Суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської "кордонних стратегій"

У баченні М. Рябчука, внаслідок небажання росіян визнавати українців за окрему національність і представлення останніх у вигляді регіонального/діалектного різновиду росіян “український національнийпроект неминуче мусив розвинутися як проект емансипаційний і, у певному сенсі, антиросійський (антиімперський). У пошуку достатньою мірою модерних символічних ресурсів “українські націотворці мусили стати західниками”. Звідси закладена у фундамент національного проекту прихильність до ліберальної демократії. Однак, ставши “лібералами мимоволі”, ліберальні націоналісти розглядали власне “дискурсивне іншування” радше як ідеальну мету, ніж як керівництво до реальних дій на ґрунті відданості громадянським, республіканським та ліберально-демократичним цінностям. Реальний образ “європейської нації” лишився негромадянським, у найкращому разі амбівалентним. Як наслідок, українські ліберали опинилися між молотом і ковадлом. У суспільній свідомості вони не змогли ні ефективно дистанціюватися від націонал-радикалів, ні привабити на свій бік потенційних союзників з-поміж поміркованих русофонів. Саме слабість українського ліберального націоналізму й привела зрештою до загрозливої для всього суспільства етнополітичної радикалізації.

Спостереження М. Рябчука точне, хоч і не вичерпує усієї складності проблем, спровокованих реваншистською за своїм змістом стратегією РФ в “українському питанні”. За констатацією С. Кульчицького, внаслідок тривалого перебування в дореволюційній і радянській імперіях в Україні сформувалися чотири різні за мовою і ментальністю громади - україномовні українці, російськомовні українці, українські росіяни і “всі інші”. Розрахунок російських апологетів “русского мира” спрямовувався на те, щоб завоювати прихильність українських росіян і російськомовних українців, які разом становлять майже половину населення (за критерієм поширеності російської мови). Фахівці-етнополітологи станом на 2012 рік зафіксували формування в Україні фактично двох націй, які умовно назвали проєвропейською українською і (нео)радянською проросійською. Уже тоді як можливий варіант розвитку подій розглядалася альтернатива: “чи добровільно віддати частину території, чи йти на силове придушення підтриманого ззовні збройного сепаратизму”. Всього лиш півтора року виявилося достатньо, щоб цей негативний сценарій матеріалізувався в Криму й на Донбасі.

Незмірно переобтяжена міфами, стереотипами, довільними тлумаченнями історія українсько-російських відносин виявилася, отже, заручницею політики і, з свого боку, теж чимало прислужилася політизації минувшини. Імперські стереотипи російських інтерпретацій, базовані на догмах “русского мира”, наштовхнулися на “зустрічний позов” з боку тих українських істориків, які обрали своїм кредо дивну суміш презентизму й віктимізації. Намагаючись розглядати історію України виключно через етнічну призму, вони заклали у фундамент національного наративу версії “упослідженості” української нації, понад 700-річної колоніальної залежності України від Росії. Україна в такій системі світобачення незмінно постає в ролі жертви, об'єкта окупаційної політики. Наслідком стало утвердження у значної частини населення “самозневажливого, самозневіреного ставлення до власних якостей як спільноти, так званий негативний self-image (образ самого себе)”. Таке світобачення украй негативно позначалося на процесах формування національної ідентичності, а відтак і громадянської солідарності, віри у власні сили та готовності до взаємодії.

Некритична прихильність до наслідування західних зразків зумовила помітне відставання вітчизняної суспільної думки від кращих моделей “реорієнталізму”, запропонованих вихідцями з “третього світу”, які здобули освіту в університетах США та Європи. Хоч Україна ніколи не належала до “третього світу”, більшість вітчизняних гуманітаріїв задовольнилася пояснювальними схемами в руслі примітивного антиколоніалізму навіть не намагаючись принаймні усвідомити різницю між антиколоніалізмом і постколоніалізмом.

Не була вчасно розгадана вітчизняними елітами і підступна тактика Кремля, спрямована на ліквідацію української державності. Як переконливо довів британський історик-міжнародник Джеймс Шерр, Путін створив світ фантазії, що тримається на напівправдах. “Він загнав Росію в “цивілізаційний” конфлікт, який вона не може виграти. У 2000-2008 рр. він апелював до Європи на основі “спільної європейської культури”. Після цього вимагав, щоб Європа шанувала Росію та “русский мир” як “особливий”, “історично зумовлений”, “цивілізаційний” полюс у світовій політиці. Без участі України у цьому цивілізаційному проекті він перестає існувати”.

Сьогодні і неупереджені політологи Російської Федерації визнають: “цілком правомірно говорити про російський фундаменталізм, в якому органічно злилися риси як російського, так і радянського минулого”. За І. Павловою, його насамперед відрізняють: 1) уявлення про те, що російський народ є носієм особливої моральності й особливого відчуття справедливості; 2) заперечення бездуховного Заходу як моделі суспільного розвитку; 3) бачення майбутнього Росії як імперії і 4) впевненість в її особливій історичній місії. “У цьому і виражається сьогодні російська ідентичність. І не треба ні залізної завіси, ні масових репресій. Влада настільки досягла успіху в обдуренні населення, що сьогодні вже можна констатувати факт шизофренії суспільної свідомості в Росії. У ній парадоксальним чином уживаються оцінка Жовтневого перевороту 1917 року як катастрофи і бажання повернутися в радянське минуле, засудження репресій і шанування Сталіна як державного діяча, антизахідництво і розмови про демократію, “радянська людина” і православ'я”.

