Незалежність: випробування ринком і демократією

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Незалежність: випробування ринком і демократією

демократія незалежність історичний

За точним спостереженням В. Кравченка, лінії політичних розламів, за якими розпався на початку 90-х рр. ХХ ст. Радянський Союз, співпали з побудованими за національним принципом кордонами республік, але водночас виявили слабкість легітимізуючих функцій цих кордонів. Альтернативні ідентичності часто вибудовувалися з врахуванням дивовижних нашарувань минулих, у тому числі нереалізованих проектів. Так само як «слобідський» бренд слугував аргументом для підтвердження «українськості» Харкова, бренд Новоросії в устах російських політиків використовувався для обґрунтування претензій на Крим і Донбас. «У сучасний світ почали повертатися історичні привиди: радянської Донецько-Криворізької республіки (Донбас), російської імперської Новоросії (Одеса)». Показово, що претензії Харкова на роль регіонального центру обґрунтовувалися тепер уже за допомогою «східної», а не «південної» символіки.

Заграючи з «окраїнами» і підносячи в такий спосіб статус національних еліт, Москва закладала своїми руками вибухівку під каркас держави. А політика анексій, свавілля у встановленні й перегляді адміністративно-територіальних кордонів, штучне створення інонаціональних анклавів, депортації виводили назовні енергію протистояння. Рано чи пізно питання про незалежність квазідержавних утворень у складі СРСР мало стати на порядок денний. Сильні відцентрові тенденції (в УРСР особливо потужний імпульс ішов з Південного Сходу) зумовили невдовзі остаточний крах радянського адміністративного гіперцентралізму.

Хоч чисельне переважання українців у південноукраїнському регіоні (крім Криму) було очевидним, ідеї суверенізації України наштовхнулися тут на потужний спротив. Зокрема, з початку 90-х рр. посилено педалювалася ідея субетносу чи навіть етносу новоросів як етнічного фундаменту Новоросійської автономії. Вище вже йшлося про те, що комітет «Демократичного союзу Новоросії та Бессарабії», який діяв у південних областях, намагався довести, що цей етнічний субстрат сформувався «з нащадків поселенців з Росії, України, Болгарії, Німеччини, Франції». Уже після проголошення незалежності ця ідея час від часу відроджувалася - то у вигляді вимог автономії «Українського Причорномор'я», то у доведенні існування нібито окремої національності одеситів.

У Донецькому регіоні автономістські настрої виявилися ще рельєфніше. Друге життя з подачі Інтерруху Донбасу та руху «Демократичний Донбас» дістала ідея відновлення Донецько-Криворізької республіки. Як констатує А. Мальгін, розпад СРСР оживив «майже стерті історичні спогади», і питання про відтворення ДКР шляхом референдуму виносилося навіть на засідання Донецької облради у вересні 1991 р. Чимало прибічників цієї ідеї існує й сьогодні. Досить згадати у цьому контексті видану у 2011 р. у Харкові книгу В. Корнілова «Донецко-Криворожская республика: расстрелянная мечта».

Парадокс історії полягав у тому, що саме шахтарський Донбас, який часто виступав ініціатором акцій, що підривали будівлю СРСР зсередини, у нових, створених незалежністю умовах постраждав чи не найбільше, і каменем спотикання стала саме та матриця індустріальної культури, яка самовідтворювалася в усіх сферах суспільної життєдіяльності на всьому просторі СРСР. На етапах модернізації матриці індустріальної культури несли у собі заряд потужної енергетики. Але вони виявилися виразно девальвованими за умов натиску ринкової стихії, з одного боку, і постмодерністської іронії, з іншого. Так «шахтар - найбільш архетипічна фігура індустріального пантеону, сильна своїми хтонічними коренями, з господаря надр, властителя підземного царства, перетворився у маргінала-невдаху». Процеси деструкції позначилися і на поведінці індустріальних еліт: допущені до влади при президентстві Л. Кучми, вони не зуміли виробити загальнонаціональну програму і зрештою програли.

Нагадаємо ще раз про те, що Російська Федерація з самого початку поставилася до появи на політичній карті України з неприхованою неприязню. Російський міністр закордонних справ М. Козирєв відкрито заявляв, що Росія не може погодитися на втрату «географічних позицій, на завоювання яких були потрібні віки», недвозначно натякав на можливі зміни мирним шляхом кордонів України. Не дивно, наголошує М. Горєлов, що попри чергування періодів загострень і «потеплінь» в російсько-українських відносинах «у масовій свідомості росіян ставлення до України і українців еволюціонує від нерозуміння й образи до зловтіхи і зверхності… Москва не готова до змін алгоритму у стосунках із сусідами, руху до реальної паритетності чи партнерства. Реальністю лишається жорстка дихотомія: або диктат і підпорядкування, або протиборство» .

Погляд на Україну як «тимчасове непорозуміння» поділявся багатьма у російській столиці. Московський кореспондент польської газети «Rzeczpospolita» С. Поплавський одну з своїх статей назвав «Росія розраховує на нового Хмельницького». Поміж іншим він доводив: пересічні мешканці РФ ніколи не погодяться з незалежністю України: «Більшість російських громадян повторюють як молитву: «Україна повернеться», і не важливо, запитати про це пересічного Івана Іванова, чи реформаторського Ніколая Шмельова, чи, врешті, найпопулярнішого російського сатирика-фейлетоніста Михайла Задорнова».

Реакція України на такі заяви виявилася млявою, щоб не сказати більше. І колишня номенклатура, і націонал-демократи, що прийшли до влади, не надавали серйозного значення інформаційній політиці, витрачаючи безліч зусиль на те, щоб утриматись при владі. Та й взагалі державна стратегія країни упродовж усіх 24 років незалежності залишала бажати кращого. За риторикою «навздогінної модернізації» не проглядалися ані серйозна турбота про енергетичну безпеку, ані готовність облаштувати кордони.

Некритична прихильність до наслідування західних зразків зумовила помітне відставання вітчизняної суспільної думки від кращих моделей «реорієнталізму», запропонованих вихідцями з «третього світу», які здобули освіту в університетах США та Європи. Хоч Україна ніколи не належала до «третього світу», більшість вітчизняних гуманітаріїв задовольнилася пояснювальними схемами в руслі примітивного антиколоніалізму, навіть не намагаючись принаймні усвідомити різницю між антиколоніалізмом і постколоніа - лізмом.

