Національне питання й національна політика: крах суспільних очікувань

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ Й НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА: КРАХ СУСПІЛЬНИХ ОЧІКУВАНЬ

На початку ХХ ст., аналізуючи революційні події 1905-1907 рр. в Російській імперії, французький географ Е. Реклю замислювався над тим, яке місце в суспільних очікуваннях займає національне питання. Особливо його бентежило те, що у безкінечному просторі, населеному різними завойованими царизмом народами, «є величезна країна під назвою Україна, позбавлена права на власну мову і літературу»Цит. за: Національне питання в Україні ХХ - початку ХХІ ст.: історичні нариси. - К., 2012. - С. 110.. Всі пригноблені народи прагнуть свободи і пов'язують її з революцією, але чи однаковою мірою? І чи здатні революції взагалі щось змінити у цій часто непідвладній волі людини царині?

За інерцією Російську імперію з подачі Й. Сталіна продовжують характеризувати як «тюрму народів», але, як було показано вище, умови утримання різних етнічних спільнот у цій тюрмі істотно різнилися. Більше того. Як зазначає Р. Шпор люк, велика імперія, «захопивши в Європі землі і людей від Фінляндії до Бессарабії та Криму, мала глобальні політичні і соціальні проблеми з «російською власністю» - проблеми, ускладнені тим, що ніхто не знав, де ця «російська власність» кінчається і де «імперія» починається» Шпорлюк Р. Падіння царської імперії та СРСР: російське питання і надмірне розширення імперії // Дух і Літера. - 1997. - № 1-2. - С. 100-109.. Саме «російське питання» у його баченні було однією з найскладніших проблем для Росії, а згодом і для СРСР. Надмірне розширення і встановлення російської гегемонії над численними націями й територіями, не схильними бачити в Росії зразок вищої цивілізації, стало важким тягарем і для самих росіян, яким було важко самоіден- тифікуватися незалежно від імперії.

Особливо «незатишно» почували себе в складі імперії ті росіяни й асимільовані українці, які мали можливості спостерігати поруч зі своїми оселями зразки іншої організації праці, соціонормативної культури й трудової етики. У Південній Україні, темпи заселення й господарського освоєння якої, за висновком Л. Якубової, практично не мали аналогів у світовій практиці, доволі рельєфно відчувався вплив історичних традицій переселенців на загальний фон життя в регіоні. «В той час як менонітські та німецькі громади створювали земляцтва, клуби, систему органів благодійності, мережу освітніх установ та піклувальних закладів, започаткували видання преси національними мовами, маріупольські греки існували в умовах добровільної етнокультурної ізоляції, що спричинила їхню поступову деградацію. Єврейські колоністи під кураторством німецьких наглядачів освоювали навички сільськогосподарської праці та підприємництва. Життя оточуючого малоземельного українського і російського селянства поруч колоній було позбавлене радості повноцінного господарювання та перспектив розвитку, як господарського, так і культурного, внаслідок критичної нестачі земель та кріпосної залежності» .

Етнічна строкатість регіону створила чимало проблем для діячів національного руху, що набирав сили в Україні після повалення самодержавства. Українці Півдня меншою мірою були забезпечені доступом до суспільних ресурсів, ніж етнічні меншини. «Тому під час Української революції 1917-1920 рр. залучення до неї Степової України й інтеграція останньої в Українську Народну Республіку (УНР) була величезною проблемою як для Центральної Ради, так і для Директорії» Якубова Л. Етнонаціональна історія Донбасу: тенденції, суперечності, пер-спективи в світлі сучасного етапу українського націотворення. - К., 2014. - С. 24. Національне питання в Україні ХХ - початку ХХІ ст. - С. 53..

Надалі Південна Україна стала плацдармом для широкомасштабних експериментів радянської влади, спрямованих на уніфікацію, русифікацію життєвих стандартів - аж до «відпрацювання» моделей бікультурності й двомовності, а також прищеплення суспільній свідомості ідеологеми «нової історичної спільноти - радянського народу».

У ході комуністичного експерименту нова імперія створювалася на «антинаціональному, універсально-ідеологічному ґрунті» (Р. Шпорлюк). Радянський Союз мав стати альтернативною моделлю сучасності, кращою, ніж та, яку міг запропонувати людству капіталізм.

Основи для уніфкаційної політики закладалися ще у перші роки існування радянської влади. Обрана нею спочатку як пріоритетна національно-нігілістична модель внутрішньої політики базувалася на усвідомленні мобілізаційної потужності гасел «демократичного централізму», закладених у фундамент правлячої партії. Але у своїй національній політиці більшовики постійно мусили йти на компроміси, рахуючись із відцентровими тенденціями на окраїнах. Головним серед таких компромісів була переорієнтація на ідею федерації, яка відбулася уже на першому році існування радянської Росії.

Більшовики, за оцінкою російського політолога А. Захарова, мусили «на ходу» оцінювати міць націоналізму і дійшли висновку - колишнє нехтування федеративного принципу не просто несвоєчасне, але й украй небезпечне. Вони зрозуміли, що для комуністів на місцях це була не примха, а імператив, продиктований обставинами. Але рішення стати на шлях федерації виявилося для більшовиків у кінцевому рахунку фатальним, бо через багато десятиліть, наповнившись живим змістом, «саме ця порожня, як багатьом здавалося, форма зруйнувала СРСР» Захаров А. «Спящий институт». Федерализм в современной России и в мире. - М., 2012. - С. 21-36..

В Україні проблема забезпечення національної рівності часто пов'язувалася з федералізацією. Конструювання федералізму в українській інтелектуальній думці набрало форми доволі успішної метафори і водночас потужного регіонального проекту, започаткованого ще в часи козацького автономізму XVII ст. Займаючи домінуюче ідейне місце в середовищі національного руху, федералізм був суспільно-політичною парадигмою, яка наповнювала прагматичним смислом ідеологічні доктрини. Саме рецепція ідей федералізму й соборності в інтелігентському середовищі зумовлювала напрям пошуку легітимних шляхів відродження державності.

