Історія філософсько-політичних концепцій

Ще один критик французької революції - Алексіс де Токвіль (1805-1859 рр.) створив абсолютно свою ліберальну політичну теорію. Головною ідеєю цієї теорії є те, що демократичні ідеї неухильно прокладають собі шлях у багатьох країнах, оскільки обстоюють такі переваги:

1) демократія сприяє добробуту найбільшої кількості громадян;

2) демократія забезпечує політичні свободи та широку участь мас у політичному житті.

Разом із тим демократії притаманні два небажані наслідки:

1) демократія не дає народові самого вправного (ефективного) уряду;

2) демократія - це політична тиранія більшості.

Вивчаючи становлення політичних теорій Нового часу, слід згадати Ієремію Бентама (1748-1832 рр.), який розробив теорію утилітаризму. Утилітаризм - це теорія, яка визнає корисність вчинку повним критерієм його моральності. На погляд І. Бентама, людина у своїх вчинках керується принципами користі та особистої вигоди. Вільна реалізація особистих інтересів - це найвище благо та головне завдання діяльності держави.

3.7 Філософсько-політичні концепції XVІІI-XІX ст.

Значний внесок у розвиток політичних ідей здійснили німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804 рр.), Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814 рр.), Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831 рр.). Зокрема, І. Кант заклав основи сучасної концепції правової держави. Держава, за Кантом, - це об'єднання багатьох людей, які підпорядковуються правовим законам. Держава діє з допомогою різних засобів і головним у її діяльності є те, що вона:

видає закони;

здійснює виконавчу та розподільчу діяльність;

виробляє юрисдикційні акти.

Звідси виникає функціональний розподіл органів влади на законодавчу, виконавчу та судову. У теорії І. Канта робиться спроба поєднати ліберальну, радикально-демократичну та авторитарну лінії розвитку політичної думки.

По-перше, він вважає, що центральним інститутом прилюдного права є прерогатива народу брати участь у встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції.

По-друге, замість "рівноваги" влад І. Кант висуває принцип їх координації та взаємодоповнення, за яким законодавча влада зберігає певний пріоритет над владою виконавчою.

З цієї позиції І. Кант проводить чітке розмежування деспотичних та республіканських форм правління. Деспотичним правлінням може бути й абсолютна монархія і демократія, оскільки в обох випадках суб'єкти влади (монарх або народ) одночасно створює закони й сам їх виконує. Республіканським правлінням може бути конституційна монархія, якщо в ній виконавча влада відділена від законодавчої. Кант вважає, що змінювати державний устрій можна тільки шляхом конституційних реформ.

Георг Геґель (1770-1831 рр.) досліджував два головні поняття - громадянське суспільство та держава. Державне суспільство, на думку Геґеля, - це визначена сукупність формально рівних індивідів, приватновласницькі інтереси яких тісно переплетені між собою. А громадянське суспільство - це безпосередньо неконтрольована державою сфера життєдіяльності індивідів.

Громадянське суспільство є сферою соціально-економічної діяльності, а держава - сфера політичної діяльності. Громадянське суспільство представляє свої інтереси та бере участь у справах держави через законодавчі органи (парламент).

Поряд із політичними ідеями, які обґрунтовують виникнення та затвердження капіталістичних відносин (лібералізм) або обстоюють давні суспільні порядки (консерватизм), у Західній Європі розвивався і напрям суспільно-політичної думки, представники якого у своїх працях цілком заперечували як давній, феодальний, так і новий, буржуазний, соціально-політичний лад, виступаючи захисниками інтересів пригнічених народних мас, а також обґрунтовували необхідність принципово нових суспільних порядків, які засновані на рівності всіх членів суспільства, колективній власності, обов'язковій праці та суспільному самоврядуванні.

Цей порядок дістав назву утопічного соціалізму. Його найвідомішими представниками є англієць Томас Мор (1478-1535 рр.), італієць Томмазо Кампанелла (1568-1639 рр.), французи Жан Мельє (1664-1729 рр.), Анрі де Сен-Сімон (1760-1825 рр.), Шарль Фур'є (1772-1837 рр.) та англієць Роберт Оуен (1771-1858 рр.). У творах одних соціалістів-утопістів майбутнє суспільство пов'язується із народовладдям, із широкою участю трудящих у керуванні суспільними справами. Наприклад, в ідеальній державі, яка була описана Т. Мором у книзі "Утопія", всі посадові особи обираються народом, діють в інтересах народу та звітують перед ним.

