Основи політології

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття держави, основні ознаки

Держава - це суверенна, особлива організація публічної (офіційної) влади панівного класу, яка має спеціальний апарат управління і примусу і яка представляючи суспільство, здійснює керівництво цим суспільством.

До основних ознак держави належать: 1) Територія. 2) Населення 3) Наявність публічної влади 4) Суверенітет 5) Право на видання законів. 6) Право на встановлення і стягнення податків 7) Право на монопольне застосування примусу.

2. Правовий статус особи та громадянина: спільне і відмінне

Правовий статус особи - це сукупність прав, обов'язків, законних інтересів, що закріплені у законодавстві і характеризують особу як суб'єкта права.

Правовий статус громадянина - це правове положення в суспільстві людини, що володіє громадянством даної держави.

Як правовий статус особи, так і правовий статус громадянина:

-- характеризують правове положення єдиного суб'єкта -- людини;

-- вони мають єдиний зміст;

-- певним чином встановлюються та закріплюються;

-- засновуються на гуманістичних принципах та загальнолюдських цінностях;

-- мають спільну мету -- упорядкування відносин між людьми та взаємодії індивіда і соціальної системи (нації, народу, суспільства, держави).

Правові статуси особи і громадянина - поняття узагальнюючі, однак їх не можна ототожнювати. Правовий статус особи має більш широкий, а саме соціально-правовий зміст, правовий статус громадянина - державно-правовий, оскільки громадянин завжди належить до певної держави.

3. Основні теорії походження держави

Патріархальна теорія (Аристотель, Михайловський, Покровський) ґрунтується на положенні, що держава виникла з патріархальної сім'ї в результаті її розростання та об'єднання сімей у племена, союзи племен, народності.

Теологічна теорія (Хома Аквінський, XIIIст.) базується на ідеї божественного державотворення з метою реалізації загального блага. Вона слугує обґрунтуванню панування духовної влади над світською. Стверджується, що церква наділяє государя правом панувати над людьми і реалізувати волю Божу на Землі.

Договірна (природно-правова) теорія (Г. Гроцій, М. Радищев, І. Кант) ґрунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей у єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

Органічна теорія (Г. Спенсер, XIXст.) ототожнює процеси виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Відповідно до теорії, держава, як і будь-яке живе тіло, базується на диференціації і спеціалізації. Держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається і гине внаслідок старіння (як людина).

Теорія насильства має два варіанти: теорія зовнішнього насильства і теорія внутрішнього насильства. Теорія зовнішнього насильства пояснює виникнення держави як результат воєн, насильницького підпорядкування одного племені іншому.

4. Поняття і зміст, форми держави

Традиційно під формою держави розуміють порядок (спосіб) організації і здійснення державної влади в країні, взяту в єдності взаємозалежних трьох елементів: форми державного правління, форми державного устрою, форми державного режиму.

Форма держави складається з трьох елементів:

1) форма державного правління -- це елемент форми держави, який характеризує структурну організацію влади, порядок утворення і повноваження вищих органів державної влади, їх взаємовідносини між собою, з іншими органами держави, з політичними партіями і соціальними групами та населенням в цілому. Форма державного правління має такі ознаки:

характеризує порядок формування, структуру та терміни повноважень вищих органів державної влади;

визначає зміст принципу розподілу влади між вищими органами держави;

2) форма державного устрою -- це елемент форми держави, який характеризує територіальну організацію влади, спосіб (порядок) поділу території держави на певні складові частини та співвідношення між ними.

Форма державного устрою має такі ознаки:

визначає принципи розподілу території держави на складові частини;

характеризує управлінську діяльність держави та організацію населення на її території ;

характеризує взаємодію між центральними, регіональними та місцевими органами влади;

3) форма державного режиму -- це елемент форми держави, який характеризує політичну організацію влади, сукупність способів, прийомів, методів здійснення державної влади у суспільстві. Форма державного режиму має такі ознаки:

характеризує можливість участі громадян в реалізації державновладних повноважень;

визначає відношення між владою і населенням;

характеризує стан законності і правопорядку в державі.

