Незалежність: випробування ринком і демократією

На думку авторитетного фахівця з проблем регіоналізму А. Макаричева, який нині працює в Естонії, за умов етнічно неоднорідних суспільств демократичні механізми можуть посилювати конфлікти замість їх згладжування. Впровадження у політичне поле України європейської норми про двомовність у регіонах з понад 10% тих, хто користується не державною мовою, стало фактором, що посилив політичну напругу в країні. З одного боку, для тієї частини суспільства, яка орієнтована на будівництво української національної держави, ця норма стала символом не наближення України до європейських стандартів, а навпаки - продовження імперського підпорядкування їхньої країни Росії. З іншого боку, для російськомовних українців, що орієнтуються на Москву не лише лінгвістично, але й політично, цей закон став сигналом до заняття більш наступальної позиції за підтримки Кремля, який дістав у руки вагомий козир, що позначилося і на розвитку ситуації в Криму, і у збройному протистоянні у східних областях країни. Москва, яка, здавалося б, одержала те, що хотіла, при цьому лише посилила свої імперські претензії.

Аналогічний погляд на роль мовної проблеми у розв'язуванні збройного конфлікту на Сході України висловлює і Є. Головаха. Мова тоді виступала першою зброєю, доводить він, а вже потім було застосовано мову військову. Другий мовний закон, ухвалений 2012 року, по суті, нічого не означав. Але у той час, коли треба було шукати консолідації, а не роз'єднання, у Верховній Раді чомусь вирішили взятися за скасування нікому не потрібного закону, і саме це дало привід проросійським силам говорити, що Україна утискає російськомовне населення. «Перший постріл «Аврори» Росія зробила саме історією зі скасуванням цього закону».

Чимало ускладнень у політичному просторі Південної України з'явилися як наслідок розбалансування церковно-конфесійних відносин. Утворення кількох нових гілок православ'я, насамперед Української православної церкви - Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви, до краю загострило суперечки за право володіння церковними спорудами та майном. Зростання протестантського фундаменталізму, екстремістська налаштованість неорелігій та тоталітарних сект, виразні прояви взаємопереплетення ісламу з політикою - це далеко не вичерпний перелік факторів, які істотно підвищили рівень політизації релігійного життя в регіоні. Природно, почастішали й спроби Московської патріархії та її прибічників в Україні скористатися настроями регіоналізму у православному середовищі для посилення духовно-ідеологічного впливу на мешканців регіону. Як констатує у своїй книзі «Я - свідок. Записки з окупованого Луганська» В. Торба, саме українські православні церковники «одними з перших підняли триколори в Луганську, це вони під виглядом віри, духовності і чогось світлого влаштовували хресні ходи з лозунгами «Не будем кормить Евросодом!» Це вони психологічно цементували начебто зовсім різні речі, підмінивши Бога царем Путіним, віру - фанатизмом, а церкви перетворили на агітаційні плакати і центри вербування».

Утім, якщо порівнювати ситуацію «до» і «після» початку збройного протистояння, не можна не бачити того, що попри значне зниження темпів промислового виробництва південний регіон аж до 2013 р. лишався найпотужнішим за обсягами виробництва регіоном держави - насамперед за рахунок Донбасу. Займаючи 4,4% території України з 9,9% населення, останній давав у 2011-2012 рр. 12% ВВП України. Тут діяли 822 промислові підприємства (21,2 промислового виробництва держави). Донбас забезпечував 21,5% експорту, 55% загальнодержавних вантажних і пасажирських залізничних перевезень. Ці та інші цифри підтримували у мешканців Донбасу упевненість у тому, що саме їхній регіон «годує Україну». При цьому не брався до уваги той факт, що загальна сума отриманих ним субсидій, поточних і капітальних трансфертів становила 20,9% (тоді як у Дніпропетровській області, вклад якої у ВВП країни обчислювався 11%, розмір субсидій і трансфертів становив у 2010 р. 2,5%) .

На такому фоні очікуваною була чергова реанімація концепту «Новоросія» - як реакція місцевого олігархату та дезорієнтованих маргіналів на євроатлантичну інтеграцію України. З пропозицією «формувати національну свідомість новоросів», щоб «нинішню про - тонацію новоросів перевести у стан повноцінної нації» на сторінках газети «2000» на початку 2010 р. виступив В. Кирпичов. На його думку, достатньо запросити грамотних істориків, ідеологів, визначити пантеон історичних героїв Новоросії, організувати інтелігенцію південного сходу і Києва, щоб створити націю за лічені роки. А для початку створити «Спілку журналістів Новоросії», «Спілку письменників Новоросії», «Історичне товариство Новоросії» і т.д. У політичній нації новоросів, доводив автор, «буде комфортно і єврею, і росіянину, і українцю, і татарину, адже ця соціально - економічна, культурно-духовна спільність складалася на південному сході України упродовж понад двох століть. Лишалося лише політично проявити її».

Як зазначають Ф. та Г. Турченки, олігархи України, особливо її південно-східного регіону, мали і мають віддалене уявлення про національні інтереси України, її історію, культуру, традиції. Їхні політичні орієнтири диктуються економічними інтересами, які, у свою чергу, пов'язані зі специфікою структури промисловості південно-східних областей України, що була традиційно зорієнтованою на Росію, зокрема, на її воєнно-промисловий комплекс. До того ж значну частину іноземних інвестицій в цей регіон складає російський капітал. «У цьому контексті проект «Новоросія» під гаслом захисту росіян можна розглядати як прагнення за будь-яку ціну матеріалізувати бізнес-інтереси російських бізнесових груп оборонних галузей, прив'язаних до українських підприємств-постачальників. Таким чином, олігархи південно-східної України приросли родовою пуповиною до Росії. Звідси їх прагнення «прив'язати» через підконтрольні органи влади і своїх виборців до Росії всю Україну».

Олігархи, доводять автори, цілком усвідомлено не бажають визнавати європейські норми і стандарти життя, верховенство права, цивілізовані взаємини праці й капіталу. Але при цьому прагнуть користуватися всіма благами європейської цивілізації - там тримають свої капітали, купують вілли і яхти, там лікуються і відпочивають, там їхні дружини народжують дітей, там у престижних навчальних закладах їхні діти дістають освіту. «Своєю деструктивною діяльністю олігархи підривають основи української державності, компрометують саму ідею незалежності України».

