Суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської "кордонних стратегій"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської “кордонних стратегій”

Верменич Ярослава

Анотація

У статті автор намагається знайти відповідь на питання: що означають кордони, які утворилися в процесі розпаду СРСР, в системі стратегічних пріоритетів Російської Федерації, з одного боку, і держави Україна, з другого. Головний акцент зроблено на загрозах національному суверенітету і політичній суб'єктності України, які спричинені імперськими амбіціями кремлівських політиків та розв'язаною ними “гібридною війною” на Донбасі.

Ключові слова: суверенітет, кордон, безпекова стратегія, імперські догмати, Донбас.

У 2003 р., оголошеному роком Росії в Україні, найбільш уживаним оціночним критерієм для характеристики українсько-російських відносин був концепт “стратегічного багатовимірного партнерства”. Навряд чи комусь тоді могло спасти на думку, що всього через 10 років ці відносини опиняться в полоні стихії збройного протистояння і про партнерство доведеться забути надовго. Впродовж понад двох років стратегічні пріоритети держав-сусідок або зовсім не проглядаються, або вибудовуються на засадах взаємонерозуміння - аж до обопільних звинувачень у фашизмі. Для України збройний конфлікт, що переріс у “гібридну війну”, обернувся втратою не лише значної частини економічного потенціалу, але й загрозами політичній суб'єктності. Провідні політичні гравці на світовій арені використовують її територію для зведення власних геополітичних рахунків, а київська влада не в змозі не лише ефективно протидіяти руйнуванню життєвого простору й інфраструктури півдня країни, але й запобігти значним людським втратам серед мирного населення Донбасу. Попри загальне співчуття Україні з боку світової спільноти поки що реального виходу з ситуації, що склалася, не видно.

За висновками фахівців Національного інституту стратегічних досліджень, російська агресія проти України, анексія Криму та фактична окупація окремих районів Донбасу розпочали нову еру стимульованих міжнародних конфліктів, посилили дію наявних в міжнародному безпековому середовищі негативних чинників і запустили додаткові руйнівні тенденції, порушивши міжнародно-правові засади світового порядку. “Війна на Донбасі, спровокована агресією Росії, має чіткі ознаки цивілізаційного конфлікту. Вигідне географічне положення України як великої транзитної артерії, своєрідного мосту між Європою та Росією останні два десятиліття розглядалося як суттєва політико-економічна перевага, але в умовах геополітичного протистояння воно стало для нашої держави джерелом нових проблем... Україна, перебуваючи фактично між молотом та ковадлом, ризикує стати ареною тривалого геополітичного протистояння Росії та країн Західного світу на чолі із США'1.

За таких умов перед соціогуманітарною наукою стоїть непросте завдання: з'ясувати глибинні витоки неприродного стану в українсько-російських відносинах і запропонувати власне бачення шляхів виходу із всеохопної кризи. Гадаємо, що ані сам по собі концепт порубіжжя, що уже став звичним у регіональній аналітиці, ані модна формула “постколоніальності”, не наблизять нас до розуміння усієї складності українсько-російських відносин на сучасному етапі. Значно більш продуктивними у сучасному соціальному аналізі є концепції фрактального дуалізму, вписані у контекст неконвенційної (дискурсивної) історії. Неупереджений аналіз неспівмірних дискурсів створює надійний методологічний фундамент для розуміння “української кризи” у співвідношенні з глобальними політичними процесами, з одного боку, і специфічними обставинами “стикового пограниччя”, з іншого. Нове обличчя сучасного регіоналізму у полі якого сепаратизм набуває дедалі більшого поширення, перетворює світ на складну мозаїку мереж, осмислення якої мислиме лише на ґрунті нової наукової мови і нових методів соціального аналізу. Синергетичні підходи, як ніякі інші, відкривають шлях до осмислення просторової інваріантності як фактора впливу на суспільні цінності й поведінкові реалії.

Поняттям фрактал (від лат. ґтайт - подрібнений) у синергетиці, а віднедавна і в політології позначають частину якоїсь цілісності, здатної відтворювати специфіку останньої з певним коефіцієнтом подібності. За О.Донченко, матрична фракталізація значною мірою визначає тип і характер самоорганізаційних процесів у будь-якому соціумі. Потрапляючи у фрактальний простір, людина чи група автоматично включається в атмосферу властивої йому матриці смислів і правил гри. Зрештою саме відповідними фрактальними матрицями визначається напрям формування ідеологій та соціальних уявлень.

Стан, який вкладається в поняття “фрактальний дуалізм”, виникає там і тоді, де й коли люди зазнають впливу різноспрямованих культурно-цивілізаційних домінант чи гостро конфліктних центрів. На субрегіональному й локальному рівнях він найчастіше дається взнаки у вигляді біполярності, яка водночас повторює або імітує ментально-ціннісну генетику обох (або кількох) спільнот, що виступають у даному контексті як взірцеві моделі. донбас політичний радянський

Як прояв фрактального дуалізму розглядає ментально-ціннісну генетику московської великодержавности, з одного боку, та українського етногенезу на козацькому степовому просторі, з другого, І. Піляєв. Постмодерній епосі, вважає він, притаманна наростаюча фрактальність віртуальних культурних феноменів, якими сповнена суспільна свідомість з її новими, прискореними формами приватно-ціннісної скороминущості. Йдеться про міфи, архетипи, соціальні проекти, підвладні використанню в інформаційних війнах.

На переконання І. Піляєва, історико-ієрархічний зріз зазначеної фрактальної парадигми придатний для конструктивного аналізу генези та розбудови української державності. Після монгольської навали середини ХІІІ ст., яка призвела до поділу Русі між Ордою та Європою, її території упродовж століть акумулювалися навколо гостро конфліктуючих центрів - умовно європейського та євразійського. Навіть на тих короткотривалих етапах, коли вони перебували у форматі єдиної держави - СРСР, фрактальна дихотомія простежувалася на всіх рівнях - від мікро- до субрегіонального, зумовлюючи цивілізаційно-культурну та геополітичну альтернативність (біполярність).