5. Форма державного правління та її види

Форма державного правління- порядок утворення і організації вищих органів влади в державі.

За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: - монархії; - республіки.

Монархія -- це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін..

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними.

Дуалістична монархія -- це така форма правління, коли монарх -- глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи -- монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія -- це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом -- главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення.

Республіка -- це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну).

Парламентська	Президентська	Змішана (напівпрезидентська)
Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту(Італія)	Глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент обирається непарламентським шляхом - прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак)	Глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія, Франція)

6. Характеристика України за формою державного правління

За формою державного правління Україна є республікою, що визначено у ч. 1 ст. 5 Конституції України.

Україна за формою державного правління - це напівпрезидентська (президентсько-парламентська) республіка, що означає перенесення центру тяжіння державної влади від парламенту до президента.

Республіка - це форма державного правління, де вища державна влада здійснюється представницьким органом державної влади - парламентом, обраним громадянами держави на певний строк. В Україні таким органом є Верховна Рада України.

Главою Української держави є Президент України.

7. Поняття форма державного устрою

Форма державного устрою - національно-територіальна та адміністративно-територіальна організація державної влади. Територія держави поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні одиниці, які характеризуються співвідношенням частин держави та її органів із державою в цілому та між собою. Теорія права розрізняє просту та складну форми державного устрою.

Проста (унітарна) держава - єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які користуються певною самостійністю (не мають ознак суверенітету).

Ознаки унітарної держави:

1) не входять державні утворення з ознаками суверенітету;

2) єдина система державних органів;

3) єдина конституція і єдина система законодавства;

4) єдине громадянство;

5) у міжнародних відносинах держава виступає як єдиний представник.

Простими (унітарними) державами називають себе країни Балтії, Польща, Білорусь та ін. Згідно з ч. 2 ст. 2 Конституції нашої держави Україна є унітарною державою.

Складні форми державного устрою - федерація і конфедерація.

Федерація - це складна держава, до якої входить кілька територіальних утворень (суб'єктів федерації), що володіють суверенітетом або мають ознаки державності.

Два різновиди федерації:

а) союзна федерація (заснована на договорі), суб'єктами якої є суверенні держави, що зберігають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу зі складу федерації; приклад - колишній СРСР;

б) федерація, заснована на автономії, суб'єктами якої є державні утворення, що не мають суверенітету, але мають певні ознаки державності у вигляді повноважень самостійно вирішувати питання місцевого значення (приклад - Російська Федерація).

Конфедерація - союз держав, об'єднаних для досягнення певних цілей одним або кількома органами (наприклад військовими) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.

Ознаки конфедерації: 1) відсутність законодавчих органів; 2) відсутність загального законодавства, громадянства, судової та фінансової систем; 3) рішення загальних конфедеративних органів для членів конфедерації не є обов'язковим і їх невиконання не має ніяких санкцій; 4) наявність безумовного права виходу зі складу конфедерації у кожного суб'єкта.

8. Форма державного устрою України

Згідно з ч. 2 ст. 2 Конституції нашої держави Україна є унітарною державою.

Принцип унітарності нашої держави означає її єдність, соборність в політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та інших відношеннях. Вузловим елементом єдності держави є її територіальна єдність.

У Конституції щодо цього визначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ст. 2). Існуючий поділ України є адміністративно-територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ та Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форми державного устрою України як унітарної держави.

9. Поняття та різновиди правового (державного) режиму

Державно-правовий режим - це сукупність форм і методів здійснення державної влади та рівень участі громадян в управлінні справами держави і суспільства.

Розрізняють демократичний і антидемократичний державно-правові режими.

Демократичний державно-правовий режим - стан політичного життя, за якого державна влада здійснюється демократичними методами на основі широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у формуванні і здійсненні державної політики, на неухильному дотриманні основних прав людини і громадянина.

Різновиди демократичного державно-правового режиму - режим парламентської демократії, демократично-ліберальний, національно-демократичний та ін.

Антидемократичний державно-правовий режим - звуження або усунення можливості реального впливу громадян та їх об'єднань на управління державою, обмеження або порушення основних прав людини, зосередження влади в руках не контрольованої народом групи осіб чи однієї особи.