Найбільш серйозне історіософське осмислення історичної драми, яка спіткала український народ у зв'язку з розчленуванням його території, знаходимо у М. Драгоманова. Простежуючи у «Передньому слові» до збірника «Громада» 1878 р. процес розірвання української землі «між сусідніми царствами і начальствами», він вбачає суть цієї драми в тому, що замість одного українського народу в Росії перед світом постали три його частини - Малоросія, Слобідська Україна і Новоросія, причому останню (колишні Вольності Війська Запорозького) начальство довільно ділило на губернії, зганяло українців із своїх земель і «розбавляло» іншоетнічним елементом. «В Польщі те ж саме робилося по воєводствах, причому більша частина наших країв залічувалась в Малопольські землі, а друга, північна - в Литовські!.. Так поряд наша Україна була поневолена і поділена».

Але, зауважує Драгоманов, починаючи від «Истории русов», творів Шевченка, документів Кирило-Мефодіївського товариства поряд з ідеями скасування кріпацтва, письменства рідною мовою дедалі виразніше звучить і ідея волі (автономії) для України, чи то в Росії, чи то в спільній і вільній Слов'янщині Драгоманов М.П. Вибране. - С. 276-280..

Доводячи необхідність визнання Росією автономних прав окраїн, які «не бажають бути об'єктом для експериментів «перерусіння, дорусіння і обрусіння», Драгоманов вважав, що від такого визнання виграє і сама Росія, яка нерозумною політикою централізації прирекла себе на сізіфову працю, перетворилася на «якийсь безкінечний лабіринт або швидше заморожений ліс, сповнений ознаками інтриги, крамоли, сепаратизму». І моральні, і економічні інтереси центру Росії, доводив Драгоманов, якнайтісніше пов'язані з долею її окраїн, а частково і з долею закордонних придунайських і прикарпатських земель. Якщо питання про децентралізацію і самоуправління общин і областей стає насущним питанням для невеликих, порівняно з Росією, європейських держав, то тим паче воно є насущним для Росії. «Побільше простору і світла всередині країни, як і на краях» - такою є спрямованість статті Драгоманова «Східна політика Німеччини й обрусіння», вміщеної на сторінках «Вестника Европы» у 1872 р. Драгоманов М.П. Политические сочинения. - М., 1908. - С. 200-216.

Революція 1905-1907 рр., яка поклала початок руйнуванню підвалин самодержавної системи, внесла певні корективи у процеси національного самоусвідомлення. В Україні активізувався просвітницький рух, пожвавилася боротьба за легалізацію української мови в освіті, видавничій справі, з'явилася, хоч і зазнавала постійних утисків, українська преса. Дискусії навколо автономії Польщі й Фінляндії стимулювали автономістські настрої і в українському середовищі, що засвідчила, зокрема, поява Конституційного проекту М. Грушевського 1905 р., викладеного у статті «Конституційне питання і українство в Росії» і розвинутого пізніше у серії статей, включених до складу збірника «Визволення Росії і українське питання» (1907).

Ані ідеї Драгоманова, ані проекти Грушевського не дістали розуміння в середовищі російських лібералів, не кажучи вже про урядові кола. Хоча в ході революції 1905-1907 рр. помітно активізувалися пошуки оптимальної територіальної структури країни, зокрема в руслі реалізації федералістичних ідей, правознавці Росії погоджувалися на якісь відступи від жорсткого централізму лише стосовно Польщі й Фінляндії. Навіть партія кадетів, яка виникла в контексті революції як опозиційна, не допускала й думки про якусь автономію для України, спираючись при цьому на увесь спектр великодержавницьких упереджень і низький рівень самоіденти- фікації в масі українського населення. Централізаторські заходи царського уряду в сукупності з політикою форсованої русифікації загалом досягли своєї мети. На території підросійської України активно відбувалися процеси денаціоналізації - з домінуванням подвійної ідентичності і «малоросійства». У той час як у Галичині під впливом революції 1848-1849 рр. і у протистоянні з поляками відбувалася кристалізація українських національних інтересів, створювалися просвітницькі, кооперативні, громадські організації на національній основі, на Наддніпрянщині процеси асиміляції зайшли надто далеко.

Якоюсь мірою це пояснювалося тим, що процент українців у складі місцевої буржуазії був незначним: за підрахунками М. Шаповала, 90% етнічних українців були зайняті у хліборобській галузі та обробній промисловості Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. - Прага, 1928. - С. 14-15.. Монополія на ринку російських товарів не лише блокувала формування українського ринку, але й посилювала процеси деетнізації. Прагматичні інтереси української еліти, особливо тієї її частини, яка була зайнята у виробничій сфері, виявилися ідентичними інтересам промислової буржуазії центру Росії. Жорсткі утиски щодо української мови, які стали складовою частиною політики російського уряду, довершували справу асиміляції.

Тим більш несподіваним для багатьох виявився поворот у політиці більшовиків, які після багаторічного відкидання навіть самої ідеї федералізації прийшли до закладання її у фундамент відроджуваної державної єдності. Хоч пояснити цей поворот в принципі неважко. Якщо жорстко централізована партія, прийшовши до влади, обирає у державному будівництві федеративну модель, це означає як мінімум відсутність у неї адекватної соціальної бази. Намагання компенсувати її за рахунок утопічних марень чи відвертого маніпулювання масовою свідомістю у кращому випадку може дати лише короткотривалий ефект.