У цьому контексті запорізькі науковці реєструють наявність на південному сході України значного соціального прошарку людей, яких можна віднести до «п'ятої колони» - тих, хто не сприймає сам факт існування незалежної України. «У східних і південних областях України «п'ята колона» діяла майже відкрито, спираючись на таємну або явну підтримку місцевого самоврядування, контрольованого регіоналами і комуністами, на олігархічний капітал. Зусиллями «п'ятої колони» багато років поспіль здійснювалася тотальна психологічна «обробка» населення в дусі «слов'янської єдності» і «Русского мира», необхідності інтегруватися з «братньою Росією». По суті, готувалися ідеологічні передумови для відторгнення цих областей від України і приєднання їх до сусідньої держави. На це не шкодували ні коштів, ні зусиль. Найбільш відверті орієнтовані на Росію олігархи охоче повторювали гасло «три країни - один народ» і закликали до їх об'єднання. Президент ВАТ «Мотор-Січ» В. Богуслаєв (Запоріжжя), Герой України, до речі, послідовно обстоюючи ідею «єдиного економічного простору», кінець-кінцем прямо заявив: «Керувати країною, економікою повинні представники Південного Сходу».

Природно, що реакція «п'ятої колони» південного регіону на події на київському Майдані кінця 2013 - початку 2014 р. виявилася гостро негативною. На фоні колапсу режиму Януковича стрімко наростали явища нестабільності й соціальної деструкції. За таких умов значно підвищуються притаманна суспільним настроям нервозність, соціальний цинізм, негативізм у ставленні до Іншого. Психологи реєструють у таких випадках феномен обмеженої раціональності з примхливим поєднанням пасивності й бунтарства, утопічними мареннями, ностальгічними настроями. Недовіра до інститутів влади різко зростає, політична поведінка населення стає непередбачуваною. Конфлікти легко виходять поза межі легального поля. Швидко настає стан своєрідної соціальної смути; в арабському світі його називають фітною. Апологія насильства при цьому доводиться до крайньої межі - готовності воювати до знищення «останнього ворога».

Там, де втрачаються критерії раціонального цілепокладання, править бал утопічний тип свідомості - з наївною впевненістю у тому, що свобода «без берегів» відкриває шлях до процвітання й добробуту. Насправді відмова від головної функціональної цінності людського існування - цінності життя окремої людини - руйнує дощенту суспільну тканину буття. Коли в абсолют зводиться принцип «або - або», а насильство тлумачиться як єдино надійний інструмент суспільних змін, це означає доведену до абсурду примітивізацію суспільної свідомості. Єдине, чого можна досягти на цьому шляху - поглиблення політизації і так вже до краю дезорієнтованого соціуму, нового наростання асоціальної активності.

Як бачимо, напруженість в ідентифікаційному полі південно - східної України, яка вилилася у тривале збройне протистояння, спричинило не так протистояння розмитих ідеологій, як протиборство двох націоналізмів - українського і російського, а ще більшою мірою - створюваних ними «фобій». Сама по собі українськість як прихильність до української системи цінностей у баченні сепаратистів є тавром, ознакою непримиренної ворожості. За ще «довоєнною» констатацією О. Кривицької, хоча чітких маркерів «східної» ідентичності не існує, найбільший поділ стосується саме суспільної свідомості. «В ній співіснують протилежні орієнтації: етнічний патріотизм та «слов'янська єдність».

Ілюстрацією до сказаного можуть бути події весни 2014 р. у Запоріжжі та Одесі. Не випадково саме Запоріжжя стало місцем, куди після втечі Януковича сепаратисти намагалися перенести епіцентр протистояння київській владі - з проголошенням Запорізької народної республіки. Упродовж півтора місяця у місті відбувалися сутички між майданівцями й проросійськими силами, апогей яких припав на 13 квітня 2014 р. Майданівців виявилося більше, і вони були краще оснащені - крім ящиків яєць, у хід пішли пакети з пастою, соками, борошном. Проти цієї «зброї» сепаратисти не встояли.

За значно гіршим, трагічним сценарієм розвивалися події в Одесі. У березні-квітні в місті проходили демонстрації з вимогами проведення референдуму за надання Одеській області автономії чи статусу Новоросії. Як і в інших містах Півдня, спроби штурму будинку облдержадміністрації супроводилися вивішуванням російських прапорів. 25 квітня внаслідок вибуху гранати в групі учасників самооборони 7 чоловік було поранено. Трагічна розв'язка протистояння відбулася 2 травня, коли на боці місцевих майданівців ініціативу взяли в свої руки футбольні фанати. Вони переслідували проросійських активістів до Куликового поля, де в будинку профспілок був штаб сепаратистів. За нез'ясованих обставин в будинку, де знайшли притулок втікачі, почалася пожежа. У той день у місті загинуло 47 чоловік. Після цієї трагедії охочих гратися в сепаратизм на півдні України поменшало.

Однак уже один той факт, що винуватці одеської трагедії навіть не були виявлені (а до покарання їх справа взагалі не дійшла), поглиблював ціннісний розкол і регіональну поляризацію в країні. Свідченням цього може бути позиція партії «Свобода» - обурення її одеського відділення викликало солідарне голосування міської ради, мовляв, «за увічнення кремлівських терористів, провокаторів, які згоріли в Будинку профспілок». Водночас ставала дедалі більш потужною політика РФ «в українському питанні». Нарощуючи власну військову присутність у зоні конфлікту і щедро озброюючи сепаратистів Донбасу, путінська адміністрація посилено позиціо - нувала себе як миротворців, наполягаючи, зокрема, на федералізації України як єдино прийнятному виході з ситуації (яка в їхній подачі була представлена як «громадянська війна на сході України»). Те, що в самій Росії практика федералізму дедалі частіше опиняється на вістрі суспільної критики, не заважає адептам федеративного устрою посилено нав'язувати Україні ідею ототожнення децентралізації з федералізацією. У Донбасі вона не могла не дістати підтримки, оскільки Партія регіонів, яка впродовж кількох років зберігала домінуючий вплив на суспільні настрої, неодноразово декларувала свою прихильність до ідеї федералізації країни.

