Національне питання й національна політика: крах суспільних очікувань

Смисл частих і на перший погляд нераціональних територіальних новацій 20 - 30-х рр. важко пояснити, якщо не брати до уваги мобілізаційний характер радянського суспільства. І завдання індустріалізації, і особливо завдання підготовки до війни диктували необхідність зосередження в містах «аварійної» структури життєзабезпечення і посиленої уваги до комунікацій - розміщення транспортних шляхів і вузлів. Передвоєнні схеми адмінподілу розроблялися під грифом «секретно». Межі областей визначалися з таким розрахунком, щоб кожен міг добратися до обласного центру за 2-3 години, а до райцентру - за 45 хвилин. Запроваджувалася ступінчаста система організації життя. Для сіл передбачався перший ступінь: завезення лише продуктів першої необхідності і мінімальна медична допомога. Лише четвертий ступінь, під який підпадали обласні міста, гарантував більш-менш нормальний рівень життєзабезпечення Чи можна поділити Україну порівну // Галицькі контракти. - 2000. - № 34..

У сучасній зарубіжній історіографії (Т. Мартін, О. Міллер) введення національного принципу в систему адміністративно-територіального поділу розглядається у контексті «позитивної чи компенсуючої дискримінації» - як однієї з головних рис радянської національної політики, спрямованої насамперед проти націоналізму як головного конкурента більшовицької мобілізуючої ідеології. Запропонована Т. Мартіном дефініція СРСР як «імперії позитивної дії» - цікава спроба знайти новий термін на означення специфічного, доти не існуючого типу політичної організації. Однак навряд чи продуктивно розглядати політику коренізації крізь призму «готовності росіян іти на жертви заради інтересів інших національностей» Миллер А.И. Советское наследие «империи положительного действия» // Поли-тическая наука. - 2004. - № 3. - С. 57-69. Скрипник М.О. Перебудовними шляхами // Український історичний журнал. - 1989. - № 11. - С. 101.. Очевидно, що це був вимушений, тимчасовий тактичний крок в системі лібералізаційних заходів, пов'язаних із розв'язанням завдань модернізації виробництва і зміцнення міжнародного престижу СРСР.

Створюючи ради і райони за національним принципом, більшовики насамперед намагалися спростити собі завдання «радяні- зації» низових органів влади, зокрема, завдання нейтралізації «класово-ворожих елементів». Досить прозоро говорив про це ідеолог і провідник українізації М. Скрипник. «Наша національна сільрада чи національний район - ... це не лише орган самоврядування, це взагалі не є ніякий орган національної персональної автономії, а це є орган пролетарської влади» .

На території Південної України розташовувалася переважна більшість національних районів (виняток становили лише Пулин- ський німецький та Мархлевський польський). Необхідність їх запровадження мотивувалася тим, що протягом першої половини 20-х рр. регіони компактного проживання етнічних меншин перетворилися на осередки погано маскованої конфліктності, свого роду «гарячі точки», що погано піддавалися заходам державного управління. Матеріали фронтальних обстежень найбільших етнічних громад, здійснених працівниками Центральної комісії національних меншин у 1924-1925 рр., свідчать про визнання ситуації драматичною у багатьох селах. Особливо великих втрат зазнали німці внаслідок примусових репатріацій та обмежувальних заходів 19141917 рр. Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921-1928 рр.). - Ч. 2. - К., 2010. - С. 170-174.

До впровадження національного принципу в систему районування правлячу партію спонукував цілий ряд обставин, головними серед яких було глухе невдоволення меншин політикою радянської влади в земельному питанні і системою оподаткування, еміграційні настрої, пов'язані із релігійними утисками колоністів. ВУЦВК розглядав врахування національного моменту в районуванні як вагоме завоювання радянської влади, свідчення її переваг. «Ми не сміємо українізувати поляків за прикладом польської шляхти, яка полонізує українське населення, або молдаван - «культурними методами» румунської сигуранци... Ми прагнемо до повної національної рівності і свободи розвитку всіх народностей», - наголошував секретар ВУЦВК О. Буценко ЦДАВО України. - Ф. 1, оп. 2, спр. 1807, арк. 7.. Слід визнати, що у 20-х рр. радянська влада і справді пішла досить далеко у впровадженні національного принципу в адміністративно-територіальний поділ, чим сприяла створенню привабливого іміджу «політики українізації». Експеримент, щоправда, був короткочасним; пізніше подібних прецедентів уже не спостерігалося.

