Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь соціогуманітарних досліджень

Ідентифікація людини з певним середовищем існування і, зрештою, визначення нею власної регіональної належності починається з усвідомлення того чи іншого хронотопу як цінності. Між людиною і середовищем її проживання існує складна система зв'язків, і вони є тим міцнішими і стабільнішими, чим вищим є рівень регіональної свідомості.

Розуміння того, що пограниччя - це водночас і зона притягання, і ареал взаємовідштовхування, диктує необхідність поєднання історико-генетичних, функціональних, психологічних підходів до його характеристик. Система тут утворюється не переважанням одного з полюсів, а специфічною атмосферою прикордонності, яка формується обома полюсами. При цьому найчастіше утворюється якісно нестійкий континуум, який сприймається як перехідний. Багатобарвність домінує над єдністю й одноманітністю. Гетерогенність здатна зумовлювати розбалансованість системи, «розриви» соціокультурної тканини, зіткнення різних традицій, незгоди на елітному рівні, гібридну або негативну ідентичність.

Враховуючи складний комплекс різноспрямованих геополітич- них, культурних, релігійних та інших впливів, можемо констатувати: в ареалах прикордоння майже завжди існує живильний грунт для консолідації навколо цілей, які даний соціум вважає значимими для себе. Але не меншою мірою і для групоцентризму, корпора- тивізму, радикальних націоналістичних настроїв. Тут гостріше, ніж деінде, може проявлятися підміна патріотизму національною нетерпимістю: з категорії «своїх» часто виключаються не тільки носії протилежних ідеологічних поглядів, але й ті, для кого етнічна ідентичність не є головною в системі пріоритетів. На цій основі виразною свідомісною домінантою нерідко стає побутовий культурно-психологічний нарцисизм, аж до проявів шовінізму. Особлива небезпека створюється при цьому тим, що «чужими» у першу чергу оголошуються новоприбульці - мігранти, «гастарбайтери» і т.ін., а апелює цей різновид націоналізму до найменш розвинутих прошарків суспільства.

Особливістю транскордонних соціумів є домінування у громадян відчуття недостатньої захищеності від «примх долі». Багато хто обирає в такій ситуації стратегію виживання зі зниженою атрибуцією відповідальності. Дезадаптація значних груп населення здатна сприяти активізації тих, хто намагається використати цю ситуацію у своїх особистих, фактично асоціальних, цілях. Йдеться насамперед про криміналітет, наркоділків, торговців «живим товаром», активність яких у пограничних ареалах зазвичай вища, ніж на решті території. Якщо на це накладаються кризові явища, пов'язані із викликами глобалізації, неефективністю дій влади тощо, зростає ризик руйнування зв'язків як по вертикалі (людина - суспільство - влада), так і по горизонталі (у міжгрупових та міжособистісних відносинах). За таких умов частішають прояви побутової, зокрема молодіжної, злочинності, девіантної поведінки, ксенофобії.

Польський соціолог Ядвіга Станішкіс акцентує увагу на змістовому наповненні «соціології пограничних ситуацій» - пограничних не лише в геополітичному контексті, але також і в мисленні - приміром, між комунізмом і демократичним капіталізмом, між неотрадиціоналізацією й сучасністю. У її баченні «погранична ситуація» супроводиться мультиплікацією периферійності - співіснують безліч традицій, кожна з яких являє собою особливу цінність із власною «генеративною граматикою». Коли вони поєднуються, пограниччя постає у вигляді пістрявої мозаїки. Ціною такої «співдружності відмінностей» стають викривлення й половинчатість, притаманні культурній та ідентифікаційній імітації.