Структурні шоки в геополітичній, інституційній, соціокультурній, безпековій архітектоніці східноєвропейського простору - з їхнім епіцентром в Україні - гостро розмежували та поляризували трансформаційні та регіонально-інтеграційні процеси на цій території. Власне, і збройний конфлікт на Донбасі, за І. Піляєвим, став проявом фрактальної локалізації історичної парадигми протистояння Заходу і Сходу, яка вже сама по собі стимулює гібридні за своєю природою євразійські синтези “історичної Росії” та “русского мира”. Фрактальна дихотомія цінностей та геополітичних орієнтацій визначила в кінцевому рахунку межі аксіологічно-поведінкових “Європи” та “Євразії”. Сучасна Російська Федерація, по суті, виступає багатонаціональною, імперською, євразійською альтернативою проекту національної, європейської, демократичної Русі-України, і цей фрактальний дуалізм (дихотомія) цінностей та онтологічних, моральних, політичних, геополітичних орієнтацій буде, на думку І. Піляєва, наростати.

Фрактальна парадигма соціального аналізу забезпечує, отже, уведення проблеми українсько-російських відносин у контекст зіткнення протилежних за своїм змістом самоідентифікацій - української національної і російської імперської. За такого підходу сам українсько-російський кордон стає символом несумісності орієнтаційних матриць - для України це своєрідне “огранювання” суверенітету і маркер ідентифікацій, для Росії - гальмівна перешкода на шляху омріяної реінкарнації імперського простору. І якщо порубіжжя як ареал взаємовпливів продукує ціннісну амбівалентність, стимулюючи найрізноманітніші обміни смислами, то кордон однозначно виступає в ролі демаркаційного рубежа, символу-коду “боротьби на ураження” з одночасним спустошенням.

Те, що в Україні проблеми етнічності, європейськості, групових меж останнім часом “вибухають” у нових і несподіваних контекстах, хвилює польського соціолога Даріуша Вояковсього, який навіть знайшов за потрібне доповнити свою монографію 2007 р. “Своє і чуже в Польщі, що змінюється” спеціальним розділом, присвяченим “українському виклику” 2014-2015 рр. Запропонувавши цікаву з методологічного погляду парадигму “інституалізованої рефлексійності”, він вдало уводить у дискурсивний контекст проблему дуалізму українських політичних процесів і відповідних ідентифікацій. Хоч науковий український дискурс дуже міцно закорінений у європейському мисленні, проблеми розрізнення понять “нація” і “народ” трактуються у ньому здебільшого у дусі російської традиції. Тому, констатує Вояковський, інколи буває “важко розпізнати, в якому моменті, апелюючи до українськості, ми апелюємо до культурного народу, політичного народу чи до громадянського суспільства”. Утвореною у такий спосіб специфічною сферою дискурсивного прикордоння він пояснює той факт, що реалії збройного конфлікту на Донбасі не вміщуються в інтерпретаційні рамки ні російської, ні європейської національної парадигми. Слабкою стороною української європейськості автор вважає і те, що “навіть за умов виразної загрози української державності значна частина суспільства залишається політично інертною”.

У вітчизняній суспільній свідомості з пограниччям пов'язується здебільшого стан плинності й незавершеності, а з кордоном асоціюється стан безпеки, нехай і відносної. В українсько-російських відносинах переорієнтація з умовної парадигми порубіжжя на парадигму кордону відбулася зі вступом російської агресії в активну фазу. Поляризація суспільних настроїв сягнула апогею - ті, хто ідентифікує себе з “українськістю”, категорично відкидають ціннісно-нормативну систему “русского мира”, і навпаки, адепти “русского мира”розглядають усе українське під кутом зору “несправжності” й зомбування. Відтак не стільки концепт пограниччя, скільки нова “кордонна філософія” набула значення онтологічного пояснювального концепту. Не випадково в зарубіжній епістемології проблема кордон- ності тісно корелює з новою онтологією соціальності. З нею пов'язу-ють надії не стільки на створення адекватної картини подій, скільки на виконання функцій своєрідного методологічного компаса.

Істотних модифікацій зазнають у зв'язку з цим поняття цивілізаційних меж і “граничних ліній”. Кордони й пограниччя розглядаються як суб'єкт відносин не лише в центр-периферійному контексті, але й у системі транснаціональних мережевих структур сучасного глобалізованого світу. Цей специфічний простір відчуває вплив з боку різних геополітичних чинників і політичних акторів, найчастіше за моделлю “ланцюгової реакції”. Що ж до його власної, “суб'єктної” ролі, то вона, залежачи від здатності погранич до самоструктурування, під тиском сучасних реалій зазвичай має тенденцію до звуження можливостей. Нині ні для кого уже не є секретом той факт, що п'ятирічний досвід “арабської весни” 2011 р. дав результат, протилежний очікуваному. Якщо винести “за дужки” доволі обмежені демократичні здобутки Тунісу, доводиться визнати, що “революційні експерименти” нашого часу закінчуються хаосом (Сирія, Лівія). За оцінкою оглядача “Le Figaro” Ф. Желі, “на зміну революційній весні прийшла ісламістська зима”, а рівень безпеки в усьому світі знизився. При цьому свого останнього слова арабський світ ще не сказав. Небачена раніше проникність сучасних кордонів стала додатковим фактором глобальних ризиків і загроз.

За таких умов, у баченні російського культуролога П. Гречка, “бінарна, центр-периферійна опозиція перетворюється, по суті, в опозицію владну, силову. Логіка стає політикою. Діалог аргументів вироджується у монолог панування й підкорення, у різновид ангажовано-владних відносин. “Невизначеність, детериторіалізація, трансгресія - це тільки деякі з тих термінів, які застосовуються для описання сучасних глобалізаційних процесів”.

Осмислення складних і неоднозначних процесів, у ході яких “логіка стає політикою”, у суспільних науках почалося відразу ж після розпаду СРСР, і зарубіжне “радянознавство” виявилося у порівнянні з пострадянським більш оперативним. Американський політолог Дж. Міршаймер, констатуючи наявність “історії взаємної ворожнечі між росіянами й українцями”, серед факторів конфліктогенності уїхніх відносинах ще у 1993 р. поставив на перше місце “протяжний незахищений кордон між двома країнами”. А на другому місці у нього - загроза гіпернаціоналізму на основі взаємної неприязні, ускладненої етнічною строкатістю та суперечками навколо проблеми Криму й Чорноморського флоту.