На чолі Міста Сонця - ідеальної республіки, що була сконструйована Т. Кампанеллою у його однойменній книзі, стоїть наймудріший та все-знаючий першосвященик Сонце (він же Метафізик), якому підлягають три співправителі: Міць, Мудрість і Любов. Вони обирають низових посадових осіб, носіїв істинного знання.

Соціалісти-утопісти вважають, що майбутня держава втратить насильницький характер, а головний зміст влади становитиме організація виробництва та споживання, розвиток науки та культури. Сен-Сімон писав, що у подальшому політичне правління людьми повинно перетворитися на розпорядження речами та керівництво процесами виробництва.

Законним спадкоємцем та продовжувачем революційно-демократичних та соціалістичних традицій західноєвропейської соціально-політичної думки Нового часу стало вчення Карла Маркса (1818-1883 рр.).

Марксизм - не просте продовження попередніх соціально-політичних ідей. Він являє собою спробу дати відповіді на нові питання, які висунув розвиток історії у першій половині XIX ст. Найважливішим з них було питання про шляхи затвердження ідеалу вільної особистості, який був проголошений ще у період Просвітництва.

У центрі уваги марксизму стало питання про сутність, тенденції розвитку та майбутнє буржуазного суспільства, всіх його інститутів з точки зору інтересів людської волі. У контексті цього аналізу марксизм виробив нові підходи до пояснення держави, політики та права.

Сутність цього підходу полягає у матеріалістичному розумінні держави, політики та права, утвердженні того, що їх базою є сукупність панівних у класовому суспільстві виробничих відносин, діалектичному тлумаченні їх розвитку, у розкритті характеру взаємодії бази та політичної надбудови. За Марксом, земні основи держави кореняться у матеріальних економічних відносинах.

Держава породжується не волею людей, а є закономірним результатом розподілу праці та пов'язаного з ним утворення соціальних класів. Головним у марксистському аналізі політики як суспільного явища виступає положення про сутність класової боротьби як боротьби політичної, спрямованої на завоювання й утримання влади. Теоретики буржуазних революцій та соціалісти-утопісти також відзначали існування класової боротьби, але вони не розглядали боротьбу класів як рушійну силу історії.

К. Маркс та Ф. Енгельс з класових позицій підходили до сутності політичної влади, визначаючи політичну владу як організоване насильство одного класу для пригноблення іншого.

Доля марксистської теорії велична і трагічна водночас. Вона мала й має прихильників практично в усіх країнах світу, які неодноразово намагались втілити її в життя. Керуючись цією теорією, російські більшовики захопили владу, утримували її протягом багатьох десятиріч, нав'язували свій досвід іншим країнам, проте крах тоталітарного режиму в Радянському Союзі у 90-х роках XX ст. потягнув за собою й кризу марксизму.

Про значення теоретичної спадщини К. Маркса для сучасного наукового знання вдало написав соціальний філософ Карл Поппер (1902-1994 рр.), критик марксизму: "Він багато на що відкрив нам очі та загострив наш зір, але повернення до домарксистської суспільної науки вже неможливе. Усі сучасні дослідники проблем соціальної філософії зобов'язані Марксові, навіть якщо вони цього не усвідомлюють. Це особливо вірно для тих, хто не згоден з його теоріями, як, наприклад, я. І я з готовністю визнаю, що моє трактування Платона чи Геґеля носить на собі печатку марксового впливу".

Таким чином, у творах західноєвропейських мислителів епохи Відродження та Нового Часу закладено засади та розроблено найважливіші положення класичної політичної думки й політичної науки загалом.

3.8 Основні напрями й тенденції розвитку вітчизняної соціально-політичної думки в новітній період (XIX-XX ст.)

Політичні ідеї та теорії, які створювалися видатними політичними діячами, мислителями, тісно пов'язані з історією України, відбивають політичні процеси і їх тенденції. Оскільки Україна значно довго входила до складу Російської держави, то й розвиток української політичної думки тісно пов'язаний з російською політичною думкою, також це зумовлено спільністю слов'янських соціально-політичних реалій та культурно-історичного коріння. Політична думка Росії та України у XIX ст. еволюціонувала в атмосфері кріпосництва, самодержавства і повного поневолення української нації. Це визначало спрямованість пошуку та основні політичні ідеї видатних мислителів того часу.

Ідеологи ліберального дворянства М. Сперанський (1772-1839 рр.), М. Карамзін (1766-1826 рр.), революціонери-декабристи М. Бестужев-Рюмін (1801-1826 рр.), П. Пестель (1793-1826 рр.) та М. Муравйов (1795-1843 рр.) створили низку проектів ліберальних реформ щодо суспільних відносин та устрою державної влади.