Не була вчасно розгадана вітчизняними елітами і підступна тактика Кремля, спрямована на ліквідацію української державності.

Як переконливо довів британський історик-міжнародник Джеймс Шерр, Путін створив світ фантазії, що тримається на напівправдах.

«Він загнав Росію в «цивілізаційний» конфлікт, який вона не може виграти. У 2000-2008 рр. він апелював до Європи на основі «спільної європейської культури». Після цього вимагав, щоб Європа шанувала Росію та «русский мир» як «особливий», «історично зумовлений», «цивілізаційний» полюс у світовій політиці. Без участі України у… ^. 228 цьому цивілізаційному проекті він перестає існувати».

Вітчизняні фахівці-політологи недвозначно розглядали специфіку Півдня України крізь призму концепту «викликів/ризиків», політичної нестабільності. «Російський чинник» у безпековому дискурсі уже в 2010-2012 рр. аналізувався під кутом зору реальних загроз, пов'язаних із підтримкою сепаратистських рухів в Донбасі і в Криму певними політичними колами Росії, принциповим небажанням РФ виводити з української території свій Чорноморський флот, інформаційною кампанією Росії проти вектора зовнішньополітичних орієнтацій України. Як один з найбільш конфліктогенних міждержавних документів оцінювалися Харківські угоди про продовження базування Чорноморського флоту РФ в Севастополі більш як на чверть століття; саме з ними, а також з невизначеним статусом Керченської протоки, пов'язувалося поглиблення й загострення ціннісного розколу в країні. Зроблений фахівцями висновок про слабкість українського політичного поля та його основних суб'єктів, який не дає Україні змоги адекватно протистояти наявним політико-стратегічним викликам, оцінка України як несконсолі - дованої, несучасної держави, у якої відсутні стратегічні партнери з кола країн, здатних гарантувати її суверенітет, прозвучали як сигнал тривоги й попередження про реальність зовнішньої загрози з боку Росії. Але адекватної реакції на них з боку влади суспільство так і не дочекалося . Природно, що за таких умов амбіції Путіна і його оточення зростали в геометричній прогресії.

Сьогодні і неупереджені політологи Російської Федерації визнають: «цілком правомірно говорити про російський фундаменталізм, в якому органічно злилися риси як російського, так і радянського минулого». За І. Павловою, його насамперед відрізняють: 1) уявлення про те, що російський народ є носієм особливої моральності й особливого відчуття справедливості; 2) заперечення бездуховного Заходу як моделі суспільного розвитку; 3) бачення майбутнього Росії як імперії і 4) впевненість в її особливій історичній місії. «У цьому і виражається сьогодні російська ідентичність. І не треба ні залізної завіси, ні масових репресій. Влада настільки досягла успіху в обдуренні населення, що сьогодні вже можна констатувати факт шизофренії суспільної свідомості в Росії. У ній парадоксальним чином уживаються оцінка Жовтневого перевороту 1917 року як катастрофи і бажання повернутися в радянське минуле, засудження репресій і шанування Сталіна як державного діяча, антизахідництво і розмови про демократію, «радянська людина» і православ'я».

А проте нічого кращого за ідеологему «русского мира» російські аналітики владі поки що не запропонували. Дивна суміш стереотипів російської імперської історіографії (із дещо оновленою уваровською формулою) з квазіінтернаціоналістськими радянськими постулатами має у своїй основі стереотип «захисту співвітчизників» на всьому посткомуністичному просторі. Спрацьовує цей примітив переважно там, де зневірені й дезорієнтовані люди ностальгують за радянським минулим. Цей своєрідний «радянський панславізм» культивує вищість «старшого брата», а ідеологема «єдиного народу» в устах Путіна і його оточення має на меті спокусити українців і білорусів примарною належністю до «обраних».

Відкидання очевидних реальностей в устах майстрів неоімперської пропаганди доходить до представлення України як своєрідної фікції, неіснуючого фантома. Що ж до українців, то вони в літературі такого штибу постають як «етнічнахимера», що виникла в результаті штучної духовно-психологічної й культурної мутації незначної частини Російського народу під тривалим впливом польської військової й культурної експансії». Російські ідеологи відверто провокували мешканців Півдня України на сепаратистські дії, доводячи, що 2008-2014 рр. стануть часом «політичного побоїща» на південному сході України. Автори книги «Незалежна Україна. Крах проекту» М. Калашников та С. Бунтовський ще у 2009 р. обіцяли місцевим мешканцям зростання їхнього життєвого рівня як мінімум удвічі, якщо вони відокремляться від Києва і перестануть утримувати «голодрані» регіони Західної України. Не приховували вони і планів певних політичних сил Росії «перетворити Крим, Миколаївську, Херсонську, Одеську, Маріупольську області в нову республіку - Новоросію. Та ще й втягнути до неї Придністров'я». У такий спосіб мислилося «возз'єднання великого руського народу, насильно розділеного 1991 роком».

Плекаючи такі надії, прибічники відновлення Російської імперії виходили у своїх розрахунках з не надто високої дієздатності київської влади, обвального падіння обсягів виробництва в Україні, відсутності стратегічного бачення в української еліти. Г. Касьянов, безумовно, мав рацію, коли вважав формулу «перехідне суспільство» (transition society) найбільш вдалою для передачі специфіки України як соціуму, якому притаманна плинність, нестабільність, незавершеність, суперечливість і багатозначність соціальних явищ та інтелектуальних викликів. Поставлене перед необхідністю переходу від централізованої планової економіки до ринкової, від квазідержавності до державності реальної, від монологічності до плюралізму, від авторитаризму до демократії, українське суспільство не уникло відхилення від ідеальної траєкторії, імітації в соціальних структурах, ідеологічної й політичної мімікрії. Компетенцій державних інститутів виявилося достатньо для забезпечення життєдіяльності самої державної машини, але замало для того, щоб рухати суспільство вперед. Розширення самодостатності бюрократії призвело до пропорційного звуження простору, де було можливим дотримання прав людини. Ознаками нової політичної культури «верхів» стали ставлення до посади як до власності, патримоніальність у владних ієрархіях і відносинах, культ статусних ознак - те, що притаманне традиційним аграрним суспільствам. Базовий принцип націоналізму - конгруентність етнічної нації та держави - став засобом утримання державної бюрократії при владі та способом її власної легітимації.