Перші правові акти, якими регламентувалося виділення національних районів, з'явилися влітку 1924 р. (постанови ВУЦВК і раднаркому УСРР «Про виділення районів Катеринославської губернії з переважаючим німецьким населенням» від 11 червня та раднаркому УСРР «Про виділення національних районів та рад» від 29 серпня 1924 р.). У тому ж році було виділено 5 німецьких національних районів: Молочанський і Пришибський на Катерино- славщині, Зельцький і Ландауський в Одеській губернії та Люксембурзький - у Донецькій. На 1 січня 1926 р. було створено 593 національні ради, у тому числі 90 російських, 185 німецьких, 27 грецьких, 13 чеських, 1 білоруська, 111 польських, 100 єврейських, 53 болгарських, 9 молдавських Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996. - С. 299.. На 1931 р. в Україні функціонувало 25 національних районів - 8 російських, 7 німецьких, 3 болгарських, 3 єврейських, 3 грецьких і 1 польський Про розташування і межі національних районів див.: ПанчукМ.І., Ковальчук О.П., Чирко Б.В. Національні меншини в Україні, 1920-1930-ті роки: Історико-картографічний атлас. - К., 1996. Наведені в літературі відповідні дані по роках істотно різняться: райони утворювалися і скасовувалися, змінювали назви, об'єднувалися..

Складним для влади виявилося питання утворення російських адміністративно-територіальних одиниць. Росіяни до середини 20-х рр. не мали в УСРР статусу національної меншини і, отже, потреби у створенні російських районів і сільрад не відчувалося.

Актуалізували цю проблему гострі дискусії навколо здійснення політики українізації, зокрема інспірування з Москви критичних закидів на адресу ЦК КП(б)У. Виступ Ю. Ларіна на ІІ сесії ЦВК СРСР (квітень 1926 р.) і його стаття у журналі «Большевик» Ларин Ю. Об извращениях при проведении национальной политики // Большевик. - 1926. - № 23-24. - С. 50-58; 1927. - № 1. - С. 59-69., а також заява Г. Зінов'єва щодо того, що здійснювана в УСРР «українізація» нібито «допомагає петлюрівщині» Національне питання на Україні // Більшовик України. - 1927. - № 10. - С. 4. Якубова Л. Етнічні меншини в суспільно-політичному та культурному житті УСРР. - К., 2006. - С. 211-212., змусили владні структури України вдатися до своєрідних «превентивних» заходів. У 1927 р. представник від росіян був введений до складу Центральної комісії у справах національних меншин, що означало набуття росіянами статусу національної меншини. У 1931 р. росіяни в УСРР мали вже 372 національні сільські ради та 9 селищних, а також 8 російських національних районів.

Політичними у своїй основі були і причини утворення у територіальній структурі УСРР Молдавської автономії. Цим заходом переслідувалася насамперед мета розв'язання «бессарабської проблеми» і посилення комуністичної пропаганди серед населення Бес- сарабії і Румунії. 12 жовтня 1924 р. на території Одеської і Подільської губерній, що примикала до р.Дністер, було створено Автономну Молдавську СРР. Молдавани становили в ній 34,3% її населення, українці - 42,2% Буценко А. К вопросу районирования Украины. - Харьков, 1925. - С. 35..