Коли В. Ленін на УІІІ Всеросійській конференції РКП(б) (грудень 1919 р.) говорив про завдання радянської влади в Україні, навіть автори заздалегідь заготовленої резолюції в цьому питанні не зовсім чітко розуміли, проти якої саме «самостійності» ополчився вождь:тієї, що стосувалася визначення форм взаємовідносин між УСРР та РСФРР чи тієї, яка перевищувала усталені стандарти підпорядкування місцевих партійних органів центральним. Природно, що більшості представників України, насамперед Х. Раковському та Д. Затонському, хотілося б насамперед констатації відмови Кремля від звички «дивитися на Україну як на Малоросію, як на частину Російської імперії». Після доволі відвертого виступу Д. Мануїльського з'ясувалося, що Леніна турбує у першу чергу проблема «самостійних тенденцій» у діяльності місцевих партійних працівників (у розумінні небажання рахуватися з поглядами ЦК РКП(б), і саме цим можна пояснити його реверанси убік боротьбистів як конкуруючої з більшовиками сили. Чи не тому стенограма доповіді Леніна не потрапила в «Известия ЦК РКП(б)» по гарячих слідах і зрештою взагалі «загубилася»? У заключному слові Ленін, однак, доволі чітко розвів два поняття: національну самостійність і самостійність місцевих кадрів, що доходила до небажання рахуватися з позицією московського центру. Останній явно не бажав, щоб декларовані більшовиками гасла національного самовизначення на самому початку були девальвовані не лише «необережною політикою» верхівки КП(б)У, але й його власними директивами у дражливому «національному питанні» .

У порівнянні з аж надто обережним Леніним Сталін виявився значно відвертішим, коли обурювався поведінкою тієї частини українських комуністів, які не бажали розуміти нав'язаний їм Кремлем спектакль як гру. Продемонстрований Москвою «лібералізм в національному питанні» він вважав вимушеним кроком, продиктованим інтервенцією, і з удаваною щирістю дивувався з приводу того, що «молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету і так само відверто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік». Нагадаємо, що найбільш дошкульні звинувачення Сталін адресував вихідцю з Донбасу М. Скрипнику та болгарину Х. Раковському. Відвертий цинізм щойно процитованого листа змусив кремлівських партійних функціонерів і його зміст приховувати від громадськості. Лист опублікували лише у 1989 р., на хвилі розвінчань сталінізму, що входили в той час у моду.

Важливо при цьому мати на увазі те, на чому постійно наголошує С. Кульчицький. Російська імперія одночасно була і традиційною, і колоніальною. Але межі метрополії і колоній в ній дослідниками визначалися по-різному. Щодо України, то вона в Російській імперії не була ні колонією, ні частиною метрополії. «Щоб являти собою частину цілого, тобто метрополії, або ціле у вигляді колонії, треба було існувати. Тим часом імперія робила вигляд, що не існує і ніколи не існувало ні українського народу, ні території, на якій він жив». Поширену в українському суспільстві думку про колоніальне становище України в Російській імперії вперше піддав сумніву І. Лисяк-Рудницький: «Царська Росія мала справжні колонії, як Закавказзя та Туркестан, але Україну годі зараховувати до них». Українці вважалися частиною імперської нації, але лише тоді, коли погоджувалися розглядати себе малоросами» Кульчицький С. Ми і північний сусід. Українсько-російські відносини в часі і просторі // День. - 2015. - 30-31 жовтня. Кульчицький С.В. [Рец на кн.: Борисенок Ю.А. На крутых поворотах белорусской истории. - М., 2012] // Український історичний журнал. - 2014. - № 6. - С. 217..

Що ж до політики більшовиків, то вона ґрунтувалася на визначенні неросійських національних спільнот об'єктивно існуючими націями з власною державністю, мовою, національними кадрами - не в останню чергу задля того, щоб зняти тавро окупаційності з власної політики. Вони вправно скористалися дуалізмом радянської влади, сконструйованої як диктатура парткомів, поєднувана з управлінською владою виконкомів рад, щоб розв'язати національне питання у зручний для них спосіб. «Радянські національні держави могли набувати статусу «незалежних» або «на рівних правах» входити у «союз нерушимый республик свободных». Влада існуючих у них радянських органів була цілком реальною. Але ці органи підпорядковувалися партії, будованій як «єдина й неподільна» організація з державним статусом. Довіряючи управлінську владу виконкомам рад, більшовицькі вожді нічим не ризикували, адже розбавлені певною кількістю безпартійних депутатів виконавчі комітети залишалися додатковою формою існування підвладної цим вождям партії» .

Питання про статус і функції УСРР в радянській системі координат - окрема велика тема, яка виходить поза межі нашого проекту. Тут лише зауважимо, що, як переконливо показав Г. Єфі- менко, попри гучну риторику навколо права націй на самовизначення аж до відокремлення, більшовицький центр послідовно дотримувався ідеї злиття України з Росією. У квітні 1919 р.

політбюро ЦК РКП(б) прямо зажадало від ЦК КП України чітко визначитися з тим, «коли і в якій формі» це злиття може бути здійснене. Для більшовицького центру було важливо, щоб ця ініціатива (яку намагалися поширити на всі радянські національні республіки) виходила саме з України. Щоб замаскувати той факт, що ідея воєнно-економічного союзу республік (який безпідставно кваліфікується як воєнно-політичний) у травні була прямо «продавлена» Л.Троцьким (він прибув з цією метою до Києва вранці 19 травня), у інформаційних повідомленнях про «об'єднавчу ініціативу» було зазначено фальшиву дату - 18 травня (яка й досі фігурує в літературі). Але вже майже вирішене питання про «злиття», ледь замасковане «перехідними» федеративними гаслами, Кремлю довелося відкласти завдяки спротиву української сторони. Компроміс, зафіксований в декларації ЦВК РСФРР від 1 червня 1919 р., був не реальною угодою і навіть не обов'язковим для виконання в РСФРР декретом, а лише декларацією про наміри, «в якій наголошувалося і на національно-державних правах тих країн, об'єднання яких планувалося» .

Радянська модель федералізму, отже, з самого початку була результатом вимушеного акту: більшовики були принциповими противниками федерації аж до того часу, поки не постали перед проблемою «умиротворення» окраїн, які прагнули до власної національної державності або принаймні реальної автономії. Радянський федералізм, закріплений законодавчо Конституцією РСФРР 1918 р., мислився виключно як інструмент розв'язання «національного питання», що й зумовило засадничу ущербність цього проекту. Правлячій партії доводилося докладати безліч зусиль бодай для підтримання федералістського фасаду, але його докорінна невідповідність граничному централізмові у побудові самої партії зводила ці зусилля нанівець. Відповідно до класичних теорій федералізму останній являє собою «щось більше, ніж просто структурна побудова, це також особливий спосіб політичної й соціальної поведінки, включаючи зобов'язання щодо партнерства й співробітництва...» Єфіменко Г.Г. Історія створення та автентичний зміст «воєнно-політичного союзу» між УСРР та РСФРР (березень-червень 1919 р.) // Український історичний журнал. - 2014. - № 1. - С. 120-145. Federal systems of the world: a handbook of federal, confederal and autonomy arrangement. - 2-nd ed. - Harlow, 1994. - P. 479.. Таким критеріям радянська модель федерації не відповідала.