Найбільш опрацьованим із них був проект М. Сперанського. Намагаючись пристосувати до самодержавної форми правління теорію розподілу влад, Сперанський дав їй оригінальне тлумачення. Законодавча, виконавча та судова влади виступають у нього як прояви єдиної "державної волі". Імператор є "верховний законодавець", "верховний виконавець" та "верховний охоронець правосуддя". Сперанський пропонував заснувати Державну думу, міністерства та Сенат як орган судової влади.

Найбільш яскравим представником Просвітництва в Україні був Сергій Десницький. Він був перший в Україні, хто спробував розглянути питання сім'ї, релігії, права, власності з позиції історичного розвитку.

Йому належить оригінальна соціально-політична концепція стадійного розвитку людського суспільства. Її головна ідея - думка про те, що основою прогресивного розвитку історії є укорінене у самій людині прагнення до самовдосконалювання.

У 40-х роках XIX ст. в Україні оформлюються два головні напрями соціально-політичної думки: ліберально-демократичний і революційно-демократичний.

До ліберально-демократичного належали М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, М. Драгоманов. До революційно-демократичного - Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та інші видатні діячі.

Ліберальні ідеї в Україні не мали такого розвитку, як у країнах Західної Європи. Повільне сприйняття ліберальних ідей українською інтелігенцією та українським суспільством зумовлювалося наявністю авторитарного типу політичного режиму в Україні, жорстоким придушенням проявів національно-визвольного руху і, як наслідок, засиллям і популярністю радикальних течій.

Сучасна політологія вирізняє дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша з них була пов'язана з намаганням відомого українського публіциста, історика та філософа М. Драгоманова (1841-1895 рр.) перенести західні ліберальні ідеї в українське середовище.

У своїх головних працях "Переднє слово до "Громади" (1878 р.), "Лібералізм і земство в Росії" (1889 р.), "Листи на Наддніпрянську Україну" (1893 р.) він намагався поєднати ідею ліберальної демократії з ідеєю небезпеки у розвитку унітарних державних бюрократичних структур, альтернативу яких бачив у поєднанні принципів класичного ліберального парламентаризму та федерального державного устрою. Критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, М. Драгоманов водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором громадівства. Метою перевлаштування суспільства він проголосив "безначальство" - анархосоціалізм прудонівського зразку.

На думку М. Драгоманова, гарантією прав особистості може бути тільки вільна самоврядована "громада". Федеративний союз таких громад є альтернативою унітарним бюрократичним структурам держави.

Суть концепції, виробленої М. Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії, надання твердих гарантій конституційних прав громадян, права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури.

Він принципово та послідовно виступав проти будь-якої тиранії та диктатури, будь вона монархічно-бюрократичного або революційного походження. Вони обидві засновані на унітарно-демократичних структурах влади та несумісні із правами людини та свободою народу. М. Драгоманов рішуче засуджував ідеї українського націоналізму, державного сепаратизму. Він вважав, що політична і національна автономія можлива й без національно-державного відокремлення від Росії.

Друга спроба переносу ліберальних ідей на український ґрунт мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності представників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX - поч. XX ст. На той час поширенню ліберальних ідей в нашій країні окрім М. Драгоманова сприяли Б. Кістяківський (1863-1920 рр.), М. Туган-Барановський (1871-1919 рр.), М. Ковалевський (1871-1916 рр.) та інші вчені й державні діячі.

Серед головних ідей українського лібералізму можна назвати такі:

існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи;

головною цінністю у суспільстві є людина незалежно від статусу;

в системі політико-економічних категорій центральною є приватна власність;

визнання верховенства права в суспільному житті;

пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними;

децентралізація держави та місцеве самоврядування; популяризація етичних засад політичної діяльності.

Політичним ідеалом революціонерів-демократів була демократична українська держава, але цей ідеал, на їх думку, був неможливий без перемоги соціалізму в інших країнах, насамперед в Росії. Тому національне та соціальне визволення українського народу вони пов'язували з революцією, яка дозволить збудувати суспільство без експлуатації і суспільної нерівності всіх народів Росії.

Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості видатного вченого, енциклопедиста, історика М. Грушевського (1866-1934 рр.). Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах: представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на ґрунті національної та регіональної автономії.

Політичні погляди М. Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України XIX ст. Він вважає, що створення держави має бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас, забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість.

Державний устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади. Майбутнє українського народу та його держави М. Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного автономного державного самоврядування та об'єднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.