Початковий етап формування груп інтересів, кланів та олігар - хату у південній Україні припав на другу половину 90-х рр. Найбільший вплив на процес «первісного нагромадження» мали лобістські групи, пов'язані з експлуатацією державної власності. Зрощення бізнесу з публічною політикою й силовими структурами на місцевому рівні відбувалося у формі утворення місцевих кланів, які японський дослідник К. Мацузато назвав «мезоелітами». Донецький клан був представлений трьома групами - це були «червоні директори» на чолі з Ю. Звягільським, фінансово-промислова група «Індустріальний союз Донбасу» В. Гайдука та С. Тарути та «System Capital Management» Р. Ахметова. Дніпропетровський клан формувався під протекторатом губернатора області та прем'єр-міністра України (1996-1997) П. Лазаренка. Спочатку найпотужнішою групою в ньому були «Єдині енергетичні системи України» Ю. Тимошенко, а після падіння прем'єра і розгрому «ЄЕСУ» з'явилися дві масштабні фінансово-промислові групи - корпорація «Інтерпайп» та група «Приват». Сформовану у такий спосіб систему влади фахівці називають олігархічною або патримоніальною, а відповідну політичну систему - олігархічним капіталізмом.

Уже не середину 90-х рр. на півдні України почали утворюватися анклави, непідвладні реальному впливу центральної влади. Основною їх відмінністю було виразне переважання патрон-клієнтелістської форми соціальної взаємодії і домінування регіональної ідентичності над національною. Особливо наочно відцентрові тенденції виявлялися у Донбасі, де зміцнення олігархічної форми правління, за висновками соціологів, уже на початку ХХІ ст. поставило під загрозу не лише проект створення в Україні громадянської нації, але й саме існування держави .

Уведене географами поняття «геономіка безпеки» допомагає, зокрема, прояснити амбівалентність суспільних настроїв у непід - контрольних владі регіонах Донбасу. Суспільна свідомість тут майже не піддається однозначним оцінкам - внаслідок постійного відтворення «перехідного стану», відчуття наростаючої небезпеки, майже безвихідної матеріальної скрути мирних мешканців, які з тих чи інших причин не мають змоги полишити небезпечний для життя регіон. Як вважає І. Тодоров, саме внаслідок відчуття загроз, навіяних страхів, незахищеності, які є живильним середовищем для нагнітання протистояння, «політична доля Донеччини знаходиться під питанням».

За умов, коли міждержавні кордони, навіть якщо їхні конфігурації лишаються незмінними, уже не є маркерами прив'язаності до «місця», повсюдно створюються ситуації нових, рухливих форм самоідентифікації. Особливо відчутні вони у зонах погранич, там, де кордон слугує уже не стільки лінією поділу, скільки територією взаємопритягання й взаємовідштовхування. Зроблений Г. Зіммелем близько сторіччя тому висновок про те, що «кордон - не просторовий факт з соціологічним ефектом, а просторово оформлений соціологічний факт» , дістав блискуче підтвердження у наш час. У різних регіонах земної кулі на перший план виходять то бар'єрні, то контактні функції кордонів, а пограниччя відіграють роль просто - рів-каталізаторів, де за сприятливих умов забезпечується різнобічний соціокультурний обмін, а за несприятливих - множаться «ризики непорозумінь». Україна, на жаль, виявилася феноменом, де східне пограниччя стало не лише зоною ризику, але й ареною тривалого збройного протистояння, і такий стан може законсервуватися на місяці, навіть роки.

Найбільш песимістичний сценарій для України вимальовується у доробку харків'янина О. Швиркова. Ситуацію в Україні він розглядає крізь призму концепції розпаду, яка у його баченні виступає як антипод концепції розвитку. Розпад СРСР ще не завершився, вважає він, і більшість процесів, що відбуваються на пострадянському просторі, мають розглядатися як процеси деградаційні, як симптоми розпаду. Руйнування основних галузей економіки, деградація й примітивізація політичної й соціальної сфер, заміна більш кваліфікованих кадрів менш кваліфікованими - ознаки «державного склерозу». Автор в принципі солідаризується з модними теоріями неопатримоніалізму (з клієнтелізмом і патрональними відносинами в його основі), але вважає, що український неопатримоніалізм є не суперпозицією традицій і модернізації, як у країнах Азії й Латинської Америки, і не проміжною сходинкою до більш розвинутого стану, як у США в кінці ХІХ ст., а результатом деградації досить складної державної системи, яка діяла в СРСР. Отже, розпад у автора виступає як «суперпроцес по відношенню до всіх інших процесів». Щоправда, Швирков далекий від того, щоб віщувати Україні сумний кінець у найближчому майбутньому, він допускає навіть можливість періодів стабілізації і від категоричних прогнозів утримується.

Хоч такий сценарій, оприлюднений на сторінках російського видання, психологічно поділити надзвичайно важко, не враховувати вплив «енергії розпаду» на суспільні процеси було б необачно. Очевидною тому є необхідність переосмислення усього вітчизняного історіографічного канону зі зміщенням акцентів від етнічності до територіальності, із врахуванням загроз, що можуть мати довготривалий характер. Концептуалізація історичної лімології як науки про кордони й пограниччя, здатна, на наш погляд, полегшити це завдання - насамперед зміною кута зору на центр-периферійні відносини та на етноцентризм.

