Н. Макіавеллі – італійський державний діяч, теоретик політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Макіавеллі (Machiavelli), Нікколо ді Бернардо (1469-1527) - італійський державний діяч, військовий теоретик, історик, теоретик політики, письменник, поет. З 1498 р. - секретар Другої канцелярії, Флорентійської республіки, пізніше - секретар Магістрату зі справ зовнішньої політики та оборони. Першим в історії наукової думки виділив політику в особливу, самостійну область практичної діяльності, відокремивши її від моралі та релігії. Автор терміну «держава». Головна праця - трактат «Государ» (1513). Серед інших політичних і історичних творів - «Міркуваннях про першу декаду Тита Лівія» (1513-1517), трактат «Про військове мистецтво» (1521); «Історія Флоренції» (1532). Роботи Макіавеллі вплинули на розвиток європейської політичної філософії Нового часу.

«Государ» (1513) - праця Макіавеллі, присвячена проблемі політичної влади. Проблема співвідношення моралі і обов'язку, відповідальності та моральності, порушена Макіавеллі в даній роботі, є однією з найгостріших у політичній науці.

Н. Макіавеллі здійснює розмежування політики, філософії та етики, замінюючи середньовічну концепцію божественного походження політичної влади обґрунтуванням політики як окремої сфери людської діяльності. Він визначає політику як «сукупність засобів, необхідних для того, щоб прийти до влади та корисно її використовувати...». Вважаючи політику реальним, а не ідеальним явищем, Макіавеллі, по суті, стає засновником нової, реалістичної політичної теорії, закладає основи «ціннісно-нейтрального» вивчення влади.

З точки зору Макіавеллі, безглуздо підходити до розуміння політики з погляду етики, адже політика є об'єктивним, позаморальним явищем, вона повинна відповідати конкретній ситуації, підкорятися доцільності. Говорячи про підпорядкування моралі політиці, Макіавеллі аргументує свою позицію наступним чином. Мораль є вищою, шляхетною метою, тоді як політика, пов'язана із реальністю, повинна враховувати існуючий стан справ і бути спрямованою на ефективне вирішення поставлених завдань.

Термін «макіавеллізм» назавжди увійшов до наукового обігу для позначення політики, що зневажає норми моралі і здійснюється за формулою «мета виправдовує засоби». Але це не зовсім справедливо стосовно самого Макіавеллі. Дійсно, як прихильник республіканської форми правління, Макіавеллі пов'язував благополуччя держави із сильною владою, здатною об'єднати націю в єдиній державі, використовуючи для цього будь-які засоби і методи. Але при цьому щирою метою государя, за Макіавеллі, повинна бути не власна вигода, не особистий інтерес, а досягнення «загального блага», що полягає в створенні суверенної національної держави. «Коли мова йде про порятунок країни, - стверджував Макіавеллі, - не слід приймати до уваги жодні міркування про те, що справедливо, а що ні, що милосердно, а що жорстоко, що похвально, а що ганебно; але необхідно, забувши про все інше, діяти так, щоб врятувати її існування, її свободу…».

Розглядаючи проблему співвідношення обов'язку і моралі, Макіавеллі виходив із того, що виконання обов'язку та отримання необхідних результатів уже саме по собі є моральним, тоді як невиконання обіцянок, недосягнення політиком поставлених цілей - аморально. Таким чином, Макіавеллі вирішує питання про співвідношення моралі і обов'язку, цілей і засобів таким чином: досягнення політичних цілей будь-якими засобами більш моральне, аніж дотримання моральних норм без отримання необхідних результатів.

«Існує всього два способи досягнення мети: шлях закону й шлях насильства. Правитель не повинен вибирати одне з двох, він повинен уміти користуватися обома способами… Розумний правитель не може й не повинен залишатися вірним своїй обіцянці, якщо це шкодить його інтересам і якщо відпали причини, що спонукали його дати таку обіцянку».

«Коли мова йде про порятунок країни, не слід приймати до уваги жодні міркування про те, що справедливо, а що ні, що милосердно, а що жорстоко, що похвально, а що ганебно; але необхідно, забувши про все інше, діяти так, щоб врятувати її існування, її свободу…».