Різновиди - авторитарний, тоталітарний, вождізм, військово-диктаторський, фашистський, расистський та ін.

Авторитарний режим - державна влада концентрується в руках правлячої верхівки. Допускаються деякі розмежування політичних сил, існують легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо виникає різке протистояння політичних сил, спрацьовує механізм дії реакційного закону чи прямого насильства.

10. Загальна характеристика демократичних режимів

Демократичний режим -- це режим, за якого державна (політична) влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми, засоби масової інформації).

Риси:

* дотримується демократична конституція;

* реалізується принцип "поділу влад" на законодавчу, виконавчу і судову на прикладі України

* державна влада здійснюється на основі вільної та рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою;

* забезпечується плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людини;

* гарантується здійснення прав і свобод громадян відповідно до міжнародних стандартів прав людини;

* забезпечується вільне існування всіх форм власності.

Такий режим характерний для правової держави.

Види демократичних режимів: демократично-консервативний, демократично-радикальний та демократично-ліберальний.

Демократично-консервативний режим характеризується тим, що політична влада здійснюється способами і методами, які зумовлені традиційними законами, звичаями, що закріпилися у свідомості суспільства, держави. Консерватизм -- ідеологія і практика, що орієнтуються на збереження і підтримку форм державного і суспільного життя, передусім його морально-правових засад, які історично сформувалися і втілилися в нації, релігії, шлюбі, сім'ї, власності. (наприклад Велика Британія) Негативною рисою цього режиму є схильність до минулого.

Демократично-радикальний режим. суб'єкти політичної влади намагаються ввести нові форми, методи і засоби управління політичною системою, державою та економікою.

Демократично-ліберальний режим -- це результат здійснення політичної влади представниками соціально-політичних сил, які підтримують парламентський лад, демократичні свободи і вільне підприємництво. Одна з головних ідей лібералізму -- свобода людини, її діяльності, вчинків, необхідність підтримки і гарантування цієї свободи системою законів, перед якими всі рівні.

11. Різновиди антидемократичних режимів

Антидемократичний режим -- це режим, коли державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини, коли заборонена легальна діяльність опозиційних політичних партій і громадських об'єднань.

Для нього характерні такі ознаки:

* не реалізується принцип "поділу влад";

* звужується або припиняється вплив громадян та їх об'єднань на управління державою;

* забороняється діяльність опозиційних партій та організацій;

* застосовуються політичні репресії;

* звужуються або порушуються політичні права і свободи громадян;

Такий режим може бути авторитарним і тоталітарним.

Тоталітарний режим -- крайня форма антидемократичного режиму, такий спосіб організації державної влади, при якому здійснюється повний (тотальний) контроль державою над всіма сферами життя суспільства та особистості.

Він характеризується:

* повним пануванням держави над особистістю та суспільством;

* необмеженими законом повноваженнями органів влади;

* забороною демократичних організацій;

* фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод людини і громадянина;

* загальним контролем над діяльністю громадян та їх об'єднань;

* політичною цензурою;

* відсутністю гласності;

* тотальною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж диктує правляча партія та її ідеологія;

Різновидами тоталітарного режиму виступають расистський, фашистський, військово-диктаторський режими.

Авторитарний режим -- це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або правлячої верхівки. Цей режим не має таких реакційних проявів, як тоталітарний, і характеризується:

* необмеженою владою однієї особи або групи осіб, не підконтрольних народові;

* наявністю центра управління, який діє на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;

* використанням насильства та позасудових методів примусу;

* опорою на поліцейський та військовий апарат;

* дією принципу пріоритету держави над особистістю.

Авторитарні режими мають такі різновиди: революційний та стабілізаційний.



12. Державно-правовий режим в Україні та перспективи його розвитку

За формою державного режиму Україна - демократична держава. Демократичний режим в Україні порівняно з західними моделями ще не достатньо розвинутий і знаходиться на стадії якщо не становлення, то усталення, тобто завершення процесу формування. Тому в цілому демократію в Україні треба сприймати не стільки як статичний стан, скільки як рух державного режиму. патріархальний теологічний держава республіка

В Україні відбуваються процеси становлення і розвитку демократичного державно-правового режиму, основи якого знайшли своє закріплення в Конституції України 1996 р.