Гірше, коли взаємонакладання відмінностей супроводиться відсутністю здатності до мисленневої самоідентифікації: тоді може з'являтися ефект розмитості відчуття власних кордонів, які тільки й здатні забезпечувати цілісність самосвідомості. Доволі часто кордон осмислюється як форма селекції, яка поділяє запозичення на ті, які мають шанс прижитися, й такі, які будуть відкинуті або маргіна- лізовані. Утім, безліч «граматик», які взаємонакладаються, процеси такої селекції багатократно ускладнюють. Тут завжди зберігається нечіткість кордонів, варіабельність пропорцій, нетривкість підвалин. Звідси й гібридний характер усякої культури пограниччя. Діапазон коливань - від агресивного прагнення до яких завгодно кордонів (етнічних, релігійних) - до фаталізму «локальності», який маскує «оборонний» опортунізм.

Як на іншу рису культурної й інституційної імітаційності пограниччя Я. Станішкіс вказує на її піддатливість неотрадиціо- налізації. Звертання до зразків поведінки й інституційних рішень з минулого компенсує неспроможність справитися з актуальними викликами. Тому важливим є усвідомлення статусу пограниччя як особливої мисленневої ситуації. «Пограничний устрій» має бути створений спочатку в уяві. Усвідомлений як трамплін до сучасності, неотрадиціоналізм дасть змогу зрештою перемогти застарілу традицію .

Утім, взаємодія кордонів і погранич не завжди буває такою простою, як це уявляється на перший погляд. Польський дослідник Г. Бабінськи довів, що інколи вони перебувають у складних відносинах подібності і опозиції. Подібність зумовлена тим, що погра- ниччя виникають довкола кордону. Але у тих випадках, коли культурні чи етнічні контакти зони вже існують як неформальні, поява реального кордону може означати кінець чиєїсь юрисдикції чи власності. На відміну від кордону, який прокладається штучно, пограниччя може виникати як природний процес .

Чітке визначення пограниччя як наукової категорії дещо ускладнене обмеженістю «фронтирного» підходу, який все ще лишається ключовим у пояснювальних схемах граничності. У свій час ідея Тернера чимало прислужилася революціонізуванню історіографічних схем: на стику «цивілізації» з «варварством» легко відшукувалася опора для обґрунтування гегемоністських ідей. Штучність цієї конструкції була усвідомлена доволі швидко, і не випадково тернерівські ідеї викликали шквал дискусій, які і донині не вщухають. За відсутності кращих пояснювальних схем вони й досі присутні у наукових дискурсах, хоч і відтіснені на другий план підходами, запропонованими в рамках «перехресних» історій.

Оскільки поняття «кордон» у науковому дискурсі виступає як полісемантичне, важливо насамперед простежити, який зміст Станишкис Я. Модернизация периферии: используем ли мы этот шанс? // Перекрестки. - 2005. - № 3-4. - С. 66-80. Babinsky G. Pogranicze polsko-ukrainskie: etnicznosc, zroznicowanie religijne, tozsamosc. - Krakow, 1997. вкладається у цей термін у різних галузях наукового знання. Функція кордону визначається основним принципом культурної антропології - від політики залежить, чи перетвориться кордон на ареал взаємодії, чи на виразну демаркаційну лінію.

Теоретична лімологія простежує кілька парадигм дослідження кордонів - з кінця ХІХ ст. і до наших днів. В межах історико- географічного підходу, який домінував у першій половині ХХ ст., були обґрунтовані наукові уявлення про еволюцію кордонів і прикордонних територій, з'явилися концепції кордонів і фронтирів. 50- 60-і рр. ХХ ст. стали часом домінування функціональних підходів - з дослідженням взаємовпливу кордонів і елементів природного й соціального ландшафтів, транскордонних потоків людей, товарів, інформації. 70-і роки принесли з собою бурхливий розвиток політологічних підходів, зосереджених на аналізі місця й ролі кордонів у міжнародних конфліктах.

