Основи політології

Надзвичайно важливим у Конституції є положення про те, що держава зобов'язується сприяти розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин України.

23. Конституційний статус Президента України

Конституційно-правовий статус Президента України за Конституцією України від 1996 року визначається як глава держави і глава виконавчої влади. Інститут Президента України належить до виконавчої гілки влади. Конституція України визначила правовий статус Президента України як глави держави, який виступає від її імені. Досить важливими є повноваження Президента України як глави держави - виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод громадян України.

Президент України - це загальнодержавний, представницький, виборний, одноособовий, постійно діючий орган державної влади, який визнається главою держави.

Ознаки інституту Президента України:

загальнодержавність означає, що його компетенція поширюється на всю територію України;

представницькість означає, що він офіційно уповноважений представляти інтереси України;

виборність вказує на те, що зайняти пост Президента України можна виключно на підставі прямих, загальних, рівних виборів шляхом таємного голосування;

одноособовість означає, що інститут Президента України представлений однією особою, яка наділена державно-владними повноваженнями, тобто правом приймати нормативно-правові акти;

постійна дія означає, що він виконує свої повноваження на постійній основі, тобто отримує матеріальну винагороду за здійснення наданих йому Конституцією та законами України повноважень.

24. Цивільне право України: поняття і предмет правового регулювання

Цивільне право -- це одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних та юридичних осіб і держави в цілому.

Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом та методом правового регулювання.

Предмет цивільного права складають правові відносини, які регулюються цивільно-правовими нормами. Зокрема, це майнові відносини та особисті немайнові відносини.

Майновими відносинами є правові відносини, які пов'язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядження майном. При цьому вони зумовлені використанням товарно-грошової форми.

Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають у зв'язку із здійсненням нею своїх особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я та авторство), які поділяються на дві групи: особисті права, пов'язані з майновими (наприклад, права авторів на результати інтелектуальної праці в галузі науки, літератури, мистецтва тощо); особисті права, не пов'язані з майновими (наприклад, права особи на честь, гідність).

25. Суб'єкти цивільного права

Суб'єктами цивільного права є фізичні та юридичні особи. Фізичною особою є кожна окрема людина. Фізична особа має індивідуальні природні властивості і громадянські характеристики. Так, визнання почерку однією з основних властивостей індивідуальності зумовило потребу підпису договорів та інших угод.

До громадських характеристик людини слід віднести її ім'я, громадянство, соціальний стан, володіння мовами тощо. Сукупність цих характеристик дає можливість називати людину громадянином.

Таким чином, можна сказати, що кожний громадянин наділений природними властивостями і громадськими характеристиками, які обумовлюють можливість його участі в цивільних правовідносинах у ролі суб'єкта цих відносин (фізичної особи).

Крім фізичних осіб до суб'єктів цивільних прав відносяться також юридичні особи. Необхідність «уособлення» організацій можна пояснити виникненням об'єднань громадян для всебічного задоволення своїх майнових та особистих немайнових інтересів.

Слід підкреслити, що назва «юридична особа» перш за все свідчить про те, що цей суб'єкт цивільних правовідносин не є громадянином (фізичною особою), а тому має деякі особливі права.

26. Фізична особа. Поняття правоздатності, дієздатності та деліктоздатності

До індивідуальних суб'єктів правовідносин відносять фізичних осіб, тобто громадян (індивідів), які мають громадянство певної країни; іноземних громадян; осіб без громадянства (апатридів); громадян двох або більше держав (біпатридів).

Правосуб'єктність фізичних осіб -- здатність бути учасниками правовідносин.

Правоздатність у фізичних осіб виникає з моменту народження особи та припиняється з її смертю. Правоздатність -- постійний громадський стан особи, здатність володіти правами.

Вік, психічний та фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Вона є однаковою для всіх фізичних осіб, незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, віросповідання та ін.

Дієздатність на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану та інших особистих якостей людини, які з'являються у неї в процесі розумового, фізичного та соціального розвитку.