Територіалізація етнічності, закладена у фундамент радянської національної політики, супроводилася т.зв. національними розмежуваннями. При проведенні кордонів союзних республік межі між ними просто малювалися на картах. У такий спосіб влада штучно стимулювала процеси націєтворення навіть там, де для цього ще не склалися відповідні обставини. За умов такої «позитивної дискримінації» (термін Т. Мартіна), яка супроводилася створенням національних адміністративних одиниць, національна належність стала одним з найважливіших елементів соціального капіталу, а статус титульної нації давав переважне право на посади й звання. Така політика сприяла мобілізації етнічності і рано чи пізно мала створити проблеми прерогатив і кордонів. І хоча її вади на владному рівні доволі рано, уже в кінці 30-х рр., були усвідомлені, при- мордіалістська концепція національності, покладена на територіальну основу, зрештою призвела до розвалу Радянського Союзу.

Власне те, що більшовики називали національною політикою, у кращому випадку мало етнічне наповнення, а по суті зводилося до кадрової політики в регіональному розрізі. Г. Єфіменко має рацію, коли вважає, що під терміном «національна політика» (у ставленні Кремля до України) слід розуміти політику керівництва багатонаціональної держави стосовно тих націй, які зорганізовані політично і державно на її території». Що ж до проблеми взаємовідносин центру із місцевою владою, то у 20-х рр. партійно-радянське керівництво УСРР ще було активним агентом впливу, навіть суб'єктом владної політики. Суперечності у взаєминах існували постійно, але поняття «господарська самостійність» радянської України у цей час ще не було фікцією. Саме тому застосування терміну «колонія» до тогочасної України дослідник вважає непродуктивним. «Для більшості кремлівських діячів Україна була «півднем Росії», а не колонією... СРСР був етнократичною, а не колоніальною імперією. Урахування національних чинників у політиці Кремля диктувалося передусім модернізаційними потребами» Єфіменко Г.Г. Більшовицький центр і радянська Україна: економічні аспекти національної політики Кремля у 1917-1925 рр. // Український історичний журнал. -. питання національний земля український

Очевидне одне: саме крах імперської системи і пов'язане з ним піднесення національного руху відкрили українському народові шлях до самовизначення, і від часів Центральної Ради ця ідея набувала форми реального автономізму або й власної державності. На скликаному Центральною Радою Українському національному з'їзді (6-8 квітня 1917 р.) вперше було озвучене українське бачення широкої національно-територіальної автономії України у складі демократичної Республіки Російської як запоруки забезпечення «потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на українській землі» Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х тт. - Т. 1. - К., 1996. - С. 54. Докладніше див.: Бойко О. Формування території української незалежної дер-жави в часи Української революції (1917-1921 рр.). - К., 2007. - С. 6-7.. Велика увага, яку з'їзд приділив проблемам федералізму й автономії, територіальних меж (з цих питань було зачитано 8 рефератів відомих правознавців), стала незаперечним свідченням того, що проблема самовизначення ставиться в Україні на практичний грунт.

Проблеми територій у найбільш повному вигляді були викладені у рефератах Ф. Матушевського та В. Садовського. Територіальні межі України пропонувалося визначити за етнографічним принципом - українськими мали вважатися ті адміністративно-територіальні одиниці, в яких більшість населення становили українці. Окреслена у такий спосіб українська територія (крім традиційно «українських» 9 губерній - без чотирьох повітів Чернігівщини і Криму - до її складу включалися окремі повіти Холмської, Бессарабської, Гродненської, Воронезької, Курської, Ставропольської губерній, Області Війська Донського та Кубані) займала площу 513 тис. кв. км; за переписом 1897 р. на ній проживало понад 26 млн. чол.

Питання про територіальні межі України (сформульоване як «об'єднання українських земель», «прилучення «позаавтономних» частин України») було порушене на сьомій сесії Центральної Ради (29 жовтня - 2 листопада 1917 р.). У резолюції з цього питання висловлювалася рішучість «поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме - Херсонщину, Катерино- славщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини» Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. - Т. 1. - С. 379.. Таке бачення своїх територіальних меж лідери Центральної Ради зафіксували у Третьому універсалі (7 листопада 1917 р.). Територія Української Народної Республіки, яка тоді ще мислилася як федеративна частина республіки Російської, була окреслена таким чином: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР (з умовою прилучення частин Курщини, Холмщини, Воронежчини і суміжних губерній та областей, де українці становлять більшість населення) відкладалося до часу, коли стане можливою «згода організованої волі народів»Там само. - С. 400..

У визначений ІІІ Універсалом перелік українських територій не потрапила етнічно українська (східна) частина Області Війська Донського. Не визначившись чітко щодо національної належності Таганрозького округу, Центральна рада не змогла зайняти чітку позицію щодо захоплення частини Донецького басейну військами генерала Каледіна наприкінці 1917 р. і цим значно ускладнила як своє зовнішньополітичне, так і внутрішнє становище Див.: КурасІ.Ф., Солдатенко В.Ф. Соборництво, регіоналізм, державотворення в Україні. - С. 40..