А проте нічого кращого за ідеологему “русского мира” російські аналітики владі поки що не запропонували. Дивна суміш стереотипів російської імперської історіографії (із дещо оновленою уваровською формулою) та квазіінтернаціоналістських радянських постулатів має у своїй основі стереотип “захисту співвітчизників” на всьому посткомуністичному просторі. Спрацьовує цей примітив переважно там, де зневірені й дезорієнтовані люди ностальгують за радянським минулим. Цей своєрідний “радянський панславізм” культивує вищість “старшого брата”, а ідеологема “єдиного народу” в устах Путіна і його оточення має на меті спокусити українців і білорусів примарною належністю до “обраних”.

Відкидання очевидних реальностей в устах майстрів неоімперської пропаганди доходить до представлення України як своєрідної фікції, неіснуючого фантома. Що ж до українців, то вони в літературі такого штибу постають як “етнічна химера”, що виникла в результаті штучної духовно-психологічної й культурної мутації незначної частини Російського народу під тривалим впливом польської військової й культурної експансії”58. Російські ідеологи відверто провокували мешканців Півдня України на сепаратистські дії, доводячи, що 2008-2014 рр. стануть часом “політичного побоїща” на південному сході України. Автори книги “Незалежна Україна. Крах проекту” М. Калашников та С. Бунтовський ще у 2009 р. обіцяли місцевим мешканцям зростання їхнього життєвого рівня як мінімум удвічі, якщо вони відокремляться від Києва і перестануть утримувати “голодрані” регіони Західної України. Не приховували вони і планів певних політичних сил Росії “перетворити Крим, Миколаївську, Херсонську, Одеську, Маріупольську області в нову республіку - Новоросію. Та ще й втягнути до неї Придністров'я”. У такий спосіб мислилося “возз'єднання великого руського народу, насильно розділеного 1991 роком”.

За умов, коли міждержавні кордони, навіть якщо їхні конфігурації лишаються незмінними, уже не є маркерами прив'язаності до “місця”, повсюдно створюються ситуації нових, рухливих форм самоідентифікації. Особливо відчутні вони у зонах погранич, там, де кордон слугує уже не стільки умовною лінією поділу, скільки територією взаємовідштовхування. Уже на початку ХХІ ст. особливо наочно відцентрові тенденції виявилися у Донбасі, де зміцнення олігархічної форми правління, за висновками соціологів, поставило під загрозу не лише проект створення в Україні громадянської нації, але й саме існування держави. Суспільна свідомість тут майже не піддається однозначним оцінкам - внаслідок постійного відтворення “перехідного стану”, відчуття наростаючої небезпеки, майже безвихідної матеріальної скрути. У такій ситуації, констатує В. Головко, “донецький містечковий егоїзм був “втемну” розіграний великоруським імперіалізмом. У цьому відношенні місцеві еліти, безумовно, несуть, як мінімум, моральну відповідальність, за якою в демократичному суспільстві неминуче настає політична. Але питання відповідальності не повинні перетворюватися на інструмент політичної розправи. За І.Тодоровим, саме внаслідок відчуття загроз, навіяних страхів, незахищеності, які є живильним середовищем для нагнітання протистояння, “політична доля Донеччини знаходиться під питанням”.

Втрата відчуття соціальної захищеності, як правило, провокує вихід за рамки загальноприйнятних норм і правил, проявляється у викривлених самоідентифікаціях. Індивід, що відчуває себе не зовсім “у ладах” з національно-державною ідентичністю, тяжіє до “нижніх поверхів” ідентичностей - етнічних, локальних, релігійних. Він легше піддається впливу міфологізованих ідеологічних конструкцій, шукаючи опору, як правило, в архаїчних уявленнях і простих рішеннях. Загострене реагування на минулі травми формує віктимну свідомість, інколи й реваншистські настрої. Багатьом мешканцям Донбасу притаманний гіпертрофований етнополітичний імпульс, синдром безперервного пошуку “своїх” і відчуження “чужих”. За таких умов стають зрозумілими прояви агресивності, демонстративної непідконтрольності, ксенофобських настроїв.

Загалом можна констатувати: за умов соціальної аномії, яка в пограничних ареалах особливо дається взнаки, ідейно-духовна сфера соціуму піддається неабияким випробуванням. Кримінальна субкультура справляє виразний вплив на молодь, що не знаходить застосування своїм силам і вже тому спокушається “легкими” способами збагачення. Культ грубої сили і грошей підживлює екстремістські настрої, стимулює девіантні поведінкові реакції. Як правило, у таких регіонах значну суспільну підтримку здобувають радикали - як правого, так і лівого толку.

Корпоративізм на українському ґрунті жорстко протиставив себе ще недавно модним ідеологемам комунальності з претензіями на “загальне благо”. Егоїстично-групові орієнтації місцевих еліт уже не в змозі були приховати нехтування елементарними нормами порядності у боротьбі за статус, привілеї, контроль за фінансовими й інформаційними потоками. У Донбасі структура інтересів набула виразно “тіньового” характеру, а клієнт-патрональні відносини “перекрили” всі інші канали самоорганізації бізнесу. Новий вимір регіоналізму на південному сході України мав явні ознаки корумпованості, високої затратності, переважання “фобій гіршого” у суспільній свідомості. Та й повсюди в Україні місце “середнього класу”, який у цивілізованих соціумах становить основу громадянського суспільства, поволі займали безпринципні ділки, які в економічній і політичній поведінці віддавали явну перевагу інтересам особистого збагачення.