Про те, що і в середині 20-х рр. більшовики не втрачали надій на «підхльостування» світової революції преференціями для радянських національних меншин, красномовно свідчить позиція Кремля в молдавському питанні. Принадними гаслами забезпечення молдавському народові права на самовизначення маскувалася ідея створення в Україні геополітичного плацдарму для розв'язання за сприятливих умов «бессарабської проблеми» і наступних геополі- тичних «проривів». Всупереч здоровому глузду і спротиву реалістично налаштованої частини керівництва КП(б)У молдавська автономія створювалася на базі районів, де (за винятком двох) молдавське населення не становило більшості. Але під потужним тиском Кремля квазіавтономне утворення у 1924 р. дістало право на існування, створивши гостру проблему кордонів уже в 1940 році, коли у зв'язку з утворенням союзної молдавської республіки довелося розв'язувати проблеми територіального розмежування між

УРСР та Молдавською РСР. Але поки існував Радянський Союз, проблемам кордонів ніхто не надавав серйозного значення. Ситуація змінилася у 1990 році, коли прорумунськи налаштовані політичні еліти Молдови оголосили утворення АМСРР «незаконним» і «неправочинним» породженням радянського режиму. З того часу триває гострий конфлікт між прихильниками і противниками об'єднання Молдови й Румунії в одну державу, який на сьогодні є не розв'язаним, а лише «відкладеним». Україні ж довелося змиритися із втратою значної частини власної території і наявністю на своєму кордоні, у невизнаному Придністров'ї, постійного джерела напруги.

У контексті політики коренізації було зроблено чергову спробу залучення євреїв до сільськогосподарського виробництва саме у південному регіоні. Переселення, яке почалося 1925 р., передбачало переміщення близько 10 тис. сімей з Київщини, Волині, Чернігівщини у Херсонську, Криворізьку, Маріупольську, Запорізьку, Мелітопольську округи. Там з'явилися три єврейські національні райони - Калініндорфський, Сталіндорфський та Новозлатопіль- ський - і цілий ряд єврейських сільрад .

Утворення національних районів і сільрад у ході «коренізації», однак, не принесло правлячій партії очікуваних дивідендів. Напруга й емігрантські настрої в національних районах не зменшилися, а завдання управління прикордонними регіонами внаслідок адміністративно-територіальної реформи значно ускладнилися. Уже в 1930 р. владні структури СРСР усвідомили, що заходи у напрямі розкуркулення й колективізації у поєднанні з примусовими депортаціями населення із прикордонних регіонів загрожують як внутрішніми, так і міжнародними ускладненнями. У резолюції політ- бюро ЦК ВКП(б) від 11 березня 1930 р. «Про Україну і Білорусію» прямо вказувалося на ймовірність як «селянсько-куркульських виступів», пов'язаних із виселенням з прикордонних районів «польсько-куркульських і контрреволюційних елементів», так і польського втручання. Протягом року у УСРР було зареєстровано понад 4 тис. селянських заворушень Гуцало Л. Національні меншини України в політиці коренізації 20-30-х років ХХ століття // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - 2006. - Вип. 29. - С. 118. Економічна історія України. - Т. 2. - К., 2011. - С. 208, 227.. Тому владі доводилося постійно перекроювати адміністративну карту, аж до повної ліквідації національних районів та сільрад у 1938-1939 рр.

Фактичне згортання національного адміністративно-територіального будівництва в СРСР мотивувалося тим, що національні райони були «штучно насаджені», виявилися «засміченими» націоналістами, економічно неефективними. Якоюсь мірою ці аргументи відповідали дійсності. Але для партії, яка на середину 30-х рр. вже зосередила у своїх руках усю повноту влади, значно більш вагомими були суто прагматичні мотиви: потреби у маскуванні відверто централізаторського курсу вже не було. 16 лютого 1938 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР в звичайні» і просило ЦК ВКП(б) затвердити це рішення. Однак вище партійне керівництво країни зреагувало на це звернення лише через рік, 16 лютого 1939 р. Див.: Єфіменко Г. Національно-культурна політика ВКП(б) щодо Радянської України (1932-1938). - К., 2001. - С. 108. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. - У 2-х чч. - Ч. 2. - К., 1997. - С. 260-262. І вже на основі його рішення постановою ЦК КП(б)У від 5 березня 1939 р. «Про ліквідацію та реорганізацію національних районів та сільрад» у скасуванні «національного камуфляжу» територіальної організації було поставлено останню крапку .