Не менш важливим є також простеження тих новітніх тенденцій у сфері соціальної стратифікації, які створили живильне середовище для корупції й олігархізації соціуму. На думку М. Мінакова, з розпадом СРСР з'явилася реальна можливість зруйнувати ту особливу модель модернізації, яка сформувалася у ХУІІІ-ХІХ ст. на основі домінування економічного й технологічного потенціалу над соціально-політичною емансипацією. Радянський проект і справді зазнав істотного перегляду. Але на заваді втіленню чогось нового став романтичний націоналізм, наслідком чого виявився рух по колу за формулою «криза - модернізація - демодернізація - криза». Результати пострадянських бізнес-революцій призвели до створення таких економічних практик, які стимулювали олігархії, а згодом і авторитарні режими. У війні радянських апаратників, червоних директорів, кримінальних авторитетів і підприємців за радянську індустріальну спадщину народився клас власників, для яких підприємництво нерозривно пов'язане з захопленням публічних постів і отриманням ренти. Якщо компетенцій громадянського суспільства і виявилося достатньо для протидії встановленню крайніх форм авторитарних режимів, то воно все ж виявилося не в змозі справляти постійний тиск на еліти для завершення переходу до порядку відкритого доступу до різного роду ресурсів. Звідси - домінування соціальних відносин у руслі персональних зв'язків, включаючи привілеї, соціальні ієрархії, закони, що діють вибірково відносно різних груп, незахищене право власності . За таких умов партії стають неважливими, вибори лише посилюють позиції популістів у владі, а в суспільстві процвітає «телевізійна демократія», в якій зникають смисли, але залишаються яскраві символи - коса, вила, кулак. «Коротка пам'ять» виборців приводить до влади методом «негативної селекції» олігархів і популістів. «Усе, до чого приводили майдани - це зміна режиму при збереженні системи».

У баченні Є. Головахи, суспільство, яке склалося в Україні у 90-х рр., є неостановим. Виділився закритий прошарок людей, який відтворюється завдяки внутрішнім політико-фінансовим можливостям впливу. Ці люди живуть у зовсім іншій реальності, ніж інша частина українського населення. Цьому невеликому відсотку громадян належать найбільша частка економіки країни та всі політичні важелі. Щоб забезпечити своє існування, він зацікавлений у підтриманні тотальної корупції. Підживлюючи корумпованих чиновників, суддів, правоохоронців, ця закрита група людей отримує абсолютну недоторканність. «Ця форма замкнутої системи і є головною проблемою нашого суспільства».

Конфліктність у взаємодії органів влади, з одного боку, і їх же з регіональними елітами, з другого, була створена невдалою системою стримувань і противаг, яка не давала жодній з ланок системи абсолютної переваги над іншими. Як констатує Є. Перегуда, «система влади зламала компартійний механізм керівництва, але не замінила його адекватними механізмами розбудови відносин між елітами, які діють у країнах з тривалими традиціями багатопартійної демократії. Серед причин - атомізований характер структури, фрагментарність еліт, відсутність належної політичної волі у функціонерів, зокрема глави держави, який не використав шанси, що періодично виникали, на перехід до більш стрункої моделі виконавчої влади… Хоча систему виконавчої влади в регіонах і було організаційно відокремлено від місцевого самоврядування, її модель також спиралася на «подвійну підпорядкованість» Президентові та Кабінету Міністрів, що створювало потенціал конфліктної взаємодії, особливо в умовах протистояння на центральному рівні». Природно, що такий стан не міг не позначитися на соціально - економічних показниках і соціальній сфері.

І. Кононов, який найбільш органічно, на наш погляд, вписав проблемність південного регіону України в систему домінуючих світових комунікаційних та етнокультурних координат, вбачає її витоки у тому, що становлення в Україні капіталістичних відносин не було радикальним розривом з радянським соціалізмом. Соціалізм як суспільний лад, міркує він, мав такі атрибутивні риси: 1) існування в якості держави-монополії; 2) телеологізм суспільних відносин; 3) економоцентризм мислення еліти в поєднанні зі знаходженням центру держави-монополії в політичній інституціональній підсистемі; 4) всезагальність подвійних стандартів. Криза соціалізму була одним з проявів кризи індустріалізму в світовому масштабі. Партійна еліта відповідної програми перетворень запропонувати не могла, адже постіндустріальний розвиток був несумісним із мобілізаційною моделлю суспільного життя. Що ж до інтелігенції, то, будучи тісно пов'язаною з державою, вона, хоч і відчувала потребу в свободі, могла виступати лідером тільки на руйнівному етапі суспільної трансформації. Далі лідируючі позиції в суспільних перетвореннях перейшли до управлінської та господарської еліти, найбільше занепокоєної проблемами власного виживання. За умов, коли народні маси були позбавлені права історичної суб'єктності, суспільна трансформація набула рис системної кризи соціуму. Наслідком постійного процесу концентрації влади і власності стало набуття капіталістичним суспільством багатьох атрибутивних рис соціалізму, але це вже було своєрідне «іншобуття».

В Україні ця модель суспільної трансформації особливо болісно вдарила по Донбасу. Як типовий старопромисловий регіон він в умовах кризи індустріалізму опинився у надзвичайно вразливій ситуації. Трансформація, яка відбувалася через кризу, викликала масове закриття промислових підприємств та шахт.

Для Донбасу, де 86% мешканців жили в містах, а близько половини робочої сили на початок суспільної трансформації були зайняті в паливній і металургійній галузях, це було рівноцінно катастрофі. Шахтарські міста, що виникали на ресурсах і цілком залежали від суспільного попиту на ці ресурси, мали або моновиробничий, або моногалузевий характер; їхні можливості до самостійної адаптації у нових соціальних умовах були невисокі. Але виникнення депресивних населених пунктів масових рухів в районі не викликало. Протестні рухи шахтарів, економічні за своїм характером, не ставили комплексно проблеми регіону. «В більшості випадків мешканці Донбасу пристосовувалися до нових умов життя індивідуалістично, використовуючи фамілістські структури солідарності. Найбільш розповсюдженими стратегіями пристосування до нових умов в Донбасі стали: 1) вимушена трудова мобільність, включаючи масову трудову міграцію; 2) практика «культури злиденності»; 3) практика антисоціальних дій, які прискорюють деградацію соціального середовища».

Стрімке погіршення соціально-економічного становища Донбасу, доводить І. Кононов, доповнювалося проблематизацією його культурної ідентичності. Трактування регіону як зони культурного «зросійщення» сприяло поширенню у міжрегіональних стосунках в Україні негативного стереотипу Донбасу. Для більшості його мешканців така концепція «історичного псування» іміджу їхнього регіону була неприйнятною. Звідси - фазовий перехід у регіоні від домінування цінностей макрорівня до домінування цінностей мікрорівня, легітимізація індивідуалізму та клієнтелізму. На масовому рівні елітні групи осмислюються як невизначена множина («вони») і джерело постійної загрози. Але культурний геном тут такий, що порятунку мешканці регіону очікували від «сильних людей» на вищих щаблях влади, тобто від тих же кіл, яких вони звинувачували у своїх бідах.