Т Орлова бачить у ментальних характеристиках залишкового різновиду Homo sovieticus багато рис, зумовлених православ'ям і особливостями російської цивілізації. “Це такі риси, як сервілізм, безвідповідальність, традиціоналізм, патерналізм, конформізм, зрівняльні настрої, утриманство тощо. Саме ці настрої - головна рушійна сила більшості населення в Криму, в Донецькій і Луганській областях”. В Україні, доводить вона, у тій чи іншій формі наявний процес зіткнення євразійської й євроатлантичної цивілізацій. Дослідниця реєструє у цьому контексті появу православізму чи “політичного православ'я” - проектів ресакралізації політики і водночас політизації релігії. “Як за часів Середньовіччя поширювалася на чужі землі влада Арабського халіфату під прикриттям боротьби за “істинну віру” - іслам, так у наш час для аналогічних цілей використовується ідея “Русского мира”.

На такому фоні очікуваною була чергова реанімація концепту “Новоросія” - як реакція місцевого олігархату та дезорієнтованих маргіналів на євроатлантичну інтеграцію України. З пропозицією “формувати національну свідомість новоросів”, щоб “нинішню протонацію новоросів перевести у стан повноцінної нації” на сторінках газети “2000” на початку 2010 р. виступив В. Кирпичов. На його думку, достатньо запросити грамотних істориків, ідеологів, визначити пантеон історичних героїв Новоросії, організувати інтелігенцію південного сходу і Києва, щоб створити націю за лічені роки. А для початку створити “Спілку журналістів Новоросії”, “Спілку письменників Новоросії”, “Історичне товариство Новоросії” і т.д. У політичній нації новоросів, доводив автор, “буде комфортно і єврею, і росіянину, і українцю, і татарину, адже ця соціально-економічна, культурно-духовна спільність складалася на південному сході України упродовж понад двох століть. Лишалося лише політично проявити її”.

Усупереч таким очікуванням події на Сході України розвивалися за іншим алгоритмом. Відповідь на причини того, чому міф Новоросії весною й влітку 2014 р. перестав існувати “навіть як уявна цілісність”, шукає А. Портнов. “Настільки різні траєкторії” постмайданної історії Донецька, Луганська, Харкова, Дніпропетровська виводяться ним з особливостей ідентичності, що зрештою створили у Донецьку й Луганську суму негативних ситуативних чинників: “нейтральної” позиції правлячих еліт регіону, пасивності правоохоронних органів, нерішучості нової київської влади, активності “гастролерів” і “координаторів” з Росії і Криму. У Дніпропетровську ситуація виявилася іншою - І. Коломойський і його соратники саме порятунок міста від воєнного сценарію і його “проукраїнськість” зробили політичним капіталом й інструментом захисту своїх бізнес-інтересів. Свою роль у Дніпропетровську й Харкові відіграла й порівняно менша активність проросійських сил.

Логіка розвитку подій на сході України підтвердила висновок запорізьких науковців Ф. та Г. Турченків: олігархи регіону мали і мають віддалене уявлення про національні інтереси України, її історію, культуру, традиції. Їхні політичні орієнтири диктуються економічними інтересами, які, у свою чергу, пов'язані зі специфікою структури промисловості південно-східних областей України, що була традиційно зорієнтованою на Росію, зокрема, на її воєнно-промисловий комплекс. До того ж значну частину іноземних інвестицій в цей регіон складав російський капітал. “У цьому контексті проект “Новоросія” під гаслом захисту росіян можна розглядати як прагнення за будь-яку ціну матеріалізувати бізнес-інтереси російських бізнесових груп оборонних галузей, прив'язаних до українських підприємств-постачальників. Таким чином, олігархи південно-східної України приросли родовою пуповиною до Росії. Звідси їх прагнення “прив'язати” через підконтрольні органи влади і своїх виборців до Росії всю Україну”.

Там, де втрачаються критерії раціонального цілепокладання, править бал утопічний тип свідомості - з наївною впевненістю у тому, що свобода “без берегів” відкриває шлях до процвітання й добробуту. Насправді відмова від головної функціональної цінності людського існування - цінності життя окремої людини - руйнує дощенту суспільну тканину буття. Коли в абсолют зводиться принцип “або - або”, а насильство тлумачиться як єдино надійний інструмент суспільних змін, це означає доведену до абсурду примітивізацію суспільної свідомості. Єдине, чого можна досягти на цьому шляху - поглиблення політизації і так вже до краю дезорієнтованого соціуму, нового наростання асоціальної активності.

Як бачимо, напруженість в ідентифікаційному полі південно-східної України, яка вилилася у тривале збройне протистояння, спричинили не так гостра конкуренція розмитих ідеологій, як протиборство двох націоналізмів - українського і російського, а ще більшою мірою - створюваних ними “фобій”. Сама по собі українськість як прихильність до української системи цінностей у баченні сепаратистів є тавром, ознакою непримиренної ворожості.