« Що краще: щоб государя любили або щоб його боялися? Існує думка, що краще, коли бояться й люблять одночасно; але любові важко співіснувати зі страхом, і якщо потрібно вибирати, то вірніше вибирати страх… Люди менше бояться образити того, хто проявляє до них любов, аніж того, хто вселяє в них страх, адже любов підтримується вдячністю, про яку люди, будучи поганими, можуть забути заради своєї вигоди, а страх підтримується загрозою відплати, про яку забути неможливо».

Про деякі аспекти керування державою за Макіавеллі: спроба сучасного переосмислення.

В історії суспільно-політичної думки неможливо знайти іншого прикладу, в якому б так відверто і талановито були описані типові ознаки тиранічного правління [5; 181]. «Государ» Н. Макіавеллі - єдина в своєму роді інструкція ефективного управління державою. Поява цього трактату викликала хвилю емоцій серед усіх верств населення, а католицька церква внесла його до Індексу заборонених книг [2; 166]. Автор пропонував низку проектів перебудови суспільства, які чудово доповнюють один одного у «святій» справі повного поневолення людини апаратом держави [4; 198]. В результаті санкціонованої Макіавеллі «розумної жорстокості» правителя, яка поставлена в основу діяльності державних органів, приводиться в дію така машина терору, порівняно з якою сучасні пережитки первісного канібалізму виглядають як приклад раціональної дієти у носіїв високих гуманістичних ідеалів [9; 4].

Перш за все, я звернув увагу на розділ, в якому автор дає пораду державцю, як треба вчиняти стосовно військової справи. Макіавеллі наголошує, що війна є єдиним обов'язком правителя, ведення якого він не має права покладати на когось іншого. Мистецтво війни наділене такою силою, що дозволяє не тільки утримати владу тому, хто народжений правителем, але і досягти влади простим смертним. Нехтуванням цим мистецтвом виступає головною причиною втрати існуючої влади: війни не можливо уникнути, її можна лише відстрочити, але вже на користь супротивника [1; 84]. Таким чином, державець, по-перше, повинен постійно слідкувати за порядком у військах, проводити тренування, покращувати потенціал армії, і, по-друге, глибоко вивчати історичні праці, присвячені видатним полководцям. Найголовніше, взяти за зразок діяльність будь-кого із прославлених стародавніх людей і постійно наслідувати їх вчинки. Так, Олександр Великий наслідував Ахілла, Юлій Цезар - Олександра, Сципіон - Кіра [6; 44]. Уніфікуючи знаряддя, за допомогою яких тільки й стає можливим розгортання політичного процесу, Володар ототожнює інших індивідів із собою, власне не розуміючи при цьому фіктивності, ілюзорності багатства своєї індивідуальності, втрачає екзистенціальну опору, стаючи актором політичної драми, що не має соціологічних вимірів [3; 234].

Аналізуючи роботу видатного філософа необхідно замислитися над питанням про те, чи виправданим був крок представників державної влади України, коли вони підписали договори з представниками США і країн ЄС, за якими Україна втратила статус ядерної держави. До того ж, про колишній потенціал нашої армії мова вже навіть не йде. На мою думку, доцільно прислухатися до порад Н. Макіавеллі, тому що армія - це один із вагомих засобів забезпечення зовнішньої безпеки і внутрішнього правопорядку в державі.

Надзвичайно важливою для могутності держави є поведінка правителя, яка визначається його чеснотами і пороками. «Макіаввеллівский» Володар весь час вимушений усвідомлено чи не усвідомлено втримувати в цілісності функціонально-владну універсальність як професійну компетентність, завдячуючи мудрості, практиці, досвіду, професійним вмінням, звичайній прагматичній розсудливості, вмінню робити висновки з історичних порівнянь, та інший аспект політичної функції, яка має єдино можливий стосовно зовнішньої сутності людини статус свого існування та ствердження, тобто функцію, що не має усвідомленої свободи [3; 235]. Державець повинен навчитися вмінню відступати від добра й справедливості і користуватися цим залежно від життєвих обставин.

