Історія філософсько-політичних концепцій

Вступ

Відокремлення політичних відносин в окрему сферу суспільного життя є необхідним і закономірним. Починаючи розгляд теми, ми з'ясуємо місце політики в системі суспільних відносин, визначимо, в чому полягає різниця між поняттями політична, соціальна і економічна сфери суспільного життя. У цій темі ми розглянемо, виходячи із соціального характеру політики та її постійного впливу на суспільство, основні її функції (інтеграція різних верств населення, підтримання цілісності суспільної системи, стабільності порядку; управління і керівництво суспільними процесами, раціоналізація виникаючих протиріч, забезпечення цивілізованого діалогу громадян і держави; розробка цілей всього суспільства і колективних суб'єктів, які складають його, організація мас і мобілізація ресурсів на їх здійснення; примус в інтересах окремих верств населення або всього суспільства в цілому; соціалізація особистості (включення її у складний світ суспільних відносин); забезпечення послідовності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і самої людини). Полегшити відповідь на питання "Для чого існує політика?" покликана відповідна конкретизація напрямків її впливу на соціум та розгляд історії світової політичної думки.

Дидактичні цілі:

1. Навчальні: ознайомити здобувачів вищої освіти з сутністю політики та основними етапами розвитку політичної думки. Мислителі різних країн протягом всієї історії людської цивілізації замислювалися над проблемою політичного життя суспільства, намагались відповісти на одне з "вічних" питань - питання про найкращий державний устрій.

2. Розвиваючі: підвищити рівень політичної культури та розглянути усе розмаїття політичної думки людства.

3. Виховні: сприяти формуванню свідомої громадянської позиції.

1. Основні підходи до визначення сутності політики та її функції

3.1 Політичні теорії Стародавнього світу

Стародавні суспільства мають багато спільних рис, зумовлених схожими умовами культурно-історичного розвитку, рівнем розвитку економічних відносин, способами господарювання, панівними світоглядними уявленнями та цінностями. Оскільки політичні відносини відображають реальне життя суспільства та держави, то у політичних уявленнях відображаються соціальна практика та специфіка суспільного буття.

Політична думка тієї доби нерозривно пов'язана з особливостями суспільного устрою стародавніх держав - Давнього Єгипту, Вавилону, Індії, Китаю, Персії, міст-полісів Давньої Греції та різних форм держави Давнього Риму.

Традиційно визначається п'ять основних політичних концепцій, які створило людство за час свого існування (кожній з цих концепцій відповідає свій історичний період та етап розвитку людського суспільства), або точніше, в рамках яких розвивалася політична думка:

міфологічна;

філософсько-етична;

релігійна;

громадянська;

соціальна.

Творці та носії міфологічної концепції політики - народи Давнього Єгипту, Вавилону, Індії, Персії. У ІІІ-ІІ тис. до н. е. у дельтах великих рік (Нилу, Тигру, Євфрату, Інду, Хуанхе) виникають могутні держави - Єгипет, Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирія, Китай.

Необхідність постійної організації складного іригаційного господарства зумовила розвиток цих суспільств шляхом зміцнення влади та державної централізації, що привело до створення політичних структур деспотичного типу.

Ці структури мали такі основні особливості:

адміністративно-командне управління суспільством через міцний бюрократичний апарат;

поглинання державою власності та господарчих функцій низових одиниць;

централізований перерозподіл державою ресурсів.

Соціально-політичні уявлення давньосхідних суспільств мають переважно релігійно-міфологічний характер, який підкреслює Божественне виникнення існуючих відносин влади та порядку.

Міфологічна традиція схвалює існуючий порядок і є теоретичним виправданням його необхідності. Наприклад, у Давньому Єгипті рабовласницька ідеологія знайшла свій вираз у таких творах, як "Повчання гераклієпольського царя своєму сину", в яких стверджується необхідність зміцнення державної влади шляхом проведення політики, що поєднує суворість до одних і прихильність до інших. Ті, хто не кориться верховній владі, гідні фізичної розправи, стверджують "Повчання".