За таких умов політика РФ “в українському питанні” ставала дедалі більш підступною. Нарощуючи власну військову присутність у зоні конфлікту і щедро озброюючи сепаратистів Донбасу, путінська адміністрація посилено позиціонувала себе як миротворця, наполягаючи, зокрема, на федералізації України як єдино прийнятному виході з ситуації (яка в їхній подачі була представлена як “громадянська війна на сході України”). Те, що в самій Росії практика федералізму дедалі частіше опиняється на вістрі суспільної критики, не заважає адептам федеративного устрою посилено нав'язувати Україні ідею ототожнення децентралізації з федералізацією. У Донбасі вона не могла не дістати підтримки, оскільки Партія регіонів, яка впродовж кількох років зберігала домінуючий вплив на суспільні настрої, неодноразово декларувала свою прихильність до ідеї федералізації країни.

У змаганні на сторінках місцевих ЗМІ російськоцентричного та українськоцентричного дискурсів перший виразно домінував, використовуючи як інструмент захисту регіону, який, мовляв, “годує всю державу”, ідею федералізації країни. Постійно пропагована услід за пропагандистами РФ місцевими адептами, ця ідея час від часу відроджувалася, але багато прихильників не здобувала.

Вітчизняний політолог Г. Чижов поставив своєю метою з'ясувати, що означала вимога федералізації України в устах очільників держави, яка офіційно визнає її суверенітет - адже й федеративний устрій РФ здається сьогодні “радше номінальним”. На його думку, “унітарна мета Кремля за умов весни 2014 р. була очевидною: потрібно було сформувати в регіонах Сходу (а, за можливості, й Півдня) України легітимну, але нелояльну до Києва й незалежну від нього владу. Однак, “виписуючи рецепт” федералізації для сусіда, Росія так і не змогла просунутися далі вимоги виборності губернаторів”. Адже її власний досвід у цьому плані - це “федералізація без федералізму”.

У баченні ідеологів Партії регіонів та їхніх прихильників найбільш переконливим аргументом на користь теорії федералізації слугувало припущення, що саме федеративна форма держави здатна створити оптимальний баланс між загальнодержавними й регіональними інтересами і, зберігши самобутність регіонів, забезпечити врахування в політиці їхньої економічної, етномовної, конфесійної специфічності. Федералізація розглядалася і як гарантія проти посилення тоталітарних тенденцій, і як засіб введення у цивілізоване русло протистояння, що виявилося в ході “помаранчевої революції”. Утім, соціологічні опитування, що проводилися 2005 р., засвідчили, що ідею федеративного устрою країни тоді підтримували лише 17% опитаних, створення Південно-Східної автономної республіки - 13%, приєднання південно-східних областей до Росії - 11%.

Не набагато зросла кількість прихильників федеративної форми суспільного устрою чи відокремлення від України і після змін на українському владному Олімпі у 2014 р. За даними опитування, проведеного фондом “Демократичні ініціативи” та фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс” з 10 по 30 березня 2014 р., у двох регіонах Донбасу лише 18% громадян прагнули “від'єднатися” від України. А проте 7 квітня радикально налаштовані сепаратисти в Донецьку проголосили створення “Донецької народної республіки” з вимогами провести місцевий референдум щодо її входження до складу Росії. 9 квітня протестувальники в Луганську зажадали від влади проведення референдуму з питання федералізації України. На псевдореферендумах про проголошення “ДНР” та “ЛНР” спектр домагань був розширений за рахунок вимог надання російській мові статусу другої державної, проголошення незалежності Донецької і Луганської областей та їх виходу зі складу України. 24 травня “ДНР” та “ЛНР” оголосили про своє об'єднання у “державу Новоросію”, одночасно заявивши претензії на приєднання до неї Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Дніпропетровської, Харківської областей.

Не сприйнявши “після майданну” київську владу як свою, мешканці принаймні частини Донбасу у своїх симпатіях хитнулися убік самопроголошеної незалежності, сподіваючись на повторення кримського сценарію переходу під юрисдикцію Росії. Збройна боротьба за уявну незалежність від Києва тривала і після того, як нереалістичність такого сценарію стала очевидною, поступово переростаючи у бандитський “беспредел”.

Саме в регіоні Південної України, особливо в Донбасі, ідеологема “русского мира” знайшла чимало прихильників. Орієнтований на Москву бізнес розглядає її як зручну антитезу “націоналістичному партикуляризму”, носієм якого в його очах виступає нинішня київська влада. А згуртувати навколо “антибандерівщини” чи “хунти” якусь кількість зневірених у всьому маргіналів не так вже й складно за допомогою різних подачок і спеціальних пропагандистських прийомів, особливо за активної участі церкви.

Відповідь на запитання “чому це могло статися”, шукає луганський соціолог І. Кононов. Аномічну переорієнтацію значних мас населення регіону на нав'язувані агресором стереотипи він назвав луганським синдромом. Стереотипи й фобії, які накопичувалися десятками років, штовхнули мешканців частини Донбасу у пошуках безпеки у бік агресора. Масштабним соціологічним опитуванням, проведеним в травні-липні 2014 р. на Донбасі і в Галичині за підтримки Канадського інституту українознавчих студій університету Альберти, зафіксовано серйозний збій громадянського почуття в регіональній спільноті Донбасу. Ідентитет “громадяни України”, якому у 2008 р. віддали перевагу 47% респондентів, у 2014 р. набрав лише 28,1%. Федеративному устрою України, згідно цього опитування, готові були віддати перевагу 37,4% респондентів, прихильників створення міждержавного союзу України, Росії і Білорусі виявилося 28,3%, тоді як у ЄС прагнули вступити лише 5,5%.