У змаганні на сторінках місцевих ЗМІ російськоцентричного та українськоцентричного дискурсів перший виразно домінував, використовуючи як інструмент захисту регіону, який, мовляв, «годує всю державу», ідею федералізації країни. Постійно пропагована услід за пропагандистами РФ місцевими адептами ця ідея час від часу відроджувалася, але багато прихильників не здобувала.

Вітчизняний політолог Г. Чижов поставив своєю метою з'ясувати, що означала вимога федералізації України в устах очільників держави, яка офіційно визнає її суверенітет - адже й федеративний устрій РФ здається сьогодні «радше номінальним». На його думку, «утилітарна мета Кремля за умов весни 2014 р. була очевидною: потрібно було сформувати в регіонах Сходу (а, за можливості, й Півдня) України легітимну, але нелояльну до Києва й незалежну від нього владу. Однак, «виписуючи рецепт» федералізації для сусіда,

Росія так і не змогла просунутися далі вимоги виборності губернаторів». Адже її власний досвід у цьому плані - це «федералізація без федералізму».

Федералізація держави - один з трьох головних постулатів, який закладався у фундамент стратегії Партії регіонів. В. Янукович пов'язував із федералізацією прискорений розвиток України, приплив іноземних інвестицій, а також поглиблення процесів демократизації, в ході якого втратять гостроту проблеми двомовності, релігійних протистоянь тощо. Твердження про дезінтеграційний потенціал федералізації, на його думку, суперечили європейським підходам до перспектив державного будівництва в Україні.

Найбільш переконливим аргументом на користь теорії федералізації слугувало припущення, що саме федеративна форма держави здатна створити оптимальний баланс між загальнодержавними й регіональними інтересами і, зберігши самобутність регіонів, забезпечити врахування в політиці їхньої економічної, етномовної, конфесійної специфічності. Федералізація розглядалася і як гарантія проти посилення тоталітарних тенденцій, і як засіб введення у цивілізоване русло протистояння, що виявилося в ході «помаранчевої революції». Утім, соціологічні опитування, які проводилися 2005 р., засвідчили, що ідею федеративного устрою країни тоді підтримували лише 17% опитаних, створення Південно-Східної автономної республіки - 13%, приєднання південно-східних областей до Росії - 11%.

Не набагато зросла кількість прихильників федеративної форми суспільного устрою чи відокремлення від України і після змін на українському владному Олімпі у 2014 р. За даними опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи» та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» з 10 по 30 березня 2014 р., у двох регіонах Донбасу лише 18% громадян прагнули «від'єднатися» від України. А проте 7 квітня радикально налаштовані сепаратисти в Донецьку проголосили створення «Донецької народної республіки» з вимогами провести місцевий референдум щодо її входження до складу Росії. 9 квітня протестувальники в Луганську зажадали від влади проведення референдуму з питання федералізації України. На псевдореферендумах про проголошення «ДНР» та «ЛНР» спектр вимог був розширений за рахунок вимог надання російській мові статусу другої державної, проголошення незалежності Донецької і Луганської областей та їх виходу зі складу України. 24 травня «ДНР» та «ЛНР» оголосили про своє об'єднання у «державу Новоросію», одночасно заявивши претензії на приєднання до неї Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Дніпропетровської, Харківської областей.

Не сприйнявши «післямайданну» київську владу як свою, мешканці принаймні частини Донбасу у своїх симпатіях хитнулися убік самопроголошеної незалежності, сподіваючись на повторення кримського сценарію переходу під юрисдикцію Росії. Збройна боротьба за уявну незалежність від Києва тривала і після того, як нереаліс - тичність такого сценарію стала очевидною, поступово переростаючи у бандитський «беспредел».

Як це не дивно, але саме в регіоні Південної України, особливо в Донбасі, ідеологема «русского мира» знаходить чимало прихильників. Орієнтований на Москву бізнес розглядає її як зручну антитезу «націоналістичному партикуляризму», носієм якого в його очах виступає нинішня київська влада. А згуртувати навколо «антибандерівщини» якусь кількість зневірених у всьому маргіналів не так вже й складно за допомогою різних подачок і спеціальних пропагандистських прийомів, особливо за активної участі церкви.

Знайти відповідь на питання «чому це відбувається», нескладно, якщо ще раз звернутися до міркувань Г. Куромія - на цей раз тих, які продиктовані осмисленням недавніх подій. Донбас як регіон, вважає Г. Куромія, ніколи не був до кінця лояльним до будь-якого керівництва чи ідеології. Політична войовничість цього українсько - російського прикордоння віддавна лякала багатьох державних діячів. За радянських часів цей великий індустріальний центр гірничої промисловості та металургії лишався проблемною дитиною Кремля. У 1991 р. переважна більшість населення Донбасу (більше 83%) підтримала незалежність України, вірячи, що їм краще житиметься без опіки Москви. Та незалежна Україна стала радше розчаруванням. Відтоді на Донбасі поширилося невдоволення.

Це не обов'язково означає, доводить Куромія, що населення Донбасу є проросійським. Незважаючи на різку політичну риторику, питання російської/української етнічності та мови ніколи не відігравали і не відіграють провідної ролі в політиці Донбасу. Політичний прагматизм, або, іншими словами, «безпринципність», так повністю й не зникли з цих пограничних земель.

Парадокс української історії Куромія вбачає у тому, що попри свою позірну «проросійськість» Донбас видається глибинно українським саме у особливому відчутті неприязні до метрополії та стихійному егалітарному етосі. І до цього парадоксу треба ставитися серйозно - насамперед тому, що «проблема Донбасу як землі свободи, що вороже ставиться до центральної влади - це критичне питання про «державу» та «націотворення» історії України… Сьогоднішня Україна - це молода нація, і процеси державотворення та націотворення в ній не протікають швидко і легко. Але потрібно розуміти, що немає фундаментальної суперечності між демократією, конфліктом, свободою і націо - та державотворенням. Зрештою, українська традиція свободи та демократії, хай би якою хаотичною вона була, мала б бути радше перевагою, аніж недоліком, якщо порівнювати її з російською традицією автократії. Здається, Україна далеко попереду Росії в цьому провідному питанні».