Оригінальністю відзначаються і наукові розробки, що поряд із М. Грушевським здійснювали у 1918-1939 роках Р. Лащенко (1878-1929 рр.) та С. Шелухін (1864-1939 рр.). У своїх працях вони обґрунтовували можливість і доцільність федеративного або конфедеративного об'єднання з тими країнами, з якими Україна завжди підтримувала історичні зв'язки, зокрема, з Росією (Р. Лащенко) та Чехією, Словенією, Сербією, Хорватією (С. Шелухін).

Стрижневими засадами у світоглядній платформі вчених-народників були: народоправство; егалітаризм та ідея безкласової української нації; розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці; пріоритет прав народу над правами держави.

У 30-50-х роках ХХ ст. соціалістичні ідеї немарксистського характеру в еміграції намагалися розвивати В. Винниченко (1880-1951 рр.) та І. Багряний (1906-1963 рр.). В. Винниченко у своїй головній праці "Конкордизм" спробував обґрунтувати новий суспільний лад, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Це був перший український варіант доктрини конвергенції двох протилежних систем, яка була висунута на Заході тільки у 50-60-х роках ХХ ст. І. Багряний вважав, що треба відмовитися від тоталітаризму в усіх його видах і переорієнтувати свою діяльність на засвоєння та поширення демократичних ідей.

У кінці XIX ст. у Росії та в Україні з'являється марксистський напрям політичної думки, який був представлений у творах Г. Плєханова (1856-1918 рр.), В. Леніна (1870-1924 рр.), П. Струве (1870-1944 рр.), М. Бердяєва (1874-1948 рр.) та ін.

Головне місце у працях цього часу належить критиці ідей ліберального народництва, особливо положенню про самобутній шлях Росії до соціалізму. Вони доводили, що країна стала на шлях капіталістичного розвитку.

Російський марксизм із самого початку не був цільною та послідовною ідейно-політичною течією. Дуже скоро його представники розійшлися по різних політичних групах. Наприклад, В. Ленін очолив більшовицьку партію, Г. Плєханов став ідейним лідером меншовиків, П. Струве та М. Бердяєв перейшли на ліберально-демократичні позиції та ін.

Не була послідовно марксистською й така ідеологічна течія, як ленінізм. "Руський марксизм" у формі ленінізму значною мірою розвивався та діяв у рамках народницьких культурно-філософічних та етичних традицій та принципів. Ленінізм, як і народництво, виходить з ідей самобутнього шляху Росії до соціалізму, а у політичних діях він орієнтувався на повстання, захоплення влади, диктатуру. Найбільш точно змістовний зв'язок ленінізму з народництвом висловив М. Бердяєв. Він вказував, що у доктрині Леніна "відбулося непомітне з'єднання традицій старої руської революційності, яка не бажала допустити капіталістичної стадії у розвитку Росії", що Ленін створив революцію "в ім'я Маркса, але не за Марксом".

3.9 Політична думка в Україні в радянський і пострадянський період

XX століття в історії України - століття боротьби за національне і соціальне визволення. У Російській імперії відбулися дві великі соціальні революції 1905 року і 1917 року.

На початку XX ст. перед нашою країною відкрилась перспектива переходу до правових, демократичних форм політичного життя, але цей шанс реалізувати не вдалося. За демократичними нормами не бажав йти уряд. Не були зацікавлені в їх становленні й революціонери. Народ спочатку мовчав, а потім став діяти по-своєму, в результаті чого країна була втягнена у громадянську війну.

У перші два десятиріччя в Україні сформувались різні ідейно-політичні течії. Серед них найбільш впливовими були націоналістична, соціалістична і комуністична. Ідея української національної державності була провідною концепцією інтегрального націоналізму Міхновського, Липинського, Донцова. Націоналізм, на їх думку, - велетенська і непоборна сила, яка єднає, спонукає до боротьби за самостійну державу. Ця держава мала будуватися на давніх народних традиціях на державному досвіді козацько-гетьманських часів. Парламентаризм не придатний для України. Українська держава вбачалась як сильна влада однієї особи - гетьмана. Щодо відносин із Росією, то вони відкидали ідею федералізму, крім тісного економічного й військового союзу.

Національно-шовіністичні ідеї не поділяли не тільки комуністи та соціалісти, а й теоретики національної ідеї Міхновський, Винниченко, деякі діячі ОУН. Дуже несприятливим для розвитку політичної науки виявився наступний час. У країні пригнічувалась нестандартна, творча думка, а роль єдиного генератора соціально-політичних ідей привласнив собі Й. Сталін (1878-1953 рр.), який висунув низку політичних (ідеологічних) постулатів, наприклад, про загострення класової боротьби, про перехід до комунізму у окремо взятій країні, про зосередження влади в руках виконавчого апарату держави, які призвели до масових репресій, відчуженню народу від засобів виробництва та влади.