Підготовлена фахівцями НАН України національна доповідь «Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави» (2009) зафіксувала сумний факт збитковості вугільної промисловості України. Входячи до першого десятка країн світу за обсягами видобутку вугілля, країна за продуктивністю праці шахтарів опинилася на останніх позиціях (у 3-8 разів меншою навіть у порівнянні з Росією і Казахстаном). Внаслідок низької продуктивності електроенергетики недостатнім виявився рівень енергопостачання в Криму, на півдні Одеської області, у Східному Донбасі. Погіршення кон'юнктури глобального металоринку призвело до витіснення продукції української металургії виробниками Китаю, Індії, Туреччини, Росії, Південної Кореї. Однією з головних проблем коксохімічної галузі став дефіцит вітчизняного коксівного вугілля, що змушувало імпортувати його попри високі ціни. Фактичне зруйнування інфраструктури торговельного судноплавства та море - господарчої діяльності зумовило той факт, що південна Україна стала економічно непривабливою для транзиту вантажів через її морські порти, внутрішні водні шляхи, втратила потенціал не лише повнокомплектного суднобудування, але й елементарного судноремонту. Практично повністю втрачено вітчизняний морський транспортний флот. Як незадовільний характеризувався стан водогінно-каналізаційного господарства, опалювальних котлів та теплових мереж. Загальний висновок цієї частини національної доповіді виявився аж надто песимістичним: «Україна нині неспроможна забезпечити прискорений розвиток таких технологій та високотехнологічних галузей, оскільки параметри її інноваційно - технологічного розвитку вже давно перебувають за межами граничних інтервалів… Досвід сьогодення показує, що стримує розвиток наміченого курсу відсутність інноваційного мислення та інноваційної культури в суспільстві, а також брак сучасних креа-

243

тивних знань».

Надзвичайно важливим у доповіді виявився аналіз нових осей конфліктності, у тому числі породжених регіональною поляризацією політичних настроїв. «Дифузний» стан ідентифікацій значної частини соціуму виводиться в ній не стільки з боротьби у верхах за владу і власність, скільки із загострення усіх криз розвитку. Йдеться насамперед про кризу ідентичності (із конфліктом традиційної спадщини і сучасних космополітичних практик), кризу легітимності (з різким падінням довіри до всіх владних структур), кризу проникнення (із зруйнуванням механізмів зворотнього зв'язку між владою та суспільством), кризу участі (із формуванням груп інтересів на клієнт-патрональному ґрунті й перетворенням партій на виборчі штаби), кризи розподілу (з поляризацією реального доступу до матеріальних і духовних благ). Складне переплетення усіх цих криз автори доповіді вклали у формулу «кризи інтеграції», доводячи, що неефективність влади і її популістська політика призводять до серйозної дестабілізації усього суспільного організму.

Зафіксували автори і своєрідну «втечу» до радянської ідентичності у Східному регіоні і в Криму. За даними дослідження, проведеного в липні 2000 р. Центром соціальних і маркетингових досліджень «Социс», рівень ототожнення себе з радянськими людьми сягав 25,16% у Східному регіоні, а в Криму 28,5%. Причини такої консервації свідомості політологи вбачали у поєднанні симптомів економічної і духовної кризи, а також у непривабливості нової системи цінностей, що мала замінити радянську. Така «втеча» розглядалася як захисний компенсаторний механізм, спосіб соціокультурної адаптації до зміни ситуації. Попри те, що кількість прихильників соціалістичної орієнтації упродовж 1994-1998 рр. мала тенденцію до зменшення, рівень підтримки націонал-демократичних націоналістичних сил на Донбасі становив усього 2,6%. Звідси ще один висновок, базований на реальних загрозах національній безпеці. «Відсутність відповідної державної стратегії вже призвела до такого стану соціальної культури, який практично межує із соціальним безкультур'ям. Коли «війна всіх проти всіх» сприймається як норма, під загрозою опиняються всі грані цивілізованості соціуму, які позначаються поняттями політична, економічна, правова, моральна культура».

Несподівано для багатьох Україна потрапила у десятку країн світу з найбіднішим населенням. За даними Держкомстату країни 2012 р., соціальне самопочуття громадян було найгіршим саме у південних областях - Донецькій і Дніпропетровській. З 10,6 млн. чоловік, які в країні відносили себе до числа бідних, 1,212 млн. припадало на Донецьку і 0,873 млн. на Дніпропетровську область .

Не меншою мірою, ніж «занурення у бідність», на соціальне самопочуття мешканців Південної України впливали відчуття образи, завданої бездумним нищенням матеріальних багатств, в які були вкладені величезні зусилля тисяч людей і чималі кошти. У Миколаєві люди плакали, коли розрізали на металобрухт недобудований крейсер «Ульяновск». Але коли стапель звільнили, ще більш гнітюче діяли на людей купи високоміцної корабельної легованої сталі - 23000 тонн металу виявилися практично нікому не потрібними, дуже довго займаючи передстапельний майданчик, частину набережної, косу фільтрації, каботажний мол. Ще більш сумною виявилася доля крейсера «Варяг», ступінь готовності якого сягав 68%. Його продали за безцінь Китаю, завдавши суднобудівному заводу величезних збитків.

Втрата відчуття соціальної захищеності, як правило, провокує вихід за рамки загальноприйнятних норм і правил, проявляється у викривлених самоідентифікаціях. Індивід, що відчуває себе не зовсім «у ладах» з національно-державною ідентичністю, тяжіє до «нижніх поверхів» ідентичностей - етнічних, локальних, релігійних. Він легше піддається впливу міфологізованих ідеологічних конструкцій, шукаючи опору, як правило, в архаїчних уявленнях і простих рішеннях. Загострене реагування на минулі травми формує віктимну свідомість, інколи й реваншистські настрої. Багатьом притаманний гіпертрофований етнополітичний імпульс, синдром безперервного пошуку «своїх» і відчуження «чужих». За таких умов стають вірогідними прояви агресивності, демонстративної непідконтрольності, ксенофобських настроїв.