Ніхто не знає напевно, міркує Куромія, які настрої пануватимуть на Донбасі завтра. Багатьом місцевим мешканцям нинішній збройний конфлікт здається незбагненним, навіть абсурдним - тому що не так просто зрозуміти роль Москви у створенні цього «нічного кошмару». Донбас зміг би упоратися з власною злістю й розчаруванням, якби не російське військове вторгнення. «Москва вивільнила страхітливого генія Донбасу і може пошкодувати про це, бо хай би якою була сьогоднішня риторика донбаських сепаратистів, завтра вони можуть не сприйняти московського автократичного правління. Москва, якщо захоче, зможе відступити, але все, що залишиться, буде розгрібати Київ».

Здається, Куромія все ж дещо перебільшує ступінь «політичного прагматизму, войовничості і вільнодумства» Донбасу. Але якщо зіставити його оціночні судження з реальним перебігом подій, доводиться віддати належне не лише точності його аналітики, але й не надто втішним прогнозам.

Спробуємо бодай схематично відтворити емоційну напругу подій на Донбасі і відповідних рефлексій упродовж 2014-2015 рр. На події на київському Майдані Донбас відреагував більш ніж стримано. Опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології 8-18 лютого 2014 р., на самому піку майданного протесту, показало: на українському Сході лише 20% респондентів вважали причиною протесту обурення корумпованим владним режимом Януковича, тоді як 57% пов'язували його із втручанням західного світу і його бажанням втягнути Україну у сферу свого впливу. Для порівняння: у Західному регіоні 80% респондентів покладали провину в ескалації конфлікту на режим В. Януковича.

Те, що події на Майдані і пов'язана з ним зміна влади стануть фактором поглиблення поляризації в українському соціумі, точно спрогнозував луганський філософ Олександр Єременко. Кожна така знакова подія, писав він, «грізно запитує: «З ким ти?» Вона владно вимагає: «Будь або по той бік барикади, або по той!» У контексті Майдану зазнали крах теорії багатовекторності і всі пов'язані з ними концепції. Усі революції мають схильність радикалізуватися у перебігу їх здійснення. Майдан радикалізувався почасти внаслідок внутрішньої логіки розвитку, почасти через незграбні дії влади. «Правий сектор», «Тризуб» та інші праворадикальні організації перехопили ініціативу у помірковано-ліберальних сил. Розв'язувати дражливі питання кулуарно, у тиші кабінетів, уже не вийде. Чи зможе нова еліта дати правильну відповідь на Виклик страшенної сили, що його кинули Україні субстанційні сили історії?

На жаль, на першій фазі протистояння, коли зарадити справі ще міг широкий суспільний діалог, ані влада не поспішала зрозуміти донеччан і луганчан, ані мешканці Донбасу не зробили жодного кроку назустріч новій владі, апріорно оголосивши останню «хунтою». Вигадана у радянські часи пролетарська слава, констатує В. Торба, в період незалежності обернулася для мешканців болючим тягарем і розбилася об потребу виживання. Донбасу над усе хотілося, щоб на нього звернули увагу, і цим вправно користувалася проросійська пропаганда, апелюючи до притаманних саме цій землі глибинних почуттів. Не в останню чергу - і до настроїв тих прошарків населення, які у 90-і роки реалізували себе в аурі сили, шалених прибутків, хабарництва тощо. Серед більшості мешканців регіону, що стала заручницею історичного зламу, знайшлося чимало тих, хто підсвідомо, у стані безглуздого затьмарення, схопився за автомат.

Те, що відбулося на Сході України - з миттєвим насиченням регіону зброєю, яка опинилася в руках схильних до розбою прошарків населення, разом з увезеними до регіону ззовні диверсантами - у баченні В. Торби перетворило Луганщину на жахливий соціальний експеримент. Вона «стала своєрідним чудовиськом

Франкенштейна, зібраним із різних частин населення (місцевого і навезеного), активного і пасивного, проросійського, прорадянського і при цьому патріотичного в самому збоченому розумінні цього слова». Утім, хоч цей народ у більшості своїй сам винен у власній апатичності й проросійських настроях, він все ж лишається українським. «Обманутим, зомбованим, навіюваним, але українським». Донбас хоче чути конкретну розмову, інакше за звичкою підкориться силі, захлинеться у бандитській війні й «беспределе». Донбас може стати гнійником, який поширить власний сепсис по всій Україні .

Події 2014-2015 рр. в Україні підтвердили неодноразово висловлювані аналітиками висновки про те, що етноцентризм породжує сепаратизм, а останній використовують у своїх політичних цілях сильні гравці на світовій арені. Принцип непорушності державного суверенітету виявився по суті відкинутим в ім'я «захисту прав людини», і цим вправно скористалася Росія на фоні кричущого ослаблення української влади після лютневих подій та її невиразної зовнішньої політики. Зруйнувавши в такий спосіб основи регіональної безпеки на пострадянському просторі, Росія разом з тим небачено актуалізувала біполярне протистояння в Європі і світі.

Що ж до несподіваної активності РФ на маріупольському напрямі, то навряд чи варто пояснювати її лише намаганням пробити сухопутний коридор до анексованого Криму. Здається, близький до істини голова Координаційної Ради Всеукраїнського громадського руху «Сила права» А. Сенченко: Росія змінила тактику в Україні. «Щодо Маріуполя і сходу країни - це окремий проект, який реалізує Кремль зі своїми підручними з українського боку. Взагалі все, що стосується ситуації на неокупованій частині сходу України, вписується в рамки проекту «Маріупольсько-Запорізької республіки» за допомогою виборів на прифронтовій території… Це продовження війни, але вже іншими методами».

Головна проблема України нині - відсутність об'єднавчої доктрини, комплексу ідей, прийнятних не лише як платформа для тривкого консенсусу у розрізі принаймні 5 - 10 років, але й для тимчасового компромісу. Сподіватися, що Україну об'єднають пра - ворадикальні гасла з виразним антиросійським підтекстом, нереально. Так само нереальними є сподівання на те, що певне «перефарбування фасаду» дасть змогу зберегти в країні звичну систему пріоритетів і ту ієрархію влади, яка формувалася упродовж 24 років. Україна вже не та, і змінили її не так майдани й анти - майдани, як збройне протистояння на Сході. Стреси такого масштабу безслідно не проходять.