Українська Радянська Соціалістична Республіка, як й інші республіки СРСР, не здобула державної незалежності, перебувала під владою московського центру. Але слід віддати належне радянським комуністам за те, що вони зробили для консолідації української нації. Після Другої світової війни Україна повернула собі національну цілісність.

Післясталінський період до середини 1980-х років було позначено політичним доктринерством, ідеологічним догматизмом, невмінням і небажанням радянських керівників враховувати вітчизняний та зарубіжний досвід становлення політичної культури. Разом із тим і тоді були носії розвиненої політичної свідомості й культури.

1955 року створюється Радянська асоціація політичних наук, а з початку 1990-х років почався новий етап розвитку політичної науки. Його особливістю є обґрунтування шляхів становлення демократичного суспільства на засадах пізнання специфіки соціально-економічних, політичних та історичних умов життя країни.

Після 1991 року, коли Україна здобула незалежність, соціально-економічну та політичну ситуації почали аналізувати українські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, політичні лідери та державні діячі.

Аналізуючи історію становлення і розвитку політичної думки в Україні, можна висновувати, що вона була й є складовою частиною світової політичної думки.

За роки незалежності України у дослідженнях сучасної політичної ситуації можна вирізнити два напрями, визначені українськими політологами. Перший з них критикує націонал-лібералізм і пропонує обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію. Головними складовими цієї ідеології є такі положення: формування авторитарного режиму в межах президентського правління; федералізація України; зближення з Росією; засудження розвалу СРСР; збереження монопольних позицій державного сектора економіки. Теоретиками цього напряму є Д. Видрін, Д. Табачник, Б. Гриньов, А. Деркач, А. Єрмолаєв.

Прихильники другого напрямку, представниками якого є Є. Бистрицький, С. Макеєв, М. Томенко, О. Дергачов, пропонують відмовитись від етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет розв'язанню проблеми формування в Україні громадянського суспільства.

Після здобуття Україною незалежності національна школа політології активно розвивається. Інтелектуальні сили політологів зосереджено у провідних навчальних закладах, наукових установах і громадських об'єднаннях. Зусилля українських політологів спрямовано на відродження національної та ствердження загальнолюдської політичної культури, формування національної демократичної доктрини.

3.10 Основні напрями та національні школи сучасної західної політології

Розглядаючи головні напрями розвитку сучасної політичної думки, насамперед треба скласти уявлення про основні національні політологічні школи та проблемні підходи сучасної західної політології.

Основою сучасної західної політології є американська політична наука. На сьогодні у США існують 5 тис. коледжів політичних наук і понад 200 тис. фахівців у цій галузі. Американські політологи багато зробили для розвитку політичної науки. Відомі політологи А. Бентлі (1870-1957 рр.), Ч. Мерріам (1874-1953 рр.), Г. Лассуелл (1902-1979 рр.) та Г. Моргентау (1904-1980 рр.) створили школу прагматизму та політичного реалізму. Вони застосували для вивчення політичного процесу і пов'язали з політологією такі методи досліджень, як біхевіоризм і психоаналіз.

Нині американська політологія проводить політологічні дослідження у таких напрямах:

вивчення засад управління та політики (загальнонаціональних політичних інститутів, виборчих технологій, політичного лідерства, політичної поведінки тощо;

порівняльна політика, що пов'язана з дослідженням політичних проблем у багатьох країнах;

міжнародні відносини та світова політика (дослідження проблем війни та миру, діяльності міжнародних організацій, контролю за роззброєнням, міжнародних суспільних організацій);

політична філософія та політична наука (розроблення широкого кола проблем політології та її філософських інтерпретацій);

розроблення змісту та методів прикладної політології, що вивчає практичні аспекти політики на .різних рівнях (особистості, соціальної групи, суспільства взагалі).

Серед провідних сучасних політологів США можна також назвати Р. Даля, Д. Істона, Р. Такера, З. Бжезинського, Ф. Хайека, Ч. Еліота.

У післявоєнний час в Європі теж склались і розвиваються різні національні школи політології. Вони мають свою специфіку та особливості.

Наприклад, в Англії, на базі американських досліджень було створено власну теоретико-методологічну основу політичної науки.

Сучасна англійська політологія насамперед досліджує поведінкові проблеми, в яких можна виділити два головні напрями: економічний та соціологічний. Економічний напрям розглядає політику як сферу раціональної діяльності людей, які прагнуть мати максимальний прибуток. Соціологічний напрям вважає політичну поведінку людей результатом впливу культурних традицій та систем цінностей, яких людина додержується здебільшого несвідомо.