Зважаючи на це, Макіавеллі радить правителю бути як щедрим, так і ощадливим. При чому, щедрість потрібно проявляти на шляху до влади, а скупість - під час правління. Якщо правитель веде військо, яке годується здобиччю, грабіжництвом, податками, чужою власністю, йому потрібно бути щедрим і податливим, тому що за ним не підуть солдати. Внутрішня політика повинна бути діаметрально протилежною: краще проявляти скупість і жадібність, оскільки, роздаючи чуже добро, набуте податками і поборами із простолюдинів, володар накличе на себе лють і ненависть народу, адже люди швидше пробачать смерть батька, ніж втрату майна.

Філософ формулює іншу важливу дилему про те, що краще: викликати в людях любов чи навіювати страх? Для прикладу автор наводить постать свого сучасника Чезаре Борджіа, якого багато хто називав жорстоким, але своєю жорстокістю він встановив порядок в багатьох містах Італії. Тому, державець, якщо він прагне утримати в покорі своїх підданих, не повинен звертати уваги на звинувачення у жорстокості. Вчинивши декілька розправ, він проявить більше милосердя, ніж ті, хто своєю лояльністю сприяють безладдю і анархії в суспільстві.

Дехто може стверджувати, що краще за все, коли тебе бояться і люблять одночасно. Проте, любов погано уживається зі страхом. Тому, якщо вже і доводиться обирати, то краще віддати перевагу страхові. Макіавеллі обґрунтовує це тим, що, в цілому, люди невдячні і непостійні у своїх вчинках, схильні до лицемірства і обману, їх лякає небезпека і приваблює нажива: поки ти робиш їм добро, вони належать тобі усією душею, обіцяють нічим заради тебе не жертвувати, але коли в тебе виникає необхідність у допомозі, вони негайно від тебе відвертаються. Дружбу, яка дається за гроші, а не набувається шляхетністю душі, можна придбати, але не можна втримати, щоб скористатися нею в скрутний час. Крім того, люди менше остерігаються образити того, хто любить їх, аніж того, хто навіює їм страх. Люблять правителів на власний розсуд, а бояться - на розсуд самих правителів, тому мудрому керівнику доцільніше розраховувати на те, що залежить від нього, а не від інших, але ні в якому разі не викликати ненависті серед підданих [6; 51].

Великий інтерес викликають аргументи філософа про те, як державці повинні виконувати дане ними слово. Н. Макіавеллі наголошує, що з ворогами можна боротися двома способами: по-перше, законами, по-друге, силою. Перший спосіб притаманний людині, а другий - тварині. Зважаючи на те, що використання першого способу часто недостатньо, доводиться звертатися і до другого. Таким чином, правителю повинні бути властиві риси як людини, так і тварини. Доказом цього свідчать розповіді про Ахілла та інших героїв античності, яких віддавали на виховання кентавру Хірону, щоб вони оволоділи знаннями і мудрістю напівтварини [6; 50]. З усіх тварин правитель повинен уподібнитися двом: леву і лисиці. Лев боїться пасток, а лисиця - вовків, звідси слідує, що треба бути схожим на лисицю, щоб вміти обійти пастки, і на лева, щоб відлякувати вовків. Той, хто завжди схожий на лева, може не помітити пастки [7; 21]. З цього випливає що, мудрий правитель не може і не повинен залишатися вірним своїм обіцянкам, якщо це шкодить його інтересам і якщо зникли причини, які спонукали його дати обіцянку. А хороший привід порушити обіцяне завжди знайдеться.

Державець не може робити все те, що люди вважають хороших, так як заради збереження держави він часто вимушений йти всупереч добра і справедливості. Він не має права дати зайвої обіцянки, в очах оточуючих повинен виглядати милосердним, вірним, простодушним, людяним і благочестивим, оскільки люди оцінюють завжди ззовні, не знаючи істини, яка схована всередині. Насправді ж, правитель має бути зрадливим, корисливим, скупим, безсердечним і егоїстичним. Якщо треба піти на злочин, не можна оголошувати про це завчасно, оскільки вороги можуть знищити тебе до того, як ти знищиш їх. Не можна оточувати себе надто могутніми помічниками, а від переможних воєначальників краще позбуватися, адже з часом вони становитимуть серйозну загрозу [2; 164]. Не зважаючи на це, які б засоби государ не використовував для збереження влади і здобуття перемоги, народ завжди їх схвалить, якщо це не зачіпає їх особисті інтереси і приватну власність. Саме тому, непопулярні в народі справи державець має доручити своєму оточенню, а справи, які народу до вподоби - робити самому.