Німецький радянознавець Г. Сімон (Зімон) вважав надзвичайно важливим знайти оптимальну відповідь на питання: що означав розпад СРСР для новопосталих держав, насамперед, для самої Російської Федерації, і які - інтеграційні чи дезінтеграційні процеси він потягне за собою? Розмірковуючи про перспективи Росії на шляху будівництва власної національної держави, Г. Сімон провів чітку грань між усвідомленням її значущості в РФ, з одного боку, та в Україні, з іншого. Українці, як і естонці чи словаки, сприймають національну державу європейського типу як здійснення історичної мрії і як гарантію продовження існування нації в майбутньому, наголошував він. У баченні росіян національна держава означає самообмеження і відмову від імперії. Широкий спектр політичних сил Росії не схильний сприймати розпад СРСР як кінець імперії. “Вони вбачають у Росії не державу, як всі інші, а як домінуючий форпост у європейському просторі”, який на даний час у зв'язку з внутрішнім та зовнішнім розпадом є ще слабким; але він отямиться і набереться сил і знову буде “відігравати ту роль, яку надала йому історія”.

Тйм часом для Сімона уже в 1994 р. було очевидно: питання “хоче чи може Росія стати національною державою”, є для неї смисложиттєвим. “Лише в ході такого перетворення Росія зможе стати партнером у майбутній інтеграції - в загальноєвропейських чи особливих східноєвропейських рамках”. Адже “національна держава не є етнократією. Російська держава, що мала столітній досвід співжиття з іншими народами, повинна бути спроможною знайти автономне урегулювання для неросіян”. Але саме в Росії виникла дивна ситуація, коли націоналісти виступають проти національної держави. “Імперський ревізіонізм обґрунтовується тим, що інші народи неспроможні побудувати економічно життєздатні держави, а також забезпечити політичну стабільність і військову безпеку на європейському просторі. Охоронці імперії, очевидно, розвивають альтруїстичну доктрину, згідно з якою турботи і клопоти інших треба брати на себе”.

Пізніше прогнози Г. Сімона трансформувалися у концепцію “штучного й неісторичного характеру Російської Федерації - “держави, якої ніхто не бажав”, з кордонами, “які у багатьох випадках неможливо обґрунтувати ані етнічно, ані історично, ані економічно”. Базовані на силі, вони створюють очевидний парадокс: РФ виступає водночас і як охоронець понад тисячолітньої історії імперії, і як фактор її “внутрішньої ліквідації і неминучого розпаду”. У 2000 році Зімон вже прямо пов'язував сумну перспективу для РФ з імовірністю ставки її політиків на силу і довільним зруйнуванням лінії кордону, яка “доти не піддавалася коригуванню будь-де”. Саме з цим намаганням пов'язував він можливу активізацію конфліктного потенціалу на Сході України.

На проблемах українсько-російського кордону фокусували свою увагу і російські науковці, хоч їхнє бачення його місця й ролі виразно вималювалося дещо пізніше. Природно, що своїм першочерговим завданням ідеологи РФ вважали не огранювання простору національної держави, а реінкарнацію імперських постулатів. Звідси акцент на зображенні імперії як “форми, ступеня, категорії глобалізації” у провідного російського теоретика регіоналізму Л.Горизонтова. Конструювання макрорегіону у межах якого опиняються території “сучасних України і Білорусі”, у баченні російських істориків будувалося на запереченні поняття “Центрально-Східна Європа”, уведеного в обіг польськими істориками. Натомість активно пропагувалися різні версії імперії-регіону й імперської ідентичності. З імперією-регіоном, за Горизонтовим, пов'язані уявлення про природні кордони, до яких вона прагне і вихід поза які здатен її серйозно послаблювати. Імперія могла гальмувати, але могла й стимулювати формування націй. Автор вважав, що врахування амбівалентної ролі імперій у націєбудівництві дає змогу історикам вийти поза межі дискурсу національного відродження з його “антиімперіалістичним пафосом”. Важливим, з його погляду, є і врахування - у випадку розділених націй - специфіки становлення міжімперських регіональних спільнот, своєрідних протоєврорегіонів з не лише етнічною, але й певною господарською спільністю11.

У підкреслено нейтральному вигляді (очевидно, зіграло свою роль опублікування згаданих міркувань в українському виданні) тут окреслено принципову відмінність українського й російського позиціонування в Європі: українець наполегливо шукає своє місце в європейському просторі, а для росіянина шокуючою обставиною стало значне звуження звичного радянського простору. Унезалежнення України в РФ здебільшого сприймається як прикре непорозуміння, а то й як штучна “етнічна химера”.

Хоч як прикро це визнавати, але у ХХІ ст. характер українсько-російських відносин визначається непримиренним зіткненням двох парадигм: демократично-індивідуальної й централістсько-імперської. Імперськість - саме та домінанта російської свідомості, без якої її апологети не мислять існування власної держави як такої. За О. Прохановим, “Росія і зараз імперія. Її подальший розпад, якщо він відбудеться, перетворить Росію у конгломерат просторів... Якщо позбавити Росію імперськості як принципу її творення, то від Росії залишиться одне лахміття”. Ще відвертішим виявився С.Караганов. В інтерв'ю “Русскому журналу” 2009 р., опублікованому під назвою “Нікому не потрібні чудовиська. Десуверенізція України” він прозоро натякав: у Росії немає жодних інструментів впливу на ситуацію в Україні; не бачив він і реальних можливостей того, що Європа “дасть карт-бланш Росії на те, щоб вона окупувала Україну в цілому або по частинах”. Але і Росія, доводив він, “не захоче одержати в себе під боком цілковито некеровані території”.

Імперія фігурує як домінантна ідея з об'єднуючим підтекстом і у геополітиків правої орієнтації (один з розділів “Основ геополітики” О. Дугіна має назву “Росія немислима без імперії” ). Німецький політолог А. Умланд наголошує на тому, що ідеологія Дугіна пронизана думкою про нове народження (а не реставрацію старої радянської чи дорадянської) Росії і може розглядатися як крайня форма специфічно російського “супранаціоналізму”. “Неоєвразійство” Дугіна, доводить він, можна розглядати як специфічно російський різновид ідеології єврофашизму і пов'язувати його манеру поведінки з метаполітичною стратегією й тактикою “політичної мімікрії” європейських “нових правих”. Ототожнюючи свої підходи з євразійством, Дугін намагається підвищити значущість власних памфлетів, хоч саме поняття “Євразія” у нього має не лише більш широке, але й по суті інше “наповнення”, ніж у дискурсі російського інтелектуального руху міжвоєнного часу. У цьому сенсі “неоєвразійство” тісніше споріднене з світовим окультизмом, західним традиціоналізмом та з “новим націоналізмом”, що виник у Німеччині після Першої світової війни.