Психологи застерігають: структура життєвого світу людини, і передусім його просторово-часові параметри, здатна стимулювати, але може й гальмувати її особистісне зростання. «Особистість нетворча, матеріальний простір якої має закриті кордони, схильна до типових, звичних учинкових дій. Вона береже порядок, виконує чужу волю. В її психологічному просторі фіксується відсутність оптимальної дистанції між зовнішнім і внутрішнім, своїм і чужим, «я» та «іншими». Зміщення в бік зовнішнього призводить до інфантилізації, несамостійності суджень і поведінки, «флюгерності», нестабільності».

Оскільки зони порубіжжя, як правило, відрізняються пістрявим етнічним складом населення, конфліктогенні чинники часто мають у своїй основі розбіжності на ґрунті етнічної ідентичності. При цьому фактором ризику виступає не сама по собі етнічна належність, а ставлення до неї з боку влади, політичних сил, засобів масової інформації. Джерелом небезпеки зазвичай виступають і такі «самовідтворювані» етнічними спільнотами небезпечні поведінкові стереотипи, як гіперетнічність, етнічний нарцисизм, етнократичні тенденції тощо. Коли етнічні цінності ставляться вище за права людини, це завжди джерело ризику.

Загалом можна констатувати: за умов соціальної аномії, яка в пограничних ареалах особливо дається взнаки, ідейно-духовна сфера соціуму піддається неабияким випробуванням. Кримінальна субкультура справляє виразний вплив на молодь, що не знаходить застосування своїм силам і вже тому спокушається «легкими» способами збагачення. Культ грубої сили і грошей підживлює екстремістські настрої, стимулює девіантні поведінкові реакції. Як правило, у таких регіонах значну суспільну підтримку здобувають радикали - як правого, так і лівого толку.

Т. Орлова бачить у ментальних характеристиках залишкового різновиду Homo sovieticus багато рис, зумовлених православ'ям і особливостями російської цивілізації. «Це такі риси, як сервілізм, безвідповідальність, традиціоналізм, патерналізм, конформізм, зрівняльні настрої, утриманство тощо. Саме ці настрої - головна рушійна сила більшості населення в Криму, в Донецькій і Луганській областях». В Україні, доводить вона, у тій чи іншій формі наявний процес зіткнення євразійської й євроатлантичної цивілізацій. Дослідниця реєструє у цьому контексті появу православізму чи «політичного православ'я» - проектів ресакралізації політики і водночас політизації релігії. «Як за часів Середньовіччя поширювалася на чужі землі влада Арабського халіфату під прикриттям боротьби за «істинну віру» - іслам, так у наш час для аналогічних цілей використовується ідея «Русского мира».

Корпоративізм на українському ґрунті жорстко протиставив себе ще недавно модним ідеологемам комунальності з претензіями на «загальне благо». Егоїстично-групові орієнтації місцевих еліт уже не в змозі були приховати нехтування елементарними нормами порядності у боротьбі за статус, привілеї, контроль за фінансовими й інформаційними потоками. У Донбасі структура інтересів набула виразно «тіньового» характеру, а клієнт-патрональні відносини «перекрили» всі інші канали самоорганізації бізнесу. Новий вимір регіоналізму на південному сході України мав явні ознаки корумпованості, високої затратності, переважання «фобій гіршого» у суспільній свідомості. Та й повсюди в Україні місце «середнього класу», який у цивілізованих соціумах становить основу громадянського суспільства, поволі займали безпринципні ділки, які в економічній і політичній поведінці віддавали явну перевагу інтересам особистого збагачення.

За таких умов соціологи й політологи постійно реєстрували втрату на півдні України відчуття цілісності соціуму, акцентували увагу на погіршенні соціального самопочуття мешканців, «груповій анклавності». За Є. Головахою та Н. Паніною, значна частина громадян опинилася у стані психологічної аномії - з домінуванням настроїв розгубленості, агресивності, «синдромом конфліктних очікувань». Маргіналізація соціуму значно посилила агресивно-споживацькі настрої, поєднані з політичною пасивністю. Почуття соціальної відповідальності витіснялося філософією відстороненості, прагматичним кар'єризмом, подвійною мораллю. Загострилися усі «неврози маргінала», а домінантою політичної поведінки стало афішування підкресленого патріотизму, поєднаного з хизуванням власним космополітизмом або демонстрацією несприйняття всього національного.

Наслідком виявився тіньовий адміністративно-територіальний перерозподіл зон політико-економічного впливу та кланово-корпоративне районування країни, що у підсумку витворило складну суміш відомчих, корпоративно-олігархічних та бюрократичних інтересів. Хронічні невиплати заробітної плати, явне і приховане безробіття різко погіршили самопочуття людей, призводили до краху життєвих орієнтирів, позбавляли упевненості у завтрашньому дні.

Сформована під виразним впливом протилежних тенденцій економічна модель південноукраїнського регіону у підсумку дістала клієнтельну організацію економічних груп на основі особистих залежностей. Сповідувана цими групами версія економічного націоналізму не передбачає, однак, солідаризму між бізнесом і робітниками. «Ця модель стимулювала глибоке соціальне розшарування, ієрархічну підпорядкованість більшості населення незначній меншості та постійну інтенцію насильства». Що ж до власного проекту організації політичного простору, то його місцева еліта не виробила. Федералізм, який після 2004 р. частина її обрала своїм прапором, став не більш як ситуаційною реакцією на програш.

За таких умов, як попереджали соціологи, виявився практично незатребуваним чималий інтелектуальний і соціокультурний потенціал регіону. Вразливість Донбасу Б. Попов вбачав у тому, що його культурна інфраструктура має яскраво виражений технократичний характер. Зокрема, він передбачав у 2006 р., що своїми силами Донбас навряд чи зможе створити регіонально-зорієнтовані розробки в галузі соціокультурології, ідеології, соціології, в усіх галузях гуманітарного знання, тобто саме те, що становить зміст постіндустріальної парадигми.

Чимало українських політичних аналітиків вбачали серйозну небезпеку етнонаціональної дезінтеграції вітчизняного соціуму як на ґрунті регіональної асиметрії, так і в контексті явно недостатньої уваги влади до етнополітичної ситуації у «зонах напруги». На загрози, що створюються носіями т.зв. «номенклатурного націоналізму», орієнтованими на доктрину «етнічної держави» одночасно з розширенням системи державного протекціонізму, звертав увагу В. Котигоренко.