На мою думку, в порадах Нікколо Макіавеллі немає нічого аморального і несправедливого, адже його погляди реально ілюструють політичну культуру суспільства як минулого, так і сьогодення. Проблема негативного відношення до цього філософа деяких критиків базується лише на уявній вуалі, якою бажане хочуть видати за дійсне. Як не прикро, але наше суспільство має лише абстрактну мораль, яка існує в уяві, а не в житті. На мій погляд ідеї Макіавеллі слід виправдати, адже поміркована жорстокість, винахідливість, хитрість і егоїзм - єдині чинники, які зможуть привести до влади і утримати її. В філософії Макіавеллі такі засоби повністю виправдовують мету - досягнення суспільного блага і побудова ідеальної держави. Проблема лише в утвореній дихотомії, коли поряд з політичним макіавеллізмом виник індивідуальний: люди почали використовувати поради для державця у власних цілях, перетворили загальне благо на особисте. Засуджувати таку реальність безглуздо, тому що кожну людину хвилює тільки особисте благополуччя, а не інтереси третіх осіб, які хоча і відносяться до одного соціуму, але гіпотетично є ворогами і зрадниками.

Трактат флорентійського письменника епохи Відродження Нікколо Макіавеллі «Государ» ставить чимало питань, з погляду сьогодення, на співвідношення політики і моралі. Деякі догми цієї праці у наш час виглядають певною мірою зухвалими і цинічними. Попри це, не можна сказати, що принципами, закладеними у «Государі», теперішні громадсько-політичні діячі не послуговуються.

Макіавеллі вважав, що істинні властивості государів помітні громадянам найбільше. Прекрасно розуміючи, що ідеальних людей не буває, флорентійський письменник закликає государів лише остерігатись тих пороків, які можуть залишити їх без держави. Щодо інших, то їх треба остерігатись, проте без особливих зусиль. І справді, ті риси, що громадянам видаються вадами, для государів можуть бути чеснотою - і навпаки. На мою думку, ораторські здібності окремих сучасних політиків цілком можуть переконати громадян, що біле є чорним, а чорне - білим.

Деякі ідеї Макіавеллі крізь призму часу трансформувались і перейшли у нове русло. Так, флорентієць роздумуючи про те, що повинен вселяти государ - страх чи любов, написав наступну тезу: «…скажу, що кожен государ хотів би здаватись милосердним, а не жорстоким, проте слід остерігатись зловживати милосердям». Здається, у сучасному світі у ці слова можна вкласти трохи інший зміст. Як на мене, державні діячі нашого часу повинні в першу чергу бути ефективними менеджерами. А практично всі дієві концепції менеджменту спираються на один момент: менеджер повинен бути демократичним у своєму керуванні підлеглими, проте у потрібний час не гидувати деякими жорсткішими чи автократичними методами. Тобто, сучасні государі повинні мати міру у своєму лібералізмі.

Найцікавішим із погляду співвідношення політики і моралі є розділ «Государя» під назвою «Про те, як государі повинні тримати слово». Макіавеллі не є циніком хоча б через те, що він вважав, що вірність даному слову, прямодушність і неухильна чесність -- безумовно похвальні чесноти государя. Але, разом з тим, епоха, у якій він жив, була доволі цинічною. «…ми знаємо з досвіду, що у наш час великі справи вдавались лише тим, хто не прагнув стримати дане слово і умів, кого потрібно, обвести навколо пальця; такі государі в результаті досягли більшого успіху, аніж ті, які ставили на чесність», - зазначав Макіавеллі. Письменник з Флоренції вважав, що государеві не потрібно володіти всіма названими чеснотами, головне - створювати образ, ніби він володіє ними. Більше того, Макіавеллі вважав, що володіти цими чеснотами і неухильно їм слідувати -- навіть шкідливо, а створювати видимість володіння ними - корисно. У сучасному контексті можна привести приклад держав із незрілою демократією: вміння красиво говорити і апелювання до народних мас (звичайний популізм) досі виводить на лідируючі позиції політиків, які і послуговуються подібними принципами Макіавеллі. Щоправда, сам флорентієць лише мав на увазі те, що государі у певний час не повинні цуратись використовувати далеко не такі хороші чесноти. Чи сучасні популісти мають хороші чесноти, але можуть використати і не надто хороші - питання риторичне... Моє враження, що чеснот у них взагалі нема, а є лише прагнення обдурити громадян задля власного збагачення у майбутньому.