Надалі під сильним впливом постмодернізму кордони почали активно досліджуватися крізь призму концепцій світових систем та ідентичностей. Прикордоння у рамках світ-системного аналізу розглядається як новий політичний і культурний феномен, який набуває особливого значення в умовах руйнування Вестфальської системи міжнародних відносин і зміни функцій національної держави під впливом процесів глобалізації. Традиційна для світ- системного аналізу тріада «центр - напівпериферія - периферія» доповнюється виділенням макрорегіонального й регіонального рівнів з власними культурними кордонами. Що ж до міждержавних кордонів, то вони часто постають у вигляді «шрамів історії» (О. Маркар), приречених на розмивання.

Запропоновані А. Паасі, Д. Ньюменом, П. Тейлором та іншими дослідниками моделі взаємозв'язків між кордонами та ієрархією територіальних ідентичностей відкрили шлях до дослідження кордонів як соціальних конструктів і відповідних символів. Постмо- дерністські підходи дали змогу «засипати прірву» у дослідженнях зовнішньої і внутрішньої політики, увести проблему у контекст кордонів як глобальних сутностей. З'явився погляд на кордон як двоєдиний чинник об'єднання всередині і відмежування зовні, дістало ґрунтовну розробку поняття культурного кордону, далеко не завжди співмірного з формальними кордонами. Розпочалися ґрунтовні дослідження кордонів з погляду безпеки, зокрема мілітаризованих зон. З'являється особливий науковий напрям, сконцентрований на дослідженні проникності тих чи інших кордонів і їхній диференціації за цією ознакою. Зрештою, дедалі більший розвиток дістають уявлення про кордони як соціальні конструкти, сформовані відповідними дискурсами. Особливої актуальності набувають екополітичні підходи, що вивчають проблеми транскордонних забруднень. У предметному полі лімології сформувалася окрема міждисциплінарна галузь, що досліджує транскордонні еколого-полі- тичні проблеми.

У межах лімології застосовується цілий ряд класифікацій кордонів за різними критеріями. Відповідно до запропонованого О.Дж. Мартінесом функціонального підходу кордони поділяють на відчужувальні (alienated), співіснуючі (co-existent), взаємозалежні (interdependent) та інтегровані (integrated) Martinez O.J. Border people. Life and society in the U.S.-Mexico Borderlands. - Tuscon, 1994.. В основу типології тут покладено ступінь інтегрованості - від запровадження прикордонного регіону до утворення повністю інтегрованих територій.

Історичний критерій передбачає поділ кордонів на антецедентні, субсеквентні та реліктові. Перші прокладаються по ще не заселених територіях, другі - по вже освоєних, треті є стертими, але закріпленими у ландшафтних відмінностях. Географічний підхід передбачає поділ на природні й штучні кордони, функціональний - на такі, що відчужують, з'єднують або інтегрують. Кордони можуть бути прозорими, напівпрозорими чи закритими. Усі ці класифікації виходять, однак, із домінування географічних чи етнічних чинників. Але ж при всій повазі до теоретичної лімології вона не в змозі охопити проблему кордонів у всій її цілісності й розмаїтті. Бо у найширшому, філософському сенсі кордон - це будь-яка межа, реальна чи віртуальна.

Продуктивним в якості такої широкої пояснювальної парадигми виявився концепт лімінальності (від limen - поріг), зручний для характеристики нерівноважних станів систем, що знаходяться «на порозі» непередбачуваних змін. Лімінальність у її просторовому вимірі - це і є перебування у просторі «між» певними полюсами тяжіння з притаманними йому ознаками незавершеності, перехідності, невизначеності. У цей контекст легко вписуються проблеми, що виникають на порубіжжях, насамперед пов'язані з наростанням явищ маргінальності, неконтрольованості міграційних потоків, девальвації концепцій мультикультуралізму тощо. Терито- ріальність як така набуває нових смислів, а рубіжність стає пояснювальним концептом у тих далеко не поодиноких випадках, коли кордони й межі виявляються розмитими.