У баченні західних росієзнавців “імперськість” російської свідомості з обстоюванням виняткової ролі православно-християнської цивілізації та її рівновіддаленості від західних і східних традицій виводиться, з одного боку, від кількох століть перебування в орбітімонгольських впливів, а з другого - від безпрецедентної тривалості відносин, побудованих на кріпосному праві. За Р. Пайпсом, ментальність її населення склалася як результат емоційної залежності від неспокійних кордонів і страху перед іноземним вторгненням. “Імперський синдром” подається як потужний антиліберальний фактор, а постійні колонізаційні потуги - як чинник мілітаризації свідомості. Такого тягаря традицій, передсудів і стереотипів, на його думку, неможливо позбутися за короткий час.

Навіть у найменш заангажованих російських аналітиків можна зустріти акценти на імперській величі, химерно поєднані з апологією радянськості. Унітарно-імперська конструкція проглядається і за радянською, і за путінською моделлю федералізму, доводить А.Захаров. Але “імперія - це не тільки насильство і примус”. Принципову новизну радянської імперії автор вбачає у декларуванні вільного виходу республік з СРСР, і у цьому розумінні “радянський федералізм несподівано представ більш симпатичним проектом, ніж його нинішній російський аналог”. Загалом же, констатує російська дослідниця О.Малінова, “у російському політичному просторі “імперія виступає не стільки як категорія для аналізу реальних проблем, скільки як популярна ідеологема”.

Якщо ж говорити про стан вітчизняного “кордонного” мислення, то його роль у вибудові національного “гранд-наративу” завжди була помітною, а подеколи навіть визначальною. Здається, жоден з вітчизняних гуманітаріїв не обминув тему пограниччя як домінанти української історії. В.Липинський розглядав проблему Степу як протистояння європейської землеробської традиції, уособлюваної городовим козацтвом і шляхтою, січовій стихії степової вольниці. О. Пріцакна-голошував на тому, що, як усяке пограниччя, територія України була вагітна водночас злиттям багатств різних культурних традицій і протиріччями, які ці різні складники приносять із собою. С. Кримський бачив у створеній на пограниччі новій соціальній і політичній організації перемогу “розумної ойкумени” над безоднею й хаосом і наголошував на розумінні кордону й межі як фактора цілісності. Г. Корольов, навпаки, пов'язує з кордоном феномен українського розділення,специфіку якого вбачає у його принциповій неподоланності - з різними відповідями на один виклик, станом роздвоєної лояльності та дихотомної ментальності.

Утім, рівень аналітичної конкретики у дослідженні вітчизняних кордонів можна вважати задовільним лише в хронологічних межах ХХ століття. В радянські часи міжреспубліканські кордони взагалі не були об'єктами серйозного наукового аналізу: з подачі вождя більшовицької партії В. Леніна проблема кордонів між республіками була визначена як другорядна й не важлива. Після розпаду СРСР тепер уже міждержавні кордони почали привертати до себе дедалі більшу суспільну й наукову увагу: це засвідчила, зокрема, монографія В. Боєчка, О. Ганжі, Б. Захарчука, в якій процеси оформлення кордонів простежені майже виключно у межах ХХ століття. Ситуація з “ретроспективним баченням” змінилася лише як наслідок плідної роботи наукового регіонального семінару, який функціонував упродовж 2004 - 2006 рр., об'єднавши зусилля вчених України, Білорусі, Молдови, Литви навколо проекту “Східно-Центральне Пограниччя у контексті нової гуманістики”. Європейський гуманітарний університет у Вільнюсі за сприяння корпорації Карнегі (Нью-Йорк) вдало спрямував зусилля істориків, соціологів, філософів, культурологів в русло досліджень як соціально-економічної динаміки на пограниччях, так і окремих пограничних ареалів.

Справжнім проривом у сфері осмислення процесів українсько-російських відносин у зонах порубіжжя стала виконана в рамках згаданого проекту книга В.Кравченка “Харьков/Харків: столица Пограничья”. У 2009 р., коли писалася книга, українсько-російський кордон у баченні автора підпадав під визначення перехідної (контактної) культурної зони, не обтяженої відкритими протистояннями чи розділеною пам'яттю. Сподівання автора на те, що такий стан триватиме доволі довго, однак, не справдилися. Тим не менш йому вдалося у процесі концептуалізації регіону Слобідської України помітити ті “больові точки”, які були зумовлені проведеними в минулому розподільчими лініями і відчутною регіональною асиметрією. Простеження “кордонного дискурсу” - відмітна риса цієї вартісної праці.

Багато в чому пророчим виявився і його висновок: українсько-російський кордон ще доведеться створювати - не лише як географічну, але й як символічну реальність.

Російські політтехнологи й путінські спічрайтери не надто обтяжують себе пошуком сучасних формул, які б бодай мінімальною мірою виправдовували втручання у перебіг подій на пострадянському просторі. Очевидно, що їх цілком задовольняє архаїка “єдинокровності”, вкладена у примітивну й недолугу формулу “захисту співвітчизників”. Після деякої перерви у її застосуванні у 2015 р. вона знову з'явилася у путінському виконанні у документальному фільмі “Світопорядок”, показаному на російському телебаченні. Традиційно вона має такий вигляд: “Ми не можемо віддати на з'їдання націоналістам тих людей, які на південному сході проживають. І не лише росіян, але й російськомовне населення, яке орієнтується на Росію”.

Німецький публіцист Фріц Ерліх наголошує: той, хто шукає дійсні причини нападу Росії на Україну, не повинен звертатися до теорії змови. На війні заробляють гроші, а економіка Росії “тримається, як на волосині, всього лиш на експорті зброї”. Після США (29%) Росія (27%) є другим за обсягами постачальником великих систем озброєння в усьому світі. США у ХХІ ст. скоротили свої військові витрати, Росія, навпаки, їх нарощує, бо вже не може існувати без військово-індустріального комплексу. Тому створенням нових образів ворогів населення систематично готували до війни.