Соціологічний діагноз І.Кононова значною мірою корелює з часто цитованими міркуваннями американського українознавця Г.Куромія - на цей раз тими, які продиктовані осмисленням недавніх подій. Донбас як регіон, вважає Г. Куромія, ніколи не був до кінця лояльним до будь-якого керівництва чи ідеології. Політична войовничість цього українсько-російського прикордоння віддавна лякала багатьох державних діячів. За радянських часів цей великий індустріальний центр гірничої промисловості та металургії лишався проблемною дитиною Москви. У 1991 р. переважна більшість населення Донбасу (більше 83%) підтримала незалежність України, вірячи, що їм краще житиметься без опіки Москви. Та незалежна Україна стала радше розчаруванням. Відтоді на Донбасі поширилося невдоволення.

Це не обов'язково означає, доводить Куромія, що населення Донбасу є проросійським. Незважаючи на різку політичну риторику, питання російської/української етнічності та мови ніколи не відігравали і не відіграють провідної ролі в політиці Донбасу. Політичний прагматизм, або, іншими словами, “безпринципність”, так повністю й не зникли з цих пограничних земель.

Парадокс української історії Куромія вбачає у тому, що попри свою позірну “проросійськість” Донбас видається глибинно українським саме у особливому відчутті неприязні до метрополії та стихійномуегалітарному етосі. І до цього парадоксу треба ставитися серйозно - насамперед тому, що “проблема Донбасу як землі свободи, що вороже ставиться до центральної влади - це критичне питання про “державу” та “націотворення” історії України... Сьогоднішня Україна - це молода нація, і процеси державотворення та націотворення в ній не протікають швидко і легко. Але потрібно розуміти, що немає фундаментальної суперечності між демократією, конфліктом, свободою і націо- та державотворенням. Зрештою, українська традиція свободи та демократії, хай би якою хаотичною вона була, мала б бути радше перевагою, аніж недоліком, якщо порівнювати її з російською традицією автократії. Здається, Україна далеко попереду Росії в цьому провідному питанні”.

Ніхто не знає напевно, міркує Куромія, які настрої пануватимуть на Донбасі завтра. Багатьом місцевим мешканцям нинішній збройний конфлікт здається незбагненним, навіть абсурдним - тому що не так просто зрозуміти роль Москви у створенні цього “нічного кошмару”. Донбас зміг би упоратися з власною злістю й розчаруванням, якби не російське військове вторгнення. “Москва вивільнила страхітливого генія Донбасу і може пошкодувати про це, бо хай би якою була сьогоднішня риторика донбаських сепаратистів, завтра вони можуть не сприйняти московського автократичного правління. Москва, якщо захоче, зможе відступити, але все, що залишиться, буде розгрібати Київ”.

Здається, Куромія все ж дещо перебільшує ступінь “політичного прагматизму, войовничості і вільнодумства” Донбасу. Але якщо зіставити його оціночні судження з реальним перебігом подій, доводиться віддати належне не лише точності його аналітики, але й не надто втішним прогнозам.

Головна проблема України нині - відсутність об'єднавчої доктрини, комплексу ідей, прийнятних не лише як платформа для тривкого консенсусу у розрізі принаймні 5-10 років, але й для тимчасового компромісу. Сподіватися, що Україну об'єднають праворадикальні гасла з виразним антиросійським підтекстом, нереально. Так само нереальними є сподівання на те, що певне “перефарбування фасаду” дасть змогу зберегти в країні звичну систему пріоритетів і ту ієрархію влади, яка формувалася упродовж 25 років. Україна вже не та, і змінили її не так майдани й антимайдани, як збройне протистояння на Сході. Стреси такого масштабу безслідно не проходять.

В. Головко задається питанням: якою є роль донецьких політичних та бізнес-еліт у розкручуванні сепаратизму? Перші сепаратистські акції, доводить він, напевне цілком відповідали інтересам місцевих еліт у контексті відносин з новою революційною владою.

І антиолігархічні гасла, і “антидонецька риторика” в революції гідності були присутні достатньою мірою, і сепаратистські акції, якими керували маловідомі люди, спочатку здавалися контрольованими і не такими вже й небезпечними. Але місцеві еліти недооцінили ступінь готовності Росії втрутитися в український внутріполітичний конфлікт.

Левову частку провини за перетворення частини Донбасу на суцільну руїну, де жити небезпечно, а подекуди просто неможливо, В. Головко відводить місцевому олігархату. За умов вакууму державного управління українська економіка формувалася за законами “дикого капіталізму”: торгівля й бандитизм забезпечували шалені статки, які так само легко зазнавали розорень, як і примножувалися, і все це супроводжувалося демонстративним надлишковим споживанням з боку “нових людей” і перетворенням мас населення на жебраків. Великі інтегровані корпоративні структури з'явилися лише згодом. Неузгодженість між новим законодавством і економічною практикою створювала легітимну основу для криміналізації народногосподарського життя. Українські фінансово-промислові групи боялися ризиків дезінтеграції України за російським сценарієм більше, ніж внутріполітичних викликів. “Так чи інакше, за умов неефективності або навіть саботажу з боку правоохоронних органів на місцях при вичікувальній позиції місцевих еліт було втрачено дорогоцінний час, коли вогнища сепаратизму можна було загасити малою кров'ю”.