Відповідно до ст. 1 Конституції Україна проголошується суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.

Конституція характеризує Україну як демократичну державу, яка за формою правління є республікою (ст. 5). Про демократичний характер нашої держави свідчить те, що законодавчий орган, Президент України, місцеві ради обираються громадянами України на принципах періодичних, конкурентних, вільних виборів.

13. Функції держави

Функції держави класифікують за різними підставами.

1) залежно від принципу розподілу влади розрізняють законодавчу, виконавчо-розпорядчу, судову, контрольно-наглядову функції;

2) залежно від тривалості дії розрізняють постійні та тимчасові функції держави;

3) залежно від значення розрізняють головні та другорядні;

4) від сфери прикладання розрізняють внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх функцій держави належать:

1) економічна функція (формування та виконання бюджету, складання та виконання програм економічного розвитку, фінансування ряду галузей, забезпечення свободи конкуренції та протидія монополізму, безпосереднє керівництво державним сектором економіки);

2) правозахисна функція, або функція захисту прав і свобод людини та громадянина (конституційне закріплення особистих, політичних і соціальних прав людини, діяльність державних органів, що захищають права людини та громадянина);

3) соціальна функція (забезпечення гідного рівня життя людини, допомога громадянам держави, які з об'єктивних причин не можуть брати участь у створенні матеріальних благ -- діти, інваліди, люди похилого віку);

4) фіскальна функція (стягування податків і мита);

5) правоохоронна функція, або функція охорони правопорядку (забезпечення точного і повного здійснення правових розпоряджень всіма учасниками правових відносин усередині держави, залучення до юридичної відповідальності правопорушників);

6) природоохоронна, або інакше -- екологічна функція

7) культурна (духовна)

8) інформаційна функція (організація та забезпечення системи отримання, використання, розповсюдження і зберігання інформації).

До зовнішніх функцій держави належать:

1) функція забезпечення безпеки держави (захист країни від нападу ззовні, захист загальнонаціональних інтересів від деструктивних дій усередині країни);

2) функція міжнародної співпраці та інтеграції до світової спільноти (спільна діяльність держав у політичній, економічній, культурній, спортивній та інших сферах,членство та співпраця в межах міжнародних і регіональних організацій).



14. Поняття, сутність та юридичні ознаки права

Право -- це система правових норм, які мають загальнообов 'язковий характер, встановлюються та охороняються державою. Виходячи зі змісту визначеного поняття права можна стверджувати, що сутність права в тому, що воно відбиває узгоджену волю учасників відносин, що регулюються, є мірою свободи і відповідальності індивідів та їх колективів, засобом цивілізованого задоволення різноманітних інтересів і потреб.

Юридичні ознаки права -- це його нормативність. Нормативність права полягає в тому, що воно містить загальнообов'язкові права і обов'язки для невизначеного кола суб'єктів, що тривало і багаторазово застосовуються до передбачених ним життєвих ситуацій. Нормативна основа права складається з трьох основних елементів:

* дозволів;

* велінь;

* заборон.

Веління -- це правило, яке має категоричний характер, змістом якого є безальтернативне спрямування поведінки суб'єкта.

До переліку ознак права слід віднести і його обов'язковість. Прояви права набувають формального визначення через закріплення в нормативних актах, судових і адміністративних прецедентах, наявність яких свідчить про обов'язковість зазначених у них правил.

Головним виявом обов'язковості права є його захищеність з боку держави,яка гарантує право не тільки на звернення в разі правопорушень до державних органів, а й застосування до правопорушників державного примусу. Застосовують державний примус органи, які створює держава. До них відносяться насамперед судові, правоохоронні та органи контролю.

Однією з ознак права є примусовість. Державний захист вимог права, який є обов'язковою ознакою, не слід розуміти як можливість використовувати в процесі виконання права тільки на примусову силу держави.