В. Головко задається питанням: якою є роль донецьких політичних та бізнес-еліт у розкручуванні сепаратизму? Перші сепаратистські акції, доводить він, напевне, цілком відповідали інтересам місцевих еліт у контексті відносин з новою революційною владою. І антиолігархічні гасла, і «антидонецька риторика» в революції гідності були присутні достатньою мірою, і сепаратистські акції, якими керували маловідомі люди, спочатку здавалися контрольованими і не такими вже й небезпечними. Але місцеві еліти недооцінили ступінь готовності Росії втрутитися в український внутріполітичний конфлікт. Оскільки ж «донецький містечковий егоїзм у «темну» розіграний великоруським імперіалізмом», місцеві еліти як мінімум несуть за цей конфлікт моральну відповідальність (а у демократичному суспільстві її невідворотно наслідує політична).

Однак питання відповідальності, вважає автор, не повинні перетворюватися на інструменти політичної розправи.

Так чи інакше, хтось має нести відповідальність за перетворення частини Донбасу на суцільну руїну, де жити небезпечно, а подекуди просто неможливо. Левову частку провини В. Головко відводить місцевому олігархату. За умов вакууму державного управління українська економіка формувалася за законами «дикого капіталізму»: торгівля й бандитизм забезпечували шалені статки, які так само легко зазнавали розорень, як і примножувалися, і все це супроводжувалося демонстративним надлишковим споживанням з боку «нових людей» і перетворенням мас населення на жебраків. Великі інтегровані корпоративні структури з'явилися лише згодом. Неузгодженість між новим законодавством і економічною практикою створювала легітимну основу для криміналізації народногосподарського життя. Українські фінансово-промислові групи боялися ризиків дезінтеграції України за російським сценарієм більше, ніж внутріполітичних викликів. Озвучені в листопаді 2013 р. ультимативні вимоги Путіна були їм добре відомі, але вони зайняли вичікувальну позицію. «Так чи інакше, за умов неефективності або навіть саботажу з боку правоохоронних органів на місцях при вичікувальній позиції місцевих еліт було втрачено дорогоцінний час, коли вогнища сепаратизму можна було загасити малою» 280 кров ю».

Після триваючих збройних зіткнень ситуація різко ускладнилася: як вважає Я. Грицак, ті, хто лишився під контролем бойовиків, з кожним днем стають все більшими сепаратистами. «Російськомовного Сходу як єдиного регіону України більше не існує. Він розколовся по лінії Дніпропетровськ - Донецьк. Одеса й Харків відчувають себе ближчими до Дніпропетровська» .

За цих умов неоднозначним виявився і вплив на суспільні настрої в регіоні модного козацького міфу. Як зазначають автори монографії «Донбас в етнополітичному вимірі», «на Південному Сході України неокозацький міф дав поштовх до постання низки парамілітарних організацій, що вважають себе спадкоємцями козацької минувшини. Неокозацькі формування Донбасу становлять феномен не менш суперечливий, неоднорідний та строкатий, ніж козацтво історичне. Сучасні концепти «захисту Вітчизни», «патріотизму», «захисту віри православної» тощо мають у цьому середовищі - коректніше буде говорити у множині: про середовища - безліч інтерпретацій. Під «Вітчизною» може розумітися і сучасна держава Україна, і простір СНД, і східнослов'янський простір України, Росії та Білорусії, і «земля руська» (визначення такої можуть бути відмінними і довільними), і Російська Федерація. Залежно від того, про яку з «Вітчизн» ідеться, визначається й об'єкт патріотичних почуттів і політичних лояльностей».

У світлі сказаного не таким вже несподіваним видається висновок В. Войналовича та Н. Кочан: «Розв'язана Російською Федерацією й локалізована на території українського Донбасу неконвенційна війна проти суверенізації України знаменувала початок принципово нового етапу в розвитку регіону, коли неминучою видається зміна регіонального політичного класу та економічних відносин з їхніми кримінально-олігархічними правилами гри, а отже, і цілого суспільно-політичного контексту, включно з релігійно - церковними, етнополітичними процесами та їхнім світоглядним, ідеологічним забезпеченням… Надто багато регіональних стереотипів виявилися зруйнованими під час війни на Донбасі. Регіон вже не буде ніколи таким, яким був до війни».

Втішати у цьому контексті може хіба що те, що збройний конфлікт вдалося локалізувати у частині двох областей регіону. Що ж до далекосяжних планів Москви на розширення «русского мира» за рахунок усієї Південної України, то вони, констатують Ф. та Г. Турченки, зазнали провалу. «Поза Донбасом місцева «п'ята колона» і заїжджі російські емісари отримали жорстку відсіч. План, який спрацював в Криму, Донецьку і Луганську, в інших обласних центрах району провалився. Здавалося б, і в Харкові, і в Дніпропетровську, і в Запоріжжі, і в Херсоні і Миколаєві, а особливо в Одесі - для зустрічі «Русской весны» все було ретельно підготовлене. Але населення вже зрозуміло, що «Русский мир» і проект «Новоросія» - це грандіозна провокація, яка несе війну і смерть, ворожнечу, ненависть і розруху. Люди вийшли на вулиці і стали живим заслоном перед російською агентурою і сепаратистами. І головними дійовими особами на вулицях міст південно-східної України весною 2014 р. були не міліціонери чи працівники СБУ (які, у кращому випадку, стояли осторонь), а російськомовні і україномовні демонстранти, у тому числі і об'єднані в ході самоорганізації населення різні формування самооборони» .

Очевидною істиною є те, що за умов гостро конфліктних відносин, якими позначена взаємодія київської влади з регіональними елітами найбільшого промислового регіону (а точніше, відсутності такої взаємодії), усі традиційні моделі центр-периферійних відносин «не працюють». На перший план виходить проблема національної безпеки, причому вектори викликів і ризиків різко зміщуються убік невизначеності й непередбачуваності. Нині навіть такий авторитет у міжнародній політиці, як Джозеф С. Най, звертаючи увагу на путінський «реактивний і умовно-патогенний» підхід до проблеми світової політики, все ж вважає, що «важливо не ізолювати Росію повністю». І його можна зрозуміти, адже «ніхто не виграє від нової холодної війни». Але пропозиція щодо політичного консенсусу як альтернативи за сучасних умов уявляється примарною.