Оскільки ж зовнішні загрози і навіяні ними страхи зростали, політбюро ЦК ВКП(б) постійно посилювало репресивну систему в зонах прикордоння, мотивуючи ці заходи необхідністю «господарсько-політичного зміцнення прикордонрайонів». «Зміцнення» переважно звелося до кількаразових «чисток» від ворожих і чужих елементів», що означало переселення углиб країни вже не лише за соціальною ознакою (як «куркулів»), але й за національним принципом. Виселенням справа не обмежилася - після того, як Сталін назвав кордон «суцільною лінією фронту», а всіх, хто колись мав або міг мати якісь контакти по той бік кордону - «ворожою стороною», т.зв. «національні операції» зі спрощеною процедурою засудження набули безпрецедентного розмаху. За трохи більше року - з серпня 1937 по листопад 1938 р. - за такими спрощеними процедурами було засуджено 335513 чол., у тому числі 247157 розстріляно Кузьменко В.В. Міжнаціональні відносини в радянській Україні (1917-1939 рр.): правові аспекти. - Одеса, 2009. - С. 703..

Ані заграваннями з національними меншинами, ані репресіями правляча комуністична партія не була в змозі переломити відцентрові тенденції. Відмова від риторики «коренізації» теж не зарадила справі, як і скасування національних районів і національних сільрад в кінці 30-х рр. Відомий російський дослідник радянських депортацій М. Бугай констатує своєрідний біфуркаційний стан, пов'язаний із перетворенням на початку Другої світової війни значної частини представників різних національностей «в альтернативну силу функціонуючому авторитарному сталінському режиму влади». Саме цим він пояснює широке застосування різних форм репресивного впливу включно з депортаціями Бугай Н.Ф. Советский централизм и авторитаризм: республика и регионы // Управление Россией. Опыт. Традиции. Новации. ХУІ-ХХ вв. - М., 2007. - С. 207-210.. З таким, дещо спрощеним, поясненням страхітливих масштабів репресій важко погодитися, хоч автор і не замовчує «величезних викривлень в національній державній політиці». Адже, як правило, репресії були превентивними, і опозиційні сили на місцях просто «не встигали» перетворитися в альтернативну щодо режиму силу.

Продуктивніше, на наш погляд, говорити не про труднощі і помилки у здійсненні заходів щодо регулювання національних відносин, а про принципову нежиттєздатність радянської національної політики. О. Майборода розглядає радянську модель як варіант регіональної глобалізації чи регіонального космополітизму - загальносоюзні і союзно-республіканські міністерства діяли фактично як транснаціональні корпорації, не зважаючи на місцеві потреби. За умов фактичної уніфікації правового простору «національна державність республік, що входили до Радянського Союзу, була, по суті, символічною, багато в чому декоративною і риту- альною» Майборода О.М. Етнічність у міжнародній системі. - К., 2015. - С. 358.. Орієнтуючись одночасно і на жорсткий централізм у партійному будівництві, і на федералістський камуфляж у міжреспубліканських відносинах, КПРС продемонструвала брак стратегічного бачення перспектив держави. Вибудовуючи «федерацію без федералізму», вона несвідомо заохочувала етнічний партикуляризм. Уніфікаторський проект, побудований на таких засадах, був засад- ничо нежиттєздатним.

Парадокс полягав у тому, що, надаючи неросіянам певні преференції, правляча комуністична партія водночас відбирала у них можливості розвиватися за власним алгоритмом, відповідно до перевірених історичним досвідом традицій. Донецький край з його створеним значною мірою зусиллями Москви етнічним розмаїттям, констатує І. Дзюба, міг би стати своєрідною лабораторією із продуктивного розв'язання національного питання. Донецький пролетаріат в справі українізації не тільки не відставав, але навіть випереджав робітників з деяких інших промислових центрів України. Але налякана страйковими виступами шахтарів 1924 р. влада вбачала у намірах донеччан щонайменше плани організації збройного повстання «з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої «Української незалежної республіки». Звідси й безпрецедентний розмах репресій, своїм вістрям спрямований не лише проти українців, але й проти уявної «польської інтриги». На Донеччині звинувачення на адресу українського буржуазного націоналізму мали ту особливість, що тут частіше, ніж в інших регіонах, вони поєднувалися зі звинуваченнями у троцькізмі.