Стан непевної рівноваги у взаємовідносинах прихильників парламентської і радянської форм організації влади в Україні був порушений ультиматумом раднаркому і створенням радянського центру влади у Харкові. Останній, хоч і був, за визначенням самих його організаторів, «урядом без армії, фактично без території» Затонський В. Уривки зі спогадів про Українську революцію // Архіви України. - 1990. - № 1. - С. 54-55., виявився прикриттям для наступу більшовицьких військ на Київ. Центральна Рада недооцінила вплив більшовиків і не тільки не зреагувала адекватно на створення харківського уряду, але й не опротестувала належним чином використання останнім назви УНР Назву «Українська Народна Республіка» використовував не лише харківський радянський центр, але й утворений 28 листопада 1918 р. Тимчасовий робітничо- селянський уряд України. Цю назву він змінив на «Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР)» лише 6 січня 1919 р.. На ультиматум раднаркому вона відповіла зверненням до всіх новоутворених республік про формування на засадах федералізму «однорідно-соціалістичного уряду», проте відгуку не зустріла. Наступним кроком стало проголошення Четвертим універсалом (9 (22) січня 1918 р.) незалежності УНР, яка була визнана делегаціями країн Четверного союзу на мирних переговорах суб'єктом міжнародного права.

Пропонуючи новий, на основі синергетики, теоретико-методо- логічний інструментарій для аналізу подій української революції 1917-1920 рр., Г. Корольов вважає їх смугою біфуркацій - з активним соціальним переструктуруванням, виникненням численних субкультурних форм. Перебуваючи в зоні ризику, український соціум являв собою складну систему з постійними хвилеподібними коливаннями у бінарних опозиціях (Росія - Європа, революційність - еволюційність тощо), рівновага яких за умов хаосу досягалася шляхом постійної зміни одних репрезентантів легітимаційної влади на інших, а також у потужному селянському повстанському русі. Автор наголошує на визначальній ролі повстанства й партизанщини як питомої ознаки феномена української революції, певного ірраціоналізму державницької свідомості українців. В її фундаменті - авантюрно-козацький тип української ментальності, в основі якого лежить свобода «землі», волелюбність і бунтарські стереотипи поведінки Корольов Г. Український федералізм в історичному дискурсі (ХІХ - початок ХХ ст.). - К., 2010. - С. 81-82..

Від самого початку свого існування УСРР була інтегральною частиною радянського комплексу, хоч на поверхні відносини між РСФРР і УСРР аж до кінця 1922 р. мали вигляд своєрідної конфедерації. Квазіфедеративний принцип у російсько-українських відносинах Кремль розглядав як інструмент реалізації своєї стратегічної мети - реінтеграції імперського простору. Про те, що у радянської верхівки існувало чітке розуміння значення південноукраїнського регіону для його відновлення, свідчить недвозначна інструкція Л. Троцького партійним агітаторам, яких відправляли в Україну наприкінці 1919 р.: «Так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може: вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами» Цит. за: Суспільні цінності населення України в теоретичних і практичних вимірах. - К., 2013. - С. 189..

Після того, як під ударами Денікіна і масових селянських повстань проголошена в січні 1919 р. УСРР фактично припинила своє існування, відродження її було мислиме лише у формі політичного проекту Москви. Ленін, однак, вважав, що ілюзорну самостійність УСРР на основі її федеративного зв'язку з радянською Росією тимчасово варто зберегти. Повне злиття її з РСФРР розглядалося як стратегічна мета, а тактика полягала в пропаганді різних варіантів співіснування України й Росії з метою підвести знекровлені політичні еліти першої до ідеї «добровільного» союзу. Ця тактика виявилася успішною. Укладений 28 грудня 1920 р. договір про воєнний і господарський союз між РСФРР і УСРР формально був договором незалежних держав. Але не стільки сім об'єднаних найголовніших наркоматів, скільки єдина партійна структура, ґрунтована на жорстких принципах демократичного централізму, робила суверенітет України фіктивним. І хоча у тексті договору спеціально наголошувалося, що з факту приналежності території

УСРР до колишньої Російської імперії не випливають для України ніякі зобов'язання, на практиці всі внутрішні територіальні питання розв'язувалися тут на основі російського законодавства і за прямими вказівками Москви.

Утім, у тій екстремальній, гостро кризовій ситуації, в якій правляча комуністична партія опинилася після закінчення громадянської війни, вона не могла обійтися бодай без камуфляжу своєї централістської, уніфікаційної політики. І в самому факті утворення СРСР на квазіфедеративному фундаменті, і ще більшою мірою - у національній реформі, що здійснювалася під вивіскою «політика коренізації», яскраво відбився її курс на тактичні поступки і пошук бодай тимчасових компромісів з місцевими елітами. Національна реформа, частково реалізована у ході здійснюваних у рамках нової економічної політики модернізаційних заходів, доволі швидко вийшла за відведені їй правлячою партією межі «націоналізації» державних і партійних установ, закладів освіти й культури. Те, що новий курс передбачав підготовку національних кадрів, часткове запровадження національного адміністративно-територіального районування, розширення видавничої і культурно-освітньої діяльності багатьма мовами, дало могутній поштовх розвитку національних процесів, оживило ідеї «дерусифікації», «європеїзму» тощо.

В Україні перебіг реформи, утиснутий у формулу «українізації», відзначався крайньою непослідовністю. Як зауважує американський дослідник політики українізації Г. Лібер, найголовнішим «гордієвим вузлом» у ній виявилося завдання «примирити українізацію і ідею гегемонії пролетаріату». Мінлива суміш, що виникла на основі швидкого розвитку процесів урбанізації та українізації, вважає він, привела до непередбачених наслідків: появи напористої місцевої еліти, яка наполягала на українському радянському, а не всесоюзному суверенітеті. По суті, цим ставилася під загрозу головна мета центру, що полягала у тотальній монополії на владу. Реакцію центру Лібер визначає так: він став на шлях гіперцентралізації, соціального консерватизму, русифікації і антисемітизму. «Такими були якорі для нового сталінського порядку» Liber G. Soviet nationality policy, urban growth, and identity change in the Ukrainian SSR. 1923-1934. - Cambridge, 1992. - P. 122, 140, 152..