Політичні ідеї Давнього Вавилону яскраво передані у законах царя Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.), які є однією з найдавніших пам'яток права і законодавства. Зміцнення влади рабовласників і охорона інтересів службових людей - головна з ідей, викладених у цих законах.

Політична думка Давньої Індії відображувала релігійно-політичну ідеологію буддизму та брахманізму. Послідовники буддизму вважають, що світом править природний закон, а людські справи залежать від власних зусиль людей. Буддизм засновано на визнанні морально-духовної рівності людей. Для політичної думки Давньої Індії характерне поєднання ідеї твердої державної системи з релігійно-моральним індивідуалізмом. Саме у Давній Індії вдалося досить детально розробити концепцію людських обов'язків, однак правам людини приділялось значно менше уваги.

Певний відхід від ранніх міфологічних уявлень до релігійно-міфологічних відбувся у Давній Персії і пов'язаний з ім'ям Заратустри. Згідно з його вченням, у світі відбувається боротьба добра і зла і врешті-решт переможе добро. Держава повинна бути земним втіленням небесного царства, а монарх має захищати підданих від лиха, боротися зі злом у державі. Кастовий розподіл суспільства ґрунтується на вільному виборі кожним того чи іншого виду занять.

Справжні політичні теорії деспотичних держав, які мали раціоналістичний характер, були створені у рамках китайської суспільної думки. Давньокитайським філософам вдалося знайти основне джерело існування азіатського деспотизму - розподіл суспільства на тих, хто працює, і тих, хто керує. Головним питанням для китайських філософів була проблема ефективного управління суспільством. Вони запропонували кілька варіантів розв'язання цієї проблеми (конфуціанство та легізм, моізм і даосизм).

Конфуціанське подолання проблеми полягає у розробленні патріархально-патерналістської версії деспотичної держави.

Конфуцій (Кун Фу-цзи (551-479 рр. до н. е.) вважає, що найвищої ефективності управління державою можна досягти лише на принципах патріархально-кланової форми підлеглості - зі старшинством у родині.

Держава у Конфуція - це одна велика родина, в якій влада імператора - влада батька, а відносини правителів і підданих - родинні відносини.

Конфуцій пропонує будувати відносини у середині держави на засадах принципів доброчинності, які перебувають у системі "правил поведінки" - норм та ритуалів "Лі".

Політична концепція Конфуція розкривається через такі ідеї:

суворий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства, в сім'ї, в державі за принципом "правитель повинен бути правителем, підданий - підданим";

культ предків, мудрості, знання;

досягнення людьми рівня "благородного мужа", який є добрим і справедливим до народу, шанобливим до старших і вищих;

правління гідних, талановитих (мерітократія);

встановлення ідеальних відносин у сім'ї та державі відповідно принципу "чого не бажаєш собі, того не робиш іншим".

Конфуціанство (а з VI ст. н. е. - неоконфуціанство) було не тільки панівною ідеологією у Китаї, а й дістало розповсюдження в Японії, Кореї, В'єтнамі, у тому числі у вигляді певних різновидів цієї світової релігії.

Альтернативне розв'язання проблеми найкращого адміністрування запропонувала доктрина легізму, найбільш послідовно викладена Шан Яном (400-338 рр. до н. е.). Він поставив під сумнів практичну ефективність конфуціанських закликів до управління на засадах доброчесності й запропонував альтернативний варіант управління на засадах твердої системи адміністративних наказів - законів "Фа".

Шан Ян вважає, що основний фактор, що підриває засади суспільства, - це торгівці та ремісники, котрі перебувають поза системою безпосереднього бюрократичного контролю і збагачують себе, а не державу. Він убачає в цьому шлях до сильного народу і слабкої держави, а деспотизм може тривало існувати тільки при співвідношенні: "слабкий народ" - "сильна держава".

Слабким народом може бути лише контрольований народ, він повинен бути постійно заляканим і дисциплінованим. Основні методи побудови деспотичної держави - матеріальне стимулювання приватних власників, "зрівняння майна", тобто заохочення бідних до набуття власності, а багатих - до добровільної віддачі частини майна бідним; встановлення винагород та покарань тощо.