У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності:

* повна дієздатність -- настає з моменту повноліття, тобто з 18 років;

* неповна дієздатність -- з 14 до 18 років. Законодавством передбачено можливість надання неповнолітній особі повної дієздатності, якщо вона: 1) зареєструвала шлюб; 2) записана матір'ю або батьком дитини; 3) досягла 16 років і працює за трудовим договором або займається підприємницькою діяльністю;

* часткова дієздатність -- до 14 років;

* обмежена дієздатність, що означає:

-- обмеження прав і свобод людини і громадянина законом передбачене тією чи іншого мірою, якою це необхідно для захисту основ конституційного устрою, моральності, здоров'я. Над фізичною особою, дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування;

-- обмеження дієздатності можливе за рішенням суду, якщо особа зловживає спиртними напоями чи наркотичними засобами і тим ставить себе чи свою сім'ю у скрутне матеріальне становище;

-- суд може обмежити дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

* абсолютна недієздатність -- фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Над недієздатною особою встановлюється опіка. Така особа не має права вчиняти будь-якого правочину.

Деліктоздатність -- це передбачена нормами права здатність нести відповідальність за скоєне правопорушення. У деяких випадках деліктоздатними визнаються особи, які ще не досягли повної дієздатності.

27. Правові наслідки обмеження дієздатності та визнання особи недієздатною

Над обмеженою у дієздатності фізичною особою встановлюється піклування, і вона самостійно може вчиняти лише дрібні побутові правочини.

Вчинення правочинів щодо розпорядження майном та інших, що виходять за межі дрібних побутових, можливо лише за згодою піклувальника. Відмова останнього дати згоду на вчинення таких правочинів може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органів опіки та піклування або до суду.

Що ж стосується заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів вказаної особи, то одержання та розпорядження ними здійснюється піклувальником.

Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи визначається ЦПК(Цивільний процесуальний кодекс). У рішенні суду про обмеження у дієздатності не вказується строк такого обмеження. У разі одужання фізичної особи, цивільна дієздатність котрої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій, та (або) у разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність.

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК).

Таким чином, психічний розлад може бути підставою як для обмеження у дієздатності, про що вже йшлося, так і для визнання фізичної особи недієздатною. Правове значення для цього має характер психічного розладу. Саме виходячи із зазначеного, суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу (ст. 239 ЦПК).

Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога заявлена недобросовісно, без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування (ч. З ст. 39 ЦК).

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

28. Поняття та ознаки юридичних осіб

Згідно зі ст. 80 ЦК юридична особа - організація, створена шляхом об'єднання осіб та/або майна, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, тобто може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести цивільні обов'язки, бути позивачем та відповідачем у суді.

Виділяють такі ознаки юридичної особи, що є невід'ємними і сукупними її властивостями:

1. Реєстрація відповідно до вимог чинного законодавства, що полягає у легалізації того чи іншого виду юридичної особи з боку державних органів, які здійснюють державну реєстрацію. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Тільки з моменту державної реєстрації організація набуває статусу юридичної особи і може бути суб'єктом цивільних та інших відносин.

2. Наділення цивільною правоздатністю і дієздатністю. Юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (наприклад, право на приватне життя).

3. Наявність можливості виступати позивачем і відповідачем у суді надає право захищати свої права та відповідати за взяті на себе зобов'язання.

4. Принцип самостійної цивільно-правової відповідальності юридичної особи полягає у тому, що організація обов'язково повинна нести самостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах закріпленого за нею майна, якщо інше не встановлено законом.

29. Поняття та види господарських товариств

Господарське товариство - це підприємство, установа або організація, створені на засадах угоди юридичними та фізичними особами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Господарські товариства є юридичними особами і можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не суперечить законодавству України.

Розрізняють такі види господарських товариств:

- товариства з обмеженою відповідальністю;

- товариства з додатковою відповідальністю;

- повні товариства;

- командитні товариства;

- акціонерні товариства.

30. Об'єкти цивільного права: речі, майно

Під об'єктом цивільних правовідносин розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини та процес створення цих благ.