Основними гальмівними тенденціями у розвитку південноукраїнського регіону І. Зварич вважав демонстраційну російськомовність, потужний вплив зовнішнього російського фактора на розвиток ситуації, прояви етнополітичного регіоналізму, гіперурбанізацію та її вплив на позицію російського етносу, «залишкову радянськість». Непокоїло його й те, що майже кожен десятий мешканець регіону ідентифікував себе як громадянина колишнього СРСР. Така самоідентифікація уявлялася особливо небезпечною на фоні розташування Одеської області поблизу «європейської дуги етнополітичної нестабільності».

Що ж до Донбасу, то уже в 90-х рр. стало ясно: виробляючи 1/5 усієї вітчизняної промислової продукції, він перебуває на межі економічної катастрофи. Щільність викидів шкідливих речовин промисловими підприємствами сягнула 60т на квадратний кілометр і була у 8,7 разу більшою, ніж у середньому по Україні. Сотні гектарів землі займали звалища та відвали, але жодного заводу для переробки та знешкодження токсичних відходів не було збудовано.

На початку 1990-х рр. з майже двомільйонного шахтарського населення України 90% зосереджувалося у Донбасі. І хоча поєднання індустріальної перенасиченості з недорозвиненою міською інфраструктурою створювало чимало проблем, все ж саме вугільна галузь утримувала соціальну сферу шахтарських міст. Тому прийнята у березні 1994 р. постановою Кабінету Міністрів України програма «Вугілля», яка передбачала закриття нерентабельних шахт, означала неймовірне загострення усіх - економічних, соціальних, екологічних та інших проблем регіону. Попри гучні розмови про реструктуризацію галузі не вирішувалися ані проблеми працевлаштування гірників, ані утримання об'єктів охорони здоров'я, освіти, комунального господарства.

Форсоване закриття шахт за відсутності централізованого фінансування поставило деякі з них на грань соціальної катастрофи. Коли упродовж трьох місяців (замість трьох років, як передбачалося планом) закрили шахту «Центральна - Ірміно», місто Теплогорськ опинилося на межі виживання. До 2005 р. планувалося закрити 47 шахт. Але у процесі цієї роботи виявилося, що тисячі робітників, які втратили роботу, мали, як правило, слабку мотивацію до перенавчання та перекваліфікації. Маргіналізація шахтарів як соціальної групи різко посилилася.

Спроби протидіяти негативним тенденціям робилися шляхом запровадження на понад 10% території країни спеціальних режимів для економічної діяльності в 11 спеціальних економічних зонах (СЕЗ) і на територіях пріоритетного розвитку (ТПР) у 9 регіонах. У такий спосіб вирішено було підтримати насамперед вугільні регіони, міста із високою питомою вагою підприємств військово - промислового комплексу, регіони, що постраждали від техногенних та економічних катастроф. Більшість СЕЗ і ТПР було створено упродовж 1998-1999 рр. В число територій пріоритетного розвитку потрапили 22 міста Донецької області (Артемівськ, Вугледар, Гор - лівка, Донецьк, Єнакієве, Маріуполь, Торез та ін.), 6 міст Луганської області (Брянка, Краснодон, Свердловськ, Первомайськ, Стаханов, Красний Луч). Ряд успішних інвестиційних проектів допомогли, бодай на короткий час, подолати кризові явища на місцевому рівні і розв'язати проблему безробіття. Водночас у нової форми заохочення інвестиційної діяльності з'явилося багато критиків, які наголошували на деструктивному впливі СЕЗ і ТПР на конкурентне середовище, бюджетних втратах, можливостях для зловживань. З подачі першого уряду Ю. Тимошенко у березні 2005 р. Верховна Рада прийняла рішення про скасування фіскальних пільг усім без винятку суб'єктам СЕЗ і ТПР. Якоюсь мірою очевидні втрати від такого кроку мав компенсувати прийнятий у вересні 2005 р. закон «Про стимулювання розвитку регіонів», який визнав особливу категорію «депресивних регіонів» об'єктом державної підтримки. Однак, як і більшість прийнятих в останні роки законів, цей закон «працює» лише вибірково.

Заручниками незваженої соціальної й регіональної політики виступають насамперед малі міста. Проблема малих міст в Україні надзвичайно загострилася в 2008-2009 рр. внаслідок світової фінансової економічної кризи. Відплив населення з таких міст, зумовлений різким падінням рівня життя, закриттям підприємств, зростанням безробіття, став у багатьох регіонах критичним. Малі міста опинилися в ситуації, яка набагато гірша не лише у порівнянні з великими містами, але й і з селами - в останніх рівень життєзабезпечення підтримується підсобним господарством, якого мешканці малих міст, як правило, не мають. Монопрофільний характер багатьох таких міст робить їх надзвичайно вразливими до економічних змін. Майже половину мешканців малих міст у найбільш працездатному віці (30-55 років) соціологи відносять до розряду мобільних - тих, які налаштовані на зміну місця проживання чи пошук роботи «на стороні».

Луганська область продемонструвала особливо показову картину «розмивання» промислових вузлів і спричинених ним територіально-структурних трансформацій. До категорії «затухаючих» фахівці відносили близько 10 моноспеціалізованих міст і селищ, у тому числі Брянку, Красний Луч, Молодогвардійськ, Шахтарське тощо. Г. Підгрушний констатував активізацію процесу втрати кількома населеними пунктами області статусу центрів промисловості, що означало зникнення їх як елементів відповідної територіальної структури. Водночас відбувалися процеси дифузії та дисперсії промислового виробництва - в області виникло близько 60 дрібних центрів, переважно зусиллями малого та середнього бізнесу .

За В. Головком, із 2000-х рр. «новим героєм» донецької ідентичності стає бізнесмен - більше того, бізнесмен від металургії, що пов'язане насамперед із занепадом вугільної галузі. Хоч у металургії виробництво теж скорочувалося, зайнятість тут підтримувалася штучно і була у 2000 р. більшою, ніж за радянських часів. Відтак вплив патерналістської системи відносин у регіоні зростав. Але вже з середини 90-х рр. донбаські еліти зіткнулися з неможливістю нарощування свого впливу, бо виявилися відсунутими на другі ролі дніпропетровськими елітами. Утім, за принципом стиснутої пружини ареал впливу донецької ідентичності розширювався, хоч паралельно відбувалися процеси дистанціювання луганчан від донецької ідентичності. Популярними стали твердження про те, що більша частина Луганської області не має жодного стосунку до Донбасу.