Фахівці-політологи відводять інтегративній концепції лімінальності роль нової парадигми політичного пізнання, коли теорія виникає не просто у міждисциплінарному просторі, а на кордоні політичної теорії, у дискурсивній практиці протиставлень. Потребу в новій категорії вони пояснюють появою перехідних станів, породжуваних новою соціальною реальністю - явищами культурної гібридності, активізацією міграцій, розмаїттям пограничних станів. Констатується своєрідна експансія лімінальності - у такому аспекті досліджуються вже не окремі, відносно обмежені зони, а «цілі простори життя сучасної людини, зануреної в ситуацію нерозрізнення віртуального й реального, свободи й залежності, прав і безправ'я, вигадок і дійсності, влади й безвладдя, порядку й хаосу, цінностей і нігілізму».

Створювані в ході історичного розвитку обабіч кордонів перехідні зони є, як правило, джерелом самовідтворюваної амбівалентності, яка може довго не проявляти себе у полі конфліктності, але може й миттєво активізуватися під впливом зовнішніх втручань чи інших чинників. Певні складності утворюють змішаний склад населення, схильність до різних типів господарювання, торгово- посередницьких традицій, відмінність ціннісних орієнтацій. Будь- який політичний тиск за цих умов здатен запустити механізм протистоянь. А той факт, що значна частина населення у зонах погранич має або «гібридну», або налаштовану на суперництво ідентичність, доволі часто утворює вибухонебезпечну суміш цінностей і поведінкових стереотипів. Особливо складна ситуація виникає там, де кордони між певними ареалами або проводилися довільно, або вже були об'єктами конфліктів. пограниччя кордон простір соціальний

Тому кожна держава, яка дбає про власний суверенітет, має не лише постійно опікуватися станом кордонів, але й виробляти довгострокову кордонну стратегію. Кордони мають вивчатися за безліччю параметрів та ідентифікаторів, таких як вік, обставини виникнення, еволюція конфігурацій, режим «проникності», наявність чи відсутність конфліктних ситуацій в минулому. До уваги доведеться брати і ті класифікаційні критерії, які уведені щодо кордонів в системі політичної та історичної географії. За причинами кордоноутворення рубежі поділяють на природні й проведені довільно (геометричні), виділяються також етномовні, релігійні, економічні, культурно-історичні кордони. За легітимаційними ознаками вони поділяються на договірні, арбітражні, плебісцитарні, історичні («реліктові»), післявоєнні, постколоніальні, постадмініст- Сморгунов Л.В. Политическое «между»: феномен лиминальности в современной политике // Полис. - 2012. - № 5. - С. 159-169. ративні. За функціями найчастіше розрізняються бар'єрні, фільтруючі, контактні кордони.

Кордони виступають як новий об'єкт досліджень і в політичній географії, і в теорії міжнародних відносин, і, природно, в регіо- налістиці. Кордони розмежовують нині не лише держави, але й ідентичності - територіальні й символічні, створюючи багатовимірні простори (multidimensional spaces). Принциповою особливістю «кордонних» досліджень є їхня міждисциплінарність. Базою для зближення підходів філософів і соціологів, істориків і політологів, етнологів і культурологів, фахівців із соціальної психології та міжнародного права є загальна антропологізація наукового знання з акцентом на соціальному самопочутті людини. При цьому реєструється помітне зрушення від соціально-структурних до соціокуль- турних параметрів у дослідженнях «кордонних» взаємодій.

О. Фісун наголошує на «трьох джерелах і трьох складових» формування парадигми сучасних лімологічних досліджень. По суті вона постає як результат взаємонакладання і взаємопереплетень трьох блоків сучасних теорій - state-building (Ч. Тіллі, С. Роккан, Р. Коллінз, І. Валлерстайн), nation-building (Е. Геллнер, Б. Андерсон, Е. Гобсбаум) та space-building (Е. Саїд, Л. Вулф, М. Тодорова). У рамках першого блоку було досліджено значення геопросторової (геоекономічної і геополітичної) організації для створення системи кодів, у межах другого - простежено механізми культурно-символічного конструювання ідентичностей на порубіжжях. У рамках третього блоку увага зосереджується на ментальній картографії і вивченні процесів формування й еволюції географічних образів регіонів та конфігурації їхніх кордонів. У такому баченні «територія сучасної держави як соціокультурний конструкт відтворюється саме через національний дискурс кордону» .