Річ як об'єкт цивільних правовідносин -- це предмет матеріального світу в своєму природному стані або ж такий, що створено в результаті людської діяльності, задовольняє певні потреби суб'єктів цивільних правовідносин і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Майном як особливим об'єктом законодавство визначає окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Термін «майно» вживається у цивільному праві для термінологічного визначення як окремих речей, так і їх сукупності. Майном найчастіше визначається сукупність всіх матеріальних цінностей відповідного суб'єкта, враховуючи речі, гроші, цінні папери, а також майнові права та обов'язки. Про майно йдеться у нормах, що визначають об'єкти права власності, спадкову масу, предмет договорів дарування, майнового найму тощо.

31. Поняття та види речей

Річ як об'єкт цивільних правовідносин -- це предмет матеріального світу в своєму природному стані або ж такий, що створено в результаті людської діяльності, задовольняє певні потреби суб'єктів цивільних правовідносин і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Речі можна класифікувати залежно від різних ознак.

1) Залежно від оборотоздатності:

* речі, які вилучено з цивільного обороту, тобто речі, які не можуть переходити у приватну власність фізичних та юридичних осіб, наприклад, зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка,;

* речі, які обмежено в цивільному обороті, тобто речі, які можуть перебувати у власності фізичних осіб лише за умови дотримання спеціального порядку їх набуття, наприклад, вогнепальна гладкоствольна мисливська зброя,;

* речі, які перебувають у вільному цивільному обороті, тобто речі, які не вилучено з цивільного обороту та речі, які не обмежено в цивільному обороті.

2) Залежно від можливості переміщення у просторі:

* нерухомі речі, до яких належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці,

* рухомі речі, до яких слід відносити речі, що можна вільно переміщувати у просторі.

3) За способами індивідуалізації:

* індивідуально-визначені речі, тобто ті, що наділені тільки їм властивими ознаками, що вирізняють їх з-поміж інших однорідних речей, наприклад, картина К. Малєвіча "Чорний квадрат";

* родові речі, тобто ті, що визначаються родовими ознаками, властивими усім речам того самого роду, та вимірюються числом, вагою, мірою, наприклад, 2 кілограми цукру, 3 мішки муки тощо.

4) Залежно від можливості поділу речі:

* подільні речі, тобто ті, які можна поділити без втрати їх цільового призначення;

* неподільні речі, тобто ті, які не можна поділити без втрати її цільового призначення, наприклад, автомобіль, будинок.

32. Поняття та види правочинів

Правочин - це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна в оренду, надання послуг тощо).

Види правочинів

1. За формою укладення:

· усні;

· прості письмові;

· письмові нотаріальні.

2. За кількістю сторін:

· односторонні (створюють обов'язки, як правило, лише для особи, яка вчинила; для інших осіб - у випадках встановлених законом (заповіт) або за домовленістю з цими особами);

· двосторонні (різноманітні договори);

· багатосторонні (погоджена дія трьох або більше сторін).

3. За наявністю або відсутністю майнового еквіваленту:

· оплатні (купівля-продаж, поставка, майновий найм, підряд);

· безоплатні (дарування, безоплатне користування майном).

Залежно від наявності строку:

· - строкові - правочини, в яких визначено момент виникнення у його сторін прав та обов'язків, тривалість їхнього існування, момент припинення тощо;

· - безстрокові правочини - терміни та строки не застерігаються, такий правочин негайно набирає чинності і припиняється за вимогою однієї сторони.



33. Загальні вимоги до дійсності правочинів

Правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для його чинності. До вказаних умов можна віднести: законність змісту правочину; здатність суб'єктів правочину на його вчинення; вільне волевиявлення учасника правочину та його відповідність внутрішній волі; відповідність форми вчинення правочину вимогам закону.

Законність змісту правочину. Згідно із законом правочин є чинним, якщо він не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам громадянського суспільства.