Виконання права повинно гарантуватися впевненістю виконавців у тому, що воно справедливе і його вимогам слід підкорятися.

Однією з ознак права є його здатність виступати в ролі регулятора суспільних відносин. Правове регулювання відбувається в результаті впливу норм права на свідомість людей, їх поведінку.

15. Основні підходи (теорії) до розуміння права

У залежності від того, що розглядається як джерело праворозуміння, - держава чи природа людини - розрізняють природно-правову і позитивістську теорії права.

Природно-правові погляди беруть свій початок ще в Стародавній Греції і Стародавньому Римі.

Природно-правова теорія пройшла складний шлях розвитку, її популярність завжди була пов'язана з бажанням людей змінити своє життя на краще - це і епоха Відродження, і сучасна епоха переходу до правової держави.

Позитивне значення природно-правової теорії полягає:

- вона стверджує ідею природних, невід'ємних прав людини;

- завдяки цій теорії почали відрізняти право і закон, природне і позитивне право; - вона концептуально поєднує право і мораль.

Позитивістська теорія права (М. Берг, Д. Остін,) виникла значною мірою як опозиційна «природному праву». На відміну від природно-правової теорії, для якої основні права і свободи первинні стосовно законодавства, позитивізм вводить поняття «.суб'єктивне право» як таке, що походить від об'єктивного права і встановлюється державою. Позитивізм ототожнює право і закон.

Соціологічна теорія. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті -- у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів

16. Функції права

Виділяють загально-соціальні та спеціально-юридичні функції права.

Розрізняють наступні основні функції права:

1) регулятивні (напрямки правового впливу, націлені на впорядкування суспільних відносин, введення їх у певні рамки), які у свою чергу підрозділяються на:

а) регулятивно-статичну (виражається в закріпленні певних суспільних відносин);

б) регулятивно-динамічну (виражається в розвитку певних суспільних відносин);

2) охоронна (виражається в охороні певних суспільних відносин, забезпеченні їхньої недоторканності й одночасному витисненні відносин конфронтуючих охоронюваним)

Існують і інші функції:

а) інформаційна (право - джерело знань про державно організоване суспільство й правовий статус особистості, волі законодавця, вираженої в юридичних нормах і т.д.);

б) Захисна (відбудовна) - це функція установлення і гарантування державою засобів юридичного впливу, пов'язаного із спричиненням шкоди суб'єктам права, посяганням на їх правовий стан і "захисною" реалізацією права - спрямованістю на захист суб'єктивних прав.

в) оцінна (право - критерій оцінки поводження як правомірного або протиправного);

г) виховна (право - фактор, що впливає на формування поведінкових установок особистості).

17. Поняття та ознаки правомірної поведінки

Правомірна поведінка - це суспільно-необхідна, допустима поведінка індивідуальних чи колективних суб'єктів, яка полягає в дотриманні норм права, що охороняються і гарантуються державою.

Основні ознаки правомірної поведінки:

- відповідність поведінки нормам права - тобто людина діє правомірно, якщо вона діє у відповідності з нормами права;

- соціально корисна - це дії, що відповідають образу життя, корисні (бажані), а інколи і необхідні для нормального функціонування суспільства. Позитивну роль вона відіграє і для особистості, оскільки завдяки їй забезпечується свобода, захищаються законні інтереси. Дії суб'єктів, які перешкоджають здійсненню правомірних дій, припиняються державою;

- має свідомо вольовий характер, виражається в усвідомленій мотивації правомірних вчинків для досягнення поставлених цілей;

- зовні виражається у вигляді дії чи бездіяльності, здійснюється у формах реалізації норм права - дотриманні, виконанні, використанні (громадянами), правозастосуванні (посадовими особами);

- спричиняє юридичні наслідки, оскільки виявляється в юридичних фактах, що є передумовою правовідносин. Слід зазначити, що правова поведінка не завжди викликає правовідносини;

- охороняється державою за допомогою дозвільних, зобов'язуючих і охоронних норм, стимулюється за допомогою рекомендаційних і заохочувальних норм.

18. Поняття та склад правопорушень

Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення.