Хоч німецька меншина перебувала у привілейованому становищі порівняно з іншими, бо мала пристойні за розмірами земельні ділянки й користувалася міжнародною підтримкою, 20-і роки і для неї стали часом суворих випробувань. Квітучі ще недавно німецькі сільськогосподарські колонії були відкинуті у своєму розвитку на багато десятиріч назад. До того ж вони перебували під постійним ідеологічним пресом - зливою звинувачень у «куркульському засиллі», «контрреволюційності» тощо. Це зумовило значний відплив німців з України - лише 1924 р. її залишила сьома частина мено- нітської громади. Суцільна колективізація цей процес прискорила - у 1930 р. декілька тисяч німецьких колоністів, розпродавши майно, рушили до Москви, щоб добитися безперешкодного виїзду за кордон. Однак Німеччина прийняти таку кількість мігрантів була не готова. Відповіддю Кремля став безпрецедентний розмах репресій проти керівництва національних районів та громадських організацій - у жовтні 1936 р. Воєнний трибунал Київського військового округу засудив до розстрілу сімох організаторів т.зв. Національного союзу німців України Дзюба І. Донецька рана України. Історико-культурологічні есеї. - К., 2015. - С. 18-34, 52. Національне питання в Україні. - С. 237-257..

Чимало заходів, вжитих радянською владою у регіонах компактного проживання етнічних меншин у часи політики коренізації, вражають волюнтаризмом, непрофесіоналізмом, а то й відсутністю здорового глузду. Наполегливо декларувалася ідея мовної уніфікації, переважно з орієнтацією на латинізацію мов з арабською писемністю, попри повну відсутність умов для її практичної реалізації. Приміром, у лютому 1926 р. колегія НКО ухвалила «для греків- еллінів завести нову грецьку абетку, а для греків-татар - кримськотатарську абетку з огляду на цілковиту подібність цих двох мов». Працівники НКО, зауважує з цього приводу Л. Якубова, «не лише не знали, що тоді ще не існувало кримсько-татарської абетки, а й того, що мови згаданих народів суттєво різнилися поміж собою» Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу. - Ч. 2. - С. 221..

А проте перші шкільні групи Маріупольщини і Сталінщини передбачалося перевести на греко-татарську мову з початку 1928/29 навчального року. У такому ж темпі передбачалося «революційним шляхом» провести «молдаванізацію шкіл», яка зрештою перетворилася на румунізацію там, де у цьому напрямі робилися якісь реальні кроки. Обставини діяльності переважаючої більшості освітніх установ етнічних меншин цього часу фахівці характеризують як хронічно кризові. «Неврегульованість мовознавчих аспектів шкільної реформи, протиставлення офіційної лінії думкам і побажанням широких суспільних верств привели школи етнічних меншин у стан акультурації, що спричиняло деструктивний вплив на всі суміжні сфери суспільного життя. У цих обставинах етнічні громади виявилися як ніколи беззахисними перед натиском асиміляційних процесів» .

У баченні одеського соціолога С. Ветрової, «за умов централізованої планової соціально-економічної системи державний розподіл як духовних, так і матеріальних ресурсів поступово асимілював самобутні характерологічні особливості народів, ідеологічно нав'язавши стереотип спільного, «радянського» сприйняття соціальної реальності. Міф «загальної корисності, майбутнього добробуту» виправдовував усі жертви й втрати населення і масові переселення окремих народів, добровільно-примусову суспільну працю («авральні» комсомольські будови, освоєння цілинних земель тощо)». Цілковита пріоритетність групових солідарностей, суміщених з одержавленням усіх сфер життя, остаточно закріпила на другорядних позиціях цінності індивідуальності й свободи вибору цілей. Розселення населення, в основному, відбивало напрями розміщення виробництва. Але при цьому закріплювалася вузька спеціалізація окремих місцевостей, створювалися просторові диспропорції в зайнятості населення, а отже, і в рівнях розвитку регіонів.