Оскільки військова промисловість Росії виявилася дуже прибутковою, олігархи й акціонери цієї галузі жодним чином не зацікавлені в зміні зовнішньополітичного курсу РФ. Лишається уповати на санкції і на те, що росіяни зрештою усвідомлять: орієнтована виключно на сировину і війну економіка в сучасному світі приречена на провал.

У трактуванні історика й політолога з Центру балтійських та східноєвропейських студій університету Сьодерторн (Стокгольм) Ігоря Торбакова пошуки втраченого статусу великої держави і глибоке антизахідництво, продиктоване “почуттям образи через уявне приниження з боку Заходу”, стимулюють відродження ідеології класичного євразійства, яке почалося у 1990-х рр. На прикладі О. Дугіна вже було показано, що неоєвразійство являє собою специфічний тип російського націоналізму й консервативну ідеологію, які водночас воскрешають дискурс романтизму ХІХ ст. і адаптують його до сучасних умов. Симптоматичними виявилися спроби створити певну “гібридну” версію ідеології російської винятковості на основі поєднанняідей “неоєвразійства” і класичних версій геополітики. Із “євразійства” запозичується зображення Росії як особливої цивілізації із загальносвітовою культурно-історичною місією, а із геополітики - теза про одвічне прагнення Заходу принизити й розчленувати її. На такій доволі хиткій основі вибудовуються як схеми специфічних інтересів і завдань Росії на пострадянському просторі, так і поширені уявлення про “співвітчизників”, які, мовляв, потребують російського “захисту”.

Події в Україні, зокрема українсько-російський конфлікт, констатує вже згадуваний Даріуш Вояковський, внесли в європейський дискурс на теми кордонів новий і важливий досвід. “У цьому конфлікті Росія намагається визначитись як культура, що пропонує інакші, альтернативні способи інтерпретування етнічності та суспільства”. Звідси переконаність цього автора у тому, що ідеологічний вимір цього конфлікту має значення не тільки для України й Росії, але й для всієї Європи.

На фоні сучасних трактувань місця й ролі кордонів і погранич доволі чітко вимальовується відмінність української та російської “кордонних стратегій”. Україна упродовж усього переговорного процесу з РФ домагається визнання російською стороною міжреспубліканського (адміністративного) кордону між колишніми УРСР та РРФСР як державного кордону між Україною і Росією. Натомість російська сторона вважає, що в колишньому СРСР адміністративний кордон по морю між союзними республіками (зокрема, у Керченській протоці) взагалі не встановлювався. Звідси її бажання нав'язати Україні, всупереч вимогам міжнародного права, “сурогатні” форми домовленостей, які забезпечували б її власні стратегічні інтереси. Що ж до сухопутного кордону між Україною і РФ, то, попри підписання у травні 2010 р. угоди про демаркацію українсько-російського кордону, перший прикордонний стовп на Чернігівсько-Брянській ділянці з'явився лише в листопаді 2012 р.

У контексті модної ідеологеми “русского мира” російські стратеги говорять про “нову міжнародну архітектуру” та регіональні інтеграційні об'єднання, надаючи при цьому “регіоналістському напрямку” чітких цивілізаційних конотацій. Але спроби поєднати імперську ідею з ідеєю нації в формулі “Росії - Євразії” і тим самим “врятувати імперію через її заперечення” виявилися завідомо програшними - утвердити всеосяжну “євразійську ідентичність” через поняття “панєвразійського націоналізму” не вдалося. “Замість рішуче переосмислити Росію як національну державу і встановити її “справжній” національний інтерес, Москва грузне в сумнівній “постімперській” фазі - все ще відчайдушно прагнучи утвердити свої регіональні привілеї та досягти статусу великої держави”. Як вважають російські стратеги, саме об'єднання Росії та її пострадянських сусідів у щільно інтегровану спільноту держав “дасть змогу цій європейській асоціації стати одним з головних центрів сили, що на рівних з іншими центрами братиме участь у світовому та регіональному правлінні”. РФ прагне “контролювати Велику Периферію довкола Росії”, щоб запобігти встановленню стратегічного панування над нею будь-якої іншої світової потуги.

Те, що за сучасних умов проблеми простору прямо пов'язуються з проблемами безпеки, випливає з істотного урізноманітнення засобів просторової експансії. Фізичні засоби захисту територій нині доповнюються, за визначенням Д. Замятіна, метафізичними. Це і особливі стратегії комунікації, і ментальні стратегії, спрямовані на відокремлення образу простору від образу небезпеки. Метагеографічний феномен у трактуваннях автора сприймається як своєрідна “голографія місця” - з небаченим донині його уявним розширенням, з одного боку, і “закриттям” тієї місцевої, локальної дійсності, що традиційно спостерігається, з іншого. “Простір немовби густішає, ущільнюється, стає більш анізотропним і, з зовнішнього погляду, більш структурним”. Такий простір сприймається як більш наближений до людини, “одомашнений”. Але водночас він стає вразливішим з погляду безпеки. Це вдалося переконливо показати фахівцям з Копенгагенської школи досліджень миру на чолі з її основоположником Б. Бузаном. У неодноразово перевиданій монографії “Регіони і влада: структура міжнародної безпеки” поняття “сек'юритизації” органічно вписуються у контекст регіональних комплексів безпеки.

Ключова проблема онтології просторовості у баченні фахівців з культурної географії полягає у ментальному й когнітивному розриві між сприйняттям і відображенням. “Перехід через кордони відбувається постійно, і тому нормальне життя полягає у безперервному “відтворенні” перехідних станів, подій та екзистенцій”. Кожне відчуття наростання небезпеки супроводиться посиленням тривожності і отже, постійно повторюваними вимогами посилення рівня безпеки. В рамках геономіки безпеки досліджуються просторові уявлення, насамперед ті, які роблять потенційно небезпечними пограничні ідентичності. Практично будь-який конфлікт розгортається відразу у кількох просторах, і основна проблема якраз і полягає у їхньому суміщенні.

У цьому зв'язку уявляється важливим простеження на матеріалі українсько-російських відносин усього процесу формування “нової кордонної філософії” у її полярних вимірах. Адже те, що в українському баченні уявляється нормою, в російському постає як викривлення природного ходу історії. Пошук нових концептуальних моделей впливу кордонів і погранич на перебіг інтеграційних і диверсифікаційних процесів в Україні у російському і вітчизняному виконанні йде у різноспрямованих руслах, і це ставить перед наукознавством проблему мінімізації асиметрії бодай у наукових дискурсах.