Однак реалізація ідей легізму прискорила крах династії Цинь у кінці IV ст. до н. е. Саме конфуціанство, а не легізм, стало офіціальною ідеологією Китайської імперії.

Окрім конфуціанства та легізму, в політичній думці Китаю треба вказати інші варіанти розв'язання проблеми стабілізації політичних структур:

1) ідеї моізму, проголошені Мо-цзи (479-400 рр. до н. е.), є певною альтернативою попереднім поглядам, їх сутність полягає у "казарменій" мінімізації споживання. Мо-цзи належить здогадка про договірне походження держави;

2) даосизм (від кит. "дао" - "шлях") - сутність якого полягає у відмові від штучних форм співжиття та поверненні до природної простоти й примітивізму. Держава повинна бути маленькою державою - селищем, а народ - неписьменним, що дозволить зробити головними методами державного управління "мудрість простоти", засновану не на знаннях, а на інтуїції.

Таким чином, основним досягненням китайської політичної думки було розроблення оригінальних методів політичного управління суспільством і їх утілення в дійсність.

Території, які утворюють Середземномор'я, також відзначилися унікальними політичними моделями. Античний варіант політичного розвитку, насамперед у Давній Греції, представлений розмаїттям форм правління. Еллада дала людству багату духовну спадщину, пронизану духом гуманізму, прагненням до розумної організації суспільного буття, яка втілена у відомих давньогрецьких полісах.

Античними мислителями була запропонована філософсько-етична концепція політики. Мислителі Давньої Греції та Давнього Риму, розробляючи філософію політики, трактували державу як найбільше втілення розуму. Розум для філософів того часу був не лише засобом для досягнення окремих благ, а й істинною метою. Мислителі цього періоду намагались створити модель держави, що уособлює розум.

Найвищого розвитку антична філософсько-політична думка досягла у вченнях давньогрецьких мислителів Платона й Арістотеля.

Платон (427-347 рр. до. н. е.) піддавав різкій критиці суспільний та державний устрій свого часу. Він пропонував збудувати таку державу, в якій пануватимуть мудрість, мужність, поміркованість і найвище благо - справедливість. Головними політологічними творами Платона є праці "Держава", "Закони", діалоги "Політик" та "Крітій".

Платон був захисником афінської рабовласницької аристократії, що видно з його проекту ідеального суспільного устрою, який він розробив у праці "Держава". Згідно з цим проектом, вільні громадяни повинні бути розподілені на правителів-філософів, стражів-воїнів та ремісників-виробників, а раби мали становити основну робочу силу.

Платон одним з перших звертається до характеристики політичних форм правління державою. Він уважає недосконалими формами тімократію (владу честолюбців), олігархію (владу небагатьох), демократію (владу народу), називаючи останню головним лихом політики.

Для Платона демократія - це влада посередності, яка неминуче призведе до тиранії більшості. Крім того, Платон попереджає, що демократії, звичайно, короткочасні й натовп дуже швидко поступається владою на користь тирану.

Платон вважає правильним типом держави - монархію, а найкращим державним устроєм - державу розуму, в якій поєднане все найкраще від олігархії і демократії, на чолі якої стоїть еліта, аристократія й філософи.

Головний принцип громадянського життя - справедливість. Вона полягає в тому, що кожен громадянин віддає перевагу тій справі, яка найбільш відповідає його натурі. Громадяни підкоряють свої індивідуальні інтереси суспільним. У суспільстві немає багатих і бідних. Мета ідеальної держави - забезпечити такі умови життя, в яких більшість громадян діє за принципами високої моральності. А найбільшою моральністю та мудрістю володіють філософи-правителі.

У філософії Платона знаходяться витоки устрою сучасних тоталітарних держав. У підданих нема нічого свого - усе загальне, проте й найвищий стан ніякими привілеями не користується.