У зросійщеній Південній Україні більшовиків турбувала не стільки кадрова, скільки мовна українізація. У спеціальній резолюції ЦК КП(б)У від 29 серпня 1935 р. йшлося про те, що Донецький, Дніпропетровський і Одеський обкоми «займаються справою українізації недостатньо». Після відповідних перевірок ця теза була конкретизована наголосом на тому, що окремі місцеві керівники «не тільки не зрозуміли до цього часу гігантського розмаху і нечуваного ⁵ Там само. - С. 226. Ветрова С. Воспроизводство населения поликультурного государства: проблемы развития и диапазоны регуляции // Наукові записки Інституту політичних і етнона- ціональних досліджень. - Вип. 15. - К., 2001. - С. 111-112. розвороту української радянської культури і державності (особливо після розгрому націоналістів і націонал-ухильництва Скрипника), але і не зробили для себе політичних висновків щодо практичного оволодіння цим рухом». «Все пронизано духом іронії і скептицизму в питанні про українську культуру, про українську громадськість» - це вже звучало як вирок. Оргвисновки, зрозуміло, не забарилися. Червневий пленум ЦК ВКП(б) 1937 р. надав органам НКВС надзвичайні повноваження і фактично запустив маховик державного терору. «Колишні іноземні колонії та інші етнічні анклави, безпосередньо чи опосередковано пов'язані з закордонням, перетворилися на першочерговий об'єкт репресій» Національне питання в Україні. - С. 231-232, 258-259..

Політичним та ідеологічним фундаментом радянської системи виявився нестримний популізм, опертий на месіаністські настанови «загального ощасливлення». Видимість переконливості радянським ідеологемам забезпечували ілюзії «дарованого згори» самоуправління у формі рад робітничих і солдатських депутатів, гарантування державою права на самовизначення для неросіян, обіцянки «комуністичного раю» вже за життя тогочасних поколінь. Виснажене недавньою громадянською війною й заходами боротьби проти «незгодних» суспільство змушене було приймати «на віру» догмати «пролетарського інтернаціоналізму», «дружби народів», «нової історичної спільноти людей». І навіть безжальний масовий терор із заохоченням соціальної ненависті не похитнув оптимістичної налаштованості основної маси населення на те, що «завтра буде краще, ніж учора». Посилено нав'язуючи масам психологію «воєнного табору», влада привчала людей до ототожнення патріотизму зі здатністю до самопожертви і такого обмеження потреб, яке межувало з аскетизмом. Водночас культивувалася загальна підозрілість до тих, хто «крокує не в ногу». Заохочуваний режимом пошук ворогів і схильність деморалізованих людей до доносительства розглядалися як ознака «добропорядності» і призвели до мільйонів жертв і скалічених доль.

Нестримна політична риторика, базована на витонченій демагогії, однак, не в змозі була замаскувати незаперечний факт цілковитої залежності «рівної серед рівних» Української РСР від кремлівського центру. Вона була повністю позбавлена таких атрибутів суверенності, як автономний національний ринок, самостійна фінансова система, інфраструктура забезпечення зовнішньої політики. Щоправда, поразки на першому етапі Другої світової війни змусили правлячу комуністичну партію здійснити певну переорієнтацію своєї національної політики з врахуванням етнополі- тичних реалій. Апеляція до національних почуттів була розрахована переважно на росіян, але й Україна дістала цілий ряд зовнішніх атрибутів суб'єктності. Створення українського наркомату закордонних справ, деякі преференції для церкви, запровадження ордена Богдана Хмельницького відкрили шлюзи для поширення в масах ідей національного самоусвідомлення. У цьому ж напрямі діяло усвідомлення того, що після війни українська етнічна спільнота об'єдналася хай і у формальних, але все ж національних адміністративних кордонах.

Утім, до самого кінця існування СРСР владі так і не вдалося відкоригувати свою «внутрішню геополітику» (термін Р. Коллінза), тобто знайти для власного етнічно й культурно різнорідного, слабо заселеного простору оптимальну геоструктуру. Республіки й області, економічні райони (територіально-промислові комплекси), раднар- госпи, територіальні сегменти різних відомств або співіснували, або змінювали одні одних, але жодна нова їх конфігурація територіальну структуру країни не поліпшувала. Саме тому «цілісність СРСР виявилася першою і найбільш мальовничою жертвою банкрутства радянського народного господарства».