В анексії Росією Криму і створенні вогнища напруги в Донбасі фахівці-кордонознавці справедливо вбачають не лише серйозні безпекові виклики для українського суспільства, але й активізацію нового протистояння між Заходом і РФ - як аналога “холодної війни”. “Російська інтервенція та анексія низки територій України стала основою нагнітання адміністрацією В. Путіна політики “глобального втручання”, що була притаманна СРСР. Росія знову використовує ідеологічно-застарілі концепти, які їй допомагають позиціонувати себе як політико-економічну модель протидії глобалізації”. Концепт “русского мира”, доповнений вищими ієрархами православної церкви ідеологемою “святої Русі”, дедалі більше набуває рис контрглобальності; остання трактується як протидія вестернізації, яка, мовляв, зазіхає на традиційні території сфери впливу Росії. Звідси набуття російською політикою рис “повторної колонізації” - з паралельною втратою власної національної ідентичності. Для України це серйозний виклик усьому націєтворчому процесу - вона змушена “займатися не лише інноваційно-модернізаційною” діяльністю, а й “оборонною” - засвоювати елементи безпекової раціональності та вдаватися у ставленні до російського політико-інформаційного поля з позиції “блокадного менталітету”.

Цікаво проаналізувати у цьому зв'язку еволюцію російських неоімперських догматів - від пропаганди поміркованого універсалізму й культурної взаємодії народів до відвертого расизму. У баченні Центру національної слави Росії й Інституту соціології РАН універсальність Російської імперії, хоч і виводиться від ідеї “Третього Риму”, все ж подається в ключі долання “пістрявих локалізмів” і забезпечення “відносної стійкості збереження й підтримування умов, необхідних для спільного проживання й культурної взаємодії народів, що історично мали різну цивілізаційну належність”. Докорінно інший кутзору на цивілізаційну місію РФ пропонується у межах російської расології, що входить у моду, - виходячи з принципів “біологічного детермінізму”, вона закликає “розрізняти своїх і чужих, росіян і неросіян”. За А. Савельєвим, росіяни не повинні “милостиво дивитися на молодших братів”, які, мовляв, “уявляють себе спадкоємцями нашого багатства”. У потрібний момент все, що знаходиться довкола російської людини, має “перетворюватися на зброю... І тоді ми повернемо собі державу, яку віддали чужим людям”.

За наявності таких методологічних настанов Росії нелегко утриматися на позиціях декларованої “ліберальної демократії”. Незалежно від того, під яким кутом зору розглядається інтелектуальна традиція лібералізму у російській суспільній думці - суто політичним чи замасковано цивілізаційним, її адепти дедалі частіше змушені визнавати: сучасний лібералізм - це “шухляда з подвійним дном”, він “ховає демократію в її прямому значенні суверенітету народу”. Виявилося, що, як констатує провідний дослідник Інституту Брукінгса Лілія Шевцова, голосом свободи легше було виступати за радянських часів, ніж при посткомунізмі, “коли почалася імітація всіх принципів, і цинізм виявився всепоглинаючим”. Російська інтелектуальна верства, що зазнала за цих умов деморалізації, не змогла стати символом чи рупором нових цінностей і чинником опору наступаючому авторитаризмові. У ситуації роз'єднання, втрати вектора “вона піддалася імперському наркотику.. Час і пропаганда змогли пробудити в душах багатьох щось темне й руй-нівне”. Утім, вважає дослідниця, “враження, що все суспільство перетворилося на залежних від імперської дурі, буде перебільшенням”.

Тим не менш зусилля цілої армії російських геополітиків спрямовуються на пошук нового символічного оформлення ідей великодержавності - за В.Бушанським, “дискурс глобального протистояння двох суспільно-політичних формацій переріс у дискурс боротьби Росії проти однополярного світу; дискурс засудження буржуазного способу життя - в дискурс критики Постмодерну.. Футуристично-модерністський лексикон поступився місцем лексикону слов'янофілів. Запанував новий стиль, щось середнє між ніколаєвським ампіром і сталінським бароко”. На цій основі сформувався російський невротизм, в основі якого ідеологія несприйняття будь-яких точок зору, базованих не на імперських критеріях оцінювання. “Цілком зрозуміло, що Україна та Росія осмислюють історію, сучасність і майбуття в геть протилежних і несумісних категоріях”.

Як наголошує М. Горєлов, “у російській геополітичній думці не існує концепцій щодо визначення власних природних кордонів, власних масштабів; у ній переважають такі категорії, як “сфера виняткових інтересів”, “зони впливу”, “ареал розселення російськомовного населення”, “ближнє зарубіжжя... Парадигма розбудови російської державності - беззастережне успадкування старих державницьких ідеологем, принципів та стилю ведення зовнішніх справ, бачення своєї геополітичної ролі”. Саме тому, попри чергування періодів загострень і “потеплінь” в російсько-українських відносинах “у масовій свідомості росіян ставлення до України і українців еволюціонує від нерозуміння й образи до зловтіхи і зверхності. Москва не готова до змін алгоритму у стосунках із сусідами, руху до реальної паритетності та партнерства. Реальністю лишається жорстка дихотомія: або диктат і підпорядкування, або протиборство”.

У баченні С. Кульчицького, “для Путіна ідеалом є державний устрій дореволюційної Росії. Одночасно він хоче зробити Російську Федерацію максимально наближеною до кордонів колишньої імперії, оскільки не розуміє, що часи імперій залишилися в минулому. Небезпека для людства й передусім для України полягає в тому, що ця людина тримає палець на ядерній кнопці”.

Стимуляція сепаратизму - головне знаряддя анексіоністської стратегії РФ. Ідеологія сепаратизму маскується постулатом про право націй на самовизначення, хоч у міжнародно-правовій системі самовизначення передбачає безліч різних моделей реалізації. Ототожнення самовизначення з неодмінним політичним відторгненням від усталеного державного організму - спекулятивний прийом, ледь замаскований вимогами “ліквідації дискримінації”.