Здатність суб'єкта правочину на його вчинення. Для вчинення правочину особа, яка його вчиняє, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Так, наприклад, фізичні особи, які мають повну цивільну дієздатність, мають право вчиняти будь-які правочини. На відміну від них, неповнолітні особи віком від 14 до 18 років мають право самостійно вчиняти лише правочини, що прямо визначені законом. Вчинення інших правочинів може здійснюватися неповнолітніми лише за згодою їхніх батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Правочини від імені малолітніх, тобто фізичних осіб, яким не виповнилося 14 років, можуть вчинятися лише їхніми законними представниками: батьками, усиновителями або опікунами, за винятком правочинів, передбачених законом.

Вільне волевиявлення учасників правочину та його відповідність внутрішній волі. Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для його вчинення необхідна не тільки воля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Формування волевиявлення має бути вільним від чинників, що могли б викривити уяву особи про зміст правочину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля).

Відповідність форми вчинення правочину вимогам закону. Формою вчинення правочину є спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Сторони правочину мають право обирати його форму, якщо інше не встановлено законом.

34. Правові наслідки недійсних правочинів. Види недійсних правочинів

Наслідки недійсності правочину залежать від того, чи було його виконано. Якщо сторони не приступили до виконання правочину, то він і не підлягає виконанню, тобто жодна зі сторін не вправі вимагати його виконання. Якщо ж правочин вже виконано повністю або частково (передано майно, сплачені кошти), то наслідки є такими:

1) повернення кожною зі сторін недійсного правочину другій стороні у натурі всього, що вона одержала на його виконання. Загальноприйнятим терміном цього наслідку є реституція, тобто поновлення сторін у первісному стані, в якому вони перебували до вчинення правочину. Часто вживають термін "двостороння реституція", що підкреслює те, що обидві сторони повертають одержане ними за недійсним правочином одна одній;

2) за неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі - відшкодування вартості того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

3) відшкодування збитків, завданих стороні правочину або третій особі, вчиненням недійсного правочину;

4) відшкодування моральної шкоди стороні недійсного правочину або третій особі;

Всі види недійсні правочини поділені на дві великі групи:

А) нікчемні чи абсолютно недійсні що прямо визначені законом і їх недійсність не залежить від розсуду і волевиявлення їх сторін. Вони вважаються недійсними з моменту їх укладання, не залежно від бажання сторін, пред'явлення позиву або рішення суду - „мертвонароджені правочини”. Тож сторони та треті особи не повинні отримувати рішення суду, щоб застосувати наслідки визнання правочину недійсним.

Б) заперечні чи відносно недійсні -правочини, що вважаються недійсними якщо вони за заявою зацікавлених осіб визнані такими судом. До заперечних відносяться правочини:

1. з малолітніми особами в межах їх цивільної дієздатності;

2. з неповнолітніми особами, за межами її цивільної дієздатності;

3. з особами обмеженими в дієздатності, за межами її цивільної дієздатності;

4. з дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;

5. позаліцензійні правочини юридичних осіб;

6. правочини, вчинені внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною під впливом тяжкої обставини.

35. Поняття та зміст права власності

Право власності - є право особи на річ (майно), яке вона реалізує відповідно до закону за своєї волі незалежно від будь-яких третіх осіб. Тобто зміст права власності розкривається через сукупність виключних повноважень власника:

- право володіння;

- право користування;

- право розпорядження;

- право отримувати прибутки;

- право захисту.

Право володіння -- це один з елементів права власності, який означає можливість юридичного панування над річчю.

Право користування -- істотна частина права власності, суть якої полягає в тому, що власник використовує свою річ для власних потреб, тобто він використовує корисні фізичні і духовні якості речі.

Право розпорядження (право зловживання) вступає в силу, коли власник змінює правову долю речі. Власник має право розпоряджатися річчю на власний розсуд.

У сукупності всі три правомочності (відома тріада) становлять зміст права власності.

Право власності -- це виключне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами.

36. Загальні положення про спадкування

Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Воно здійснюється за заповітом або за законом.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Не входять до складу спадщини права та обов'язки" що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця (наприклад, особисті немайнові права).

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом також можуть бути юридичні особи та інші суб'єкти цивільних правовідносин.

37. Спадкування за заповітом

Після смерті громадянина його майнові права та обов'язки, а також деякі немайнові права переходять до інших осіб. Такий перехід майна померлого до іншої особи або до інших осіб називається спадкуванням.