Командно-адміністративна система, що утвердилася у другій половині 20-х років, спочатку перетворила політику коренізації на декларативне гасло, а потім оголосила справжню війну всьому тому, що мало національне забарвлення. Ідеологізація всіх сфер суспільного життя, політичне адміністрування зробили сферу культуриареною постійної боротьби проти «ворожих впливів», серед яких особливо небезпечним вважався «буржуазний націоналізм». Засобом «приборкання» інтелігенції стали звинувачення спочатку у захисті інтересів «нової буржуазії», а згодом у тому, що справу українізації вона віддала у ворожі руки. Природне прагнення народу на національно-культурне відродження було задушене вакханалією репресій, масовими депортаціями, насадженням у суспільстві атмосфери доносів, відвертого пристосуванства. У південному регіоні гостро давалися взнаки не лише брак кадрів, що володіли українською мовою, але й прямий чи прихований спротив зрусифікованого інтелігентського прошарку. Помилковою вважав прискорену, «декретну» українізацію професор Катеринославського гірничого інституту, академік ВУАН Л. Писаржевський. З відверто українофобських позицій виступив на засіданні комісії по перевірці стану українізації професор одеського Інституту народного господарства П. Толстой: «Законодавство з національної політики я вважаю насильством, а всіх тих товаришів, хто перейшов на викладання українською мовою - я вважаю ренегатами» «Українізація» 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки. - К., 2009. -.

Ініціатори політики коренізації явно недооцінили як глибину асиміляційних процесів, що були наслідком уніфікаторської політики царизму, так і об'єктивний вплив на національну сферу тих соціальних змін, які відбувалися в процесі «соціалістичного будівництва». Колективізація, розкуркулення, репресії за національною ознакою нищили віковий уклад життя як українців, так і німців, болгар, чехів, греків в Україні. Економічна основа збереження етнічної самобутності розмивалася, «розселянювання» сприяло розпорошенню етнічних груп, що раніше проживали компактно. Індустріалізація та маргіналізація, які супроводили цей процес, розширювали соціальну базу асиміляції. Молоді особливо був властивий національний інфантилізм, тому згортання українізації в її середовищі серйозного спротиву не викликало.

Притаманна більшовикам схильність до експериментів яскраво виявилася і у їхньому ставленні до територіальної організації підвладних їм територій. Поки тривала громадянська війна, зусилля влади спрямовувалися на забезпечення контролю над збиранням податків і створення штучних кордонів, спроможних локалізувати театри воєнних дій. У лютому 1919 р. з двох повітів Катеринославської губернії - Бахмутського і Слов'яносербського - було створено Донецьку губернію з центром у Луганську, але нова адміністративна одиниця створювалася як тимчасова. Серед найпомітніших змін після утворення Донецької губернії - виділення 29 квітня 1919 р. Криворізького повіту, підпорядковане завданню створення потужного промислового комплексу, який об'єднав би весь Криворізький рудний басейн. Новий повіт, що увійшов до складу Катеринославської губернії, було створено з 25 волостей Херсонського, Олександрійського та Єлисаветградського повітів Херсонської губернії та 9 волостей Верхньодніпровського повіту Катеринославщини. 10 травня згідно постанови ЦВК України було утворено Одеську губернію, а губернським центром Херсонської став Миколаїв. Постановою ВУЦВК від 19 червня передбачалося створити як тимчасову, на період воєнних дій, ще й Мелітопольську губернію. Але стрімкий денікінський наступ зруйнував ці плани.

Після відновлення радянської влади, наприкінці січня 1920 р., Всеукрревком повернувся до розгляду питання про поділ Херсонської губернії на дві - Херсонську та Одеську; у березні Херсонська губернія була перейменована на Миколаївську. Розподіл територій між ними було здійснено недосить продумано, внаслідок чого в серпні 1920 р. Очаків і 6 прилеглих волостей було передано з Одеської губернії до Миколаївської. Тоді ж до Одеської губернії було включено Балтський повіт, який раніше входив до Подільської губернії.

Чимало ускладнень виникло з відновленням Донецької губернії. Питання про розширення її складу за рахунок сільськогосподарських районів розглядалося на засіданні Ради Української трудової армії, але у його вирішення повинен був втрутитися ЦК РКП(б), оскільки губернія створювалася з районів, які перебували у підпорядкуванні як УСРР, так і РСФРР. Якби не особисте втручання В. Леніна, питання про належність Донецької губернії, імовірно, було б вирішене на користь РСФРР. Все ж 23 березня 1920 р. Раднарком РСФРР санкціонував виділення кам'яновугільних районів Донбасу в окрему губернію УСРР. До Донецької губернії було включено Бахмутський, Маріупольський та Слов'яносербський повіти Катеринославської, Старобільський та частину Ізюмського та Куп'янського повітів Харківської губернії, а також (рішенням рад- наркому РСФРР від 26 квітня 1920 р.) Таганрозький та частину Донецького округу Області Війська Донського. Поступливість Москви у цьому останньому питанні пояснювалася значною мірою бажанням зруйнувати систему неформального управління козачим Доном, яка перетворила цей регіон у бастіон контрреволюції.

Зміцнення владної вертикалі Кремля супроводилося наступом на права республік і відмовою від лібералізаційних настанов непу.

Політика індустріалізації вимагала концентрації величезних коштів і створення потужної енергетичної бази, і Україні з її багатими ресурсами була відведена роль випробувального полігону для економічних і соціальних експериментів небачених масштабів. Закріплення верховенства союзних законів перед республіканськими, ліквідація республіканських міністерств і створення союзних, безпрецедентне зміцнення каральних органів, практика безпосереднього управління українськими регіонами з Москви - все це були ланки одного ланцюга, які швидко позбавили владні структури України навіть ілюзорної економічної свободи.

Після розгрому Врангеля і розформування Південного фронту у грудні 1920 р. М. Фрунзе став командуючим військами України і Криму, що недвозначно свідчило про наміри Кремля зберегти за собою увесь Південь. Утім, у Криму упродовж кількох місяців не існувало ні дієздатних державних структур, ані впливових партійних організацій, за винятком хіба що кримськотатарської «Міллі Фірка». Рішення Х з'їзду РКП(б), який відбувся 8-16 березня 1921 р., були по суті сигналом для національних еліт про готовність більшовиків до компромісів, аж до автономізації. Крим був прийнятним полігоном для такого компромісу, особливо у контексті зацікавленості Москви у посиленні ідеологічного впливу в Туреччині, де відбувалася кемалістська революція. Уже в квітні 1921 р. ВЦВК звернувся до місцевих комуністів з пропозицією щодо можливого проголошення Криму радянською республікою. На пленумі ЦК РКП(б), що відбувся у травні, питання майбутньої кримської республіки розглядалося у контексті «проникнення на Схід» і створення «буферної зони» між Росією та недружньо налаштованими до неї сусідами .