Сучасна політологія розцінює платонівський проект держави як утопію. Платон тричі намагався реалізувати свій проект на практиці, але все більше переконувався у тому, що філософа-правителя знайти неможливо. Подальший розвиток політична думка античності набуває у творах учня Платона - Арістотеля (384-322 рр. до н. е.), погляди якого висловлювали інтереси середнього прошарку класу рабовласників.

Як і Платон, Арістотель висловлював тоталітарні тенденції. У його розумінні людина - частина держави, а особисті інтереси мають підлягати державним.

На відміну від Платона Арістотель вважає, що приватна власність - це необхідна умова існування суспільства, як і сім'я. Арістотель критикував вчення Платона про досконалу державу, вважаючи, що треба шукати не "абсолютно найкращу державу", а такий політичний устрій, який може мати більшість існуючих держав.

Арістотель називав громадян вільними людьми, але свободу розумів лише як протилежність рабству. Громадяни вирішують тільки військові, законорадні та судові справи. Арістотелеві належить оцінка раба, як інструмента, який має душу. Сільськогосподарське та промислове виробництво - це доля рабів.

Арістотель вважає нерівність - причиною обурення та переворотів, але пов'язує скасування рабовласництва тільки з розвитком техніки. Форми державного устрою Арістотель розподіляє за кількістю правителів і межі правління - на "правильні" та "неправильні". Правильний - це такий державний лад, за якого дбають про загальне благо, незалежно від того, править один, небагато або багато людей. До таких він відносить монархію, аристократію, політію (поєднання олігархії та демократії).

Неправильний - це такий державний лад, за якого правителі мають на меті приватні цілі. До таких він відносив тиранію, олігархію та демократію. На думку Арістотеля, неправильні форми розвиваються із правильних, коли мета загального блага замінюється приватними цілями одного, небагатьох або багатьох правителів. Він визначає два можливі типи ідеального державного устрою - аристократію і політію. При цьому для більшості полісів найкращою є саме політія, яка забезпечує найбільшу стабільність суспільства, оскільки в ньому володарюють середні верстви, а не багаті або бідні.

Середні верстви забезпечують рівновагу сил у політичному житті. Політичний ідеал Арістотеля орієнтується не на минуле, а на сучасність і майбутнє. Створений ним категоріальний апарат, у тому числі й в науці про політику, вплинув на інші підходи в античній спадщині й значною мірою зберіг свою цінність і в наші часи.

Від демократичних Афін до аристократичної Спарти, від Риму в період Республіки до Римської імперії антична політична думку здолала довгий шлях і була викладена у творах різних мислителів.

На зміну античній політичній думці прийшла традиція нової епохи, яка ознаменувалася розвитком християнства. Воно успішно перетворювало політичні ідеали та філософські концепції на релігійні вчення про політику.

3.2 Політична думка епохи Середньовіччя та Відродження

Від своїх витоків християнство несло в собі ідею, яка втілювала мрію про рівність і соціальну справедливість. Проте реальність феодального життя була зовсім не такою, якою вона бачилась першим християнським пророкам. Церква активно втручалась у політику.

У різні періоди епохи Середньовіччя було сформовано головні положення християнської церковно-релігійної доктрини. У цьому зв'язку цілком закономірно згадати про Аврелія Августина (354-430 рр.) та Фому Аквінського (1226-1274 рр.) - основних творців християнської політичної концепції. У їхніх ученнях християнські постулати знайшли належне ідейно-теоретичне втілення, а віра релігійних діячів сполучилася із реалізмом та поміркованістю справжніх учених.

Аврелій Августин різко протиставляє церкву та державу. Він стверджує, що держава пов'язана із царством диявола, але водночас обговорює ідею оновлення "граду земного" у руслі християнської доброчесності.

Фома Аквінський дійшов висновку, що держава має позитивну цінність. Вона не тільки зберігає мир, але є й виявом Божого провидіння та волі в ім'я людей.

Політика, на його думку, означає моральну відповідальність, спрямування волі людини в усіх соціальних діях. У праці "Сума теології" Фома Аквінський розглядає ієрархію законів, виділяючи вічний, природний, людський і Божественний закон (Святе Письмо).