Умови та порядок спадкування регламентуються рядом цивільно-правових норм, що в своїй сукупності складають окремий цивільно-правовий інститут -- спадкове право.

Виходячи з вищесказаного, спадкове право -- це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок переходу майна померлого до іншої особи чи до інших осіб.

Норми, що регламентують умови та порядок спадкування, містяться в Цивільному кодексі України (книга 6, ст. 1216-1308). Окремі норми спадкового права ми знаходимо їв інших розділах ЦК України, а також у нормативних актах, які регулюють діяльність державних нотаріальних контор.

Конституція України передбачає право спадкування власності громадян. Спадкове право забезпечує родині померлого можливість зберегти та використати його майно, заощадження, чим сприяє підвищенню матеріального добробуту родини померлого, зміцненню власності громадян.

Спадкове право «надає можливість кожному громадянинові розпорядитися своїм майном на випадок смерті, визначивши в заповіті його долю. Отже, воно безпосередньо спрямоване на захист особистих інтересів громадян, адже багатьом не байдуже, до кого перейде належне їм майно після їх смерті.

Водночас спадкове право всіляко захищає інтереси членів сім'ї померлого (особливо неповнолітніх та непрацездатних членів), сприяючи цим зміцненню сім'ї.

38. Спадкування за законом

При спадкуванні за законом до спадкування закликаються особи, яких законодавець називає як спадкоємців. Тобто в цьому разі спадкове майно розподіляється між особами, які названі в числі спадкоємців у відповідних статтях Цивільного кодексу України. Таких осіб називають законними спадкоємцями, або колом спадкоємців за законом.

Спадкування за законом має місце коли:

- заповіт не складено або він визнаний недійсним повністю чи частково;

- за заповітом визначена доля частини майна;

- спадкоємці за заповітом відмовилися від прийняття спадщини, не прийняли спадщину або померли раніше спадкодавця;

- спадкоємці за заповітом усунуті від спадщини як негідні;

- відсутня умова набуття спадщини спадкоємцями за заповітом, якщо заповіт був складений з умовою.

Спадкоємці за законом за Цивільним кодексом України поділяються на такі черги.

До 1 черги належать:* діти спадкодавця (у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті);* той з подружжя, який пережив спадкодавця;* батьки спадкодавця.

До 2 черги належать:* повнорідні і неповнорідні брати та сестри спадкодавця;

* дід і баба, як з боку батька, так і з боку матері спадкодавця.

До 3 черги належать:* рідні дядько та тітка спадкодавця.

До 4 черги належать:* особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

До 5 черги належать:* інші родичі спадкоємця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначають за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

У шосту чергу право на спадкування за законом одержують і утриманці, які не були членами його сім'ї (але не менш як п'ять років одержували від нього матеріальну допомогу, що була для утриманця єдиним або основним джерелом засобів для існування).

39. Загальні засади господарського права

40. Поняття та принципи підприємницької діяльності

Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (Ст. 42 ГКУ).

Підприємницька діяльність здійснюється відповідно до загальних принципів господарювання в Україні та спеціальних принципів підприємництва. Загальними принципами господарювання є:

- забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

- свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

- вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

- обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві;

- екологічний захист населення, захист прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

- захист національного товаровиробника;

- заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

41. Поняття, утворення та припинення суб'єкта господарювання

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і відповідальні за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

До суб'єктів господарювання належать:

* господарські організації -- юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГКУ, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані у встановленому законом порядку;

* громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

* філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Утворення суб'єкта господарювання

1. Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян.

2. Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.

3. Суб'єкт господарювання може створюватися та діяти на підставі модельного статуту затвердженого Кабінетом Міністрів України, що після його прийняття учасниками стає установчим документом.

Припинення діяльності суб'єкта господарювання

1. Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів.

2. У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.

3. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання.

6. Суб'єкт господарювання ліквідується:

за ініціативою осіб, зазначених у частині першій цієї статті;

у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

42. Поняття та види підприємств в Україні

Підприємство -- це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади чи органом місцевого самоврядування або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, встановленому Господарським кодексом та іншими актами законодавства (ч. 1 ст. 62 Господарського кодексу України).