Здається, що уведена ще наприкінці минулого століття англійською школою мирних досліджень (peace research) формула сек'юритизації (securitization), краще, ніж традиційні підходи, визначає орієнтири в політиці, бо відкриває більший простір для участі незалежних експертів й неурядових організацій у дебатах щодо безпеки. Адже очевидно, що монополія державних структур у цьому питанні виявила явні ознаки неспроможності. Як і та «кордонна стратегія», яка упродовж кількох років базувалася на трактуваннях кордонів переважно як контактних зон, будучи до того ж посиленою ідеями «десуверенізації».

Про ризики, пов'язані з невпорядкованістю українсько-російського кордону, йшлося на десятках різних конференцій, симпозіумів, круглих столів. Приміром, за результатами круглого столу «Східні кордони України - лінія розподілу чи смуга співпраці» (березень 2007 р.) регіональним філіалом Національного інституту стратегічних досліджень у м. Донецьк було підготовлено аналітичну записку, в якій йшлося, зокрема, про використання можливостей Азовського регіону, жахливі екологічні наслідки господарювання в ареалі Азовського моря. Уже тоді зазначалося, що факт розташування на його берегах металургійних комбінатів - двох у Маріуполі і одного у Таганрозі - і зливання їхніх відходів у море збільшили концентрацію нафтопродуктів у морі понад гранично допустиму норму у 10 разів. Зношеність водогінно-каналізаційних господарств приморських міст, насамперед Маріуполя й Таганрога, різко погіршує ситуацію «штатними» викидами в море нечистот. У зв'язку з тим, що обсяги забруднюючих речовин давно перевищили асиміляційну здатність екосистем, фахівці настійливо рекомендували владі облаштувати прикордонну інфраструктуру згідно з європейськими стандартами, створити спеціальні фонди, асоціації, підписати міжрегіональні угоди .

Нехтування з боку владних структур такими попередженнями призвело до того, що вже в 90-і рр. екологічна ситуація в Донецько-Придніпровському промисловому регіоні стала близькою до катастрофічної. Збудовані ще у 30-х рр. підприємства, оснащені застарілим устаткуванням, викидали в атмосферу мільйони тонн шкідливих речовин; один лиш Кривий Ріг давав десяту частину усіх викидів в Україні - 1,2 млн т. щорічно. Одна за одною приймалися природоохоронні програми, але їх фінансування було украй недостатнім. Складну проблему становило і накопичення відходів побутового походження. У Дніпропетровській області під звалища було зайнято 140, у Донецькій - 330, у Одеській - 195, у Запорізькій - 153 гектари.

Нині навантаження на екологію у південному регіоні сягнуло меж, що реально загрожують здоров'ю, а подекуди й життю мешканців. На Донецьку область вже станом на 2012 рік припадала майже 1/3 викидів шкідливих речовин в атмосферу, ще 30% припадало на Дніпропетровську і 15% - на Луганську область. Питома вага забруднених стічних вод, яка в цілому по Україні становить 28%, у Луганській області сягає 70%, у Донецькій - понад 50%. Від смогу задихаються мешканці Дніпропетровська, Запоріжжя, Маріуполя, від забруднення міського середовища й просідання ґрунту - мешканці Одеси, від украй поганого водозабезпечення - мешканці Донецька.

«Гібридна війна» на Донбасі різко погіршила як економічну, так і екологічну ситуацію. Станом на 1 листопада 2014 р. в Луганській та Донецькій областях було зареєстровано 145452 підприємства. За даними моніторингової комісії ООН з прав людини, уже в жовтні 2014 р. через бойові дії майже 40 тисяч представників малого і середнього бізнесу змушені були припинити діяльність, внаслідок чого сотні тисяч людей залишилися без засобів для існування.

У надзвичайно складному становищі опинилися й портові міста регіону. Процеси роздержавлення портів і корпоратизації «Укрзалізниці» між собою не узгоджувалися, що зрештою призвело до транспортної непривабливості регіону як транзитної території і до погіршення конкурентоспроможності товарів українського експорту на світових товарних ринках. Різке скорочення фінансування днопоглиблювальних робіт у портах Маріуполя та Херсона зробило ці порти невигідними для судноплавства, бо через зменшення прохідної осадки суден вони недовантажувалися. Давалися взнаки украй незадовільний стан під'їзних шляхів до портів Ізмаїла та Рені, багатокілометрові черги автомобілів до портів Южний та Одеса. У напрямі руйнування портової інфраструктури діяла й відсутність електровозної тяги на підходах до портів Ізмаїл, Херсон, Миколаїв, Бердянськ.

Руйнування внаслідок постійних обстрілів техногенного ландшафту, забруднення води, перетворення на руїни багатьох населених пунктів, збільшення ризику техногенних катастроф - це далеко не повний перелік нових загроз, про які з тривогою пишуть фахівці. «Донбас треба рятувати від перетворення на пустелю», - вважає радник віце-прем'єр-міністра з екологічних питань Ганна Свириденко. У Єнакієвому затоплена шахта «Юнком», на якій 1979 р. проводили ядерний вибух: якщо отруйні води винесуть радіацію на поверхню, будуть заражені величезні території. У Горлівці на шахті «Олександр-Захід» гримуча суміш - 50 тон мононітрохлорбензолу - під землею вже вступила в реакцію з іншими отруйними речовинами, і ймовірне винесення їх на поверхню отруїть питну воду. «Це може бути другий Чорнобиль».

Ситуація в Донбасі, навіть якщо абстрагуватися від амбівалентності суспільних настроїв, є, отже, гостро вразливою з погляду безпеки, і термін «гуманітарна катастрофа» уже прийнятний для її оцінки. Навіть на найвищому владному рівні ситуацію у вугільному секторі країни оцінюють як критичну. З 90 шахт під контролем української влади перебувають лише 35, а собівартість видобутого на державних шахтах вугілля становить 1700-2010 гривень за тонну (при 1100 гривень, закладених у тарифи на електроенергію). Протестні настрої шахтарів, що дістали яскравий вияв навесні 2015 р., однак, не змусили владу вжити ефективних заходів бодай для зменшення корупційної складової вугільної галузі.