Протиставлення регіональної ідентичності Донбасу національній виявилося не так у прагненні до автономізації, як у бажанні посилення статусу регіону у рамках України аж до прагнення загальноукраїнського владарювання. Упевненість у власній винятковості стимулювала ідеї «перетворення України на колонію Донбасу» (Б. Бахтєєв). Донецька ідентичність цього часу багато в чому нагадувала радянську. Тут майже 10 років після отримання незалежності домінували комуністичні електоральні настрої.

Парламентські вибори 2002 р. ознаменували початок нового етапу у розстановці політичних сил і спровокували політичну кризу, наслідком якої стали масові публічні протести у ході «помаранчевої революції» 2004 р. Частина донецького клану (група Р. Ахметова) стала об'єктом жорсткого адміністративного тиску і втратила «Криворіжсталь». Зберегли свій вплив корпорація «Індустріальний союз Донбасу» та група «Приват». Але коаліція помаранчевих сил виявилася нетривкою, і група Ахметова та його союзники зуміли взяти реванш на виборах 2006 р. Щоправда, ненадовго - розпуск Верховної Ради у квітні 2007 р. вкотре змінив розстановку сил.

Проблема «старіння» й низької продуктивності вугільної галузі - не лише українська, її довелось вирішувати багатьом регіонам вуглевидобутку. Публіцист В. Абліцов для порівняння узяв німецький Рур, близький Донбасу за соціально-економічними характеристиками, кількістю населення, історією. Як і Донбас, Рур відноситься до т.зв. регіонів-лімітрофів - прикордонних територій, що розвивалися за активною участю іноземців, час від часу стаючи об'єктами міждержавних суперечок. Як і Донбас, Рур зустрівся з серйозними економічними труднощами, пов'язаними з кризами на європейському ринку сталі й вугілля. Від 1980 до 2002 р. у Рурі зникло півмільйона робочих місць тільки у добувній промисловості. Зате 300 тисяч робочих місць з'явилося у секторі послуг. Стимул для розвитку дістали нові індустріальні та неіндустріальні технології (електроніка, точна механіка, банківський сектор тощо). Нині в Рурському басейні працюють лише 6 шахт і 3 коксовиробних підприємства. А у приміщеннях зупинених заводів і фабрик розмістилися спортивні комплекси, театри, розважальні центри. Одна з шахт Ессена, перетворена на музей, занесена ЮНЕСКО у список культурної спадщини. Регіон є не офіційною адміністративною одиницею Німеччини, а добровільним об'єднанням міст і громад. Його називають «Європою в мініатюрі».

Те, що після реформ кінця 90-х рр. Донбас з Руром уже неможливо порівнювати, фахівці пов'язують із хронічною неувагою владних структур до розвитку міського інтелекту. Падіння престижу інтелектуальної праці і відсутність чіткого бачення перспектив розвитку економіки країни реєструвалися багатьма аналітиками і викликали чимало тривог. Оцінюючи підсумки «помаранчевої революції», про ці вади національної стратегії з гіркотою писав Голова ради директорів «НІВО-Рубікон» (Луганськ) В. Качан. Основу для національної (а точніше громадянської) ідентичності і у поліна - ціональних США, і у переважно мононаціональних Японії чи Німеччині створило розуміння пріоритету інтелектуальної праці і використання її результатів для економічного, демократичного, культурного розвитку, зазначав він. «Чи готові зараз громадяни України сформувати таку мету або ідею, щоб вектори їхніх особистих інтересів збігалися із загальним вектором економічного та політичного розвитку України? Можна сміливо стверджувати - ні, не готові». Лише ідеологія рівних можливостей - як фундамент ідеології постіндустріального розвитку - мала, на його думку, виступати у ролі національної. Але й такі застереження зависали в повітрі, до них практично ніхто не прислухався.

Кричуще розбалансування економічних відносин потягнуло за собою загострення усіх інших проблем, і не лише соціальних, але й мовних і конфесійних. Російська мова в регіоні виразно домінувала. Природним виявилося у цьому контексті загострення мовних проблем. Застосування у опитуваннях Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) у 1994 р. поняття «мова, якій віддається перевага» у південному регіоні показало такий результат: українській мові віддали перевагу лише 11% респондентів - при 48% тих, хто вважав рідною українську мову і 52,5% етнічних українців . Влада, проте, не квапилася бодай освітньою політикою змінити ситуацію на краще.

Адміністративна українізація системи освіти в регіоні, попри певне зростання мережі шкіл з українською мовою навчання, все ж помітного результату у зменшенні диспропорцій між часткою українського населення і часткою шкіл з українською мовою навчання не дала. В Донецькій області україномовні школи складали 18,4% від їх загальної кількості, тоді як процент українців за переписом 2001 р. сягав 56,9. У Луганській області проживало 58% українців, але навчання українською мовою здійснювалося лише у 27% шкіл. Найбільш вражаючою була ця пропорція в Криму - на 24,3% українців тут припадало 0,7% шкіл з викладанням українською мовою.

Недивно, що своєрідним «пусковим гачком» у ескалації протестних настроїв на Донбасі стало скасування (на другий же день після залишення Києва В. Януковичем і покладення обов'язків президента на О. Турчинова) Верховною Радою прийнятого у 2012 р. 248 голосами закону «Про основи державної мовної політики». Закон і справді був далекий від досконалості, але він забезпечував вільне використання регіональних мов на територіях, де чисельність нацменшин перевищувала 10%. Отже, закон гарантував одержання російською мовою статусу регіональної у 13 з 27 регіонів країни. Коли 23 лютого 2014 р. ВР скасувала його навіть без обговорення, протести на південному сході набули такої гостроти, що вже 28 лютого О. Турчинов заявив, що не підпише відповідне подання. Новий закон, отже, так і не вступив у силу. Але свою роль детонатора суспільного вибуху він уже відіграв.