А тим часом світ вступав, за визначенням Е. Тоффлера, у смугу Третьої Хвилі, яка навіть цього видатного інтелектуала лякала невідповідністю технічних вдосконалень і суспільних негараздів. Перший натиск Третьої Хвилі він зафіксував в кінці 50-х рр. минулого століття, зауваживши водночас, що інтелектуальна безпорадність багатьох людей змушує їх тонути у вирі конфліктних, бентежних і суперечливих ідей. Формується картина складного світу, «заповненого подивом, із підсилювачами та понижувачами перемін». Цілком нова культура Третьої Хвилі намагається сформувати новий, об'єднаний погляд на природу, еволюцію та прогрес, пропонує нові, багатші концепції часу й простору. Але водночас зазнає девальвації, «задавнюється» згори та знизу ключове поняття Другої Хвилі - концепт національної держави. Сепаратистські настрої спалахнули у Франції (Бретань), Великій Британії (Шотландія), Іспанії (баски й каталонці), Канаді (Квебек). Фактичний розпад СРСР Тоффлеру у 1980 р. уявити було складно, але він точно зафіксував відповідні «больові точки» у Грузії та Вірменії. «Приймаючи форму відкритого сепаратизму, регіоналізму, державної двомовності, автономії або децентралізму, ці відцентрові сили також здобувають Кустарев А. Реорганизация советского пространства // Неприкосновенный запас. - 2011. - № 6. - С.9. підтримку тому, що національні уряди неспроможні гнучко реагувати на швидку демасовізацію суспільства. Місцеві та індивідуальні потреби забуваються або нехтуються, що викликає спалахи обурення, досягаючи температури білого жару. З прогресом демаси- фікації можна чекати, що сепаратистські або відцентрові сили драматично посиляться і загрожуватимуть цілісності національних держав».

За умов втрати монополії правлячої партії на владу й активізації націонал-демократичного та націонал-радикального спектрів політичної думки уже в 1990 р. на території Південної України виразно проявили себе саме ті ознаки регіоналізму, які містили в собі сепаратистський підтекст. З претензіями на автономію виступив, приміром, комітет «Демократичного союзу Новоросії та Бессарабії», ці претензії «обґрунтовувалися» посиланнями на нібито уже сформований «новоросійський етнос» з нащадків переселенців не лише з України й Росії, але й з Болгарії, Німеччини, Франції Тоффлер Е. Третя Хвиля. - С. 272-282. Сурилов О. Центральная проблема - суверенитет // Під прапором ленінізму. - 1990. - № 23. - С. 14..

Ідея автономізації регіону тоді не дістала поширення - не в останню чергу внаслідок побоювань втручання у справи суверенної Молдови. Утім, як констатував Я.Дашкевич, дискусія у місцевій пресі довкола нібито існуючого субетносу чи навіть окремого етносу новоросів, який мав би стати етнічним фундаментом Новоросійської автономії, тривала. «Субетнос мислився, очевидно, як частина російського народу». До етногенетичної кристалізації цієї ідеї справа, однак, не дійшла - попри намагання авторів цієї ідеологеми на чолі з Р. Боделаном використати «нейтральну» назву нового територіального об'єднання у складі Одеської, Миколаївської, Херсонської та Кримської областей - «Українське Причорномор'я». «Бюрократично- адміністративних традицій у вигляді Новоросійського генерал- губернаторства виявилося замало, щоб при їхній допомозі вдихнути життя в концепцію автономної Новоросії та субетносу чи етносу одеситів». Однак, невдовзі ідея «одеського псевдоетносу» відродилася уже в оновленому обличчі - з пропагандою окремої національності одеситів і одеської спеціальної економічної зони. На «підтвердження» того, що, мовляв, населення Одеси - це майже сформований етнос, С. Іньшакова посилалася на авторитет І. Бабеля, Е. Багрицького, І. Ільфа та Є. Петрова, інших відомих одеситів. За підтримки тодішнього голови одеської міськради В. Симоненка у місті з'явилися плакати: «Моя національність - одесит».