Вічний закон - закон світобудови, встановлений мудрістю Бога як правителя всього. З нього випливає природний закон. Людський закон необхідний, щоб забезпечувати мир і заважати людям чинити зло. Божественний закон - заповіді, викладені у Святому Письмі, необхідні для того, щоб приймати рішення в суперечливих ситуаціях.

Природний закон належить людям як свідомим моральним та соціальним істотам, існує один стандарт істини та справедливості, він природний і всі його знають. Якщо позитивний закон, який ввів суверен, суперечить природному - він не є законом взагалі, й у цьому разі Фома Аквінський визнає право народу на виступ проти монарха (у тому разі, коли влада виступає проти вищих моральних принципів, коли влада перевищує свою компетенцію або коли правитель починає діяти несправедливо). Остаточне рішення про долю влади, на думку Фома Аквінського, залежить від церкви.

Християнські мислителі відзначали, що людині Бог дав індивідуальний спосіб існування, та підкреслювали її цінність. При цьому християнство вчило людину не бачити в підлеглості ненависного тягаря, а тільки владу сприймати як тягар відповідальності.

3.3 Особливості політичної думки Відродження

Теоретиків епохи Відродження більше цікавила проблема походження та засад держави, а не її цілі.

Держава розглядається як унікальна незалежна організація, необхідна для захисту та безпеки людей. Розум розглядається як інструмент, акцент ставиться на світському характері законів. Політична думка звільняється від ролі прямого продовження філософії та релігії, формується нова галузь знання.

Головний світоглядний принцип мислителів Відродження: "Людина - центр Всесвіту" - у галузі політичної думки втілив у своїх працях Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.). Він є автором нових методологічних підходів у вивченні політики, доктрини "моральної доцільності", теорії політичного республіканізму, які істотно вплинули на англійську й американську політичну думку XVІ-XVIII ст., цікаві його думки й багатьом політикам сучасності.

У політичних трактатах "Державець", "Роздуми на першу декаду Тіта Лівія" він сформулював основні положення своєї політичної концепції:

політика повинна розглядатися як самостійне явище, що не залежить від моралі й релігії;

держава є вищим проявом людського духу, а служіння державі - це щастя для людини, зміст і мета людського життя;

найкраща форма правління - республіка, демократія, яка забезпечує свободу людини і її відповідальність за свої дії;

у громадян повинні бути розвинуті громадянські чесноти, а якщо їх немає, то створити сильну державу можливо з допомогою ідеального монарха, причому для досягнення політичної мети він може використовувати всі засоби, не рахуючись з вимогами моралі.

Завдяки творчості Макіавеллі та інших мислителів епохи Відродження починається формування буржуазної політичної думки, яка розглядає політику як самостійне явище, вільне від релігії.

Проте він увійшов в історію політичної науки й у зв'язку з інтерпретацією та продовженням власних поглядів як засновник макіавеллізму - політичної ідеології, прихильники якої пропагують нехтування нормами моралі для досягнення політичних цілей, хоча цю ідею дослідники не вважають головною в його вченні.

3.4 Політичні ідеї у Київській Русі та їх подальший розвиток на українських теренах у XVI-XVII ст.

Виникнення приватної власності, розподіл суспільства на класи, боротьба за землю та воєнні сутички в умовах співіснування з гунами, готами, печенігами, половцями зумовили виникнення великої феодальної держави східних слов'ян із центром у Києві - Київської Русі, яка у-Х ст. набувала чималої політичної ваги.

Зміцненню феодального ладу, посиленню Давньоруської держави і княжої влади значно сприяло прийняття християнства у 988 р.

Християнство прийшло на зміну нормам первісного суспільного ладу, відображаючи потребу суспільних еліт у новому типі ідеології та світогляду, і долучило Давньоруську державу до політичного та культурного життя європейських народів, зумовило розвиток писемності й освіти.

Разом із християнським ученням у Київську Русь почали проникати нові політичні поняття, з допомогою яких усвідомлювались актуальні питання суспільного життя.