Серед відомих англійських політологів слід назвати, передовсім, Р. Джоунса, Д. Нетла, Е. Беркера, Г. Іонеску, Г. Ласкі, К. Поппера, Д. Робертса, Е. Поттера.

Поява політичної науки у Франції наприкінці XIX ст. пов'язана з іменами Л. Дюгі, М. Оріу, А. Есмена. Але найвідомішими вченими серед французьких політологів є Раймон Арон (1905-1983 рр.) та Морис Дюверже (нар. 1917 р.), які найбільшу увагу у своїх працях приділили дослідженню проблем розподілу влади, співвідношення влади та авторитету, ліберальній демократії та технодемократії політичних партій.

Найпоширеніший напрям політології у Франції - вивчення поведінки виборців. Цьому сприяли травневі антиурядові виступи народних мас 1968 року та підписання спільної урядової програми лівих партій 1972 року, що змінило розподіл політичних сил у країні. Після цих подій французька політологія перейшла від філософських теоретичних розробок до аналізу кризового стану в країні й складання конкретних рекомендацій щодо зміцнення існуючого політичного ладу.

Набагато менше уваги французькі дослідники приділяють проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства тощо. Тут широко досліджується громадська думка, але практично немає досліджень політичної культури. Однак традиційно сильні позиції належать дослідженням конституційного права та державних інститутів.

Політична наука в Німеччині має свої специфічні риси. З моменту її зародження німецька політологія має політично-філософський характер, що можна побачити на прикладі наукових досліджень М. Вебера (1864-1920 рр.) та Р. Міхельса (1876-1936 рр.).

М. Вебер розробив концепцію "плебісцитарної вождистської демократії". Він вважає, що головна загроза демократичній владі виходить з посилення бюрократизації держави та суспільства. Тому потрібна така технологія добору політичної еліти, яка дала б змогу підкорити бюрократію демократичним цілям.

Р. Міхельс відкрив "залізний закон олігархізації" будь-якої демократичної організації. На його думку, парадокс демократії полягає в тому, що, з одного боку, демократія без організації є неможливою, а з другого - з посиленням організації демократія починає зникати. Чим більший офіційний апарат будь-якої організації, тим менше в ній демократії, тому олігархія - неминучий підсумок демократії.

З 70-х років XX ст. політологічні дослідження в Німеччині розвиваються досить інтенсивно. Тут можна виділити такі основні напрями: нормативістську політологію, яка ґрунтується на аналізі моральних норм політичної діяльності; позитивістсько-біхевіористську емпіричну соціологію та практично-критичну науку про соціально-політичну владу.

Провідними політологами Німеччини є Р. Дарендорф, К. Ленк, Р. Кенінг, Р. Лепсіус, К. фон Бейме, Т. Адорно, Ф. Нойман, Г. Майєр та ін. Проблематика їх досліджень охоплює політичний лад, політичні партії та громадські організації, аналіз політичної поведінки, політичну філософію та історію політичних ідей. Сучасні німецькі політологи намагаються зробити свою науку інтегративною, надати їй синтетичного характеру.

Досить сильні політологічні школи склалися в Італії та Канаді.

У межах соціологічного напряму в політології італійці В. Парето (1848-1920 рр.) та Г. Моска (1858-1941 рр.) розробили основи сучасної концепції еліти. Вони вважають історичною рисою всіх людських суспільств їх розподіл на еліту та нееліту, а коловорот еліт, їх стабілізацію та деградацію - рушійною силою суспільного розвитку. Згідно з цією концепцією, індивіди, наділені від природи схильністю до маніпулювання масами з допомогою хитрощів та обдурення ("лисиці") або здібністю до застосування насильства ("леви"), створюють два різні типи правління, які приходять на зміну один одному.

Крім названих, активно працюють національні асоціації політичних наук Бельгії, Голландії, Данії, Австралії. З 1970 року функціонує Європейський консорціум для політичних наук і досліджень. Політологи Норвегії, Швеції, Фінляндії об'єднались у Скандинавську асоціацію політичних наук.

Значний внесок у розвиток сучасної політології робить останнім часом польська національна школа. Польські політологи досліджують великі соціальні групи, зв'язки та залежності між ними. Провідними політологами Польщі є А. Боднар, Є. Вятр, Ю. Гайда, М. Карват, Т. Клементович.

3.11 Основні проблеми політологічних досліджень у новітній період

Серед головних проблем, яким приділяється увага в сучасній західній політології, можна виділити:

проблему визначення предмета політології;

панування демократії та громадської думки;

дослідження плюралістичного характеру політичного процесу;

пріоритет прав людини й громадянина як основи свободи.