Після триваючих збройних зіткнень ситуація різко ускладнилася: як вважає Я. Грицак, ті, хто лишився під контролем бойовиків, з кожним днем стають все більшими сепаратистами. “Російськомовного Сходу як єдиного регіону України більше не існує. Він розколовся по лінії Дніпропетровськ - Донецьк. Одеса й Харків відчувають себе ближчими до Дніпропетровська”.

За цих умов неоднозначним виявився і вплив на суспільні настрої в регіоні модного козацького міфу. Як зазначають автори монографії “Донбас в етнополітичному вимірі”, “на Південному Сході України неокозацький міф дав поштовх до постання низки парамілітарних організацій, що вважають себе спадкоємцями козацької минувшини. Неокозацькі формування Донбасу становлять феномен не менш суперечливий, неоднорідний та строкатий, ніж козацтво історичне. Сучасні концепти “захисту Вітчизни”, “патріотизму”, “захисту віри православної” тощо мають у цьому середовищі - коректніше буде говорити у множині: про середовища - безліч інтерпретацій. Під “Вітчизною” може розумітися і сучасна держава Україна, і простір СНД,і східнослов'янський простір України, Росії та Білорусі, і “земля руська” (визначення такої можуть бути відмінними і довільними), і Російська Федерація. Залежно від того, про яку з “Вітчизн” ідеться, визначається й об'єкт патріотичних почуттів і політичних лояльностей”.

У світлі сказаного не таким вже несподіваним видається висновок В. Войналовича та Н. Кочан: “Розв'язана Російською Федерацією й локалізована на території українського Донбасу неконвенційна війна проти суверенізації України знаменувала початок принципово нового етапу в розвитку регіону, коли неминучою видається зміна регіонального політичного класу та економічних відносин з їхніми кримінально-олігархічними правилами гри, а отже, і цілого суспільно-політичного контексту, включно з релігійно-церковними, етнополітичними процесами та їхнім світоглядним, ідеологічним забезпеченням... Надто багато регіональних стереотипів виявилися зруйнованими під час війни на Донбасі. Регіон вже не буде ніколи таким, яким був до війни”.

Втішати у цьому контексті може хіба що те, що збройний конфлікт вдалося локалізувати у частині двох областей регіону. Що ж до далекосяжних планів Москви на розширення “русского мира” за рахунок усієї Південної України, то вони, констатують Ф. та Г. Турченки, зазнали провалу. “Поза Донбасом місцева “п'ята колона” і заїжджі російські емісари отримали жорстку відсіч. План, який спрацював в Криму, Донецьку і Луганську, в інших обласних центрах району провалився. Здавалося б, і в Харкові, і в Дніпропетровську, і в Запоріжжі, і в Херсоні і Миколаєві, а особливо в Одесі - для зустрічі “Русской весны” все було ретельно підготовлене. Але населення вже зрозуміло, що “Русский мир” і проект “Новоросія” - це грандіозна провокація, яка несе війну і смерть, ворожнечу, ненависть і розруху. Люди вийшли на вулиці і стали живим заслоном перед російською агентурою і сепаратистами. І головними дійовими особами на вулицях міст південно-східної України весною 2014 р. були не міліціонери чи працівники СБУ (які, у кращому випадку, стояли осторонь), а російськомовні і україномовні демонстранти, у тому числі і об'єднані в ході самоорганізації населення різні формування самооборони”.

Очевидною істиною є те, що за умов гостро конфліктних відносин, якими позначена взаємодія київської влади з частиною регіональних еліт найбільшого промислового регіону, усі традиційні моделі центр-периферійних відносин “не працюють”. На перший план виходить проблема національної безпеки, причому вектори викликів і ризиків різко зміщуються убік невизначеності й непередбачуваності.

Уведена ще наприкінці минулого століття англійською школою мирних досліджень (peace research) формула сек'юритизації (securitization) краще, ніж традиційні підходи, визначає орієнтири в політиці, бо відкриває більший простір для участі незалежних експертів й неурядових організацій у дебатах щодо безпеки. Адже очевидно, що монополія державних структур у цьому питанні виявила чимало ознак невизначеності.

На тлі втоми від війни в українському соціумі дедалі популярнішою стає ідея вступу до НАТО. За результатами соцопитування, проведеного в липні 2015 р. Фондом “Демократичні ініціативи” ім. І. Кучеріва та Центром Разумкова, якби референдум щодо вступу до НАТО відбувся найближчої неділі, “за” проголосували б 63,9% респондентів, “проти” - 28,5%. Як констатує директор Фонду “Демократичні ініціативи” І.Бекешкіна, динаміка очевидна - в червні 2010 р. за вступ до НАТО виступали лише 24,6% громадян, у червні 2014 р. - 45,4%. Найменше прихильників вступу до НАТО на Донбасі (17-20%), але й тут зрушення у настроях відчутні - у 2010 р. проти вступу до НАТО висловлювалися там 95% громадян, зараз ця цифра знизилася приблизно до 60%. За вступ до Європейського Союзу на Донбасі виступають 51,2% респондентів, тоді як за вступ до Митного союзу з РФ, Білорусію та Казахстаном лише 17,4%.