Сепаратизм - найрадикальніша форма націоналізму, базована на міфологізованому уявленні про державну незалежність як єдино прийнятну форму “національного самовизначення”. В його основі - колективний міф про право кожної етнічної спільноти на власну державність, яке нібито закріплене у міжнародно-правовій системі. Насправді ж у ній про етнічні групи не йдеться взагалі - смисл цієї норми полягає у визначенні права територіальної спільноти визначати систему управління на власній території відповідно до демократичних норм і не на шкоду інтересам інших спільнот. Самовизначення може набувати найрізноманітніших форм і зовсім не обов'язково супроводитися розпадом існуючих територіальних утворень. Але сепаратисти незмінно трактують його в сенсі “ліквідації дискримінації” аж до повного руйнування її реального чи уявного джерела.

Уявлення про доцільність власної державності для кожної етнічної спільноти чи для якогось сегмента соціуму нереалістичне і згубне у своїй основі: державну цілісність легко зруйнувати, але вибудувати з її уламків життєздатну структуру стократ важче. У міжнародно-правових документах право націй на самовизначення трактується доволі широко: йдеться про забезпечення кожній спільноті можливості визначати систему управління згідно демократично зафіксованої волі громади і про максимально широку участь місцевих громад у політичному процесі. Сепаратисти ж трактують це право як руйнування існуючої державної цілісності.

Л. Снайдер визначав сепаратизм як принцип та діяльність, розроблювані для повного виходу з централізованого державного організму якоїсь його частини. Ані автономія, ані федерація сепаратистів, як правило, не влаштовують. В ролі аргументів фігурує визвольна риторика, доведена до невизнання легітимності існуючого державного утворення. Оскільки сепаратисти завжди не в ладах із законом, вони охоче апелюють до моралі. Якщо існуючий режим оголошується нелегітимним, його опоненти постають в ореолі борців за справедливість.

Тим часом кожній неупередженій людині ясно, що навіть для самих сепаратистів така стратегія далеко не безпрограшна. Е. Ян звертає увагу на те, що принаймні гіпотетично імовірність приєднання території, що прагне змінити свій статус, до коннаціональної, міжнародно визнаної держави невелика. “Сепаратизм з метою приєднання може бути успішним лише у тому випадку, якщо він кореспондує з іредентизмом у коннаціональній державі, тобто з устремлінням такої держави приєднати “незвільнену територію” коннаціональних “братів” і “сестер”. Більш реальною є перспектива перетворення “уявного сепаратизму з метою приєднання” у сепаратизм з метою незалежності. Так сталося, приміром, у косовському випадку. Але на цьому шляху виникає безліч проблем, які роблять перспективи таких держав невизначеними.

Осмислення всього комплексу проблем, пов'язаних із територіальністю та її демаркаторами, можливе сьогодні лише на основі нової цивілізаційної парадигми глобального розвитку, в рамках “нової просторової науки”, контури якої вимальовуються на перетині глобалістики й регіоналістики, культурної антропології й гуманітарної географії. Врівноваження часових параметрів, що традиційно домінувалив історичному пізнанні, просторовими координатами визначило сутність “просторового повороту”, який після новаторських праць Е. Саїда та Е. Соджі поповнив ряд когнітивних поворотів, що упродовж кількох десятиліть істотно змінили напрям соціогуманітарних досліджень. У цьому переосмисленому просторі нового звучання набули проблеми межовості, граничності, кордонів. За цих умов поняття межі неймовірно розширюється, а простір стає динамічним, наповненим рухом. Якщо у Ф. Броделя ішлося переважно про політичні, економічні, цивілізаційні кордони, то В. Вжосек уже веде мову про межі культурних практик, межі дифузії, межі соціоісторичних явищ. Дедалі частіше говорять навіть про своєрідну глобальну пограничну ситуацію - як точку біфуркації, яка характеризується роздвоєнням визначеності і здатна провокувати стратегічну нестабільність. Альтернативні вектори руху стають непередбачуваними.

У такому контексті не може не дивувати нереалістичність і певна інфантильність позиції правлячих політичних сил Росії в “українському питанні”. І сьогодні для світу так і лишається незрозумілим, констатує О. Білоколос, як Путін, який витратив 50 млрд доларів на проведення зимової олімпіади в Сочі і показав ніби цивілізовану Росію, фактично зразу ж зруйнував усе окупацією Криму.

У баченні М. Рябчука причини таких метаморфоз - у схильності Росії до архаїки - на протилежність налаштованості України на використання модерних, конструктивістських термінів. Росія ж вперто тяжіє до анахронічних категорій “грунту і крові”, православної віри і “традиційних” цінностей. Путінські ідеологи свідомо ігнорують громадянський характер української нації, накидаючи, натомість, на неї й на цілий світ архаїчну етнокультурну матрицю, яка забезпечує й легітимізує існування фікційного “русского мира”.

Позиція президента великої держави з ядерним потенціалом вражає кричущою некомпетентністю. У його баченні Україна - це “навіть не держава”. Він нарахував в Україні 17 мільйонів росіян (перепис 2001 р. зафіксував 8,33 млн.), а в Криму - 90% (за тим же переписом 58,5%). До складу Новоросії, частини якої, за його твердженням, “не входили до складу України за царських часів”, а були, мовляв, передані в Україну у 20-х рр. російським урядом, він відніс навіть Харків. Але ж якщо не сам Путін, то його спічрайтери мали б знати, що “за царських часів” ніякої України як адміністративного чи державного утворення взагалі не існувало, а в Харкові (адмініс-тративному центрі Слобожанщини) радянську владу у форматі Української Народної Республіки було проголошено в грудні 1917 р. До речі, радянський уряд до 20-х рр. двічі офіційно визнавав УНР з центром у Харкові - у Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради” (грудень 1917) і у тексті Брестського мирного договору РСФРР з Центральними державами (березень 1918 р.). Межі УСРР були зафіксовані у затвердженому 10 березня 1919 р. раднаркомом України “Договорі про кордони з РСФРР”.

Зрозуміти сенс таких викривлень не так вже і складно, якщо згадати постановку українсько-російської проблеми у статті російського філософа Г. Федотова “Чи існуватиме Росія?” У 20-і роки минулого століття він пророче зауважив, що саме буття Росії залежить “від правильного вирішення українського питання”. Цю “правильність” філософ вбачав у тому, щоб “не лише утримати Україну в тілі Росії, а й умістити українську культуру в російську”, стверджувати українську самосвідомість “як особливу форму російської самосвідомості”.