Що стосується визначення предмета сучасної політології, то в західній політології поширилось уявлення про політику як діяльність, спрямовану на примирення різних інтересів у межах держави.

Таке широке визначення політики веде за собою і широке розуміння науки політології, яка об'єднує політичну філософію та політичну теорію, теорію держави та права, політичну соціологію та теорію представництва і виборів, соціологію політичних відносин і політичну економію. Крім того, західні дослідники частково включають до політології дисципліни, що виникають на основі міжгалузевих інтеграційних наукових процесів, - політичну географію, політичну соціологію, політичну психологію.

Підвищена увага до проблеми панування демократії та громадської думки є свідченням процесу демократизації суспільного життя в усіх його проявах.

Індустріальний капіталізм вимагає мобільного та активного типу особистості. А центральна аксіома, на яку спирається західна система, - це суверенітет громадської думки.

До Першої світової війни проблема громадської думки розвивалася в рамках теорії народного суверенітету. Тоді вважалося, що громадська думка може бути визнана громадською, якщо її втілення сприймається меншістю, яка її не схвалювала. Після Першої світової війни почався етап соціологічного дослідження громадської думки та становлення суспільних інститутів, пов'язаних зі становленням і функціонуванням громадської думки як політичної сили. Головним практичним питанням стало: як зробити так, щоб люди думали так, як слід, а не інакше?

Після перших же спроб маніпулювання громадською думкою виникла потреба соціологічного доказу суверенітету громадської думки та її позитивної ролі у суспільстві. Цю проблему досліджували У. Ліппман та Е.-Л. Бернейс. А 1935 року Дж. Геллап організував Американський інститут громадської думки. Це був початок нового етапу емпіричних досліджень громадської думки. Інститут громадської думки став одним із головних елементів політичної системи суспільства.

У рамках вивчення громадської думки є ще один напрям - дослідження засобів масової інформації та їхнього впливу на громадську думку. Тут великого значення набули дослідження реакції громадської думки на міжнародні події Г. Алмонда та П. Фогейроля, дослідження О. Строуффера та П. Лазерсфельда про ставлення до комунізму, К. Дойча про ставлення правлячих еліт до Атлантичного Союзу та ін.

Наступною проблемою сучасної західної політології є дослідження плюралістичного характеру політичного процесу. Основна мета плюралізму в політиці - легітимація різноманітності, спрямована на затвердження свободи. Плюралізм розуміється сучасними політологами як форма вираження свободи виражати й захищати свої інтереси для всіх соціальних і політичних груп, діючих у межах конституції. Проблему політичного плюралізму у різні часи досліджували А. Бентлі, К. Керр, Ф. Харібсон, Р. Нісберг, В. Паккард, Дж. Данлор та ін.

Остання із названих найважливіших проблем сучасної політології - це проблема пріоритету прав людини й громадянина як основа свободи. Необхідність забезпечення прав людини в межах ліберально-демократичного суспільства поставила два основні питання: 1) наскільки соціальний контроль і планування можна поєднати з демократією та 2) яким повинно бути співвідношення між громадськими свободами й державною та національною лояльністю. політичний руссо еліта парето

Відповісти на перше питання намагались американський теоретик Е. Росс у книзі "Соціальний контроль" та Дж. Кларк у книзі "Соціальний контроль бізнесу". На основі їх досліджень сформувалась школа демократичного планування та державного регулювання.

Що ж до питання про співвідношення громадських свобод і лояльності, то у сучасному західному суспільстві превалюють настрої підпорядкування громадських свобод патріотичній лояльності. Однак при цьому традиції лібералізму не дають можливості таким настроям розвинутись. Громадські свободи перебувають у центрі демократичного ідеалу і не можуть бути зумовлені інтересами національної безпеки чи державною (національною) лояльністю.

Висновки

Політику розуміють і тлумачать як:

1) як відносини між класами;

2) як панування, пов'язане із завоюванням та використанням влади;

3) як управління, впорядкування суспільного життя;

4) як систему принципів і норм регулювання життя суспільства в цілому та соціальних груп.

На сьогодні політика розглядається як саморегульована система, або система взаємодій (за Д. Істоном), що існує у кожному суспільстві і виконує ряд функцій щодо регулювання відносин у ньому. У неї є складові елементи структури (політичні відносини, політичні організації, політична свідомість, політичний інтерес, політична діяльність та інші).

У сучасному ліберально-демократичному суспільстві плюралізм є основою для досягнення таких демократичних цінностей, як свобода, рівність і справедливість. Він має безпосередній зв'язок із цінностями парламентської демократії, виборчим правом і діяльністю профспілок. У сучасному суспільстві плюралізм означає найширші можливості участі всіх громадян в управлінні суспільством. Саме тому плюралістичне суспільство ототожнюється з демократичним і гуманістичним.