Правопорушення -- це суспільно небезпечне винне протиправне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність.

Склад правопорушення -- це сукупність закріплених у законі об'єктивних і суб'єктивних ознак, за наявності яких, суспільно небезпечне винне протиправне діяння визнається конкретним правопорушенням.

Склад правопорушення включає чотири елементи:

1) об'єкт;

2) об'єктивну сторону;

3) суб'єкт;

4) суб'єктивну сторону.

Об'єкт правопорушення -- це суспільні відносини, які охороняються нормами права та на які посягає конкретне правопорушення.

Об'єктивна сторона правопорушення -- це зовнішнє вираження протиправного діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Тобто об'єктивна сторона описує як здійснене правопорушення.

Суб'єкт правопорушення -- це фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення. Не кожна особа визнається правопорушником, а лише та, що є деліктоздатною, тобто спроможна відповідати за свої діяння. Рівень деліктоздатності фізичної особи, на відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх створення, визначається законом з урахуванням їх віку та психічного стану здоров'я.

Фізичні особи поділяються на громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства.

Суб'єктивна сторона правопорушення -- це внутрішнє психічне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння та його негативних наслідків. Тобто суб'єктивна сторона описує, чому вчинене правопорушення.

Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета.



19. Основні засади конституційного ладу

Конституційний лад -- це цілісна система соціально-правових відносин і інститутів, які підпорядковані безумовним моральним вимогам.

Основи конституційного ладу - це ті принципи та основні засади, які в єдності (комплексно) формують думку щодо сутності тої чи іншої держави.

Принципи та основні засади конституційного ладу є тісно переплетені, певною мірою взаємообумовлені і функціонують на практиці як цілісний механізм. Так, є тісно переплетеними і взаємообумовленими такі засади (принципи) конституційного ладу та конституційні характеристики держави як поняття «демократична держава» і «принцип побудови державної влади на засадах її розподілу на окремі гілки», «принцип визнання державою місцевого самоврядування» та поняття «верховенство права».

Основні засади конституційного ладу закріплюються в конституції держави, як правило, у вигляді норм-принципів, норм-декларацій (намірів) чи у звичайних конституційних нормах.

Основними засадами конституційного ладу України та її конституційними характеристиками за чинним Основним Законом є:

- положення про Україну як державу суверенну;

- положення про Україну як державу демократичну з республіканською формою правління, державу, в якій людина,її честь і гідність, життя і здоров'я, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю;

- положення про Україну як державу правову та державу, в якій визнається і діє принцип верховенства права;

- положення про Україну як державу соціальну;

- положення про Україну як державу, в якій державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову;

- положення про Україну як державу, в якій визнається і гарантується місцеве самоврядування;

20. Теорія розподілу влади. Загальна характеристика трьох гілок влади в Україні

Існує три гілки влади: законодавча, виконавча і судова, які повинні бути розділені між різними державними органами. Якщо ж в руках одного органа сконцентрується влада, різна за своїм змістом, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а відповідно, права і свободи громадян будуть порушуватись. Кожна гілка влади здійснює певні функції держави. Основне призначення законодавчої влади - виявити право і сформулювати його у вигляді законів, які б були загальнообов'язковими. Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, що встановлюються законодавчою владою. Задача суддів в тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точним застосуванням закону. По-друге повинна діяти система стримань і противаг, щоб влади контролювали дії один одного. В наш час, як правило, законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом. Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом.

Наступним положенням теорії розподілу влади є таке: визначена гілка влади повинна представляти інтереси конкретної соціальної групи. Судова гілка влади представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання - аристократії, нижня палата зібрання - інтереси народу.

1. Загальна характеристика законодавчої влади в Україні

Стаття 6. КУ Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Законодавча влада - це галузь (гілка) державної влади, делегована народом своїм представникам у парламенті, що надає їм виключне право приймати закони. Органи законодавчої влади є виборними.

Законодавча влада в Україні представлена Верховною Радою України.

