею повинен бути наділений Господар-Монарх, який несе цілковиту відповідальність і за добробут суспільства, і за його занепад. Згідно, концепції В.К. Липинського, відповідальність держави перед громадянством може існувати лише при гармонійному їх відношенні між собою. Такий стан має місце, коли сильна держава, що є синонімом ефективної організації тих, хто править, репрезентована і керована реальним династично персоніфікованим монархом, і коли держава, в лиці виконанців влади цього реального суверена, відповідає за свої діла перед сильним громадянством [21, 387]. Тобто, відповідальність держави перед народом є відповідальністю провідників нації, політичної еліти, та монарха-правителя перед суспільством, бо саме вони є втіленням держави. Аристократія, що не здатна відповідати за свої вчинки і дії, веде суспільство до хаосу та анархії.

...