Ідеологи Росії чекали лише слушної нагоди, щоб у конструйований ними образ Ворога (зазвичай пов'язуваний із “Заходом” або США) вписати Україну. Початок 2014 р. став рубежем, за яким апробована вже система міфів була однозначно спрямована в бік України. Свідченням цього може бути розроблений Радою безпеки РФ у січні-лютому 2014 р. промовистий документ під назвою “Про кризу в Україні”. У ньому ішлося про нібито спричинену багаторічною діяльністю США та ЄС дестабілізацію ситуації в Україні як “повне банкрутство так званої української державності”. Звичні мантри про те, що Росія “не може пасивно спостерігати за стражданнями співвітчизників”, супроводилися недвозначними заявами: “тільки повне входження території російських областей, а саме: Криму, Луганської, Донецької, Запорізької, Дніпропетровської, Чернігівської, Сумської, Харківської, Київської, Херсонської, Миколаївської, Одеської областей, - в РФ може гарантувати мир, безпеку та процвітання їх населенню, а також надійний захист інтересів Росії”.

Ідеологію “кримнашизму” у путінській інтерпретації російський аналітик А.Безсмертний-Анзіміров вдало охарактеризував як “злоякісний нарцисизм”. “Злоякісний нарцисизм ніколи ні перед ким не винен. Але перед ним завжди винен увесь світ”. У його баченні “кримнашизм” - ознака моральної й фізичної дегенерації нації, її звиродніння, повної відсутності особистої й національної гідності. Вічноуражене національне самолюбство породжує таке ж вічне “правокачання” - прикметну рису російської самосвідомості.

Характерні риси імперськості у політиці РФ - це насамперед полегшений підхід до проблеми кордонів, намагання маніпулювати інтересами етнічних груп, представлення реалізації відверто експансіоністських задумів як виконання певної цивілізаторської місії. Постійне прагнення до територіального розширення змушує не рахуватися з ризиками міжнародних ускладнень, санкцій, втратою іміджевого авторитету. Анексія Криму показала, що владні структури РФ нездатні співвідносити територіальний виграш з неминучими міжнародними ускладненнями, незворотним погіршенням відносин з Україною, імовірними деструктивними процесами у власних центр- периферійних відносинах. Якими втратами обернеться така недалекоглядність, покаже час.

Як вважає О. Майборода, ностальгійна пам'ять російської імперської системи, що базується на апології візантинізму й претензійній теорії “Москви - третього Риму”, є історично запізнілою і не відповідає принципам, за якими функціонує сучасна міжнародна система. За критеріями практичної раціональності вона уявляється безглуздою. Зрештою нинішні претензії Росії на відновлення себе як регулятивного центру у пострадянському просторі “можна було б вважати наївною семіотичною забавою заради задоволення своєї пихи, якби не руйнівні наслідки її дій для простору міжнародної системи”. У цивілізаційному відношенні вона означає тяжіння до язичницької ідеї монотеїзму - “з війною усіх проти всіх”. “Дії, які чиняться всупереч міжнародному праву, можуть збільшувати ентропію у системі”.

З погляду здорового глузду стратегія РФ в “українському питанні” уявляється меншою мірою дивною: економічного виграшу від анексії Криму і кількох районів Донбасу чекати було нереалістично, а набуття додаткового людського резерву як “гарматного м'яса” втратило сенс після завершення територіального розподілу світу. За таких умов, доводить О. Майборода, “раціональність дій кремлівського керівництва можна визнати тільки з позицій політичної семіотики - подати світові знак про нібито ключове місце Росії у міжнародній ієрархії”.

За О. Забужко, Росія ретельно планувала демонтаж України, культивуючи взаємну ненависть, розбрат з наростаючим хаосом, щоб потім виступити у ролі “миротворця”. “Все було готове, перевіряли лише довірливість “біомаси”. У підсумку “ми зараз в інформаційному просторі постійно стикаємося з бурхливими новинами - історіями постановочними, попридуманими десь у штабах “реконструкторами”,які, як казав німецький філософ Якоб Беме, “хочуть бути авторами”, керувати реальністю. Це те, що називається “сатанинською амбіцією”... Завдання інформаційного терору - роззброювати величезні маси людей: регіони, міста, навіть цілі країни - морально й ментально. змусити людей самих руйнувати своє життя, прищеплюючи їм страх і ненависть до надуманого ворога, розхитати “соціальний організм”. Саме по цьому, як у них кажуть, “невидимому фронту” й наноситься основний удар”. Тепер, міркує письменниця, доведеться “склеювати, зшивати інформаційно “розідрану” країну на живу, людську “нитку”.

Чи створює “український проект” надійну основу для такого зшивання? Чи забезпечує наступальність принаймні в ідеологічній сфері? Для більшості неупереджених вітчизняних аналітиків уже до початку збройного протистояння на Донбасі було очевидно, що стратегія українських владних структур у площині захисту національного суверенітету упродовж усіх років незалежності була не надто успішною. Фахівці Національного інституту стратегічних досліджень у 2013 р. попереджали владу, що “наявний характер взаємовідносин на владній верхівці, зокрема в системі “влада - опозиція”, здатен поставити під загрозу чи не єдиний вагомий здобуток України у сфері порозуміння - міжнаціональний мир. Фактично заохочуються демагогія і популізм, практика тотальних взаємозвинувачень, персоніфікація помилок і невдач, штучне стимулювання народного невдоволення, створення під вибори квазігромадських (фальшивих, за висловленням зарубіжних політологів) структур. Останнє стає потужним чинником падіння довіри до демократичних інститутів, політико-правового нігілізму та соціальної аномії. Однак найнебезпечнішим є те, що за таких обставин однозначно політичного забарвлення набувають історично зумовлені розбіжності між регіонами України”. За О. Корнієвським, подальшої поляризації політичного поля України неможливо було уникнути самим лише реформуванням потенційно конфліктних інститутів демократії - найголовнішим завданням державної політики за таких умов мала бути розробка й популяризація загальновизнаної системи базових громадянських цінностей як фундаменту для узгодження різних соціально-групових позицій. Однак якраз цей напрям ідеологічної роботи виявився чи не найслабшою ланкою вітчизняної гуманітарної політики.