Нікколо Макіавеллі стверджував, що про дії всіх людей, а особливо государів, судять з їх результатів, тому государям потрібно прагнути втримати владу і отримати перемогу. Які методи при цьому не були б використані, їх визнають гідними і схвалять, якщо правитель буде успішним. І справді, мені здається, що навіть зараз маленький ad hoc політика може забезпечити йому симпатію громадян, якщо він був зроблений задля успіху тієї чи іншої справи.

Попри всі не надто коректні методи, на думку Макіавеллі, государ повинен стежити за тим, щоб його дії не викликали ненависть чи презирство підданих. Якщо в цьому він досягне успіху, то свою справу він зробив й інші його пороки не несуть жодної небезпеки для нього. Породити ненависть до себе государі можуть лише посяганням на майно і жінок своїх підданих, а отже допоки це зачіпатись не буде, доти велика частина людей задоволена своїм життям. На сучасному етапі вимоги до государя стали дещо іншими і, в першу чергу, посягання на права людини і громадянина можуть стати причиною росту недовіри до нього.

Презирство государі викликають непостійністю, легковажністю, зніженістю, легкодухістю і нерішучістю. Саме цих якостей, на думку великого флорентійця, повинні, як вогню, остерігатись государі, стараючись, навпаки виявляти великодушність, безстрашність, ґрунтовність і твердість у своїй діяльності. Теза, яка пройшла крізь століття і нині залишається актуальною. Якщо людина взяла на себе відповідальність керувати державою, то жодного відступу від таких позитивних якостей не повинно бути. Саме у цьому і полягає моральність політичних діячів.

Незважаючи на те, що Нікколо Макіавеллі вважав, що існує два способи впливу для досягнення мети - шлях закону і шлях насильства, а государі повинні вміти користуватись обома способами, колесо історичного розвитку обернулось так, що ідеальний государ XXI століття повинен іти лише шляхом закону. Государ, як приклад для громадян, повинен дотримуватись законів, щоб і вони робили так само. Попри все це, трактат «Государ» можна назвати тим збірником політичного досвіду, який став наближеним до ідеалу у власній історичній епосі.

макіавеллі государ політичний влада

Література

1. Дубинянский М.. Николо Макиавелли: политика без прикрас. Личности. - 2008. - № 5. - с. 70 - 85.

2. Берлин И. Оригинальность Макиавелли. Человек. - 2001. - № 5. - с. 163 - 183.

3. Денисенко В. Раціонально-ірраціоналістичні основи у формуванні політичної теорії Макіавеллі. Вісник Львівського інституту. - Л., 1999. - Вип. І. - с. 232 - 236.

4. Долгов К. Ренессанс и политическая философия Макиавелли. Новый мир. - 1981. - № 7. - с. 187 - 221.

5. Бурлацкий Ф.М. Загадка Макиавелли. - 2-е изд. - М.: РИПОЛ КЛАССИК. - 2003. - 351 с.

6. Макиавелли Н. Государь. - М.: Планета, 1990. - 79 с.

7. Понизов Д.С. Философия макиавеллизма. Розвиток української правової системи за роки незалежності: Тези доповідей і наукових повідомлень міжнародної студентської конференції за підсумками науково-дослідницької роботи 2004/2005 навчального року. - Х.: НЮАУ імені Ярослава Мудрого, 2005. - с. 21.

8. Гречко С.М., Собко Ю.Ю. Макіавеллізм і його вплив на сучасну українську політику. Наука і економіка. - 2007. - № 1. - с. 23 - 28.

9. Макиавелли Н. Сочинения . - СПб.: ИЧП Фирма «Кристалл». - 1998. - 651 с.

Размещено на Allbest.ru