Стан металургійної галузі Південного регіону не набагато кращий. Підприємства, що опинилися в епіцентрі протистояння, або повністю зупинені (Алчевський металургійний комбінат), або працюють з перебоями (Єнакієвський і Макіївський метазаводи). Ще до початку збройного протистояння обсяги річного виробництва сталі в Україні скоротилися з приблизно 53 млн. тон у кінці 1980 р. до 30 млн. тон у 2013, а 2014 рік відзначився ще 20% падінням. 2015 рік взагалі поставив своєрідний рекорд: за підсумком січня - серпня обсяги виробництва у добувній промисловості і розробленні кар'єрів скоротилися на 20,9%, переробній промисловості - на 17,4%, постачанні електроенергії, газу та пари - на 14,5%. Оборот роздрібної торгівлі за цей же час скоротився до 23,1%, скорочення реальної середньомісячної заробітної плати становило 23,2%. Співвідношення зовнішнього боргу до ВВП у січні-червні 2015 р. становило 121,5% проти 54% у 2008 р.

Як констатують економісти, сьогодні Україна значною мірою тримається «на плаву» завдяки некваліфікованій праці трудових мігрантів. У 2014 р. від них лише через банки надійшло 7 млрд. доларів (а неофіційними каналами - близько 17 млрд.), що в кілька разів перевищує обсяг прямих іноземних інвестицій. За прогнозами МВФ, інфляція в Україні на кінець 2015 р. досягне 46%, а падіння ВВП - 15%. За даними Федерації профспілок, з 26 млн. працездатного населення в країні працюють лише 9 млн. Серед молоді безробіття сягає 23%. Галузь, яка недавно давала більшу частину валютних надходжень країни, сьогодні технологічно опинилася по різні боки барикад. Залізорудна сировина лишилася на Дніпропетровщині, коксівне вугілля - на території самопроголошеної ДНР. Воєнний конфлікт ускладнив або й взагалі унеможливив систему доставки сировини, відвантаження готової продукції, що зумовило зупинку деяких коксохімічних, вогнетривких підприємств.

Непростою лишається і ситуація в одеському регіоні. Одеса являє собою точку перетину геополітичних, корпоративних, кланових та інших інтересів, а сусідство з союзником РФ, невизнаною Придністровською Молдавською Республікою (ПМР) робить цей клубок заплутаним. Навіть фахівці не мають готових відповідей на питання про те, хто і як після призначення головою Одеської облдержадміністрації М. Саакашвілі буде реально керувати портами й митницею області й потоками вантажообігу; у чиїх руках опиниться контроль над судовими інстанціями, прокуратурою, міліцією міста й регіону. Свої інтереси мають у регіоні Ігор Коломойський, Рінат Ахметов, Дмитро Фірташ . Наскільки складною виявилася ситуація в Одесі станом на кінець жовтня 2015 р., засвідчили колізії місцевих виборів: навіть після того, як міська виборча комісія визнала обраним мером Г. Труханова, М. Саакашвілі провів прес - брифінг, де опротестував її результати і заявив, що «міську раду захопили «зелені чоловічки».

Сьогодні багато надій щодо змін на краще пов'язуються з децентралізацією. Але дискусії навколо пропонованих змін набирають дедалі гострішого характеру. Багато хто вважає, що за умов слабкої держави децентралізація може бути небезпечною. На сторінках газети «День» аналітики розглянули у цьому зв'язку принаймні чотири ризики. Перший - стан війни. На думку Девіда Краймена, директора з питань прав людини та демократії Інституту Маккейна (США), якщо справа дійде до узаконення спеціального статусу окремих регіонів, він разом із самоврядуванням «скалічить

Україну. За задумом Росії, автономія «ЛНР» та «ДНР» покликана зірвати інтеграцію України до західних структур». «США готові допомогти Україні, - констатує Курт Вокер, виконавчий директор цього ж інституту, - а для цього Україна повинна бути внутрішньо сильною і політично, і економічно. Для цього потрібні економічні реформи». А ідея децентралізації чи федералізації нав'язувалася Росією, «щоб створити де факто незалежну східну Україну».

Другий ризик - закладена у концепт децентралізації ідея посилення повноважень. Йдеться, зокрема, про право глави держави призупиняти роботу місцевих рад та їхні рішення, а також контроль місцевої влади через підвладних Президентові префектів. «Це може привести до колапсу інфраструктури», вважає вітчизняний політолог М. Розумний. «Сьогодні ми пропонуємо децентралізацію, беручи за базу область і район, а жодної форми місцевої демократії не рівні району і області в законодавстві не передбачено», констатує його колега Андрій Дуда.

Третій ризик - питання обмалі ресурсів і чесності та компетенцій місцевої влади. На думку М. Розумного, не виключено, що ресурс, переданий на нижчий рівень, виявиться безконтрольним та розкраденим. З цим тісно пов'язаний і четвертий ризик - небезпека, що виходить від «місцевих князьків». На прикладі подій літа 2015 р. у Мукачевому уся країна мала можливість спостерігати, що і не маючи широких повноважень «еліти на місцях» самі їх привласнюють. «Чи не вийде так, що після конституційної реформи ми легалізуємо «місцевих князьків»?

На тлі втоми від війни в українському соціумі дедалі популярнішою стає ідея вступу до НАТО. За результатами соцопитування, проведеного в липні 2015 р. Фондом «Демократичні ініціативи» ім. І. Кучеріва та Центром Разумкова, якби референдум щодо вступу до НАТО відбувся найближчої неділі, «за» проголосували б 63,9% респондентів, «проти» - 28,5%. Як констатує директор Фонду «Демократичні ініціативи» І. Бекешкіна, динаміка очевидна - в червні 2010 р. за вступ до НАТО виступали лише 24,6% громадян, у червні 2014 р. - 45,4%. Найменше прихильників вступу до НАТО на Донбасі (17-20%), але й тут зрушення у настроях відчутні - у 2010 р. проти вступу до НАТО висловлювалися там 95% громадян, зараз ця цифра знизилася приблизно до 60%. За вступ до Європейського Союзу на

Донбасі виступають 51,2% респондентів, тоді як за вступ до Митного союзу з РФ, Білорусією та Казахстаном лише 17,4%.

Тим часом Росія все ж не полишає спроб у тому чи іншому вигляді відродити ідею Новоросії. Підтвердження тому - створений у Москві фантомний «Комітет порятунку України» на чолі з М. Азаровим, у якому знайшлося місце і для колишнього голови міфічного «парламенту Новоросії» О. Царьова. У розпочатій «Комітетом» пропагандистській кампанії фігурують практично всі російські вимоги, включно з федералізацією.