Предметом політичних міркувань були такі проблеми, як походження держави, правомірність панування правлячої династії, шлях зміцнення княжої влади.

До важливих пам'яток давньоруської літератури, в яких відображено актуальну для того часу політичну проблематику, належать "Слово про Закон і Благодать" київського митрополіта Іларіона (1049 р.), літопис "Повість временних літ" (1113 р.), "Повчання Володимира Мономаха" (1125 р.), поема "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.), "Моління Данила Заточника" (1229 р.).

Головні ідеї цих творів - могутність і рівність руського народу з іншими великими народами; єдність землі руської і держави; захист підлеглих від порушень законів усередині країни.

Найбільшого розвитку Давньоруська держава досягла в XI ст. за часів князювання Ярослава Мудрого, який був видатним правителем і залишив визначний політико-правовий документ - "Руську правду", однак після нього почалося дроблення держави, й у другій половині XII ст. вона розпалася на окремі князівства.

Після татаро-монгольського панування у ХІV-ХVІ ст. на Русі відбувався процес ліквідації феодальної роздробленості, а новим центром об'єднання російських земель стало Московське князівство, яке мало політичні зв'язки із Золотою Ордою і проводило активну політику приєднання нових земель.

У цей період складається політична ідеологія централізованої держави, в якій найбільшого значення набула проблема зміцнення самодержавства, а головним стає питання про роль Російської держави серед держав світу.

Підсумком пошуків відповіді на це запитання стала концепція "Москва - третій Рим", що була остаточно сформульована у посланнях, автором яких є псковський чернець Філофей.

Він вважає, що історія людства - це історія виникнення, розвитку та занепаду світових царств, що спрямовуються Богом.

Як пише Філофей, першим світовим царством був Рим. Спадкоємцем Рима, або другим Римом, стала Візантія зі столицею у Константинополі. Візантія зрадила православ'я і за це покарана Богом - загинула під тиском турок у 1453 р.

Єдиним носієм православ'я лишився російський народ. А Москва стала третім Римом і буде ним до кінця світу. "Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти", - пише Філофей. Великий князь Іван ІІІ наприкінці ХV ст. проголошує Московське князівство спадкоємцем гинучої Візантійської імперії, а 1547 р. Іван ІV Грозний вінчається на царство (титул був затверджений константинопольським патріархом 1561 р.).

3.5 Політичні ідеї на українських землях від XIV ст. до новітнього періоду

Таким чином, починаючи з XII ст. українські землі були роз'єднані й грабувалися - спочатку татаро-монгольськими загарбниками, а потім і тими, хто перебував на цих територіях - Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, турками, кримськими татарами. Влада на цих землях переважно належала польському королеві, а від середини XVII ст. - і російському цареві.

Боротьба українського народу проти соціального гноблення, полонізації та окатоличування вилилась у хвилю повстань, а згодом в утворення Запорізької Січі, яку історики й політологи називають військовою демократією або християнсько-демократичною республікою з чіткою структурою громадських інститутів і військовою організацією на чолі з гетьманом.

До цього періоду належить видатна пам'ятка української культури XVI ст. Пересопницьке Євангеліє, на якому присягають на вірність українському народу сучасні президенти України.

Культурний підйом в Україні посилюється у кінці XVI - на початку XVII ст., політична боротьба зумовила розвиток національно-культурного руху, появу братств - добровільних православних церковних об'єднань, які були громадськими культурно-освітніми православними об'єднаннями міського населення.

На цей період припадає творчість письменника, мислителя, політика-захисника селянства Івана Вишенського (1545-1620 рр.). Його політичне вчення було спрямоване не тільки проти національно-релігійного пригнічення, а й проти політико-правової системи Речі Посполитої. Його погляди були пронизані ідеєю рівності всіх людей від природи.

У другій половині XVII ст. до братств долучаються представники культурної та політичної еліти українського суспільства, що не прийняли католицизм, а також козацтво на чолі з гетьманом П. Сагайдачним. Києво-Могилянська академія, створена Петром Могилою, - перший навчальний заклад такого рівня в Україні.