Парламент - єдиний представницький орган народу і єдиний законодавчий орган, який цілком або частково створює інші вищі органи держави, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави і бере участь у її здійсненні, контролює діяльність інших вищих органів і посадових осіб.

Функції парламенту:

- представницька - реалізується через обов'язок представляти інтереси народу, його різні шари за допомогою депутатського корпусу

- законодавча - реалізується через право видавати закони (основна діяльність, що має юридичний характер);

- фінансова - реалізується через право приймати рішення з фінансових питань (щорічно затверджувати бюджет країни);

- установча - реалізується через право брати участь у формуванні вищих виконавчих, а також судових органів;

- контрольна - реалізується через право здійснювати контроль за діяльністю уряду, інших вищих органів і посадових осіб;

- політична - реалізується через право визначати основи внутрішньої та зовнішньої політики І через обов'язок брати участь у її здійсненні.

Стаття 75. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Стаття 76. Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Стаття 85. До повноважень Верховної Ради України належить:

1) внесення змін до Конституції України

2) призначення всеукраїнського референдуму;

3) прийняття законів;

4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;

5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

6) затвердження загальнодержавних програм різних питань;

7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією;

8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту).

2. Загальна характеристика виконавчої влади в Україні

Виконавча влада - галузь (гілка) державної влади, що володіє правом безпосередньо управляти країною, виконувати закони та інші нормативні акти, ухвалені законодавчою владою.

Носієм виконавчої влади у масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється конституцією і законодавством. В Україні вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який очолює прем'єр-міністр. Систему виконавчої влади в Україні, крім Кабінету Міністрів, становлять центральні органи виконавчої влади - міністерства, державні комітети, інші відомства, місцеві (обласні і районні) державні адміністрації.

Виконавча влада здійснюється головним чином через державне управління і ґрунтується на ієрархічних відносинах, підпорядкованості. Виконавча влада, будучи відповідальною перед законодавчою владою, підзвітною і підконтрольною їй, не вичерпується одним тільки "виконанням законів". Вона також покликана відпрацьовувати шляхи і способи реалізації законів та інших законодавчих актів, займатися поточним управлінням, видавати з усіх питань своєї компетенції нормативно-правові акти (постанови та ін.), що мають підзаконний характер. Таке підзаконне регулювання суспільних відносин є розпорядчою діяльністю уряду.

Основні функції органів виконавчої влади:

- виконавча - безпосереднє виконання нормативних приписів правових актів, прийнятих органами законодавчої влади.;

- розпорядча - здійснення управління шляхом видання підзаконних (управлінських) актів і виконання організаційних дій (відповідних розпоряджень)

Оскільки на виконавчу владу покладена найбільша частина загальнодержавних функцій, вона діє безперервно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої і судової влади), спирається на людські, матеріальні та інші ресурси. В Україні її здійснюють чиновники структурних ланок трьох організаційно-правових рівнів - вищого (уряду), центрального (міністерств, інших відомств), місцевого (Радою Міністрів АР Крим, місцевими державними адміністраціями - областей і районів, міст Києва і Севастополя).

Стаття 116. Кабінет Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, наук…

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

6) розробляє проект закону про Державний бюджет України

Стаття 118. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України. Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Стаття 119. Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

3. Загальна характеристика судової влади в Україні

Судова влада - незалежна галузь (гілка) державної влади, що володіє виключним правом здійснювати правосуддя, ухвалювати рішення у процесі судочинства та доводити їх до виконання.

Основні функції судової влади:

охоронна (профілактична) - охорона прав і свобод людини, винесення окремих ухвал щодо виявлення судом порушень прав громадян;

контрольна - стримування інших галузей влади в межах права за допомогою судового контролю;

захисна - захист прав і свобод людини у разі їх порушення, відновлення порушених прав, притягнення правопорушників до юридичної відповідальності;

конституційного нагляду - нагляд за додержанням конституційної законності, тобто за відповідністю Конституції нормативних актів держави (Конституційний Суд),

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Стаття 125. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Стаття 126. Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:

1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

2) досягнення суддею шістдесяти п'яти років;

3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

4) порушення суддею вимог щодо несумісності;

5) порушення суддею присяги;

Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Система судів в Україні:

1. місцеві загальні суди;( міські, районні, міськрайонні, районні в містах, міст Києва та Севастополя);

2. Апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя

3. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ;

4. Верховний Суд України.