Пробуджені у такий спосіб надії кримських татар на власну національну державність були частково нейтралізовані роз'ясненням, що надійшло з Москви: ішлося про «Радянську Соціалістичну Інтернаціональну республіку в межах Кримського півострова». Але водночас пропонувалося «поставити на перше місце роботу татар і по можливості татаризувати апарати Наросвіти, земвідділу, оздо- роввідділу, Відділу управління і Президії керівних органів». На той час у Криму мешкало 720,5 тис. чол. Під час перепису 1921 р. кримських татар об'єднали в одну групу з турками і циганами, але і в цьому разі їхня частка в населенні півострова становила 25,9% Див.: Брошеван В.М., Форманчук А.А. Крымская республика: год 1921-й. - Симферополь, 1992. - С. 13. Крим в етнополітичному вимірі. - К., 2005. - С. 180-181..

Утворення Кримської АРСР у складі РСФРР було проголошене на установчому з'їзді у Сімферополі, який проходив 7-11 листопада 1921 р. З'їзд затвердив конституцію автономії, яка перед тим була ухвалена на V кримській партконференції, обрав ЦВК рад (КримЦВК) та голову РНК. В числі 50 членів КримЦВК було 15 татар.

Автономія створювалася як територіальна, але її політико- правовий статус не був чітко окреслений. А своєрідний «татарський антураж» зумовлювався насамперед прагненням правлячої партії створити поле для такого компромісу з кримськотатарським національним рухом, який на практиці означав би його нейтралізацію. У процесі прийняття такого рішення чимало важила загальна нестабільність ситуації на півострові, як і поновлення спроб з боку українського уряду поставити Крим під свій контроль.

Плани радянського уряду були далекосяжними і не обмежувалися цілями пропаганди. Існував план масової рееміграції з Туреччини та інших країн кримських татар - шляхом наділення приїжджих землею влада сподівалася створити в Криму лояльний до себе прошарок національних кадрів, а також поліпшити структуру господарювання на півострові. Проекти «Кримської Каліфорнії», які активно розроблялися й пізніше, передбачали створення в автономії не тільки кримськотатарських, але й єврейських та інших національних районів.

Сукупністю усіх цих обставин було продиктоване одночасне наголошування інтернаціонального (територіального) принципу в утворенні Кримської АРСР і введення в Конституцію республіки положення про фінансову квоту для кримських татар в органах влади та про дві (російську та кримськотатарську) державні мови. При Кримському губкомі РКП(б) почало працювати Мусульманське бюро; 5 кримських татар-комуністів було включено до складу уряду. Ці заходи представлялися як «відшкодування за образи, за тривалу насильницьку політику царського режиму» щодо корінного населення Криму. «Без правильної політики, яка б задовольняла татарську бідноту й трудову інтелігенцію Радянського Криму, ми ні в якому разі не посилимо симпатії трудящих мас Сходу», - писала газета «Жизнь национальностей» Жизнь национальностей. - 1921. - 25 октября.. Завдяки цьому складалося оманливе враження, ніби Кримська автономія була національною, тобто кримськотатарською. Це «оманливе враження» і сьогодні тисне на суспільну свідомість, підживлюючи різні погляди на характер кримської автономії, започаткованої у жовтні 1921 р. Міф про Кримську АРСР як «національну автономію», «національну державу кримських татар» після репатріації кримських татар використовувався ідеологами кримськотатарського руху для обґрунтування претензій на власну державність у Криму (принаймні у формі територіальної автономії), підживлюючи етнорегіональний сепаратизм.

Можна собі уявити, як незатишно почувалися люди в атмосфері постійних реорганізацій і перенесення центрів прийняття рішень, територіальних спорів навколо кордонів. Коли Кремль у 1923 р. проголосив курс на коренізацію партійного і радянського апаратів, на місцях це було сприйнято як своєрідна «компенсація» за підтримку республіками ідеї утворення СРСР. Уряд УСРР, зокрема, плекав надію на те, що опора на етнічний принцип у національно- державному будівництві дасть йому змогу скоригувати лінію північного кордону з РСФРР. Але дочекався лише зустрічного позову щодо належності Таганрога з прилеглою територією, включеного до складу України договором між УСРР та РСФРР від 28 грудня 1920 р. в обмін на її відмову від чотирьох північних повітів Чернігівської губернії.

У цій ситуації, як вважає І. Служинська, «Москва вправно «переграла» українських урядовців і експертів, висунувши на противагу етнічному принципу принцип економічної доцільності. Розрахунок робився на те, що за умов розрухи, спричиненої світовою і громадянською війнами, населення радше перейматиметься не доволі абстрактними проблемами «етнічної справедливості», а мотивами кращого забезпечення своїх економічних і соціальних потреб. До того ж утворений зовсім нещодавно Союз створював сприятливу атмосферу для гри на пробуджених інтернаціоналістських почуттях» .

На засіданні комісії ЦВК СРСР з районування (листопад 1924 р.) А. Єнукідзе висловився відверто: «Ми, як республіки єдиного союзу, не можемо базуватися тільки на національних ознаках. У загальних інтересах Союзу величезне, навіть першорядне, значення має економічний фактор... Україна, як могутня сама по собі республіка і могутня нація, зовсім не потребує того, щоб обов'язково висмикувати українське населення великоруських областей і економічно послаблювати цим РСФРР і УСРР» Служинська І. Формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. ХХ ст. // Регіональна історія України. - Вип. 7. - К., 2013. - С. 123. Цит. за: Борисенок Е.Ю. Украина и Россия: спор о границах в 1920-е годы // Регионы и границы Украины в исторической ретроспективе. - М., 2005. - С. 227..