У міждисциплінарну предметну галузь із власними категоріями й методами перетворився на рубежі тисячоліть і той напрям геополітики, який іменують критичним. Геополітичне бачення світу формується в рамках украй політизованого й ідеологізованого дискурсу, який пропонує формалізований набір поглядів на національну ідентичність, інтереси й політичні пріоритети. На цьому шляху вдалося подолати притаманну позитивізмові майже неперехідну грань між внутрішньою й зовнішньою політикою, а відтак і Фісун О. Геоісторичне майбутнє українсько-російського кордону в контексті глобалізації та європейської інтеграції // Українсько-російське порубіжжя: формування соціального та культурного простору в історії та сучасній політиці. - Харків, 2003. - С. 4-6. відстань між геополітикою й політичною географією. І хоч інноваційні підходи критичної геополітики були сприйняті спочатку насторожено, невдовзі з'ясувалося, що саме вони прокладають шлях для сучасних порівняльних досліджень «образів територій», які значною мірою залежать від соціальної стратифікації й регіональних особливостей.

Нові підходи до проблеми кордонів істотно змінили ракурси досліджень у сфері глобальної, регіональної, локальної історії, особливо останньої. Як відповідь на виклики глобалізації з'явилися «перехресні», «пов'язані», «інтегровані» історії, в яких увага фокусується саме на кордонах і пограниччях. Мова йде насамперед про зміну кута зору - змінюється, за І. Іоновим, позиція спостерігача, вона стає децентралізованою і не чітко фіксованою. Кордони дістають вигляд рани, яка ще не зажила, і пролягають не там, де хоче історик, а в зонах конфліктів.

Предметне поле «перехресних» історій їх засновники, представники школи «Анналів» М. Вебер та Б. Циммерман позначили як простір між емпірією та рефлективністю - дослідника цікавлять і реальні кордони між націями, регіонами, цивілізаціями, і уявні кордони між універсаліями, за допомогою яких ці суспільства осмислюються. Завдяки такому підходу вдається не лише зміщувати в просторі позицію спостерігача, але й докладно досліджувати сферу «між» (О. Ахієзер), зокрема, у тій її площині, яка стосується відносин між традиціоналізмом і модернізацією.

Природу нового пізнавального простору, який на цій основі виникає, І.Іонов визначає як діалогічний історизм. Сутність його у новому баченні проекції відносин країни і світу, країни й регіонів, глобального й локального, а водночас і у виході поза межі національних кордонів, у царину реальних суспільних зв'язків .

Евристична цінність підходів, запропонованих у рамках «перехресних історій», цим, зрозуміло, не обмежується. Відкриваються нові можливості збагачення джерельної бази і джерелознавства «пов'язаних історій» шляхом створення електронних баз даних, узгоджених дослідницьких проектів. Ще більший інноваційний ресурс пов'язаний із «науково-гуманітарними» підходами - крос- культурною аналітикою поширення релігійних вірувань, ідей, технологій, дослідженням міграцій, шляхів розповсюдження інфекційних захворювань тощо. Ионов И.Н. Глобальная история и изучение прошлого России // Общественные науки и современность. - 2011. - № 5. - С. 149-152.