У викладі Є. Марчука далекосяжні цілі РФ мають такий вигляд: «Росія переслідує стратегічну мету: на багато років створити на території України палаючий анклав, через який шантажуватиме нашу країну, щоб вона не йшла ні до ЄС, ні до НАТО. У стратегічному сенсі Росія хоче на всіх переговорних рівнях вивести українську владу на прямий переговорний процес із ватажками так званих «ДНР» та «ЛНР», аби потім остаточно заявити, що це суто внутрішньоукраїнський конфлікт». Росія не зупинилася не лише перед уведенням на окуповані території великої кількості бойової, важкої, наступальної техніки, але й перед направленням туди своєї регулярної частини, замаскувавши відповідним чином особовий склад. «За деякими даними, зараз у цьому регіоні більше танків, ніж у Німеччині й Великобританії».

Путін нікуди не поспішає, констатує Марчук - на відміну від провідних лідерів Європи і США він буде президентом, скільки захоче. Анексія Криму дала РФ змогу серйозно покращити свій стратегічний плацдарм у Європі, наблизитися до південно-східного флангу НАТО. Російська розвідувально-аналітична машина - одна з найсильніших у світі. Окрім ядерної зброї, російська команда озброєна прогностичними технологіями, інформаційними засобами.

У т.зв. «ДНР» та «ЛНР» є вже «свої» медіа, у роботі яких відчувається російський менеджмент. Там сформовано також майже всі інституції влади. Для України це означає, що врегулювання ситуації на Донбасі буде й надалі блокуватися. Тим часом в українському уряді навіть немає віце-прем'єра, який займався б оборонним комплексом та співпрацею з НАТО. Стратегічна мета України взагалі не проглядається.

Доволі прозоро стратегія Росії викладена ще в січні 2015 р. у статті головного редактора журналу «Moscow Defence Brief»

М. Барановича під назвою «Принуждение к миру-2: ближайшая перспектива России на Украине»: «Завданням мінімум може виглядати захоплення всієї території Луганської та Донецької областей (разом із Маріуполем), вихід до Дніпра, захоплення Харкова і Харківської області, вихід до Криму на півдні і на підступи до Києва - на півночі. Завданням максимум може бути захоплення всіх восьми передбачуваних областей Новоросії (з просуванням до Придністров'я) і блокада Києва. З цих позицій і можна буде диктувати Києву умови миру».

Щоб уникнути розвитку подій за таким сценарієм, Україна має наполегливо працювати над розробкою стратегії національної консолідації. Головне, що утруднює пошук порозуміння - відсутність у України стратегічного бачення економічних відносин з окупованими територіями. Коли високопосадовці говорять про блокування, «обрубування» окупованих територій, то цим вони підіграють російській пропаганді, схильній проводити аналогії між Луганськом і блокадним Ленінградом. Не вирішують проблеми й компромісні пропозиції на зразок вільної економічної зони для підприємців Донбасу, чи обміну вугілля на продовольство. За В. Торбою, «навіть сам розподіл аудиторії на протилежні табори не стільки відбиває настрої в суспільстві, скільки, навпаки, провокує антагоністичні думки, а отже, замість пошуку оптимальних і ефективних рішень, поглиблює непорозуміння». Поки що «на Донбасі (і, до речі, в Криму) існує домінуюче розуміння, що Україна їх звільняти не буде, так само як і усвідомлення того, що українська сторона жодних гарантій на безпеку не дає… Держава Україна всіляко має гарантувати всім громадянам незалежно від поглядів базові засади безпеки і життя».

У світлі сказаного легко погодитися з висновком авторів аналітичної доповіді «Влада, суспільство, громадянин: проблема взаємодії в сучасній Україні» (ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса, 2013) про те, що однією з провідних тенденцій морально-психологічної ситуації стала девальвація значущості «загальних», «колективних», «публічних настанов», цінностей та мотивів на користь «приватних» або «індивідуально-егоїстичних». На прикладі південного регіону особливо відчутні кардинальні зміни у ставленні до «Іншого» - домінує ставлення до нього у кращому випадку як до конкурента у боротьбі за ресурси, а у гіршому - як до небезпечного ворога, знищення якого не розглядається як злочин.

Найскладніше завдання для української влади - повернення довіри до неї з боку населення Донбасу, що стало жертвою інспірованої з боку РФ «гібридної війни». Донести до кожного громадянина регіону підступність «гібридної тактики» - з комбінацією диверсій і тероризму, заколотів і партизанських дій, цілеспрямованим руйнуванням виробничої, транспортної й соціальної інфраструктури і залученням іноземних бандформувань - можна лише шляхом уведення в обіг величезного масиву інформації і грамотної її репрезентації на різних рівнях. Окрім пропагандистських заходів, потрібні будуть і суто практичні: негайне створення умов для перекваліфікації шахтарів, залучення вимушених переселенців до участі в громадських роботах, створення в регіоні нових підприємств з переробки сільськогосподарської продукції тощо.

Для забезпечення належного рівня довіри до влади з боку мешканців постраждалих поселень надзвичайно важливо виробити надійні критерії співвіднесення ступеня вини й відповідальності тих, хто тією чи іншою мірою підтримував сепаратистів. Адже багато хто з них діяв під тиском прямого або опосередкованого примусу, витонченої міфотворчості, простого нерозуміння усієї складності ситуації. Поки що населення Донбасу має доволі розмите уявлення про винуватців загибелі сотень мирних жителів і суцільних руйнувань засобів життєзабезпечення, отже, і рівень лояльності значної частини громадян до обох сторін конфлікту приблизно однаковий.

Головне для владних структур України - грамотно й справедливо провести децентралізацію, бажано в руслі суворого дотримання сформульованого Л. Больцманом «закону збереження структурного різноманіття». Надзвичайно важливо забезпечити для місць оптимальний рівень свободи, який забезпечував би їм можливість фінансової й управлінської автономності, але не стимулював при цьому завищені претензії й амбіції місцевих еліт. Коли говорять про систему поділу влад, яка покладена в основу здійснюваної в Україні конституційної реформи, мають на увазі також систему «вертикальних» взаємовідносин. В ідеалі складовими цієї проблеми є як поділ компетенцій, прав і обов'язків між різними гілками влади у центрі, так і оптимізація взаємодії трьох рівнів управління - центрального, регіонального і локального (місцевого).