Рекомендована література

1. Алексеева Т. А. Современные политические теории. - М.: РОССПЗН, 2006. - 343 с.

2. Бжезінський 3. Велика Шахівниця. - Л., Ів-Фр.: Лілея-НВ, 2004. - 236 с.

3. Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Олександр Погорілий (пер.). - К. : Основи, 1998. - 534 с.

4. Даль Роберт А. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція / О.Д. Білогорський (пер.з англ.). - Х. : Каравела, 2002. - 216 с.

5. Дарендорф Ральф. У пошуках нового устрою: Лекції на тему політики свободи у ХХІ столітті / Анастасія Орган (пер.з нім.). - К. : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2006. - 110 с.

6. Дюверже Морис. Политические партии / Л.А. Зимина (пер.с фр.). - 4-е изд. - М. : Академический Проект; Трикста, 2007. - 540 с.

7. Дюги Леон. Конституционное право. Общая теория государства. - Репр. воспр. изд. 1908 г. - О. : Юридична література, 2005. - XXX, 959 с.

8. Кін Дж. Громадянське суспільство: старі образи, нове бачення. - К.: К.І.С.: Аналітично-дослідницький центр "АНОД", 2000. - 191 с.

9. Кравчук Л.В. Політологія [Текст] : семінар / Л. В. Кравчук, С. Л. Кравчук. - Вид. 2-ге, допов. - Т. : Навчальна книга - Богдан, 2012. - 207 с.

10. Кулагін Ю.І., Полурез В. І.. Політологія. Практикум: навч. посіб. / Ю. І. Кулагін, В. І. Полурез; Київ. нац. торг.-екон. ун-т. -- К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2010. -- 231 с.

11. Парето Вильфредо. Компедиум по общей социологии / Государственный ун-т Высшая школа экономики / А.А. Зотов (пер.с ит.). - 2-е изд. - М. : Издательский дом ГУ ВШЭ, 2008. - 512 с.

12. Пиріг П. В. Україна та європейська політика. Самостійна робота студентів [Текст]: навч. посіб. / П. В. Пиріг. - Київ: ПрАТ "Вищий навчальний заклад "Київська гуманітарна академія", 2014. - 60 с.

13. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: підручник для студ. вищ. закладів освіти. - 5-те вид., стер. - Л. : Новий Світ-2000, 2008. - 304 с.

14. Політологія: підручник / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). - 3-тє вид., перероб., доп. - К. : Академія, 2008. - 567 c.

15. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). - 3-тє вид., перероб. і доповн. - К.: Знання, 2008. - 384 с.

16. Політологія: Тематичний словник основних категорій та понять / Гвоздік О.І., Андреєв О.О., Павлишин О.В., Кравець В.М., Холох В.І., Фрейман Г.О., Мартиненко Ю.Д., Носенко О.В., Готун А.М., Шумейко О.В. - К. : НАВС, 2012. - 47 с. - Бібліогр. : с. 44-47.

17. Права та свободи людини в контексті модернізації Конституції України : наук.-практ. інтернет конференція (Київ,23 січня 2014) // Редкол.:В.В.Коваленко (відп. ред.), В.В.Чєрнєй, В.В.Сокуренко, Ю.В Опалинський; МВС України, НАВС - Київ: - 2014 р. 193с. Шифр Х620/П680

18. Орлова Т.В. Сучасна політична історія країн світу [Текст] : навч. посіб. / Т. В. Орлова ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - К. : Знання, 2013. - 677 с.

19. Суспільно-політичні трансформації в Україні: від задумів до реалій: монографія / В.Ф. Солдатенко, Т.А. Бевз, В.П. Горбатенко та ін. - К.: Парлам. вид-во, 2009. - 536 с.

20. Політологія [Текст] : навч. посіб. для вищ. навч. закл. : у 2 ч. / за заг. ред. П. В. Цимбала ; Харк. нац. ун-т внутр. справ. - Х. : ХНУВС, 2009 - 2013. Ч. 2 / [П. В. Цимбал та ін.]. - 2013. - 187 с.

21. Цюрупа М.В., Ясинська В.С. Основи сучасної політології: підручник. - К.: Кондор, 2009. - 354 с.

22. Шевчук Д.М. Сучасна політична філософія [Текст] : навч. посіб. / Дмитро Шевчук ; Нац. ун-т "Остроз. акад.". - Острог : [б. в.], 2012. - 347 с.

Размещено на Allbest.ru

...