Тим часом Росія все ж не полишає спроб у тому чи іншому вигляді відродити ідею Новоросії. Підтвердження тому - створений у Москві фантомний “Комітет порятунку України” на чолі з М. Азаровим, у якому знайшлося місце і для колишнього голови міфічного “парламенту Новоросії” О. Царьова. У розпочатій “Комітетом” пропагандистській кампанії фігурують практично всі російські вимоги, включно з федералізацією.

У викладі Є. Марчука далекосяжні цілі РФ мають такий вигляд: “Росія переслідує стратегічну мету: на багато років створити на території України палаючий анклав, через який шантажуватиме нашу країну щоб вона не йшла ні до ЄС, ні до НАТО. У стратегічному сенсі Росія хоче на всіх переговорних рівнях вивести українську владу на прямий переговорний процес із ватажками так званих “ДНР” та “ЛНР”, аби потім остаточно заявити, що це суто внутрішньо-український конфлікт”. Росія не зупинилася не лише перед уведенням на окуповані території великої кількості бойової, важкої, наступальної техніки, але й перед направленням туди своєї регулярної частини, замаскувавши відповідним чином особовий склад. “За деякими даними, зараз у цьому регіоні більше танків, ніж у Німеччині й Великобританії”. Російська розвідувально-аналітична машина - одна з найсильніших у світі. Окрім ядерної зброї, російська команда озброєна прогностичними технологіями, інформаційними засобами.

Утім, не можна не бачити й того, що абсолютно непоступлива позиція Путіна в питанні Криму загнала Росію в такий глухий кут, вихід з якого може відшукуватися лише на шляхах подальшого підживлення нестабільності на Донбасі. Адже, як констатує В. Ткаченко, здача окупованої території сприймається російськими націоналістами як зрада з боку президента. Оскільки відступати йому нікуди, “він, судячи з усього, буде підтримувати певний градус напруженості і у такий спосіб відслідковувати, як буде розвиватися ситуація, і діяти відповідно до обстановки”.

Стратегія української влади у цій ситуації також виразно не проглядається. У ході понад дворічної антитерористичної операції вона не виробила чіткої позиції ані щодо українських громадян, які опинилися на непідконтрольній Україні території Донбасу, ані щодо вимушених переселенців. Причини неадекватності української реакції на російську агресію досить точно визначив директор Національного інституту стратегічних досліджень В. Горбулін: “Коли в країні повністю зруйнована система державного управління сектора безпеки та оборони - це головна причина наших труднощів і бід... Немає зосередження функцій, які могли б розподілити, а потім синтезувати всі можливості, що стосуються всіх робіт на фронті, розподілити ресурси. Такий орган має бути Військово-промисловою комісією і перебувати в апараті РНБО”. Потребує вдосконалення і вітчизняна “стратегічна культура”, зокрема взаємодія органів/структур сектору безпеки та оборони (які, за висновками фахівців, все ще часто вибудувані на принципах мирного, а не воєнного часу)”.

“Больові точки” в українсько-російському пограниччі вдумливо аналізує колишній луганчанин В. Торба. На його переконання, оскільки конфлікт не був формалізований українською стороною як міждержавний, агресор, який розв'язав війну, має можливість виступати у ролі миротворця. За таких умов “російський кіль завжди буде коригувати курс нашої країни, під якими б прапорами не плив цей човен”.

Поки що ж, вважає В. Торба, в Україні немає ясності у питанні про те, варто чи не варто повертати окуповані території; як повертати; у випадку повернення - якою має бути стратегія відновлення потенціалу Донбасу і Криму та якими мають бути відносини з місцевим населенням - громадянами України. Головна складність і суттєва особливість війни на Донбасі полягає у тому, що “це штучно вирощений у пробірці конфлікт, який не має ні етнічної складової, ні будь якої іншої об'єктивної причини, окрім інтересів агресора”. Тому формула мирного плану по Донбасу має базуватися не на поступках ворогу, а на використанні всього можливого потенціалу для розбудови власної країни.

На питання “Чи можливі нові інституції у старих умовах” шукає відповідь С. Грабовський. На його думку, багато провідних персонажів вітчизняного політикуму, не кажучи вже про бізнесову “еліту”, зацікавлені передусім у збереженні свого статусу та статків, а не у швидких й ефективних змінах на краще ситуації в країні. Така абсурдна і вкрай небезпечна ситуація за умов декларативного стану реформ в країні “здатна вилитися у повномасштабну катастрофу або у довготривале гниття України у “сірій зоні” між ЄС і Росією”.

Так чи інакше, сьогодні доводиться солідаризуватися з думками тих російських аналітиків, які щиро співчувають Україні і розраховують на неминучий крах вибудовуваного В. Путіним “російського проекту”. На переконання Г. Кунадзе, “зла воля президента Путіна надовго, якщо не назавжди, розвела Росію з Україною”. У ситуації масового воєнного психозу, що охопив Росію, вона не тільки не хоче, але й не може без великої шкоди для путінського рейтингу поступитися жодною із завойованих позицій. До ескалації конфлікту вона також не готова, і не лише тому, що боїться ще різкішої реакції Заходу. Захопити і тим паче утримувати сухопутний коридор до Криму російська армія без великої і відкритої війни не зможе. Путін щиро ненавидить нинішню Україну насамперед тому, що вона являє собою екзистенційну загрозу для його режиму - гіршого за всі попередні. “Успіху перетворень в Україні путінський режим, ймовірно, не переживе. А його крах стане не лише історичною перемогою України, але й величезним благом для самої Росії”. Проблема лише у тому, чи здатна Україна стати по-справжньому успішною демократичною державою.