Види підприємств

I. Залежно від мети створення підприємства поділяють на:

1) комерційні підприємства, які створюються для здійснення підприємництва;

2) некомерційні підприємства, які створюються для некомерційної господарської діяльності.

Залежно від суб'єкта права власності, який виступив засновником підприємства, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

1) приватне підприємство, що діє на основі приватної власності фізичних осіб чи суб'єкта підприємництва -- юридичної особи;

2) підприємство колективної власності;

3) комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

4) державне підприємство, що діє на основі державної власності;

5) змішане підприємство, засноване на змішаній власності (на базі об'єднання майна різних власників).

III. Залежно від розміру частки іноземного інвестора в статутному капіталі (фонді) підприємств вони можуть бути поділені на:

1) національні підприємства, в яких взагалі немає частки іноземного інвестора або ж вона становить менше 10 відсотків;

2) підприємства з іноземними інвестиціями, якщо в статутному капіталі (фонді) підприємств іноземна інвестиція становить не менш як 10 відсотків;

3) іноземні підприємства, в статутному капіталі (фонді) яких іноземна інвестиція становить 100 відсотків.

43. Поняття та види акціонерних товариств

У сучасній Україні відповідно до ст. 1 Закону України «Про господарські товариства» акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.

Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми.

Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства.

До акціонерних товариств належать:

· відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах;

· закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесенням змін до статуту товариства.

44. Поняття товариство з обмеженою(додатковою) відповідальністю

Товариство з обмеженою відповідальністю - це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім своїм майном; учасники, які повністю сплатили свої внески, несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості своїх внесків.

Основні риси:

різновид господарського товариства - об'єднання капіталів;

спеціальне регулювання: ГК України (ч. З ст. 80), ЦК України (статті 140-150), Закон "Про господарські товариства" (статті 50-64);

наявність статусу юридичної особи;

установчий документ - статут;

Товариство з обмеженою відповідальністю (TOB) - це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених статутом товариства розмірів, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім своїм майном; учасники, які повністю сплатили свої внески, несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю , товариства, у межах вартості свої внесків

Характерні ознаки

Спеціальне регулювання: ГК України (ч. З ст. 80), ЦК України (статті 140-150), Закон "Про господарські товариства" (статті 50-64)

Різновид господарського товариства, що належить до об'єднань капіталів

Засновники TOB фізичні та юридичні особи з відповідним обсягом загальної право суб'єктності, якщо закон не вимагає спеціальної; можливість обмеження законом (ч. 1 ст. 141 ЦК) та статутом TOB максимальної кількості учасників TOB.

Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) - це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім власним майном, а у разі його недостатності - також майном учасників у визначеному статутом товариства кратному розмірі до вкладу кожного з них.

Основні риси:

різновид господарського товариства, що належить до об'єднань капіталів;

спеціальне регулювання: ГК України (ч. 4 ст. 80), ЦК України (ст. 151), Закон "Про господарські товариства" (ст. 65), Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. "Про довірчі товариства";

мінімальний розмір статутного фонду - сума, еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам за ставкою, що діє на момент створення товариства (крім довірчих товариств, вимоги до розміру майнової бази яких встановлюється вищезгаданим Декретом);

поділ статутного фонду на частки, розмір яких визначається статутом товариства і може бути будь-яким (рівним або різним);

наявність системи органів управління: збори учасників - вищий орган, дирекція (колегіальний) або директор (одноособовий) - виконавчий орган, ревізійна комісія - контрольний орган;

45. Установчі документи господарських товариств:статут та засновницький договір

1. Установчим документом повного товариства і командитного товариства є засновницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут.

2. Установчі документи господарського товариства повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань.

3. Статут акціонерного товариства, крім зазначених відомостей, повинен містити також відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій.

4. Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім відомостей, зазначених у частині другій цієї статті, повинен містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

5. Засновницький договір повного товариства і командитного товариства, крім відомостей, зазначених вище, повинен визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Стосовно вкладників командитного товариства в засновницькому договорі вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства та розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

46. Майно суб'єктів господарювання. Поняття статутного капіталу

Згідно зі ст. 139 ГК майном визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Утім таке визначення є неповним. Насамперед відповідно до ст. 190 ЦК, майном як особливим об'єктом вважається як окрема річ, сукупність речей, так і майнові права та обов'язки. Варто наголосити, що майнові права і обов'язки також відображені у балансі суб'єкта господарювання.

Тому майно можна класифікувати як; 1) рухоме і нерухоме майно (ст. 181 ЦК); 2) залежно від використання/невикористання в безпосередній виробничій діяльності; 3) за оборотоздатністю: майно, вилучене з обороту, обмежене в обороті та таке, що перебуває у вільному обороті (ст. 178 ЦК); 4) матеріальні і нематеріальні активи.

У статті 139 ГК наведена класифікація майнових цінностей залежно від економічної форми, якої вони набувають у процесі здійснення господарської діяльності, а саме: основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари.

Статутний капітал - зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, які є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства.

Формування статутного капіталу за рахунок внесків засновників (учасників) фіксується в засновницьких документах підприємства. Сума статутного капіталу, а також рішення про його збільшення або зменшення обов'язково реєструється в Державному реєстрі господарських одиниць. Сума статутного капіталу за балансом підприємства та сума, зареєстрована в Державному реєстрі, повинні бути тотожними.

47. Кримінальне право України: поняття та предмет

Поняття "кримінальне право" як правило в теорії розглядається в чотирьох його значеннях:

1) кримінальне право як галузь законодавства, що знаходить свій вияв у єдиному законодавчому акті - Кримінальному кодексі України;

2) кримінальне право як галузь юридичної науки;

3) кримінальне право як галузь права;

4) навчальна дисципліна про теоретичні засади кримінального закону

Кримінальне право як галузь законодавства - це сукупність кримінально-правових норм, сформульованих і прийнятих, як правило, парламентом України у вигляді законів, які визначають підстави і принципи кримінальної відповідальності, а також які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили.

Предметом правового регулювання кримінального права як галузі законодавства є відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відповідного покарання за його вчинення.

Розкриваючи сутність предмета кримінально-правового регулювання, можна виділити дві основні сфери людського буття, в яких активно функціонують норми кримінального права:

1) сфера правомірної поведінки громадян при заподіянні шкоди за наявності обставин, які виключають злочинність діяння (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання особи, що вчинила злочин та ін.);

2) злочинна поведінка.

48. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі,за колом осіб

Ч.2 ст.4 ККУ злочинність і караність діяння визначається законом про крим. відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Незалежно від часу притягнення особи до КВ, до останньої застосовуються закон часу вчинення злочину. Закон про КВ набирає чинності у наступних випадках: 1.через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення;2.з часу передбач. у самому законі.3.з дня офіційного оприлюднення. Момент припинення дії крим. закону вважається:1.прийняття закону нового, в якому зазначається про припинення дії попереднього.2.прийняття нового закону який по-новому регулює певні суспільні відносини, та автоматично відміняючий попердній.3.закінчення строку дії самого закону, який був прийнятий на певний час для врегулювання окремих відносин. Часом вчинення злочину визначається час вчинення особою передбаченої законом про КВ дії або бездіяльності(ч.3 ст.4 ККУ)особливості вчин. окремих злочинів полягають у тому, що між СНД та СНН може існувати значний проміжок часу, внаслідок якого діяння та наслідки підпадають під дію різних нормативно-правових актів.