Певні, вже усталені, класифікації існують і щодо погранич. Тут за основу класифікації найчастіше беруться або природно-географічні, або економічні чинники. «Первинними» вважаються ті, які визначаються природними факторами, компактністю розселення і розміщенням транскордонних вузлів, забезпеченістю сировиною. «Вторинними» - ті, які є результатом діяльності людей на певній території - розміщення виробничих об'єктів, галузева структура господарства, усе те, від чого залежить у кінцевому рахунку рівень життя й ментальність населення. Надзвичайно важливо враховувати в регіональній аналітиці структуру масової свідомості й ідентифікаційні матриці (останні в ареалах погранич доволі часто є конкуруючими і навіть неспівмірними). За таких умов вступає в дію синдром «віртуальних» кордонів - тих, які дана спільнота вимальовує у масовій свідомості, вважаючи їх оптимальними для себе.

Реальні «межі на землі» заміщуються брендами, у конструюванні яких провідна роль належить ЗМІ. Рефлексивний вимір політики демонструє явну тенденцію до розширення меж свого впливу і навіть виступає «привілейованою системою координат», в якій визначаються контури сучасних політичних просторів. Сьогоднішні причини турбулентності у міжнародних відносинах дедалі частіше пов'язуються з інтеграційними процесами на європейському континенті - наближення Європейського Союзу до проблемних зон погранич, на думку російських політологів, «певною мірою само по собі інспірувало кризові явища в державах Магрібу й в Україні». На рахунок надмірної уваги ЄС до проблемних регіонів науковці РФ схильні відносити загрози безпеці, такі як загострення внутрі- соціальних суперечностей, нестійкість державних інститутів, екстремізм і тероризм Чихарев Н.А., Прохоренко И.Л. Трансформация европейского политического пространства: измерения и направления // Политическая наука. - 2014. - № 2. - С. 8-15.. Хоча активність на цих напрямах самої Російської Федерації створює значно більше загроз.

Зазвичай на ситуацію у таких регіонах впливає чинник, який Р. Брубейкер позначає формулою «зовнішня національно споріднена держава» (external national homeland). Точніше, на наш погляд, говорити тут не про чинник національної спорідненості, а про відлуння амбіцій колишніх метрополій. Динамічні політичні настанови «споріднених держав» продукуються, за Брубейкером, не- співпадінням культурних і політичних кордонів і базуються на аксіомі колективної національної державності; остання виходить за межі кордонів і громадянства, будучи підкріпленою ідеєю відповідальності не лише за власних громадян, але й за етнічних родичів в інших державах. Міра цієї відповідальності і ступінь підтримки «іноплеменників» може бути предметом дискусій. Але в принципі позиція «зовнішньої національної спорідненої держави» становить один з елементів «тріадичного зв'язку», в якому перебувають поля диференційованих і конкуруючих позицій з взаємним моніторингом: «актори кожного поля уважно й безперервно відстежують відносини й акції двох інших полів». У баченні Брубейкера ці останні поля створюють націоналізуюча держава й націоналізована меншина. Однак конфігурація взаємного стеження (з відповідними викривленнями позицій сторін) на порубіжжях може бути й більш складною - показовим тут є випадок Придністров'я. Тому «соціологія й історія повинні визнати... вирішальне ймовірнісне значення випадковості, притаманної соціальним і політичним діям, не забуваючи при цьому про потужну структурність відповідних полів, де розвивається дія чи боротьба» Брубейкер Р. Национальные меньшинства, национализирующие государства и внешние национальные родственные государства в новой Европе // Национализм в поздне- и посткоммунистической Европе. - В 3-х тт. - Т. 1. - М., 2010. - С. 149-173..

Джерелом підвищеної ризикогенності за сучасних умов є, говорячи мовою соціології, «емісія гігантської енергії соціального розпаду» - неминучий продукт соціальної динаміки, що супроводить активні трансформаційні процеси. Поява «непотрібних соціальних осередків» і «зайвих людей» - лише один з багатьох проявів цієї закономірності. А «тіньова економіка» і «дозволи на правопорушення» - його віддзеркалення. Таке «атомізоване середовище» є ресурсом для формування ризикогенних солідарностей тіньових, кримінальних структур.

Размещено на Allbest.ru