У працях Петра Могили можна знайти роздуми про світську владу, що не співзвучні пануванню влади церкви. Він мріяв бачити царя мудрим правителем, батьком підданих, а церкві відводив роль радника, а не пана, виступав проти унії православної церкви з католицькою.

Викладачі академії, релігійні та громадські діячі - Ф. Прокопович, І. Галятовський, Л. Баранович та інші обстоювали ідею незалежності України від Польщі й союз з російським народом.

Феофан Прокопович (1681-1736 рр.) активно пропагував реформи Петра І, створив теорію освіченого абсолютизму, згідно з якою освічений монарх є верховним носієм державної влади й спрямовує свою діяльність на загальну користь.

З другої половини XVIII ст. у надрах феодально-кріпосної системи розвивається капіталістичний лад. Водночас у політичній думці починають формуватися прогресивні ідеї і розвивається політична ідеологія Просвітництва, характерними для якої є несприйняття кріпосного права, активний захист освіти, самоврядування, свобода та зразки європейського життя.

Втіленням цих ідей стали погляди О. М. Радищева (1749-1802 рр.), який вважається першим російським письменником-революціонером. У творі "Подорож з Петербурга до Москви" мислитель показав економічну, соціальну та моральну згубність кріпосного права і самодержавства, вважаючи, що вони існують разом і підтримують один одного.

У Росії та на українських землях продовжувався розвиток капіталістичних відносин, що сприяло поширенню ліберальних настроїв у суспільстві, насамперед серед частини дворянства.

3.6 Політичні теорії Нового часу (XVI-XІX ст.)

Складно чітко відмежувати політичну думку наступних періодів, адже класичні теорії Нового часу і Просвітництва стали продовженням ідей мислителів епохи Відродження, однак головним критерієм стає поява буржуазії, захист її інтересів і обґрунтування відповідного суспільно-економічного ладу.

Таким чином, подальший розвиток політичної теорії у західних країнах відбувається на тлі буржуазних революцій в Нідерландах (1566-1609 рр.), Англії (1640-1688 рр.), Франції (1789-1794 рр.), Америці (1775-1783 рр.). Політичні ідеї нового класу - буржуазії, які народжувалися у попередній епосі, набувають всебічного розвитку у Новий час. На першому, початковому етапі розвитку новочасної політичної думки основну роль відіграють ідеї знищення обмежень, які феодальна держава накладає на свободу індивіда. Згодом ці ідеї логічно відображаються у громадській (суспільній) концепції політики, в якій акцент з індивіда переноситься на соціальні групи як суб'єкти політики.

Політична наука Нового часу пов'язана з іменами найвидатніших мислителів багатьох країн, вона наче переміщується з однієї країни в іншу, йдучи за бурхливими суспільними подіями. Одним з таких мислителів є Томас Гоббс (1588-1679 рр.), якого вважають засновником сучасної політології. Своє політичне вчення він виклав у праці "Про громадянина" та трактаті "Левіафан".

Т. Гоббс розглядав державу як людську, а не божественну інституцію. На його думку, вона виникла на засадах суспільного договору із природного додержавного стану. У трактаті "Левіафан" Т. Гоббс описує хаос додержавного суспільства, в якому існує "війна всіх проти всіх". Люди шукали миру і знайшли його шляхом суспільного договору. Першим суспільним договором, на думку Гоббса, був заповіт (союз) між Богом та патріархом Авраамом, згідно з яким Бог обіцяв Аврааму свій захист, а Авраам зобов'язав себе та своє потомство підкоритися велінням, уставам та законам Бога.

Концепція суспільного договору була також центром теоретичних побудов Джона Локка (1632-1704 рр.), якого вважають засновником лібералізму. Лібералізм - це вчення та суспільно-політична течія, яка проголошує забезпечення волі особистості й інших громадянських та політичних прав індивіда та обмеження сфери діяльності держави.