Ч.1 ст.6 ККУ особи(гр-ни Укр.,іноземці,особи без гр-ва), які вчинили злочин на території України підлягають КВ за ККУ. Злочин виз-ся вчиненим на терит. Укр., якщо його було почато,продовжено,припинення на терит. Укр. Поняття території виз-ся на підставі норм держ.і міжнародного права,ЗУ «про держ. кордон». Поняття «територія Укр.» охоплює: суша, море,річки,надра землі в межах кордону Укр., а також повітряний простір над сушею і водним простором;військові кораблі приписані до портів на території Укр., що перебувають під прапором Укр., невійськові судна приписані до портів на терит. Укр.; інозем. військ. судна, що перебувають на терит. моря чи порту укр.;військ. повітр. судна укр. приписані до аеропортів укр. І під прапором укр. Виключення із територіального принципу чинності крим. закону складає дипломатичний імунітет, який буває:повний(передбачає виключення юрисдикції держави за будь-які злочинні дії, вчинені такою особою);обмежений імунітет(звільняє особу від юрисдикції держави перебування тільки під час виконання своїх службових обов'язків).

49. Поняття,ознаки та види злочинів

Злочином є суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Класифікація злочинів

1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.

3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

1. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу. 2. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

1. Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод. 2. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності.

3. Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.

П'ять обов'язкових його ознак: 1) злочином є тільки діяння (дія або бездіяльність); 2) ця дія може бути вчинена суб'єктом злочину; 3) вона повинна бути винною; 4) зазначена дія має бути суспільно небезпечною; 5) відповідна дія повинна бути передбачена чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов'язковою ознакою злочину є також кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність злочину.



50. Суб'єкт злочину

У нормах кримінального закону термін «суб'єкт злочину» не вживається. У багатьох статтях КК вживаються ширші за змістом терміни: «особа, яка вчинила злочин», «особа, винна у вчиненні злочину», «особа, яка засуджується», «особа, яка засуджена» тощо.

Суб'єктом злочину вважається фізична особа (людина), яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння і спроможна понести за це кримінальну відповідальність.

Тому фізична особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності за наявності таких ознак:

1)досягнення до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку;

2)осудності.

В окремих нормах Особливої частини КК передбачається кримінальна відповідальність особи, яка, крім зазначених, наділена ще і додатковими ознаками, зокрема, такими, як громадянство, посадове становище, або виконує професійні чи спеціальні функції.

Кримінальний закон передбачає відповідальність за вчинений злочин лише фізичної особи. У ст. 18 КК прямо зазначено, що «кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло шістнадцять років». Цей вік прийнято називати загальним віком, по досягненні якого особа може підлягати кримінальній відповідальності.

51. Обставини,що виключають злочинність діяння

У КК поняття «обставини, що виключають злочинність діяння» не розкривається. Обставини, що виключають злочинність діяння - це передбачене в КК право особи на певну суспільно корисну поведінку шляхом заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним відносинам (інтересам). У КК названо такі обставини, що виключають злочинність діяння: необхідна оборона (ст. 36 КК), затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК), крайня необхідність (ст. 39 КК), фізичний або психічний примус (ст. 40 КК), виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК), діяння, пов'язане з ризиком (ст. 42 КК), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК).

Необхідна оборона -- це дії, учинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншоїо соби, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Затримання особи, що вчинила злочин. КК України в ч. 1 ст. 38 говорить, що не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

Крайня необхідність визначається в ч. 1 ст. 39 КК наступним чином. He є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Фізичний або психічний примус. Зміст цієї обставини викладено в ст. 40 КК: He є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

52. Звільнення від кримінальної відповідальності

Звільнення від кримінальної відповідальності - це наявність законних підстав та певних умов, які обумовлюють звільнення особи, яка вчинила злочин, від її обов'язку піддатися судовому осуду і перетерпіти покарання.

Закон передбачає чотири види звільнення від кримінальної відповідальності: 1) у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45), 2) у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46), 3) у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47), 4) у зв'язку зі зміною обстановки (ст. 48). Звільнення від кримінальної відповідальності здійснюється і на підставі акта амністії або помилування, але за своєю юридичною природою амністія і помилування є водночас і видами звільнення від покарання (ст. 86, ст. 87). Тому їх зміст буде розглянуто в главі XX.

Крім зазначених видів можливого звільнення від кримінальної відповідальності, закон передбачає за наявності певних підстав спеціальні види обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення деяких злочинів, що виписані в Особливій частині Кодексу, зокрема, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 307, ч. 3 ст. 369 КК.

...