ЦК РКП(б) з легкістю санкціонував (а, ймовірніше, ініціював) звернення Південно-Східного крайкому РКП про «нагальну необхідність» передачі Росії Таганрозької та Шахтинської округ. Звернення мотивувалося неможливістю проведення раціонального економічного районування і необхідністю «забезпечити пролетарську керівну лінію у типовій сільськогосподарській області з компактною масою козачого населення» Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. - К., 2000. - С. 60-66.. Принципове заперечення керівництва Донецького губкому КП(б)У і кампанія протесту в Донбасі були розцінені центром як «великий галас («шуміха»), що спрямовує громадську думку проти постанови ЦК РКП». Посилаючись на авторитет Леніна, Кремль звинувачував українську сторону у недооцінці економічного районування як такого. Те, що у Таганрозькій окрузі українці за переписом 1923 р. становили 77% населення, до уваги не бралося.

Зрештою за липневим рішенням політбюро ЦК РКП(б) 1925 р. Шахтинська і Таганрозька округи переходили до РСФРР із деяким скороченням їх території за рахунок населених пунктів із переважанням українського населення. Внаслідок втрати двох округ населення українського Донбасу скоротилося на 370 тис. чол. Богінська І.В. Зміни в адміністративно-територіальному поділі Донбасу в 1920- 1930-ті роки // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - Вип. 18. - К .-Донецьк, 2001. - С. 145. Борисенок Е.Ю. Украина и Россия: спор о границах в 1920-е годы. - С. 234. Як визнають найменш упереджені російські дослідники, передача до складу РСФРР Таганрога була сприйнята в Україні «вельми хворобливо», як істотне ущемлення інтересів республіки. Побоюючись звинувачень у «великодержавному шовінізмі», загальноросійський ЦВК рекомендував російській стороні «іти назустріч УСРР», але партійний центр був рішуче налаштований на применшення українських претензій. «І навіть численні петиції населення пограничної зони не викликали у партійних лідерів бажання провести якийсь референдум, щоб мати формальну можливість послатися на «волю народу».

Українські економісти й географи усвідомлювали, що запропонований «згори» поділ на регіони, особливо із врахуванням феномена Донбасу, не відповідає жодним науковим критеріям. У баченні В.Кубійовича він був компромісом різних тенденцій і зберігався силою звички. На його погляд, більш доцільним міг би бути навіть поділ, опертий на природні фактори з виділенням Полісся, Лісостепу й Степу (в останньому він пропонував виокремлювати Дніпровий промисловий район та Донецький гірничий регіон) Україна як географічне ціле і її частини // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. - К., 1994. - С. 119.. Ідея природної районізації взагалі була в радянські часи доволі популярною серед науковців; існувало навіть виразне бажання підпорядкувати завданням районізації краєзнавчі й країнознавчі пошуки. Географи з московської школи Ф. Анучина бачили перспективу не просто в регіональних дослідженнях із залученням місцевих кадрів, але «і в тому, щоб спробувати «накласти» дані фізичної географії на матеріали, зібрані статистиками, економістами й етнографами - що, як їм здавалося, дало б змогу виявити «природні» кордони всередині країни, які відповідають особливим природно-культурним територіальним комплексам». Утім, ішлося лише про врахування матеріальних чинників, які можна було візуально спостерігати. Релігійні вірування, мова, етнічне самовизначення, форми суспільної організації із сфери дослідження виключалися Докладно про ідею природних районів та дискусію навколо неї див.: Лоскутова М. «Наука областного масштаба»: идея естественных районов в российской географии и истоки краеведческого движения 1920-х гг. // Ab Imperю. - 2011. - № 2. - С. 93-121..

Однак орієнтація на суцільне порайонне описання територій СРСР силами місцевої громадськості проіснувала недовго, лише до кінця 1924 р., і на рівні добрих побажань. Насправді проблеми районування у цей час повністю належали до компетенції утвореного у 1921 р. Держплану, якого задовольняв поділ України усього на 2 регіони - Південний гірничопромисловий і Південно-Західний. Оскільки уряд України заперечував проти такого поділу з політичних міркувань (мотивуючи незгоду послабленням пролетарського впливу на селян Південного Заходу), проблему поділу України на економічні регіони на тривалий час взагалі було знято.

Надалі регіону Південної України разом з усією, доволі ефемерною, УСРР довелося пережити цілу серію адміністративно- територіальних реформ, метою якої проголошувалося спрощення адміністративно-територіального апарату та наближення його до населення. Але здійснювані упродовж 20-30-х рр. реформи виявилися «ходінням по колу». Безпрецедентні багаторазові перекроювання за відсутності скільки-небудь продуманої концепції регіональної політики не тільки вносили дезорганізацію і безлад в систему управління. Як точно підмітив В. Кубійович, вони справили вкрай негативний вплив на національну і регіональну самосвідомість. Якщо населення Західної України мало виразне відчуття власної осібності і чітко формулювало свої національні вимоги, то населення Наддніпрянщини надто довго являло собою недиференційовану масу, позбавлену як відчуття цілісності своєї території, так і уявлень про регіоналізм.

У радянському баченні адміністративно-територіальна одиниця являла собою штучно створений просторово-політичний інститут, підпорядкований модернізаційним завданням. Саме ця штучність, яка допускала нескінченні зміни територіальних конфігурацій, і зумовлювала крайню нестійкість територіальних утворень і нестабільність специфічних місцевих (регіональних) інтересів. За висновками сучасних фахівців з теорії управління, запровадження у 20-х рр. районного рівня адміністративно-територіального устрою не грунтувалося на якихось реальних потребах, а мало на меті створення вузлових пунктів реалізації директив партії і радянської влади Кубійович В. Україна як географічне ціле і її частини. - С. 122-123. Адміністративно-територіальний устрій України. Проблемні питання та можливі шляхи їх вирішення // За ред. В.Г. Яцуби. - К., 2003. - С. 53.. Принцип зміцнення пролетарського керівництва суспільством передбачав, зокрема, пріоритетність для розміщення центрів у містах зі значним прошарком робітництва. Довільно скроєні регіони у цих умовах не мали ані найменших шансів навіть витворити ідею власної самодостатності, не кажучи вже про її практичне втілення.