Станом на початок 2016 р., за висновком голови Консультаційної місії ЄС для сприяння реформі сектора цивільної безпеки в Україні Кальмана Міжея, Україна лишалася дисфункціональною державою, яка, попри певні досягнення, ще не здійснила остаточного переходу від системи корумпованого самоуправства до верховенства права. Програма реформи державної адміністрації не просунулася за цілий рік, незважаючи на те, що єврокомісія надала на це 90 млн євро. Робота з децентралізації та дерегламентації просувалася надзвичайно повільно. “Між основними донорами та Україною ніби йде гра в “кота - мишки”, коли подекуди відбувається симуляція реформ”. Україна потребує, вважає К. Міжей, “зміни природи, етики і практики управління. Простіше кажучи, клептократичну державу необхідно трансформувати в чесну та професіональну”.

Як і зарубіжних експертів, вітчизняних соціологів не може не турбувати те, що, як доводять фахівці з Соціологічної групи “Рейтинг”, патерналістські настрої в українському суспільстві дуже активні, а рівень громадянської свідомості лишається невисоким. Песимістичні настрої явно домінують - за результатами опитування, проведеного на замовлення Міжнародного республіканського інституту в листопаді 2015 р., думку про те, що Україна рухається у правильному напрямку, поділяли лише 15% опитаних. 64% респондентів переконані, що влада недостатньо робить для перемоги на Донбасі, 80% говорять про зниження доходів та рівня життя. Водночас кількість громадян, які готові брати відповідальність на своє життя на себе, невелика; більшість (70%) виступає за відповідальність держави. Простежується двоякість у ставленні до корупції - боротьбу з нею українці називають першорядним завданням, але при цьому побутову корупцію на рівні шкіл, лікарень, дитсадків для вирішення особистих питань готові підтримувати.

Найскладніше завдання для української влади - повернення довіри до неї з боку населення Донбасу, що стало жертвою інспірованої з боку РФ “гібридної війни”. Донести до кожного громадянина регіону підступність “гібридної тактики” - з комбінацією диверсій і тероризму заколотів і партизанських дій, цілеспрямованим руйнуванням виробничої, транспортної й соціальної інфраструктури і залученням іноземних бандформувань - можна лише шляхом уведення в обіг величезного масиву інформації і грамотної її репрезентації на різних рівнях. Окрім пропагандистських заходів, потрібні будуть і суто практичні: негайне створення умов для перекваліфікації шахтарів, залучення вимушених переселенців до участі в громадських роботах, створення в регіоні нових підприємств з переробки сільськогосподарської продукції тощо.

Для забезпечення належного рівня довіри до влади з боку мешканців постраждалих поселень надзвичайно важливо виробити надійні критерії співвіднесення ступеня вини й відповідальності тих, хто тією чи іншою мірою підтримував сепаратистів. Адже багато хто з них діяв під тиском прямого або опосередкованого примусу, витонченої міфотворчості, простого нерозуміння усієї складності ситуації. Поки що населення Донбасу має доволі розмите уявлення про винуватців загибелі сотень мирних жителів і суцільних руйнувань засобів життєзабезпечення, отже, і рівень лояльності значної частини громадян до обох сторін конфлікту приблизно однаковий.

Головне для владних структур України - грамотно й справедливо провести децентралізацію, не втративши важелі контролю центру над “місцями” і водночас забезпечивши останнім можливість фінансової й управлінської автономності. Адже в принципі, як наголошував Е. Тоффлер, “політична децентралізація не є гарантією демократії - можливі вияви досить жорсткої місцевої тиранії”. Він же точно розпізнав небезпеку псевдодецентралізації, супроводжуваної запеклими битвами за контроль над бюджетами, податками, землею, енергією та іншими ресурсами. Тоффлер був переконаний: супер-боротьба завтрашнього дня “клекотітиме в усіх видах людської діяльності”. Ніхто не знає в подробицях, що обіцяє нам майбутнє. “Тому ми повинні думати не про єдину радикальну реорганізацію чи єдину революційну політичну переміну, накинуту згори, а про тисячі свідомих, децентралізованих експериментів, які дозволяють нам випробувати нові моделі ухвалення політичних рішень на місцевому й регіональному рівнях та їхнього використання на рівнях національних і транснаціональних”.

Отже, погодимося з блискучим аналітиком і прогнозистом: “відповідальність за переміни лежать на нас”. Те, що, на перший погляд, уявляється “новим, дивним, на вигляд радикальним”, здатне з плином часу істотно скоригувати бачення модернізації застарілих структур, насамперед політичних. В усякому разі очевидно, що цивілізація “Третьої Хвилі”, у якій нам пощастило жити, потребує нового погляду на майбутнє світу - “зі своїм власним відношення до часу, простору, логіки й причинних зв'язків”87.

Размещено на Allbest.ru