Про намагання сконструювати ще одну «псевдоменшину» - «кримський народ» - мова йтиме далі. Я. Дашкевич звертав увагу на те, що «практично в усіх випадках утворення псевдоменшин ведеться завзята пропаганда про необхідність їхнього захисту від українських насильств, переслідувань, дискримінації». Тому наполегливо доводив: навіть якщо псевдомешини виявляться короткочасними ефемеридами (а так воно зрештою і сталося), вони мають стати об'єктом наукових етносоціологічних досліджень - бодай для того, щоб відділяти справжні етнічні процеси від штучних Дашкевич Я. Етнічні псевдоменшини в Україні // Етнічні меншини Східної та Центральної Європи. Компаративний аналіз становища та перспективи розвитку. - К.,.

Сепаратистські настрої в Донбасі активно підігрівалися педа- люванням ідеї місцевих референдумів та федералістськими гаслами. Якщо Україна не підпише союзний договір, наголошували в кінці 1990 р. активісти групи «Об'єднавчий рух Донбасу», варто провести місцевий референдум з питання про залишення Донецької області у складі СРСР. Ідею Донкривбасу намагалася реалізувати група «Демократичний рух Донбасу» - ішлося проформування автономного Донецько-Криворізького регіону у федеративній УРСР, яка мала лишитися складовою частиною СРСР. У жовтні 1991 р. Донецька обласна рада звернулася до Верховної Ради України з пропозицією конституційно закріпити перехід до федеративної моделі облаштування УРСР за зразком земельного устрою Федеративної Республіки Німеччини.

Практично увесь 1991 р. пройшов під знаком активізації шахтарського руху, який на той час не тільки не протиставляв себе націонал-демократичному рухові, але й шукав шляхи співпраці з ним. Починаючи з березня у вимогах шахтарів з'являється політичний підтекст. «Ми вже не просимо, а вимагаємо, - говорив робітник шахти ім. О. Стаханова О. Нагорний, - відставки М. Горбачова і розпуску парламенту. Ми хочемо тепер незалежності України, власної Конституції, власної банківської системи». Страйком цієї шахти звернувся до населення Галичини із закликом об'єднати дії у боротьбі за реальний суверенітет. Аналізуючи участь шахтарів у політичних акціях 1991 р., львівський журналіст В. Терещук писав: «Як це не дивно, сьогодні шахтарські колективи стали головними носіями ідеї нашої незалежності. За кілька тижнів Донбас українізувався так, що львів'яни, на мою думку, ризикують втратити пальму першості у національно-визвольному русі» Агапов В.Л. Взаємовідносини страйкового шахтарського й національно-демо-кратичного рухів у 1991 р. // Український історичний журнал. - 2011. - № 4. - С. 23-40.. На жаль, лідери націонал-демократичних сил не зуміли ефективно підтримати двомісячну шахтарську акцію, що дало республіканській владі шанс відстрочити, хоч і на короткий час, свій безславний кінець.

Загалом ситуація початку 90-х рр. дає підставу говорити про досить міцну закоріненість радянської ідентичності на теренах Південної України. За Р. Шпорлюком, тут лишалося чимало «луддитів посткомуністичної ери», які намагалися бути «радянською людиною вранці, росіянином удень, українцем увечері». Висновок Шпорлюка про те, що радянська ідентичність «пережила політичну й інституційну смерть» Радянського Союзу Шпорлюк Р. Імперія та нації. З історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі. - К., 2000. - С. 207-208. Прибиткова І. У пошуках нових ідентичностей. Україна в етнополітичному вимірі // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2001. - № 3. - С. 62., підтверджували й результати соціологічних досліджень. За даними 2001 р., наведеними І. Прибитковою, у південному та східному регіонах України радянській ідентичності віддали перевагу відповідно 22,7 і 26,1% опитаних.

Размещено на Allbest.ru