Згідно з ідеями Дж. Локка, людина від народження має природні невід'ємні права (життя, свобода, власність). Безперечною заслугою Локка є більш цілісне, ніж було до того, формулювання та обґрунтування ідеї розподілу влади у державі між різними органами для того, щоб не припустити її деспотичного використання та зловживання нею.

Крім того, Дж. Локк вважає, що держава та суспільство - не одне і теж, і падіння держави не означає кінця суспільства. Суспільство може створити нову державу, якщо існуюча його не задовольняє, оскільки держава створена для особи, а не особа - для держави.

Політичні ідеї набули суттєвого розвитку у працях мислителів французького Просвітництва, одним з яких був Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 рр.). Головним досягненням Ш.-Л. Монтеск'є стала теорія розподілу влад.

Розвиваючи ідеї попередніх дослідників політико-правових проблем (насамперед, Дж. Локка) та аналізуючи британську політичну систему, в якій внаслідок історичного розвитку було створено механізм розподілу влади, Монтеск'є здійснив теоретичне осмислення цього механізму. Внаслідок цього він дійшов висновку, що верховенство права може бути забезпечено тільки розподілом влад на законодавчу, виконавчу та судову з тим, щоб вони взаємно стримували одна одну.

Ще одне досягнення Ш.-Л. Монтеск'є - теорія географічного та історичного соціального детермінізму. Вчений вважає, що багато речей впливають на людей: клімат, релігія, закони, принципи, звичаї. І, як наслідок, утворюється спільний дух народу.

Ідеї Ш.-Л. Монтеск'є про розподіл влад набули свого розвитку у працях батьків-засновників США. Вони просунулись далеко вперед, розробляючи проблеми політичної рівності та демократії порівняно з їхніми попередниками. Один із них - Джордж Медісон (1751-1836 рр.) - найвидатніший з теоретиків республіканізму. Він вважає, що народ - це єдине джерело влади, а вибори - характерна риса республіканського правління. Медісон творчо підійшов до теорії розподілу влади. Він розробив таку систему стримувань і противаг, згідно з якою кожна з трьох влад є відносно рівною.

Соціальна концепція політики, що прийшла на зміну громадянській, - це реакція на достатню зрілість суверенної держави. У соціальній концепції змінюються акценти:

точкою відліку є не індивід, а група (клас, нація, людство);

у визначенні характеру держави головна увага переноситься з закону на історію, держава розглядається з точки зору розвитку;

визначальними стають економічні проблеми, до яких держава є причетною.

Найбільш відомим представником радикального, революційно-демократичного напряму в рамках соціальної концепції політики був Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.), відомий як теоретик суспільного договору.

Головне в концепції Руссо - егалітаризм, ідея майнової, соціальної і політичної рівності.

Він бачить причини нерівності між людьми у приватній власності, вважаючи, що шлях до ліквідації нерівності, до утворення справедливого суспільного устрою - наділення всіх людей відносно рівною власністю, зрівняння у громадянських і політичних правах всіх громадян. На його думку, найкращий державний устрій - республіка, в якій верховний властитель - народ, участь в управлінні - громадянський обов'язок кожного, спільна воля виражається рішенням більшості громадян, верховна влада - неподільна.

Ідеї Ж.-Ж. Руссо справили великий вплив на діячів Великої французької революції, а також на погляди мислителів у Росії та Америці.

Перемога буржуазних революцій в Європі й Північній Америці викликала відповідну реакцію з боку феодально-аристократичних верств та їх ідеологів, політичні концепції яких являли собою принципово іншу течію політичної думки XVIII-XIX ст. - консерватизм.

Одним із засновників консерватизму був Едмунд Берк (1729-1797 рр.), який критично ставився до ідеї природних прав людини. Для нього держава та суспільство - це результат природної еволюції, а не винахід людського розуму. Основна мета держави - охороняти порядок і закон. Е. Берк не довіряв людській природі та сумнівався у здатності людського розуму поліпшити життя. Консервативне політичне вчення з'явилося у результаті дослідження ним Великої французької революції 1789 р., ідеї якої він не поділяв.