5. Конституційний Суд України

21. Права, свободи та обов'язки громадян відповідно до Конституції України

Права людини - це її можливість діяти певним чином для того, щоб забезпечити своє нормальне існування, розвиток і задоволення власних потреб.

Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Стаття 22. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Конституційні права і свободи людини і громадянина можна умовно поділити на три групи:

1. Особисті права і свободи людини (громадянські, природні) безпосередньо пов'язані з сутністю людини, як фізичної особи:

- право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конституції України);

- невід'ємне право на життя (ст. 27);

- право на повагу до гідності (ст. 28);

- право на свободу та особисту недоторканість, недоторк. житла(ст. 29);

- право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32);

- право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34);

- право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

2. Політичні права і свободи громадянина України пов'язані з взаємовідносинами особи і держави, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і політичних партій та інших політичних інститутів держави і суспільства:

- право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36);

- право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському і місцевому референдумах (ст. 38);

- право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38);

- право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39);

3. Економічні, культурні, соціальні, екологічні та сімейні права людини:

- право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатом своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

- право кожного на підприємницьку діяльність (ст. 42);

- право на працю (ст. 43);

- право працюючих на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів (ст. 44);

- право працюючих на відпочинок (ст. 45);

- право кожного на житло (ст. 47);

- право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49);

- право пов'язане з забезпеченням вільної згоди на шлюб, охороною материнства і батьківства, дитини і сім'ї (ст. 51-52);

- право кожного на освіту (ст. 53);

Держава зобов'язана забезпечити реалізацію і захист прав і свобод людини і громадянина. Іноземці і особи без громадянства мають такі самі права, свободи і обов'язки, як і громадяни України, за виключенням окремих, які згідно законодавства можуть належати лише громадянам.

Свобода людини є вихідним поняттям проблеми прав людини-громадянина. Вона характеризується ознаками:

- всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах;

- людина має право робити все, що прямо не заборонено діючим законодавством;

- всі люди рівні в правових можливостях, правовому сприянні і правовій охороні;

- свобода людини - об'єктивна реальність, вона виходить за межі врегульовані правом, так як на неї впливають і інші соціальні норми (моралі, етики, релігійні норми та інші).

Конституційні обов'язки - це закріплені в нормах Конституції міри належної поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин.

До обов'язків людини в Україні належать:

1) обов'язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України.

2) обов'язок не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей

3) відповідно до Конституції України кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

4) обов'язок отримати повну загальну середню освіту, який випливає з Конституції України. Ухилення батьків або осіб, що їх замінюють, від обов'язку забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей тягне відповідальність, передбачену законодавством України;

5) обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки

6) обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом

7) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів

22. Загальні засади Конституції України

Конституція України - це політико - правовий документ, в якому знаходять свій офіційний вираз і закріплення базові устої суспільного і державного устрою, належність державної влади, права та свободи людини і громадянина, адміністративно - територіальний устрій, принципи здійснення повновладдя народу України.

Конституція України як Основний Закон держави займає центральне місце у системі законодавства. Вона є основним джерелом права України. Розділ перший є провідним у структурі Конституції, набуває особливого значення для самої Конституції і для всієї системи законодавства нашої держави.

За Конституцією Україна визнається суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, пра-вовою, унітарною державою. В ньому закріплений принцип правової держави - визнання верховенства права.

Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека за Конституцією є найвищою соціальною цінністю. На конституційному рівні закріплено найважливіший принцип державного буття: підпорядкування діяльності держави утвердженню і забезпеченню прав і свобод людини. Держава зобов'язується визнавати, дотримувати і захищати основні права та свободи людини. У ст. 19 встановлюється, що правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Основною засадою суспільного життя визнана його багатоманітність - політична, економічна та ідеологічна. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів, право власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки і визначає об'єкти права власності Українського народу (землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси…). Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. Право приватної власності є непорушним (ст. 41).

...